Розділ 249: Захід сонця
Я, Егостик — лиходій А-класу в Південній Кореї, і я є ціллю номер один, якої герої остерігаються найбільше. Проте зараз я стояв перед героїнею, нервово потіючи.
— Ти… Ти-и-и…
— Ти… в порядку?
— Ти думаєш, я в порядку…?
— Х-Ха-ха…
Ми стояли на даху якоїсь будівлі. Стардаст, виснажена, спиралася на стіну, дивлячись на мене знизу вгору очима, повними сліз.
…Я відчував провину, яка краяла мені серце.
— Звісно, я маю свої причини…
Я міг виглядати як злісний інструктор, який змушує нещасного героя намотувати кола, але я теж мав свої причини. Якби я не підштовхнув її так сильно покращити свої польотні здібності, вона б шкодувала про це пізніше, плачучи через те, що їй слід було докласти більше зусиль. Пот, пролитий сьогодні, міг урятувати чиєсь життя завтра. Це було вкрай критично, особливо з огляду на наближення катастрофи.
Якби я пояснив їй усе отак, вона б, мабуть, зрозуміла й була б готова летіти ще кілька кіл прямо зараз. Але я ні разу не міг цього зробити. Це мало сприйматися нею як криза, щоб вона залишалася пильною. Якби я почав усе розжовувати, хіба це було б тренуванням чи ліквідацією наслідків катастроф? До того ж, я мав поводитися як зловісний лиходій; я ні разу не міг собі такого дозволити! Вдавати із себе лиходія було єдиним шляхом.
Тож я — лиходій, який перевернув усі злочини догори дриґом і змусив абсолютно нормального героя летіти на протилежний кінець Сеула, щоб зупинити ракету, — вирішив залишатися лиходієм.
Зрештою, головний герой сяє найяскравіше, коли є антагоніст. Ха-ха…
— Хаа, хаа, хаа…
— …
Звісно, це було лише шоу. Мені було щиро шкода її, особливо з огляду на теперішню ситуацію, коли вона була настільки виснажена й майже на межі сліз.
На щастя, вона була занадто втомленою, щоб кинутися на мене.
Хай там як, я знову прочистив горло й спробував спрямувати розмову в інше русло.
— Кхм… Але ти справді чудово впоралася, летячи й зупиняючи їх, хіба ні? Чесно кажучи, я був досить здивований. Це був чудовий виступ від мого гідного супротивника.
— …Хаа. Ну, можливо. Хаа, хаа. Ага. Чи я маю бути вдячною за це?
Такі компліменти від мене? Вона здавалася дещо спантеличеною моїми словами, але все одно відповіла, переводячи подих. Куточки її рота злегка піднялися вгору, можливо, просто через її настрій.
Я збирався сказати ще кілька слів, але вирішив облишити це й просто приніс вибачення. Це відчувалося простіше й допомогло б розрядити обстановку.
— Кхм. Я прошу вибачення. Я занадто сильно підштовхнув тебе, Стардаст, і мені прикро бачити, як ти страждаєш. Обов'язок заклятого ворога — кидати виклик герою, і мені шкода.
Я злегка повернув голову, поки говорив. Можливо, це не так уже й часто трапляється, щоб лиходій вибачався перед героєм, але хто знає? Між заклятими ворогами можуть бути такі моменти.
У будь-якому разі, вона була вільною прийняти або відхилити моє вибачення. Насправді це могло бути сприйнято як провокація й ідеально вписувалося в мій концепт лиходія.
Поки я обмірковував це, очікуючи на реакцію Стардаст…
— Пффт…
Раптово я почув її чистий сміх прямо перед собою. Я здивовано повернув голову. Вона стояла біля стіни, тримаючись рукою за живіт, і сердечно сміялася.
— Серйозно, ха-ха. Це абсурдно. Хто взагалі просить вибачення за те, що за зайшов занадто далеко, тероризуючи героя?
— Ха-ха. Ну, наші стосунки не зовсім типові для героя та лиходія, правильно?
— Серйозно, це безглуздо…
— Ха-ха-ха…
Наскільки ж приємно було змусити її сміятися, аж поки сльози не виступили на її очах? Я не був упевнений, але вона продовжувала сміятися, витираючи сльози.
А вигин її губ?
Безумовно, здавалося, що вона посміхається більше, ніж раніше.
…Я не знаю, що саме сталося, але, схоже, все владналося.
Я полегшено зітхнув, думаючи про це. Незалежно від усього, атмосфера після її сміху значно покращилася порівняно з тим, що було до цього. Можливо, це просто тому, що сонце заходило, забарвлюючи небо в теплий помаранчевий відтінок. Ха-ха.
— Кхм…
Продовжуючи ці думки, я мимоволі повернув голову від якогось ніякового й лоскотливого відчуття. Я втупився в небо.
На даху будівлі величезне небо було красиво розфарбоване в теплі помаранчеві відтінки, поки сонце починало сідати. Сонце, наполовину сховане за горами, палало багряним світлом, фарбуючи небо в червоний.
— …Небо красиве.
Коли я пробурмотів ці слова, вона прокоментувала:
— Так, красиве.
— …Ага, це правда.
Раптово я почув цей голос поруч із собою. Я кинув погляд убік, і ось вона стоїть. Стардаст, усе ще притискаючись рукою до стіни, як і я, дивилася в бік червоного горизонту. Її губи все ще зберігали той легкий вигин угору.
Її золоте волосся мерехтіло в багряному сонячному світлі, а її красиві, чисті блакитні очі блищали, вловлюючи промені прийдешнього сонця.
…Спостерігаючи за нею такою, я зловив себе на тому, що теж мимоволі посміхаюся.
Ага. Герої та лиходії могли разом споглядати захід сонця, якщо вони опинилися посеред битви, коли сонце сідало. Зрештою, хіба є правило, що вони мусять битися щодня? Крім того, це відчувалося дещо фамільярно — розмовляти й дивитися на захід сонця разом після їхніх боїв.
Так, фамільярно…
— …
Почекайте секунду.
Чому це відчувалося фамільярно?
— …?
І щойно мені спала на думку ця думка, я відчув почуття дежавю.
"Що відбувається?"
"Навіть якщо час повернеться назад, зрештою, це будемо ми двоє".
Щось у цій ситуації.
Ця схожа ситуація.
"Люди не змінюються".
Колись.
"Колись ми знову вестимемо подібні розмови".
Я вже переживав щось схоже раніше.
— …
Я на мить занурився в роздуми через раптові сумніви, що виникли. Захід сонця, дах, Стардаст, Шін Хару, розмова, дотик, тепло, спогад, Шін Хару.
Тут щось було. У цьому щось приховувалося. Було таке відчуття, наче я вже переживав цю ситуацію, схожу ситуацію з нею, колись раніше.
Чи мені це наснилося, чи що?
"Що це таке?"
Поки я так думав, я почув голос прямо поруч із собою:
— Про що ти думаєш?
Я здивовано повернув голову й побачив, що Стардаст посміхається й нахиляє голову в мій бік у теплому сяйві заходу сонця. Омита променями прийдешнього сонця, вона виглядала красивішою, ніж будь-коли.
…Але суть не в цьому.
— Кхм. Та ні про що особливе, насправді.
Я прочистив горло й відповів, відчуваючи, що ні разу не можу сказати їй, ніби думав про неї.
— Я вже певний час мовчу, і я подумала, що ти, можливо, готуєшся вилаяти мене чи щось таке.
Сказала вона з пустотливою усмішкою, і я не міг стримати легкого сміху у відповідь.
— Наче таке колись станеться.
Ага, я не знаю, що це за спогад, але наразі давайте зосередимося на поточному моменті.
У нас буде не так багато подібних можливостей зі Стардаст.
Я посміхнувся і під променями заходячого сонця дістав темний предмет, який привів мене сюди, і передав їй за допомогою телепортації.
— До речі, Стардаст, це подарунок.
— Подарунок…?
Вона нахилила голову, протягуючи руку, щоб узяти предмет.
Усе ще не зовсім розуміючи, що це таке, вона оглянула його.
Я кивнув, поки вона дивилася на річ.
— Це пристрій зв'язку.
— Пристрій зв'язку…?
Вона продовжувала розглядати його; він нагадував рацію та навушник, і вона здавалася спантеличеною моїми словами.
Знову прочистивши горло, я продовжив пояснення:
— Так, окрім мене, в Південній Кореї повно лиходіїв, правильно? Не всі з них такі соціально активні, як я, або шукають бійок на власній території. Особливо серед них найгірших зазвичай беру на себе я.
— Так, але до чого ти клониш?
— …З деякими з них мені досить складно впоратися самотужки. Вони знають усе, від мого місця проживання до моїх слабкостей. Ось із такими лиходіями я б оцінив твою допомогу. Я буду співпрацювати.
Я розбираюся з тими, хто краде моє агро, а Стардаст може подбати про інших лиходіїв, тож це безпрограшна ситуація для обох.
Поки я додавав це, погляд Стардаст залишався прикутим до пристрою зв'язку.
— Тож ти збираєшся зв'язуватися зі мною через це?
— Так, якщо щось виникне, я надішлю повідомлення. Коли це станеться, червоний індикатор тут заблимає. Після цього натисни кнопку, і ти почуєш мій голос. Просто думай про це як про засіб комунікації.
— Засіб комунікації…
Стардаст пильно дивилася на пристрій зв'язку, який я передав їй під червоніючим небом.
…Причина, чому я дав їй цей пристрій сьогодні, полягає в тому, що є лиходій, якого мені потрібно перемогти найближчим часом. Той, із яким ми, члени «Его-Стрім», ні разу не зможемо впоратися самотужки. Стардаст, можливо, здатна це зробити, але вона не знає, як його перемогти.
Щоб розібратися з цим лиходієм, зв'язок зі Стардаст був необхідним. Я міг би пробитися за допомогою хакінгу, але це було більш надійно та безпечно. Критичний момент полягав у тому, що він виглядав як звичайний iPhone.
Тож якби вона відмовилася прийняти його, це стало б великою проблемою. Якщо ми не впіймаємо цього лиходія до катастрофи з Місячними Вратами, все піде зовсім шкереберть.
І трохи згодом усі мої занепокоєння розвіялися.
— Е-е, ну добре. Я ні разу не планувала його брати, але про всяк випадок я його прийму! Зрозуміло?
Вона відвернула голову й підняла кулак, поки її щоки трохи почервоніли, коли вона це говорила.
…Слава Богу.
— Дякую тобі.
Відповів я з усмішкою.
…Її щоки здавалися трохи червонішими, ніж раніше.
Після ще кількох реплік я плавно втік за допомогою телепортації.
Я пообіцяв зв'язатися з нею за кілька днів.
…Усе закінчилося на більш теплій ноті, ніж я очікував.
Після масштабної ракетної терористичної атаки Егостика трансляції Південної Кореї зосередилися виключно на цій події. Але було дещо, що відрізнялося від звичайного.
[Як ви можете бачити, швидкість та частота дій Стардаст невпинно зростають. Зрештою вона майже подвоїла свої початкові показники, що є винятково високою швидкістю навіть у глобальному масштабі…]
Цього дня медіа більше говорили про Стардаст, ніж про Егостика.
[Можливо, здібності Стардаст ще не досягли 100%, вважають експерти. Крім того, серед деяких громадян лунають думки, що Егостик спланував цей терористичний акт саме з думкою про зростання Стардаст…]
— Як і очікувалося, гордість Південної Кореї, Стардаст! Ха-ха-ха!
Коли люди, які стали свідками дій Стардаст того дня, вихваляли її, вона не звертала багато уваги на те, що перебуває в центрі суперечок щодо того, чи планував Егостик терористичний акт з урахуванням її зростання. Натомість вона лежала на своєму ліжку, тримаючи пристрій зв'язку, який їй дав Егостик, і розглядала його знизу вгору.
— Приватний засіб зв'язку, який дозволяє мені розмовляти з Егостиком без особистих зустрічей…
— Нарешті…
Пробурмотіла вона про себе з прохолодного ліжка. Незважаючи на те, що вона була виснажена використанням своїх сил цілий день, вона не могла стримати теплої посмішки. Це була літня ніч.