Розділ 252: Стародавні руїни
— Це тут?
— Так, тут.
Наступний день, після того дня, як вона почула від нього новини.
Вона заснула від нервування чи від чогось іншого, а наступного ранку прокинулася від чергового дзвінка від нього.
Тож вона одягла свій геройський костюм і прийшла до цього схожого на руїни місця, як він і просив.
— ...Тож лиходій десь тут, унизу?
— Так. І до того ж дуже страшний.
Стардаст навострила вуха, слухаючи його слова.
Вони розмовляли один з одним через цей пристрій, схожий на пару бездротових навушників, переданий їй разом із комунікатором Егостиком.
Він хотів, щоб вона подбала про лиходія, який ховається в підземних руїнах.
— Ну, не зовсім лиходій, скоріше машина для вбивства... але тобі доведеться побачити це на власні очі.
Ось так він це пояснив.
Він був занадто могутнім, щоб він міг упоратися з ним сам, тому йому потрібна була допомога Стардаст.
"…Занадто навіть для учасників «Его-Стрім»?" — подумала Стардаст.
— Розумію, то де саме я перебуваю?
— Ти майже на місці, скоріше... так, саме там.
Не в Сеулі, а в руїнах десь у провінції Кьонгі.
Це мав бути ліс, але якийсь лиходій розлютився і спалив усе дотла, тож тепер це було безплідне місце, схоже на пустелю. Навколо повнісінько піску, тому воно справді виглядає як пустеля.
— На цьому етапі... десь поруч має бути магічне коло, ти його бачиш?
— Магічне коло?
— Так, я вже позначив його.
— Почекай...
Пробурмотіла вона, а потім помітила фіолетове магічне коло, намальоване перед величезним жовтим валуном з одного боку руїн.
— Знайшла.
— Ага, гарна робота, тепер іди і вдар по тій скелі кулаком.
— ...Добре, почекай.
Вона вдихнула повітря, а потім зробила, як він сказав, і вдарила по скелі.
_Кваааааааааах._
— ...?!
Хоча вона лише вдарила по скелі, пролунав величезний гуркіт і ударна хвиля, наче земля вибухнула, і вона запанікувала.
— Що...?
Щось, схоже на невидиме скло, розбилося, і за розтрощеними скелями відкрився схожий на тунель прохід.
— Це тут?
— Так, правильно, він усередині.
— ...Добре.
З цими словами вона глибоко вдихнула перед тим, як увійти.
Це було трохи заплутано, коли вона вперше отримала дзвінок, але вона була професіоналом.
При згадці про лиходія, який загрожує людям, вона відтоді зберігала спокій.
Коли справа доходила до боротьби з ворогом, вона завжди була холоднокровною.
Поки вона заспокоювалася перед тим, як увійти, вона раптово почула у своєму вусі голос Егостика.
— ...Ти не хвилюєшся?
— Про що?
— ...Я лиходій, ти герой, це пастка, яку я міг влаштувати для тебе, ти не знаєш, де перебуваєш і що робиш.
Каже він, звуCurrent time зловвісно, якраз перед тим, як вона спуститься під землю.
...Але скоріше, ці слова звучали більше як порада і турбота, тому Стардаст посміхнулася і відповіла йому.
— ...Якби ти збирався розправитися зі мною, ти б зробив це вже давно, коли мав безліч можливостей, а тепер робиш це?
— І все ж...
— Я вірю тобі.
Сказала вона, просто так, переходячи відразу до справи.
Скільки разів він рятував їй життя? Скільки разів він завжди прибігав до неї в скрутну хвилину, хихикаючи, кажучи їй, що тепер усе гаразд, рятуючи її?
Вона про це зовсім не хвилювалася.
Його голос затих на слові "вірю", а потім, якраз коли вона збиралася увійти, він заговорив знову, стурбованим тоном.
— ...Я маю на увазі, що ти віриш мені, але ти ж не віриш іншим лиходіям, чи не так? Лиходії злі, майже все, що вони говорять, — це обман або пастка, і ти знаєш, що не повинна йти туди просто тому, що вони кажуть тобі, куди йти...
Очевидно, він думає, що вона настільки довірлива до інших лиходіїв, що просто погодиться на все, що вони скажуть.
...Вона сумнівалася в цьому.
Вона загартований у боях герой, і вона професіонал у тому, щоб скептично та насторожено ставитися до всього, що говорить лиходій.
Але
"Тільки не до інших."
— Тому що це ти, Егостик, я вірю тобі.
Зрозуміло?
[……]
Він закрив рота, наче її слова позбавили його дару мови.
І тоді вона посміхнулася на його мовчання.
Стардаст продовжила йти в руїни.
— Вау...
Вона не знала, скільки часу йшла крізь темні тунелі, але врешті-решт навколо почав з'являтися білий мармур, і перш ніж вона встигла оговтатися, вона опинилася у відкритій залі, достатньо великій, щоб вмістити десятки людей.
Це виглядало як храм, якщо бути точним.
— ...Де я?
Це місце було схоже на стародавні руїни.
У підземному храмі, похованому в землі та вицвілому від часу, де м'яко світилися жовті ліхтарі, освітлюючи непізнані символи та фігури, намальовані на стінах.
Спантеличеним голосом сказала вона.
— Це храм, якщо бути точним, храм сонця.
— Храм? Почекай...
Пробурмотіла вона і озирнулася довкола.
Справді, це був храм. Повсюди були розкидані ритуальні предмети та геометричні малюнки.
Але він був занадто великим, похованим в охристому піску і виглядав так, ніби був покинутий століттями.
Здавалося, що він руйнувався понад тисячу років. Якщо бути точним, він був більше єгипетським або європейським, ніж корейським.
— ...Як сталося, що руїни такого масштабу досі не виявили?
Пробурмотіла вона.
Егостик, мабуть, слухав її через свій комунікатор, тому що він відповів:
— Як ти бачила раніше, він усе ще був заблокований кристалами.
Відповів він так, наче це було очевидно.
...Чому, в біса, стародавній, закритий храм виявився похованим під землею, та ще й у Кореї? Звідки він це знав?
Навряд чи він дав би їй вичерпну відповідь, якби вона запитала, але вона вирішила продовжити.
— Тож де я, в біса, перебуваю?
Поки вона йшла крізь охристий храм, вона запитала невдоволеним тоном: "Ти не можеш принаймні сказати мені, де я перебуваю?"
Егостик був напрочуд відвертим у своїй відповіді.
— Це стародавній храм Бога Сонця. Якщо бути точним, це заздалегідь підготовлений храм самого Бога Сонця, побудований дуже давно, задовго до першого прояву свідомості в цьому світі.
Він говорить так, наче розповідає стару історію, але Стардаст не зовсім зрозуміла, про що він говорить.
Бог Сонця? Про яку міфологію він говорить?
— Ну, для тебе це не має значення, наразі все, що тобі потрібно знати, це те, що хлопець під цим храмом Бога Сонця — поганий хлопець.
Лицар Бога.
— пояснив Егостик.
Стародавня зброя Бога Сонця, керована лише руйнуванням, лихо, яке спалить країну вщент, коли воно одного дня прокинеться, і лихо, яке буде важко перемогти, якщо не зараз.
— Мені байдуже, мені просто потрібно знищити його, правильно?
Запитала вона, стиснувши голову від повної плутанини.
...Було багато питань, які вона хотіла поставити, наприклад, чому в Кореї знаходяться руїни Бога Сонця, і чому там, унизу, лежить знаряддя вбивства, і як, в біса, Егостик усе це дізнався, але наразі вона вирішила подбати про безпосередню загрозу, перш ніж думати про це.
Що б це не було, у цьому мало бути щось важливе, оскільки він попередив її про це.
І з цими думками вона впевнено пішла по дивних руїнах.
Тим часом Егостик продовжував свої пояснення, готуючись до майбутньої битви.
— Стардаст, спробуй постукати по внутрішньовушному комунікатору у своєму вусі.
— По цьому?
Вона постукала по круглому навушнику у своєму вусі за його наказом.
Тоді.
— ...?
Раптом перед нею з'явилася пара голографічних окулярів, центрованих на комунікаторі, і попливла перед її очима.
Голографічні окуляри виглядали як щось із науково-фантастичного фільму.
Вона подивилася крізь голограму і побачила, як щось стрибає в її полі зору.
— Це наступне покоління засобів допомоги героям, яке я створив. Воно розроблене для того, щоб дещо збільшити твоє поле зору, і коли тебе атакують, праворуч від тебе блимає червоне світло, прямо як у іграх, і як бонус, я отримую можливість бачити те саме, що й ти.
— ...Цікаво. Але чи справді це необхідно?
Вона з цікавістю спостерігала за цим, стискаючи і розтискаючи кулак перед своїми очима, і коли вона це сказала, Егостик промовив так, наче це було очевидно, ніби він міг бачити, як вона киває.
— Стардаст, ворог, із яким ти збираєшся зіткнутися, — не простак, і ти ніколи не зможеш перемогти його, якщо не знатимеш правильної тактики та його шаблонів атак, тому цього разу ти повинна слухатися моїх слів. Я буду вказувати тобі, куди бити і як ухилятися.
Сказав він серйозним голосом, і почувши цей голос, вона зрозуміла, що це дуже важливо для нього.
...і що він також хвилювався за неї.
Тож Стардаст залишалося лише заспокійливо кивнути й відповісти.
— Добре, я повірю тобі на слово. Тож що мені робити?
— Так. Скоро...
З цими словами вона спустилася сходами до самого кінця руїн, обговорюючи план.
Зрештою вони пройшли крізь масивні двері охристого кольору з дивними символами та заклинаннями на них.
— ...Це тут.
Це було величезне місце, схоже на собор, яке могло вмістити сотні людей.
Вітражі на стінах випромінювали дивне сяйво, якого ніяк не могло бути під землею, м'яко освітлюючи це місце.
— ...Ось ти де, Лицар Бога.
Посеред усього цього, у великій труні.
"….."
Щось схоже на гігантського паладіна, одягненого в срібні важкі обладунки, нерухомо лежало в ньому, схрестивши руки.
— ...Що тепер?
Запитала вона тихим шепотом, і він спокійно відповів, наче це було очевидно.
— Вдар його один раз, і він прокинеться. Вдар його з усієї сили.
— .....
Чи це нормально?
Вона на мить завагалася, дивлячись на паладіна, який лежав непорушно і мовчки, але потім наважилася і стиснула кулаки.
"…Та байдуже. Якщо я вдарю його, він щось зробить."
З цими думками Стардаст підняла кулак.