Розділ 292:
Щойно вона почула, що в Пусані стався великий теракт, Стардаст негайно злетіла й попрямувала туди.
Швидкість її польоту вже була набагато вищою, ніж раніше, завдяки інциденту з Місячною Церквою та ракетному обстрілу від Егостика.
"Захистити Пусан..."
Вважається, що атаку здійснила північноатлантична організація лиходіїв Латіс...
І що її вчинили Латіс, які були дружні з Егостиком і обіцяли не влаштовувати терору в Кореї.
Очевидно, вона очікувала побачити його.
Вона летіла швидко й дісталася Пусана.
І що вона побачила?
Море біля узбережжя Пусана було білим і замерзлим.
Хвилі все ще перекочувалися, і навіть цунамі застигло на місці.
"Ну, це тому, що Лі Соль А зазвичай не використовує свої сили, але вона здатна на це."
Перш ніж вона встигла навіть поворухнутися, її переповнила гордість за свою подругу.
Погляд Стардаст охопив цю картину.
"Що?"
Посеред замерзлого океану перед гігантською крижаною хвилею Егостик посміхається й простягає руку Бурульці, яка впала, щоб допомогти їй піднятися.
Що за чортівня, коли це вони встигли так зблизитися?
Звісно, у тому, щоб герой і лиходій були близькими, не було сенсу, але це взагалі мало піддавалося логіці, зважаючи на стосунки самої Стардаст із Егостиком із самого початку.
Додайте до цього той факт, що в минулому він подолав увесь шлях до Пусана, щоб тероризувати Лі Соль А...
і вона навіть бачила сон, де він оголосив, що Бурулька відтепер буде його заклятою ворогинею.
...
Стардаст заціпеніла від цієї думки, її тіло здригнулося.
Вона вже бачила у своїй уяві картину, як Бурулька забирає Егостика й істерично сміється.
І ось вона тут, мимоволі спостерігає за цим, продовжуючи цю зловісну думку.
— ...Ах.
Вона повернула голову, і їхні погляди зустрілися.
Водночас Лі Соль А повернула голову й зустрілася поглядом зі Стардаст... і Стардаст помітила, як та на мить здригнулася.
Чому вона здригається?
Перш ніж вона встигла навіть подумати про це, Егостик швидко помахав ей рукою.
Ось так вони були разом, а Стардаст перебувала далеко від нього.
Те, як він махав їй, усе ще посміхаючись... Це було трохи занадто дружелюбно для лиходія, який побачив героя, але це не було чимось поганим, тому Стардаст підлетіла до місця, де вони стояли.
Приземлившись на замерзле море прямо перед ним, Стардаст не відкривала рота, поки вони не наблизилися настільки, щоб чути один одного, а потім промовила трохи тремтячим голосом:
— Ти. Що ти робиш?
Трохи стишеним голосом Стардаст кинула погляд на Бурульку.
— Ем, Стардаст. Привіт?
І Егостик посміхнувся, як завжди невимушено. Так безтурботно, наче забув про те, що сталося в тому лабіринті днями.
— Стардаст, ти тут?
І Лі Соль А посміхнулася, підходячи ближче, вітаючи її з такою ж радісною посмішкою, наче вона щойно й не здригалася.
Стардаст дивиться на неї, і перш ніж він встигає щось сказати, Лі Соль А швидко відкриває рота, щоб заговорити:
— Стардаст, ти бачила, що я все заморозила? У будь-якому випадку, поки я це зупиняла, з'явився Егостик. Він сказав, що збирається поговорити з лиходієм, який це влаштував, і спробує все припинити.
— Ну так. Навіть попри те, що я лиходій, я все одно маю запитати, чому моя знайома раптово так поводиться. Цього разу я просто допомагаю, це тимчасова співпраця, як у нас колись була.
Відповідає Егостик зі своєю фірмовою посмішкою.
Лі Соль А і він по черзі швидко говорили один з одним, і це було ідеальне взаєморозуміння.
"Ну так."
І спостерігаючи за ними в такий спосіб... Стардаст, яка прийшла пізніше, могла лише кивнути на знак згоди, не кажучи нічого більше, водночас відчуваючи дивне відчуття в глибині свого живота.
Зловісне відчуття, якщо бути точним, яке прийшло до неї лише після того, як вона побачила, як Егостик розмовляє з іншою героїнею, Лі Соль А.
У цьому є щось дуже тривожне, і це неприємне відчуття — бачити, як твій власний лиходій розмовляє з іншим героєм. Звісно, це не рідкість, коли герої та лиходії тимчасово співпрацюють проти більшого зла, і це не рідкість, коли вони роблять крок уперед, коли трапляється щось подібне, але...
Чомусь, хоча вона лише мигцем побачила його.
Вони, мабуть, зустрічалися всього кілька разів, але чомусь здавалися такими близькими.
Вигляд Лі Соль А та Егостика, які тулилися один до одного, без жодного особистого простору, наче це було природно, змусив її тривожне відчуття посилитися.
Що більше вона про це думала, то сильніше стискалися її груди.
Саме тоді Стардаст подивилася на нього тривожними очима... але не усвідомлюючи цього погляду, Егостик підняв голову й подивився на небо.
— Хммм... Як і очікувалося, тут усе замерзло, але лиходій, який усе це влаштував, усе ще он там, тому, гадаю, нам доведеться пройти крізь це...
Коли він це сказав, його погляд перемістився на все ще штормові темні хмари вдалині над замерзлим морем.
Дощ падав усе сильніше й сильніше, з рідкісними спалахами блискавок.
Бачачи цю сцену, Егостик заговорив, стурбований:
— Але я боюся, що пробитися крізь це самотужки трохи складно, і мене може змити під час телепортації.
Оскільки він це говорив, він посміхнувся й лукаво кинув погляд у бік Бурульки.
— Тому я сподівався, що хтось зможе мені допомогти, але...
І те, як він, здавалося, просив про послугу Бурульку, а не її, змусило Стардаст нарешті втрутитися.
— Егостик.
— Га?
Перш ніж він встиг продовжити свою думку, її світле волосся розвіялося, вона підійшла туди, де Егостик стояв перед стіною хвилі.
— Ем, що не так?
_Гуркіт-_
Дійшовши до його носа, вона притиснула його до стіни хвилі позаду нього, а потім простягнула руку й з гуркотом ударила долонею об стіну.
Отже, коротко кажучи... Вона застосувала так звану позу притискання до стіни проти Егостика.
— Іди зі мною.
— Що, га?
— Іди зі мною.
Сказала вона з холодними очима, дивлячись на нього знизу вгору прямо перед собою.
Спантеличений вираз його обличчя, коли він спирався на стіну хвилі, було чітко видно крізь його напіввідкриту маску... але бачачи це, Шін Хару було байдуже.
Він був її власним заклятим ворогом. Він її власний лиходій. І обов'язок героя — дбати про лиходія, за якого він відповідає.
Тому він мав бути з нею, а не з іншою жінкою.
Тож якщо його збиралися забрати в неї, не було часу вагатися.
...
Теперішній час.
Я летів зі Стардаст над штормовим морем.
"Як, в біса, я тут опинився?"
Напевно, я лише хотів скористатися цією можливістю для розвитку Бурульки, але чому...
"«Іди зі мною»"
прямо під моїм носом, обличчям до обличчя, майже подих у подих зі мною, а потім дивлячись на мене знизу вгору, її блакитні очі зустрілися з моїми.
Я нічого не міг вдіяти, тому пішов зі Стардаст.
До слова, незабаром після цього Стардаст збентежилася через свою поведінку, її вуха трохи почервоніли, і вона уникала мого погляду... але вона не відсторонялася від мене.
І результатом стали вона і я, що летіли, майже торкаючись один одного.
Щойно ми вибралися з зони замерзлої води й заглибилися в океан, знову почався дощ, і ми в підсумку промокли до нитки.
Звісно, я був єдиним, хто промок, а Стардаст, яка була в костюмі героя, здавалося, не помічала цього — чи то костюм був водонепроникним, чи що. Звісно, її волосся промокло й прилипло до голови, але вона все одно виглядала красиво. Тож...
"Так. Зараз не час думати про це. Я повинен думати про Аріель."
І якраз коли я про це подумав, Стардаст раптово повернулася до мене й сказала:
— Вона ж там усередині, правда?
З цими словами вона вказала на досить велику круглу сферу з води.
— Так, гадаю, що так.
Відповів я.
Вона кивнула й раптово схопила мене за руку.
Її рука була мокрою й липкою.
Поки ми стояли там, як миші, що притиснулися одна до одної, она озирнулася на мене й сказала:
— Ми заходимо ось так, тому тримайся міцно.
— Що? Уууух...
З цими словами я вхопився за її руку й полетів крізь повітря з відчуттям, ніби моє тіло в одну мить провалюється.
_Коо-коо-коо-коо-коо-коо._
Ми пройшли крізь сферу ось так, врізаючись у воду, наче у водоспад.
Не дивно, що моє й без того мокре тіло стало ще мокрішим.
"Ого."
Те, що ми побачили, було гігантським круглим куполом із води в небі.
— Егостик?
Це була Аріель із синім волоссям, яка керувала штормом із самого центру сфери.
— Так, Аріель. Це я.
Відповів я, знімаючи свій капелюх і проводячи рукою по вогкому волоссю.
— Аріель?
Стардаст вставилася на нас двох, чухаючи собі потилицю.
Вираз обличчя Аріель на мить потемнів, коли вона подивилася на Стардаст.
— Аріель, я не знаю, чому ти це робиш, але я думаю, що тобі варто поговорити зі своїм братом...
— Мій брат. Я знаю.
Аріель перервала мене й раптово промовила це.
Її руки стислися в кулаки, вона подивилася на мене й сказала, а її очі трохи зволожилися:
— Мій брат зустрічається з нею.
— Га?
Запитав я, приголомшений раптовостю цієї розмови.
— Що?
Стардаст поруч зі мною також зреагувала.
Вона озирається на мене з холодним, жорстким обличчям.
"Ні, я міг би зустрічатися з дівчиною. Хіба це такий шок? Звісно, я ні з ким не зустрічаюся, але..." — перш ніж я встиг заперечити.
Слова Аріель були швидшими, коли вона витягнула руку.
— З нею.
І на кінчиках її пальців...
— Га? Я?
Була Стардаст.
Ні, чому вона перебуває під впливом таких безглуздих ілюзій?
Це було наступне, чим замислилася Стардаст після свого раптового рум'янцю та збентеження.