Розділ 308:
— Ух...
Наступного ранку я ледве стягнув себе з ліжка, стискаючи голову, що тріщала.
— Ух... Скільки ж я вчора випив?
У мене паморочилося в голові, боліли плечі, а голова розривалася на частини, але коли мені нарешті вдалося розплющити очі, я зміг побачити своє положення на ліжку.
"..."
Я навіть не лежав, а спирався на спинку ліжка з витягнутими ногами, а поруч зі мною лежала Стардаст, поклавши голову мені на плече.
Вона спала, її сопуче дихання лоскотало мою шию, а одна її рука обіймала мене, міцно притискаючи до себе.
З цим я тверезо оцінив свій поточний стан і спробував звести докупи те, що сталося вчора.
Стардаст принесла вино минулої нічорі, тож ми випили, і ми про щось розмовляли... Що ж я вдіяв? Вона попросила мене подивитися з нею фільм, а потім...
"..."
І саме в цей момент я збагнув дещо важливе.
"Чорт, я не пам'ятаю, що сталося після фільму."
Раптово, трохи наляканий, я зазирнув під ковдру, яка покривала мене та Стардаст.
— Пхух.
Я з полегшенням зітхнув, коли зрозумів, що досі вдягнений точнісінько так само, як і вчора, і весь мій одяг на мені.
На щастя, схоже, я не припустився жодних помилок, інакше мені був би кінець.
Відчувши таке полегшення, я полишив спроби згадати, що, в біса, я робив минулої ночі, тримаючись за свою розриваючуся голову.
Я можу лише припустити, що ми просто лежали в ліжку, дивилися фільм, спираючись на спини один одного, і обоє поринули в сон.
Але що, в біса, робить Стардаст?
"..."
Я подивився вниз на Стардаст, яка спала праворуч від мене, міцно притулившись до мого тіла, а її світле волосся розсипалося по моєму плечу.
Я відчуваю, як її м'яке тіло притиснуте до мого, і з самого ранку це вже обіцяє чимало клопоту. Її руки обхоплювали мій живіт, тримаючи мене настільки міцно, що я навіть не міг їх прибрати.
З цими думками я вирішив спочатку розбудити її.
— Стардаст, прокидайся.
— Ммм...
З цими словами я струснув її, але вона видала дивний звук і ще глибше занурила обличчя в мою шию.
А потім вона обняла мене ще сильніше, що значно ускладнило ситуацію, тому я продовжив її трясти.
Нарешті...
— Ммм... Егостик?
Протираючи очі, вона нарешті сіла.
Дивлячись на неї, усе ще не до кінця прокинулуся, коли вона це мені говорила, я вивільнив свої руки й сказав:
— Чому б тобі не почекати тут хвилинку?
— Добре...
Залишивши її з сонним виглядом, я підвівся й узяв склянку води з холодильника.
Потім я повернувся до ліжка...
— Ух...
Вона сидить на краю ліжка, почервонівши й закриваючи обличчя руками.
Вона виглядає так, наче згадує щось ніякове. Коли вона бачить, що я повернувся до кімнати, вона ніяковіє, а я протягую їй склянку води.
— На. Випий.
— Ммм... Дякую.
Вона зиркнула на мене, а потім обережно взяла склянку, при цьому її пальці торкнулися моїх, і я задумався, що, в біса, не так зі Стардаст.
Герой, який приділяє стільки уваги лиходію... Будь-хто подумав би, що це я її тут замкнув. Насправді ж усе з точністю до навпаки.
У будь-якому випадку, я подивився, як вона попиває воду, почухав потилицю й запитав:
— Стардаст... Ні, Шін Хару, ти пам'ятаєш учорашнє...
— Кха-кха! Ух, що, що, що? О, ні, ні. Я нічого не пам'ятаю?
Стардаст раптово поперхнулася водою від моїх слів і випалила це, усе ще червоніючи й уникаючи мого погляду.
Я зітхнув, дивлячись на неї, і сказав:
— Ні, я мав на увазі, чи пам'ятаєш ти, що я говорив учора? Чому мене спіймали і чому я прийшов до Каркеаса.
— О...
Вона прибрала склянку води від рота, поринувши в думки.
— Ти сказав, що всередині цієї в'язниці є щось, що може загрожувати людям?
— Так. Усе правильно.
На моє кивання Стардаст зітхнула й відповіла мені:
— Зрозуміло. Добре, я допоможу тобі. Я не можу залишити це створіння в спокої.
Так вона й вчинила.
Я подякував їй за це.
Це була природна реакція, оскільки вона завжди, абсолютно завжди ставить своїх громадян на перше місце, але...
Фактично, погоджуючись піти за ним, ти кажеш, що відпускаєш мене. Якщо ти його здолаєш, невже ти думаєш, що я залишуся сидіти на місці? Звісно, я втечу.
Тож коли ти кажеш, що збираєшся спокійно сидіти на ліжку й допомагати мені зараз...
це фактично те саме, що сказати, що ти відпустиш мене, якщо я здолаю цього монстра.
І все це лише під моє чесне слово як лиходія.
— Вирушимо десь сьогодні?
— Так. Що швидше, то краще.
Ну, менше з тим. Це була Стардаст, тому я міг її зрозуміти. Вона ніколи не прощала найменшої загрози.
Але...
"..."
Чому вона продовжує дивитися на мене з таким тужливим виразом обличчя?
І чому вона постійно червоніє?
Я взагалі не міг цього збагнути.
Насправді, можливо, це я один усе неправильно трактую.
Я вирішив полишити думки про це й просто насолоджуватися моментом. Без поняття. Це не має значення.
Мені просто цікаво.
Що, в біса, сталося вчора?
— Стардаст?
— Ем, га? Нічого.
Ні, я знаю, що щось сталося, бо вона продовжує витріщатися на моє обличчя й червоніти. Мене зводить із розуму те, що я цього не пам'ятаю.
Навіть Стардаст уже зрозуміла, що я не можу згадати вчорашнє, тому навіть не піднімала цю тему.
Ну, сподіваюся, я не натворив дурниць...
— Тож, Егостик, будемо готуватися?
— Що? А, так, звісно.
— Але спочатку давай поїмо.
— О. Точно. Давай приготуємо разом.
— Давай.
З цими словами ми зі Стардаст невимушено попрямували до кухні.
Раптово я усвідомив, що після цього дня моє життя в Каркеасі буде закінчено.
Відтепер таких моментів для мене та Стардаст більше не буде.
Коли я подумав про це, я не міг не відчути певного смутку.
"..."
Ха...
Я хотів залишитися в цій в'язниці.
Лиходій, який хоче залишитися у в'язниці...
— Ха-ха.
— Га? Чому ти раптом смієшся?
— Нічого.
Це ненормально.
Ми повільно йшли до кухні.
Я хотів би, щоб ця мить тривала вічно.
І поки Егостик і Стардаст повільно проводили свій останній ранок разом...
— Щось тут нечисто.
~Штаб-квартира Его-Стрім~
Хан Со Ін сиділа там, накручуючи на палець своє коротке волосся й бурмочучи із серйозним виразом обличчя.
— Со Ін, що таке?
Лі Су Бін тихо відповіла, наливаючи чай, а Хан Со Ін постукувала пальцями по столу.
— Даїн сказав, що повернеться за тиждень, але він не казав, що залишиться там суворо на весь тиждень, правда?
— Правильно.
— Щось обов'язково сталося!
Поки Хан Со Ін сперечалася, Чхве Се Хі, яка вмилася зранку, підійшла з баночкою бананового молока й посміхнулася їй:
— Гей, Со Ін, чи не занадто ти хвилюєшся? Ти ходиш як на голках уже цілий тиждень, відтоді як Даїн пішов.
"..."
Поки Хан Со Ін тремтіла від нетлумачної тривоги, Чхве Се Хі, потягуючи бананове молоко через трубочку, на мить подивилася у вікно й пробурмотіла:
— Проте він точно затримується...
— Правда ж? Особливо враховуючи, що Стардаст останнім часом взагалі не з'являється на публіці, це підозріло. Щось замишляється.
— Він усе ще там?
Поки Лі Су Бін спостерігала за ними двома, Аріель також запитала, щойно спустившись зі сходів.
У цей момент навіть Бек Ин-Воль, яка виглядала чи не найгірше з усіх з моменту зникнення Даїна, прийшла й сіла у вітальні, нетипово для себе схлипуючи.
Сео Чаейон, яка, як зазвичай, лежала на дивані без жодної присутності, уперше за сьогодні відкрила рота:
— Якщо ви так хвилюєтеся, чому б вам просто не піти туди самим?
— Що?
— Ні, не треба.
З цими словами Сео Чаейон уперше підвелася.
Витягнувшись у широкому худі, вона почухала своє фіолетове каре, озирнулася на всіх своїми характерними очима й відкрила рота:
— Ми все одно збиралися сьогодні, тож давайте вирушимо до околиць Каркеаса й подивимося, що там поробляє Егостик.
— Але ми мали йти, коли Даїн подасть нам сигнал...
— Усе правильно. Якщо він подасть сигнал, що перебуває поруч із тим місцем, ми зможемо висуватися негайно. Якщо ж він не подасть сигналу до сьогодні, можливо, щось сталося, тож ми зможемо зайти прямо всередину.
— У цьому є сенс!
У нетипово логічних словах Сео Чаейон відчувалася тверда впевненість.
— Хмф.
Сео Чаейон підло посміхнулася собі під ніс, стиснувши кулаки поверх худі, і продовжила тихо бурмотіти:
"І... Давайте подивимося, що він, в біса, там поробляє."
О ні, він же не розважається там із кимось, правда?
Вона сподівалася, що ні.
Усе ж вона тихо сміялася.
Ось так поїздка учасників «Его-Стрім» до Каркеаса була затверджена.
— Мене аж у сироти кинуло.
— Га? Що не так? Ти в порядку?
— Ем... Ні, просто таке іноді трапляється.
— Я б більше через це хвилювалася.
Поки ми зі Стардаст стояли разом, готові виходити, я здригнувся від тривожного відчуття, що обпалило мій хребет.
Увесь цей час я думав, що це через Стардаст, але, можливо, справа була зовсім не в ній?