Розділ 194: Розслідування минулого
Тієї ночі, після того як Кім Даїн пішов, подолавши безліч перешкод.
Четверо учасників ПВК зібралися в кімнаті, занурившись у глибоку похмурість.
— …Даїн справді пішов…?
№2, занурившись обличчям у свої коліна, пробурмотіла отак.
Укривши обличчя своїм бежевим волоссям, №2 бурмотіла ці слова.
Рудоволоса №3 із короткою стрижкою боб, яка сиділа, схрестивши ноги, невдовзі спробувала заговорити бадьорим голосом:
— …Все одно! Він сказав, що приходитиме провідати нас кілька разів на тиждень. Давайте не сумувати занадто сильно!
— Ні… Я сумуватиму за ним щодня. Учителю Даїн…
Але слова №3 були зупинені крихітною №4, яка розпласталася на підлозі й скиглила.
— …Насправді, я теж сумуватиму за ним.
Невдовзі навіть №3 визнала свої внутрішні думки таким пониклим голосом і опустила голову на стіну.
Тож ця трійця знову поникла.
Ця ПВК, куди вони пішли добровольцями, щоб ухопитися за соломинку після того, як втратили все — друзів і родину.
І це був лише Кім Даїн, він, хто підбадьорював, утішав і визнавав усіх поранених дівчат.
Уперше в житті вони відчули тепло від справжнього опікуна, якого ніколи не відчували раніше.
Тому шок, коли він пішов, був настільки ж великим, наскільки сильно вони покладалися й спиралися ментально на Кім Даїна.
У той час, коли всі були такими пригніченими.
№1, хлопець із сірим волоссям, який спирався спиною на стіну із заплющеними очима, засміявся й відкрив рот:
— …Ви всі ідіо can ти?
— Що? Гей, Лі Сеґом, хіба тобі не сумно, що Даїн отак пішов?
— Звісно, я теж почуваюся кепсько, але від того, що ви сидите пониклі й скиглите, нічого не зміниться.
Сказавши це, він розплющив очі, схопив свій меч і промовив:
— …Ви вже забули, що Даїн казав нам? Попереду на світ чекає велика криза, і саме тоді ми маємо виступити. Ви збираєтеся зрадити волю Даїна?
— Яке це має відношення до того, що Даїн покидає нас зараз?
— Це має значення. Якщо ми працюватимемо наполегливіше й піднімемося на сильніший рівень, хіба він не подивиться на нас знову?
Коли №1 сказав це з палкими очима, всі почали переконуватися з виразом обличчя на кшталт "…Справді?".
І №1, який відчув цей знак, забив клин іще впевненіше:
— Так. Він пояснив дещо про те, чому в нього не було іншого вибору, окрім як покинути нас. Хіба він не сказав, що нічого не вдієш, бо в нього є важливіші справи в компанії? Тож якщо ми виростемо ще більше й станемо тією самою "важливою справою", хіба він не повернеться до нас також?
Сказав він це й пробурмотів, дивлячись у вікно на світло зірок у темному нічному небі:
— Так… якщо стати сильними, як та героїня, Стардаст… Хіба він не подивиться на нас знову?
№1, Лі Сеґом.
Він наймолодший із цієї четвірки після №4.
Хоча він був молодим, він був не по роках розвиненим порівняно з дітьми його віку, адже змалечку крутився як гончак у злочинній організації.
Але яким би зрілим він не був, він усе одно дитина. Живучи як гончак у юному віці, він жив із великою раною всередині, хоча ззовні й удавав спокій.
І саме Кім Даїн став тим, хто вперше розгледів його душу.
"…Плакати — це нормально. У тому, щоб плакати, немає нічого ганебного".
Тієї ночі, після щирої розмови з Кім Даїном, №1 вирішив.
"Я вважатиму його своїм справжнім учителем, і в майбутньому житиму як його меч".
Після короткого спогаду №1 звернувся до інших трьох, які сиділи розгублені:
— Тож у нас немає іншого вибору, окрім як тренуватися так, наче ми збираємося померти, і рухатися вперед. Зрештою, коли настане та криза чи що б там він не казав, він знову знайде нас.
— …Але все одно.
— І хай там як, Даїн завжди казав, що приходитиме до нас щотижня. Якщо навички не покращуватимуться й ми покажемо ознаки застою, хіба він не буде розчарований у нас?
— Ти так думаєш?
Таким чином ці троє виявили власне переконання. Так, це теж звучало правильно. Якщо вони продовжуватимуть рости, хіба він не подивиться на них знову?
Поки всі думають про це й сповнюються надії.
№2, яка тихо слухала, підняла палець і сказала всім:
— І є ще дещо, що нам потрібно зробити.
— …Що саме?
У відповідь на таке запитання від №1, №2 тихо поринула в думки.
Вона з бежевим волоссям, №2, Сео Чаейон.
Вона була розлючена на своїх однокласників, які дражнили й знущалися з неї в дитинстві через те, що в неї немає батьків, і несвідомо вистрілила стрілою світла за допомогою своєї здібності.
На щастя, обійшлося без жертв, але батьки тієї дитини були в люті, бо вона зазнала поранень. Оскільки історію перекрутили, усе подали так, наче вона вчинила якийсь напад із ножем, і вона вмить кинула школу, наче тікала геть.
Відтоді сформувався її базовий характер.
Дівчина завжди ставала запальною й ворожою до інших. Але глибоко в душі вона також хоче бути близькою з людьми. Ось що вона відчувала.
І саме Кім Даїн витягнув це на поверхню й утішив її рани.
"Ти можеш зробити помилку. Кожен робить помилки. Навіть якщо інші люди говоритимуть про тебе погано через одну помилку… Я віритиму тобі, тільки я".
Спочатку вона відштовхувала його. Вона думала, що він такий самий, як інші дорослі, тож вважала, що він просто прикидається.
Але він ставився до неї постійно й щиро, незважаючи на її колючість.
Вона, яка відкрила своє серце тільки Кім Даїну отак, не мала наміру обмежуватися лише офіційними стосунками з ним як учителя та учениці.
З цією думкою №2 відкрила рот:
— Тоді давайте тренуватися отак, а у вільний час давайте розслідувати минуле вчителя Даїна.
— Розслідувати… вчителя Даїна…?
— Так, подумайте про це. Як така талановита людина могла ніколи не світитися перед публікою? Я впевнена, що він приховує свою особистість і з'явився нізвідки. Герой чи хто він там.
№2, Сео Чаейон, яка договорила до цього моменту, підняла куточки рота й мовила:
— Ось так ви дізнаєтеся його справжнє обличчя… Тоді він розповість нам усе, і ми зможемо стати ближчими. Що думаєте?
— О, це непогано?
— …Думаю, ти права. Відтепер я шукатиму інформацію про колишніх героїв.
Оскільки вони були так мотивовані провести перевірку минулого іншої людини…
№1, який мав би зупинити це, тихо думав, спираючись спиною на стіну.
"…Я впевнений, що він приховує свою особистість, так. Це можливо".
Навіть у його організації важко було побачити такого чоловіка, як Кім Даїн. І те, що він демонстрував, коли допомагав їм із тренуваннями, не має сенсу, якщо в нього немає бойового досвіду.
Тож те, про що їм говорив Даїн — "працюю з документами в корпорації Юсон" — швидше за все, просто вигадка. Він може займатися чимось геть іншим.
Особливо враховуючи, що він пов'язаний із корпорацією «Юсон»…
"У минулому організація чітко казала мені за жодних обставин не чіпати нічого, що пов'язано з корпорацією Юсон".
Хоча ззовні вона й удає з себе чисту компанію, насправді це темна таємниця, яка контролює Південну Корею.
Якщо подумати, Кім Даїн поводиться досить тихо.
Він міг би працювати лиходієм у тіні.
Таким чином №1 передав свій погляд іншим трьом, і всі вислухали його й кивнули, що візьмуть це до відома.
— Ну, немає великої різниці, лиходій він чи герой.
№2 просто сказала стільки.
Починаючи з цього дня, учасники ПВК мали два великих завдання.
Перше — повторювати тренування щодня, щоб вирости до вищого рівня.
Друге — провести перевірку минулого Кім Даїна й розкрити його приховану особистість.
Були лише ці два завдання.
— Щось у мене таке відчуття, наче кільце облоги звужується…
— Що ти маєш на увазі, Даїн?
— Та ні, просто якесь погане передчуття…
В оригіналі Стардаст мала дві здібності.
Здатність посилюватися й літати за допомогою сили зіркового світла.
І ще одна здібність, яка в неї є, хоч і не визнана офіційною, — це суперчуття.
Але цими днями я теж замислююся над цим.
Насправді, ми зі Стардаст, схоже, маємо однакові корені сили… Можливо, у мене теж є суперчуття?
Інакше я не можу пояснити те дивне відчуття, яке іноді відчуваю.
Ну, не думаю. Це просто питання настрою та стану.
Але крім цього…
— Дівчата, чи не могли б ви поки що злізти з мене?
— Ні, я не знаю, куди ти знову збираєшся втекти.
— Ага, ага, саме так.
— Точно~ Терпи~
Хан Со Ін тримає мою руку праворуч, Бек Ин-Воль тримає мою ліву руку, а Сен Джаянг повністю вчепилася в мої ноги.
— Ні… Я вже повернувся, і я не збираюся нікуди йти. Мені гаряче…
— Я ввімкну повітряний кондиціонер.
— Уже майже осінь. Який кондиціонер…
Пік. З цим звуком кондиціонер увімкнувся.
Я пригнічено зітхнув тим часом.
— Гм. Хіба ти не знав, що так буде після того, як повернувся через два місяці?
— Даїн, з'їж трохи фруктів.
— О, дякую, Лі Су Бін. Хан Со Ін, будь ласка, дай мені з'їсти фрукт, моя рука…
— Ні, я сама тебе погодую.
— Зачекай… гм.
Жуючи апельсин, який дала мені Лі Су Бін, я відпочивав. Мої руки й ноги затекли, але…
Хай там як, я інвестував цілих два місяці у вирощування ПВК і успішно це закінчив.
Тож що тепер?
Я збираюся влаштувати ще один терор.
Незалежно від того, наскільки виросла Стардаст, цього просто недостатньо.
Ось так я почав будувати свій наступний план.
Давайте спочатку відпочинемо…