Розділ 274:
Приречений світ.
Там, під червоним небом, Стардаст дивилася тремтячими очима на жінку з точно таким самим золотим волоссям, як у неї.
— Ох.
Ця жінка, з волоссям трохи бруднішого відтінку блонду, ніж її власне, і на вигляд значно доросліша, холодно дивилася на неї.
Можливо, це була майбутня Стардаст цього світу.
До її повного збентеження, вона ніколи й уявити не могла, що ось так зіткнеться із самою собою.
Жінка, яка досі мовчки дивилася в цей бік, відкрила рота, наче не була надто здивована.
— Залишки ілюзорного створіння. Я думала, цей район уже зачищено. Очевидно, ні.
Тихо пробурмотіла вона, наче розмовляючи сама з собою, а потім її копія з іншого світу випростала руки й стиснула кулаки.
_Куууууууууууууууув._
Навколо її долонь та рук неймовірна енергія, що палахкотіла інтенсивним жовтим світлом, почала огортати її руки, наче латна рукавиця.
Вона була готова напасти в будь-яку мить, тож Стардаст, приголомшена її виглядом, поспішно заговорила.
— Постривай, чекай хвилинку, я не демон чи щось таке.
— Хмф?
Її копія з майбутнього, яка все ще виглядала втомленою, подивилася на неї з гори зруйнованих будівель, а її руки світилися від енергії.
Стардаст, ширяючи в небі перед нею, швидко відкрила рота, щоб заговорити, перш ніж та раптово нападе.
— Я... я з іншого світу, я не хочу битися, я просто...
Коли вона почала пояснювати, Стардаст цього світу на мить припинила атаку й зупинилася, мовчки дивлячись у цей бік і слухаючи її.
І так Стардаст детально описала свою поточну ситуацію. Якось вона провалилася крізь портал чи щось таке і приземлилася в цьому світі.
Стардаст уважно розглядала своє відображення в цьому світі, слухаючи її розповідь.
Вона виглядала старшою, набагато дорослішою, ніж вона зараз, і якоюсь втомленою, але водночас різкою.
Дещо стомленою від життя, проте... У цьому світі з його небезпечною атмосферою вона здавалася зовсім іншою людиною, однозначно старшою за неї теперішню.
Можливо, саме тому Стардаст пояснювала все, сама того не помічаючи, використовуючи ввічливу форму мовлення.
— Тож, коли я розплющила очі, я була тут.
На цьому її пояснення закінчилося.
Стардаст цього майбутнього світу, яка досі мовчки слухала її, подивилася на неї тьмяним поглядом.
Здавалося, вона не звернула особливої уваги на її слова.
Проте...
— Ха-ха, це кумедно.
— Ти повністю скопіювала мене колишню, чи не так?
Вона сказала лише це з гірким виразом обличчя.
Коли Стардаст після почутого все ще перебувала в розгубленості, та повернула голову і тихо промовила.
— Інший вимір. Хм. Цього не може бути, бо це неможливо.
— Усе ж, я не знаю, що ти таке, але наразі я прийму твою присутність. У цьому місці, з яким і так уже все покінчено, все одно більше нічого робити.
— Бо, схоже, це ні на що не впливає.
Пробурмотівши це, вона знову повернула голову і вп'ялася поглядом у горизонт так само відчужено, як і раніше.
Її поведінка свідчила про те, що їй абсолютно байдуже до неї.
Стардаст на мить задумалася, чи не тривають у неї галюцинації, але вирішила, що це добре, що та погодилася прийняти її і принаймні більше не нападає.
Під червоним небом вона переживала химерну мить, стоячи обличчям до людини, яка виглядала точно так само, як вона, але явно була іншою.
Вона не була впевнена, що, в біса, відбувається і чи взагалі все це реально.
Стардаст подивилася на неї і вирішила поставити запитання, яке її найбільше цікавило.
— Я...
— Говори простіше.
— Ех... Так. Добре. Тож ми тут... Що, в біса, взагалі відбувається?
— Добре.
Вона спершу запитала про найцікавіше.
Чому повсюди руїни, чому навколо не видно людей, чому все тут розвалюється вщент.
І відповідь повернулася дуже похмурою.
— Його знищено.
— ...
Як і очікувалося.
Вона передбачала це, але все одно було шоком почути таке особисто.
— Чому?
Запитала вона з тремтячими очима, дивлячись на спустошену картину навколо, а її інше я замовкло, а потім почало стомлено бурмотіти.
— ...Я перемогла зрештою, але, гадаю, я не перемогла, бо світу настав кінець, тож, відповідаючи на твоє запитання... Я не знаю. Можливо, всьому із самого початку судилося бути так.
Вона продовжувала цим втомленим голосом, порожньо дивлячись у простір.
— Було занадто багато лиходіїв, просто занадто багато... Вороги були сильними і численними, а героїв було катастрофічно недостатньо проти них.
Вона продовжувала бурмотіти, наче згадуючи минуле.
— Зрештою нам вдалося збалансувати ситуацію, але коли корпорація Хан Ін вторглася в Сеул зі своєю зброєю і знищила половину столиці, це стало початком нашого краху.
З цими словами інша Стардаст не була впевнена, чи говорить вона з нею, чи просто згадує власні спогади.
Як Сеул упав під навалою лиходіїв і як вони перенесли столицю в Пусан. Після цього вони перебудували центр Сеула, який знову завалився, і створили Новий Сеул, але навіть він рухнув від рук лиходіїв.
А потім вона пробурмотіла про своє майбутнє я. Ні, історію цього світу, поки Стардаст слухала в мовчанні. Зайнята своїм мозком, у якому раптом злегка запаморочилося, вона порівнювала це зі шляхом, яким пройшов її власний світ.
"Загальний перебіг схожий на моє минуле."
Імена лиходіїв, терор, який вони чинили, час — майже все було однаковим.
Єдина відмінність полягала в тому, що, на відміну від її сторони, якій вдавалося зупиняти атаки з якомога меншою кількістю жертв, кожна з них тут була досить нищівною.
Місячна Шаманка, корпорація Хан Ін — усі вони були зупинені в її світі, але не тут.
І навіть ті лиходії, з якими в її світі було легко впоратися, у цьому світі стали лютими.
І всі ці відмінності були пов'язані з однією постаттю.
Заклятий ворог Стардаст, лиходій А-класу та лідер групи лиходіїв, той, на чиєму обличчі завжди була посмішка, — Егостик.
Те, що його ніде не було видно, було найбільшою різницею між цим світом та її власним.
Це було те, що Стардаст наразі найбільше цікавило, тому вона не втрималася і запитала про це першим ділом.
А потім був терор, розв'язаний Місячною Церквою. Знищення світу прискорилося. Врата відкрилися по всьому світу, і монстри продовжували переходити сюди роками. Міста були зруйновані, люди пішли під землю, і не лише наша країна, а майже кожна країна...
— Почекай.
Обхопивши голову руками, вона перервала плутане пояснення своєї копії з іншого виміру.
У неї з самого початку був дивний, постійний головний біль і крутило в животі, але вона мусила запитати про дещо, що здавалося фундаментально пов'язаним з усім цим — про його присутність.
З цими думками Стардаст тихо вдихнула повітря, а потім запитала її.
— Ти випадково не знаєш Егостика?
В офіційних записах його не було, але про всяк випадок, оскільки жінка перед нею була її іншим я, вона просто не могла його не знати.
З неясною надією вона запитала.
— Ні? Хто це такий?
Вона насупилася, наче не розуміла, про що мова, і з цією відповіддю Стардаст нарешті усвідомила найбільшу різницю між її світом і цим.
Вона полягала в тому, що... у цьому світі не було Егостика.
"Почекай."
Відчуваючи легке запаморочення, вона зробила цю поступку своєму майбутньому я, а потім сперлася рукою на сусідню кам'яну купу цегли.
"Усе правильно."
У цьому світі не було Егостика, її інше я підтвердило це, і, можливо, вона здогадалася.
Ця єдина відмінність змінила весь хід розвитку світу.
Гігантська зброя корпорації Хан Ін, яку захопив Егостик, знищила майже половину Сеула і була нестримною в цьому світі.
Лицар Смерті, який мав би бути на його боці, потрапив не в ті руки і був використаний для масового вбивства цивільних.
А потім був терор Місячної Шаманки, терор, який зупинив Егостик, втрутившись і прийнявши її як союзницю... але він був абсолютно нестримним у цьому світі, знищивши весь Сеул до того, як Місячна Шаманка була зрештою вбита нею самою з цього світу.
Як наслідок, столицю змінили на Пусан, а з руїн створили Новий Сеул.
Носоріг, Майстер Зброї, Майстер Крику та інші... Ті, кого він особисто покарав, вижили в цьому світі й перетворилися на масових убивць, знищуючи сотні людей.
І Біла Відьма, яку він прийняв як союзницю... Південне Срібло, Атлас та інші також були людьми, які без нього привели б країну до майже повного знищення.
Інакше кажучи, була лише одна причина, чому її світ був таким мирним.
"Через Егостика?"
Стардаст, у якої все ще паморочилося в голові, схопилася за перила й заточилася назад.
— Гей... Ти, почекай.
Стардаст цього світу, яка мовчки спостерігала за нею, на мить напружилася, перш ніж запитати.
— Що з тобою не так?
"Га? Чому моє тіло...?"
Стардаст злякано подивилася вниз.
Її тіло виглядало так, наче екран зіпсованого телевізора тріщав у деяких місцях і дивно заломлювався, наче інший вимір затягував її назад.
— Що... що відбувається?
Запитала Стардаст, уперше усвідомивши, що це і було причиною її запаморочення.
— Почекай. Ти не... Ах. Гадаю, справа саме в цьому, ха-ха.
У ту мить, коли її копія з іншого світу сказала це, знову подивившись на неї, її тіло огорнуло біле світло, точно так само, як коли вона вперше ступила крізь портал.
— Я не знаю, що це таке, але добре... Можливо, я... віддам... тобі... те, що... ти... кажеш...
І це було останнім, що вона побачила від самої себе в цьому світі, яка все ще залишалася серйозною, але з легкою посмішкою на обличчі.
Свідомість Стардаст знову поринула в запаморочливі межі простору.
Поки Стардаст розмовляла зі своїм іншим я.
— Аааааах.
Я, який кинувся наздогін за Стардаст, що зникла в дивних вимірних вратах, створених Місячним Лордом, плив у дивному просторі свідомості, намагаючись залишитися живим.