Розділ 332:
Високо в небі над східним узбережжям, біля моря, б'ючись із гігантським звіром, Стардаст ширяла в повітрі, ледве дихаючи.
— Хмф, хмф…
— Кррррррерж!!!!
— Угх… Ха.
Її світле волосся розвівалося на морському бризі.
Вона затуляє вуха, наче втомившись слухати звуки цього морського монстра.
Щоразу, коли вона чула цей химерний звук посеред бою, її голова починала розриватися від болю.
З цією думкою вона ухилилася від щупалець, що летіли в її бік, її кулаки знову засяяли, і вона кинулася на тулуб істоти.
Знову, і знову, і знову.
Під час битви вона відчула це своїм нутром.
Ах. Це затягнеться надовго.
Це був важкий бій, але не схоже було, що вона збирається програти.
Проте проблема полягала в тому, що монстр був занадто великим, і вона без поняття була, скільки ще часу зможе його атакувати.
Особливо тому, що вона постійно чула химерні звуки, які видавала істота, її голова тріщала, а втома накопичувалася прямо посеред бою.
З цією думкою Стардаст зціпила зуби й продовжила битися, ухиляючись від щупалець і літаючи туди-сюди по небу.
Минули години.
~Повернення до теперішнього часу~
Тепер уже помітно виснажена, вона стиснула кулаки, ухиляючись від щупалець, що пролітали повз неї.
Це був грізний ворог.
Особливо на відміну від інших монстрів, з якими вона билася раніше, удари яких вона ледве відчувала.
До того ж його гігантські щупальця, оповиті цією дивною чорною аурою, були прокляті якимось прокляттям, і найменший дотик змушував уражене місце палахкотіти наче вогонь.
Вона без поняття була, скільки ще зможе протриматися.
З цією думкою вона знову стиснула кулаки й кинулася на нього.
_Бах._
В одну мить вона перекрутилася в повітрі, ухиляючись від щупальця, що раптово вилетіло збоку, але саме на це істота й розраховувала.
— Ах…
На те місце, куди Стардаст ухилилася в повітрі, уже летіло інше щупальце.
Ухилятися було запізно, і вона мала отримати удар прямо в обличчя.
Вона схрестила руки на грудях, міцно заплющила очі, і єдине, про що вона згадала в той момент…
У такі небезпечні часи він завжди з'являвся знікуди й рятував ситуацію.
Посміхаючись, наче просто проходив повз, наче це нічого не коштувало.
Вона не усвідомлювала цього тоді.
Як багато він значив для неї, скільки разів він витягував її з халепи.
Але зараз…
_Клац._
Перед самим ударом щупальця вона тихо подумала.
Зараз він не прийде.
Ні. Тепер, коли він уникає її, він не може прийти.
Чому він взагалі її уникає?
Вона хотіла запитати, але не могла.
Боячись, насправді, того, що він скаже. Якби він сказав, що ненавидить її, вона б цього не витримала.
"Хару, просто розкажи йому про свої почуття наступного разу, коли побачиш його, і будь чесною з ним."
"Я так і зроблю."
Можливо, Лі Соль А має рацію.
Якщо подумати, він увесь цей час підходив до мене, а я ні разу не зробила першого кроку.
Можливо, саме тому він пішов першим.
Але…
Вона мусила б із самого початку отримати шанс поговорити з ним.
Тепер він навіть не підійде до неї.
Саме тоді вона міцно заплющила очі, чекаючи на удар, який ось-ось мав статися.
…О?
Вона не відчула жодного удару.
Навпаки, це було так, наче її підхопила якась затишна піна. Вона відчула, як повітря навколо неї змінилося.
Повітря навколо неї змінилося.
Стардаст обережно розплющила очі, і прямо перед нею…
— Кхулук, кхулук. Егостик?
— Ха-ха. Доброго вечора, Стардаст.
Там стояла постать, яку вона вже й не сподівалася побачити.
Егостик прийшов… заради неї.
— Пхух…
_Туп, туп._
~У лісі, на деякій відстані від місця, де лютував звір~
Стардаст мала змішані емоції, спостерігаючи за тим, як Егостик опускає її на землю й обтрушує свій одяг.
— Ти можеш відпочити тут. Я подбаю про все інше.
Посміхаючись про себе, промовив він.
Він був тим, хто завжди витягував її з таких халеп.
Він виглядав як зазвичай, але вона, як експерт з Егостика, знала, що він поводиться не так, як завжди.
Якби це був звичайний він, він би вже зараз базікав без упину. Щось про те, що її потрібно рятувати, або що у нього були інші причини для допомоги… якесь виправдання, але він цього не вдіяв.
Із самого початку він не хотів довго з нею розмовляти.
Спостерігаючи, як він повертається, щоб піти, Стардаст вмить згадала пораду.
"Вислови свої думки, поки є час, поки не стало запізно. Розкажи про все прямо зараз, перед тим як буде пізно."
Слова поради Лі Соль А пролунали в її голові, тому Стардаст, сама того не усвідомлюючи, вигукнула його ім'я:
— Егостик!
— Що таке?
І на її слова Егостик повернувся.
Його очі зустрілися з її очима, і Стардаст збагнула…
На мить вона втратила дар мови.
Як мені йому сказати?
Тепер, коли вона замислилася про це, вона насправді без поняття була, що говорити.
Ні, вона не могла просто так вивалити на нього свої почуття, не в такій ситуації.
І, якщо бути чесною, їй було ніяково розповідати йому про свої справжні почуття. Сказати словами, що вона, герой, настільки сильно цінує його, лиходія.
Ось чому вона завагалася в фінальний момент.
— Нічого особливого.
Ось і все.
За таких обставин це було єдине, що вона могла вимовити.
— Ну… Гаразд, тоді!
І з цими словами, після секундної паузи, Егостик телепортувався геть.
Залишившись наодинці, Стардаст могла лише тихо зітхнути.
не усвідомлюючи, що вона хотіла б не вагатися.
— Пхух… Що за чортівня.
~Над Японським морем (Східним морем)~
Я зітхнув, стоячи там, мій плащ розвівався, поки я спостерігав за звіром унизу.
Через три хвилини після того, як я пообіцяв собі триматися подалі від Стардаст, моє тіло взяло гору, і я мимоволі врятував її, але я все одно радий, що втік без пригод.
Я трохи нервував через те, що вона збиралася сказати, коли покликала мене наприкінці, але добре, що вона нічого не промовила. Чим довше я розмовляв із нею, тим сильніше хиталася моя рішучість триматися осторонь.
Хай там як, наразі настав час позбутися цього жаху піді мною.
— Жррррррержрр!!!!!!
— Про що ти взагалі верзеш?
Я ширяв у повітрі, поринувши у свої думки й ігноруючи його тираду, яку я ледве чув завдяки навушникам, що вдягнув для блокування шуму.
Я дав цьому монстру, який утік із глибин океану й серед багатьох країн прийшов саме до Кореї, прізвисько К-Тулху.
Ця чорна істота з обличчям восьминога з безліччю очних яблук і тілом кальмара, що розмахує щупальцями, виглядала кумедно, якщо чесно, за винятком того, що його голова була більшою за колесо огляду в парку розваг.
Ось настільки він сильний.
Я згадав, що Атлас розповідав мені про нього.
Він казав, що він та його армія риболюдей постійно відбивали напади загарбників на його підводне місто з глибин океану. Вони, мабуть, були досить сильними, оскільки він навіть привів усю свою армію для боротьби з ними.
Звісно, Атлас каже, що стратегії, яких він навчився, б'ючись із ними знову й знову, роблять їхнє знищення набагато легшим тепер…
але навіть це вимагає певних зусиль.
Тому я подумав про себе.
Якщо це варіант місячного монстра, як я і підозрював, він мусить бути слабким перед силою сонця.
Тоді хіба ангел, теоретична зброя нашого Бога Сонця, не має бути досить сильною проти нього?
З цією думкою я покликав нашого ангела.
— Гало!
— Ви кликали, мій господарю?
Перш ніж я встиг закінчити свій клич, вона вирвалася з неба.
Я вказав їй, коли вона розправила свої великі крила в небі, на того, хто трощив місто піді мною.
— Я хочу, щоб ти вбила його.
— Так, господарю.
І з цими словами Гало простягнула руку й закликала з повітря гігантське золоте кільце.
Тієї самої миті з цього золотого круглого кільця вирвався лазер — стовп чистої білої енергії, потужніший за все, що я коли-небудь бачив до цього.
І з цим звір отримав удар прямо в голову.
— Кррр!
З величезною діркою в голові він випустив свій фінальний подих і звалився в море.
"..."
— Розібралася, господарю, — промовила Гало, ховаючи золоте кільце, що з'явилося з повітря, і кланяючись мені.
Я, зі свого боку, міг лише витріщити очі.
Хммм. Моя ангел, а ти досить сильна, чи не так?
Хай там як, після того як усе було вирішено, я повернув голову й звернувся до Гало:
— Ем, чудова робота, ходімо.
— Так, господарю.
Сказав я і пішов геть.
Я поспіхом повернувся до будинку, уникаючи наближення Стардаст ззаду.
Це був мій останній великий захід, не пов'язаний із тероризмом, перед моїм виходом на пенсію як лиходія.