Розділ 205: Розмова (2)
Світ на межі знищення, який скоро буде стерто, коли час відкрутиться назад.
На даху будівлі з видом на цей світ ми зі Стардаст сиділи пліч-о-пліч, насолоджуючись різноманітними розмовами.
— …Ти хоч знаєш, як сильно я тоді здивувалася?
— Ха-ха, я теж був здивований.
— Особливо коли ми опинилися там у пастці…
Оскільки все зникне, щойно час повернеться назад, я балакав невимушено й комфортно, не хвилюючись про те, що можу зробити помилку. Ми гомоніли про різні моменти, які пережили разом, і тепер вони відчувалися як спогади. Час, коли ми вперше зустрілися під землею в корпорації «Хан Ін», події в готелі в Пусані… речі на кшталт цього.
Це було якось кумедно. Герой і лиходій сидять пліч-о-пліч, сміються й розмовляють про минуле.
Враховуючи, що мені завжди подобалася Стардаст, я просто насолоджувався цим моментом. Проте, чесно кажучи, було несподівано бачити її такою. …Ну, це не мало значення. Я вже розкрив свою справжню особу, і світ усе одно закінчувався, тож це нічого не змінювало, навіть якщо ми сиділи разом отак. Стардаст, мабуть, теж вирішила розслабитися… чи так я думав.
Ми провели години на даху, насолоджуючись легким вітерцем, поки розмовляли про різні речі.
У звичайні часи ми були зайняті боротьбою один з одним. Заплутані у своїх ідентичностях, завжди обережні під чужими поглядами.
Придушуючи свої справжні почуття, неспроможні поділитися такими історіями.
Тільки в цю мить, коли світ ось-ось мав бути знищений і зникнути, ми змогли сміятися й комфортно розмовляти одне з одним.
Тож годинами, посеред знищення світу, ми обмінювалися різними історіями.
— Та-да! Радий познайомитися. Ми раніше не зустрічалися?
— Вау… Ха-ха, так. Я так і думала.
Під час нашої розмови, оскільки це був таймлайн, який ми скоро забудемо, я зняв маску й розкрив свою особу.
— Я називатиму тебе Даїн, тож ти можеш звати мене Хару.
— …Гаразд, Хару.
Ми офіційно звернулися одне до одного на ім'я.
— …Зачекай, Даїн, тоді на пляжі хіба Лі Соль А не знайомила тебе зі мною?
— Ой.
— Гм…?
…Коли Шін Хару пустуючи посміхнулася й грайливо запитала про стосунки між Лі Соль А та мною, я інстинктивно відчув небезпеку й швидко спробував виправдатися.
— Ви, хлопці, ні?
— Звісно ні! У нас стосунки як у родині. Там абсолютно немає нічого такого!
— …Це полегшення.
— Що?
— …Ні, нічого.
…У той момент я виявив, що пояснюю підозри, які Стардаст мала щодо того, що між мною та дівчатами з «Его-Стрім» щось відбувається.
Тем для розмови виявилося дивовижно нескінченно.
— Ха-ха, справді? Ти хотів побачити мене тоді?
— Кхм… Так.
— Аха-ха. Ха-ха-ха.
— Ах… Будь ласка, припини сміятися. Це ніяково…
Я сміявся разом із нею отак, і минуло досить багато часу.
Синє небо поступово ставало помаранчевим.
— …
Насправді, в один момент під час нашої розмови Міст Мапо намагався відновитися, викликавши зсув, і раптово настав нічний час, але це, мабуть, закінчилося невдачею, оскільки знову повернувся день.
Хай там як, тепер усе наближалося до заходу сонця.
…Інстинктивно ми усвідомили, що час закінчується. Тож, самі того не помічаючи, ми застигли, вдивляючись у помаранчеве смугасте небо з ніжною посмішкою на вустах.
Сидячи на перилах даху, поклавши руки на поруччя.
Отак ми сиділи на вершині світу на межі знищення, чекаючи, поки час відкрутиться назад.
"…Гм".
Посеред цього я, поринувши в думки, тихо роздумував про серйозну розмову, якою ми поділилися сьогодні, поки розмова тимчасово вщухла.
…Я теж це знаю. Теперішня ситуація незвичайна.
Як я згадував раніше, я розкрив свою особу, і це момент, коли світ перебуває на межі краху. Можливо, через це я протягнув руку підтримки їй, яка могла бути психологічно приголомшена, що й викликало такий хиткий ефект.
Проте…
…Навіть враховуючи це, Хару здавалася занадто близькою мені.
Наче ми були давніми друзями від самого початку, а не героєм і лиходієм.
Наче вона не ненавиділа мене й не мала жодної образи.
"….."
…Мені подобалася Стардаст. Від самого початку, звісно. Тож я міг сміятися й розмовляти з нею, насолоджуючись її компанією.
…Але Хару?
Чесно кажучи, це було дивно від самого початку. Вона з готовністю прийняла мої слова про повернення часу назад без краплі сумніву. Наче вона довіряла мені з самого початку.
…Навіть попри те, що я лиходій. Чому?
І тоді.
— Гей…
— Так?
Поки я обмірковував такі сумніви у своїй голові, раптово Хару з легкою посмішкою на вустах подивилася на сонце, що заходило, і почала говорити.
Під багряним небом, в атмосфері, де щось змушувало моє серце калатати швидше, вона заговорила до мене:
— …Я ось думаю про це зараз.
— Так?
— Чесно кажучи, ти мені ніколи не був неприємний, Даїн, я маю на увазі Егостик.
— Від самого початку. Насправді… Не думаю, що колись таке було.
— ….А?
Почувши ці слова, я засумнівався у власних вухах. Я повернув голову, щоб поглянути на неї, але вона все ще стояла там, вдивляючись у небо, що червоніло, з безтурботною посмішкою.
І вона продовжила, її погляд усе ще був прикутий до неба:
— …Знаєш, думаю, я, мабуть, просто намагалася свідомо не любити тебе.
— Тому що ти лиходій, влаштовуєш терор, злочинець. А я герой. Рятівниця. Природно, я мушу тебе ненавидіти… Ось що я думала.
…Що вона таке верзе?
Незважаючи на моє збентеження, Хару продовжувала говорити:
— Але знаєш, тепер, коли я думаю про це…
— Коли це було? Чи це був день, коли літак падав, той день, коли ти мені зателефонував?
Вона зробила паузу, глибоко вдихнувши повітря. Потім із почуттям певності заговорила знову:
— Відтоді. Тебе.
— Не думаю, що ти мені так сильно не подобався.
— Навпаки. Насправді, зовсім протилежне.
…Не може бути.
Та ні, це не може бути правдою.
— З часом усі ті моменти, коли ти дбав про мене, вони всі додалися.
— Я, тебе…
….
І Хару тихо прошепотіла, наче шепотіла суто для мене.
— ….
Вона посміхалася, дивлячись на небо, але в її очах було легке мерехтіння вологи. Не зустрічаючись зі мною поглядом, вона продовжила злегка тремтячим голосом:
— Ха-ха, хіба це не смішно? Наприкінці всього, у цю мить, коли все зрештою зникне, я нарешті усвідомила свої почуття. І… я кажу тобі про це тільки зараз.
— …..
Усе ще вдивляючись у небо з трохи почервонілими очима, Хару продовжувала шепотіти.
— …..
Просто отак.
Я вперше дізнався про почуття Шін Хару.
— ……
Я не міг вимовити ні слова.
"…Як усе дійшло до такого?"
Замість цього я мовчки міркував у своїй голові.
Я безумовно намагався бути її вічним ворогом, незмінним лиходієм у її очах. Ось чому я діяв саме так.
Але я також був лиходієм уперше, тому могла бути певна незрілість.
…Так.
Чи не варто мені було зв'язуватися з нею, щоб підбадьорити, коли літак падав?
Чи не варто мені було рятувати її в підземеллі того дня?
Чи не варто мені було втручатися, коли корпорація «Хан Ін» вторглася зі своєю гігантською зброєю?
Чи не варто мені було викликати бурю на Мосту Мапо?
Чи не варто мені було заступатися за неї перед Демонічним Замком того дня?
….Я не знаю.
Проте, навіть якби я міг повернутися назад, я, мабуть, вчинив би так само.
Але…
"…Я мушу дати комусь знати про це".
Я відчував, що повинен розповісти своєму майбутньому "я" про це, навіть якщо мені доведеться повернути час назад.
"Це було неправильно".
Мій план стати заклятим ворогом Стардаст, вічним супротивником, підлим лиходієм, був фундаментально помилковим.
Щоб залишатися лиходієм, мені потрібно було змінити свої плани, навіть якщо це було заради блага світу.
Проте я не міг цього передати. Плин часу не міг бути змінений, навіть із моїми зірковими силами.
Поки я серйозно обмірковував ситуацію…
…Дотик.
Я відчув, як щось торкнулося моєї руки, яка лежала на перилах. Воно було теплим і м'яким.
Дотик. Дотик.
Її пальці наближалися до моєї лівої руки.
І щойно я повернув голову…
Я зустрівся поглядом із Хару, її сині іриси були злегка вологими.
— …Не можна?
Тихо запитала вона мене тихим голосом.
…Це не має значення, це все одно кінець.
Усе стане нічим.
У багряному світлі сонця, що відбивалося в сльозах, які іскрилися, в оточенні дивовижно прекрасного краєвиду, я дивився на неї, коли вона говорила мені отак.
Я не міг нічого сказати чи зробити.
Незабаром її пальці м'яко торкнулися моїх.
Перш ніж я встиг озирнутися, її рука повністю накрила тильну сторону моєї долоні.
Я теж злегка поворухнув рукою, щоб узяти її за руку.
— ……
Вона здавалася трохи здивованою, а я тихо подумав.
…Так.
Мені подобалася Стардаст. Від самого початку, звісно.
Тож це не повинно мати значення.
…Я не знаю. Майбутні справи будуть вирішуватися майбутнім Егостиком. Бути лиходієм чи чимось іще — це проблема для мого майбутнього "я", яку йому доведеться вирішувати. Якщо він такий же розумний, як і я, він придумає нові стратегії. Це не проблема для мене з таймлайну, який усе одно зникне. Ось як воно буде.
І…
…Оскільки це все одно кінець.
Усе стане нічим.
Мені просто потрібно зосередитися на цій миті.
З цією думкою в голові я стиснув її руку й просто посміхнувся їй.
Хару на мить округлила очі, а потім розпливлася в широкій посмішці.
Її очі наповнилися сльозами від радості.
Бум.
Бум.
— …Схоже, тепер уже майже все скінчено.
— Ага…
Скільки часу минуло отак?
Ми мовчки спостерігали за вибухами, що спалахували під багряним небом на даху, усе ще тримаючись за руки.
…Сьогоднішній день закінчиться отак тепер.
Світ повністю загине.
Час повернеться назад.
І сьогоднішні події будуть повністю забуті між спогадами нас обох.
А потім ми повернемося до днів боротьби одне з одним.
Я продовжуватиму тероризувати, а вона зупинятиме мене. Я сміятимуся, вмикаючи трансляції, а вона рятуватиме людей. Дні на кшталт цих.
— …Ха-ха.
— Чому ти смієшся?
— Нічого…
Коли она подивилася на мене із запитальним виразом обличчя, я сказав це й знову міцно стиснув її руку.
Вона пробурмотіла: "Що за…", але її вуха все ще палахкотіли рум'янцем. Ну, але я не думав, що є велика різниця, оскільки це був я, тому залишався тихим.
Бум.
— Це не кінець.
— …А?
Коли звуки вибухів і схожі на гриби хмари наблизилися до нас, я тихо відкрив рот, щоб заговорити до неї:
— Навіть якщо час повернеться назад, ми все одно залишимося тими ж двома людьми.
— Люди не змінюються.
— Колись ми знову матимемо таку розмову.
— Саме так.
Піднявши іншу руку, я м'яко витер сльози на її щоках. Я заговорив до неї:
— Не плач.
— …Добре.
І у відповідь на мої слова Хару навіть злегка посміхнулася своїми червоними очима.
Бум.
І її вигляд був настільки прекрасним, що я не міг відвести очей від її обличчя.
А потім,
Бум.
…..
Час знову повернувся назад.