Розділ 288:
Я залишився сам наодинці з Селестою в порожній залі круглого столу, де не було вікон, окрім вітражів, що світилися власним світлом.
— Хммм, чому ти кличеш Егостика? Чи можу я приєднатися до вас?
— Мені прикро, Атлас, але це розмова, яку нам потрібно провести приватно.
— Хах. Та не може бути...
— Атлас, не хвилюйся, ти можеш іти першим. Це не те щоб у нас буде якась складна розмова...
— Угу, але...
Атлас, який не хотів залишати мене, і Катана, яка стурбовано дивилася на мене, нарешті відступилися, і зустріч врешті-решт завершилася.
У залі круглого столу, де всі з цікавістю подивилися на нас і вийшли.
Я, сидячи навпроти Селести, лише водив очима.
"Це дупа."
Подумав я про себе, поки Селеста спокійно наливала мені чашку чаю.
Після того, як я зупинив інцидент із Місячними Вратами, я очікував, що Селеста згадає про це. Я згадував богів та вимірних істот, Бек Ин-Воль використовувала магію, а я під час інциденту переміщався туди-сюди між вимірами.
Але я не очікував, що вона так відверто попросить побачитися зі мною наодинці.
Перебування із Селестою на її території, казна-де, коли поруч зі мною немає нікого, крім неї — найсильнішої істоти в оригіналі, змушує мою слину пересихати.
Звісно, зовні я нічим цього не видав.
Я поводився невимушено, наче знав, чому вона мене покликала.
З посмішкою на обличчі я попивав чай, який вона подала, невимушено спостерігаючи за Селестою.
Жінка з довгим сивіючим волоссям, одягнена в релігійне вбрання, із заплющеними очима, яка тихо посміхалася.
Я розглядав її обличчя, що мало містичну красу, яка приваблювала глядача, коли Селеста поставила свій кухоль і відкрила рота.
— Егостик. Я рада, що ти залишився.
— Для мене справді честь бути тут, пані Селеста. Чи є якась конкретна причина, чому ви покликали мене сюди?
— Ну...
Вона на мить заплющила очі, посміхнулася й подивилася в мій бік.
_Ух-_
Раптово по мені пробіг мороз, наче температура тут упала на кілька градусів.
Селеста все ще посміхається, але вже з чітко відчутною холодною аурою.
Вона повернулася до мене, і її голос був тихим:
— Егостик.
— Що ти знаєш про Бога?
— Ха-ха.
Я посміхнувся, ледачою посмішкою, зчепивши руки разом.
— Я знаю достатньо. Три боги створили цей світ на початку, і тепер їх немає.
Я залишив це так, усе ще широко посміхаючись, і подивився в бік Селести.
Принаймні останнє слово залишилося за мною.
Дивне відчуття все ще огортало моє тіло, але окрім цього я лише посміхався й більше нічого не говорив. "Ну давай, використовуй свої сили на мені."
Поки я стояв там непорушно, вона продовжила.
Вона посміхнулася у відповідь, а потім своїм усе ще ангельським голосом сказала мені:
— Розумію, розумію, тож, можливо, ти міг би розповісти мені, звідки ти дізнався про існування богів?
— Ну, я не знаю, просто випадково дізнався.
Я посміхнувся і промовив це.
Я трохи перефразував, але це було те саме, якби я просто сказав прямо: "Я без поняття".
Хоча я посміхався так невимушено, всередині я вже нервував як проклятий, а мої думки шалено мчали.
Якою була справжня суть цієї красивої сивоволосої жінки, що посміхалася із заплющеними очима переді мною?
Селеста, найнебезпечніша лиходійка у світі, майже завжди очолювала цей список.
Правлячи як майже абсолютний терор на американському боці, вона є настільки грізною лиходійкою, що навіть герої не можуть її торкнутися. Я не знаю, скільки десятків здібностей вона має, коли у всіх інших є одна, дві чи три. Якщо подивитися на її старі відеозаписи, вона практично є ходячою катастрофою.
Але, гей, я краще буду самовдоволено посміхатися перед нею, удаючи, ніби знаю якийсь величезний секрет, і поводитися так, ніби я такий же сильний, як і вона.
Як послідовниця Бога Сонця, вона, ймовірно, мало що знає про Місячну Церкву, пов'язану з Богом Місяця, і я чітко це розумів.
Вона мовчки спостерігала за моєю реакцією із заплющеними очима і, коротко посміхнувшись, зробила ще один ковток чаю й звернулася до мене:
— Розумію, розумію. Я лише покликала тебе сюди сьогодні, тому що маю до тебе інше запитання, Егостик.
— Так.
— Я не збираюся запитувати тебе, як ти дізнався про Місячну Церкву, тому що у кожного є свої секрети.
Почувши її слова, я на мить завмер.
"Що, ти покликала мене сюди не для того, щоб запитати про це? А в мене вже була купа виправдань."
Якраз коли я про це подумав, вона відкрила рота з теплою посмішкою і звернулася до мене:
— Я просто хочу, щоб ти знав, що я хочу продовжувати працювати з тобою. Я не твій ворог.
— Ха-ха, як я міг подумати про Селесту, голову нашого «Катедрала», як про ворога?
Відповів я, сміючись разом із нею.
Вона сміється, я сміюся... Вона, схоже, забула, що намагалася залякати мене, викручуючи температуру в цьому місці трохи раніше.
Я вловив суть того, що вона говорила.
Це попередження.
Можливо, саме тому вона покликала мене сьогодні. Поговорити зі мною, витягнути мої думки, сказати це. Що б я не робив, не робити нічого, що могло б її засмутити.
Вона також, схоже, підходила до мене досить обережно. Ймовірно, тому, що вона не знає, як багато я знаю і якою силою володію.
Проте все було не так уже й погано.
Відвертий напад на мене тут міг би закінчитися досить кепсько.
Я сьорбнув чаю й випнув зуби.
Я хвилююся, чи не підсипала вона туди чогось, тому мені доведеться попросити Лі Ха Юль очистити мене від токсинів, коли я повернуся додому.
У будь-якому випадку, після цього я обмінявся ще кількома словами з Селестою.
Здебільшого марними, звісно, але менше з тим. Ми звикли посміхатися й говорити речі, які не маємо на увазі.
А потім я не знаю, скільки хвилин минуло.
О Боже, скільки часу вже пролетіло?
На щастя, Селеста першою запропонувала завершити зустріч.
— Гаразд, мені, мабуть, пора йти, мої колеги чекають на мене. Ха-ха.
— Добре. Бережи себе.
З цими словами я підвівся.
Я посміхнувся й помахав на прощання, а потім побіг, не озираючись.
Я почувався психічно виснаженим лише після кількох слів, і все, чого я хотів — це лягти в ліжко.
Як я завжди кажу, бути лиходієм ніколи не буває легко...
Після того, як я вийшов із тієї зали круглого столу, я залишив повідомлення для Атласа та інших членів Східноазіатського Альянсу Лиходіїв, які хвилювалися за мене, і повернувся додому.
І, як виявилося, я вже давно не був у місті Атласа. Мені доведеться завітати туди пізніше.
Латіс-Сіті, місто, засноване Атласом.
Атлас сидів на троні свого храму, намагаючись укласти спати свою доньку.
— Тож братик Егостик не зможе прийти сьогодні?
— Усе правильно. Він сказав, що має багато про що подумати після розмови з Селестою, хоча я не можу уявити, про що він говорив із цією підло посміхаючоюся білою жінкою. Запитай його наступного разу...
Решта слів Атласа пройшла повз вуха його доньки, Аріель.
— Зрозуміло, він і сьогодні не прийде.
Синє волосся Аріель мляво звисало, а вираз її обличчя був темним і безпорадним.
Це було вже досить давно, коли вона просила його приєднатися до «Его-Стрім» їхнього Альянсу Лиходіїв, але він відхилив її кандидатуру, вважаючи занадто слабкою.
Відтоді Аріель важко тренувалася й мріяла довести свої здібності Егостику та попросити його знову... але це можливо лише тоді, коли він прийде сюди.
Але це може статися лише після того, як він прибуде сюди.
Вона чекала й чекала на нього, але він був занадто зайнятий різними справами, починаючи з катастрофи Місячних Врат, щоб приїхати сюди, і в підсумку він не з'явився навіть після зустрічі Альянсу Лиходіїв з її батьком.
Тим часом...
"«Егостик. У тебе великі руки»"
— Ух...
Аріель вже була в курсі всього, що відбувалося в Кореї, через телебачення та інтернет, тому вона знала, чим він займається, і розуміла, що такими темпами її просто забудуть.
Після довгих роздумів Аріель промовила:
— Добре.
Її очі втратили блиск, і вона пробурмотіла:
— Якщо він не йде, мені доведеться знайти його самій.
Вона вже вийшла за межі раціонального мислення.
Поїхати до Кореї в такий спосіб, щоб він ніколи не зміг її ігнорувати, і показати йому, що тепер вона стала сильнішою.
І з цими словами Аріель зникла, її синє волосся розвівалося навколо неї.
— Цікаво, невже моя донька розквітає так пізно?
Бурмочучи собі під ніс, Атлас міг лише зітхати, спостерігаючи, як вона сердито йде геть.
Він не мав жодного уявлення про те, що його донька може втворити пізніше.
— Чому знову цей мороз...
— Мороз? Ти впевнений, що з тобою все гаразд? Тобі потрібно, щоб я зцілила тебе ще раз?
Маєток «Его-Стрім».
Я відчув нехарактерний для себе мороз і мимоволі здригнувся від зловісного відчуття, що палило моє тіло.
"Селеста, що вона насправді підмішала в той чай?"