Розділ 269: Біг у місячному сяйві
Чесно кажучи, я нервував.
_Чшшшшшшшшшшшшшшшшшш!_
— Кхаааааааааааааааах!
— Ха, ха, ха.
Оглушливий гуркіт, постійний натиск звірів на землі.
І...
— Це… Що за в біса…
Сяючі овальні врата, що ширяли в потемнілому небі, нагадували портали, наче щось із фільму про космос.
Вгорі на небі, одні за одними, наче зірки, що похмуро світилися в місячному сяйві.
_Булькання, булькання, булькання._
У повітрі та на землі.
_Гуп, гуп, гуп, гуп, гуп._
Химерні істоти заввишки з ведмедя, не з цього світу, падали крізь врата одні за одними.
Щойно вони підводилися, то атакували все підряд навколо себе.
Їх було так багато, і вони були невблаганними, навіть для досвідченої Стардаст.
"…Хоча добре, що вони такі слабкі."
— Аааааааххххх!
Подумала вона про себе, розбиваючи звірів одним ударом.
Єдиним позитивом було те, що вони вмирали від одного удару, але їх усе одно було занадто багато.
— Ха, ха, ха…
І найстрашнішим було те, що вона не знала, коли закінчиться ця катастрофа.
— Ти в порядку?
— ...Дякую…
Урятувавши чоловіка, якого притисло під уламками будівлі, що зазнала нападу монстрів, і витерши піт із чола, вона подумала, що єдиною хорошою річчю було те, що люди втекли раніше.
Частково тому, що Асоціація зреагувала негайно і вивела їх тієї самої миті, як з'явилися врата, і поки що жертв, здається, не так багато, але…
— …..
Цікаво, скільки ще вони зможуть протриматися.
Цікаво, чи всі монстри, яких вона бачила досі, менш розумні, блукають по землі і не здатні видертися на будівлі. Чи літаючі види могли лише літати і не атакувати землю, або щось на кшталт цього.
...Що, якби з'явився монстр, який атакував би під землею? Що, якби з'явився монстр, сильніший за будь-кого з них?
Вона відчувала нутром, що це лише початок, і попереду буде щось сильніше.
— ...Ха.
Зруйнований центр міста, небо настільки чорне, що без вуличних ліхтарів нічого не видно, всюди клубиться дим і лунають моторошні крики монстрів. Світ здається ближчим до знищення, ніж будь-коли раніше.
Навіть коли вона спокійно винищувала монстрів навколо гігантської вежі, яка так раптово з'явилася на небі, глибоко в її серці все одно залишалося відчуття тривоги, тому що ситуація здавалася такою, на яку немає відповідей.
Тепер, більше ніж будь-коли, він був єдиним, хто міг дати відповіді в ситуаціях, які завжди здавалися безвихідними.
Його образ постійно спливав у пам'яті.
"…Егостик."
— Так. Я думаю, там може щось бути, щось велике, можливо, щось настільки величезне, що може змінити світ.
...Напевно, він сказав щось подібне.
Думаю, він певною мірою передбачав сьогоднішні події.
— ...І коли цей момент настане, я буду поруч, щоб допомогти.
Ага.
Очевидно, він сказав, що допоможе, а він завжди тримає своє слово.
І ось, з цією єдиною надією в серці навіть посеред катастрофи, якщо вона зможе просто залишатися спокійною і летіти крізь небо, вона зможе полювати на монстрів і витиснути максимум із ситуації.
Потім, нарешті, з'явився Егостик і покликав її.
— У мене є план, як зупинити цю катастрофу.
І ось, посеред цього хаосу, вони зустрілися знову.
Бачачи його, такого ж, як і завжди, який дивився на неї очима, повними переконаності, вона, у свою чергу, сказала йому, що знає.
Вона мовчки йшла за ним, дивлячись на його спину, поки він ішов уперед, прикувавши погляд до дороги перед собою, і тоді вона зрозуміла.
Ах.
Я покладалася на нього більше, ніж усвідомлювала. Я вірила йому.
Саме лише споглядання його обличчя та прослуховування його простих слів заспокоювало.
...Так і було.
Ти сказав, що у тебе є ідея, план.
Тоді я вірю тобі. Я повірю в тебе і підтримаю тебе, як ти завжди робив зі мною.
Вона мовчки прокручувала ці думки в голові, її золоте волосся розвівалося, поки вона йшла слідом за ним.
...ігноруючи з якоїсь причини пекучий погляд, який вона відчувала з боку лиходійки поруч із ним, Місячної Шаманки.
Історія на цей момент.
Я, Егостик, приєднався до Стардаст на півдорозі й прямував до химерної вежі, де мав перебувати Місячний Лорд, разом з Ин-Воль, щоб зупинити ситуацію з вратами.
Кінець.
...Якби ж то історія була такою простою.
Як з'ясувалося, Місячна Церква не збиралася стояти склавши руки.
— Почекай…!
Центр міста наповнився дивним рожевим димом.
Зі Стардаст попереду ми летіли так швидко, як тільки могли, пробиваючись крізь потужних звірів, що охороняли вежу, але терміновий вигук Стардаст змусив нас зупинитися в повітрі.
Що за чортівня, що відбувається?
Я зупинився в повітрі, і лише коли подивився вгору, зрозумів, на що дивиться Стардаст.
— Ха-ха… Розумію.
Стардаст сказала це через десятки синіх гігантів перед нами.
"Присідають…"
У них були масивні тіла, потворно роздуті рожеві вени та гротескно спотворені обличчя й тіла, але очі палахкотіли яскраво-червоним.
Щось, що я вже бачив раніше, якщо бути точним.
Так.
— Пожирачі душ.
Сказав я.
Ті самі, яких Місячна Церква випустила без попередження в оригінальній історії, змусивши Стардаст битися на смерть.
Пожирачі душ — це одна з найелітніших зброй Місячної Церкви, які харчуються душами, щоб ставати сильнішими.
...Проблема полягала в тому, що він був не один, їх було кілька, і чомусь вони навіть сильніші, ніж раніше, оповиті дивною аурою.
— ….
Обличчя Стардаст напружилося, а її губи стислися при цьому видовищі.
Вона вже билася з ними на смерть раніше і знала, наскільки вони сильні.
Вони відбивали більшість її атак, повертаючи нічні кошмари того дня, коли вона нападала сама.
...Звісно, вона набагато сильніша, ніж була тоді, і, на відміну від того часу, коли вона була ще недосвідченою, вона може вільно використовувати силу зірок.
Але, як міг помітити її проникливий розум, вони також стали сильнішими.
Ці Пожирачі душ з'явилися у фінальній битві біля Місячних Врат точно так само, як і зараз.
Вони були однією з двох фінальних зброй Місячної Церкви, і що більше душ вони пожирають, то сильнішими стають.
...Судячи з усього, вони зараз досягли 3-го рівня, а це означає, що вони сильніші, ніж будь-коли. Це означає, що вони достатньо сильні, щоб битися навіть із теперішньою Стардаст.
— Хмф…
Стардаст зціпила зуби, дивлячись на істот, які ось-ось збиралися кинутися на неї.
Хм… Можливо, якби вони билися, Стардаст у підсумку перемогла б. Зрештою, герой завжди перемагає.
Але… Це зайняло б багато часу і залишило б багато шрамів, а до того часу Місячний Лорд уже давно втік би.
Це не дуже весело, чи не так?
Тому я вирішив пропустити цю нудну сцену.
— Стардаст, вибач, я подбаю про це.
— ...А?
Я зціпив зуби, пройшовши повз Стардаст, а потім невимушено клацнув пальцями в бік Ин-Воль і покликав її, як ми тренувалися раніше:
— Протидія Пожирачам душ, Ин-Воль, ти готова?
— Так.
— Чудово. Стріляй!
Сказав я, посміхаючись.
Минулого разу, коли Стардаст боролася проти Пожирача душ, я зайняв її місце і зняв його влучним пострілом без її відома та відома Місячної Церкви, тому що, якими б сильними вони не були, у них природно була слабкість: срібло.
Слабкість, яку вони виявили лише через роки після катастрофи, але я вирішив використати її відразу минулого разу, і цього разу також.
І цього разу я знав, що вони прийдуть, тому підготувався ретельніше.
Я впевнено вигукнув, широко розкинувши руки, і ось результат.
— …..
— ….
...хм. Нічого не сталося.
Що таке? Щось не так?
Я просто стою з розкинутими руками.
_Грррррр!_
Коли вони нарешті стрибнули на нас.
_Вііііііііііііііііііііііііііііі._
_Ква-ква-ква-ква-ква-ква-ква-ква-ква-ква-ква-ква-ква-ква-ква-ква-ква-ква-ква-ква-ква-ква_
_Пах-пах-пах-пах-пах-пах-пах-пах-пах-пах-пах-пах-пах-пах-пах-пах-пах-пах-пах!_
_Фух-фух-фух-фух-фух-фух-фух-фух-фух._
У небі за нашими спинами з'явилися гігантські дрони, що супроводжувалися маленькими магічними колами.
_Квага-квага-квага-квага_
Вони почали без розбору бомбардувати їх усіма видами ракет, включаючи ракети, виготовлені на сто відсотків зі срібла.
— Аааааааххххххххх!
Крики тих, кого застали зненацька, були оглушливими.
Незабаром на місці, де вони стояли, не залишилося нічого, крім річки розплавленого срібла.
...Пхух, до еволюції одна срібна куля вбивала їх, тож, гадаю, саме це потрібно для знищення істот такого рівня.
Якраз коли я робив свої висновки, Стардаст дивилася на мене з дуже спантеличеним виразом обличчя, тому я захихотів.
— …..?
— Спокійно, давайте продовжувати рухатися вперед.
— ...Ні, це ж ти знову зробив це для мене… Ні.
Стардаст, яка збиралася щось сказати, заперечно похитала головою з невірою, злегка піднявши куточки рота.
Я не знаю, що вона мала на увазі, але я просто продовжу бігти.
— Стардаст.
Я зробив паузу, повернувся до неї обличчям і сказав:
— ...Перед обличчям цього нам знадобляться твої навички більше, ніж будь-коли, це точно.
Так. У них залишилася одна фінальна зброя.
— Коли цей час настане… я допоможу тобі, ми всі допоможемо тобі. Ти повинна пройти крізь це. Ні, ти зможеш перемогти. Тому що я вірю в тебе, і всі вірять у тебе.
Я говорю їй слова, яких вона зараз не розуміє, але зрозуміє з часом, заздалегідь.