Розділ 196: Сніжна гора
Мій план був простий.
На вершині цієї сніжної гори, де йде сніг, спить дух. Божество у формі дракона.
Переконати божество, зробити його лиходієм «Его-Стрім» і приєднати її до нашої команди.
Чудово. Теоретично все було ідеально. Я трохи хвилююся про те, як його переконати, але все якось владнається.
Так, у мене були такі радісні думки…
Поки я не почав підніматися на цю гору.
— Боже, бля… Це справді кепсько…
Сніжні гори, на які ви піднімаємося.
Ні, якщо бути точним, ми з Чхве Се Хі стогнали на сніжній горі, де сніг замітав, наче в «Крижаному серці».
— Гей, Даїн! Не думаю, що ми зможемо це зробити.
Я скиглив попереду, слухаючи голос Чхве Се Хі прямо позаду мене.
Сніг кружляв настільки, що я заледве міг розплющити очі. Очевидно, все виглядало не так перед підйомом, але коли я піднявся, щоб побачити, яку силу використовує божество, сніг ішов як божевільний.
— О… Чорт забирай.
Я боровся, заплющуючи від болю очі, прикриваючи обличчя руками, щоб зупинити сніг, який кружляв переді мною.
І Чхве Се Хі, яка йшла за мною.
— Гей, я не можу! Чи можу я просто використати свої здібності?
І на її слова я повернувся.
Тоді я побачив її, яка ось-ось збиралася перетворитися на Електру з блискавками під ногами.
Я поспіхом стримав таку Чхве Се Хі.
— Гей, ні! Якщо ти це зробиш, у нас знову будуть неприємності.
— Ургх…
Щойно вона збиралася піднятися з землі, випускаючи електрику отак, вона цокнула язиком і знову спустилася.
Наскільки я знаю, божество перебуває в глибокому сні в печері на вершині цієї сніжної гори.
І оскільки всі ці гори перебувають під юрисдикцією божества, якщо ми використаємо твою здібність без причини, ми можемо роздратувати божество, яке може це виявити, і розбудити його.
Тож наразі найкраще підніматися тихо.
— Гм… Але я думаю, що ми заплутаємося, якщо зробимо це неправильно.
Пробурмотів я Чхве Се Хі в снігу. Я навіть не бачу прямо перед собою, тому збираюся розвернутися.
Однак я не почув відповіді Чхве Се Хі, тому озирнувся назад, і щось помаранчеве борсалося наодинці з іншого боку.
— Гей, це тут!
Я маю на увазі, коли ти встигла туди дійти?
Зрештою я розчистив снігове поле й підійшов до місця, де була Чхве Се Хі, я знову схопив її й озирнувся назад.
…Але все одно сніг іде занадто сильно.
— Гей, я не бачу, що попереду!
На слова Чхве Се Хі, яка кричала ззаду отак, я врешті-решт випростав спину й протягнув їй руку.
— Хаа, візьми мене за руку.
— Що?
Коли я протягнув руку, вона подивилася на мене, скиглячи від червоних щік на морозі.
Я спокійно заговорив до такої Чхве Се Хі:
— Візьми мене за руку й йди за мною. Ми загубимо один одного такими темпами.
— О, так. Ну, давай зробимо це!
Чхве Се Хі, чиї щоки стали трохи червонішими, ніж раніше, злегка здригнулася й поклала свою руку в мою руку.
Я взяв її руку отак, став трохи попереду й почав рухатися вперед.
— Тепер! Гаразд, ходімо!
Взявши мене за руку, вона навмисно підняла свій дух і енергійно пішла вперед із гучним звуком.
Дивлячись на неї, чиї вуха злегка почервоніли, хоча вона й була в шарфі, я посміхнувся, і ми знову разом почали підніматися на сніжну гору.
Мої руки теплі, тому я думаю, що це краще, ніж раніше.
Ми продовжували підніматися на сніжну гору отак.
Важко підніматися на гору, а потім також дуже важко йти проти холоду та снігової бурі.
Пройшовши вгору кілька годин, ми дійшли висновку, що нам слід зробити перерву.
— Але де мені відпочити?
— Я знаю…
Снігова буря все ще свіжо віяла.
Ми, які все ще піднімалися рука об руку посеред усього цього, усвідомили, що хочемо відпочити, але відпочити було ніде. Я маю на увазі, ми не можемо сидіти на цій горі й відпочивати в снігу.
На мить напруживши мізки отак, я незабаром дійшов висновку, клацнувши іншою рукою.
— Так, якщо ми продовжуватимемо підніматися на цю гору, там, ймовірно, буде печера. Давайте знайдемо її й відпочинемо.
— Печера? Це ж не Гімалаї. Це схоже на гору Джірі. Як ми збираємося знайти якісь печери?
— Ні… Я ж казав тобі, що на вершині цієї гори є печера. Тоді хіба немає ймовірності, що печера є посередині?
— …Справді так?
Чхве Се Хі почала переконуватися в тому, що я вважав логічним. Хіба ти не думаєш, що це досить непогано? Якщо цього немає, ти не зможеш відпочити й мусиш іти аж до самої вершини…
— Так, давай поки що підемо цим шляхом.
Тож ми знову почали заплющувати від болю очі вздовж хребта, який чомусь здавався чимось підходящим.
Скільки б ми пройшли в такому стані.
— О, погода, здається, трохи покращилася?
Сніг, який донедавна падав як люта буря, тепер досить сильно вщух.
Звісно, навіть якщо він ущух, сніг усе одно йшов густо, але це було набагато краще, ніж сильний вітер прямо перед цим.
Тож уперше відтоді, як ми перетнули середину цієї гори, ми змогли йти, озираючись навколо.
— Гей, подивись туди. Там річка.
— Справді?
Ось так ми знайшли замерзлу річку.
Уздовж довгої річки, яка вже була замерзлою й укрита снігом, ми почали повільно підніматися вгору.
Тільки тоді ми озирнулися навколо й піднялися по дорозі. Вигляд білого снігу, що намився на зелені сосни вздовж замерзлої річки, був досить елегантним.
Хоча я був виснажений, я озирався навколо й розмовляв із Чхве Се Хі.
Нарешті ми змогли знайти щось схоже на печеру.
— Гей, хіба це не печера?
— О, справді?
— Ура, там справді вона є. Я можу нарешті прибрати сніг зі своїх очей.
Ось так ми зайшли в печеру.
Печера посеред гори, яка була по-своєму ні великою, ні маленькою.
Коли ми зайшли, ми усвідомили, що все ще тримаємося за руки один з одним, намагаючись обтрусити наш одяг… Якщо подумати, снігова буря припинилася вже давно, але чому ми все ще трималися за руки?
Ми природно відпустили наші руки, обтрусили сніг з одягу й притулилися до стіни печери, наче сідаючи. О, я відчуваю себе таким живим зараз…
Поки я сидів отак і давав відпочинок своїм утомленим ногам, Чхве Се Хі протягнула мені чашку.
— На, пий.
— Що це? О… Ти принесла його? Дякую.
Мені було цікаво, що це, і я побачив теплий чай у термосі. Вона налила його в кришку термоса як у чашку й дала мені.
Я подякував їй і випив, притулившись ротом до чашки.
Було так холодно, що чай трохи охолов, хоч і був у термосі, але коли я випив його, тепле відчуття розлилося по всьому тілу навколо моєї шиї.
Я, який насолоджувався цим відчуттям, негайно випив чашку й повернув її Чхве Се Хі.. Незабаром після цього вона знову налила туди чаю й випила сама.
Ми сиділи обличчям один до одного, витягнувши ноги.
Відпочивши, дивлячись на сніг надворі деякий час, я повернув голову й подивився на Чхве Се Хі. Вона дивилася вдалину, неуважно попиваючи чай, її помаранчеве волосся до плечей спиралося на стіну, як і в мене, з червоним шарфом в одній руці.
Я заговорив до Чхве Се Хі:
— Важко, правда? Тобі довелося несолодко, йдучи за мною. Мені слід було піти самому. Я не повинен був турбувати тебе.
— А? О, ні. Це весело, оскільки я давно не була на вулиці. У тебе ж не так багато шансів піти в похід, коли сніг летить тобі в обличчя отак, правда?
Це Чхве Се Хі сміялася, говорячи ці слова.
Дякую за позитив.
Після цього ми трохи відпочили.
— У той час Сен Джаянг раптово загарчала, і Бек Ин-Воль з'явилася ззаду. З Бек Ин-Воль усе гаразд, але Хан Со Ін, яка була поруч із нею, закричала від несподіванки…
— Хух.
Посидівши деякий час і добре відпочивши, розмовляючи про те й про се, мы підвелися, щоб почати знову. Надінь свій рюкзак назад, поправ одяг.
І прямо перед тим, як піти, я підійшов до неї з легким зітханням, побачивши, як Чхве Се Хі кричить: "А тепер, ходімо!" зі своїм шарфом на шиї.
— Зачекай, підійди сюди.
— А? Чому?
Повернувшись обличчям до Чхве Се Хі, яка підійшла до мене, наче питаючи чому, я протягнув руку й злегка послабив червоний шарф, який на ній був, і знову зав'язав його рівно. Якщо потягнути його отак і знову зав'язати…
— Ну ось, готово. Давайте підемо знову.
— О, добре…
Якось із Чхве Се Хі, чиї вуха знову злегка почервоніли, ми ще раз піднялися на гору.
Я відчуваю, що мої очі заспокоїлися більше, поки я відпочивав. Я маю на увазі, хіба сніг більше не йде, поки ми продовжуємо підніматися вгору?
— Гей, сніг уже майже припинився?
— Саме так.
Коли Чхве Се Хі сказала це, піднявши руку до неба, я кивнув. Він безумовно припинився.
І синє небо, яке можна побачити з високого місця. Подивившись угору на мить, я схопив свої тремтячі ноги й дістався вершини.
Тепер я можу бачити все там, унизу.
І подивившись на краєвид деякий час, ми нарешті прибули до величезної печери.
— Це те саме місце? Є хтось, до кого ми прийшли…
— Ага. Ймовірно, тут, усередині. О, і ще, не дивуйся нічому.
— Гей, це трохи лякає.
З Чхве Се Хі поруч зі мною, яка злегка здригалася, чи то була вона приголомшена величезною чорною печерою, я зайшов усередину.
Ну, я починаю хвилюватися, коли ми дісталися туди.
…Чи зможу я переконати її?
Штаб-квартира Асоціації Героїв.
Кабінет Стардаст нагорі.
— …..
Шін Хару, яка сиділа там, безвиразно працюючи, як завжди, раптово пробурмотіла, відкинувшись спиною на спинку крісла:
— …Уже пізно.
І її сині очі, щоб сказати це.
Вона тихо дивилася на маленький календар, який стояв поруч із монітором на столі.