Розділ 158: Я йду зустрітися з тобою
Після розмови з Атласом я провів деякий час, переглядаючи оригінальну історію, гортаючи свій щоденник та листи з записами інформації. Хоча мені вдалося запам'ятати більшу частину інформації, пов'язаної зі Стардаст, другорядні деталі, які не стосувалися її напряму, трохи стерлися з пам'яті.
У цьому сенсі, перш ніж вирушити до Катедрал, де збираються майже всі лідери організацій лиходіїв на Землі, я ще раз переглянув інформацію про цих лиходіїв. Оскільки було вкрай важливо не розгубитися, коли я опинюся в залі засідань, я досконально вивчив їхні імена, характери, здібності та минулі вчинки з оригінальної історії.
"…Джавапокаліпсис, Латте. Чому їхні імена звучать саме так?"
Можливо, через те, що вони не були корейськими лиходіями, їхні імена звучали якось занадто маніякально. Менше з тим, оскільки було життєво важливо не бути застигнутим зненацька на зустрічі в Катедрал, необхідно було добре орієнтуватися в їхніх іменах, характерах, здібностях та минулих вчинках.
— О! Дякую. Так, тоді й побачимося. Ага, заходь.
Якраз коли я готувався до подібного, зі мною зв'язався Атлас.
Він сказав, що Селеста запросила його на конференцію лиходіїв у Катедрал, і він наполегливо рекомендував мені приєднатися до них. Посміявшись і повідомивши мені дату, я поклав слухавку й зітхнув із полегшенням. Хух, принаймні я подолав найбільшу перешкоду. Як і очікувалося, хороші зв'язки — це все. На щастя, Атлас виявив до мене таку прихильність, що це аж викликало підозру…
Насправді те, що я зробив для Атласа, було не такою вже й великою справою.
Я просто з емпатією поставився до його проєкту розширення океану. О, і я заздалегідь попередив його про руйнування міста, а також урятував його доньку, яка помирала — хіба цього мало?
Гм, якщо подумати, це, мабуть, усе-таки велика справа.
Хай там як, після того як дату було призначено,
я сказав своїм компаньйонам, що перетну море й повернуся.
— Гаразд. Щасливої дороги. Привези трохи Мелони, коли повертатимешся.
Хоча Сен Джаянг холоднокровно змахнула рукою, вона люб'язно провела мене.
— Даїн, хіба це не небезпечно?
— Даїн, там збираються всі лиходії світу, тому я трохи хвилююся…
Лі Су Бін та Хан Со Ін виказали нотку занепокоєння, тому мені довелося запевнити їх, щоб вони не хвилювалися.
Якщо замислитися, причини для хвилювання були. Це не просто якесь зібрання лиходіїв S-класу, а лише елітні представники, які очолюють інших лиходіїв. Немає нічого дивного в тому, щоб хвилюватися, що тобі відірвуть голову, якщо ти зробиш неправильний крок серед цих сильних і могутніх особистостей.
— Усе гаразд, не хвилюйтеся.
— Але все одно…
Звісно, я запевнив їх, щоб вони не турбувалися.
Тому що завдяки оригінальному коміксу я приблизно уявляю, яка атмосфера панує в тій залі засідань.
Тільки через те, що лиходії збираються разом, можна подумати, що спалахнуть бійки й вибухатимуть бомби, але насправді атмосфера досить спокійна.
По-перше, люди, які приходять у це місце, очолюють організації й досі залишаються кмітливими особистостями, яких не впіймала Асоціація, тому, звісно, вони мають розум, щоб вижити перед найнебезпечнішими лиходіями світу. Ті, хто діє нерозсудливо й необережно, просто закінчать мертвими пізніше…
Крім того, я не один, а в супроводі Атласа, який має значний вплив навіть серед цих лиходіїв, тож хвилюватися ні про що.
Минав час, і нарешті настала обіцяна година.
Перед тим як вирушити до Катедрал, я вирушив в океанічне місто разом з Атласом.
Хух, зібрання лиходіїв…
Насправді від самої лише думки про це починала боліти голова, але я мусив зробити це заради Стардаст.
Знову налаштувавшись, я викликав дирижабль Латіс і полетів.
Старий Атласе, я нарешті побачу тебе знову після нашої останньої зустрічі.
Десь у Північній Атлантиці.
Існує таємне підводне місто, спроєктоване так, щоб ніхто не міг його знайти.
Це Латіс-Сіті, побудоване лиходієм S-класу Атласом, де бірюзові підводні руїни та прозорі скляні будівлі співіснують, створюючи таємниче місто.
Організація «Латіс» заснувала базу в цьому місті, яке має на меті розширити море. В одній із кам'яних будівель на вулиці я зустрів старого чоловіка.
— Ха-ха! Егостик, мій Егостик! Радий бачити, як ся маєш?
— Так, як поживаєте, Атласе? Минуло чимало часу відтоді, як я бачив вас востаннє. Вибачте, що не зміг прийти провідати вас.
— Не варто, не варто! Ти теж зайнятий, тому, звісно, це зрозуміло. Але все одно приємно знову бачити твоє обличчя!
Атлас засміявся.
Потім він серйозно заговорив зі мною, погладжуючи свою довгу, густу синю бороду.
— І якщо у тебе буде час, сміливо приходь сюди в будь-який момент. Наша група «Латіс» завжди рада тобі. Наша донька також хоче побачити тебе.
— Ха-ха, я розумію. Ви теж якось приїжджайте до Кореї, Атласе. Я добре вас зустріну.
— Ха-ха, я обов'язково це зроблю.
Я посміхнувся у відповідь Атласу, який щиро сміявся.
Я був у синьому костюмі, сміючись глибоко під водою з чоловіком середніх років.
Це місце виглядало як величезний храм зі скляними стінами зовні, де можна було побачити риб, що плавають у морі.
Це було схоже на казкове морське королівство. Насправді, бачачи Атласа, який сидить на троні, його можна було назвати королівством. Проблема була в тому, що він ще не підкорив сушу, тому можна було з упевненістю сказати, що море належало цьому старому.
— Гаразд. Ти вже готовий?
— Так.
— Чудово, тоді давай готуватися до виходу.
Коли Атлас закінчив говорити й підняв своє масивне тіло з трону, його погляд раптово зупинився на чомусь вдалині.
Я повернув голову, відчувши, що позаду мене щось відбувається. Я побачив, як хтось ховається за колоною.
Хоча я не міг бачити людину повністю, я міг помітити її довге синє волосся, що визирало з-за колони.
Звертаючись до цієї людини, Атлас голосно крикнув:
— Аріель! Що ти там робиш позаду? Татусь уже йде!
О, це все-таки була Аріель.
Незважаючи на те, що Атлас заговорив, вона все одно ховалася за колоною й не хотіла виходити.
— Хе-хе, вибачте. Я не хотіла виходити, але мені ніяково, коли я бачу вас.
— Усе гаразд, ха-ха. Ми повинні ближче познайомитися, коли я повернуся наступного разу разом з Аріель.
Коли я з посмішкою відповів, я кинув погляд на Аріель, яка ховалася за колоною.
Аріель була донькою Атласа, і в оригінальній історії вона була персонажем, який хворів і помер. Я врятував її, що допомогло мені завоювати прихильність Атласа.
Дивлячись на неї за колоною, я подумав про себе.
"Аріель. Спочатку я уявлення не мав, але коли дізнався, то зрозумів, що вона також досить могутня. Здатність керувати водою з усіх елементальних здібностей, які високо цінуються, є особливо унікальною, і я ловив себе на думці, що заздрю. Якщо я зможу переконати її й потайки додати до «Его-Стрім», це було б чудово".
…Але чому вона поводиться так зараз, коли під час нашої останньої зустрічі вона нормально розмовляла зі мною й навіть сміялася?
Я потиснув їй руку, злегка піднявши голову в замішанні, а вона почервоніла й відступила.
…Чому доросла жінка поводиться так? Хіба люди тут такі? Якщо подумати, я не впевнений, тому що все, що я тут бачу, це люди-риби.
— Ну що ж, тоді ходімо. Візьми цей лист.
Сказав Атлас і протягнув мені листа.
Це був лист лише з червоною печаткою посередині.
Чи це той самий, за допомогою якого можна потрапити безпосередньо до Катедрал?
Щойно я взяв листа з одного боку, Атлас безжально розірвав його навпіл.
Тієї миті синя енергія розійшлася по нашому боці.
Хваак—
З білим димом, що розсіявся вмить, ми, які ще за мить до цього стояли на мармуровому постаменті, раптово опинилися на твердій чорній цеглі.
— Гм… То ось як це працює?
Атлас розігнав дим рукою. Коли наш зір прояснився, перед нами з'явився чорний простір.
— Будь ласка, проходьте, пане Атласе. І… пане Егостику.
І поруч із ним перед нами з'явилася людина в білій мантії, озираючись довкола.
Гм, чи це той самий знаменитий білий жрець Селести?
— Так. Де ми знаходимося?
— Це Катедрал, зала засідань Катедрал. Якщо ви підете по коридору перед вами, ви зможете пройти безпосередньо до зали конференцій. Коли повертатиметеся після зустрічі, будь ласка, повертайтеся цим шляхом.
— Я розумію.
Відповів я йому.
Потім він схилив голову й зник позаду нас, а Атлас і я почали йти по довгому коридору.
— Гм. Думаю, цього разу я зможу зустрітися з Селестою. Егостику, ти знаєш про Селесту?
— Я знаю до певної міри, але для мене це також перший раз, коли я зустрічаюся з нею ось так.
— Ха-ха! Тут багато лиходіїв, які такі ж могутні, як і вона. Не нервуй. Ну, ти й сам із цим чудово впораєшся, але все одно! Ха-ха-ха!
— Ха-ха…
Атлас подивився на мене з глибокою довірою в очах. Я просто відповів йому невизначеною посмішкою. Чому цей джентльмен так сильно мене переоцінює? Звісно, Атлас також є сильною постаттю, яка може контролювати весь океан і атакувати світ одночасно, безсумнівно, одна з найвищих сил тут.
Коли я подумав про це, я раптово побачив круглі двері перед собою.
Я пішов до них.
— Вау…
Величезна кімната відкрилася переді мною.
Вітражі вишикувалися по обидва боки, а зверху висіла велика люстра.
І великий круглий стіл був розміщений у центрі кімнати.
Там уже сиділо кілька лиходіїв.
На іншому боці сиділа жінка в білій вуалі, одягнена у фентезійний костюм, що нагадував святу з відеогри.
Ця жінка була Селестою, наймогутнішою серед лиходіїв S-класу, а також найзагадковішою. В оригінальному творі вона з'являється лише в пізній частині історії.
Навколо неї були лиходії, які могли б легко знищити країну наодинці.
І посеред них я тихо подумав.
"Гм…"
Отже, як мені підійти до цієї ситуації?