Після відпочинку ми покинули печеру й поспішили далі. Ми вирушили ще до світанку, але невдовзі небо почало яснішати, і сонце піднялося над горизонтом. Свіже, чисте ранкове повітря наповнило мої легені.
На шляху нам не трапилось жодних особливих перешкод — імовірно, більшість монстрів загинули в попередньому бою, а ті, що залишились, трималися якомога далі. Земля золотооких чудовиськ стала надто тихою на мій смак.
— Тоука, — озвалася Іву, що йшла поруч.
— А?
Вона показала мені карту — ми нарешті збиралися увійти у володіння відьми. На дисплеї світлова позначка відьми майже накладалась на нашу.
— Назад шляху вже нема, Іву. — Кутики моїх вуст піднялися в усмішці. — Та й навряд чи ти цього захочеш, правда?
Вона, мов воїн з кривавого сну, стояла мовчки.
А потім Іву, замислена, кивнула:
— Така думка навіть не приходила.
І з цим — ми ступили у володіння відьми.
Коли ми йшли лісом, Серас на щось звернула увагу.
— Це… Схоже на магічне гравіювання.
Вона вказала на символ, вирізьблений у основі стовбура дерева, майже повністю захований у траві.
Його вирізали так низько, певно, щоб важче було помітити.
Серас уважно вдивлялася, намагаючись зрозуміти значення.
— Це пастка? Механізм, що щось активує? — спитав я.
— Виглядає як пастка, так. Але частина її зруйнована, тож навряд чи вона спрацює. Вона здається дуже старою.
Стара, га...
— Не кажи, що ця відьма давно здохла чи ще щось. Було б прикро пройти весь цей шлях тільки для того, щоб знайти там мумію.
Серас глянула на мене.
— Пане Тоука…
— Виглядаєш так, ніби добре виспалася.
— Т-так… Усе завдяки вашому вмінню "Сон", пане…
На мить я побачив провину в її очах — не міг не помітити цього. Я добре розумію, чому вона відчуває провину. Але вона ще не усвідомила, що я це знаю. Та й нічого страшного — я залишу все як є. Немає сенсу щось казати, і, здається, вона сама покаялася. Впевнений, вона скоро сама прийде і поговорить зі мною про це — вона саме така. А я просто продовжу грати звичайного капітана до того часу.
"Тут узагалі немає монстрів, правда?"
"Можливо, це завдяки межі", — пробурмотіла Серес, ніби сама до себе.
Отже, у цьому світі таки є магія такого роду.
"Створення межі — це техніка високого рівня. Наразі я не можу сказати, чи вона народжена магією, чи силою духів."
Ми продовжували йти далі.
"Що це?" — покликала Ів, перша, хто помітив. Попереду було кілька кам’яних стовпів, глибоко вбитих у землю. Вони були трохи різного розміру, приблизно десять штук розкиданих по лісовій підлозі. На кожному були різьблені символи, що слабко світяться.
"Здається, ці символи все ще активні. Треба йти обережно…"
Вуха Ів насторожилися. "Серес, ці речі… вони вже активні."
Ів витягнула меч — мої руки вже були простягнені до стовпів.
"Параліч."
Світло згасло. Кам’яні стовпи трохи змістилися, але зупинилися, ніби заморожені на місці.
Перевертні? Якась трансформація? Що б це не було, схоже, їх тут поставили, щоб відлякувати незваних гостей.
Стовпи застигли наполовину перетвореними на якусь людиноподібну форму.
Як і очікувалося — хто перший вдарить, той і виграє.
"Отже… здається, це якісь бойові големи, щоб відлякувати чужаків", — припустив я.
Мої навички працювали на кам’яній статуї в руїнах Мілса, тож я здогадуюся, що вони спрацюють і тут.
"Тоука", — Ів жестом показала на молот, прикріплений до мого наплічника — той, яким я розбивав тіла Ашінтів.
Вона питає, чи варто робити те саме з ними?
"Ні. Якщо вони спробують рухатися і зламаються — нічого не поробиш, але я не хочу без причини ламати речі, що можуть належати відьмі."
Кам’яні стовпи не чинили опору, можливо, інстинктивно відчуваючи жахливу небезпеку, що чекала на них, якби вони почали рухатися. Навіть големи не хочуть помирати. Або ж вони виконують наказ відьми залишатися на місці.
Ми продовжували шлях крізь ліс і вийшли на галявину біля озера. Густий, лякаючий лісовий морок зник, як тільки ми вийшли під відкрите небо. Галявина виглядала живою — дерева були свіжі й молоді, а навіть повітря здавалося чистішим.
Іву окинула місцевість поглядом. "Я не відчуваю жодного монстра поблизу", — сказала вона з сумішшю здивування та тривоги.
"Ми справді увійшли до володінь відьми."
Серес стояла на березі овального озера, витягнула шию, щоб подивитися на поверхню води.
"Дно озера іскриться…" — сказала вона.
Я підійшов до неї. "Світло від якогось джерела мани, так?"
"Ймовірно, так".
Вода була настільки прозорою, що я бачив каміння на самому дні, але ні риби не було видно.
"Мана так іскриться у воді?"
"Якщо її достатньо багато — так. Тут має бути значна кількість, щоб світитися так яскраво". Серес все ще нахилялася вперед і повернула голову до величезного стовбура мертвого і висохлого дерева. "Це багате джерело мани поруч з тим великим висохлим деревом. Це останнє, чого я очікувала знайти".
"Можливо, відьма щодня використовує величезну кількість мани?" — запропонував я. Стоячи поруч із Серес, я оглянув берег озера й помітив занедбану маленьку хижу неподалік.
"Пішли", — покликав я Іву та інших.
Хижа була не замкнена. Я обережно відчинив двері і зазирнув усередину. Всередині було дивовижно звично — саме те, що я очікував побачити у хатині на березі озера.
"Я огляну всередині. Серес, вартуй тут із Ліз", — сказала Іву.
"Зрозуміло. Будьте обережні", — відповіла Серес.
"Добре. Тоука, не міг би ти постояти в дверях на варті? Якщо щось буде — покличу."
Я простягнув одну руку, а другою взявся за рукоять короткого меча.
"Зрозуміло — буду готовий."
Іву почала оглядати кімнату і знайшла драбину, що вела вгору по одній зі стін. Вона швидко піднялася і зникла в кімнаті зверху, але за мить повернулася.
"Просто горище", — сказала вона.
Будинок складався з двох кімнат, не враховуючи горища. Я оглянув те, що було видно з мого місця біля дверей. Там було мало меблів і інструментів, а ті, що були, виглядали дуже старими. Камін давно не використовувався, і повсюди лежав пил.
Було зрозуміло, що тут ніхто не живе. Хатина не використовувалась принаймні місяць.
"Тоука, постарайся на хвилинку зовсім не видавати звуків, гаразд?"
"Добре".
Іву зосередила слух, постукуючи долонею по стінах і підлозі. Раптом вона зупинилася, звернувши увагу на килим посеред кімнати.
"Там щось є."
Вона підняла килим, відкривши під ним отвір, досить великий, щоб туди могла пролізти рука, а поруч була ручка.
Я увійшов до кімнати і став поруч із Іву. Один з щупальців Піґімару висунувся з-під моїх шат і поглянув разом із нами на ручку.
"Сквії?"
Іву подивилася на мене з питанням, а я кивнув у відповідь. Вона повернулася до ручки і потягнула її. Підлога піднялася, відкривши сходи, що вели вниз у темряву.
"Хм… Не дуже оригінально."
"Отже, відьма не надто переймається тим, щоб тримати це в секреті, чи не так?"
Для мене це більше схоже на вхід, ніж на секретний прохід. Поки що жодних очевидних пасток.
Я покликав Серес і Ліз увійти, і наповнив свою шкіряну торбу магією, поки вона не почала слабко світитися.
"Я піду першим".
***
Частина сходів далі йшла по спіралі. Врешті ми опинилися в просторій печері з відполірованими кам’яними підлогою, стелею та стінами. Уздовж стін на рівній відстані були вставлені канделябри, що, здавалося, світили завдяки мані.
— Це теж голем…?
Створіння з землі радісно рухалося, стоячи до нас спиною.
Воно там щось ремонтує?
Я не став використовувати на нього свої вміння, бо воно взагалі не зреагувало на нашу присутність.
— Пане Тоука, — озвалася Серас, дивлячись на величезні двері перед нами, в основі яких був вмонтований великий кристал.
— Сподіваюся, вони відкриваються на мані, як зазвичай…
Голем навіть не обернувся на нас, коли ми пройшли повз нього до дверей.
— Схоже, на це створіння можна не зважати, але… Піґімару, якщо воно рушиться — одразу скажи, гаразд?
— Сквіі!
— Добре.
Я поклав руку на кристал і передав йому ману. Всередині ніби щось почало пульсувати, як рідина, і рівень мани поволі почав підніматися. Але ці двері споживали просто шалену кількість мани — жодного порівняння з тими, що в Руїнах Відкинутих.
— Ну, якщо чогось у мене й не бракує, так це МП.
Сфера продовжувала наповнюватися, аж поки непрозорий чорний кристал не заповнився тремтливим білуватим світлом.
Пролунав клац — і двері відчинилися.
Кашіма Кобато
ПІСЛЯ ЗУСТРІЧІ з леопардолюдкою, яка назвала себе Іву, Кашіма Кобато продовжила йти крізь темний, похмурий ліс. Сонце вже сідало, і все навколо здавалось темним і тривожним. Але вона відчувала лише легкий страх, бо попереду неї йшли сестри Такао.
— Ем… Я-я хочу ще раз подякувати вам, Такао-сан.
— Ого! Ти завжди така ввічлива? Не будь такою формальною, Кашіма — можеш просто називати нас по імені, гаразд? А то плутанина виходить, ми ж обидві Такао, — весело сказала Іцукі. По її голосу було чути, що вона намагається підбадьорити Кобато.
— Ви неймовірні, справді. Ми в іншому світі, а ви зовсім не змінились.
— Люди змінюються — не важливо, перекинули їх в інший світ чи ні. Це може бути спровоковано чимось, але незалежно від обставин ті, хто здатен змінитися, зроблять це. А ті, хто не здатен — ні, — мовила Хіджірі, яка йшла позаду Кобато.
— Х-Хіджірі-сан… ти теж неймовірна.
"Неймовірна" — єдине слово, яке вона змогла підібрати. Кобато ненавиділа, наскільки погано вона вміє висловлювати свої почуття. В голові вона намагалася складати красиві речення, але ті розвалювалися ще до того, як діставалися до вуст.
Я стільки книжок прочитала, а коли доходить до справжньої розмови — слова просто не йдуть. Я не вмію говорити з людьми в реальному житті. Я стараюся змінитися, але, мабуть, є речі, які надто глибоко пустили коріння.
— До речі, в мене до тебе таке питання, Кашіма.
У Такао Іцукі до мене питання? Що б це могло бути?
— З-звісно… Що таке?
— Чому ти в групі Асаґі?
— Е-е?
— Ну, типу, виглядаєш як така, що мала б тусити з старостою, ага?
— Ну, я…
Кобато подумки повернулась до того дня, в столиці Аліону.
***
Першим випробуванням було вбити монстра, але Кобато просто не могла змусити себе це зробити. Тоді Асаґі прошепотіла їй на вухо…
— Не хвилюйся, Піджі… Надійна стара Асаґі тебе виручить.
У підсумку Кобато так і не довелося вбивати монстра — його труп викотився перед нею, супроводжуваний вигуком Асаґі.
— Гарна робота, Піджі! Схоже, ти просто злякалась і випадково влучила в нього! Але гей, ти ж пройшла, га! Все добре, що добре закінчується. ♪
Говорила вона досить голосно, щоб усі навколо почули. Потім підійшла й сперлася ліктем на плече Кобато.
— Груди є, а мізків нема, га, Піджі? Дай-но поясню, — прошепотіла Асаґі, і її тон став м’якшим. — Людство завжди виживало завдяки взаємній підтримці! Але якщо ми не триматимемось разом і не будемо робити свою частину, то просто пересваримось і поб'ємо одне одного! Тож треба співпрацювати, розумієш?
Ноги Кобато тремтіли — вона почувалася, ніби її обплутала й стиснула за шию змія. Того дня Ікусаба Асаґі здавалася їй жахливою, але вона не могла нічого відповісти — просто не знаходила слів.
— Кобато. — Рука Асаґі з’явилась з-за спини й потягнулась до її лівих грудей. — Ти слухаєш, що я кажу?
***
— Я… Я збираюся залишитися в групі Асаґі.
Іцукі закинула руки за голову.
— Особисто мені Асаґі здається трохи не в собі, знаєш, — сказала вона байдуже.
Раптом Кобато помітила, наскільки вона промокла — не від дощу, а від того, скільки поту виступило на шкірі. Вона добре знала те відчуття, яке описувала Іцукі.
— Я знаю.
Іцукі невинно подивилася на неї.
— Справді? Тобі теж так здається? То може, вона на тебе щось має?
— Ні, це не так, — відповіла Кобато.
***
— Піджі, гей, ти хочеш приєднатися до групи Аяки, так?
— Так… Спочатку я саме так і думала.
— Ого?
— Але тепер… Я маю борг перед тобою за допомогу під час випробування.
— Ого! Яка розумна! Мені справді приємно це чути!
***
Кобато не збиралася тікати з групи Асаґі.
Адже…
— Можливо, це колись врятує Соґоу.
Очі Іцукі широко розкрилися. — Е?
Кобато намагалася посміхнутися, але не змогла.
— Асаґі думає, що я дурна, бачиш… І я вважаю, що в неї немає справжніх друзів, з якими вона могла б відверто поговорити, сказати, що на душі.
Асаґі ладнала з більшістю дівчат і мала багато друзів, але ні з ким не була найкращою подругою. Завжди так було.
Кобато продовжила: — Асаґі розумна, тому, думаю, вона дуже обережна з тим, кому відкривається. Я впевнена, вона знає, що я боюся її, тому… ну, ем… думаю, вона вважає, що я ніколи її не зраджу.
Вона інша, коли говорить зі мною — розповідає зовсім не про поверхневі речі, а про більш глибокі.
Кобато відчувала, що розуміє такі тонкі речі.
— Тримати почуття в собі — лише призведе до стресу, — втрутилася Хіджірі. — Люди не такі сильні, щоб усе життя носити маску брехні. Зазвичай, чим розумніша людина, тим більше вона прагне показати свій розум іншим. Довести свою перевагу — їй хочеться це виплеснути.
Іцукі насупилася, збентежено глянувши. — Що? Анекі… Що ти маєш на увазі?
— Розумні люди хочуть похвалитися, які вони розумні.
— Ага, зрозуміла. Ти розумна, Анекі, от і ти?
— Я ж ще говорю, чи не так? Заперечувати важко.
— Ти теж, га.
— Я ж людина, зрештою. — Хіджірі трохи засміялася. — Але справді розумні можуть дещо стримувати це бажання і починають мислити в зовсім іншій площині.
— Гей… Я та людина, про яку ти хотіла б похвалитися?
— Я пишаюся тобою, звісно, ти моя молодша сестра.
— Хе-хе. ♪
"Не думаю, що вона відповіла на твоє питання, Іцукі…"
— Але як Кашіма? Чим розмови з Асаґі допоможуть старості?
— Вона мені розкаже.
— Що саме вона тобі розкаже?
— Колись вона поділиться якоюсь важливою частиною свого плану. Або хоча б натякне. Якщо вона справді збирається нашкодити Соґоу чи поставити її під загрозу… Тоді, як людина поруч з Асаґі, я зможу… — Вона поклала руку собі на груди, щоб заспокоїтись. — Я зможу знайти Соґоу і попередити її.
Іцукі зупинилася.
— Кашіма, ти ж…
— Все нормально, — перебила Кобато. Вона ковтнула слину, горло було сухе. — Асаґі ніколи не подумає, що "дурненька Піджі" здатна думати про таке.
Навіть якщо й подумає — вона вирішить, що в мене не вистачить духу щось зробити.
Асаґі має рацію — в мене справді не вистачає сміливості. Поки що… Ось чому я маю стати сильною.
— Недарма ми вирушили шукати тебе, — раптом сказала Хіджірі.
Кобато згадала питання, яке давно хотіла поставити.
— З-згадала… А чому ви взагалі прийшли сюди, щоб рятувати когось на кшталт мене?
— Бо Соґоу потрібна ти — жива.
— Я-я?
— Вона така виснажлива.
— Е?
Хіджірі поклала руку на руків’я меча в піхвах на боці.
— Богиня в таємниці від усіх надіслала ще одну групу. Вони не сказали ні слова, тож це лише здогадки, але я думаю, що їхньою метою було вбити дівчат із групи Соґоу.
— …Е?!
— Соґоу не змогла б врятувати своїх дорогих товаришів, якби ті загинули, і це завдало б їй серйозного морального удару. У цьому й полягав задум, думаю.
Кобато була приголомшена.
— А-але чому вона зробила б щось подібне?! Це ж Богиня нас викликала! Я так старалася заради неї, щоб перемогти Імперію Демонів і… повернутись у наш старий світ!
— Богині потрібна лише слухняна маріонетка. Це лише підтверджує, наскільки важливі для неї герої класу S. Але спершу вона хоче зламати Соґоу морально. Тоді вона зможе промити їй мізки й зібрати наново.
На обличчі Іцукі з’явилося розуміння.
— Ага, ясно… Ось чому вони почали тупо слідкувати за нами!
Виходить, вона навіть сестрі не сказала?
— Твоя смерть, Кашіма, сильно вдарила б по Соґоу. Це видно, коли ви разом.
Ось воно… Якось навіть приємно чути це від Хіджірі…
— Це… тривожно, — обережно промовила Хіджірі, звертаючись у темряву. — Якщо Соґоу зламається, я легко можу передбачити, що буде далі.
На Хіджірі лив дощ, її одяг прилип до тіла, підкреслюючи контури фігури. Вона була струнка, але не крихка — стримана й витончена, стоячи в темряві. У цю мить Кобато вражалася нею так сильно, що не могла знайти слів.
— Ти казала, що стараєшся повернутись у старий світ, чи не так? — Хіджірі елегантно прибрала кілька пасм волосся з щоки.
— Т-так…
— Навіть якщо нам вдасться перемогти цю Імперію Демонів і здобути право на повернення… — Наступні слова Такао Хіджірі прозвучали спокійно, проникливо й крижано холодно: — Я не вірю, що Богиня дозволить нам повернутися до старого світу.
— Гей, Піджі, ти повернулась! Я вже почала хвилюватися!
Назустріч вийшли однокласники з 2-С, на чолі з Ікусабою Асаґі, яка кинулась до Кобато в обійми.
— То, типу, га? Чого це Такао з тобою?
— Ми випадково зустрілися в лісі, і вони мене врятували, — відповіла Кобато.
— Хмпф? Ну, все-таки люди ви, еге ж… Е-е… — Вона побачила, як до них біжить Соґоу Аяка.
— Кашіма!
— А, Соґоу!
Аяка схопила її за плечі обома руками. — Ти в порядку? Не поранена?
Кобато відчула, наскільки вона справді хвилювалася — це тепло розлилося по щоках.
— Так, усе завдяки допомозі сестер Такао.
Вона свідомо не вживала їхніх імен, щоб не показати, що вони стали ближчими — особливо перед Асаґі.
— Розумію… Тож це сестри Такао тебе врятували…
Аяка глянула на них із вдячністю. Після повернення з лісу сестри коротко доповіли Нянтан — схоже, їхня відсутність не позначилась на інших учнях. І все ж…
— Сподіваюся, ти усвідомлюєш, що марно витратила мій дорогоцінний час своїм недбалим зникненням.
Кіріхара Такуто… Він і справді говорить із близнючками!
До цього моменту Кіріхара практично поводився так, ніби їх не існує.
— Хмм… Що сталося, Кіріхара? Зазвичай ти до нас і не підходиш, — відповіла Іцукі з холодною інтонацією, ставши між ним і сестрою.
— Соґоу, схоже, вибуде.
— Га? Ти про що? Взагалі нічого не ясно.
— Це означає, що Такао Хіджірі — єдина справжня героїня класу S, що лишилась… Саме це я, Кіріхара Такуто, і кажу.
— Ти мені не подобаєшся, і, взагалі-то, ти несеш маячню!
— Цікаво, ви, сестри, схилитеся переді мною чи приєднаєтесь до відбракованих… Скоро доведеться обирати.
Іцукі зиркнула на нього злісно.
— В тебе, що, мізки черв’яками поїдені, Кіріхара?
— Такао Іцукі, моє ім’я занадто шляхетне для твоїх уст. Ти просто скиглиш, як завжди, чіпляючись за спідницю старшої сестри.
— Та я й не заперечую, що чіпляюся. Але що з тобою сталося? Ти ж нас тижнями ігнорував, стояв збоку й косив під імператора в новому вбранні.
Кіріхара глибоко зітхнув.
— Я просто усвідомив свою справжню силу. Не змушуй мене повторюватися, — сказав він. — Ти й справді втілення дурепи з хорошими оцінками.
— Ти ж постійно програєш мені в підсумкових тестах. Блін!
Кіріхара хруснув шиєю.
— Я людина Ренесансу, розумієш? Не такий дурний, щоб витрачати весь свій час лише на тести.
— Р-ренай… Що? — недовірливо перепитала Іцукі.
— У будь-якому разі, Хіджірі… Тобі треба трохи виховати свою сестру. — Кіріхара потягнувся до її руки.
Іцукі відштовхнула його руку, не давши доторкнутись. — Чого ти її лапаєш?
Сама Хіджірі мовчала — вираз її обличчя не змінився, вона пильно дивилася на Кіріхару.
— Я планував стримуватись… Із співчуття, розумієш. — Він зітхнув і відкинув волосся назад. — Якби я показав справжню різницю в силі… хтось би постраждав.
— Тоді зроби це, — сказала Іцукі.
Настала тиша, ніби сам час зупинився, і потім…
— Дракон…
— Блискав…
— Ану цить! Досить уже, малеча! — закричала Абіс, найстарша сестра з Чотирьох Святих Старійшин. Нянтан також рушила перехоплювати обох. — Якщо влаштуєте ще бодай трохи сраної метушні — розмажу, як того тупого Оямаду, ясно?! То що, будете розумні чи як?!
Кобато побачила Оямаду Шьоґо позаду неї — на щоці в нього виднівся синяк, і він вистрілював поглядом у бік Абіс. Схоже, саме вона була причиною, чому той не стояв поряд із Кіріхарою.
Кобато намагалася перевести подих.
Вона навіть не вагалася, щоб стати між ними… Четверо Святих Старійшин — просто неймовірні…
— Радій, що хоч живою залишилася… — сказав Кіріхара, першим відступаючи, зітхаючи й чухаючи потилицю. — Усі ці добряки з посередніми характеристиками лізуть не в свої справи — і через це ідіоти з низькими статами починають зазнаватися. Вони не розуміють свого місця в ієрархії. Навіть у цьому світі сильних постійно стримують неуки й бездарі, що чіпляються за їхні п’яти. Ось вона — самотність, яка приходить із королівським походженням…
Іцукі також відійшла, буркнувши:
— Ти почав з’їжджати з глузду ще відтоді, як ми потрапили сюди, Кіріхара.
— Дякую, Іцукі, що захистила мене, — нарешті озвалася Хіджірі.
— Хмпф. Не варто тобі принижуватись до бійки з таким типом, Анекі.
(П.П."Aneki" (姉貴)-Звертання до старшої сестри)
— О, народ, бачу, ви вже всі зібрались! — вигукнув Аґіт, найстарший брат із Чотирьох Святих Старійшин. Він під’їхав верхи з боку околиць, а не з центру Землі золотооких чудовиськ. — Вибачте, але схоже, вирушаємо ще до світанку.
Аґіт глянув на Нянтан, яка коротко кивнула у відповідь. Група дівчат позаду неї хором заверещала, побачивши, як він наближається.
—ОМБ! Аґіт! ♪
— П-почекайте?! Та він реально лицар на коні?! І то на білому!
— Він справжній! Білий лицар у сяючих обладунках!
— Ідеально виглядає! Ну от серйозно — як справжній лицар!
— Це жахливо… Що ми не можемо зробити фото і викласти на R@IN!
Аґіт усміхнувся і поглянув у бік Аліону.
— Схоже, ми повертаємось додому, й справа зовсім не в навалі монстрів.
— Що сталося? — запитав Кіріхара, не повертаючи голови.
— До бази на околиці прислали швидкого гінця, — відповів Аґіт. — Імперія Демонів більше не чекає — вони нарешті рушають на південь усією силою.
НЯНТАН КІКІПАТ
Нянтан Кікіпат закінчила читати свій звіт Богині.
— Як і передбачалося, експедиція до Землі золотооких чудовиськ, здається, успішно підняла рівень наших героїв. Двоє втрат, які й не мали великого значення — все гаразд. ♪
Богиня сиділа у своїх приватних покоях у столиці, обережно обвиваючи довге волосся навколо пальця, поки Нянтан стояла перед нею.
— Зазвичай зростання не буває таким легким, але вони прокачуються, так? Відчувають свій розвиток, спостерігають, як їхня сила зростає з кожним убитим золотооким чудовиськом. Незабаром вони навіть почнуть відчувати задоволення, спостерігаючи за своїм рівнем. Охо-хо, можливо, люди народжені бути рабами таких цифр.
Вона кинула звіт на стіл.
— Але Нянтан, дивно, що всі дорогі соратники Соґоу все ще з нами, чи не так? Цікаво, чому? Це мене дуже дивує, бачиш?
— Схоже, хтось вставляв палки в колеса.
— Ти хоч і не розібралася, хто саме? Ой, що я кажу? Ти така талановита, Нянтан, вибач, що сумнівалася в тобі.
— Вибачте, але я досі не знаю, хто перешкоджав операції.
— Е? Справді?! Ти трохи недооцінюєш своє життя, чи не так?
— Прошу вибачення, Богиня?
— Розумію, розумію… Ти когось покриваєш?
— Немає нікого, кого я б захищала.
— Ага, тепер це складне питання, але звіт від Ульзи по справі Ашінта затримався, так?
— Вибачаюсь за затримку з поданням звіту.
— Ти така здатна, а все ж… запізнилася.
Богиня встала зі свого крісла і обійшла Нянтан ззаду.
— Будуєш якісь інтриги? Контактуєш з Ашінтом, плетеш змови з вбивцею "Найсильнішої людини у світі"? Охо-хо-хо, але, звичайно, ні.
Руки Богині обвили стегна Нянтан, погладжуючи їй живіт. — Я помиляюсь, так?
— Ні.
Богиня почала оглядати її, наче шукаючи щось, що Нянтан приховує.
— А як щодо сестер Такао? — запитала Вішіс.
Однією з причин, чому Нянтан доручили їхнє навчання, було саме спостереження за ними, поки Богиня вирішувала, як поводитися з сестрами в довгостроковій перспективі.
Богиня продовжила:
— Я ж надала їм свободу, чи не так? Вони ж не використовують її на щось, що могло б мене засмутити, га? Ох, мене аж непокоїть, що я маю це питати. Дай-но глибоко вдихну, перш ніж ти відповіси.
— Нічого підозрілого не помітила. Вони з кожним днем стають сильнішими.
— А проте, нещодавно вони мені перечили… майже зухвало. Наче підозрюють мене в тому, що я знущаюсь із Соґоу-сан чи щось таке!
— Йшлося, здається, про те, чи можуть герої бути впевнені, що ви ставитесь до всіх однаково, без упереджень, Богине.
— І це Хіджірі мала це на увазі?
— Так.
— Хмм… А звучала вона надто вже войовничо… Я ж налякалась, чесно! — Богиня вдавала, ніби от-от заплаче. — Ти ж не брешеш мені, правда ж?
— Звісно, ні.
Богиня нічого не відповіла. Вона іноді використовувала мовчанку як метод допиту, щоб уважно зчитувати реакції співрозмовника.
— Розумію.
Нянтан не знала, як тлумачити ці слова. Руки Богині завмерли.
— Гм-гм, Нянтан… Якщо тобі стане надто важко — можеш завжди зрадити мене, знаєш? Не перенапружуйся заради мене. Я не стану тебе карати. Просто позбудуся.
— Я ніколи не зраджу вас, Богине Вішіс.
— Тобто твоя затримка зі звітом — це й справді була проста помилка? З урахуванням того, що життя твоїх миленьких сестричок було під загрозою? Я просто вражена, що ти могла бути такою необережною.
— Через велику кількість нещодавніх завдань я не встигала виконувати всі обов’язки як слід. Перепрошую за провал місії з ліквідації членів загону Аяки Соґоу.
— Охо-хо-хо… Яка ти віддана, га. Чи я часом не надто сувора з тобою?
— Ні, зовсім ні.
Богиня поклала руку на обличчя Нянтан, просовуючи пальці їй до рота.
— Хтось же має дорікати тим, хто не демонструє росту. У мене вистачає сміливості, щоб мене ненавиділи, розумієш. Залиш ці сучасні балачки, мовляв, краще пробачити і забути. Без болю немає зростання — так влаштований цей світ… Ох, які ж жорстокі бувають люди. Тож, будь ласка, старайся там як слід.
— Я постараюся.
Нянтан знала, що Богиня ніколи не зазнавала такого болю, як той, що змушувала відчувати інших. Вона вимкнула свої емоції й дозволила погляду блукати. Її очі зупинилися на великій рамі, накритій тканиною — вона ніколи раніше її не помічала.
Богиня помітила її погляд.
— Цікаво, що ж там, га? — Вона підійшла й скинула покривало, відкривши полотно, що зображало Серес Ашрейн з голови до п’ят. — Портрет Серес Ашрейн.
— Подарунок від Імперії Бакосс. Тепер, коли ми втратили "Найсильнішого чоловіка у світі", мені потрібні нові, сильніші захисники. Хоча, звісно, я б набагато більше зраділа самій їй, а не її портрету.
Богиня пояснила, що картину написав придворний художник, і Серес позувала особисто. Це була коштовна річ, що належала самому Святому Імператору Неа. Після падіння Неа Імперія Бакосс привласнила багато скарбів, але ця картина залишилася в імператора аж до його смерті.
— Кажуть, він дуже рідко дозволяв стороннім художникам малювати її з натури. Але постійно замовляв портрети й, за чутками, мав цілу колекцію її зображень. Зображення з нею дуже цінні, а ще в обігу повно підробок. До речі, чула, що навіть її розшукові плакати крадуть із дощок оголошень у гільдіях найманців. Які ж химерні ці людські уми…
Принцесу-лицарку Серес Ашрейн вважали загиблою — хоча її тіла так ніколи й не знайшли.
— Ой, точно! Пригадала, що ще хотіла сказати. По всьому континенту аристократи торгують її старими речами, чула? Відколи з’явилися чутки про її смерть, ці речі шалено зросли в ціні.
Речі мають цінність лише тому, що належали Серес Ашрейн? Як дивно.
— А якщо щось має цінність, то можна знайти багато способів його використати… якщо тільки воно опиниться в моїх руках.
Використати. Для неї всі речі — розхідний матеріал. І Послідовники Вішіс — теж. Ми всі лише пішаки в її божественній грі.
— Наприклад, позичаючи їх в обмін на послуги. — У голосі Богині не було й сліду вагань. — Мені так приємно говорити з тобою відверто. Рішення за рішенням, одне важче за інше… Моє серце кричить від болю! Але якщо ти забудеш усе інше, Нянтан, запам’ятай це — завжди пам’ятай: май сміливість бути зненавидженою.
Нянтан вирушила з Богинею з Аліону до Королівства Маґнар в Білу Цитадель Захисту разом із Лицарями Шостого Ордену. Причина була очевидною — сили Демонічної імперії нарешті рушили на південь, і представники з усіх країн знову зібралися на півночі Маґнара.
У Білій Цитаделі Захисту — в Конклаві Вовків — палкі суперечки між представниками тривали вже півдня. У залі стало душно й спекотно.
Але, здається, все дійсно йде так, як задумала Богиня.
— Відчиніть вікно, добре, Куріє? — сказала королева Йонато, сперши лікоть на стіл і тримаючи голову в руці. Вона виглядала втомленою. Жінка за її спиною звернула погляд до Богині та Білого Короля-Вовка.
— Можна?
Білий Король-Вовк кивнув мовчки, і Богиня махнула рукою на знак згоди.
Курія Ґілштайн, Свята Жриця Йонато, відкрила вікно. У залу увірвався свіжий порив вітру, що легенько розвіяв довге світле волосся Богині.
Суперечки на деякий час припинились — ідеї вичерпалися.
Але я впевнена, що кожна країна все ще приховує якісь козирі в рукаві.
Офіційна особа увійшла до залу і підійшла просто до Білого Короля-Вовка, щоб прошепотіти йому щось на вухо. Коли той пішов, король схрестив руки на грудях і заговорив:
— Вони сповільнились. Як ми й передбачали: вони ще не рушили на південь у пошуках бою.
Глибокі зморшки прорізали його лоб, коли він міцно стулив очі, в уяві малюючи карту північних рубежів.
— Щ-що ви маєте на увазі? — нетерпляче спитав Король Мисливців на Монстрів.
Білий Король-Вовк прищурився.
— Їхній ретельно спланований похід, розгалуження на захід, південь і схід… Вони підуть на нас із трьох фронтів одночасно.
Богиня глибоко осіла в кріслі, виглядаючи роздратованою.
— Дійсно схоже, що вони розтягують свої сили, — сказала вона. — Наскільки я можу судити, вони не мають наміру зосереджувати атаки в одній точці. Можливо, намагаються змусити нас розпорошити сили?
— Хто знає, що там у тих демонів у голові, — сказав Білий Король-Вовк.
Богиня бездумно дивилася на стіну.
— Армія, яку вони відправили на південь… Можливо, вона просто з'єднається з силами зі сходу або заходу? Тобто південне військо — це лише підкріплення, яке перекинеться туди, де натиск буде найсильнішим?
— Або ж вони збираються пройти крізь Білу Цитадель Захисту і просто врізатись у Землю золотооких чудовиськ, — припустив Білий Король-Вовк.
— Ні, я в цьому сумніваюся, — м’яко заперечив Король Мисливців на Монстрів.
— Імовірно, ви маєте рацію. Між старими чудовиськами та новим джерелом зла помітно бракує єдності та спільної мети. Нові покоління монстрів часто вступають у бій зі старими.
Білий Король-Вовк важко зітхнув.
— Але якщо на нас наступають із трьох напрямків, нам доведеться вже зараз сперечатися про розміщення військ. Не заперечуєш, якщо я залишу це тобі, Вішіс?
Богиня посміхнулася:
— Звісно.
У цей момент у залу ввійшов чоловік — відчайдушно красивий, мужній на вигляд юнак. Нянтан його впізнала — верховний генерал Імперії Міра і спадкоємець трону, старший брат Дико Красивого Імператора. Він передав аркуш паперу молодшому брату, і ті коротко перемовились пошепки. За хвилину старший брат вийшов, а імператор знову глянув на аркуш — і кинув його на стіл.
— Це новий аналіз сил противника від нашої імперії. Їхня кількість вражаюче велика. Думаю, нам варто бути готовими й до збільшеної індивідуальної сили кожного чудовиська.
Богиня швидко пробіглась очима по звіту.
— Розумію. Отже, ось як хоче зіграти Демонічна імперія…
Інші представники один за одним подались уперед, аби подивитись на доповідь у центрі столу. Очі Короля Мисливців на Монстрів широко розплющились від жаху.
— Щ-що це означає?! — вигукнув він.
— Схоже, що сили ворога в кілька разів перевищують попереднє джерело зла, — зазначила Богиня, на диво серйозно.
— І тепер, коли ми втратили силу Лицарів Чорного Дракона… Хто б їх не знищив — Ашінт чи хтось інший — вони мають дати пояснення! — вигукнув Король Мисливців на Монстрів, з обличчям, перекошеним від паніки, впершись руками в стіл. — Вони наступають із трьох напрямків, бо знають, що мають силу розчавити нас! Ця орда… Вони прорвуться, незалежно від того, куди підуть! Що нам робити? Ми приречені!
Королева Йонато витерла піт, що стікав по її щоці.
—Запеклий наступ, з яким ми зараз зіткнулися… Як же нам його відбити?
Король Білих Вовків подивився на звіт, насупившись. — Зрозуміло, що ніхто з нас не зможе впоратися з жодним із цих фронтів власними силами. Моє Королівство перетвориться на поле битви… Навіть якщо ми здобудемо перемогу, моя нація повинна готуватися до довгого шляху до відновлення.
Він уважно подивився на Богиню, примружившись.
—Я не думаю, що це все, що вони мають, поки що. Але навіть зараз ми всі втратили розкіш тримати будь-які сили в резерві. Ця битва має відбутися… ми повинні атакувати в унісон і залучити всі наші сили! Якщо ні…
…ви всі будете знищені», — закінчила Богиня своє речення, висловлюючи реальність ситуації словами.
Такао Іцукі
ПІСЛЯ ОТРИМАННЯ ВІДОМОСТЕЙ про наступ Імперії демонів, герої повернулися до столиці, і до помешкань, які їм надала Богиня. Такао Іцукі була в кімнаті своєї старшої сестри.
Кімнати героїв класу S були розкішні — наче люксові номери в дорогих готелях. Кімнати класу A теж були непогані, але щоразу, коли Іцукі приходила до сестри, вона не могла не відчувати прірву, що лежала між ними. Вона відчувала певну гордість, що до її сестри так добре ставляться.
— Анекі, що це ти читаєш? — запитала вона.
Такао Хіджірі елегантно сиділа в кріслі і читала щось, що схоже було на лист.
— Один інтелектуальний звіт — від певної особи, — відповіла вона.
— …У тебе є шпигуни, Анекі?
— Можливо, — сказала вона, на її рожевих губах з’явилася усмішка.
Інші вважали Іцукі й Хіджіри дуетом — завжди разом, — але це було не так. Хіджірі іноді таємно зникала, а Іцукі, коли навідувалася, іноді знаходила її відсутньою.
Іцукі ніколи не розповідала нікому про загадкові зникнення сестри і не ставила питань, коли Хіджірі поверталася.
Хіджірі завжди права. Навіть якщо, в одному з десяти тисяч випадків, вона помиляється, я все одно піду за нею.
— Гей, а як думаєш, ми відразу кинемося на битву з босом — Імперією демонів? — запитав хтось.
— Судячи з приготувань у замку та поза його стінами, я вважаю, що на нас чекає велика битва, так. Можливо, ти не помиляєшся, назвавши це битвою з босом. Якщо дивитися на історію цих конфліктів, то перша масштабна сутичка зазвичай визначає хід війни в цілому.
— Тобто це велика справа, але поки що ми просто наносимо удари, так? Сестро, Анекі… ти реально заглибилася в навчання. Ти вивчаєш історію?
— Я відкрила дещо дуже цікаве, перечитуючи старі записи.
Іцукі задумалась, що ж мається на увазі. — Тобто цей лист — документ з якоїсь минулої битви чи що?
Можливо, ми от-от реально вступимо в бій із цим джерелом усього злого. Вона збирає інформацію, як воювати?
— Можливо, — сказала Хіджірі, покликавши її ближче.
Іцукі здивовано подивилася, але підійшла і стала біля сестри, нахилилася над її плечем. Сестра тепер сиділа так близько, майже біля її вуха. Обличчя Іцукі почало гарячіти.
Дивно, але моє серце досі так сильно калатає, варто лише опинитися поруч із нею. Якось ніяково дивитися їй в очі, коли ми так близько. Та годі вже, ти ж не якась закохана панянка, Іцукі… Візьми себе в руки.
Скільки років уже минуло?
На якомусь рівні вона вже змирилася з тим, що таке відчуття не зникне.
— …То що це за секретна інфа? — запитала Іцукі, знижуючи голос.
Напевно, вона покликала мене ближче, бо не хоче, щоб хтось інший це почув.
Іцукі не відчувала нічиєї присутності за дверима, але краще перестрахуватися.
— Я в курсі справ, розумієш, — тихо мовила Хіджірі.
— У курсі?
— Мені передають деякі звіти, які надходять до Богині.
Іцукі не змогла приховати здивування.
— Т-ти впевнена, що це, ну, хороша ідея?
— Через підйом Демонічної імперії Богиня отримує велику кількість листів і звітів з інших країн, і, схоже, вже не встигає особисто переглядати всі. Тож зараз вона покладається на деяких зі своїх довірених підлеглих, які переказують їй цю інформацію усно.
Тобто Анекі отримує звіти від тих, хто займається листами Богині… Хм. Але ж якщо вони бачать такі документи, значить, це хтось, кому Богиня справді дуже довіряє, так?
— Ти впевнена, що можеш довіряти тому, хто тобі ці звіти передає? Я маю на увазі, ну, це ж ти, тому я не хвилююсь, просто…
— Не можу сказати, що повністю довіряю цій людині. У нас з ним не той зв’язок, як у мене з тобою, сестро.
Іцукі весело всміхнулася і почухала потилицю.
— Ну, якщо вже вони мене зрадять… Розбиратимусь по ходу, — сухо відказала Хіджірі, переходячи до наступного документа.
Вона бере на себе такий ризик — і зовсім не нервує. Неймовірна, як завжди.
Іцукі ще трохи спостерігала, як її сестра читає. Їй ніколи не набридає просто дивитися на неї. Очі Хіджірі затримались на чомусь — вона уважно вдивлялася в документ у руках.
— Що там, Анекі…?
— Цей звіт надійшов з Ульзи, — сказала вона, погладжуючи вишукане підборіддя пальцями.
— І що в ньому? — запитала Іцукі, зазираючи через плече.
— Це звіт про інспекцію так званої підземної гробниці в південних землях. А саме — Руїн Відкинутих.
— Руїни Відкинутих, ага? Це ж туди того хлопця заслали, чи не так?
— Так. Схоже, що туди регулярно вирушають партії для перевірки, чи не відбулося якихось змін. Якщо хтось входить або виходить з руїн, кристал біля входу змінює колір.
— Але ж ніхто ніколи не тікав із Руїн Відкинутих, так?
— Остання перевірка не виявила жодних відхилень.
— То в чому ж справа?
— Насправді, останній звіт був хибним.
— Е? Що ти маєш на увазі?
— Керівник розвідувальної групи вказав, що нічого незвичного немає, бо вирішив, ніби кристал зламаний. Їхні звіти подаються лише раз на пів року — якщо не трапляється жодних змін. У разі змін звіт потрібно негайно передати.
— Трясця, робіть уже свою роботу, хлопці…
— Виявляється, передавати документи в іншу країну, як-от в Аліон, досить складно. Очевидно, керівник розвідки відкладає подачу звіту до запланованого піврічного терміну. Він вважає це дрібницею. Закрити очі й зробити вигляд, ніби нічого не бачив, — доволі поширена поведінка.
— Але якщо цей начальник усе відклав, то хто написав звіт, який ти читаєш?
— Один занадто чесний член загону. Він таємно надіслав його Богині, разом із доволі різкою скаргою на недбалість, яку виявляє загін останнім часом.
— Тобто, той серйозний хлопець здає всю свою команду?… Анекі, постривай. З Руїн Відкинутих же ніхто не тікає, правильно? Але якщо кристал показав щось дивне, то… Хм… може ж бути?
— Можливо, хтось і справді вижив у тому місці.
— Могли ж бути й інші, кого туди скидали. Це ж не місце тільки для Е-класних героїв з нікчемними навичками, як у нього, правильно? — Іцукі торкнулася пальцем до губ і з цікавістю глянула на сестру. — Анекі, а ти як думаєш?
— Особисто я, судячи з усієї зібраної інформації про це місце, не можу уявити, що він вижив. І все ж… — Хіджірі опустила погляд на звіт, намагаючись зважити дві можливості, що з нього випливали. — Жоден із нас не бачив його тіла, тож повністю відкидати цю ймовірність не можна, навіть якщо шанси мізерні.
Погляди сестер перетнулись, і Іцукі вголос вимовила думку, яка крутилася в обох у голові:
— Міморі Тоука може бути ще живий.