Розділ 206: Світ після знищення
Штаб-квартира Американської Асоціації.
Прихований підземний бункер далеко під поверхнею.
Він відомий лише вилікуваному колу осіб, і навіть президент Сполучених Штатів не зміг би увійти сюди без дозволу.
Це усамітнене місце було сильно укріплене та ізольоване від зовнішнього світу, щоб запобігти будь-якому вторгненню осіб із надздібностями.
Тут не було дзеркал і телевізорів, завжди яскраво світилося через присутність телепортера, який міг вільно пересуватися в темряві. Бункер був оснащений різними пристроями для протидії телепортерам.
Це місце було резиденцією найважливішого героя світу, Ікс-Макіни, єдиної людини у світі зі здатністю повертати час назад.
І зараз він тулився до стіни, кашляючи кров'ю.
— Кхм, кхм.
Важко зітхаючи.
Він щосили намагався перевести подих.
Його каштанове волосся тепер було зіпсоване жовтизною, а шкіра зблідла, ймовірно, через страх.
Похитуючись, він ішов глибокими коридорами підземного комплексу.
— Я зупинив це.
Сам того не знаючи, пробурмотів він хрипким голосом.
Кхм. Ще один напад крові.
Він міцно стиснув свою тремтячу руку і потягнув ноги, нарешті діставшись до власної кімнати.
Слід крові позначав його шлях.
— Хаа, хаа.
Кхм.
Опинившись у своїй кімнаті, він упав на підлогу.
Ікс-Макіна, його справжнє ім'я Джеймс Макіна.
Він кашляв кров'ю, поклавши руку на груди, і бурмотів.
— ….З цим усьому цьому настане кінець.
Це зайняло занадто багато часу. Діапазон часу, з яким могла впоратися його здібність, перевершив свою межу.
Якби він повернув час назад зараз, йому довелося б поставити на кін власне життя, яке він захищав досі, щоб запобігти небезпеці для людства.
Але…
— …Хах, це смішно. Людство вже знищено, який у цьому сенс?
Так, наскільки він міг переконатися, він був останнім уцілілим. Більше не було жодного сенсу в спробах запобігти кінцю. Він жив увесь цей час, щоб не допустити його, і тепер це був кінець, який він намагався зупинити.
Проте…
— Наступного разу…
З тремтячими очима та обличчям, сповненим страху, Джеймс ледь чутно пробурмотів.
…Він з усім розібрався — з причиною інциденту та рішенням. Тепер, коли він повернув час назад і активував "пристрій", який він зрештою виявив, він виконає свій обов'язок, щоб запобігти знищенню.
Навіть якщо це означатиме втрату життя в процесі.
Це не мало значення.
Тому що він був героєм.
Героєм, який захищав людей, який рятував світ.
Його власне життя…
Він міг би радо віддати його.
Але…
Якщо ця штука знову повернеться наступного разу…
Хто тоді її зупинить?
Чи можна взагалі її зупинити?
— О, Боже… Будь ласка, врятуй цей світ…
Неусвідомлено він пробурмотів свої останні слова, звернені не до божественного, а до власних переконань.
А потім він стиснув своє серце ще міцніше.
У той момент біла підземна кімната заповнилася сліпучим жовтим світлом.
І ось так…
Не лише підземна кімната, а й увесь світ був огорнутий жовтим світлом.
Світ, який був знищений, увесь він тепер був наповнений жовтим світлом.
Раптово,
Час повернувся.
У штаб-квартирі «Его-Стрім», головному будинку.
— Позіхає… Що ти робиш, Даїн?
— Хм? О, я просто дивлюся телевізор.
— Чому ти так зосереджено це дивишся? Що це?
Хан Со Ін виглядала спантеличеною, коли взяла шматочок яблука виделкою і запитала мене.
Вітальня вранці, де всі зібралися.
Я дивився телевізор з великою концентрацією.
Щоб пережити момент знищення.
— У цей момент Сполучені Штати святкують річницю заснування американської філії Асоціації, і святкування все ще тривають перед Статуєю Свободи.
Поки диктор говорив, на екрані з'явилося зображення Статуї Свободи.
Я пильно спостерігав за цим.
Так, уже майже час.
Момент, коли вирішиться, чи потраплю я в час знищення, чи ні.
"Голова Статуї Свободи раптово вибухає, і починається трагедія".
Це були слова, чітко згадані в оригіналі.
Якщо голова вибухне, це означає, що знищення починається.
Але…
— ……
Якщо вона не вибухне?
Це означатиме, що знищення вже відбулося, і час повернувся назад завдяки жертві Джеймса Макіни.
Я вже пережив усе знищення, але ось я сиджу без жодного спогаду про це, наче цього ніколи й не було.
Тепер, ось воно.
Вибухне вона чи ні?
Ось у чому питання.
Я так зосередився на телевізорі, і нарешті, у момент, коли хвилинна стрілка вказала на дванадцять.
— ….
…Нічого не сталося.
— Ура! Незважаючи на те, що минуло чимало часу, люди все ще насолоджуються фестивалем перед Статуєю Свободи. Це Кім Юмі, репортаж з нічних Сполучених Штатів.
— Пхух…
Я впав на диван.
…На щастя, схоже, це період часу, коли мені не доводиться ні з чим мати справу.
Ну, якщо подумати, технічно минулий я вже впорався з цим, але це більше не моя проблема. Це не моя робота — розбиратися з минулим.
— …Даїн, ти погано почуваєтеся?
— Хм?
— Ні, ти часто зітхаєш від самого ранку…
Бек Ин-Воль подивилася на мене з турботою на обличчі з протилежного боку дивана. Я запевнив її, що не варто хвилюватися, і поплескав її по голові. Це було зітхання полегшення, Бек Ин-Воль.
Я відкинувся на спинку дивана, засунувши руки в кишені.
…Я відчував щось кругле, схоже на кульку.
Можливо, якби голова Статуї Свободи вибухла і почалося знищення, я б першим ділом задіяв цей димовий газ.
Але зараз не той час, тому в цьому немає потреби. Мені доведеться знову покласти його кудись у своїй кімнаті.
— Сестра Джаянг, це ж було моє, правда…?
— Ах. Хан Со Ін, де твоє, де моє? Усе — наше.
— Хм. Яблучний смак солодкий. Не думаю, що минулого разу, коли я його їла, воно було таким солодким.
— Шин Рьон, мені принести тобі ще одне?
Ось так, у жвавій вітальні.
Я тихо поринув у свої думки.
— …..
…В інтернеті не так багато інформації, тож схоже, що знищення дійсно вдалося уникнути. Можливо, Джеймс Макіна пожертвував собою, щоб скинути час у великих масштабах.
Оскільки в оригінальному творі належним чином не пояснювалося, що стало причиною цієї події або як Джеймс Макіна зупинив її, немає можливості знати напевно. Хай там як, це полегшення.
Тепер головне — подумати, що робити далі.
…Незабаром новина про раптову смерть Джеймса Макіни, ймовірно, буде розкрита всьому світу. Його особа, яка трималася в таємниці, мабуть, буде викрита через цю несподівану смерть, наскільки я пам'ятаю.
У будь-якому разі, це історія на кілька днів пізніше, тож забудемо про це.
Але було щось важливіше, над чим варто поміркувати.
— …..
А саме, що я робив у тій знищеній часовій лінії?
Згідно з моїм планом, я мав зустрітися з понівеченою Стардаст, не знаючи, що час скинуто, і я намагався втішити її, щоб вона марно не страждала. Не впевнений, чи добре я впорався. Вона могла мене не послухати. Це, мабуть, те, про що я ніколи не дізнаюся.
…Але, якщо все пройшло добре.
Якщо вона повірила мені й стала на мій бік.
Я, мабуть, розповів би їй усе, не приховуючи свого секрету. Зрештою, це час, який зникне. Забутий спогад.
— Ха-ха… Цікаво, як відреагувала Стардаст.
— Га? Стардаст?
— О, нічого.
Коли Хан Со Ін повернула голову, дивуючись моєму тихому бурмотінню, я посміхнувся, виправдався і пішов до своєї кімнати.
…Цікаво, якою була реакція Стардаст.
Вона розлютилася? Виявила зневагу? Чи, може, вона була приголомшена. Вона могла розгубитися й розсміятися.
Ну, це те, про що я тепер ніколи не дізнаюся.
Оскільки я теж нічого не пам'ятаю.
Проте.
— ……
Коли я взявся за ручку дверей своєї кімнати, я не міг не відчути легкий біль у грудях.
З плином часу… моменти збираються разом…
— ….Ой. Що зі мною не так? У мене аритмія?
Я…
Я, тебе…
— …..
Я не знаю.
Чому мої груди продовжують боліти?
Чому мені здається, що я забув щось важливе?
Чому моє серце продовжує калатати?
— Серйозно, я не знаю.
Пробурмотів я, сідаючи в крісло.
Чи це побічний ефект регресії часу? …Але я не регресував у часі. Це дивно. Можливо, це просто тому, що я відчуваю порожнечу всередині.
Проте раптова думка спала мені на думку.
Чомусь, ні з того ні з сього, я бовкнув це ненавмисно.
— …Я сумую за Стардаст.
Бум, бум.
Штаб-квартира Корейської Асоціації Героїв.
Кабінет Стардаст.
Сидячи там, тримаючи ручку і клацаючи нею, Шін Хару неуважно висунула календар і зиркнула на нього.
— …Брехун.
…Ну, я зможу побачити його знову наступного разу, гадаю.
Минув місяць відтоді, як Егостик прилетів на драконі під час останнього теракту. Він сказав, що я скоро побачу його знову, але минув цілий місяць. Що в цьому швидкого? Він, мабуть, повернеться ще через три місяці, як зазвичай, і назве це "скоро"?
— Хаа…
З тихим зітханням Шін Хару відкинулася на спинку крісла і підняла голову.
Тоді її погляд прикував екран телевізора, що висів на протилежній стіні кабінету.
— У цей момент Сполучені Штати все ще святкують перед Статуєю Свободи, відзначаючи річницю заснування американської філії Асоціації.
На екрані показували кадри американців, які насолоджуються святкуванням.
І…
— ……
Чомусь вона не могла відвести очей від того екрана. Сама того не знаючи, вона продовжувала спостерігати за цією сценою.
Час минав…
— Так! Незважаючи на те, що минуло чимало часу, люди все ще святкують перед Статуєю Свободи. Це Кім Юмі, репортаж з нічної Америки.
— …..
Ну, нічого особливо незвичайного не сталося. Це був просто звичайний випуск новин, який показав святкування і закінчився.
…Чому я хотіла це побачити?
Вона відвела погляд і повернулася до своєї роботи.
І ось, у той момент…
— Кап.
— ….Га?
Раптова крапля впала на її документ. …Звідки це взялося?
Оригінальний текст
Зі спантеличеним виразом обличчя вона торкнулася своїх очей, відчуваючи щось дивне.
— ….Що це?
Тоді, в той момент…
Вона нарешті побачила власне відображення на вимкненому екрані комп'ютера.
З одного з її очей, вона зрозуміла, по щоці котилася сльоза.
— ….Що? Чому, хлип, чому це відбувається?
…Я божеволію?
Шін Хару подумала про це, витираючи сльози.
Але водночас…
Раптом їй спала на думку думка.
…Таке відчуття, ніби я щось забула.
Це не кінець.
Навіть якщо час повернеться назад, ми все одно будемо разом.
Певне почуття оселяється в куточку мого серця, заплутана емоція.
— ….Чому це відбувається…
…Я хотіла пам'ятати. Я не хотіла забувати.
Якщо я забуду, ми можемо ніколи більше не дізнатися одне одного.
Щось, що я дійсно хотіла пам'ятати.
Це відчуття того, що я, здається, забуваю.
І разом з цим відчуттям,
Вона раптом відчула сильний порив.
…Я не можу це так залишити.
Принаймні цю емоцію, будь ласка, пам'ятай.
Будь ласка.
Колись ми знову матимемо таку розмову.
Саме так.
Посеред своїх раптових і розгублених думок вона мимоволі пролила сльози. Вона зібрала свої думки, свій запаморочений розум і впорядкувала свої заплутані емоції.
Незабаром она тихо відкинулася на спинку крісла.
…Я не знаю, чому це відбувається. Я можу лише припустити, що це може бути через стрес, під яким я перебувала останнім часом.
Проте,
Певна думка спадала їй на думку ще раніше.
Заплутані й незрозуміні думки зрештою розкрили її серце.
Шін Хару тихо пробурмотіла.
— Я сумую за Егостиком.
Чомусь, з якоїсь невідомої причини,
Вона хотіла побачити Егостика.
Прямо зараз, негайно.