Розділ 283:
Потойбічний лабіринт, створений Майстром Підземель.
Я йшов темним коридором, у якому не було видно ні зги.
...Тримаючись за руки зі Стардаст.
Що, в біса, взагалі відбувається?
Подумав я про себе, поки ми просувалися цим темним коридором, а я стискав її долоню.
Триматися за руки, відчуваючи тепло її тіла під час ходьби — це було дивне відчуття.
Руки Стардаст були такими м'якими... Ні, я не про те.
Що за чортівня, я без поняття, про що вона думає.
Думав я про себе, крокуючи разом зі Стардаст, яка міцно стискала мою долоню.
Очевидно, тут небезпечно, і нам потрібно триматися разом, сказала вона, бо це єдиний спосіб бути впевненою.
"Ти ж не придумала цей план лише для того, щоб отак схопити мене, а потім, коли ми виберемося звідси, зламати мені руку, вирубити й потягти до в'язниці?"
Я навіть замислився про таке. У мене є телепортація, тому це не має значення, але я не можу збагнути її поведінку, якщо справа не в цьому.
У будь-якому випадку, якою б не була причина, ось він я, йду рука об руку з нею цим темним коридором.
Що за чортівня діється навколо, ми йдемо крізь цей темний простір, де лише гучні звуки відлунюють навколо нас.
І, можливо, через моє обмежене бачення, я не міг до ладу розгледіти, що попереду. Замість зору інші мої почуття почали загострюватися.
Як-от тепло руки Стардаст, яка була так близько до моєї, що наша плоть стикалася, і ледь відчутна пульсація її серця, чи звук її тихого видиху, що прорізав цей шум.
Так.
Коротше кажучи, прямо зараз я більше стурбований тим, що Стардаст тримає мене за руку, ніж небезпекою попереду.
Те, що я думаю про неї відтоді — найкращий тому доказ. "Даїн, опам'ятайся, ти не учень середньої школи, який закохався вперше. У тебе вже проблеми від самого лише тримання за руки."
...
Звісно, йти вулицею, тримаючись за руки зі Стардаст — це зовсім інша історія. Я почувався як фанат, що тримає за руку свого ідола, а це зовсім не те саме, що триматися за руки з іншими дівчатами.
Поки я йшов, роздумуючи про це.
— Гей, Егостик.
Почув я від Стардаст, яка тихо йшла зі мною, рука об руку.
— Ага, що таке?
Я якраз думав про Стардаст, тому відповів їй так суто від нудьги.
Вона на мить замовкла, а потім знову заговорила:
— Чому ти продовжуєш допомагати мені?
— ...?
І в ту мить, коли я це почув, я майже зупинився як укопаний.
— Ха-ха, що ти маєш на увазі, що я такого зробив, щоб допомогти тобі?
Відповів я, посміхаючись якомога природніше.
"Що за бісівщина, чому ти запитуєш лиходія про такі дивні речі? Мене викрили? Цього не може бути. Останнім часом я робив багато дивних речей, але я завжди був вірний тероризму... Якщо подумати, останнім часом ні."
Поки я перебував у такому тихому замішанні, вона знову відкрила рота, щоб заговорити, з нерішучим виглядом:
— Тоді біля Місячних Врат... Ти покликав усіх своїх друзів, щоб допомогти мені, і коли на мене напали ті сектанти, ти врятував мене.
Почувши її слова, я швидко напружив мізки в пошуках хорошого виправдання.
— Це тому, що я маю чинити терор у Кореї, і мені зовсім не весело дивитися, як Корею трощить якийсь інший покидьок. Хіба я не казав тобі цього днями?
— Не це.
І якраз коли я збирався відповісти, вона перервала мене й знову відкрила рота:
— Ти врятував мені життя, чомусь, і я говорю не лише про цей раз. Я говорю про той час, коли ти кинувся під удар у підвалі лабораторії корпорації Хан Ін, і я говорю про зараз... Ти називаєш себе лиходієм, то чому ти це робиш?
Це звучало так, наче вона збиралася вилаяти мене, але я міг відчути щире запитання в її голосі, сумнів, який вона мала весь цей час, і рішучість прояснити його цього разу.
Як їй відповісти?
Звісно, я не можу сказати: "Я ніколи не збирався бути лиходієм, але став ним, щоб урятувати тебе, щоб урятувати світ", бо це просто не в моєму стилі. У мене було передчуття, що звичайне виправдання "Ти моя заклята ворогиня" цього разу не спрацює.
Тоді залишалося лише одне рішення: відповісти двозначно, змішавши правду й брехню.
З цією думкою я повернувся до неї обличчям, усе ще тримаючи її за руку, і сказав:
— Це тому, що ти моя заклята ворогиня.
Це все пояснює.
І.
Сказавши це, я випнув зуби.
— Тому що ти важлива для мене.
— Га?
Вона відреагувала на мої слова на мить.
Чудово, вона розгублена. Тепер мій шанс.
Я перехопив ініціативу, усе ще дивлячись прямо перед собою і посміхаючись, і промовив:
— Без тебе, моєї заклятої ворогині, який сенс у моєму терорі? Навіть найідеальніше шоу не мало б жодного значення, якби не було акторів і глядачів.
— Ось чому ти така важлива для мене, Стардаст, тому що, як я вже казав раніше, ти доповнюєш мене.
— Для мене ти значиш більше, ніж будь-що, і саме тому я не хочу, щоб ти постраждала, Стардаст.
Сказав я, підло посміхаючись.
"Так. У цьому й трюк, просто скажи це вголос і заяви, що дбаєш про неї. І вона, як герой, мабуть, подумає: «Що за фігня?» або «Лиходій цінує мене? Це огидно»."
Думка про те, що вона скаже мені таке, викликала в мене неприємне відчуття в животі, але будь-яка реакція була нормальною, тому що важливо було розвіяти будь-які сумніви, які вона могла мати щодо мене.
І її реакція на мої слова.
— Ех... Ух. Я розумію.
Відповіла вона мені тихим голосом і лише на мить поворухнула своєю рукою в моїй.
Що це за неясна відповідь?
Я очікував чогось більш драматичного...
...
...Після цього ми йшли в мовчанні.
Я відчував, що її обличчя стає все червонішим і червонішим. Ні, я не хотів, щоб вона так реагувала, через це я виглядаю як божевільний лиходій, який освідчився герою. Що з нею не так?
Я був більше стурбований рукою, яка торкалася її власної.
Це було дивно — йти коридором, тримаючись за руки, відчуваючи тепло її тіла, поки її долоня час від часу ворушилася в моїй.
У будь-якому випадку, поки ми йшли темними коридорами, з'являлися всілякі монстри — істоти, яких Майстер Підземель створила за допомогою своєї уяви в міру своїх найкращих можливостей.
Очевидно, вона не може битися з монстрами, тримаючись за руки, тому я збирався відпустити її.
— Хух.
_Кхаааааааааааааааах._
Щоразу, коли з'являвся якийсь примарний монстр чи щось подібне, Стардаст знищувала їх усіх одним ударом своєї правої руки, тому я не міг відпустити її, і в підсумку ми пройшли за руку весь шлях.
Як довго ми вже йшли темним коридором, перемагаючи всіх монстрів, що з'являлися?
"Ах, я нарешті бачу світло."
Нарешті в кінці коридору ми побачили відчинені двері, звідки ззовні лилося біле світло.
Це означало, що це була остання кімната.
— Зайдемо?
— Ага...
І ось, нарешті, ми увійшли в яскраву кімнату з білим світлом повсюди.
Перше, що я помітив, увійшовши, було обличчя Стардаст прямо поруч зі мною.
І її обличчя здавалося мені цілком спокійним.
"Невже я єдиний, хто так бурхливо реагує?"
З цією думкою я кашлянув і звернувся до неї:
— Ну, схоже, тут наразі безпечно.
З цими словами я нарешті зміг відпустити її руку.
Чомусь, коли я відпустив її наприкінці, здавалося, що вона не дуже хотіла відпускати мене, але, мабуть, це просто мої вигадки.
— Для чого ця кімната?
У будь-якому випадку, саме це сказала Стардаст, озираючись навколо.
_БАХ._
Двері, крізь які ми увійшли, захлопнулися білою перегородкою, що опустилася казна-звідки.
Тепер ми були замкнені в маленькій кімнаті, і в цей момент на стіні перед нами замиготіло електронне табло.
Я знав про це з оригіналу.
Це була фінальна кімната, яку Майстер Підземель готувала для двох або більше людей, що увійшли в лабіринт.
Вона називається "кімнатою, де потрібно вбити або бути вбитим".
Причина, чому її лабіринти здаються дивно бляклими, полягає в тому, що вона влила всю свою силу в цю фінальну залу.
Це досить паскудна кімната, яка ніколи не відкриється, поки один із людей всередині не помре, і це її фінальна зброя.
Я чекав, поки з'являться слова, і в цей момент на екрані вискочив текст.
Природно, я заздалегідь знав, що там буде написано, тому спостерігав без особливого напруження.
"Га?"
До мене раптово дійшов зміст слів на екрані.
Я не міг не вимовити це від повної розгубленості.
[Кімната, яку не можна покинути, не поцілувавши один одного]
...Упс?
Почекайте, що це таке?
Я і Стардаст взаємно спантеличено дивилися на цей напис і могли лише вимовити:
— Що?
Я маю на увазі, так ні з того ні з сього?
Не мало значення, про що я говорив.
Сказав я з недовірою, дивлячись на шоковану Стардаст поруч зі мною.
"Майстер Підземель. Вона... Що вона, в біса, творить?"
[Чого ви смієтеся?]
[Покажіть нам, що ви там бачите!!!]
[Подивіться на мене, подивіться на мене, подивіться на мене]
[Майстер Підземель... Чому вона, в біса, торкається колони й підло посміхається із заплющеними очима?]
[Серйозно, я вмираю від цікавості, що вони там двоє роблять, лол]
[Так багато глядачів, які дивляться це, відчувають біль... Цікаво, чи це і є справжній терор від цієї лиходійки?]
[Шива, відчини двері!!!]