Розділ 241: Аріель
Місто глибоко під водою, Латіс-Сіті.
У центрі височів білий храм. Ми проводили там зустріч у місці, де жив лідер «Латіс», Атлас.
— Ха-ха-ха! Давненько я не бачив твого обличчя, Егостику. А це, мабуть, Катана?
— Так, вітаю.
— Гаразд, гаразд, розмовляйте невимушено! О, а це наша донька, Аріель. Ви з Катаною раніше не зустрічалися, правильно? Давайте обміняємося вітаннями. Катано, це Аріель. Аріель, це Катана.
— Привіт!
— Так, вітаю…
Катана протягнула руку Аріель формальним і статичним тоном, і у відповідь Аріель також протягнула свою, щоб потиснути їй руку з трохи почервонілими щоками.
Атлас знову засміявся й заговорив після їхніх привітань:
— Гаразд, тепер, коли ми обмінялися вітаннями, йдіть за мною. До початку Катедралу ще повно часу.
Коли Атлас збирався повести нас до кімнати для прийому гостей, Аріель, його донька, яка тихо стояла за ним, покликала його трохи тривожним голосом:
— О, тату…!
Атлас нарешті повернув голову, щоб подивитися в її бік.
— Так, люба?
Тільки тоді він повернув голову й помітив її. Аріель постійно жестикулювала в бік батька, а потім кинула погляд у моєму напрямку.
Зрештою він засміявся й сказав, наче згадавши дещо:
— О, точно.
Потім Атлас звернувся до мене:
— Кхм. Егостику, оскільки час іще є, я влаштую Катані екскурсію навколо храму. Як щодо того, щоб ти тим часом прогулявся цією місцевістю з моєю донькою?
Він повернувся до мене й сказав це. Коли я подивився в бік Аріель, почувши його слова, вона почервоніла ще трохи більше.
Я приблизно уявляю, як усе розвернеться…
Я посміхнувся й кивнув на знак згоди Атласу, якось розуміючи ситуацію.
— Так, звісно. Давайте так і зробимо.
— Ха-ха-ха, дуже добре.
Він кивнув у відповідь на мої слова й додав:
— Дякую, що вислухав моє прохання. Хаа, моя донька скиглила, що хоче провести з тобою час, ще до твого приходу. Якби ти не погодився, я навіть не уявляю, скільки б вона бідкалася…
— Ах… Тату!!!
— Ой, мені краще йти. Катано, ходи сюди.
Він уникнув очей Аріель, яка кликала свого батька з червоним обличчям та стиснутими кулаками, потім кинув мені пустотливу посмішку й швидко зник разом із Катаною.
Ось так ми з Аріель залишилися єдиними в порожньому центрі.
— Е-е…
Здавалося, вона соромилася показувати себе в такому стані, оскільки закривала обличчя руками й схиляла голову з обличчям, яке, здавалося, от-от вибухне від почервоніння. Я м'яко посміхнувся їй і заговорив настільки ніжним голосом, наскільки міг:
— Аріель, чи не покажеш мені тут усе навколо?
— З-Звісно…
Вона почервоніла й кивнула головою.
І ось так ми з Аріель почали йти разом після довгої розлуки.
Аріель.
Вона мала чисте, морського кольору синє волосся та блискучі, схожі на дорогоцінне каміння небесно-блакитні очі. Вона була коханою позашлюбною донькою Атласа, кимось, кого раніше ні разу не показували публічно. В оригінальній історії її персонаж залишив цей світ через прокляття. Я повернув її до життя, перекрутивши оригінальний сюжет.
"Це було вже кілька років тому…"
Я дав обіцянку врятувати доньку Атласа після стількох труднощів, щоб зустрітися з ним, аби переманити його на свій бік. Це стало можливим, тому що я знав тип прокляття з оригінальної історії й навіть мав приблизне уявлення про те, як його зняти. Звісно, це було нелегко, бо я мав лише загальне розуміння цього.
На той час стан Аріель був серйозним. Вона ледь могла дихати через прокляття й проводила свої дні непритомною, лежачи в ліжку. Атлас ставав дедалі жорстокішим, відчайдушно намагаючись урятувати свою доньку.
На щастя, завдяки моєму втручанню Аріель дивом вижила.
— Це ти… врятував мене?
Спогад про те, як Аріель уперше розплющила очі й подивилася в мої, повернувся до мене. Після того як Аріель прокинулася, я деякий час часто відвідував місто Атласа, щоб повністю зняти прокляття. Звісно, після цього я не міг бувати там деякий час через власний напружений графік.
У будь-якому разі, це історія для іншого разу…
Поки я роздумував, то спостерігав за Аріель, яка все ще мовчки йшла поруч зі мною з трохи почервонілими щоками.
— Аріель?
— Т-Так! Ах, е-е…
Вона прикусила язика, оскільки на мить злякалася моїх слів. Бачачи Аріель на межі сліз через збентеження, я швидко змінив тему:
— Приємно бачити тебе після такої довгої розлуки.
— Так… так. Я теж рада бачити тебе…
— Чим ти займалася весь цей час?
Вона все ще була досить сором'язливою, точно так само, як коли ми вперше зустрілися, і запліталася в словах, відповідаючи:
— Я… я займалася тими ж звичними справами. Прогулювалася містом або плавала ззовні… Батько сказав, оскільки моє тіло слабке, то я не можу часто виходити…
Вона говорила з трохи похмурим виразом обличчя, змазуючи кінець своїх слів. Але, наче показуючи, коли взагалі таке було, вона знову заговорила з легкою посмішкою:
— Тим не менш, я живу чудовим життям. Завдяки здібностям, які передав мені батько, я можу навіть дихати під водою…
Поки вона пояснювала, чим займалася досі, вона, здавалося, соромилася менше, ніж раніше, розмовляючи з посмішкою, на відміну від свого попереднього стану.
Якщо подумати, згідно з тим, що говорив Атлас, вона була схожа на дику й живу дівчину, яка любила фізичну активність удома. Дивно, що вона раптово стала такою сором'язливою переді мною.
Поки я думав про це, я відповідав на слова Аріель, і ми разом ішли вздовж околиць міста. Вона посміхалася, а її очі блищали, коли вона розповідала про той час, коли гралася з людиною-черепахою у воді.
І щоразу, коли я бачив її такою, я не міг не замислюватися, куди взагалі зникли гени Атласа… Він мав грубу й сувору зовнішність, наче бандит, але його донька Аріель була просто красунею. До певної міри її обличчя мало виточений вигляд.
Вона також носила витончений і тонкий білий одяг, схожий на вбрання зі стародавньої Греції, що робило її ще більш крихкою на вигляд. Це яскраво контрастувало з кремезним, мускулистим Атласом. Єдиною спільністю між ними було те, що вони обоє мали багато відкритої шкіри, можливо, через їхній морський одяг…? О, і незважаючи на свою колишню хворобу, Аріель мала активний характер і любила гратися у воді.
Чесно кажучи, мені довелося притягувати ці подібності за вуха, вони майже не мали інших спільних рис, окрім кольору очей. У мене навіть виникали сумніви щодо того, чи справді вона його біологічна дитина, оскільки вона не мала здатності дихати під водою чи керувати водою, як її батько… Ви могли легко здогадатися про причину, якщо згадати зовнішність покійної дружини Атласа.
Хай там як, поки я губився в цих думках, Аріель, схоже, усвідомила, що розмовляє сама з собою вже досить тривалий час. Вона замовкла і з трохи почервонілим обличчям сказала:
— О… вибач. Я занадто багато говорила сама, хіба ні?
— Ха-ха, ні, зовсім ні. Мені було приємно слухати.
— Хе-хе… Чим ти займався, Егостику?
— Хм? Я?
…Влаштовував терор, убивав інших лиходіїв, планував розвивати Стардаст…?
Я роздумував, що сказати, коли Аріель кивнула, наче вже знала, і сказала:
— Насправді я дивилася твої трансляції. «Его-Стрім», правильно? Ти активний там, влаштовуєш терор, точно так само, як і наш батько.
— Е-е, так.
Відповів я, чухаючи щоку й на мить збентежившись. Точно, Атлас казав мені, що його донька шукала інформацію про мене. Це мало сенс.
"Хм…"
Я почувався трохи ніяково й ніяковів через своє дещо сумнівне приватне життя. Здавалося, що Аріель, яка довгий час була пацієнткою після пробудження, провела значний час у ліжку. Протягом того періоду я відвідував її й намагався щосили піклуватися про неї якомога добріше. Я майже видавав себе за лікаря.
Але лікар зі зброєю, який поводиться як маніяк і сміється, влаштовуючи терор пацієнтам у прямих трансляціях? Якби це було так, я б, мабуть, утратив свою медичну ліцензію…
Поки я продовжував свої думки, ремствуючи на те, як узагалі може працювати інтернет із глибокої безодні, і звинувачуючи передові технології «Латіс» у своєму скрутному становищі, Аріель, яка йшла поруч зі мною, заговорила з дуже серйозним виразом обличчя:
— Спостерігаючи за цим… я справді заздрила тобі.
— …Хм?
Вона заздрила мені? Чому тут було заздрити?
Перш ніж я встиг закінчити свою думку, вона продовжила:
— Я теж хочу гратися ззовні, як ти, Егостику. Я не хочу бути замкненою, наче пташка в клітці глибоко в океані…
Пробурмотіла вона, дивлячись на небо крізь прозорий купол, де синє море випромінювало світло згори.
Поки я думав, що їй сказати, вона глибоко вдихнула, повернулася до мене й рішуче промовила:
— Тому, Егостику, я маю прохання.
— Яке саме…?
— Я-Я хочу бути членом твоєї команди також. «Его-Стрім».
Вона висловила своє прохання, стиснувши кулаки обома руками й злегка тремтячи. Можливо, вона хотіла провести цю розмову саме сьогодні. Їй знадобилося багато мужності, щоб запитати мене.
І у мене не було іншого вибору, окрім як відповісти вибачливим тоном:
— Мені прикро, але я не можу…
— …
"…"
У відповідь на мої слова тіло Аріель наче застигло, ніби від величезного шоку. Проте нічого не вдієш. Узяти молоду дівчину, яка повністю не одужала, і попросити її брати участь у терористичних актах? Це була абсурдна ідея. Не кажучи вже про те, що Атлас міг би вбити мене, якби я так вчинив. Більше того, існували сумніви щодо того, чи зможуть її здібності протистояти Стардаст. Я ні разу не бачив її сили в дії, тому не мав жодного уявлення, наскільки вона сильна. Незалежно від цього, враховуючи, що вона довгий час була прикута до ліжка, не здавалося ймовірним, що вона зможе помірятися силами зі Стардаст.
Тож я ретельно й детально пояснив Аріель, чому це не спрацює, сподіваючись, що вона зможе зрозуміти.
Почувши мої слова, вона глибоко опустила голову, бурмочучи майже нечутно, наче була глибоко вражена:
— Аха-ха. Я бачу. Це тому, що я слабка… Я виглядаю слабкою…
Але потім вона раптово підняла голову й посміхнулася:
— Я розумію. Якщо ти так кажеш, я нічого не можу вдіяти.
— Дякую за розуміння.
— Без проблем. Хе-хе.
Незважаючи на її веселий тон, її очі здавалися дещо пустими.
Це відчувалося трохи ніяково, але, сподіваюся, все вирішиться з часом…
Я полегшено зітхнув.