МОЯ НЕРІШУЧІСТЬ І ОБЕРЕЖНІСТЬ зрештою обернулись проти мене з тим велетенськоротим чудовиськом. Та ще й…
Я не маю часу про це думати. Їх стільки, що навіть стріляючи навмання, я все одно в когось влучу. Стріляй і молись.
Орда все ще була позаду, і швидко нас доганяла. Я випустив кілька щупалець Піґімару, обернувшись на Слей.
— Давай.
Щупальця Піґімару злетіли вгору, мов квітка, що розпускається. Тонкі лінії прорізали небо, немов ракети, а потім різко рвонули вниз, навмання націлившись на монстрів, що все ще гналися за нами.
— Берсерк.
— Уеґ! Уеґ! Уеґ! Грооох!
Один із гуманоїдів завив, і з його рота вирвалося полум’я.
Я міг би випустити ще більше щупалець, щоб знищити їх, але...
— Уррггх?!
Щось у орді змінилось. Осатанілі монстри почали без розбору атакувати всіх навколо. Тремтіння, що передавалося через тіло Слей із кожним ударом копит, стало навіть заспокійливим.
— Добре. Знищуйте одне одного, — пробурмотів я.
На жаль, заряд голосопідсилювального кристала вичерпався, і мій голос більше не досягав монстрів. Я глянув на екран статусу — мани ще вистачало.
— Початок непоганий. Але це ще не кінець.
Монстри позаду люто рвали на шматки своїх оскаженілих товаришів — рвали, викручували, шматували. Ніякого сум’яття, ніяких емоцій. Лише звірячі крики. Це було схоже на фінальну битву кайдзю у фільмі.
Я випустив нову хвилю щупалець, які тріщали у повітрі мов батоги.
— Берсерк.
Божевільні монстри знову почали різати одне одного.
— Грааа!
Інші монстри дивилися, як їхні побратими втрачають розум і нападають. Дехто розгубився, але потім усі почали битися за життя.
Або ти, або тебе...
Я вказав на цю криваву сцену:
— Ну ж бо. Бийтесь досхочу. Вбий одне одного, щоб вижити.
Я пришпорив Слей, не відводячи погляду від орди. Гупання її восьми копит посилилось.
Вони все сунули вперед. Один, потім ще, потім десятки. Незважаючи на берсерків серед них.
— Ех… Легко не буде, так?
Гуманоїди були особливо лютими — вони рубали мої щупальця й навіть нищили слабших монстрів разом із ними.
— Уеґ! Уеґ! Уеґ! ГУУУХ!
Ті, що дихали вогнем, почали палити мої щупальця, не зважаючи на союзників у зоні атаки.
— Тьху… Ті, що попереду, вже вирахували радіус моїх атак.
Вони знають, коли бити по щупальцях. Деякі гуманоїди розумні... Деякі навіть захищають золотоооких монстрів. Але ж вони з різних типів — тож це не інстинкт. Вони просто використовують їх як щити — холодно, розважливо, стратегічно.
— Хм... — Я посміхнувся під маскою. — На вашому місці я зробив би так само.
Ну що ж — нова стратегія. Вічно одним і тим самим не обійдешся.
Я випустив третю хвилю щупалець. У передньому ряді нічого особливо не змінилось. Їх постійно підсилювали з тилу.
Добре… Цілити у фланги.
Там були нові монстри — ті, що щойно з’явилися.
— Параліч.
— Хйє?! Хйєє?!
Монстр завив, і я побачив зміну в орді. Вони вже знали, що наближення щупалець викликає берсерк, але тепер кілька істот просто завмерли.
Несподіваний поворот трохи збентежив їх.
Показати шаблон — а потім порушити його. Чим більше, тим краще. Цей прийом використовують у бойових мистецтвах, спорті та навіть комедії — щоб застати суперника зненацька.
Та золотооокі монстри швидко відновили свою дику агресію. Я виграв лише кілька секунд, перш ніж паралізованих безжально втоптали в землю.
Гм... Ті гуманоїди попереду, які знають, як справлятись із щупальцями... вони всі ще живі.
Я знову обернувся вперед на Слей. У лісі нічого не змінилось. Я спробував уявити своє місце розташування.
Дерева, дерева, ще дерева... Схоже, це ще надовго. Але принаймні монстри тепер далеко від Серас та інших.
Ми зі Слей мчали далі, ламали тонкі гілки під ногами.
— Увесь цей шум приваблює все більше й більше монстрів.
Вони вже були не лише позаду — тепер і з інших боків.
Я щойно зібрав їх усіх в одну групу, а тепер мене збираються оточити.
Пробоїна в моєму плані, га.
Мій задум був такий: відстрілюватись, відступати, створити відрив, потім сховатись, а далі знову приєднатися до Серас. Але тепер...
Мабуть, доведеться відмовитись від плану.
Я хочу уникати ближнього бою з ордою, але схоже, у мене не буде вибору. Якщо тільки не знайду місце для прориву…
— Піґімару, Слей… Ви ще тримаєтесь?
Обидва коротко підтвердили.
Але я бачу, що вони виснажуються. Скільки ще протягнуть?
— Гм?
Я перевірив статус.
Погано. Дуже низько.
Почався легкий дощ. Потім грозові хмари нарешті розірвались, і злива стала сильнішою, гучнішою. Краплі били по кронах дерев, мов списами. Звук глушив мій слух і спотворював відчуття відстані до ворогів.
Я зупинив Слей, і вона стріпнула головою, підкидаючи бризки. Краплі збирались на щупальцях моєї маски, стікали вниз.
Я чув кроки з усіх боків.
Зір був обмежений пеленою дощу, але я бачив, як далеко попереду здіймається багнюка.
Із маски я бачив, як вода ллється додолу, нескінченним потоком.
Я не можу битися, не з’єднавшись із Піґімару. Але при злитті мана витрачається дуже швидко. Навіть із моїм запасом мани я зможу протриматися максимум пів години. А спати зараз — не варіант.
Мені потрібно підняти рівень.
Ці гуманоїди дають багато досвіду. Якщо я зможу вбивати їх і постійно підвищувати рівень під час бою…
Це шалено ризиковано. Це поставить мене в небезпеку, і я не зможу тримати дистанцію. А ще — я не зможу отримати досвід, якщо монстри помруть занадто далеко від мене.
— Тоді доведеться трохи повернутись назад…
Я маю вступити в кілька сутичок і триматись на межі орди, щоб отримувати досвід.
— Ви готові йти зі мною?
— Сквііі!
— Хрруф!
Піґімару розмахував щупальцями у відповідь, а Слей з силою вдарила копитами об землю.
Жодних вагань — я й не очікував іншого. Я хруснув шиєю.
— Добре мати вас поруч.
Із чагарників у напрямку, звідки ми прийшли, вибігла зловісна зграя монстрів. Я розвернув Слей обличчям до них і подивився на свої руки — вони були в багні після втечі. Струсивши долоні, я втупився в тих, хто насувався.
— Погнали.
Багнюка хлюпала під ногами з кожним глухим ударом копит чорної кобили, але Слей тримала курс. Її подих залишав позаду білі клуби пари. Спочатку монстри розгублено дивились на нас, коли ми розвернулись і рушили їм назустріч. Але щойно вони зрозуміли, що здобич не має куди втікати — кинулись з азартом.
— Вам так подобається бавитись із людьми?
Я направив Слей ліворуч — водночас випустив щупальця Піґімару діагонально вправо. Монстри змінили напрямок, намагаючись уникнути удару, але все одно сунули вперед. Дехто епічно послизнувся у багнюці, перевертаючись і здіймаючи фонтани землі. Але тих, хто впав, було замало — більшість трималася на ногах.
І навіть одного було б достатньо.
Здається, гуманоїдні монстри бачать у людях улюблену іграшку. Ми розумні, самозакохані, часом злі — ідеальна ціль, яку можна ламати, мучити, розважатися. Можливо, вони сприймають ельфів чи леопардолюдей так само.
Хоча, якщо чесно, люди іноді поводяться так само один з одним.
— Темрява.
Засліплений монстр втратив рівновагу і врізався в багно.
Після паралічу залишається тільки вирішити, як добити. Є купа додаткових ефектів, які можна навісити.
Серед усіх моїх умінь найзручнішою була «параліч» — найдовший радіус. Але й один суттєвий мінус — я мав виголошувати назви вмінь досить голосно, щоб активувати їх, а «параліч» вимовляється довше за інші.
Я пробував швидко викручувати назву, як скоромовку, — не працювало. Треба було чітко і голосно. А це ускладнювало комбінації. Та пауза між словами — різниця між життям і смертю.
Саме тому…
— Темрява.
…я вибрав просту і коротку назву.
Вони вже очікували «паралічу» й «берсерка», а тут — нове. Вони розгубились, я забрав зір. Вони падали, тягнули за собою інших.
Показати шаблон — зламати його. Повільно. Повільно. Швидко.
Саме тому я й тримав "Темряву" в запасі. Але вона лише забирає зір — не вбиває.
Я гнав Слей на максимальній швидкості, розстрілюючи скіли, щоб зберігати дистанцію. Озирнувшись, я побачив, що кількість монстрів майже не зменшилась. Вони почали наздоганяти.
…Ще трохи.
Я почав помічати знайомі дерева — ми знову в тому районі, де проходив наш загін. Слей вже хрипіла, виглядала виснажено, але ми ще додали темпу.
Ось вони.
У пролісці я побачив десятки монстрів, яких паралізував раніше. Серце шалено калатало.
В радіусі.
Я помітив гуманоїдного монстра, застиглого на землі.
Мабуть, не встиг відповісти через інші тіла навколо. А може, просто повільніший.
Але... яка різниця? Головне — він паралізований.
Я відчув лють, жаль і нестримну ненависть, що линула від нього.
Не думаю, що він прикидається.
Тоді… помри для мене.
— Берсерк.
Ефект охопив гуманоїда і всіх позаду в радіусі. Жахливий, хрипкий вереск розпанахав повітря, а гейзери крові злетіли вгору і обрушились червоним дощем.
Підвищено рівень!
1903 → 1921
Слей мчала, мов чорна куля, несучи нас крізь кривавий ливень. Я перевірив статус — мана повністю відновилась.
Світло на шиї Слей слабшало. Це вже давно непокоїло мене. Її третя форма витрачає ману постійно, тож їй треба більше.
Я влив ману в кристал, і Слей пришвидшилась. Потім я нахилився до її вуха:
— Тепер по-справжньому. Витримаєш ще трохи?
— Хрруф!
Я м’яко провів рукою по її шиї.
Піґімару і Слей були готові, але я планував відправити їх у разі біди. Самі по собі, можливо, зіллються з ордою і втечуть.
Тюк.
Одне з щупалець Піґімару стиснуло моє плече.
— Гм?
— Сквіі!
Наче сварився.
Відчув, про що я подумав?
Я м’яко погладив щупальце трьома пальцями.
— Ти ж розумієш, так? Який із мене був би чоловік, якби зупинив цькування, а потім залишив тебе помирати?
— Скв.
Я пирхнув.
— Дурник. Я й сам не планую тут помирати.
— Скві?
— Просто планував наперед — одна з багатьох можливостей. І взагалі... Я не можу померти, поки не побачу ту паскудну Богиню в сльозах, благаючу про пощаду.
— СКВІ!
Раптом Піґімару здригнувся й подав мені сигнал.
Він уже якийсь час стукав мені в спину, вказуючи розташування ворогів.
— Вони близько.
Я не зможу ухилитись. І не втечу.
Я глянув на небо.
Цей рясний дощ, можливо, радше благословення. Він змиє наш запах і ускладнить переслідування. Стратегія — швидкі атаки з втечею, по одному.
Я розвернув Слей. Її вісім ніг рухались з дивовижною точністю — маневреність чудова.
Ідеальна для ухилення.
Я перевів дух. Витрати мани виснажували, але часу на слабкість не було.
— У мене ще достатньо мани. А це — бій не на життя.
Крики монстрів змішувались із гуркотом копит по розмоклій землі. Чорна кобила мчала крізь дощ, що рвався з неба. Листя прилипало до моєї маски, і я мусив зривати його на ходу.
Навколо панував хаос. Моя тактика удару і втечі трохи розсіяла орду. Монстри дратувались: я з’являвся перед ними й зникав у хащах. Скіли, що я роздавав на ходу, також стримували їх.
Монстри з потужною присутністю перестали підходити ближче, але я був у повному оточенні. Дощ став настільки сильним, що я вже ледве розумів, де хто перебуває.
Я виїхав у густі хащі.
Може, непогане місце, щоб сховатись... Але навряд чи я зможу просто перечекати.
Дощ лив безперестанку. Руки вкривали дрібні подряпини.
Мабуть, подряпався об гілки. У цих заростях навіть дрібні подряпини...
Та присутність! Це гуманоїди? Так. Двоє великих — ззаду.
— Груаах! — ще один монстр вискочив із кущів.
Він застав мене зненацька, поки я був зосереджений на тих, що позаду.
— ХРРУФ! — Слей стала на задні ноги й з усього розмаху вгатила монстра по морді. Його голова розлетілася. Потім вона знову кинулася вперед ще швидше.
— Молодець.
— Хрруф!
Вона вистрибнула з кущів, а два середні гуманоїдні чудовиська були неподалік позаду. Я зіскочив з її спини, покотився вбік у кущі та опустився на одне коліно ще до того, як вони мене помітили. Я об'єднав щупальця Піґімару в один довгий шнур і послав його навколо спин двох монстрів, де він роздвоївся на два наконечники. Застав зненацька, поки вони продовжували переслідувати Слей. Тепер вони в зоні досяжності, і я швидший.
— Параліч.
Схоже, деякі з цих гуманоїдних типів усе ж не надто розумні. Я підійшов до паралізованих чудовиськ і добив їх за допомогою «Берсерка».
Рівень підвищено!
Рівень 1921 → Рівень 1929
Моя мана, яка впала нижче половини, повністю відновилася. Хоч я й раніше використовував кілька атак із отрутою, найшвидший спосіб вбивати для мене — це комбо Параліч + Берсерк. Я знову сів на Слей, коли вона повернулась. Не знаю точну відстань, але… вони все ще переслідують мене. Хоч і повільніше.
Дихання було поверхневим, тіло перегріте — я перегинав. Від самого початку боїв із потворами у Землі золотооких чудовиськ я балансував на межі. Один хибний крок — і мене з’їдять живцем.
Я погнав Слей швидше, відчуваючи, як присутність монстрів поволі віддаляється.
Спочатку мені потрібно знайти шлях крізь тих, хто мене оточує, а потім—
— Слей, низько голову! — вигукнув я, пригинаючись до її фланку, щоб зникнути з поля зору.
У цей момент щось просвистіло над головою.
— А?!
Це було схоже на… величезну косу.
Прямо перед нами дерева були зрубані. Вони валилися просто на стежку, і Слей довелося стрибати, пригинатися та маневрувати ліворуч і праворуч, щоб уникнути ударів. Щось усе це зрізало.
— Ґйорррхіііі—
Я обернувся на звук крику й побачив велетенське чудовисько вдалині, що скавуло, його руки нагадували щупальця з лезами на кінцях. У дощі я міг бачити тільки його силует.
— Воно дістало мене звідти?!
Ми мчали крізь ліс, навколо були монстри, розрізані навпіл. Дощ змивав кров з тіл. Одна людоподібна істота блукала серед крові — без голови, з ранами, з яких фонтаном билася кров.
— Скві!
Ще одна коса летіла до нас — цього разу я був готовий.
— Бачу…
Я пригнувся, щоб ухилитися, так само як і раніше, й намагався краще роздивитись двокосого монстра, коли раптом перед нами з’явилась масивна гуманоїдна істота. Вона стояла на двох ногах, з товстими губами й величезним постійно ревущим ротом. Її нігті були подерті, але гострі, а тіло вкрите густим волосям, що виглядало, наче жива маса черв’яків.
— Фу. Ще одне.
Серас би зомліла, побачивши це.
— Уґурґеґааах!
— Ґйору?! Ґйору?! Ґйо…
З якоїсь причини це чудовисько напало не на мене, а на двокосого монстра. Воно стрибнуло й вгризлося йому в плече. Придивившись, я помітив, що з-під однієї руки в істоти тече кров.
— Ааа, ясно… не сподобалось, що по ньому влучили, так?
Двокосого монстра поступово почали пожирати. Його крики слабшали, і я зітхнув із полегшенням.
— Прийму це як удачу. Параліч.
Вони мене не помітили — я підійшов занадто пізно для них.
— Хґйе?!
— Ґйоррр?!
Двоє псів б’ються за кістку, поки я забираю м’ясо.
— Вибачте… ви просто ще трохи досвіду в моїй скарбничці.
Я наклав на обох «Берсерк». Із тіл обох хлинуло кров’ю, поки я мчав далі.
Рівень підвищено!
Рівень 1929 → Рівень 1966
Я був доволі виснажений. Підняття рівня відновлює ману, але не знімає втому. До того ж мій зв’язок із Піґімару розрахований на короткі сутички. Це виснажувало тіло.
— Хм?
Я побачив тіні за поваленими деревами — орда рухалась на мене, притягнута криками щойно вбитих. Можливо, їх привабили фонтани крові. Або ж вони просто чекали, коли я ослабну, щоб напасти.
Я відчув той самий садистський азарт, який відчуває хижак перед тим, як накинутись на жертву.
Повітря стало холодним — кожне моє дихання вивергало пару. Я відкрив вікно статусу, сам не знаючи навіщо.
Тоука Міморі
Рівень: 1966
HP: +5898
MP: +64478 / 64878
Атака: +5898
Захист: +5898
Стійкість: +5898
Швидкість: +5898
Інтелект: +5898
Титул: Герой E-класу
Герой E-класу… Саме з цього абсурду все й почалося.
Я змусив Слей бігти ще швидше, розділив щупальця Піґімару якнайширше й послав їх усіх у бік орди чудовиськ.
З цією дурною, безглуздою силою…
— …Я винищу вас усіх. Я переб’ю кожного, до останнього.
**
Усе, що залишилось**
Соґоу Аяка
УСЕ СТАЛОСЯ НАСТІЛЬКИ РАПТОВО.
Вереск чудовиськ лунав по всьому лісі — пронизливий, нашарований… і ставав дедалі ближчим. Гупання важких кроків наближалося — нескінченне гупання вдалині, що трясло землю під ногами.
— Іґієєх!
З’явилося велике чудовисько, зносячи дерева на своєму шляху. За ним ішли менші й середнього розміру монстри. Соґоу Аяка миттєво зрозуміла ситуацію. Це відбувалося не лише тут — в іншій частині лісу також рухалась величезна орда.
Що відбувається? Вони ніби прямують кудись.
Деякі чудовиська зупинялись і дивилися на Аяку та її групу, але більшість просто йшла далі, немов щось їх вабило, змушувало рухатись в одному напрямку.
Наче хтось їх кличе… Нам варто сховатися й перечекати?
Аяка вказала на дерева й віддала наказ:
— Усі — туди! Суоу, веди! — закричала вона.
Відірватися від тієї орди — наш головний пріоритет. Я не можу дозволити їм помітити нас.
Її стратегія врешті-решт спрацювала. Деякі монстри спробували переслідувати їх, але вона без зусиль повалила їх на землю. Згодом звук навали стих, і вся її група вціліла.
А от інші…
— Ні! Цього не може бути… — голос Аяки був порожній.
Загинули двоє хлопців із 2-С — одного розчавило велике чудовисько, що проходило повз, іншого роздер монстр середнього розміру, який знайшов його схованку. Обидва були з групи Ясу Томохіро.
Аяка прикусила губу й підбігла до Ясу, який стояв над тілами.
— Ясу…
— Е? А, це ти, Аяко, — невимушено відповів він.
Два тіла лежали поруч, обличчя накриті тканиною. Аяка не наважувалась перевірити, хто це. Вона, можливо, не витримала б таку жорстоку реальність.
Мої однокласники мертві.
Коли помер Міморі Тоука, це не здавалося справжнім — Аяка навіть не бачила моменту, коли його транспортували в руїни, але знала, що він загинув.
Вона придушила вагання — клубок у животі — й підійшла ближче, щоб упізнати загиблих товаришів.
— Хірука і Сакума… Вони не втекли?
— Схоже на те.
— Е? Ясу… ти хочеш сказати, що вони не були з тобою?
— Потрібно берегти себе. Я думав про майбутнє — ми не можемо дозволити, щоб невелика кількість еліт ризикувала без потреби, — сказав він, глянувши на тіла своїх однокласників і втомлено похитавши головою. — Мені навіть не варто це казати, але самі винні, що не втекли.
Його зовсім не зворушила їхня смерть. Аяка глянула на інших героїв із групи Ясу, кожен із них по-своєму переживав шок. Але сам лідер виглядав байдужим і нудьгуючим.
— Вони ж були частиною твоєї групи, Ясу! Ти не допоміг їм, коли напала орда?!
— …Що ти хочеш сказати, Аяко?
— Ти ж А-клас!
— І що?
Вона наблизилась до нього:
— Ти маєш відповідальність захищати людей у своїй групі! Хіба не розумієш?!
Щойно вона це сказала, в душі з’явилось дивне каяття — це звучало так по-зразковому. Але вона не могла стримати слів.
— Учні в твоїй групі покладаються на тебе, Ясу. Ти мусиш їх захищати.
У групі Ясу були ті, хто не потрапив до Кіріхари чи Асаґі. Як і в групі Соґоу Аяки, їх зневажали Вішіс та Кіріхара. Побоюючись осуду, ті, хто приєдналися до Ясу, не мали іншого вибору.
Але… чи правильно звинувачувати Ясу Томохіро в цьому?
Аяка засумнівалась, її голова була сповнена питань. Ці учні потрапили до його групи не зі справжнього вибору. Але попри це… вона хотіла, щоб він їх захищав.
— Ти єдиний, хто може їх захистити, Ясу. — Це все, що вона змогла сказати.
Ясу раптово схопив її за плече.
— Шшш… — пробурмотів він, опустивши погляд.
— Ясу…?
— Заткнись! Заткнись, заткнись, заткнись! Заткнись, Аякааа! — його рука стиснула її плече так сильно, що аж заболіло.
…Е?
— Що з тобою?! А?! Ти досі дивишся на мене згори?! Ти досі вважаєш себе кращою?! Не розумієш?! — він підняв голову, його обличчя було перекошене й божевільне. — Ми тепер майже однакові, ти й я!
— Що ти таке кажеш…?
— Так воно й є, га?! Соґоу Аяка завжди дивиться на людей згори, не замислюючись! Хіба ні?!
— Почекай! Що ти мелеш? Я просто хотіла сказати, що ти мав їх захистити, тільки й того.
— Кому не начхати?! — закричав Ясу, перебивши її. — Та кому, бляха, не байдуже, чи Хірука і Сакума живі чи мертві?! Чому я маю бути тим, хто їх рятує?! Я сильний — тому й вижив! Вони слабкі — ось і здохли! Просто, га?!
— Але ті, хто має силу, мають відповідальність—
— Аааах! А де тут такий закон, га?! І знову ти! Ти знову ставиш себе в ту "сильну" групу, не задумуючись! Ось про що я кажу, Аяко! Граєш святу! Дивишся згори, навіть не помічаючи цього! Маленька міс Добрі Намагання, яка вказує, яка вона правильна! Та зупинись уже, зупинись!
— Я… Я не якась свята, і я не дивлюсь на тебе згори, Ясу. Ти мене не так розумієш! Я прошу допомоги в тих, хто має те, чого бракує мені, щоб ми могли підтримувати одне одного… — Аяка говорила щиро. — Є речі, які можу зробити тільки я, і речі, які можеш тільки ти, Ясу. Це стосується кожного з нас! Ти ж елітний герой, хіба не так? Мав бути спосіб допомогти! Ось чому я.
— А-а-а, байдуже, чи здохнуть Хірука і Сакума, га?! Ти, мабуть, не чула, так? Вішіс прибрала тебе ще до того… Коли отой слабак Міморі Тоука полетів до пекла, ці двоє аплодували, знаєш?! За моєю спиною постійно з мене сміялись! — Ясу скотився в істерику. — Карма! Це все — карма! Весь цей світ працює по кармі! Я хіба неправий?! Ти хочеш сказати, що староста з вельможної сім’ї буде співчувати таким, як вони?!
— Я не знаю, про що ти думаєш, Ясу! Але ніхто не заслуговує на смерть. Я… Я присяглася, що не дам більше нікому загинути… Що я захищатиму їх. Бо саме це повинні робити сильні.
— Слабко.
Це був Кіріхара Такуто.
— К-Кіріхара… — Ясу виглядав розгубленим.
— Ясу… Ти знаєш, що таке характер? — Кіріхара глянув на Аяку, потім знову на Ясу, спостерігаючи за реакцією — ніби намагався його вичитати.
— До мого батька часто приходили друзі на вечірки… Один дивовижний хлопець, який піднявся на криптовалюті — він розповів мені про характер.
Аяка не розуміла, до чого він веде.
— У всіх людей є певний характер, розумієш? Але в деяких його більше — тож якщо хтось досягає успіху, значить, мав силу характеру, щоб це зробити. Якщо ти не маєш сили характеру, ти ніколи не матимеш стабільного успіху.
Кіріхара опустив волосся на лоб і пригладив його.
— Схоплюєш? Устигаєш? Я кажу, що хлопці, які досягають успіху лише завдяки везінню — ніколи не позбудуться запаху невдахи, хоч як високо піднімуться.
Кіріхара зітхнув.
— Він казав, як огидно спостерігати, як люди копирсаються в житті, не маючи сили характеру, щоб піднятись вище. Вони просто не можуть впоратись. Ці невдахи навіть не розуміють, наскільки жалюгідно виглядають. Вони мріють подружитися з елітою світу, але для тих, хто має справжній характер… вони просто виглядають як марні нікчеми. Іноді такі невдахи навіть затесуються на інвесторські вечірки серед бізнесменів, знаєш?
— Що ти намагаєшся сказати? — прошипів Ясу, зціпивши зуби.
— Навіть твоя реакція доводить, що ти ніхто, Ясу. Усвідом це вже. Ми з тобою — з різних світів, інакше не скажеш.
У наступну мить Кіріхара поклав руку на меч, елегантно покрутив його в повітрі та навів вістря просто на ніс Ясу.
— Е? — Ясу відступив на крок.
— Однокласник, що опинився з іншого боку цього леза… Це невдаха. Вже час усвідомити, яке місце ти займаєш у житті, Ясу.
Піт стікав з чола Ясу, поки Кіріхара продовжував:
— Те шоу, яке ти щойно влаштував, ідеально показує, наскільки мізерний у тебе характер. Кричати на Соґоу ось так… непростимо. Це справді вчинок повного, безнадійного нікчеми.
Раптом з-за спини Кіріхари розсміявся Оямада Шьоґо:
— Пф-ф, ха-ха! Ціна на Ясу щойно обвалилась! Це ж ржака! Я ж хотів дати тобі ще трохи пожити у своїй ілюзії! Але ти так зазнався, що Такуто мусив тебе знести! Е-е-е, то що тепер? Будеш робити вигляд, що тобі не пофіг? Ти такий жалюгідний! Завжди!
— Шьоґо… Такі жалюгідні підколки опускають і твою репутацію, — сказав Кіріхара.
— Та-та, буду обережнішим. Блін, ти суворий критик, Такуто.
Кіріхара клацнув зап’ястком, легко прокрутивши меч у повітрі.
— Трохи самокритики тобі не завадило б, Ясу, — сказав він, повертаючи лезо в піхви з дзвінким клацанням. — Скільки б сили ти не здобув, ти не маєш характеру, щоб утримати справжню, страхітливу міць.
Ясу втупився в землю, тремтів. Його кулаки були щільно стиснуті, дихання важке, груди ходили вгору-вниз.
Кіріхара, здавалось, не проявляв до нього жодного інтересу, спокійно пригладжуючи чуб пальцями.
— Статус А-класу, певно, змусив тебе все не так зрозуміти, і хоча мені тебе трохи шкода—
— Та пішов ти, Кіріхара, — перекривився Ясу. — Леватейн.
Із його спини здійнялося чорне полум’я, і Аяка інстинктивно відступила назад.
Оямада глянув із занепокоєнням на загрозливе чорне полум’я, що люто вирувало позаду Ясу.
— Га? Ти хочеш битися, Ясу? У тебе дах поїхав? Бляха, ти дратуєш. Серйозно, просто дратуєш.
Кіріхара ж залишався повністю нерухомим — дивився на Ясу, беземоційно, мовчки, навіть не дістаючи меча.
Ясу зробив крок уперед, наблизивши обличчя до Кіріхари, кидаючи йому виклик:
— Це ти нічого не розумієш. Що це в тебе за тон? Так вже злий, що я забрав у тебе вбивство раніше, га? Тому до мене лізеш?
Кіріхара опустив погляд.
— Безнадійно жалюгідний, як і завжди, Ясу Томохіро.
— Не думай, що раз ти S-клас, то вже король. Ти навіть не зрозумів, так? Кіріхаро Такуто.
Ясу вказав пальцем убік — прямо на Аяку.
…Е? Я-я?!
— Деякі герої S-класу навіть не здатні вивчити унікальні навички, хоча всі інші можуть. Подивись на Аяку — вона тому доказ! А от є герої B-класу, як-от Асаґі, зі скілами, що перевершують навіть здібності Оямада. В’їхав?
Кіріхара не відповів, лише байдуже подивився на Аяку, не повертаючи голови. Ясу скривився в неприємну гримасу й оскалив зуби.
— Я до того веду: ранг нічого не означає. Думаєш, ти кращий за мене тільки тому, що S-клас? Та це ж жалюгідно! Ти такий самий невдаха, як і коли подарував те вбивство, залишивши себе без прикриття! Зараз ти дізнаєшся, в кого справжня сила характеру, — промовив Ясу, наближаючись. — Одного дня я це доведу!
Оямада ступив уперед — в його очах блиснуло щось холодне й жорстоке.
— Такуто, я рознесу цього виродка кулею. Він зайшов надто далеко. Я, звісно, хороший чувак, але він мене вже реально бісить.
Ясу різко розвернувся й пішов геть.
— Та хоч куди.
— Ти…!
— Облиш, Шьоґо, — сказав Кіріхара, зупинивши Оямаду, який уже хотів кинутись за ним.
— Га?! Чого?! Ти ж не боїшся його?!
— Хмм?
— А… та ні, я… вибач, я… Ов! — вигнувся Оямада, коли Кіріхара ліктем ткнув йому в живіт.
— Якщо ти реагуєш на його провокації — ти такий самий, як і він. Найменші собаки гавкають найгучніше.
Кіріхара глянув на Аяку.
— Можливо, я й згоден, що один із героїв S-класу тягне решту вниз. Коли не виправдовуєш ранг S-класу — це псує бойовий дух усіх навколо. Ти краще вже зрозумій своє місце, Соґоу.
Аяка не знала, як на це відповісти.
Він має рацію… Я ще не досить сильна…
Вона подивилась на тіла двох своїх однокласників.
У небі над ними гриміли важкі низькі хмари. Кіріхара пройшов повз Аяку, і за ним рушив Оямада — вона не сказала ні слова. Кіріхара більше не виявляв до неї інтересу.
— Тепер у нас є такий маревний ідіот, як Ясу… — пробурмотів він, грубо провівши рукою по волоссю. — Доведеться показати цим ідіотам справжню силу так, щоб вони зрозуміли…
Мінаміно Мое несміливо підійшла до Аяки.
— Вибач, Аяко… Ми не змогли тобі допомогти…
Вона почувається винною, що нічого не сказала Ясу, коли він так жорстко висловлювався про мене, так?
— Все гаразд. Мені вже приємно знати, що ти хотіла допомогти, — Аяка щосили намагалася відповісти заспокійливою усмішкою.
— Ага, Кіріхара і Ясу прям глотки один одному рвуть, га? Нічого, не здивована — було ясно, що вони не порозуміються!
— Асаґі… — звернулася Аяка до Ікусаби.
Ікусаба Асаґі несподівано втрутилася в розмову. З кущів вискочила ще одна дівчина з її групи й підбігла до своєї лідерки.
— Асаґі! Піджі ніде не можу її знайти!
— Е? Справді?
— Суперсерйозно.
Аяка уважно оглянула групу Асаґі.
Її не було. Кашіма Кобато зникла.
— Що сталося з Кашімою?! — Аяка перевела погляд на Мамію Сейко, шукаючи пояснення.
— Ми трохи загубились, коли ті кайдзю пробігли. Ну і типу, Кобато побігла їх шукати…
Мамія вже звучала так, ніби їй набридла ця тема. Вона подивилася на свою подругу, Кано Ісузу, і кивнула, мовляв: розповідай далі.
— А… ну, типу… слухай! Вона ж прям кричала моє ім’я, як не в себе, ти б чула! От я і подумала, що це чудова нагода… ну, типу, використати її як приманку і звалити! ♪ Хе-хе! ♪ — Кано хихикнула, висолопивши язика.
— Що—?! — Аяка ледь повірила власним вухам.
— Т-то є… ті монстри такі страшні були! — раптово вигукнула Кано, змінюючи вираз обличчя ще до того, як Аяка встигла щось сказати.
— Вони ж величезні, знаєш?! Е? Що?! Староста, ти мене звинувачуєш?! Що з тобою таке?! Ти така зла! — Кано почала ридати. — Жорстока… Аяко, ти така жорстока… Сейко…
Вона втупилася обличчям у груди Мамії. Аяці здалося, що учні з групи Асаґі починають звинувачувати в усьому її.
— Та ну, Аяко, ти ж трохи перегинаєш, га? — мовила Мамія, і до розмови долучилися інші з її групи.
— Спочатку рятуєш себе — це нормально, еге ж?!
— Ісузу не зробила нічого поганого!
— Ми всі чекали, Аяко! Ти ж із заможної сім’ї, чого ти можеш знати про наші почуття?!
Аяка мовчки зносила все — те, що вже сталося, не змінити.
— Асаґі, — сказала вона.
— Що?
Вона та, хто може їх переконати.
— Підемо і пошукаємо її.
— Окей, зрозуміло. Ну, удачі! — сказала Асаґі, помахавши рукою.
— Що? Ні. Я… я думала, ми підемо разом…
— Е? Ні, типу Чотири Святі Старійшини вже повернулися з пошуків, і, знаєш, було б… небезпечно йти далі, правда? Я просто реально дивлюсь на речі.
— Але Кашіма ж твоя подруга, чи не так?!
— Та ну, помри вже, блін! — очі Асаґі раптом стали холодними, беземоційними, але після цього вона швидко повернулася до свого легковажного вигляду. — Няхаха, це була жарт, та ну! Не вмирай реально! Абсолютно жартую! Як думаєш, добре вийшло враження Богині, коли вона сердиться? Вона тебе правда не любить, правда?! Тобі варто прийти до нас і поговорити про неї! Покритикувати! Серйозно!
— А але щодо Кашими нам потрібно…
— Ні, цього не буде. Мені теж не хотілося її втрачати. Це болить, розумієш… але там є монстри, так? Ти хочеш наражати команду порятунку на небезпеку?
— Але якщо ми діятимемо швидко, ми могли б…
— Це або ми, або Кобато. Ось тобі компроміс, і я думаю, що нам доведеться здатися. Особисто я б дуже хотіла піти і пошукати, знаєш? Але… якщо подумати раціонально, хіба нам не варто залишити це Чотирьом Святим Старійшинам і Нянтан? Вони краще знають цей світ, ніж ми, правда? Але це лише моя думка, знаєш. Не хвилюйся, я не збираюсь тебе змушувати чи щось таке…
— …
Аяка застигла, мовчки.
Тоді я знайду її сама.
Але Чотири Святі Старійшини відмовили б, якби вона попросила.
Сестри Такао теж зникли… Якщо подумати, я давно їх не бачила. Куди вони поділися, цікаво?
Врешті-решт, Чотири Святі Старійшини і Ньянтан змогли зібрати назад усіх героїв, крім Кашими Кобато та сестер Такао.
— Перед тим, як сонце зайде, ми проведемо останні пошуки, — сказав Агіт. Аяка сміливо запропонувала приєднатися, але їй відмовили.
Але пошуки так і не відбулися. Ньянтан оголосив локдаун через те, що сьогодні в Землі золотооких чудовиськ сталося щось дивне.
Аяка згадала слова старшої доньки Чотирьох Святих Старійшин, які та їй сказала:
— Ми просто сильніші за тебе. Ага… Слухай, вибач, я спрощу, добре? Ти будеш нам заважати. Я знаю, що ти стаєш сильнішою і все таке, але… Тобі треба піклуватися про себе.
Аяка сперлася на стовбур дерева, відчуваючи безпорадність. Низькі хмари гуділи, і почався дощ.
— …Статус відкрити.
Аяка Соґоу
Рівень 143
HP: +1935 MP: +3178
Атака: +20483 Захист: +2862 Витривалість: +3331
Швидкість: +1611 <+500> Інтелект: +1712
Титул: Герой класу S
Її показники яскраво світили крізь дощ, поки вона бездумно дивилася на екран. Вона міцно стискала спис, відчуваючи розчарування.
Я досі така слабка. Ніхто не буде слухати безсилу. Я не можу достукатися до жодного з них. Я маю стати сильнішою. Сильнішою за всіх. Сильнішою, сильнішою, сильнішою! Сильною, щоб захищати всіх…
Кашіма Кобато
Кашіма Кобато бігла крізь шалений, гучний дощ. Величезні краплі з гуркотом били по листю й гілках над головою, оглушуючи її. Навіть цей звук тепер лякав її до тремтіння. Вона зупинилася, сперлася обома руками на коліна й, важко дихаючи від стресу, озирнулася через плече.
Я втекла?!
У лісі вона кілька разів наштовхувалась на монстрів, але якимось дивом щоразу вдавалося втекти. Однак у самій метушні втечі вона повністю втратила орієнтир. Її погляд опустився на короткий меч при поясі.
Я ж позначала дерева… але…
…але після того, як у лісі з’явилися монстри, про цей метод вона швидко забула.
Сподіваюсь, із Кано все добре…
Соґоу Аяка завжди казала, що хоче, аби всі повернулися до старого світу цілими й неушкодженими, і Кобато теж хотіла цьому сприяти.
Сакура завдяки допомозі богині змогла зберегти руку, зрештою. Із нашого класу ще ніхто не загинув. Ми всі ще живі.
Вона мимоволі піднесла руку до рота — від шоку.
— Ні, це не так…
Міморі Тоука.
Усі забули про нього — мабуть, тому що в класі він і до цього ледь помітний був. Його ж ніхто не бачив мертвим, правда? Просто бачили, як його телепортувало в Руїни Відкинутих. Серед однокласників не було справжнього усвідомлення того, що він загинув…
Кобато згадала, чому взагалі побігла шукати Кано Ісузу.
Я не змогла врятувати Міморі Тоуку, коли його відправили в Руїни Відкинутих. Мені було страшно, я заклякла.
Відтоді її ночами переслідувало почуття провини. У грудях усе стискалося від страху й тривоги.
Я не можу собі пробачити. Я була такою слабкою. Але… але зараз… я маю повернутись до інших.
Але… я ж загину тут!
Страх смерті роз’їдав її добрі наміри. Побачивши монстрів у Землі золотооких чудовиськ зблизька, вона відчула зовсім нову форму жаху. Та хвиля відчаю, коли орда проривалась повз — ті громові реви й крики, те відчуття, ніби тебе стискають з усіх боків — тоді їй хотілося просто затулити вуха й згорнутись клубком на місці.
Але це означало б її смерть. Більшість орди пронеслася повз, але деякі менші монстри відокремилися й досі ховалися у лісі навколо неї.
Цікаво, чи вони мене шукають? Мабуть, не варто сильно рухатися. Я справді ні до чого тут не придатна.
Думки Кобато були розкидані, і з кожною секундою вона втрачала все більше впевненості.
Я не як Соґоу. Але я хочу бути корисною… Допомагати людям. Допомогти їй, навіть у такий страшний час!
Вона почула низький приглушений рик, і її тіло почало тремтіти — ноги затиснули судоми, і вона не могла рухатися.
Рик точно не був людським.
Звір, або…
Він був настільки страхітливим, що вона чула його навіть крізь гуркітливий дощ.
В повітрі відчувався запах крові.
Мені треба сховатися! Мені треба бігти!
З кущів вийшла темна тінь.
— Граааах…
Вона не могла повірити, що він уже так близько — вона навіть не відчула його присутності. Кобато опустилася на землю. Тремтячи, вона підняла голову, щоб поглянути на нього.
— Ах! — прошепотіла вона.
Побачивши реальність перед собою, вона занурилася у повне відчайдуштя. Те, що стояло перед нею…
— Що… що людина робить у такому місці? — промовив монстр у подобі людини з головою леопарда… і він говорив до неї.
ІВУ СПІД
— Іву… що ти щойно сказала?
Вони перебували в невеликій печері, поки зовні й досі лила злива. Вода з розбризкуванням падала на каміння біля входу.
— Я йду за Тоукою, — повторила Іву.
Ліз тривожно глянула на неї, але нічого не сказала. Серас Ашрейн уважно стежила за нею, намагаючись зрозуміти, наскільки серйозно вона це говорить.
— Але пан Тоука наказав нам чекати тут, — сказала Серас суворо, її красиві білі ноги були акуратно підібгані, поки вона сиділа на підлозі печери.
— Дозволь мені піти, Серас.
— Тоді поясни, чому ти хочеш це зробити.
— Хм, — буркнула Іву. — Неочікувано. Я думала, ти будеш упертішою. Що почнеш мене сварити й казати, що накази Тоуки — це святе.
— Колись я належала до лицарського загону. Тоді й зараз я не змогла б виконувати свої обов’язки, якщо б сліпо відмовлялася слухати своїх товаришів. Я вислухаю те, що ти скажеш.
Іву поглянула на люту зливу та вітер за межами печери.
— Їх надто багато. Там не один і не два з тих гуманоїдних монстрів.
— Ти хочеш сказати, що навіть з усіма здібностями пана Тоуки, він може не вижити?
— Може вижити. Він не з тих, хто вступає в бій, коли шансів на успіх немає. Але важко уявити, що він не отримає поранень.
Серас не могла заперечити. Очі Іву звузились.
— І він зараз зовсім не в найкращому стані для бою.
— У нього ж є бонуси від усіх рівнів, тож це не має бути проблемою… — Але навіть кажучи це, Серас почала щось розуміти.
— Ти теж це бачила. Відтоді, як ми прибули до Землі золотооких чудовиськ, Тоука взагалі не спав, — сказала Іву.
— …Я знаю.
— Він стільки часу витрачає на спроби розбудити сили Піґімару, пробуючи одне за одним, створюючи заборонені предмети, беручи додаткові зміни в нічних вартуваннях. І я… це лише здогад… але мені здається, він застосовує навичку "Сон" на нас, навіть не повідомляючи.
— Ти хочеш сказати, що він штучно подовжує наш сон за допомогою своєї навички? — Серас приклала пальці до губ від здивування.
— Ага. Щоб ми могли відпочити.
— Пан Тоука вже давно зважає на те, який стрес ми всі переживаємо, але…
— У цій землі, повній монстрів, важко нормально виспатися. Все, що нам зазвичай вдається — кілька годин неглибокого сну. Саме тому Тоука використовував свої навички на нас — щоб ми могли краще відпочити.
Ось чому я могла так глибоко спати, відколи ми потрапили сюди, — подумала Іву. Навіть Ліз, яка, здається, найгірше пристосовується до цього місця, змогла спати. Він справді весь цей час таємно присипляв нас своєю навичкою.
— Він жертвував власним сном, щоб віддати ці години нам, — сказала Серас.
— Я так це бачу… І саме це дозволило нам протриматися аж до цього моменту.
— А пан Тоука… — Серас урвала думку.
— Хм? Що таке?
— Н-нічого. У будь-якому разі, щодо того, про що ти казала. Якщо ти справді збираєшся йти — час грає проти нас.
Іву гмикнула й кивнула. Вона була вдячна Серас за її спокій і врівноваженість у такі моменти.
— Навіть із усіма цими підсиленнями, він зараз не в найкращій формі для бою. Він не безсмертний. Є ймовірність, що він отримає серйозні поранення й не зможе рухатися.
Серас не могла заперечити, хоча здавалося, що їй цього дуже хотілося.
— Ти збираєшся йти сама?
— Я ж не блефувала раніше — ці монстри можуть легко прийняти мене за одну з них і пропустити. Я звикла пересуватись цим середовищем, приглушувати присутність і ховатися.
Іву перевела погляд назад, на вихід з печери.
— Скоро стемніє. Мені не доведеться користуватися світлом, яке може видати мене.
— Бачу, ти справді не вигадуєш, щоб лише мене переконати, — зауважила Серас.
Легше переконати людину, коли ти просто чесна з нею. Як Тоука казав.
Іву була вражена його прозорливістю.
— І ще… Якщо Тоука та Слей поранені, лише я зможу їх винести.
Сира фізична сила не була сильною стороною Серас. Вона опустила погляд на підлогу печери й на кілька секунд замислилася.
Зрештою Серас підняла погляд, широко розплющивши очі. Вони були чистими, мов блакитне небо в безхмарний день, коли вона подивилася на Ліз.
— Ми не можемо залишити Ліз саму — пан Тоука не дозволив би цього. Тож… я залишусь із нею.
— Дякую, Серас, — щиро сказала Іву.
— Але ти справді думаєш, що зможеш його наздогнати?
— Він залишить сліди в лісі, поки їде. Ти ж усе про них знаєш, так?
Сліди звірів, подряпана кора, зірване листя, зламані гілки, розкидана земля, оббите каміння… У лісі повно ознак для тих, хто вміє їх читати.
— Після такого нашестя сліди залишаться навіть під дощем. А якщо Тоука там з кимось б’ється, то буде ще легше його знайти.
— Пан Тоука зробив так, щоб леді Слей запам’ятала наші запахи й могла повернутись. А ти як повертатимешся?
Іву торкнулась скроні. — Карта й приблизні відстані — все тут. Я теж залишатиму мітки по дорозі.
Почувши це, обличчя Серас трохи пом’якшало.
— Зрозуміло. Ти не просто дієш через нетерплячість. Тепер я це бачу.
— Вдячна тобі.
— …І вибач.
— Е?
— Вибач, що випробовувала тебе. Я ж заступниця капітана цієї групи. У відсутність пана Тоуки відповідальність за безпеку наших людей лягає на мене.
Іву коротко хихикнула. — Ти й справді його любиш, еге ж?
— Так. Я повністю довірила себе йому.
Іву вирішила не копати глибше, наскільки далеко зайшло це "повністю".
— Нам не можна втратити його.
Ми не маємо права дозволити ймовірності його загибелі навіть трохи зрости.
Іву не мала на це жодних раціональних підстав — це було лише її внутрішнє відчуття. Вона поклала руку на голову Ліз, яка досі мовчки слухала кожне слово.
— Роби, як каже Серас, добре?
— Старша сестро…
Ліз узяла Іву за руку обома своїми — її маленькі долоні тремтіли, поки вона міцно не стисла Іву.
Вона не могла приховати свою тривогу. Їй так хотілося благати Іву не йти.
— Будь ласка… врятуй пана Тоуку, — прошепотіла вона.
Розриваючись між бажанням Іву допомогти Тоуці, тугою Серас за своїм господарем і власною егоїстичною потребою захистити старшу сестру, Ліз вирішила бути сміливою. Іву стало шкода, що їй довелося змушувати її зіштовхнутися з такими дорослими почуттями.
— …Ліз, вибач мені.
Маленька дівчинка кивнула — її обличчя свідчило, що вона все зрозуміла. Зібравшись із духом, Іву підняла два свої мечі й підвелася на ноги. Серас різко випрямилася й поглянула на неї.
— Пообіцяй, що повернешся до нас живою.
— Обіцяю. Я довіряю тобі Ліз, Серас.
— Я зроблю все необхідне, щоб її захистити.
Іву трохи здивували ці слова. Зазвичай вона каже щось на кшталт "навіть ціною мого життя", але… "все необхідне"? Тоука на неї впливає.
***
Іву Спід покинула печеру, вийшовши просто під шалений дощ. Вона відчула жорстоку, звірячу присутність десь у лісі — не надто близько, але достатньо, щоб насторожити. Зосередивши всі свої чуття, вона вловлювала окремі звуки на тлі безперервного дробу дощу.
Сильні м’язи її ніг напружились у готовності до стрибка. Гаряча кров закипіла в жилах. І розум, і тіло були повністю готові до бою.
— …Гррааау, — гаркнула вона, знову випускаючи назовні звіра, що ховався в її серці.
Як і тоді… коли я востаннє стояла на арені кривавих боїв…
Тоді там теж водилися люті чудовиська.
Іву струснула з хутра важкі краплі дощу, ніби змиваючи з себе спогади, і стиснула по мечу в кожній руці.
— Значить, доведеться знову стати звіром.
Іву з усієї сили опустила довгий меч, розрубавши монстра навпіл — обидві частини тіла з обертом полетіли в повітрі. Не зупиняючись, щоб спостерігати за м’ясорубкою, вона різко напружила п’яти й стрибнула, уникаючи наступної атаки. Вона перелетіла через чудовисько, змінила хват меча й загнала лезо просто в його череп.
Клинок увійшов глибоко. Вона сперлась ногою на голову монстра й різко висмикнула меч. Потім схопила закривавлене тіло однією рукою й метнула його щосили в бік — труп з гуркотом вдарився об стовбур дерева. Запах крові й шум були пасткою, що мала відволікти інших монстрів.
Дешевий трюк — але краще, ніж нічого.
Іву безперервно обстежувала поглядом околиці, аби нічого не пропустити. Монстрів було значно більше, ніж вона очікувала — схоже, всі вони йшли слідом за Тоукою. За такої кількості переслідувачів важко було уявити, що він зможе просто заховатися й перечекати. Навіть Іву не вдавалося уникати сутичок з деякими з них. Поки що вона зустрічала лише чудовиськ середнього розміру — більших ще не траплялося.
Немає часу на відпочинок.
Іву опустилась на всі чотири й стрімко кинулась крізь ліс. Слідом за ним було йти відносно легко. Усюди, куди б вона не пішла, вона бачила сліди запеклого бою — і саме вони вказували їй шлях, яким ішов Тоука. Він не рухався прямою — і, судячи з його слідів, не всі бої були на його користь. Що далі — то більш звивистим ставав слід.
Я все одно знайду його — рано чи пізно почую його голос, відчую його присутність.
Іву зосередилася — на підході було ще щось. Не Тоука. Монстр. Він з’явився з-за дерев, як вона і передбачала, і одним ударом Іву розсікла його навпіл. Водночас вона обернулась, використавши інерцію для того, щоб метнути другий меч у кущі.
— Гх?! Угх… Гее…
Клинок влучив — інший монстр, що чатував у засідці, завив від болю. Іву кинулася вперед, добила його ударом і вирвала меч з тіла в момент, коли той видихнув останнє. Не звертаючи уваги на дощ, що хльоскав її з боку, вона без зупину побігла далі лісом, здіймаючи позаду бризки багнюки.
Попереду, в гіллі велетенського дерева, причаївся павукоподібний монстр. Іву знову метнула свій другий меч, але з флангу з’явилось ще одне чудовисько. Вона миттєво розсікла новоприбулого, не збавляючи темпу. Наступним рухом Іву стрибнула вгору, схопила меч, що застряг у павукові, й вирвала його з тіла, приземлившись на землю.
Її імпульс поніс її вперед — вона проковзнулася по мокрій землі, а тоді різко вдарила п’ятами — під багнюкою виявився твердий ґрунт. Знову кинулась у біг. Роки боїв на арені зробили її надзвичайно сильною.
Поки не зіткнуся з гуманоїдними або великими тварюками — я зможу впоратись. Я пройшла довгий шлях з того моменту, як ця земля змусила мене втікати.
— Га?
Ще один монстр? Ні. Що це? Там щось інакше.
Тоука? Я не відчуваю присутності Піґімару, але й Слей теж ніде нема. Треба дізнатись, хто це.
Іву прискорила біг, по дорозі миттєво розрубавши жука з крилами, що вилетів їй назустріч.
Справжня проблема попереду.
Вона присіла ближче до землі, максимально приховуючи свою присутність.
Що це за аура?.. Це не монстр, але й не Тоука…
Це щось у лісі… боялось.
Монстр без золотих очей? Рідкість у цих краях, але таке трапляється. Якщо воно боїться — можливо, просто втече, якщо я себе виявлю.
Іву вистрибнула з кущів.
"Грааах…"
— А! —
Іву широко розплющила очі.
— Що? Людина в такому місці? —
Перед нею, злякано дивлячись вгору, сиділа маленька людська дівчинка. Ця постава, як вона згорнулась калачиком, страшенно нагадувала Ліз — настільки, що Іву інстинктивно простягнула руку, щоб заспокоїти її, погладити по голові. Бідолашна дівчинка була до нитки промокла, виглядала слабкою і безпорадною. Іву, як завжди, потягнулася…
— "Перемикач блискавки — Перше розблокування".
Блискавка вдарила її в ту ж мить, спалахнула і миттєво охопила все тіло Іву. Вона навіть не встигла перевести подих, як отримала ще один удар — рапіра з вістрям, схожим на жало бджоли, рвонула їй просто в серце. Іву ледве встигла відбити атаку власним мечем. Їхні клинки зіткнулися, і дівчина за її спиною коротко ахнула:
— Ця штука зреагувала?! Навіть атаку відбила?! Що за фігня?! Ей, Анекі, ти ж казала, що єдині, хто здатен зреагувати на мої атаки — це, тіпа, богиня, S-класні герої та якісь там топи з інших країн?! Але з такої відстані — !
— Ти ж…!
— "Друге розблокування".
— Гхх, агрр?! —
Тіло Іву почало стрясати сильні розряди блискавки.
— Ти вже не втечеш від мого грому.
— Ггх… Аа…?! — Її голос зривався — вона не могла говорити.
— Тіпа… вибач… Але Анекі каже, що ми не можемо дозволити Кашімі загинути, ясно?
Іву подивилася на дівчину, яка її вдарила блискавкою — в її очах була лють, але Іву також побачила в них розум. Тоді та маленька, промокла дівчинка нарешті відкрила рота й промовила:
— …Іцукі-сан.
Іцукі… Значить, цю грозову дівку звати Іцукі?
Іву озирнулася, відчуваючи, як у неї сіпаються повіки. Іскри, що кружляли навколо неї, не чіпали маленьку дівчину. У небі не було жодної грозової хмари.
Це не природна блискавка? Магія? Ні, не схоже.
Іву перебирала в пам’яті все, що могло допомогти.
Дівчина з рапірою… Так ось вона хто…
Іву згадала, як Тоука розповідав про тих, кого богиня викликала для знищення джерела зла.
Вона — героїня з іншого світу.
Рапіра дівчини-блискавки вже майже дістала Іву до горла. Проклинаючи своє майже паралізоване тіло, Іву стрибнула і якимось дивом ухилилася. Атака дівчини промахнулася, а іскри знову зазиркали навколо неї.
Блискавка обривається на певній відстані — отже, її радіус дії обмежений. Можливо, вона слабшає, чим далі я від неї…
Іву зробила крок назад, намагаючись збільшити дистанцію від атакуючої. Дівчина-блискавка виглядала шокованою.
— Не може бути?! Вона витримала удар мого "другого" рівня і досі рухається?! Слухай, я так просто тебе не відпущу!
Іву помітила, що супротивниця була стривожена, але замість того, щоб уповільнити атаки, дівчина лише пришвидшилася. Вона кинулась на Іву з блискавичною швидкістю — швидшою, ніж будь-коли Іву бачила на арені кровопролитних боїв — і знову вдарила жалом рапіри.
Іву боролася, використовуючи обидва мечі, щоб відбити град голок, не маючи змоги рухатися повною мірою через блискавку, що все ще обпікала її тіло.
— Чорт! Якби я тільки могла рухатись швидше, я б…
Вона уважно стежила за рухами супротивниці, готуючись контратакувати при першій же можливості. Цей навик читати ворога і передбачати його дії був наслідком бойового досвіду Іву.
Сила дівчини-блискавки була не тільки в швидкості — вона мала справжній талант до бою. Її дика агресія майже ідеально поєднувалась з технікою і розумінням бою. Це було щось абсолютно нове для Іву — стиль, не прив’язаний до традицій, а створений під власні сильні сторони дівчини. В іншій ситуації Іву обов’язково похвалила б її бойовий стиль. І, судячи з усього, дівчина все ще вчилася і вдосконалювалася.
Якби вона вирішила боротися на арені кровопролиття, то дуже швидко стала б топовою.
— Ти жартуєш…! "Перше" і "друге" розблокування не добили тебе?! Але ж це саме золотий патерн атаки, про який мені казала Анекі?! Вона ніколи не помиляється! Отже, я просто ще не досить сильна!
Дівчина продовжувала натискати, але на її обличчі не було жодної самовдоволеності — лише розчарування.
Вона не може атакувати так, як її навчила ця Анекі, і це зводило її з розуму.
Вона, здається, звинувачувала у всьому себе. Але не здавалась. Її атаки ставали точнішими з кожним ударом.
Вона такий тип, що розквітає саме в запалі бою…!
Іву теж не мала жодного шансу розслабитись. У паутині електрики вона була повністю на захисті. Щоразу, коли намагалася втекти, дівчина-блискавка блискавично скорочувала відстань між ними. Вона була настільки швидкою, що Іву навіть не встигала показати, що здається, піднявши руки. Супротивниця атакувала безперервно та швидко, не пропускаючи жодного моменту.
Якби я тільки протрималась достатньо, щоб знайти голос!
Пролунав звук — мокрий плюх.
— Унф.
Увага Іву на мить відволіклася на несподіване джерело звуку. Це була не якась потвора — а перелякана дівчинка з раніше, що тепер стояла на колінах у багнюці. Здавалося, вона намагалася допомогти дівчині-блискавці, але ноги підкашувалися і вона впала в болото.
— Тепер я тебе маю.
Ні!
В той момент, коли Іву відволіклася на дівчинку, ворог скористався нагодою для атаки. Очі дівчини-блискавки світилися холодним спокоєм — концентрацією, потрібною, щоб виграти, стримуючи емоції.
Мені треба ухилитись від її атак—
— Почекай хвилинку, Іцукі.
Меч рапіри зупинився за міліметр від горла Іву.
— Я чекала, Анекі.
Дівчина-блискавка — Іцукі — відскочила назад і стала перед своєю сестрою, ніби захищаючи її від Іву. Тепер Іву добре розглянула її одяг.
Я думаю, той одяг, який носить Іцукі, називається "кімоно", так? Чула, що це речі з іншого світу, як і катани.
Вбрання було коротким — вище колін, з довгими рукавами і обладнанням, прив’язаним з боків — трохи відрізнялося від того, що Іву звикла бачити.
Через ті рукави було важко розгледіти рухи рук і зрозуміти атаки.
Одяг старшої сестри був схожий, але мав інший крій.
Я думаю, це називається "одяг жриці", чи не так? Так само з іншого світу, як я пам’ятаю.
Її одяг був доволі відвертим, але в той же час чистим і охайним — мабуть, це було через те, як вона його носила. Біля пояса висів довгий меч.
Схоже, жриця — це старша сестра.
Іву повільно відступила, притиснувши тіло до землі — готова до будь-чого. Втім, ситуація здавалася їй дивною. Іцукі була на крок від перемоги, але без жодних вагань відступила за наказом, і не було жодних ознак, що вона шкодувала про це.
"Кашіма-сенпай, здається, у безпеці."
"Хе… Але було досить небезпечно." Іцукі міцніше стиснула рапіру і, не відводячи очей від Іву, звернулася до сестри: "Анекі… Можна спитати, чому ти не дала мені добити її?"
"Тому що це не потвора."
"Га?"
"Це зовсім інше, ніж ті монстри, з якими ми стикалися раніше."
"Що, самиця лева?"
"Леопард."
"Що? …Леопард? В чому різниця?"
Сестра лише посміхнулася, не з насмішкою. Потім спокійно і зосереджено подивилася на Іву:
"Різниця в тому, що вони набагато розумніші — значно більше, ніж ті монстри, з якими ми боролися досі. Душа, що живе за їхніми очима, ближча до людської, ніж до звірячої."
"Отже, що ти хочеш сказати?" — Іцукі закинула назад мокре волосся.
"Можливо, ми зможемо з ним порозумітися."
"Ага, ясно… Але Анекі, я не думаю, що воно вміє говорити, знаєш?"
"Можливо, твоя унікальна здатність вплинула на нього. А може, воно виражає себе не звуками, а тонкими рухами. Вважаю, не дуже розумно судити про розум цього створіння, лише спираючись на здатність говорити."
"Га? Знову я це зробила…? Ах, ну, я ж знову це зробила, блин…" — Іцукі сіла на корточки, сумно схиливши голову.
Перелякана дівчинка — Кашіма — досі сиділа на колінах у багнюці і пусто дивилася на двох сестер. Здавалося, вона ще намагається усвідомити ситуацію. Старша сестра підійшла до Іву. Іцукі інстинктивно простягнула руку, щоб зупинити її, але сестра пройшла повз, не звертаючи уваги.
Вона без вагань увійшла у радіус моїх атак, але… вона не опускає свою оборону ні на мить.
Дівчина легко схилила голову.
— Спершу дозвольте вибачитися за вчинки моєї сестри. Я не відчуваю, що ви маєте намір завдати нам шкоди. Мабуть, ви вступили в бій лише тому, що моя сестра, слідуючи моїм вказівкам надмірно буквально, кинулася на вас без роздумів. Іцукі, швидше вибачайся теж.
— Чи буде тобі пробачено, я не можу сказати.
Іцукі випрямилась і глибоко поклонилась.
— П-прошу вибачення… Я, е-ем… я трохи імпульсивна, знаєте, коли Анекі не поруч, я часто роблю поспішні висновки. Е-е, ти в порядку? — Іцукі нервово махала руками.
— Добре, що ти не використала Кашіму як виправдання замість вибачення. Втім, схоже, мої вказівки були недостатніми. В цьому винна не тільки ти, Іцукі.
Схоже, можна поговорити з цією старшою сестрою. Якщо все пройде добре, ця сутичка закінчиться.
Але Іву все ще не могла знайти голос. Старша сестра зібрала мокре волосся у хвіст. Хоч це й не тип, що подобається Іву, вона побачила у дівчині щось привабливе.
— Дозвольте задати кілька питань. Якщо ви не можете говорити, чи не могли б ви відповісти рухами? Підніміть праву руку, щоб відповісти "так", ліву — щоб сказати "ні", якщо не заперечуєте.
Хм, це я можу…
Іву підняла праву руку.
— Дозвольте уточнити — чи маєте ви ворожість до нас трьох?
Іву підняла ліву руку.
— Чи не маєте ви заперечень проти того, щоб ми розійшлися тут?
Ліва рука.
— …У мене більше немає запитань. Ми просто хотіли забрати ту дівчину звідти з собою і не збиралися з вами боротися.
Іву охопило відчуття тривоги.
Вона відчуває в них щось подібне до Туо-ки, але в іншому сенсі вони зовсім різні. Хто ж ця дівчина насправді?
Дівчина, що стояла над Іву, виглядала абсолютно спокійною. Навіть у глибині Землі золотооких чудовиськ вона залишалася холоднокровною і зібраною.
Всі вони, напевно, потрапили у ту страшенну паніку через монстрів раніше. Кашіма явно налякана. Іцукі намагається зберігати спокій, але це позначилося на ній. А ця старша сестра — зовсім не вражена цим усім.
Її спокій можна порівняти з гладдю ставка без жодної хвилі. Іву не знала, наскільки сильна старша сестра — не бачила її бою, але підозрювала, що її розум гострий, як і меч.
Інстинкти підказували, що це не суперник, якого вона могла б перехитрити. Єдиний варіант — погодитись на її пропозицію. Але що було б, якби Туо-ка зустрівся з цією дівчиною?
Раптом Іву побачила спалах світла, що промайнув повз неї. Вона глянула в бік старшої сестри — та щойно щось кинула.
Меч, що висів у неї на поясі, зник. Іву почула короткий крик і повернулася — за її спиною стояв монстр, вражений прямо між очима. Він хитнувся і впав обличчям у багно. Іву вже збиралася відреагувати на присутність ворога, але старша сестра виявилася швидшою.
Ці розряди досі трохи впливали на мене, але вона справді залишила мене далеко позаду цим ударом. У неї величезний потенціал. Мабуть, зараз єдина серед нас, хто міг би з нею впоратися — це Серас.
Іцукі швидко підійшла, щоб забрати меч сестри, і, йдучи, вихваляла її:
— Чим сильнішою я стаю, тим менше відчуваю, що коли-небудь зможу досягти твого рівня, Анекі!
У її голосі було щось радісне.
— Немає людей, які з народження були б особливими. Я просто будувала себе крок за кроком. Перш ніж зрозуміла, я стала настільки сильною, що ніхто навіть не міг почати змагатися зі мною. З достатньою концентрацією і гарними звичками будь-хто може досягти таких висот.
— Скажи це так, щоб я зрозуміла, гаразд?
— Просто старайся щодня.
— Та це ж… цілком звичайна порада, правда?
— Бути "звичайним" насправді дуже важко, Іцукі.
Іву металася в думках, слухаючи їхню розмову.
Герої з іншого світу… Отже, їх викликали сюди разом із Туо-кою. Але Туо-ка ж казав, що ховається, чи не так? Він трохи розповідав нам про героїв у нашій подорожі, але я не думаю, що це вся історія. Він сказав, що люди з його клану вважають його мертвим, і наче він хоче, щоб вони так думали. Не варто згадувати його ім’я тут.
— Думаєш, він шукає спосіб нас перехитрити? Чи це я неввічливо так думаю? — замислено промовила старша сестра. Ці слова змусили серце Іву битися частіше. Чи може ця дівчина читати думки?
— Я, е-е, думала про когось, — випадково виголосила Іву.
— Вона щось сказала! — вигукнула Іцукі, і в її очах заблищало світло, коли вона повертала меч сестрі. — Ах, яке полегшення! Я б почувала провину, якби ти більше не говорила. Вибач, серйозно, вибач.
— Це частково й моя вина, що я так необережно підійшла до Кашіми. Я вдячна твоїй сестрі, що вона владнала ситуацію.
— Анекі! Вона здається дуже доброю!
— Ти не сама, чи не так? Шукаєш загубленого товариша?
— Е-е… — Іву вагалася, обираючи слова. Ця дівчина не була Серас, але виглядала так, ніби добре відчуває брехню. — Так, я шукаю свого капітана.
— Твій капітан має бути неабияким чоловіком.
— Саме так.
— Розумію…
Іву зрозуміла, що щойно випадково видала інформацію, що її господар — чоловік.
Отже, голос повернувся, тепер потрібно бути обережною і нічого зайвого не розкривати.
Відчуваючи, що зараз вона в менш вигідному становищі, Іву вирішила піти якнайшвидше, повернувшись спиною до героїв з іншого світу.
— Ну, мені треба йти. Сподіваюся, ми згодні, як обговорювали?
— Так.
— Не буду більше відповідати на запитання, якщо ви не проти.
— Вибачте, що так допитувалась.
— Ти дивна дівчина.
— Мене звати Хіджірі.
— А?
— Хіджірі Такао — це моє ім’я. Я була викликана богинею Вішіс із Аліона як герой з іншого світу. Але, гадаю, ви вже про це знаєте.
— Чому ти назвала своє ім’я?
— Просто так ввічливо, Іву Спід.
— Та… що?
Ще одна помилка — вона зрозуміла за моєю реакцією, що це моє ім’я.
— Я вибрала це ім’я, бо воно найбільш ймовірне з усієї інформації, що зібрала. Чула про зникнення леопардоподібної воїтельки, знаєш. Але, будь ласка, не хвилюйся — я не збираюся розповідати нікому, що ми сьогодні зустрілися.
— Чому ти хочеш зберегти мій секрет?
— Ти сильна духом, могутня і добра. Варто намагатися налагодити зв’язки з такими людьми, особливо у світі, як цей.
Іву тихо задумалася на кілька миттєвостей.
— Хіджірі Такао — я запам’ятаю це ім’я.
— Хоча… мене досить цікавить твій капітан. Оскільки ти його "шукаєш", чи означає це, що він вижив після тієї великої тисняви, що пройшла лісом? Чула, що навіть Чотири Святі Старійшини та Учні Вішіс не змогли так легко подолати людиноподібних монстрів серед тих. Можливо, лише колишній "Найсильніший чоловік у світі" або сама богиня Вішіс могли б впоратися і вийти неушкодженими.
— …
— Іншими словами, він має достатньо сили, щоб вижити проти тих людиноподібних — або принаймні я так припускаю, судячи з його здібностей.
— Я захоплююсь твоїм проникливим судженням, але мій капітан… — тихо посміхнулася Іву, — його силу не виміряти так просто, як твою чи мою.
Відійшовши від героїв іншого світу, Іву знову стала звіром, слідуючи по слідах у лісі. Дощ поступово стишався, а ясне небо проглядало крізь хмари, коли сонце почало сідати.
Краплини дощу блищали на заході сонця, а Іву Спід мчала лісом — швидка і влучна, немов спис.