Розділ 348:
Минулого «Катедрал» я пообіцяв Селесті, святій Бога Сонця, що відведу її до руїн Бога Сонця, про які вона не знала.
Через кілька днів після тієї зустрічі з Селестою я стояв у пустелі, вкритій піском десь в Америці.
…Було трохи спекотно.
Поки я думав про це, позаду мене пролунав красивий голос.
— …Тут?
У пустелі з нескінченними просторами помаранчевого піску, під лютим синім небом із палючим сонячним світлом, Селеста, срібноволоса жінка, одягнена в чисто-біле вбрання святої, стояла в таємничій атмосфері, яка виглядала дуже чужорідно для цього пейзажу.
Вона повернулася до мене, її очі були широко розкриті від подиву.
— Так, саме так, це те саме місце, де розташовані руїни Бога Сонця.
На мою усміхнену відповідь вона холодно відкрила рот, пильно дивлячись на мене своїми золотими очима з-під тонких повік.
— Як обрана самим Богом Сонця свята, я нічого не відчуваю… Що ж, ти можеш спробувати.
Я міг лише посміятися з її слів.
Звісно, вона не могла цього відчути. Якби вона могла, то вже давно знайшла б це місце.
Це інформація, яку можна знати лише тому, що першоджерело має знання.
З цією думкою я посміхнувся, дивлячись на Селесту, яка стояла, схрестивши руки на грудях посеред пустелі.
Вона сама була схожа на справжню святу, струнка, з аурою таємничості навколо.
Я міг відчувати її силу та приголомшливу міць, якою вона володіла.
"…Морозна шкіра."
Я відчував величезну силу всередині неї, яка наче нестримно вирувала.
У світі є багато могутніх людей та лиходіїв.
Серед них Селеста — лиходійка номер один у світовому рейтингу.
Кажуть, що вона здатна розділяти океани, рухати континенти й змушувати підкорятися небеса одним помахом руки.
Насправді люди не знають точно, які саме у неї здібності, лише те, що вона неймовірно сильна. Вона може телепортуватися, дихати вогнем і робити все що завгодно самотужки, тому деякі люди просто припускають, що вона володіє всіма силами, але я знаю, в чому полягає її здібність.
Її здібність, яка навіть не була чітко прописана в оригіналі, але яку фанати вивели із наданих елементів.
Простіше кажучи.
"Здатність перетворювати сни на реальність."
Ось у чому сила Селести.
Здатність використовувати силу своїх снів у реальності.
Це була її справжня сила, саме тому вона завжди ходила із заплющеними очима.
Це звучало так просто й так могутньо, але річ у тім, що вона сама не була впевнена, де межа.
Оскільки ця здібність була дана їй безпосередньо Богом, творцем паранормальних здібностей цього світу, Селеста була фінальним босом серед людей в оригінальному творі.
Зрештою, її сили зробили її найсильнішою лиходійкою у світі… Ні, вона стала наймогутнішою героїнею у світі.
Вона все ще сильніша за Стардаст, яка майже закінчила свій розвиток, хоча Стардаст сильніша проти суперсил…
— Хм. Ти все ще не знайшов, де ці руїни?
— Ха-ха, зачекай хвилинку.
Ось чому вона може стояти так гордо й високо.
Вона має абсолютну віру у свою силу.
…Звісно, я не знаю, чи буде так само і сьогодні.
З цією думкою я повернувся до землі під своїми нігтями, де стояв, і пробурмотів слова:
— O sol sancte Aperi alveum qui lucet ad perdendum malum…
Коли я пробурмотів заклинання, пісок під моїми ногами почав рухатися.
За мить,
— …А тепер. Як тобі таке.
— …..
І ось так просто, перед нами, посеред піщаної пустелі нізвідки з'явилися сходи під землю.
Очі Селести все ще були заплющені, вираз її обличчя не змінився, але я міг відчути натяк на здивування.
Вона не очікувала, що тут є щось, чого вона взагалі не помітила.
— …Хм. Що ж, добре, показуй дорогу.
Вона заговорила до мене холодно, наче їй було байдуже.
…Звісно, вона так поводилася, але в її очах був незаперечний інтерес.
Вона, звісно, фанатка Бога Сонця, і я підозрюю, що в неї вдома є мініатюрна статуетка Бога Сонця.
— Добре, іди за мною.
І з цими словами я пішов першим униз по сходах, а вона рушила слідом.
Одягнена лише у вбрання святої, вона без жодного страху заходить у цей підвал.
Вона занадто сильна, щоб думати, ніби щось тут може завдати їй шкоди.
…А потім.
Я вишкірився й подивився на розсувні двері в кінці сходів, це було те, до чого я прагнув.
Ці руїни особливі, і моя мета — стати ближчим до Селести… Звісно, зараз вона цього не помітить.
— Ну ж бо, заходьмо.
— Звісно. Погляньмо, що ми зможемо знайти.
З цими словами ми з Селестою переступили через розсувні двері, і в ту ж мить пейзаж перед нами змінився.
— Хмм…
Раптово ми опинилися всередині руїн із білими стінами.
Вони були старими, наче побудованими в стародавні часи, дуже давно, але якимось чином священними. Вони були залиті чистим білим світлом.
Я захихотів, повернувшись до Селести, яка спотикалася навколо з широко розплющеними очима, і я розвів руки, представляючи місце:
— Ласкаво просимо, це Храм Забутого Бога Сонця.
— …..
Усе ще безмовна, вона озиралася навколо.
Після кількох хвилин оглядання Селеста сказала зі зітханням:
— … Тож це правда, такий храм був прихований.
Її очі все ще були заплющені, коли вона говорила, але в них з'явився нехарактерний блиск. Вона з інтересом розглядала храм ще з самого початку.
Вона все-таки була гіком Бога Сонця.
— Цікаво, в яку епоху це було побудовано…
І коли вона це сказала, то зробила крок уперед.
Раптово зсередини руїн пролунав магічний звуковий ефект.
_Бах._
Сяючі двері, через які ми увійшли, раптово обвалилися й перетворилися на звичайну стіну.
— … Мабуть, тут був захист.
Побачивши це, Селеста пробурмотіла це зі спокійним виразом обличчя.
Вона зовсім не здивувалася. Що ж, із такою могутньою силою їй не варто дивуватися.
Сказавши це, вона зробила жест у бік обваленої стіни… але нічого не сталося.
— ….?
Відчувши, що щось не так, вона знову вказала пальцем, але камінь не ворухнувся.
— Зачекай…!
— Ух…
Селеста похитнулася, схопившись за голову, наче з неї щось вибили.
Потім вона подивилася на свою руку й пробурмотіла:
— Ах…
Я посміхнувся, бачачи це.
Тут, у Сполучених Штатах, у підземному храмі Бога Сонця.
Особливість цього простору полягає в тому, що всередині нейтралізуються всі сили Сонця.
На відміну від силової камери в підвалі колишньої корпорації «Хан Ін», це місце, де сам Бог Сонця запечатав свої сили, щоб інші не могли їх використовувати.
Тому, хоч би яким могутнім ти був, усередині ти станеш звичайною людиною.
Звісно, мої здібності не походили від сонця, тому мені було байдуже.
— Я приберу це.
З цією думкою я поворухнув рукою, все ще посміхаючись.
Розкришені валуни розлетілися в боки, і я рушив далі.
…Для довідки, мої руки тремтіли від зусиль, але мені було важко зберігати серйозне обличчя.
Селесті, звісно, було байдуже.
— Ні… Що це таке…?
Вона подивилася на свої руки, її голос затремтів уперше в житті.
Її очі були розплющені вперше з моменту, як вона зайшла сюди, на відміну від її звичних заплющених очей.
Мабуть, вона більше не може бачити із заплющеними очима.
Вона завжди стояла на вершині, але це, мабуть, перший раз, коли її позбавили всієї сили й вона перетворилася на звичайну людину.
Чому? Її сили одні з найкращих на планеті. Якби Селеста опинилася в пастці в камері без суперсил, подібній до тієї, в якій ми зі Стардаст були закриті раніше, вона, ймовірно, втекла б, насильно використовуючи свої сили, щоб знищити її чистою міццю.
Але тут усе влаштовано інакше.
Це місце, де Бог Сонця, який дав їй сили, забирає їх назад.
Тому, хоч би якою настороженою була Селеста, вона не могла знати, що на неї чекає. Вона б і не передбачила цього, адже ті, хто піднімається на велику висоту, стають зарозумілими й сліпими до того, що лежить внизу.
Хай там як, ось що сталося.
Вона в пастці тут зі мною, без супроводу, беззахисна і позбавлена всіх своїх сил.
— Ах…
І тоді вона сама це усвідомила.
Вона тремтячи підняла голову, і наші погляди зустрілися.
Я подивився в її тремтячі золоті очі, посміхнувся й сказав:
— Продовжимо?
У моїх руках була зброя.
За мить.
— Е-ем… Ти не йдеш зі мною?
— …Ні. Ти взагалі знаєш, що збираєшся робити?
— Ні, справді…
Глибоко в центрі руїн я зітхнув, спостерігаючи за Селестою, яка стояла далеко позаду мене, ховаючись за колоною й лише висунувши голову, щоб сказати це.
…Мабуть, я занадто сильно її налякав.