Розділ 330:
Збори лиходіїв S-класу, організовані Селестою, також відомі як «Катедрал».
Зустріч проходить за круглим столом у соборі.
— Отже, усі прибули.
"..."
"..."
Атмосфера була значно прохолоднішою, ніж раніше.
Порівняно з минулим разом, ці збори скликали досить швидко.
І, звісно, тут навряд чи знайшовся хоч хтось, хто б не збагнув, що причиною цього став я.
Бо Селеста кидала на мене просто моторошні погляди.
"..."
Хоча очі Селести, як завжди, були заплющені, я буквально відчував їхнє палання крізь повіки. Ой, лячно.
Інших лиходіїв це, звісно, не зворушувало, але по тому, як вони позирали в мій бік, я чітко бачив: історія з ангелом прикувала їхню увагу.
Вони вже й так дали мені зрозуміти, що знають про існування бога — ну, я взагалі-то знаю про трьох богів. Зокрема, реакція Селести на мене остаточно їх упевнила. «О, він і справді забрав із собою Божого ангела».
Схоже, усім було до бісиків цікаво дізнатися про мене та ангела, але навіть під час частини з обміном інформацією ніхто нічого у мене не запитав і нічого такого не сталося. Поки Селеста випромінювала таку глибоку лють, ні в кого, схоже, не вистачало сміливості підняти цю тему.
— А й справді, пане Егостик, я чув, що ти прибрав до рук того ангела, який зійшов із небес, це правда? Останнім часом ти просто всюди.
А от і ні. Знайшовся один сміливець.
Той хлопець із червоним ірокезом… як там його звали? Гітчкан, здається.
Він був єдиним, хто запитував мене про це з такою невинністю в очах, навіть попри те, що Селеста люто дивилася на мене й виказувала повне невдоволення.
— Хмф. Ти…
Звісно, лиходії, що сиділи поруч із ним, здивовано прокашлялися від такого нетактовного зауваження й удали, ніби стримують його… Хоча насправді ніхто не намагався його зупинити. Судячи з того, як вони косилися в мій бік, їм і самим кортіло дізнатися, що коїться.
І ось, перш ніж я встиг відкрити рота для відповіді…
_Грюк!_
З боку Селести пролунав важкий удар.
Усі здригнулися й повернули голови вправо — Селеста з гуркотом опустила на круглий стіл білу книгу, схожу на біблію, вирівнюючи її.
— А тепер досить про це, давайте розпочнемо наші збори.
Її голос звучав спокійно, але не було жодних сумнівів, що це всього лише акторська гра.
Зрештою, майже всі присутні тут лиходії є тиранами у власних країнах, тому… Я знаю, що спостерігати за Селестою дивно, але що поробиш.
Світ лиходіїв — це світ, де правлять іще могутніші лиходії. Ніхто тут не мав наміру злити Селесту, про яку ходили чутки, ніби вона здатна самотужки рухати континенти.
І ось так збори розпочалися.
Основна частина засідання «Катедрал», де кожен ділився відомою йому інформацією, просувалася вперед.
Потім підійшла моя черга.
— Це історія від пана Атласа, якого сьогодні немає з нами… Нещодавно в океані з'явилися монструозні створіння, які еволюціонували з колишніх місячних звірів.
Я підмінив Атласа, який сьогодні був відсутній через битву з глибоководними тваринами, яких називають Глибоководними чи щось на кшталт того, і поділився частиною інформації, яку він мені передав.
Деякі з найбільш допитливих лиходіїв були розчаровані тим, що я не став вдаватися в подробиці щодо ангела, але я нічого не міг вдіяти. Не в моїх інтересах було ще сильніше провокувати Селесту.
Окресливши їм загальні паттерни поведінки цих істот і способи боротьби з ними, я провів наступну годину, просто слухаючи виступи інших.
Зрештою зустріч підійшла до кінця.
— Егостик, ти залишися.
— Добре.
Повернувшись до мене, Селеста промовила це холодним тоном і підло посміхнулася.
Я проігнорував погляди інших лиходіїв, які з цікавістю спостерігали за нами, а Селеста відвернула голову, заплющивши очі.
Я також відправив назад Катану та Лі Сяофена, які хвилювалися за мене.
І знову ми із Селестою залишилися наодинці перед круглим столом у соборі.
Ми були зовсім самі.
— Егостик!
Селеста відкинула свою спокійну поведінку й розлючено рушила в мій бік.
Щойно вона стала переді мною, то розплющила очі, які до цього моменту тримала закритими, і вставилася прямо в мене.
Її золоті очі палахкотіли від люті. Вона стояла переді мною у своїх святих шатах святої, її біло-сріблясте волосся розвіювалося.
— Ого, ого. Заспокойся.
— Заспокоїтися, в біса?! Що, в біса, ти вдіяв, ану кажи мені правду!
Щойно вона договорила, переді мною сформувалися чотири гігантські срібні списи.
Дивлячись на святі списи, що зависли в повітрі й з такою люттю цілилися в мене, я підняв руки вгору й голосно розсміявся:
— Ха-ха, навіщо ти це робиш? Що я взагалі вдіяв?
— Ти! У тебе вистачає нахабства таке говорити? Ти наважився без дозволу вкрасти слугу Бога Сонця, а тепер смієш верзти таке?
Промовила вона, дивлячись на мене так, наче збиралася живцем проковтнути своїми вогняними золотими очима.
Одягнена у свої святі білі шати, із цим таємничим сріблястим волоссям і виточеними рисами обличчя, вона виглядала такою незбалансованою, коли виливала на мене свій гнів. Можливо, це і є її справжнє «я», приховане за титулом Святої.
Незважаючи на це, я підло посміхнувся, спостерігаючи за тим, як Селеста поводиться точнісінько так, як я й очікував.
Усе ще посміхаючись, я відкрив рота, наче стверджував очевидне:
— І хто ж це вдіяв?
— Що, перепрошую?
— Селеста, я офіційно отримав одкровення від Бога й забрав її так, як Він і задумував.
Її світле чоло насупилося від моїх спокійно висловлених слів.
— Нісенітниця. Він би ні разу не залишив мене, щоб дати слугу тобі.
— Це не нісенітниця, Селеста. Я почув Його голос у своїх снах і вдіяв так, як Він наказав. Інакше хіба ангел слухалася б мене? Ану погляньмо, Гало!
Щойно я вигукнув це, гравітація поруч зі мною змістилася, і з повітря з'явилася білявка-ангел.
— Я прибула, мій господарю.
— Бачиш?
Щойно вона побачила мене, ангел схилила голову.
Ангел із такими ж золотими очима, як і у неї самої — без сумніву, слуга Бога Сонця…
На обличчі Селести застиг вираз абсолютної недовіри.
— Неможливо. Він би ні разу не послав її до послідовника Богині Зірок, — розгублено пробурмотіла вона.
Вона все життя служила Богу Сонця, жила за його голосом і навіть була визнана одним із його втілень. І тепер він посилає ангела до якогось хлопця, який вірить у зовсім іншого бога? Це ж сміховинно.
Навіть попри це, вона не може просто сліпо мене підозрювати.
Для неї Бог Сонця — всемогутнє божество, яке ні разу не припускається помилок. Невже він був би настільки дурним, щоб віддати ангела колишньому лиходію А-класу? У це повірити було б іще важче.
Звісно, за такого розкладу вона, швидше за все, дійде висновку, що я якимось чином вступив у змову з Богинею Зірок, і почне таврувати мене останніми словами.
Тому мені краще випередити її.
Перш ніж Селеста встигла щось сказати, я відкрив рота:
— Селеста, ти пам'ятаєш парі, яке я запропонував тобі минулого разу?
"..."
— Я сказав, що доведу тобі, що я ближчий до Бога, ніж ти, до наступної «Катедрал», і я це довів.
— Ти точно щось задумав…
— Селеста. Хіба Бог Сонця говорив тобі, що ангел зійде на землю?
"..."
— Він не дав її тобі, але дав її мені вже дуже давно. Як ти гадаєш, чому ангел взагалі зійшла саме в Кореї?
Насправді, я думаю, що причина полягала в тому, що автор коміксу зробив це, аби звести Стардаст і Селесту разом, але я підніс це так, наче саме я став причиною сходження ангела в Кореї.
І це спрацювало досить непогано.
Вона вдавала, ніби їй байдуже, але я чітко бачив, що вона здригнулася.
Тоді я кинув погляд на ангела, що стояла поруч зі мною. Я підло посміхнувся й забив фінальний клин:
— Моя сила може походити від Богині Зірок, але я щиро вірю в Бога Сонця і служу Йому, саме тому Він визнав мою відданість і призначив своїм апостолом, і саме тому Його наказом було визволити Виконавця Бажань із в'язниці.
— Ти брешеш…
— Я не брешу. Ти просто не хочеш у це вірити через страх втратити своє єдине й неповторне місце відданості.
— Ти!..
Я підсміхнувся, знову піднімаючи руку, наче заспокоюючи її, коли вона вже збиралася закликати свої списи, миттєво спалахнувши від моєї провокації.
— У будь-якому випадку… Думаю, я намагаюся сказати, що відтепер нам варто спробувати ладнати як ділові партнери, як апостоли одного й того ж Бога Сонця.
"..."
Вона вставилася на мене так, наче мої слова могли розірвати її на шматки, але більше нічого не сказала.
Бо, по-перше, незважаючи ні на що, цей ангел Бога Сонця йде за мною.
І просто так чіпати мене, вбивати чи катувати? Дійсно, якщо я є офіційно схваленим апостолом Бога Сонця, вона б не впоралася з наслідками. Боже борони, особливо коли вона виявляє стільки поваги та віри в богів.
Ні. Будь-хто, хто хоч щось знає про богів, обізнаний, що Бог Сонця та Богиня Зірок із самого початку не ладнають між собою, і вона знає, що я є втіленням сили Богині Зірок, але щоб Бог Сонця дав мені ангела? Неймовірно.
Проте тепер у мене є доказ. Ця ангел кличе мене господарем і щиро йде за мною.
Тож тепер, навіть якщо вона впевнена на 99 відсотків, той 1 відсоток сумніву стримує її.
А що, якщо, чисто випадково, я маю рацію? Вона не могла проігнорувати цей один шанс на десять тисяч.
Вона помовчала мить, а потім знову повернулася до мене, її обличчя було безпристрасним і холодним, і промовила:
— Ти… Одного дня, коли ця огидна брехня розкриється, ти не помреш легкою смертю. Я сама вб'ю тебе, розірву на шматки.
— Так, так. Добре. Я можу вже йти?
"..."
— Я зв'яжуся пізніше, ха-ха, ми ж тепер партнери, правда? Ну тоді бувай. Гало, ходімо.
— Так, мій господарю.
З цими словами я повернувся до неї спиною й покрокував разом з ангелом до виходу з-за круглого столу, відчуваючи спиною її пильний погляд.
Пхух, кумедно.
— Прокляття… Ха.
Після того як Егостик пішов, Селеста залишилася сама, заплющивши очі й поправляючи своє розпатлане волосся.
— Сонце. Про що, в біса, ти думаєш?
Селеста вилаялася — вчинок, якого вона ні разу не робила як свята й непорочна свята.
Вона проаналізувала ситуацію.
Егостик, цей сміховинний хробак, видає себе за апостола Бога, продає себе й обманює в ім'я ангела.
Шанси на те, що Бог Сонця обере такого легковажного, неприємного чоловіка, дорівнювали нулю.
Звісно, воля богів лежить поза межами людського розуміння. Існувала лише одна ймовірність… але це не означало, що таке неможливо.
"Це… Гаразд. У будь-якому випадку, він слабка людська істота, яка вибухне від одного дотику мого пальця, якщо я цього захочу."
Міркуючи про це, вона швидко впорядкувала свої думки.
Саме так. Яким би він не був, різниця в силі вже очевидна. Вона може знищити його в одну мить, якщо захоче.
Егостик. Як тільки вона усвідомить його брехню, його обман, те, як він промив мізки ангелу… ні разу не буде запізно розібратися з ним.
Ось про що думала Селеста.
Її підлеглий Артур відкрив двері після стуку.
— Перепрошую, Селеста. Прибула не хто інша, як жінка, яку ти кликала днями.
— О… Впусти її.
Слова Артура повернули Селесті душевний спокій.
Жінка, яку вона кликала, коли Егостик ліквідував Виконавця Бажань. Оракул.
Ну, не зовсім та, хто бачить майбутнє, оскільки володіти такою здатністю неможливо.
Проте якщо це не пророцтво, а "передбачення" певних стосунків чи конкретної людини… існував хтось, хто міг це зробити.
З цією думкою Селеста штовхнула двері в один із бічних покоїв кімнати.
Там, у маленькій кімнатці, сиділа зеленоока стара жінка з сиво-русявим волоссям, загорнута в пошарпані шати.
— Давно не бачилися, Оракул.
— Хмф… Леді Сонця. Яка причина того, що ти викликала цю нікчемну ворожку?
На слова старої жінки Селеста відкрила свій рота й промовила спокійно та чітко:
— Егостик, він же Кім Даїн. Покажи мені, як він буде пов'язаний зі мною.
— Дуже добре, поклади свою руку на цей кристал…
На слова старої Селеста затамувала подих і поклала свою тонку долоню на кришталеву кулю на столі.
Оракул, Дельфі.
Сила, що перебуває поза контролем навіть Селести, сила, яка межує з божественною. Маючи здатність підглядати за обмеженими та фрагментарними можливостями майбутнього, вона була найбільш пророчою серед усіх світових сил.
Вона могла бачити майбутнє, долю тих, хто був пов'язаний із нею, і те, що має статися.
З цією думкою Селеста тримала руку на кришталевій кулі.
Наступної миті її бачення перевернулося, і вона побачила сцену.
Кімната, викладена з цегли.
У ній срібноволоса жінка, вбрана в шати святої, була притиснута до стіни чоловіком у чорному капелюсі.
Притиснувшись спиною до стіни, срібноволоса жінка дивилася на чоловіка перед собою золотими очима й промовила тремтячим голосом:
— Почекай… Егостик, заспокойся, ми не можемо робити цього тут, добре?
— Я так не думаю. Я більше не можу це терпіти.
— Ні, просто заспокойся, мені це подобається, добре? Але ми не можемо вдіяти це тут… Ух.
Проте слова срібноволосої жінки тривали недовго.
Перш ніж вона встигла закінчити речення, темноволосий чоловік поцілував її.
— Ух… Паа, почекай!.. Ух…
І ось так просто він поцілував її знову, перш ніж вона встигла вимовити бодай слово.
Вона відповіла на поцілунок, виглядаючи так, наче це не було їй настільки огидно, як вона казала.
— Ммм…
— Ммм… Паах. Хаах, ух…
Зрештою вона полишила спроби відштовхнути його.
Вона заплющила очі, обняла його руками за талію й повністю зосередилася на поцілунках із ним.
Ось так просто.
Сцена переді мною закінчилася.
— …Ха, ха, ха.
— Що ти побачила, Селеста? Селеста?
— Почекай, почекай, почекай…
У темній кімнаті, усе ще тримаючи руку на кришталевій кулі, Селеста прокашлялася, її обличчя палахкотіло від рум'янцю.
"..."
Через хвилину вона заспокоїлася.
Вона випрямилася, а потім відкрила рота, щоб заговорити:
— Дякую тобі, Дельфі.
— Тху-тху… Приходь у будь-який час. Наступний оракул… буде не раніше ніж через три роки.
З цими словами Селеста вийшла від оракула, дивлячись уперед.
Усе гаразд.
Це всього лише ймовірність, хай там як. Майбутнє, яке може настати, а може й ні, залежно від того, що вона вдіє. Цього майбутнього ні разу не буде.
Вона не може уявити себе в такому вигляді. Ні разу, ні разу, ні разу.
"Ні разу."
Селеста вислизнула надвір.