Розділ 339:
".."
~Порожній будинок~
Витравши самотню сльозу, що скотилася, Стардаст відчула нічний бриз на своїх грудях, намагаючись заспокоїтися.
Проте її розум усе ще не міг повністю осягнути той факт, що Егостик пішов.
Не може бути. Він не міг так вчинити... Вона заперечувала це, але коли почула в новинах, що він закрив свій сайт і все інше, вона поступово почала приймати це як реальність.
Насправді вона знала це ще під час їхньої останньої зустрічі на даху — чуючи його голос, бачачи вираз його очей, вона внутрішньо відчувала, що він не бреше і справді йде.
Що він вважав сьогоднішній день останнім, коли вони взагалі бачаться.
Що він більше ніколи цього не зробить.
Тому вона відкинула всі принципи, за які трималася, і спробувала вхопити його.
"Прощавай, Стардаст."
З цими словами він зник.
Після цього я мало що пам'ятаю. Знаю лише те, як дісталася додому.
Порожній будинок, біля вікна, там, наодинці, притулившись до стіни, Стардаст затулила очі рукою й тихо думала.
Так, це добре.
Лиходій S-класу, який тероризував нашу країну, пішов на спокій, і це ж добре, хіба ні? Так. Тобто, скільки терору він влаштував досі? Добре — це добре, ха-ха...
".."
Поки вона думала про це, вона намагалася чимось зайняти свій розум.
Раптом вона подумала про себе.
Життя без Егостика.
Яким воно буде?
Ну, насправді вона була героєм ще до появи Егостика.
Вона була недосвідченим героєм класу А, яка ще не пристосувалася до героїчного життя, і вперше зустріла його, коли він погрожував підірвати корабель.
Спочатку я подумала, що він божевільний.
Але в мене тоді був важкий період.
Вона тільки-но стала героєм, її мало хто знав, мало хто любив, і вона виживала лише на чистій силі волі.
Він був просто набридливим лиходієм, який розігрував людей в ефірі — ні більше, ні менше.
Але коли все змінилося?
Він став таким значущим у її думках.
".."
Так.
Це було під час його підриву літака.
Коли вона тільки дебютувала як герой класу А й усвідомлювала, що світ влаштований не за її волею.
Коли вона зрозуміла, що у світі занадто багато лиходіїв, а її власна сила може завести її лише до певної межі.
Коли Егостик розбив літак, вона більше не мала жодної впевненості.
Що це буде кінець, оскільки вона не могла це зупинити, вона здалася, але Егостик тихо сказав собі:
[Ні, ти впораєшся.]
[Ти зможеш це зробити. Не дай літаку розбитися.]
З його боку було нерозумно говорити їй зупинити це після того, як він сам його розбив.
Але,
У його словах тоді була щирість, наче вона, звісно ж, могла це зупинити.
І вона змогла.
Для неї, яка ніколи раніше не чула, щоб хтось так у неї вірив, це відгукнулося дуже глибоко.
Ось так Стардаст вдалося зупинити літак, що падав із неба.
І це, мабуть, був перший раз, коли її справді почали називати героєм.
Саме тоді постать Егостика почала проникати в її думки.
".."
~Темна ніч~
Стардаст притулилася спиною до вікна, думаючи про Егостика.
Коли вона думала про нього, спогади почали підніматися на поверхню її розуму, наче повінь.
Мабуть, саме після цього думки про Егостика почали її турбувати.
Проросло підозра, що він, можливо, не такий поганий, як вона думала.
І ця підозра посилилася, коли виявилося, що той чоловік у масці, який здолав терориста в готелі, схоже, був Егостиком.
Коли міст, який він зруйнував, виявився ключем до зупинки атаки монстра, це почуття зростало все більше й більше.
Аж поки, нарешті,
"Цього разу. Ти моя боржниця."
~Підземна лабораторія корпорації «Хан Ін»~
День, коли монстр напав на неї ззаду, день, коли Егостик пожертвував собою і отримав удар ножем замість неї, став переломним моментом.
Її сприйняття його змінилося зсередини.
".."
Відтоді вона та Егостик були нерозривно пов'язані.
Під час вторгнення корпорації «Хан Ін», катастрофи Місячних Врат, нападу Короля Демонів.
Щоразу, посеред найжахливішої кризи, щоразу, коли вона думала, що в неї немає іншого виходу, окрім як здатися, він завжди з'являвся нізвідки, посміхаючись їй своєю фірмовою посмішкою.
"Стардаст."
Він завжди приходив. М-гм.
_Кап. Тудук._
— Дощ іде.
Ось так, слухаючи звук води, що падає, пробурмотіла вона тихим голосом.
Неважливо що, він приходив до неї.
Хоч би якою грубою вона була з ним, хоч би якою поганою була ситуація, хоч би якою безнадійною вона здавалася. Навіть коли ніхто інший не збирався їй допомагати.
Він завжди, завжди, завжди приходив до неї з посмішкою, кажучи: "Я тут, щоб допомогти".
Чому я не знала?
Що саме Егостик завжди був поруч із нею.
— Ах...
І коли Стардаст подумала про це, раптом сльози покотилися по її щоках.
Насправді бути героєм було нелегко.
Ти ніколи не знаєш, коли лиходії нападуть на тебе, їхні атаки стають усе сильнішими й сильнішими, і немає нікого, хто міг би справді тобі співпереживати.
Це робота, яка вимагає від тебе стояти наодинці й приймати постійний потік ворогів, але вона вижила, тому що він був поруч.
Тому що вона знала, що він тут, щоб допомогти їй.
Тому що вона знала, що він розуміє її.
Вона не могла уявити життя без нього.
Я не можу уявити життя без нього, навіть коли я не рухаюся, я не можу перестати думати про його обличчя, і іноді я сумую за його голосом. Я завжди чекала на його наступний терористичний акт, і було багато разів, коли я сумувала за ним.
Але тепер його немає?
— Ні.
Ні.
Ні.
Вона не могла уявити життя без нього.
Він завжди був на її боці, і вона жодного разу не думала, що він піде.
Пізно вночі, за стінами її порожнього будинку, притулившись до вікна на тлі нічного неба, Стардаст почала плакати, нестримно, знову і знову.
— Хм...
Вона витерла сльози рукою й мовчки подумала про себе.
Чому моє серце так сильно болить?
Усього лише один лиходій сказав, що йде на спокій.
Чому моє серце так болить, наче його розривають на шматки?
Чому це так боляче, що викликає сльози на моїх очах?
Чому моє серце так стискається в грудях?
— Егостик...
Ось так.
Я пробурмотіла його ім'я, і мій голос здригнувся.
Саме тоді Стардаст зрозуміла.
Ах.
Я... Егостика.
— Хм, Егостик... Хм, хм, хм. Хм...
До такої міри, що я розчавлена тим фактом, що більше ніколи його не побачу.
Він мені справді, справді подобався.
Коли місячне світло проникало крізь вікно, Хару опустилася на підлогу, ридаючи.
Її очі були червоними, а сльози текли по щоках.
Чому я не усвідомлювала цього раніше?
Чому я не зізналася йому у своїх почуттях?
Чому я поводилася з ним так холодно наприкінці?
Я не можу жити без нього.
Я більше не можу уявити життя без нього.
— Его... хммм. Егостик... Вибач мені. Вибач мені...
Вона зайшлася плачем і просто так нерозбірливо просила вибачення.
Вибач мені. Я не знаю, в чому справа, але вибач мені за все.
Будь ласка. Хм, будь ласка...
Де я помилилася?
Як це сталося?
Чому він пішов?
Він так багато зробив для мене.
Чому я ні разу не сказала "дякую"?
Чому я так злилася на нього тільки тому, що він був лиходієм?
Чому я не могла сказати йому про свої почуття першою?
Не мало значення, що він був лиходієм.
Не мало значення, що він був злим.
Я просто хотіла бути поруч із ним.
Вже занадто пізно, занадто пізно, занадто пізно.
Стардаст плакала того дня і всю ніч. Вона плакала більше, ніж коли-небудь раніше, у той день, коли вперше визнала кохання.
Бо це кохання зникло.
Бо було вже занадто пізно.
— Хм... Хм, хм...
Ти мені подобаєшся. Ти мені подобаєшся. Ти мені подобаєшся.
Ти мені подобаєшся. Я вчинила неправильно.
Будь ласка, повернися. Гаразд? Будь ласка... хммм, будь ласка, будь ласка...
Але,
Він не повертався протягом наступних пів року, жодного разу.
"Країна в шоці, оскільки Егостик оголошує про свій відхід на спокій."
— Ні. Чому Корея в шоці, коли лиходій іде на спокій?
У ніч, коли я оголосив про свій відхід на спокій і востаннє зустрівся зі Стардаст, я вдивлявся в телевізор і недовірливо бурмотів.
Якщо лиходій пішов на спокій, вони мали б запустити сюжет на кшталт: "Нарешті він пішов на спокій, народ, Сеул у безпеці!". Цок-цок. ЗМІ — це проблема.
".."
Поки я думаю про це, я замовкаю.
Поруч зі мною Со Ін нахилилася і з захватом щось планувала.
— Наступного тижня ми поїдемо сюди, а потім ми поїдемо сюди з Даїном...
— Ні, чому це тільки ти й Даїн? А як щодо нас?
— Що? Ви самі маєте організовувати свої справи.
Я мовчки спостерігав за тим, як мої колеги сперечаються.
Я тихо встав, відкрив рот і сказав:
— Со Ін, я відійду до своєї кімнати на хвилинку.
— Що? Ні, ти не повинен...
— Цихше. Со Ін, відпусти його.
— Чорт.
З цими словами я злегка нахилив голову, щоб подякувати Су Бін за те, що вона зупинила Со Ін.
Я тихо повернувся до своєї кімнати, замкнув двері й ліг на ліжко.
— Ха...
Нарешті мої дні як лиходія закінчилися.
Я продовжуватиму діяти ззовні під іменем Егостик, але більше нікого не тероризуватиму.
Раптом я опинився в коміксі, і з мене досить бути лиходієм.
".."
Я лежав на ліжку, закриваючи світло рукою, і тихо бурмотів собі під ніс.
— Тож тепер...
Більше ніякої, більше ніякої Стардаст.
Я замовк, думаючи про це.
Стардаст дала мені мету, коли я опинився в пастці в цьому вмираючому світі, загублений і дезорієнтований.
Через неї я зміг підвестися.
Через неї я зайшов так далеко.
І думати про те, що я більше її не побачу...
".."
Це боляче.
Пробурмотів я це й потер очі.
Чоловіки не плачуть.
Просто очі трохи налилися сльозами. Це ж нормально, правда?
Лежачи на ліжку, я зітхнув і пробурмотів із важким серцем:
— Стардаст,
"Я сумую за тобою."
Але це були лише слова, безглузді слова.
Пізно вночі чоловік і жінка, наодинці, далеко одне від одного, тихо бурмотіли імена одне одного... навіть не підозрюючи, що роблять це.