Рівень підвищено!
Бій перетворився на справжню боротьбу на виживання. Я продовжував вбивати монстрів і отримувати досвід, час від часу піднімаючи рівень. Це повністю відновлювало мою ману і дозволяло підтримувати зв’язок із Піґімару.
Ця стратегія шалено ризикована, навіть для мене, але іншого вибору немає.
"Перейди їм дорогу, Слей! Берсерк!"
Земля гучно стукала під копитами Слей, а з неба не припиняв лити проливний дощ, змішуючись із фонтантами крові.
"Пара—"
Надто швидко для цього.
"Темрява!"
Я миттєво змінив навички. Величезний монстр осліп, впав на землю, розбризкуючи багно навколо. Я наклав на нього параліч, а потім берсерк, щоб добити, якраз у той момент, коли над головою стрибнув інший великий монстр.
Цей був не лише великим, а й спритним.
"Слей, трохи сповільнись… Піґімару!"
"Сквії!"
Я підняв щупальця вгору.
"Сон."
Монстр позаду мене безпорадно впав на вологу землю. Я повернувся і знову наклав параліч та берсерк — заміна моєму старому комбо з паралічем і отрутою, — щоб добити його.
Отрута досі мала своє застосування — нею можна було торкнутися відразу кількох цілей, на відміну від берсерка, який працював лише на одну. Навколо поля бою лежало коло монстрів, усі корчились від болю через мою отруту. Навколо лунав гучний крик і стогін.
Я рухався далі, кидаючи погляди на стогнучих ворогів. Але чесно кажучи, ми теж були не в найкращій формі.
Піггімару надзвичайно втомлений — чим довше ми тримали ланцюг, тим чіткіше я відчував, як сили маленької слизької істоти вичерпуються. Але він все ще тримався і боровся.
Слей теж була поранена. З одним пошкодженим копитом їй тепер було важче керуватися, і вона стала повільнішою.
У мене теж були травми на стегнах і руках, але крові майже не було. Нещодавно я отримав досить глибоку рану. Було боляче, але крові практично не текло. Я подивився вниз і побачив, що вже почала формуватися кірка. Певно, це завдяки моїм стат-модифікаторам.
Я перевірив екран характеристик і побачив, що моє HP знизилося.
Гадаю, цей модифікатор HP не дає мені втрачати занадто багато крові…
У пам’яті миттєво промайнула моя сутичка з Пожирачем Душ — той променевий удар, що зірвав мені нігті.
Я одразу обмотав рану клаптиком тканини, але кров текла мало, тож більше нічого робити не довелося. І боліло не надто сильно.
…Тепер все зрозуміло.
Отже, мій модифікатор HP притуплює біль і зменшує крововтрату. Я ще не отримував серйозних поранень, тому завжди думав, що HP — це просто показник життєвої сили. Але… мене лякає думка, що буде, якщо HP впаде до нуля. Можливо, вся крововтрата і біль, які стримував модифікатор, з’являться одночасно. І не виключено, що це робить мій стат "захист" теж.
"Подумаю про це пізніше, коли не буду в бою за життя…"
Я підганяв Слей, переводячи її на рись, а потім пришвидшив, тримаючи руки попереду з обох боків під час їзди.
"Навіть тут деякі монстри цінують своє життя. Вони нарешті починають розуміти, що зі мною краще не зв’язуватися."
Менші і середні монстри, як правило, це розуміли першими. Я помітив схожу поведінку і у монстрів з Руїн Відкинутих. Коли їм ставало погано, вони тікали, щоб врятувати власне життя.
Золотоокий натовп тремтів від страху і відступав. Я заспокоїв дихання і кинув їм криваву посмішку.
"Хм. Якщо ти готовий вбивати — будь готовий і померти!"
Вони не зовсім нікчемні — чудова здобич для отримання EXP. Я справді хотів би продовжувати їх винищувати, але…
"Нарешті. Вони йдуть."
Інший натовп спостерігав за мною деякий час з безпечної відстані… І судячи з їх кількості, їх багато. Найрозумніші завжди найважчі для боротьби. Така жорстока хитрість — чекати, поки здобич втомиться від бою з іншим хижаком, щоб звалити її собі. Цікаво…
Я розслабив руки вздовж тіла — дихав повільно, мілко і спокійно, тримаючи плечі нерухомими.
Один із монстрів, відчувши мою втому, нарешті наважився на атаку. Він заревів, валячи дерево і виявляючи себе мені.
У відповідь моя рука миттєво піднялася у напрямку монстра. Ти думав, що я такий втомлений, що більше не можу боротися?
Сюрприз.
Я одразу наклав параліч, а потім берсерк.
"Ньо?!"
Я спостерігав за вмираючим монстром, що робив останні судомні вдихи.
Чорт, так мене обвели навколо пальця.
Монстр перетворився на фонтан крові, який припинився лише з його останнім подихом.
Підвищення рівня!
Рівень 1997 → Рівень 2000
MP знову повністю відновлено. І ось я нарешті досяг рівня 2000.
"Ну що ж, що далі?" — поглянув я на останню орду монстрів, яка повільно кружляла навколо мене, уважно чекаючи моменту для атаки. — "Ви пожертвували одним із своїх… і для чого?"
Глибоко зітхнув. Ідіоти.
"Ви думаєте, що з’їсте мене? То ви — ті, кого з’їдять…"
Я шалено почав застосовувати свої стани.
"Берсерк!"
Дихання, яке я раніше стримував, стало швидким і нерівним. Часом моє тіло не мало сили робити те, що я хотів.
Прокачка та отримання модифікаторів не означає, що я не втомлююсь. Гаразд. Найкраще я працюю, коли мій мозок змушений працювати на повну.
Це було ніби я повернувся у той час, коли вперше опинився в цьому світі. Я яскраво згадав, як знайшов ті трупи в Руїнах Відкинутих.
"Якщо я дозволю вам зупинити мене, то ніколи не помщуся тій мерзотній Богині, чи не так?"
Я різко розвернув Слей, її копита ковзали по багнюці. Там, де я був лише секунду тому, удар гуманоїдного монстра врізався в землю. Це була лазерна атака, променева енергія, як у Пожирача Душ. На землі залишився кратер, з якого піднімалась пара.
Слей продовжувала ковзати вбік.
"—Піґімару."
"Ск-скві!"
Я знову розкинув щупальця широкою сіткою.
Параліч, Берсерк, Темрява, Сон, Отрута — я використав усе, крім Заморозки, занурюючись у справжню битву за життя.
Я їх вб’ю… Вб’ю! Вб’ю всіх!
Підвищення рівня!
Підвищення рівня!
Підвищення рівня!
Підвищення рівня!
Підвищення рівня!
Підвищення рівня!
Монстри, що зараз атакували мене, були у відчаї — вони шалено прагнули вбити мене. У їхніх скажених поглядах читався страх, коли вони кидалися вперед.
І тоді це сталось — саме в ту мить, коли троє з них майже дісталися до мене в ближньому бою. Я не встиг ухилитися.
Атака прилетіла з мого сліпого кута й ударила Слей у бік. Вона видала пронизливий крик, але ще до того, як я встиг покликати її, вона вже знову кинулась у бій. Її бойовий дух надихав — вона гучно іржала.
З хрипом і фуркотінням з її ніздрів валив білий пар. Вона була зовсім не схожа на жодного з коней, яких я коли-небудь бачив. Слей ідеально приземлилася на своїх семи здорових ногах і повернулася до монстра.
— Фррр… Гррааах!
Здавалося, сам ліс здригнувся від сили її крику — навіть краплі дощу, що падали, затремтіли. Її жага помсти так налякала кількох монстрів попереду, що ті затремтіли.
— "Параліч". — Я не змарнував цей шанс і одразу накрив усіх, хто потрапив у радіус дії.
Тут на нас рвонуло щось, схоже на гігантського слона з кількома рогами, що стирчали в різні боки. Він був швидкий і моторний — зовсім не як справжній слон.
Ще поза досяжністю… Може, я зможу…
— "Піґімару".
— "Скв…і…"
Щупальця не рухалися.
У мене ще залишалося більш ніж достатньо MP, щоб продовжити.
— "На межі, так?" — Я торкнувся одного з маленьких щупалець на плечі. — "Піґімару, ти добре попрацював".
Він так старався увесь цей час. І цього було більш ніж достатньо. Він зробив свій внесок у цей бій.
Я розірвав зв’язок із Піґімару.
— "Скві… Скві!"
— "Ти зробив усе, що міг. Не перенапружуйся. Відпочинь зараз — а решту я візьму на себе".
— "Фрр!" — Слей важко дихала через ніздрі, ніби казала: "Залиш це мені, Піггімару!"
Ти, мабуть, і сама вже давно за межами своїх можливостей, Слей.
Я лагідно поплескав чорну кобилу по шиї.
— "Якщо справді більше не можеш, не приховуй — просто скажи мені. Далі я все зроблю сам. Я покладаюся на тебе — захисти Серас та інших, коли повернешся назад".
Може, не зовсім чесно з мого боку так казати, але в тебе ще є ті, кого треба оберігати.
Після короткої паузи Слей кивнула й фуркнула.
Бій тривав. Можливо, насправді він не затягнувся так надовго, але здавалося, ніби ми вже годинами змагаємось. Я зняв маску і сплюнув кров, витерши бік рота розірваним рукавом.
Залишився один.
Монстр наближався з моторошною швидкістю, верещачи й виючи. Я вже ледь бачив перед собою.
…Схоже, це один із гуманоїдного типу. Це паскудне створіння ховається за тілами інших монстрів. Я не можу застосовувати навички зі статус-ефектами до цілей, яких не бачу. Вочевидь, воно це зрозуміло. Але вже недовго.
— "Слей", — покликав я.
— "Фрр!" — відповіла вона, хоч і стікала кров’ю від поранень.
— "Це воно. Остання фаза".
Я пришпорив її до галопу, вирушаючи вбік, щоб змінити позицію й побачити ворога. Монстр у відповідь теж змістився, ховаючись за мертвими тілами.
Просто, але ефективно. Я не можу скористатись щупальцями піґімару зараз, тож моя дальність зменшена. Треба підійти ближче — знайти хоч якесь вікно для огляду.
З іншого боку купи трупів у повітря піднялися кілька куль світла. Вони заблимали, й у наступну мить — почали сипати згори лазерними променями.
— "Гах!"
Я уникнув найгіршого, але один із променів злегка зачепив моє ліве плече — не встиг ухилитись. Решти атак вдалося уникнути завдяки спритності Слей.
…Отже, це воно випускало ті лазери раніше. Стріляє з безпечної позиції, га? Орієнтується, мабуть, по звуку.
Але цей дощ… Він ускладнює йому завдання: важко визначити точне місце, де ми перебуваємо. Тож воно стріляє наосліп, лише приблизно орієнтуючись. Інші монстри також потрапляють під вогонь.
— "Розумію… Є переваги в тому, щоби не цінувати союзників".
Але ситуація погіршується. Ворог може атакувати з-за меж моєї досяжності. Якщо нічого не зроблю, воно просто продовжить стріляти, а я нічого не зможу йому протиставити. Треба його побачити — інакше все це було марно.
Кулі світла знову піднялися — друга воля лазерів посипалась згори. Нам якось вдалося ухилитись, але контратакувати ми досі не могли.
Якщо нічого не змінити, все піде шкереберть.
— "Піґімару… Вибач, але… не міг би ти зробити ще одну останню справу? Це трохи небезпечно".
— "Скві!"
Піґімару притиснувся до моєї шиї, ніби надавши мені останній поштовх, поки я вагався. Маленький слиз витягнув зелене щупальце — так.
— "Завдячую тобі, друже".
Третя хвиля лазерів уже летіла на нас
Щось важко гепнулося в болото —
маска Повелителя мух.
Гуманоїдний монстр миттєво відреагував на "відірвану голову".
Саме зараз воно, мабуть, думає, що один із його лазерів досяг цілі.
Помилка новачка.
Аура по інший бік купи тіл одразу змінилась. Монстр різко змінив напрям, піддавшись на приманку, але так і не вийшов на відкриту позицію.
— "Сквіііііі!"
Маленький слиз заверещав. Слей уже рушила в атаку.
Усе це — заради однієї миті. Щоб я зміг побачити ворога.
Мені потрібна була лише мить, один шанс. Але… я відчув, що трохи сповільнився. Коли гуманоїд повернувся до джерела нападу, здавалося, він був на частку секунди швидшим за мене.
Це кінець?
Слей виринула з іншого боку монстра — це був відволікаючий маневр, який дав мені час на справжню атаку.
— "Параліч!"
— "Гех?!"
Зрозумів, так? Справжній удар ішов згори, а не з боку. Але вже занадто пізно!
За допомогою маски я хотів змусити монстра думати, що створюю обманку, і напад буде з боку. Насправді ж… мій план був набагато глибший.
Я доручив піґімару й Слей відволікати ворога, сам же сховався збоку на її тілі, поза зоною видимості. Коли монстр обернувся на звук маски Повелителя мух, яку я попередньо наповнив дощовою водою, Слей підкинула мене вгору. Я прицілився так, щоб стрибок заглушив крик піґімару.
Тепер я бачив у застиглих очах паралізованого монстра:
він усе зрозумів.
— "Ти ховався, щоби мої навички не могли тебе дістати, га? Але це також означає, що ти не міг бачити, що робимо ми."
Був ризик, що піґімару або Слей могли постраждати. Але на щастя, я встиг знешкодити ціль раніше. І тепер — не дам жодного шансу на останню підлість.
— "Берсерк."
Кров монстра вистрілила вгору фонтаном.
"Ой."
Я озирнувся через ліве плече на рану від лазера і поморщився від різкого болю.
Тепер, коли все трохи заспокоїлося, біль став справді відчутним. Але завдяки моєму модифікатору HP крові не так багато. Цікаво, скільки її ще залишилось?
"Стат-екран закритий з того часу, як я розірвав зв’язок з піґімару… Відкрити статус."
Я ледь розрізняв напівпрозорий екран зі статистиками.
HP: +135/5898
Моє HP було майже на нулі.
Це більше вдаряє по моєму психічному стану, ніж я очікував — я справді в небезпеці. Мої модифікатори статистик навряд чи допоможуть, якщо я помру.
---
Level up!
Рівень 2017 → 2019
Число на шкалі HP почало поступово зростати.
HP: +156/5898
Манна, мабуть, відновлюється повністю після підвищення рівня, а HP — лише частково. Потрібно буде подумати, що робити з цією травмою. Але зараз я не відчуваю поруч монстрів, тож...
Раптом помітив повідомлення на екрані статусу:
Покращення рівня навички!
Схоже, мій Параліч нарешті піднявся в рівні знову.
Цікаво, який тепер він матиме ефект…
— "Що?!" — я прикрив рот рукою від здивування, приглядаючись до повідомлення. — "Це… версія Паралічу вищого рангу?"
---
Розблоковано навичку вищого рангу!
Сповільнення.(Slow)
Я побіг по лісу, дивлячись вниз на екран.
Я найчастіше використовую Параліч — а це версія вищого рангу? За назвою звучить ніби гірше. Скоріше навпаки.
Але можливо й ні. Зараз зарано судити — особливо коли мова про мої статусні ефекти. Ці зламані, несправедливі навички не раз рятували мене — має бути спосіб застосувати і цю.
— "Випробую, коли знайду час."
Зараз найголовніше — перевірити, як справи в команди.
Я кинуся до Піґімару і Слей.
— "Пум…пююн…"
— "Розслабся й відпочивай."
Я ступив ще раз по багнюці й калюжах, що збирались на підлозі лісу, тримаючи Слей на руках. Піґімару тим часом відпочивав, обвивши мене навколо пояса. Слиз був значно слабшим, ніж зазвичай, — ніби ледве тримався.
Слей була повністю виснажена й повернулася до своєї початкової форми. Її поранення на правій задній нозі залишалося. Я обмотав його тканиною, але в поєднанні з сильною втомою це повністю виключало можливість ходьби.
— Вибач, що я так вас обох вичавив…
Злива припинилася так само раптово, як і почалася.
Мовби навіть дощ зрозумів, що бій закінчено, і вирішив вгамуватись.
Густі хмари поволі розсіювались, а небо починало наливатись кривавим червоним — невдовзі сонце остаточно зайде.
Цікаво, чи Серас з іншими досі ховаються в тій печері?
Якби я був сам, то без проблем ішов би й уночі — я звик до темряви. Але з огляду на Слей ризикувати не варто.
Складний лісовий лабіринт був залитий помаранчевим світлом заходу, поки я пробирався крізь нього. Піт стікав кінчиками волосся, але я не зупинявся.
Дорогою мене постійно зустрічали нагадування про нещодавню бійню. Розколоті дерева на моєму шляху свідчили про люту битву, а вся місцевість була буквально завалена тілами чудовиськ. Час від часу з-за дерев лунали стогін і хрипи — це були отруєні, але ще живі монстри.
Я подивився вперед, на спустошений шлях попереду.
— Так… Усе залежить від того, наскільки добре я пам’ятаю карту й де ми зараз.
Битися з тими монстрами й одночасно орієнтуватись у просторі — навіть для мене це було занадто.
— Ну, в крайньому разі, можна просто йти слідом за трупами — зрештою я точно дійду назад.
— Пумпііі…
Слей почала махати хвостом туди-сюди.
— Гм? Щось сталося?
Вона почала водити хвостом у певному напрямку — в бік лісу.
— Ти хочеш, щоб я пішов туди?
— Пумпююн.
— Не кажи, що… Ти відчуваєш запах Серас, навіть у такому стані?
— Пумпііі ♪
— Гаразд.
Я рушив далі, слідуючи за напрямком, який показувала Слей. Дорогою Піґімару трохи ворухнувся, ніби перевіряючи, як я почуваюся — я намагався запевнити його, що все добре.
На щастя, тут немає Серас — вона б відразу зрозуміла, що я брешу.
— І не дивно, що я не вийшов з такого бою без ушкоджень, але…
На щастя, серед противників не було монстра рівня Пожирача Душ. Якби він з’явився, усе закінчилось би дуже швидко. Той створений, щоб зупиняти навіть досвідчених героїв ще до того, як вони зможуть піднятись на поверхню. Тож не дивно, що він був зовсім іншої категорії.
Та на полі бою сьогодні зустрічались і доволі розумні чудовиська.
— Було б надто наївно вважати, що Пожирач Душ — найсильніший з гуманоїдних типів…
Я йшов, зосереджений лише на кожному наступному кроці. Потім зупинився. Глибоко вдихнув і тяжко зітхнув.
— …Звісно.
Жоден хижак не відпустить поранену здобич просто так, правда ж?
Навколо мене знову почали збиратись монстри.
Єдине, що тут можна вважати позитивом — це залишки від основного натовпу. Вони не виглядають особливо сильними, але… Я не в кращому стані, ще й Слей несу. Якщо всі кинуться разом — можу не витримати.
— Добре… З цим я впораюсь. Статус відкрито.
Пора протестувати нову навичку. Витрата мани… 5000?! Це ж стрибок у порівнянні з 10 мани, які я витрачав на всі інші навички. Гаразд. У мене залишилось понад 60 000 MP. Один раз протестувати точно можна.
Люті крики монстрів струсонули дерева, рознеслись у згущених сутінках. Вони наближались з усіх боків. Слей і Піґімару спробували підвестись, аби допомогти, але я жестом зупинив їх.
— Я сам впораюсь. Сповільнення.
Ну що ж, як це працює—ого!
Я витріщився на екран статусу — шкала мани стрімко зменшувалась.
— Що це за навичка така? Висмоктує ману майже як тоді, коли я з’єднаний із Піґімару… А може, й швидше!
Я різко зупинився. Через стрибки мани я не помітив, як зліва та справа в мене летять стріли й списи. Сили в них було небагато — спис полетів взагалі повз, а стріляти ці вороги вміли гірше за Серас. Я витяг короткий меч.
Я навіть стріли в повітрі здатен цим перерізати.
Я миттєво прийняв рішення й кинувся вперед. І саме тоді відчув — щось не так.
— …А? Вони… п-повільні?
Спис, стріли… навіть самі монстри! Краплі дощу, що падали з листя… Усе рухалося якось… повільно.
Проте я, схоже, міг рухатися у звичайному темпі.
Це не зовсім сповільнене відео, але щось близьке. А як щодо Піґімару та Слей?
— Скві.
— Пумпююн.
Звуки від них не були уповільненими.
Це тому, що вони фізично зі мною пов’язані? Чи, можливо, є певна зона навколо мене, на яку навичка не діє? Може, і те, й інше?
— …Слей, мені доведеться тебе поставити.
Я витягнув руку в бік наближеного монстра.
За такої швидкості… у мене вдосталь часу. Ситуація абсолютно безпечна — саме час протестувати навичку.
— Параліч.
Помилка: навичка дублюється — неможливо застосувати вдруге.
Отже, я не можу застосувати Параліч одночасно з покращеною версією. А якщо…
— Затемнення, Берсерк, Отрута.
Помилка: навичка дублюється — неможливо застосувати вдруге.
Тобто, я не можу використовувати жодну з них разом зі Сповільненням.
— Значить, цю навичку треба застосовувати окремо, так? Що ж…
Я переклав короткий меч у ліву руку й рушив уперед до монстра.
— Якщо правильно скористатися — це навіть не так уже й погано.
Я спокійно йшов, легко ухиляючись від уповільненого снаряда. Світ залишався повільним, як і раніше. Я вже стояв перед монстром, що кинув спис — він дивився на мене з подивом.
Несподівано.
— Ах, треба ще дещо перевірити.
Я наблизився й витягнув порожню ліву руку до монстра. Коли підійшов досить близько…
— Гх, рг…? Грааах!
Уплив Сповільнення на монстра зник. Побачивши, що він знову може рухатись нормально, я швидко відсмикнув руку. І монстр знову опинився в зоні уповільнення.
Тобто дія навички обмежена радіусом від мене. Схоже, десь метр. Ось чому Піґімару і Слей змогли рухатись нормально?
— В такому разі…
Я рвучко наблизився до монстра і перерізав йому горло.
— …Вони просто не встигають зреагувати чи захиститись.
Я легко можу завдати першого удару й влучити в слабке місце. З їхньої точки зору це, мабуть, жах — бачити, як ворог наближається до тебе, а ти нічого не можеш зробити.
Я розвернувся, щоб розібратись з іншими монстрами. Залишалося троє — усі троє дивилися на мене з очевидним жахом і панікою в очах.
— Хвилинку…
Коли я активував цю навичку, я не бачив усіх супротивників одночасно. Вони нападали з різних боків — я фізично не міг дивитись на всіх одразу. Усі мої попередні навички вимагали, щоб я бачив ціль, аби активувати ефект.
— Виходить, якщо ворог у радіусі дії — мені не обов’язково на нього дивитись?
Зрозуміло… Ось у чому "вища" перевага цієї навички.
Я гарячково обмірковував побачене.
Це може стати в пригоді в ситуаціях, коли треба уникнути засідки або швидко вийти з радіусу атаки противника.
— Треба буде потім перевірити максимальну дальність дії. І ще…
Чи діє ефект уповільнення на тих, кого я вже торкнувся?
Я глянув на хвіст Слей, що розмахував туди-сюди.
Здається, він час від часу заходить у радіус близько метра… Але жодного уповільнення не видно. Це означає, що цілі, які вже доторкнулися до мене, можуть рухатися нормально?
— Хм? А це ще що за число…?
Я помітив новий напис біля шкали MP.
Залишок: 1313 / 5000
Число поступово зменшувалося. Це означає…
— Ефект триває доти, доки використані 5000 MP не згорять повністю?
Я почав складати все докупи в голові.
— Але якщо ця шкала відображається, то, можливо…
Я швидко розібрався з рештою трьох монстрів, паралельно розмірковуючи.
Невдовзі лічильник досяг нуля, і світ знову пішов у звичайному темпі.
— У мене ще купа MP в запасі.
Я відчув присутність нових монстрів поблизу.
— Перевіримо і це…
Я рушив у напрямку нової загрози.
Ця навичка на перезарядці.
— Угх, звісно ж…
Ця нова навичка має обмеження — 5000 MP за раз. Тобто я не можу просто злити в неї всю ману за один прохід. І не можу спамити її, поки не витрачу весь запас мани. Є ліміт.
— Хмм. Це ще й означає, що я не можу активовувати й деактивовувати її під час бою, коли заманеться…
Я розвернувся й пішов далі, трохи краще розуміючи, як працює моя нова навичка. Поки що можу просто розбиратись із монстрами як зазвичай — до закінчення перезарядки.
— Ну, тоді… Ой?!
У мене майже підкосилися коліна, і довелося напружитися, щоб не впасти. Я сховав короткий меч. Потім вирівнявся і виставив руки у звичну позу.
Можливо, мені буде важко з такою кількістю ворогів у теперішньому стані, але мої перевірені навички…
…Га?
— П-пакююн! — Слей раптом збуджено підстрибнула.
— Ага, я теж це відчув.
Серед інших монстрів до нас стрімко наближалася якась дивна присутність.
У моєму стані буде складно з нею впоратися. Треба покінчити з нею якомога швидше.
Я націлив руку прямо на найближчого монстра.
Його розрубало навпіл у мене на очах.
Зі зраненого тіла бризнула яскрава червона кров.
Я опустив руку.
— Нарешті знайшла тебе, Тоука.
Я зрозумів, чому Слей так зраділа: з темряви на мене дивилися двоє жовтих очей.
Потім Іву перетворилася на жовтувату тінь і ринулася винищувати монстрів, що йшли на мене.
Відщепенці від орди не мали жодних шансів перед найсильнішою гладіаторкою світу.
Коли вона впоралася, то повернулася до мене, витираючи кров із меча.
— Тепер усе чисто. Ну, не зовсім… — поправилася вона, помітивши мою рану.
Її хутро було мокрим і важким — вона явно прийшла до мене крізь дощ.
— Не змогла всидіти на місці? — спитав я.
Я трохи й очікував, що Іву зробить щось подібне. Вона вперта… точніше, щира. Вона відчуває значно сильніший обов’язок допомагати іншим, ніж більшість людей. І, як на мене, це краще, ніж безвідповідальність.
— Пробач… Але оскільки саме я спричинила штампедо монстрів, я відчула, що повинна…
Я підняв руку, щоб зупинити її.
— Ти вже вибачалася. Мені набридло це слухати, — сказав я, а потім усміхнувся. — У тебе справді сильне відчуття відповідальності, так? Ходімо.
Я рушив уперед, і Іву пішла слідом. Довгий час ми йшли мовчки, поки вона нарешті не заговорила:
— Чому ти мене не насварив?
— Я і так здогадувався, що ти все одно підеш за мною. І врешті-решт ти мене врятувала, хіба не так? От і все. А зараз темніє, тож я покладаюся на тебе, щоб знайти дорогу назад.
— Я залишала мітки дорогою. Ми зможемо легко повернутись.
— Якщо ти тут, значить, переконала Серас дозволити тобі піти?
— Твої поради стали в пригоді.
— Радий це чути.
— Хм… Стривай! Ти…
— …занадто поблажливий до тебе? — завершив я її думку.
— Н-ні… Я знаю, що в тобі немає нічого м’якого. І все ж мені чомусь здається, що ти надто м’яко до мене поставився.
— А які в тебе стандарти поблажливості?
— Стандарти?
— Слухай, я просто не дуже вірю в те, щоб звинувачувати людей. От і все.
Не кажучи вже про те, що Іву не робила цього зі злим наміром і чудово усвідомлювала, що коїть. Вона вибачилась і справді шкодує.
— Ти сама будеш суворіша до себе, ніж я міг би бути.
— Тоука…
Я не втримався й тихо засміявся.
— Та й я не настільки вже добра людина, щоб мати моральне право дорікати іншим за їхні вчинки…
Іву замовкла й деякий час думала над моїми словами.
Ніч опускалася на Землю золотооких чудовиськ. Повітря було задушливе, запах дощу й лісових рослин змішався у знайомий аромат дикої природи. Прохолодний вітерець ледь торкався моєї шкіри — в ньому ще відчувався запах нещодавньої зливи.
— А зі Слей і Піґімару все гаразд?
— Думаю, так. Але нехай Серас їх огляне, коли повернемося.
Іву лагідно провела рукою по спині Слей.
— Ти так добре захищала Тоуку.
— Пумпююн.
— Дозволь, — сказала вона й зняла Слей з мого плеча. Потім підняла мене й закинула собі на інше плече.
— Ого, ей?! — я був вражений — знову усвідомив, яка ж Іву насправді сильна.
На перший погляд вона не виглядає такою вже кремезною, але ж…
— Хе-хе, це, можна сказати, моя спеціалізація, — усміхнулась вона, ніби прочитала мої думки. — Якщо по дорозі з’явиться монстр, я тебе спущу, щоб ти міг битися… Звісно, якщо я можу розраховувати на твою допомогу?
— Авжеж.
— Хмпф, наш капітан, як завжди, надійний, — сказала Іву.
Вона впевнено продовжувала свій шлях, ніби частина тягаря відповідальності вже спала з її плечей. За кілька хвилин вона раптово зупинилась — ніби щось згадала.
— До речі, є ще дещо, що я маю тобі сказати.
— Е?
— Коли я шукала тебе, я натрапила в лісі на інших героїв з іншого світу.
Іву розповіла мені про свою зустріч з ними.
— Кашіма і сестри Такао, так?
— Та дівчина, Кашіма, не назвала мені свого імені — так її називали інші.
2-С тут. У цьому лісі.
— Ймовірно, вони тут, щоб здобути досвід, вбиваючи золотооких чудовиськ.
Вони ж потрапили під той шторм. Мені шкода, що Кашіма могла опинитись у небезпеці через це, але якщо з нею були сестри Такао, то вона, скоріш за все, в порядку.
— Тоука, хто ж така ця Хіджірі Такао? Її точно не можна недооцінювати.
— Ну, тут я з тобою згоден.
Сестри Такао були своєрідним явищем у класі 2-С. До такої міри, що Кіріхара зі своєю компанією повністю їх ігнорували, а навіть Закуроґі тримався осторонь.
Хоча, думаю, Закуроґі просто більше цікавився дівчатами в загальному.
Сестри Такао були недоторканними й незбагненними. Іцукі я ще міг трохи зрозуміти, але Хіджірі — це зовсім інша справа. Здавалося, ніби десь у глибині в ній ховаються емоції, до яких ніхто не може дістатися.
— Це не так, що вона відмовляється говорити з людьми — вона може підтримувати нормальні розмови, коли хоче — але все, що вона каже, звучить ніби розраховане наперед. Просто вона має звичку висловлюватися складно для сприйняття.
— Звучить доволі розсудливо, коли ти так це подаєш, — зауважила Іву.
— Вона така і є. Просто коли з нею говориш, то…
— …відчувається, ніби ти говориш не з людиною? — закінчила за мене Іву.
— Ага… Напевно, саме таке враження вона й справляє.
Або ж це якесь дивне відчуття — чи то вона не вміє виражати емоції, чи то в неї їх просто немає.
Не можу сказати, що ми спілкувалися з нею у нашому старому світі — я просто знав, що вона була десь на верхніх позиціях якогось секретного рейтингу красунь у школі. Якось Оямада спробував підколоти її через це, але вона, як завжди, легко відбила його словами.
Вона сказала:
— Гадаю, тим, хто цікавиться подібними рейтингами, слід звернутися до таких популярних нині серед широкого загалу додатків для знайомств. Там вони, думаю, знайдуть те, що шукають.
Це можна трактувати як небажання звертати увагу на себе.
Втім, якщо Кашіма й сестри Такао тут, це означає…
— Інші теж мають бути тут.
Кіріхара Такуто, Оямада Шьоґо, Ясу Томохіро, Соґоу Аяка… Якщо, звісно, нікого з них не позбулися. Ікусаба Асаґі теж з нашого класу… Вона така ж небезпечна, як і Кіріхара, але з інших причин.
У будь-якому разі, добре, що Іву не натрапила в лісі на Кіріхару або Оянаду.
Я трохи розповів Іву про однокласників.
— Зрозуміло. Кіріхара, Оямада, Ясу та Ікусаба — це ті, кого слід остерігатися, так?
— А, і ще — дівчина Ікусаба Асаґі дуже не любить, коли її називають Ікусаба. Тож краще називай її просто Асаґі. Хіба що хочеш навмисне її роздратувати.
— А що щодо цієї Соґоу, про яку ти згадував?
— Вона не погана людина… Я їй завдячую.
— Розумію. Я це запам’ятаю.
Хай там як, зараз немає сенсу втручатися в їхні справи — особливо якщо разом із ними може бути й богиня. У мене ще немає забороненої магії. Сподіваюся, саме вона й дозволить мені покінчити з богинею. Поки не отримаю її — “Міморі Тоука” має залишатися мертвим.
Є висока ймовірність, що герої з 2-С стануть мені на заваді в моїй помсті…
Можливо, одного дня доведеться зіштовхнутися з кимось із них.
— Добре, що ти не назвала моє ім’я сестрам Такао.
— Хіджірі хитро добирала слова. Вона дуже прониклива.
— Вона була б складною супротивницею, якби дійшло до того.
— Хмпф, навіть для тебе, Тоука?
— Можливо. Є й інші, з ким я не хотів би стикатися…
Я краще битимусь із сотнею Хіджірі Такао, ніж із ними.
— Є й такі, з ким навіть ти не можеш змагатися?
— Так.
Мої прийомні батьки. Я не мав би жодного уявлення, як би бився з ними — я б просто не зміг.
— Вони, мабуть, єдині, перед ким я міг би беззастережно здатися.
— Схоже, ми вже майже прийшли, — мовила Іву.
Ми підходили до печери, де чекали Серас і Ліс. Біля входу лежали трупи монстрів — і це були не ті, що ми з Іву вбили. У декого стріли стирчали просто між очей. Ми обмінялися поглядами.
— Робота Серас.
— Хм, — буркнула Іву, оглядаючи інше тіло. — Гарна робота мечем… Вона навмисно перерізала їм горлянки, щоби не допустити, щоб їхні крики притягнули ще когось.
Коли ми зайшли в печеру, Слей коротко скигнула.
— Пані Слей? — озвалася Серас, з мечем у руках. — …і пан Тоу— — Її голос обірвався, перш ніж вона знову зібралась. — Пане Тоуко… Рада бачити, що ви в безпеці.
Вона стримувала себе, щоби не виглядати надто щасливою.
Коли Серас поманила нас до себе вглиб печери, з-за спини визирнула Ліс.
— Старша сестро! Пане Тоука! — Її обличчя світилася теплом, яскравим і сповненим полегшення, але вже за мить вона зблідла і прикрила рот обома руками.
— Слей…
Я обережно взяв Слей у Іву на руки.
— Серас, поглянь на неї, будь ласка.
Коли вона закінчила з лікуванням, підійшла сісти поруч зі мною.
— Як вона?
— Житиме.
— Розумію.
Схоже, з Піґімару теж усе гаразд — він просто дуже втомився. Відпочине — йому стане краще.
— Ти добре розумієшся на конях? — спитав я Серас.
— Я виросла поруч з кіньми ще з дитинства. Пані Слей, звісно, особлива, але в другій формі вона дуже схожа на звичайного коня.
Серас також перев’язала моє поранене плече трохи раніше.
— Ти знаєш першу допомогу, володієш силою духів, мечем, ще й із кіньми вправна… Що ще можна бажати?
Голова Серас похилилася, обличчя стало похмурим.
— …Але ж я досі просто нудна висока ельфійка, так?
Це була зовсім не та реакція, на яку я очікував.
— Чому ти знову цим переймаєшся…
— Що мені зробити, щоби стати цікавою? — спитала вона.
— Ну… Якщо справді хочеш здаватися цікавішою, то не варто отак надувати щоки.
— Можливо, це моя натура, чи… Я просто не створена для цього?
— Просто потрібно навчитися використовувати те, що вже маєш, — зітхнув я і тицьнув Серас у лоба вказівним пальцем.
— …Ем?
— Ти не те розумієш.
— А що саме?
— У тебе гострий розум, ти миттєво орієнтуєшся в ситуації.
Блакитні очі Серас широко розплющилися — вона, здається, зраділа, почувши це.
— Ви справді вважаєте мене такою, пане Тоуко? — В її голосі прозвучало щось незвичне — радість.
— Якщо не зможеш визнати свої сильні сторони як сильні, вони ж і стануть тобі на заваді.
— У палаці, здається, мені вже казали щось подібне, — нервово засміялася Серас. — Я впевнено почуваюсь у серйозних перемовинах і офіційних церемоніях, але… в невимушеній розмові мені важко.
Ага, тепер я зрозумів…
— Може, ти просто надто стараєшся? Мені якраз подобається твоя чесність і стриманість.
— Ви справді вважаєте, що мені не варто змінюватися?
— Уміння підтримати світську бесіду — не головне в житті.
— Хм… То мені просто прийняти це?
— Думаєш, я просто намагаюся тебе втішити?
Серас почухала бліду щоку тонкими пальцями.
— …Трішки.
Я вказав на її коліна, де акуратно лежали складені стегна. Поверх них — мій піджак, пошматований після сьогоднішнього бою. Поряд — простий набір для шиття.
— Хтось уміє шити, а хтось ні. От я, наприклад, узагалі ні. Але ж ти не вважаєш, що людина нічого не варта лише тому, що не вміє шити?
— Звісно, що ні.
— Оце я й маю на увазі.
— …Ах…
— Що б ти там про себе не думала — я радий, що ти саме така, яка є.
— …Дякую. — В очах Серас з’явився вогник. Вона взяла голку з ниткою й заходилася до справи.
Вона що, зраділа, що я похвалив її за шиття?
Кутики її губ м’яко піднялися догори.
Цікаво, оце і є та атмосфера, яку люди називають сімейною? Коли ти щось даєш — і щось отримуєш натомість. Можливо, Серас Ашрейн має цей інстинкт у досконалому балансі.
Серас глянула на мій кишеньковий годинник.
— Уже майже час нам змінитися, — сказала вона.
— …Вже час, еге ж?
Я пройшов із Серас до входу в печеру і зняв "Сон", щоб розбудити Іву.
— Ліз ще поспить трохи? — запитала Серас, озираючись.
— Ага, даймо їй ще кілька годин.
Ліз згорнулась клубочком біля Слей і Піґімару. Маленький слиз був такий же компактний, як завжди. Печера була тісною, тож троє з них займали майже всю внутрішню частину. Місця вистачало ще хіба що для двох — тож комусь доводилось чергувати зовні.
— Вирушимо, щойно я прокинуся, — сказав я.
— Зрозуміло.
Я б радше пішов просто зараз і шукав Відьму Заборон, але з цими пораненнями й виснаженням це просто неможливо. Ми прямуємо в незвідану місцевість — треба як слід відпочити й зібрати сили.
Іву вийшла на варту — надійна, як завжди.
— …Гаразд, спробую трохи поспати.
— Так, нам справді треба відпочити, — сказала Серас, складаючи рукави випраного одягу, сидячи на одному з наших спальних килимків.
Я ліг поруч, на місце, де щойно спала Іву — воно ще зберігало тепло її тіла. Поклав руку під голову замість подушки й заплющив очі.
…
Я все ще був повністю бадьорий.
Міг би накласти на себе "Сон"… але тоді не зможу його скасувати. Небезпечно — не встигну зреагувати, якщо щось трапиться.
— Не можеш заснути? — запитала Серас.
— Після всього, що відбулося, я ще на нервах. Хоча навіть просто лежати — вже непогано.
Серас легенько поплескала себе по стегну.
— Не знаю, чи це заспокоїть тебе, але… може, спробуєш?
— Відплачуєш мені тією ж монетою?
— Я зараз не жартую, — сказала вона серйозно.
— Тобі теж варто поспати.
— Я… Якщо чесно, я теж занадто збуджена, щоби заснути.
Розумію… То вона вдає спокійну заради мене.
— …Гаразд тоді, приймаю пропозицію.
Я посунувся й поклав голову їй на коліна. Відчуття від такого "узголів’я" зовсім не як у подушки — воно було теплим, з теплом її тіла.
— Востаннє я клав голову на чиїсь коліна… це була моя прийомна мама. Давним-давно.
…
— …Серас? — глянув я вгору. Звідти на мене дивилися її блакитні очі, трохи нижче грудей. — Гей, Серас…
— …Ем?
— Ти втомилась?
— А… так. Мабуть, трохи.
— Якщо стане важко — одразу лягай і спи.
— Ем… Добре, пане Тоуко, — проковтнула вона клубок у горлі.
— Ти ж спеціально це робиш, га? — я спробував підвестися, але зупинився на півдорозі.
— Що саме?
— Те, як ти поводишся зі мною. Останнім часом… ти змінилася.
— Тож ти помітив.
— У певному сенсі — так.
Я сам теж намагався бути з нею менш формальним, намагаючись краще зрозуміти наші стосунки. Хотів, щоби все здавалося природним, але… мабуть, так і не вийшло.
— Відчуваю, ніби зараз наказую я. Мені здалося, якщо не дам чітко зрозуміти, хто тут головний, межі між нами можуть стертись.
З Іву було так само — спочатку з нею важко було говорити. Але щойно я почав чітко керувати, вона стала напрочуд зручною напарницею.
— Тобі це не подобається? — запитав я, дивлячись, як Серас схилилася до мене.
— Ні, просто…
Серас поставила руки по обидва боки від моєї голови, немов замкнувши мене у своєму просторі.
— Будь ласка… не тримай усе в собі.
— Я виглядаю аж настільки пригніченим?
— Коли нас атакували монстри… ти вів себе так, наче можеш впоратись з усім сам. Ти заспокоїв Іву та Ліс — переконав їх, що все буде гаразд, — її тонкі пальці м’яко провели по моєму чолу, прибираючи чуба.
— Ах, — промовив я. — Ти відчула, що я блефую.
— Так.
Отже, це сила її духів дала їй змогу побачити мою брехню.
— Я думав, що з тієї навали здатні вибратись тільки я і Піґімару. Але варто було мені показати хоч тінь страху — Іву з Ліс одразу занервували б. І якби Іву ще й почала звинувачувати себе… не здивувався б, якби вона кинулась у бій, як на самогубство.
Саме тому я мусив їх заспокоїти. Вся моя поведінка, кожен вираз обличчя — усе мало сказати: "все під контролем". І навіть так… Іву все одно покинула печеру, щоб вирушити за мною.
— Мене це лякає, — прошепотіла Серас. — Лякає думка, що одного дня тягар, який ти сам на себе взяв, зламає тебе. Що ти раптово зламешся. І я… хвилююся.
Її слова прозвучали майже як передчуття.
— Ну так… гадаю, що то старе кліше — це і є найгірший сценарій, правда ж, — я посміхнувся.
— Пане Тоука?
Найгірший сценарій.
Я вже пройшов через нього. Та тісна квартира, де я виріс. Найогидніше місце, яке тільки можна уявити.
> "Ти, шмаркач, я тобі руку зламаю наступного разу!"
"Не дивись на мене так, придурок!"
"Я тебе вб’ю!"
"Гей, Тоука! Ось твоя помиї! Сьогодні трохи більше води в них, пий давай!"
"Що це за погляд, Тоука?! Я тебе зламаю, сопляк!"
"Нащо я взагалі народжувала?! Якби ти здох у лоні, стільки проблем зекономила б!"
Та квартира була моїм власним, затисненим маленьким пеклом.
І тоді, в глибині мого вбивчого наміру щодо різних батьків, лише одна думка була сильнішою за решту:
> "Ти думаєш, що зламаєш мене? Ну давай, спробуй."
— Я не знаю, як у інших, але… здається, я так просто не ламаюся, — промовив я.
Я вже пережив справжнє пекло. Немає нічого гіршого, що хтось міг би зі мною зробити. Я показав середній палець Богині, коли мене скинули до Руїн Відкинутих. Після всього цього, я знову став тим самим Тоукою, яким був у дитинстві. Якби я був нормальним, цей світ давно б мене зламав.
— Але, пане Тоука, ви можете так думати, однак…
— Серас, — перебив я, піднісши праву руку і поклавши її на її гладеньку щоку.
Вона не рухалась — не відвернулась.
— Так?
— Якщо ти настільки за мене хвилюєшся… тоді підтримай мене. З усією своєю силою.
— …Я підтримаю, — відповіла Серас впевнено, її голос звучав чітко й рішуче. Вона м’яко переплела свої пальці з моїми. — Дозвольте мені бути вашою опорою, пане Тоука.
Коли я прибрав руку з її щоки, вона одразу ж відпустила мою.
— Кхем… Але, будь ласка, говоріть мені, коли вам важко. Не приховуйте нічого. Якщо я можу вам допомогти — зроблю все, що в моїх силах.
— Надто вже ти опікунська, віце-капітанко.
Серас тихенько засміялась.
— Я б радше назвала це… відданістю.
— Якби в мене була старша сестра, мабуть, вона була б схожа на тебе.
— Хе-хе… До речі, скільки вам років, пане Тоука?
Хм? Невже я їй не казав?
Коли я назвав свій вік, Серас здивовано кліпнула.
— Е-е?! Пане Тоука… Та ви молодший за мене?!
— Але ж ельфи живуть дуже довго, правда? Звісно, я молодший…
Ось чому мені було важко звикнути віддавати накази.
— Дев’ятнадцять, — сказала Серас, вказуючи на себе.
— Це твій вік?
Вона кивнула.
Молодша, ніж я думав… Особливо зважаючи на те, скільки вона знає і скільки книг перечитала.
— Я гадав, тобі вже сотня чи близько того… — промовив я.
— Ну, щодо цього… — почала вона. — Ми називаємо період, коли можемо вільно користуватися тілом, "активним періодом" ельфів. У порівнянні з іншими расами, наш активний період значно довший.
Отже, в них довга тривалість життя? І ще якісь природні ефекти проти старіння, мабуть.
— Хоча… Дехто з нас і відображає вік подібно до людей. У когось активний період коротший, а в декого й тривалість життя така ж, як у людства.
Виходить, високі ельфи просто зазвичай живуть довше. Але Серас лише дев’ятнадцять, тож поки що неясно, скільки триватиме її активний період.
— Хмм, постривай… А скільки років ти думала мені?
— Початок або середина двадцятих, мабуть. Ти дуже спокійний і стриманий.
— Розумію. Ти ж не почнеш тепер ставитись до мене як до молодшого брата, га? — я пожартував.
— Н-ні… Ви — капітан нашого "Загону Повелителя мух". Ви молодший за мене, але я не можу просто змінити своє ставлення до того, кому присягнула на вірність. Тож не турбуйтесь.
— Повелитель мух, так… Я цю назву лише як прикриття використовую. Маска мені подобається, але це не тому, що я маю якусь справжню харизму.
— Ви помиляєтесь, пане Тоука, — відповіла Серас і нахилилась ближче до мене. Її елегантне біляве волосся м’яко впало з обличчя. — Ви вже мій єдиний, незамінний король.
…
Я раптом усвідомив, наскільки втомився. Сон накрив мене раптово — свідомість опустилася у глибоку темряву.
> — …Тоука… Ти… чуєш… мене…?
Здається, Серас щось говорить… Але я вже не можу розібрати.
Я відчув легке занепокоєння… і тоді — незвичайне тепло. Це відчуття було приємним, але трималось на межі свідомості.
І в ту мить я поринув у с——
Серас Ашрейн
СЕРАС обережно подивилася вниз на Тоуку, який лежав у неї на колінах із заплющеними очима.
— Пане Тоука… Ви спите? — прошепотіла вона. Відповіді не було. Коли його тіло остаточно розслабилось, Серас зрозуміла — він заснув.
Його обличчя було спокійним — глибокий сон.
Він намагався триматися, робив вигляд, що все гаразд… але, мабуть, страшенно втомився.
Серас обережно поклала долоню йому на лоб, ніби торкалася чогось надзвичайно крихкого. Він не відреагував, навіть коли вона знову пошепки покликала його по імені — про всяк випадок.
Зазвичай Тоука не спить так глибоко. Він завжди напоготові — лише-но розплющить очі, одразу готовий до бою.
Він розповідав їй про своє перебування в Руїнах Відкинутих, і про те, як це змінило його — наскільки небезпечно було там повністю зануритися в сон.
Серас навіть уявити не могла, як це — день за днем виживати в тому кошмарі. Вона з ніжністю погладила його чоло.
> Але ж ти сам вибрався з того пекла… задля помсти.
І зараз він виснажує себе до краю, не зважаючи ні на що, аби досягти мети.
> Пане Тоука…
Уві сні в ньому було щось по-дитячому беззахисне. Можливо, саме так і має виглядати хлопець його віку, коли спить… І раптом у грудях Серас спалахнуло сильне, майже нестримне почуття ніжності.
Піддавшись цьому інстинктивному теплу, вона простягнула руку і торкнулася його грудей.
Його тіло було худорлявим, але мужнім. Теплим. Від нього у її долоню текло живе тепло.
> Коли я востаннє торкалася чоловічого тіла?
Це вже майже стерлося з пам’яті. Колись у дитинстві — здається, коли батько ніс її на спині… Але чоловік, що зараз спить на її колінах, зовсім не такий, як її батько.
Він — особливий. Це зовсім інше. Ще тоді, коли я жила у рідному місті, я ніколи б не подумала, що людина колись стане для мене такою важливою.
Серас хотіла відчути це особливе тепло ще хоч трохи довше.
> Залишиться спати? Чи, бува, я його розбуджу?..
Сумніви плавали в її голові, туди-сюди, але бажання доторкнутися до нього лише зростало.
Невже це почуття таке сильне тому, що я його стримувала? Це вперше він такий беззахисний — мабуть, саме тому я й наважуюсь.
Гальма були зняті, і почуття Серас до Тоуки неконтрольовано набирали обертів.
Його обличчя виглядало таким розслабленим і безтурботним. Вона відчула солодкий спазм у грудях, коли ніжно погладила Тоуку по щоці.
Я ніколи не думала, що зможу таке відчути… до когось.
Кохання. Звісно, Серас зустрічала це слово в історіях з усього світу, від давнини до наших днів, і все ж воно завжди стосувалося когось іншого. Але тепер, коли вона знала, що це справжнє почуття, їй захотілося торкнутися його — наблизитися. Чим довше вона мандрувала з ним, і чим ближчими вони ставали, тим сильніше калатало її серце, коли вона на нього дивилась.
"…"
У тих історіях закохані втрачали себе одне в одному, згорали в бурях пристрасті, зрештою падаючи в обійми одне одному —
Засоромлена теплом, що розтікалося по її обличчю, Серас спробувала взяти себе в руки. Колись вона прочитала всі книги, які тільки могла дістати, від початку до кінця. Серед них була і одна з назвою "Дії чоловіка і жінки вночі". Маленька Серас тоді не зовсім розуміла, що все те означає, але зміст закарбувався в пам’яті.
"…"
Я ніколи не думала… Можливо, якщо ми з паном Тоукою зблизимось, ми теж колись… зробимо те, що робили ті закохані в книзі?
Тоука перевернувся уві сні, і по її плечу пробігла хвиля тремтіння. Вона напружилась.
З’явилося нове відчуття — не просто вага його голови на її колінах. Вона глянула вниз і побачила, що обличчя Тоуки тепер тулилося до її живота, просто під пупком.
Нервово нахилившись ближче, вона тихо покликала його:
"П-пане Т-Тоуко?" — запанікувавши, вона намагалася втримати рівне дихання. Та відповіді не було — він спав міцно.
Серас полегшено зітхнула.
Він просто перевернувся — от і все. Можливо, боліло ліве плече. Тепер униз повернуте праве… Йому ще пощастило, що він не зачепив своєю раною мою ногу.
Серас усвідомила, наскільки сильно палає її тіло. Щоб не втратити контроль, вона обережно підняла його голову з колін і поклала на спальник, перевернувши його обличчям догори. Вона дивилася на його сонне обличчя — навіть це не розбудило його.
"Я, мабуть, теж втомилася…" — прошепотіла вона, заплющивши очі.
Вона вирішила трохи охолонути — може, попити води. Але щойно спробувала встати, її ноги здалися.
Н-ні…! Я, певно, затерпла від того, що так довго сиділа на колінах…
Коліна підломилися, і вона перечепилася об себе. Впала майже прямо на Тоуку, але встигла виставити руки, щоб упертися в спальник. Їй вдалося уникнути гіршого, але груди все ж трохи торкнулися його грудей.
"Фух…"
Він усе ще спав — так само глибоко й спокійно…
Його обличчя було зовсім поруч. Вона не могла відвести погляду. З її губ зривалися лише гарячі, важкі подихи. Здавалося, весь світ навколо зник.
Його беззахисне обличчя було так близько. Так… близько…
"Тоука…"
Тіло пронизала хвиля спеки, і на кілька ударів серця її свідомість потонула в порожнечі.
Коли вона отямилася — її губи торкалися його.
.
.
Вона притулилась до нього ще ближче. Щойно її груди лише злегка торкнулися його грудей, а тепер вона лежала повністю на ньому. Вона відчула його серцебиття.
Чи не розбудить його мій пульс? Чи не зачіпаю я його поранене плече?
Це були її єдині думки. Все інше ніби зупинилося.
Для Серас час завмер у ту мить, коли їхні губи зустрілись. Вона усвідомила, що важко дихає. Спека опанувала не лише її голову — усе тіло палало дивною теплотою.
Прокинеться він, чи ні?
Це було єдине, що ще мало для неї значення. Усе вирішувалося тільки цим.
Якщо він прокинеться… Якщо він не спить, тоді я…!
Серас здригнулась і прийшла до тями. Вона миттєво відсмикнула губи й відвела своє розпечене тіло назад.
Учинила щось, негідне лицаря, що присягнув своєму королю. Немислимо. Це паплюжить мою присягу.
Спека в її тілі миттєво згасла, змінившись холодним потом, що виступив на лобі. Вона витерла губи, її обличчя зблідло.
"Я… Я зайшла надто далеко…"
Хвилі жалю накотилися з усіх сторін. Глибоке почуття провини заповнило її, а в грудях розлився пекучий сором.
Це вже не вперше. Колись мої почуття до Тоуки вже виходили з-під контролю. Але це не виправдання. Невже я й справді приречена втрачати себе в таких пристрастях?
Цього не може бути…
Серас не могла повірити самій собі.
Та більш за все — це було неправильно. Так робити… не можна. Коли Тоука при тямі, я змушена приховувати свої почуття… А зараз — просто нав’язала йому їх, коли він навіть не міг відповісти. Це несправедливо.
Її пройняло тривожне хвилювання.
А якщо він прокинувся посеред цього, і…?
Ця думка прошила її холодом. Руки мимоволі потягнулись до ще вологих губ.
Як я тоді поясню все це йому?
Почуття провини й самодокори запаморочували голову, тож вона повернулась до нього спиною й лягла. Але як би не намагалась, заснути Серас не могла. Її серцебиття здавалося гучнішим, ніж будь-коли — не пристрасним, як раніше, а тривожним і розгубленим.
Чи варто розповісти йому про те, що сталося?
Так, я мушу. Обов’язково мушу. Приховувати правду — це шлях боягуза. Це гидко.
Але як? Як пояснити? Хіба я не зруйнувала тією дією все, що Тоука в мені вибудував? Якщо я зізнаюся — хіба він не втратить до мене довіру повністю?
В її душі вирувала буря, і не було їй кінця. Заснути було неможливо.
Я змогла б заснути хіба що якби Тоука використав на мені свою здібність.
Ні. Колись — у найближчому майбутньому — я повинна йому зізнатись. Навіть якщо він мене не пробачить. Я не можу ховати це вічно.
Серас згорнулась клубочком, відчуваючи, що от-от розплачеться.
Але я… Пане Тоука, пробач. Дозволь мені ще трохи. Лише трохи часу, щоб зібратись із духом. Ще трішечки…
І раптом вона почула, як Тоука заворушився за її спиною.
Міморі Тоука
СВІДОМІСТЬ ПОВЕРНУЛАСЯ ДО МЕНЕ.
Я поглянув на годинник.
Я майже не поспав. Минуло хвилин десять, не більше.
Я поглянув на Серас. Вона лежала на боці, повернута до мене спиною, але, здається, все ще не спала.
Було якесь дивне відчуття.
Моє тіло було перев’язане, шкіри майже не видно, і все ж… залишалося відчуття тепла. І ще щось…
Я торкнувся пальцем своїх губ. Вони були теплі й вологі — незвично так. Я мовчки подивився на Серас.
Я відчув її емоції — сором, тривогу, розпач, провину і внутрішні докори — усе це змішалося воєдино, переплелося клубком.
— Не спиться? — спитав я, сівши й розтріпавши волосся рукою.
Плечі Серас здригнулись, вона глибоко вдихнула, перш ніж відповісти:
— П-пробач.
За що вона вибачається?
— За що?
— …П-пробач.
Мабуть, варто вдавати, що я нічого не помітив.
— Хочеш, щоб я приспав тебе?
Напевно, це найкраще, що я зараз можу для неї зробити.
— Так… Будь ласка, — відповіла вона, і все її тіло трохи напружилось.
— …Сон.
Я почув її рівне, знайоме дихання. Вона повернулась уві сні, лягла на спину, обличчям догори. Я краєм ока поглянув на неї і зітхнув.
Після бою з Сівітом вона ніби намагалася триматись на відстані, і стало якось незручно. Вона, мабуть, вирішила, що її почуття тільки заважатимуть моїй помсті.
Але… Вона виявилась сміливішою, ніж я думав.
Усе це сталося з нею так раптово. І тіло, і душа — втомлені після тих самотніх днів у бігах. А потім вона нарешті знайшла когось, кому могла довіряти, і ця людина врятувала їй життя.
На її місці… якби хтось урятував мене — може, я теж закохався б.
Я збирався заснути після неї, але втратив свідомість першим. Лежачи з головою на її колінах, я просто вирубився.
— Коли ж це сталося… — прошепотів я, дивлячись на Серас. Її груди піднімались і опускались з кожним спокійним вдихом.
— Коли я почав довіряти тобі настільки?