Розділ 204: Розмова (1)
По правді кажучи, якщо я озирнуся на все, що зробив до цього часу, усе це було заради того, щоб запобігти знищенню світу.
Але ось він я, стою віч-на-віч із цим неминучим руйнуванням.
— …..
Я сидів на краю перил даху, звісивши ноги в повітря. Чекаючи на прибуття Стардаст після того, як покликав її, я просто вдивлявся в далечінь.
Перед моїми очима на відкритому просторі світ щосили рушився. Усе, що побудувало людство, розсипалося на порох.
Але, ну, мені було якось байдуже.
Зрештою, усе це вмить стане лише швидкоплинним сном. Що б я не сказав чи не зробив тут, усе перетвориться на ніщо.
Тож краєвид переді мною викликав лише думку: "Мені потрібно важко працювати, щоб усе не закінчилося отак у реальності…"
Насправді спочатку я намагався просто заснути. Але потім Стардаст раптово з'явилася переді мною.
Як людина, яка пам'ятала її боротьбу в цей апокаліптичний час в оригіналі, я просто не міг залишити її напризволяще.
Ось чому я покликав її через трансляцію, кажучи не хвилюватися надто сильно й відпочити. Зрештою, це вимір із подорожами в часі, тому вона не повинна страждати понад міру.
…Взагалі-то, чи повірить вона моїм словам? Ні, чи прийде вона сюди взагалі в першу чергу? Усе ж я мусив спробувати.
І після такого очікування…
— …Гм.
Вона прийшла.
— Егостик…
— Вітаю, Стардаст.
Чисте синє небо простиралося над нами.
Чорний дим піднімався між просвітами в краєвиді.
На тлі краху людської цивілізації в реальному часі я злегка посміхнувся й привітав Стардаст, яка дивилася на мене трохи тремтячими очима.
Зависнувши в повітрі, вона дивилася на мене згори вниз.
Під безперервні звуки бомбардувань я продовжив говорити спокійним голосом:
— …Дякую, що прийшла. Чесно кажучи, я хвилювався, що робити, якщо ти не з'явишся…
— ….
— Хай там як, оскільки ти тут, дозволь мені розповісти тобі правду, що стоїть за всім цим хаосом.
Я залишався сидіти на периллі перед нею й почав пояснювати.
…Я переживав, що вона буде приголомшена накопиченим стресом, але, на моє здивування, вона не кинулася до мене у розпачі. Натомість вона спокійно кивнула головою, і я відчув полегшення від її реакції.
З цією впевненістю я почав тлумачити ситуацію.
Насправді, якщо підсумувати все, що я сказав, це звучить просто отак…
— Стардаст, цей час буде відновлено іншим володарем суперсил. Усе стане нічим. Ти не згадаєш нічого з того, що сталося сьогодні.
Я пояснив усе в деталях…
Про те, як схоже, що деякі володарі суперсил викликали все це, і як маніпулятор часом у Сполучених Штатах скине час назад. Щось на зразок цього.
— Можливо, ні ти, ні я не згадаємо цю розмову, яку ведемо прямо зараз. Усе стане нічим, і цей світ, що рушиться, повернеться до свого початкового стану за кілька годин.
Тож поки час не повернувся назад, давай просто відпочинемо разом.
Я закінчив говорити все, що хотів сказати.
На щастя, Стардаст тихо слухала мене, не перебиваючи.
…Але чи повірить вона мені? Тепер, коли я думаю про це, це звучить як надзвичайно ненадійна заява. Дивно, що я взагалі знаю всю цю інформацію.
— Ха-ха, ну, навіть якщо ти не віриш мені…
Поки я говорив із нею, її голос пролунав прямо переді мною.
— Я вірю тобі.
— Хіба не важко довіряти… мені?
В одну мить я підняв голову на голос, що пролунав прямо переді мною.
Там, переді мною, Стардаст тихо посміхалася, дивлячись мені в очі.
Вона м'яко засміялася й сказала мені:
— Це не хтось інший. Це ти. Я вірю тобі. Повністю.
У той момент я несвідомо затамував подих. Її вигляд із яскравим білявим волоссям, що тріпотіло в повітрі на тлі неба, і те, як вона дивилася на мене з ніжною посмішкою, був занадто прекрасним.
…Або, можливо, це тому, що без краплі сумніву вона каже мені, що повністю довіряє мені.
Якою б не була причина…
— …Ем, дякую?
Я не міг не сказати цього.
— Можна мені сісти поруч із тобою?
— Звісно? О, так.
Поки я відповідав, вона вже сідала поруч зі мною на перила.
На її обличчі все ще блукала слабка посмішка.
Поки я щосили намагався збагнути, що взагалі відбувається, вона посміхалася й дивилася на мене.
Поки я продовжував намагатися знайти правильні слова…
Близько до мене, прямо поруч, вона сіла, поклавши руки на перила, дивлячись на небо перед собою, і заговорила до мене:
— …Отже, ти кажеш, що час усе одно скинеться?
— Так. Саме так. Усе, що відбувається зараз, стане нічим. Ми нічого з цього не згадаємо.
— Гм…
У відповідь на мої слова вона лише м'яко загойдала ногами, не давши якоїсь конкретної відповіді.
…На цьому етапі я думав, що вона може запитати мене, звідки я все це знаю, але вона не поставила такого запитання.
Натомість Стардаст кинула мені інше питання:
— Але тоді чому ми з тобою не божеволіємо, як усі інші? Ми обоє в повному порядку.
Запитала Стардаст із цікавості.
І я відповів:
— Тому що наше джерело сили відрізняється.
— Наше джерело сили відрізняється?
Вона здавалася щиро заінтригованою, повернувши голову від споглядання неба, щоб подивитися на мене з інтересом.
"…Гм, якщо я занадто заглиблюся в теологічний аспект, ми закінчимо тим, що говоритимемо про це цілий день, починаючи від трьох богів походження".
Враховуючи обмеження в часі, я дав дещо стислу відповідь:
— Так. На відміну від інших, джерело наших сил відрізняється. Наші сили мають інше походження від самого початку, тому на нас не впливають сили інших богів.
Так, давай просто пояснимо це отак наразі…
Але було б ніяково, якби вона запитала, що це за боги такі.
На щастя, вислухавши моє пояснення, вона запитала про інше:
— Тоді… походження наших сил однакові?
— Так. Це правильно.
— Гм… Розумію… Тепер мені все зрозуміло.
Задоволена моєю відповіддю, вона подарувала мені м'яку посмішку.
А потім знову перевела погляд на небо перед нами.
І ось, мить спокою повернулася.
"….."
Скориставшись нагодою, я глибоко вдихнув повітря.
…А? Хіба Стардаст колись виявляла таку прихильність до лиходія в оригінальній історії? Не думаю.
…Я не знаю. Усе, що ми робимо прямо зараз, стане нічим, і ми нічого з цього не згадаємо. Яка взагалі різниця? Надмірні роздуми ні до чого не приведуть. Давай просто насолоджуватися моментом.
Тож я сидів там поруч зі Стардаст, насолоджуючись вітерцем, що дув на даху. Попри те, що вили сирени й клубився дим звідкись, я не міг змусити себе думати про це фальшиве знищення. Це відчувалося як сюрреалістичний досвід.
Стардаст також залишалася тихою, спостерігаючи за краєвидом поруч зі мною.
А потім, за деякий час, поки вона мовчки дивилася на пейзаж, вона повернула голову, щоб поглянути на мене, і заговорила:
— Знаєш що… Егостик.
У відповідь я також повернув голову й був застигнутий зненацька тим, наскільки близько її обличчя було до мого.
Вона продовжила, її погляд застиг на мені, наче вона вже дуже давно прагнула поставити це запитання:
— Можна мені запитати тебе про одну річ?
— О… Кажи.
У відповідь на мої слова Стардаст подивилася мені в очі, сповнені жагою до чогось, і поставила запитання.
Наче вона хотіла запитати про це вже дуже давно.
— Егостик.
— Чи ти… справді лиходій?
На мить здалося, наче час зупинився — настільки потужним був вплив її запитання. Вона дивилася мені в очі своїми синіми, питаючи, чи справді я погана людина.
…І в той момент, як людина, яка колись була фанатом Стардаст, я дещо усвідомив.
Це не було питанням про те, чи є я формально лиходієм, чи ні. Це було значно більше, ніж це.
Це було про те, чи справді я є поганою людиною, чи ні.
На коротку мить я відвернув голову від її запитання. І тоді вона продовжила своїм щирим голосом, сповненим переконання:
— Усі ті акти терору, які ти вчинив досі… чи були вони всі лише для того, щоб мучити людей? Тільки задля твоєї власної особистої вигоди?
— …Чи, можливо, була…
— Інша причина за цим усім?
Дивлячись на мене, вона продовжувала питати серйозним тоном і з почуттям певності.
Слухаючи слова Стардаст, я замовк і замислився на мить.
Чому вона взагалі ставить таке запитання? Невже вона завжди підозрювала мене? …Та ні, не може бути. Стардаст так сильно ненавидить лиходіїв. Можливо, це тому, що вона знає, що я знаю все про змову, яка стоїть за цим знищенням, і покликав її сюди.
…Усе ж таки.
Хай там як, оскільки всі ці спогади зникнуть, і все, що відбувається зараз, розвіється, наче ілюзія, коли час повернеться назад, можливо, я можу сказати правду наразі.
З цією думкою я відкрив рот, навмисно начепивши грайливу посмішку, щоб розрядити важку атмосферу:
— О ні, мене викрили?
— Гм?
— Ну, правда в тому, що я робив усе, щоб запобігти знищенню світу. Я хотів зупинити майбутнє, де все могло закінчитися ось так. Ха-ха.
Я сказав це наче жартома, намагаючись підняти настрій.
— А-ха-ха, я так і думала.
— Що?
— Ха-ха, якось у мене було таке передчуття.
У відповідь на мої слова вона засміялася й відповіла.
— Розкажи мені детальніше.
— Про все, що сталося до цього часу.
…І коли я подивився в її очі, що сяяли від очікування, я не зміг відмовити їй на це прохання.
"…З чого б мені почати?"
Це буде досить довга історія. Але, ну, цього має бути цілком достатньо, щоб згаяти час.
Тож я повільно почав говорити.
— …Тут трохи прохолодно, чи не так?
— Так, є трохи.
Шін Хару. Минуло вже досить багато часу відтоді, як вона прибула на дах, де сидів Егостик.
З того моменту, як вона прибула, вона почула його слова про те, як усі ці події будуть вирішені шляхом повернення часу назад, і навіть попри те, що в це було важко повірити, вона повірила йому без краплі сумніву. Ось наскільки сильно вона вірила в Егостика.
Так. У цю мить, коли вона була свідком знищення світу, вона усвідомила.
— Ха-ха.
Вона так сильно довіряла Егостику, повіривши в його історію з першого ж слова й відразу відчувши полегшення.
— Навколо досі хаос. Боже…
— Ага…
Після того, як він закінчив розповідати свою історію, вони сиділи пліч-о-пліч, дивлячись на безкраїй краєвид під відкритим небом.
Проте її увага була зосереджена не на краєвиді перед ними; скоріше, вона була прикута до Егостика поруч із нею.
Тук-тук. Тук-тук.
Відтоді як вона почула історію про те, що він зробив усе це заради неї й що він не є лиходієм, вона відчувала, як її серце калатає швидше щоразу, коли вона дивилася на нього. І чомусь вона відчувала, що її щоки трохи червоніють, а на обличчі несвідомо з'являється посмішка.
Так.
Під кінець знищення світу.
Здобувши впевненість у тому, що Егостик не є лиходієм.
Сидячи поруч із ним, слухаючи причину, чому він покликав її сюди — тому що він не хотів бачити, як вона страждає.
Навіть коли вона думала, що все скінчено, він сказав, що це не так. Потім він упевнено заявив, що все буде вирішено.
Бачачи його усміхнене обличчя під час їхньої розмови, вона смутно усвідомила дещо про свої власні почуття.
— Ха-ха.
— Чому ти раптом смієшся?
— А? О, нічого такого.
Посміхаючись, вона повернулася до нього й дала таку відповідь. Він виглядав трохи спантеличеним, але посміхнувся їй у відповідь точно так само.
Бачачи його посмішку, Шін Хару подумала про себе.
"Саме так…"
"Наразі давай просто зосередимося на цьому моменті".
"Навіть якщо він скоро зникне".