Розділ 261: Серце Со Ін
— Не віриться, що вже стає прохолодніше...
Після пекучого спекотного літа осінь уже була не за горами, але ми, учасники «Его-Стрім», як завжди, були зайняті роботою, тренуваннями та змаганнями у підвищенні сили.
— ....Ні, ми не герої, ми захищаємо країну...
Звісно, були й ті, хто нив, як-от наша власна Сен Джаянг.
Сидячи на дереві, поки її фіолетове гоблінське вогонь плавало в повітрі, вона промовила млявим голосом.
— Ага. Лиходію потрібна земля для влаштування терору, щоб бути лиходієм. Це все частина тероризму.
— ...Хех. Ти робиш це не через Стардаст?
— ...Га?
Її очі звузилися, і вона посміхнулася, бовкнувши жарт.
Я якраз збирався виправдатися, коли зрозумів, що мені не стільки ніяково, скільки я приголомшений.
З іншого боку кімнати підійшла Чхве Се Хі, витираючи піт.
— Що таке, Сен Джаянг, ти знову нила?
— ...Я не нила, я ставила цілком розумні питання...
Перш ніж Джаянг встигла щось сказати, Чхве Се Хі засміялася.
— Гей, хіба не було б весело, якби ми могли знищити всіх монстрів, що дощем сиплються на землю? Тільки подумай, від помаху моєї руки їх підсмажить блискавкою і змиє геть...
Руки Чхве Се Хі тріщали жовтою електрикою, коли вона говорила, і одна її рука була піднята в захваті.
— ...Звісно, це було б весело.
І ось так вона сказала, наче була злегка заінтригована.
Потім, зі спалахом блискавки, Чхве Се Хі вилізла на дерево, схопила її за капюшон і підняла на ноги.
— Тож давай, ходімо.
— Ех, ех, ех, ех...
— Даїн, мені забрати її назад?
— Ага, швидше забери її назад...
Утікши з тренувального центру, Сен Джаянг знову була спіймана Чхве Се Хі та утягнута геть.
Сценарій кінця світу для Місячної Церкви вже не за горами.
Так само, як я знищив ворогів Со Ін, корпорацію «Хан Ін», настав час знищити ворогів Ин-Воль, Місячну Церкву. Ось чому ми, учасники «Его-Стрім», робимо все, що в наших силах.
Серед нас Со Ін була найбільш рішуче налаштована схопити Стардаст, і вона вже побудувала руйнівну зброю, вивчивши комп'ютерну інженерію до межі.
— Со Ін, чим ти займалася?
— Даїн!
Голова білого гуманоїдного робота опустилася з кабіни, її коротке біле волосся розвівалося, і вона подивилася на мене, говорячи це.
Коли вона приземлилася на землю, то підбігла до мене.
— Подивись на мене, я тренуюся навіть у свій день народження!
— Я пишаюся тобою.
— Ехехе...
Поки я невимушено гладив її, вона посміхнулася, подивилася вгору, а потім я відпустив її зі здивованим вигуком.
— Хммм, хммм. Я дозволю тобі це лише цього разу, з мисленням дорослої людини. Я тепер доросла!
Наша Со Ін говорить упевнено.
Усе правильно. Станом на сьогодні її день народження минув, і тепер вона повнолітня.
...Коли я вперше зустрів її, вона була всього лише дитиною, а тепер вона доросла, і я відчуваю себе трохи приголомшеним. Це було змішане почуття, водночас горде й складне.
...Тому що в цьому світі Со Ін була першою людиною, з якою у мене взагалі зав'язалися стосунки.
— Добре. Со Ін, якщо ти закінчила, ходімо їсти. Ти сьогодні зірка шоу.
Навіть попри те, що я був зайнятий останнім часом, це довгоочікуваний перший день народження Со Ін як дорослої, тому, звісно, ми збираємося влаштувати велику, гучну вечерю. Я допоміг Су Бін приготувати їжу, і більшість страв були улюбленими для Со Ін.
— Хехе.
...Коли я вперше зустрів її, вона була холодною, ворожою та настороженою, але тепер вона могла ось так посміхатися та сміятися.
Со Ін і я йшли через великий, відкритий дослідницький центр, тільки ми вдвох.
...Це зовсім коротка відстань. Може, нам просто телепортуватися разом?
Якраз коли я про це думав.
— Даїн.
Раптом Со Ін повернулася до мене з широкою посмішкою.
— Що таке?
Коли я це сказав, вона кинула погляд убік, усе ще посміхаючись, і, не зводячи з мене очей, відкрила рота.
— Просто... Я більше не неповнолітня, і тепер, коли я доросла, є дещо, що я дуже хочу сказати тобі, коли ми ось так наодинці.
— Що?
— Про... усе. Дякую, що виростив мене.
Вона яскраво посміхається мені, говорячи це.
— ...Я нічого не зробив. Ти виросла сама по собі.
Коли я говорю це з усмішкою, Со Ін відповідає з несподівано рішучим виразом обличчя.
— Ні. Якби у мене не було тебе... я була б зовсім іншою, це точно.
Каже вона з гіркою посмішкою.
На мить оригінальна Со Ін перекрила її, і я не міг знайти слів, щоб відповісти.
Наче за командою, Со Ін знову посміхнулася, подивилася на мене й продовжила.
— Дякую, що був зі мною, що тримав мене, коли я відштовхувала тебе, і що йшов зі мною до кінця. Без тебе я, ймовірно, не була б тією, ким є сьогодні.
...Со Ін, наче вона вже подорослішала, зізнається в тому, що весь цей час тримала у своєму серці.
Те, як вона говорила зі мною з такою щирістю, змусило мій вираз обличчя на мить здригнутися.
— ....
Я дивлюся на Со Ін, яка дивиться прямо на мене своїми прозорими очима, і спогади спалахнули в моєму мозку, і на мить я поринув у них.
...Я, несвідомо. Можливо, вперше.
Я розповів їй про свої справжні почуття.
— ...Дякую і тобі, Со Ін.
— Що?
— Насправді, до того, як я зустрів тебе. Я й сам через багато чого проходив.
Я подивився на одну зі стін фабрики і сказав: "Так. Мені тоді було важко."
Потрапив у цей світ, де я не знаю жодної людини, а мої сили були нікчемними. Історія була жахливою, і мені хотілося кинути все це діло.
— Але потім... після зустрічі з тобою я спробував пізнати тебе... поговорити з тобою... допомогти тобі.
Тому я змусив себе щось робити.
Перше, що я зробив, — це спробував пізнати Со Ін.
Я намагався переконати Со Ін, яка перебувала майже на самому верху шкали складності з самого початку, і я отримав багато відмов і чимало настраждався.
Навпаки, оскільки я був занурений у це завдання, я зміг поступово адаптуватися до цього світу, не думаючи ні про що інше.
Поступово я дізнавався її краще.
Ми крок за кроком відкривали серця один одному, навіть попри те, що зовні були сором'язливими.
Я не знаю, наскільки сильно мене втішало усвідомлення того, що вона потайки заглядала в моє серце і поступово наближалася до мене.
...Уперше в житті я вбив лиходія. Я маю на увазі, що я вбив людину.
Коли я був у шоці та трохи пригнічений, вона повільно підійшла до мене, щиро хвилюючись за мене, і тихо втішала мене без слів, і це було величезною втіхою.
Саме завдяки Со Ін, яка завжди стояла на моєму боці, я можу бути тут сьогодні.
— Дякую і тобі.
При моїх словах Со Ін посміхнулася.
— Отже, ми цінуємо один одного, тоді?
— Так. Ха-ха.
...Я відчуваю себе трохи ніяково, сказавши це.
Раптом я відчув, що Со Ін виросла, і я став занадто сентиментальним, почувши її щирі слова.
Я почухав потилицю і збирався сказати: "Ходімо вже?"
Со Ін схопила мене за рукав, коли я збирався піти геть.
— Даїн.
— А?
Потримавши мене за руку мить, вона повернулася і подивилася в мої очі з великою посмішкою.
...Со Ін, ти справді вища, ніж я думав, до такої міри, що перебуваєш майже під моїм підборіддям.
Якраз коли я про це думав, вона подивилася вгору.
Вона виглядала збентеженою на мить, але потім захихотіла і сказала мені:
— ...Не зважай, я збиралася сказати тобі, щойно стану дорослою, але я не хочу бентежити тебе, тому скажу пізніше.
— Що це таке?
— Нічого. У будь-якому випадку, просто пам'ятай це.
Вона послабила хватку на моїй руці й зробила крок назад, нахиливши верхню частину тіла до мене, коли прошепотіла.
— ...Тому що, незважаючи ні на що, я ніколи не відмовлюся від тебе... Що я завжди буду поруч із тобою.
Со Ін посміхнулася, говорячи це, відкинувши своє біле коротке волосся назад.
Вона була набагато дорослішою, ніж я пам'ятав, і я не знав, що сказати.
— У будь-якому випадку, ходімо вже! Моя вечірка з нагоди дня народження нагорі, правда?
Після того, як вона це сказала, вона висунула мені язика і промовила з радісним виразом обличчя, йдучи попереду мене.
— ....Ха-ха, так. Давай, ходімо. Ми запізнимося.
— Ага!
Бачачи Со Ін із таким яскравим виразом обличчя, я посміхнувся і пішов слідом за нею.
...Поруч зі мною, завжди...
"Цікаво, чи зможу я стояти поруч із Со Ін навіть наприкінці."
Я проковтнув гірку посмішку і зробив крок уперед.
Зникнення може бути єдиним способом захистити її.
Я зроблю все, що в моїх силах, але сумніваюся, що зможу залишитися поруч із нею до кінця.
З цією думкою я пішов додому разом із Со Ін.
Ось так церемонія розрізання торта та повноліття Со Ін підійшли до кінця.
Завдяки тому, що вона тепер була дорослою і працювала в подвійному темпі без сну, плани поступово остаточно узгоджувалися.
І перед цим.
— ....
Тепер настав час для фінального випробування Стардаст перед катастрофою.
Влаштування терору продовжиться і після катастрофи, але наразі я вирушив, щоб здійснити те, що буде, можливо, останнім нападом цього року.
Я вийшов надвір, щоб влаштувати терор.
— Стардаст!
— Так. Що відбувається?
— Гігантський вогняний червоний дракон з'явився в небі над Сеулом!
— ...Ще один дракон?
Почувши це, вона підхопилася зі свого місця, коли в її голові спалахнула думка.
Водночас.
_Тріск._
Телевізор на стіні в її офісі ввімкнувся, і пролунав ностальгічний, знайомий голос.
— Вітаю, громадяни Республіки Корея, це Егостик!