Розділ 322:
Від самого початку Катастрофи Альянс Лиходіїв залишався спокійним, як і завжди. Насправді це було дуже дивне видовище. Усі найсильніші у світі лиходії S-класу зібралися разом, але вони не билися й не сперечалися між собою, і все йшло гладко? Від однієї думки про це ставало таємничо.
Насправді для цього була причина.
По-перше, лиходії, які зібралися тут, були не просто лиходіями S-класу, а босами організацій лиходіїв, що мали підлеглих, а це означало, що вони були певною мірою соціалізовані.
По-друге, і це найголовніша причина.
"..."
Прямо там, у дещо відстороненій та загадковій манері, сиділа срібноволоса жінка, яка, здавалося, бачила все із заплющеними очима.
Це тому, що вона — Селеста, наймогутніша серед усіх лиходіїв.
Каструм, який побудував підземне королівство під Америкою й планує викликати падіння Землі, та Атлас, який контролює всіх морських істот і править усім Північним Атлантичним океаном. Коли просять назвати наймогутніших лиходіїв, ці двоє зазвичай потрапляють у трійку лідерів. І саме про Селесту казали, що навіть якби вони напали разом, то не змогли б її перемогти.
Вона — та, хто вписав новий міф в історію лиходіїв, і на цей момент вважається сильнішою за будь-кого іншого.
— Хммм.
І ось вона відкрито витріщалася на мене протягом усієї зустрічі.
Знову і знову.
".."
Вона робила це настільки відверто, що навіть інші лиходії звернули на це увагу.
— Егостик, усе гаразд?
Я міг відчути її погляд настільки сильно, що Катана, яка сиділа поруч зі мною, прошепотіла в холодному поту, смикаючи мене за одяг.
І я повернувся до неї.
— Не хвилюйся. Нічого особливого.
Я просто подарував їй заспокійливу, спокійну посмішку.
Насправді я теж нервував, але якби я показав це відкрито, мене б сприйняли за ідіота. Я спокійно посміхався, наче звик до цього. Щоразу, коли я зустрічався поглядом із Селестою, яка отак витріщалася на мене, я широко посміхався. Звісно, вона ніяк не реагувала.
У будь-якому випадку, зустріч закінчилася з цим тривожним відчуттям.
— І, Егостик. Чому б тобі не залишитися й не поговорити зі мною трохи?
Нарешті слова злетіли з вуст Селести, коли вона підвелася.
Коли вона це сказала, інші лиходії, як і очікувалося, подивилися на мене й на неї. Усі вони виглядали заінтригованими, бо без поняття були, що вона задумала сьогодні. Тільки мої компаньйони дивилися на мене з тривогою.
— Не хвилюйтеся, ідіть уперед.
З цими словами вони всі розвернулися й пішли геть, відчуваючи неспокій. Навіть якби вони залишилися, то не змогли б зупинити Селесту, якби вона захотіла щось вдіяти.
Хай там як, коли всі лиходії пішли, ми залишилися вдвох у «Катедрал».
У передній частині кімнати, де стояв круглий стіл, освітлений крізь барвистий вітраж.
Злегка відкинувшись на спинку стільця поруч зі мною, вона посміхається мені, чекаючи.
Холодно вона відкрила свій рота.
— Егостик, чого ти хочеш?
Запитала вона мене з різкістю в голосі, якої ні разу не виявляла до мене раніше.
Я підло посміхнувся їй, наче хотів сказати: «А в чому справа?»
— Я без поняття, про що ти говориш.
— Ну звісно.
Відповіла вона, наче була сповнена енергії.
Потім Селеста повернулася до мене й промовила холодно:
— Я запитую тебе, чому ти завдав шкоди Виконавцю Бажань. Не думаю, що ти збираєшся вдавати, наче нічого не знаєш. Тебе запроторили туди навмисно.
Вона висловлюється дуже відверто.
Ось чому вона мене викликає. Чому я мав зашкодити Виконавцю Бажань, створінню Бога Сонця? Для неї, як для послідовниці Бога Сонця, це було непростимо. Більше того, мене завжди турбував Бог Сонця.
Поки я розмірковував над цим, Селеста заговорила, усе ще із заплющеними очима, її пальці ніжно торкалися верхівки спинки антикварного стільця, на якому вона сиділа.
— Він був вірним посланцем нашого бога, зберігаючи свою силу в безпеці Східного Каркеаса. Із самого початку це була фортеця для нього.
— І все ж, Егостик, ти прокрався туди й убив його в жахливий спосіб, наче мав на нього зуб.
— Тож, Егостик. Я запитаю тебе прямо тут і зараз.
— Чи є ти моїм ворогом?
І коли вона це сказала.
Уперше її очі спалахнули.
Ось так просто.
"..."
Я зустрівся з її палаючими золотими очима, які мало хто в цьому світі взагалі бачив.
І тоді, в одну мить, я відчув інтенсивний страх життя і смерті, коли кімната замерзла.
Ця атмосфера страху була точнісінько такою ж, як і минулого разу, але різниця полягала в тому, що тиск був набагато сильнішим, ніж раніше, атмосфера «пан або пропав». Враховуючи різницю в силі між Селестою та мною, я міг померти від одного клацання її пальців.
Звичайний лиходій утік би з плачем, і навіть найсміливіший чоловік затремтів би, відкривши рота.
Я поводився так, наче взагалі не відчував жодного тиску.
Я невимушено переступив з ноги на ногу, знизав плечима й дурнувато посміхнувся.
— Як таке взагалі можливо?
З цими словами я підійшов до неї, усе ще широко посміхаючись, наче демонструючи, що зовсім не нервую.
— Навпаки, як я вже казав минулого разу, я б хотів бути твоїм колегою.
— Хммм. Тож, оскільки ти був моїм спільником, ти хочеш сказати, що вбив посланця Бога Сонця?
Наче наказуючи мені не верзти дурниць, вона говорить це, дивлячись прямо на мене очима, що палахкотять золотом.
Я зустрів її таємничий погляд прямо.
Спокійно я знову відкрив рота.
— Це також була воля Бога.
— Що ж. Ти хочеш сказати, що знаєш думки Бога краще за мене?
Тепер її терпіння добігало кінця, і вона заговорила ще холодніше.
Ні, буквально, коли я подивився знову, круглий стіл замерзав. Ставало реально холодніше. Можливо, вона навмисно створює атмосферу страху… Або вона справді розлючена й не може контролювати свою силу. Проблема полягала в тому, що більш імовірним був другий варіант…
Враховуючи обставини, які вели до завершення мого життя, я легко плеснув у долоні, розбиваючи лід, а потім заговорив:
— Селеста, ось що ми вдіємо.
— Що саме?
— Давай поб'ємося об заклад, у кого більше віри.
Коли вона закочує очі, наче я говорю про якусь дурницю, я підло посміхаюся й відкриваю рота:
— До того часу, як відкриється наступна «Катедрал»… Я доведу, що я ближчий до Бога, ніж ти, і якщо я не зможу, що ж, убий мене, катуй, роби що завгодно. Я впевнений у собі. Якщо ти ні, ну то вбий мене прямо тут і зараз.
Я говорю це, широко розвівши руки.
Селеста дивиться на мене своїми красивими золотими очима, не впевнена, про що я думаю.
Чорт із ним. Убий мене. Якщо хочеш убити, то вбивай.
Насправді, у мене був план на випадок непередбачуваних обставин, який би спрацював, якби вона справді спробувала. Завжди потрібно бути готовим до всього… але знаючи її характер, я був упевнений, що вона не зробить цього зі мною зараз.
Вона мовчала якийсь час.
Потім заговорила, тихо, низьким голосом:
— Дуже добре, дуже добре, я згодна.
— Гаразд.
І з цими словами я холодно кивнув головою у відповідь на її наступні слова.
Ця сміливість, ця підла посмішка, це непохитне прийняття, навіть коли лиходій номер один намагається розірвати мене на шматки. Саме такі речі змушують думати, що за цим стоїть щось більше, наче у мене є секрет… адже навіть найсильніша Селеста не вміє читати думки.
— Я зараз зайнятий, тож залишу тебе.
Перш ніж вона встигне передумати, я вирішив поспішити до виходу. Зайнятий, дуже зайнятий.
Ось так просто.
"..."
Селеста мовчки проводжала мене поглядом, поки я йшов геть.
Добре, я вижив ще один день.
Ура.
Після відходу Егостика біля круглого столу «Катедрал» стало порожньо.
Селеста постояла там непорушно мить, а потім, навіть не глянувши в бік проходу, куди пішов Егостик, відкрила рота й тихо промовила:
— Артур, ти тут?
— Так, Селеста.
Коли вона заговорила, чоловік у лицарських обладунках тихо ступив з-за завіси.
Не зустрічаючись із ним поглядом, вона м'яко запитала:
— Отже. Що ти подумав про нього сьогодні? Він усе ще здавався небезпечним?
Ось яким було її запитання.
Після хвилини мовчання Артур знову заговорив:
— Так. Він усе ще здавався небезпечнішим за будь-яку іншу постать, яку я коли-небудь бачив, Селеста.
— Ха… Гаразд, ти вільний.
З цими словами Селеста знову зникла за завісою наче тінь.
Знову залишившись наодинці за порожнім круглим столом, вона мовчки вставилася на відображення свого сріблястого волосся у вітражі й пробурмотіла собі під ніс:
— Гадаю, мені доведеться дізнатися більше.
Егостик поводився так, наче знає майбутнє, зірвав плани послідовників Бога Місяця й був незвично схиблений на одному героєві.
Незважаючи на це, він близький з Атласом, який є другим за силою в групі, і безпосередньо ліквідував одне зі створінь Бога.
Іншими словами, він є дивною постаттю, яка знає про богів так само багато, як і вона.
"Можливо, мені варто піти й знайти її..."
Селеста тихо подумала про це й відійшла від круглого столу.
На сьогодні вона його відпустила. Ніколи не знаєш, що він може вдіяти, які трюки може приховувати за цією величною поведінкою. А потім, після того як він покаже щось особливе… вона вб'є його.
Але…
Тепер, тихо міркувала вона, вона мусить підготуватися до того, щоб зустрітися з ним віч-на-віч.
Крокувати по тих, хто не більший за комах, було справою, до якої вона звикла.