Увійшовши до піраміди серед руїн, ми скинули свої речі — мого шкіряного мішечка вистачало, щоб освітити все навколо.
Ми оглянули невелику кімнату при вході, але не знайшли нічого цікавого, окрім вівтаря в глибині — скоріше за все, ця зруйнована піраміда колись використовувалась для релігійних церемоній. Жодних потайних дверей чи переходів. Усе виглядало так, ніби її просто покинули як є.
Після невеликого огляду ми влаштувались на вечерю, але Серас раптом перестала їсти й задумливо відкинулась назад.
— Можливо, причина, чому ти більше не смієшся так щиро, в тому, що я така нудна й нецікава, — зізналась вона. Решта миттєво заперечила.
Після тієї дивної репліки вечеря минула спокійно. Ми поїли, трохи поговорили й почали готуватись до сну.
Ліз здавалося, важко дається новий одяг.
— Я допоможу тобі переодягтись, Ліз, — запропонувала Іву.
— Ні, я сама впораюсь…
— Схоже, ні. Дозволь хоч поки що допомогти.
Ліз тяжко зітхнула, змирившись.
По дорозі ми зупинялись у селі й купили для Ліз новий одяг — щоправда, він трохи тісний. Але все одно кращий за попередній… Хоча звикнути до нього буде непросто. Я відвернувся, коли Ліз зняла куртку.
— Зрештою, нам таки доведеться купити для Ліз щось більш підходяще, — сказав я, сідаючи біля Серас.
— Хоча нове їй доволі личить, — відповіла вона, розчісуючи блискуче золотаве волосся.
Вона дбає про себе навіть тут, у Землі Золотооких Чудовиськ. Зізнання за вечерею я поки залишу осторонь.
Я ліг, поклавши голову на руку.
— Та що завгодно, напевно, на ній виглядало б добре… Ліз і так красива. Але вона ж не поскаржиться, хоч би що на неї вдягнули, так? Треба дізнатись, що їй справді до вподоби.
— Так, ти маєш рацію. Я спробую знайти момент і спитати її про смаки в одязі.
— Дякую… Зрештою, що б ти не одягла, Серас, воно й тобі личитиме.
— …Справді?
— Ага.
Вона відвернулась убік, ніби щось згадала.
— Що таке?
— А, це… Я згадала про принцесу. Вона завжди знаходила для мене нові вбрання. З часом це навіть стало її хобі.
— Ну, ти, мабуть, була хорошою моделлю.
Серас нечасто говорить про своє минуле.
— Пакюун!
— Сквіі!
Маленька Слей проскакала повз нас, а Піґімару сидів у неї на спині.
Добре вони ладнають.
Серас же зовсім неправильно тлумачила наміри Імператора, так? Цікаво, чи це вплинуло на те, як вона тепер згадує принцесу? Раніше ж вони були близькими.
До речі, принцеса ж мала вийти заміж за Сівіта. Цікаво, що з нею тепер, коли він мертвий. Може, Серас і про це турбується. Вона ж рідко показує свої емоції.
— Ви з принцесою, мабуть, були близькими.
— Думаю, так.
— Серас, слухай, якщо—
— Я тепер твоя лицарка. Я присягнула служити тобі. Будь ласка, не переймайся цим більше, — перебила вона, уникаючи теми. — І я впевнена, що з принцесою все гаразд. Вона розумна і… впевнена, що поводиться гідно.
У голосі Серас не було й натяку на брехню — принцеса справді, мабуть, розумна.
Та дивлячись на Серас — сиділа з рівною спиною, така граційна — я бачив крізь її красу легку вуаль смутку. Це було помітно лише тому, що я спостерігав за нею дуже уважно.
"Я вірю в принцесу, тож мене це не хвилює" — ось що вона хотіла сказати.
…Але ж це не може бути правдою.
Серас раптом спохопилась, зрозумівши, що сказала забагато. Вона кілька разів хотіла щось сказати, але зупинялась. Здавалося, вона хоче змінити тему, але не знає як.
— Ти ж хотіла вмитися перед сном, пам’ятаєш? — запитав я.
Серас з полегшенням плеснула в долоні, ніби я її врятував.
— Е-гм… Т-точно! Ліз, ідемо разом? Можемо допомогти одна одній зі спиною. Не заперечуєш?
— Д-добре. Д-дуже дякую, пані Серас, — відповіла вона, ще перевдягаючись.
Серас змочила дві ганчірки водою й усміхнулась до мене:
— А як щодо нас із вами, пане Тоука? Можемо зробити те саме після них?
Я засміявся й махнув рукою:
— Досить жартів. Ідіть уже.
— Хе-хе, гаразд, — сказала Серас і весело пострибала до виходу, забравши Ліз із собою.
Вона жартувала, так? Принаймні, я хочу в це вірити. Якщо чесно… я б волів, щоб Серас не жартувала так. Спробуй вона з такою реплікою не на тій людині — могла б виникнути серйозна плутанина.
Щойно вони пішли, Іву підійшла й сіла поруч зі мною поговорити про дивну репліку Серас за вечерею.
Серас тоді зізналась нам, що ще за часів служби лицаркою шляхетні особи часто казали їй приблизно одне й те саме:
"Леді Серас, ваша краса й шарм безперечні, та от із гумором у вас якось не складається."
— Дивно якось… Я ніколи не думала, що Серас про таке переживає, — сказала Іву.
— Але ж у неї купа інших сильних сторін, хіба ні? Кого взагалі хвилює почуття гумору якихось пихатих аристократів? Це вони мали б себе почуватись ніяково, — відповів я.
Іву склала руки на грудях, замислившись.
— Під час вечері я намагалась розповісти Серас про всі її сильні сторони, правда ж? Але нічого не допомагало… Може, я ще більше її заплутала. Що я зробила не так?
Я почухав потилицю.
— Може, варто було трохи делікатніше?
— Делікатніше?
— З її точки зору, твої спроби її підбадьорити могли тільки поглибити тривогу. Якщо вона навіть собі не хоче зізнатися в цих почуттях — тим більше важко говорити про них вголос.
— Справді? — перепитала вона з недовірою.
Як для людини з іменем Іву Спід, іноді вона буває дуже повільною.
З часом Іву й Ліз повернулись після умивання. Ми всі приготувались до сну й полягали. Лежачи, я подумки повернувся до того, що бачив надворі.
— Серас.
— Так?
— Пам’ятаєш ті вогні вдалині, ще перед тим, як ми зайшли сюди?
— Так, я теж їх бачила.
— Як думаєш, що це було?
— Бійка між двома чудовиськами, можливо?
— Таке часто тут трапляється?
— Кажуть, золотоокі чудовиська, народжені з різних джерел зла, можуть ворогувати.
Я згадав усе, що Серас мені розповідала. Золотоокі чудовиська в цьому світі були створені послідовними поколіннями Королів Демонів, яких потім перемагали герої з інших світів. Але деякі чудовиська виживали з попередніх поколінь, коли з’являлись нові Демон-королі — багато з них ховались у підземних руїнах або в Землі Золотооких Чудовиськ.
— Тобто, якщо в них різні "батьки", вони можуть між собою битися?
— Так. Але загалом золотоокі чудовиська мають куди міцніші зв’язки, ніж звичайні тварини.
Ясно… тобто вони, зазвичай, тримаються разом. Б’ються рідко.
— Гм.
— Пане Тоука? Щось не так?
— Е? А… Ні, просто думаю про те світло.
Якщо це була не сутичка між чудовиськами… то хто тоді з ким бився?
СЕРАС АШРЕЙН
Коли Серас прокинулась, Тоуки ніде не було видно. Вона швидко розбудила Іву, яка поклала руку на місце, де він спав.
— Більша частина тепла вже зникла… Він пішов давно.
— Його речі ще тут, — сказала Серас, неспокійно оглядаючи приміщення.
Ліз ще спала, а Слей, здавалось, щойно прокинулась.
— Пана Піґімару теж немає, — зауважила вона.
— Піґімару? Хмм… Можливо, він прокинувся раніше, ніж зазвичай, і вийшов, щоб потренуватись у якихось нових комбінаціях із цим слизом. Це ж Тоука — не хотів нас будити.
— Якщо справа тільки в цьому — то гаразд, напевно.
— Він не з тих чоловіків, хто просто покинув би нас у середині Землі Золотооких Чудовиськ без жодного слова. Ти ж знаєш це не гірше за мене.
— Так, знаю, — впевнено відповіла Серас.
Вона з Іву підійшли до входу, тримаючи мечі в руках, і помітили, що магічний кристал дверей було активовано.
— Він зовні — може, я і справді вгадала, — сказала Іву, намагаючись розвіяти тривогу Серас, поки вони обидві виходили з піраміди в прохолодне ранкове повітря.
І тоді вони це побачили.
Внизу, під сходами, на землі лежало щось. Це було чудовисько з людським обличчям. Іву застигла на місці, інстинктивно відступаючи.
— Це що, гуманоїдний тип?! Не може бути…
До довгого й високого тіла істоти були прикріплені величезні людські обличчя, повіки яких були зшиті чимось схожим на нитки. Лише в одному, найменшому обличчі в центрі, очі були відкриті. Усе тіло було вкрите щупальцеподібними відростками.
Перед ним, сидячи навпочіпки, був знайомий силует.
— Пане Тоука?
Навколо істоти розлилась калюжа синьої крові — чудовисько, здається, вже було мертвим. Зі щупальців звисала мертва плоть, а з рота стікала кров, що крапала в зростаючу калюжу під ним.
Тоука сидів трохи далі, гортаючи книжку за межами цієї огидної калюжі. Поруч лежав його короткий меч і якийсь загорнутий у тканину шмат істоти. Піґімару підстрибував біля нього. Тоука повернув голову, поглянувши в їхній бік.
— О, ви вже прокинулись.
Іву проковтнула слину, перш ніж заговорити.
— Т-Тоука, ц-це чудовисько…
— Я відчув його вночі, тож вийшов і вбив.
— Т-ти в порядку?
— Усе добре. Я уважно за ним спостерігав і дочекався нагоди, щоби нанести удар. Нічим не ризикував.
— Це справді гуманоїдний тип?
— Мабуть? Але з ним було не так складно, як я очікував. Щонайменше, я отримав з нього багато досвіду. Навіть підняв рівень, — сказав Тоука, торкнувшись загорнутого в тканину шматка чудовиська. — Я переглядаю “Повне зібрання Заборонених Мистецтв” — шукаю, що можна використати.
— Ти справді сам подолав гуманоїдного монстра? І навіть не поранений? Хмпф. Я що, сплю? — сказала Іву, протираючи очі.
— Ні… Це і є справжній пан Тоука, — сказала Серас, дивлячись униз. Він здавався вищим, ніж раніше, і в її грудях прокинулось нове відчуття впевненості.
Зараз я згадала. Саме він запропонував нам вирушити в ці жахливі глибини. Він здатен перетворити неможливе на можливе.
Серас змогла подолати відчай у Землі Золотооких Чудовиськ лише тому, що була з ним. Вона поглянула на Тоуку, ніби всі її тривоги щезли.
Будь ласка, не намагайся нести весь цей тягар самотужки…
— Деякі з цих гуманоїдних монстрів сильніші за інших. Просто знати це вже цінна інформація. Але вони такі ж агресивні й жорстокі, як і решта, — сказав він, поглянувши на тіло, що перетворилось на м’ясну купу. — Але я радий…
Його обличчя не виражало емоцій, поки він закривав книжку в іншій руці.
— Бо це означає, що мені не треба почуватися винним, коли їх вирізаю.
Міморі Тоука
Наступного ранку ми залишили руїни піраміди, подолавши пристойну відстань від місця, де ночували.
Рівень 1903
Перевіривши свій рівень вдруге, я закрив вікно характеристик і продовжив іти, розглядаючи вирвані з корінням дерева навколо. Я йшов попереду, Серас — слідом за мною, за нею — Ліз і Слей, а Іву замикала колону. Слей була у другій формі трансформації, її голова похитувалась з боку в бік під час ходьби. Здавалося, їй було байдуже до сумок, які ми прикріпили їй на спину. Піґімару сидів у звичній формі канатного черв’яка, затишно влаштувавшись під моїм одягом.
— Тут тихіше, ніж я очікувала, — зауважила Серас.
— Можливо, ми вчора по дорозі до піраміди вибили всіх істот, що крутились поблизу лігва того гуманоїдного чудовиська, — відповіла Іву.
— А може, навпаки, — втрутився я.
— Навпаки?
— Можливо, інші чудовиська в цих краях тікали від нього.
Я також не бачив інших монстрів у лігві того гуманоїдного в Руїнах Скидання. Може, інші монстри просто уникають їх або не заважають їм полювати.
Я задумався.
— Може, ці монстри не живуть так мирно, як ми думали.
Мої думки почали крутитися все швидше.
Я ще не можу розслабитись, але, можливо, ці істоти — не такі вже й непереможні. Я вже зіткнувся з двома — і обох переміг завдяки правильній тактиці. Не можна заперечувати, що навички з накладення ефектів зробили справу значно простішою, ніж я очікував.
Але гуманоїдні монстри все одно залишались загадкою — навіть Серас знала про їхню біологію дуже мало.
Їхня агресія й лють… їхній садизм і жорстокість… Що зробило їх такими? Чому їх створили?
Я витягнув з сумки потрійно загорнуту тканину — вона ще була вологою і теплою. Серас нахилилась, щоб подивитись. Усередині лежали щупальця гуманоїдного монстра, якого я щойно вбив.
— Це матеріали для якогось забороненого предмета? — спитала вона.
— У книзі не було вказано, які саме матеріали брати… Але там була ілюстрація, схожа на ці штуки. Подумав, можливо, вийде використати як замінник.
Серас глянула на мене, поки ми йшли.
— Сторінка 167, так?
Навіть я не пам’ятав номер сторінки!
— А от для чого воно — вже не згадаю…
Серас підняла вказівний палець і трохи задоволено усміхнулась.
— Кристал для підсилення голосу.
Зловила мене.
— Ти вже краще за мене знаєш “Повне зібрання Заборонених Мистецтв”, — сказав я, почухавши голову. Я не раз бачив, як вона знаходила час почитати цю книгу в таборі.
Серас випросталась, знову поглянула вперед і провела пальцями по своєму золотому волоссю.
— Спочатку це було просто зацікавлення… Але потім я… Я подумала, що так зможу бути тобі корисною, пане Тоука.
— Я й далі сам її перечитуватиму, але, мабуть, часто покладатимусь на тебе в деталях. Не заперечуєш?
— Аж ніяк. Можеш на мене розраховувати, — Серас кивнула з повагою, приклавши руку до грудей.
— Вибач, що навантажую тебе.
Відколи ми прибули в Землю Золотооких Чудовиськ, часу на читання в мене майже не було.
— Не варто вибачатись… Читання — частково і для мого власного задоволення.
— Та все одно — це дуже допомагає.
— …Розумію! — в її голосі пролунав легкий радісний підйом. Я знав, що рано чи пізно Серас зацікавиться книгою.
Може, й справді варто поки що довірити дослідження їй. Хоча трохи ніяково, що так підставив.
Серас знову підійшла ближче, глянувши на тканинну торбину в моїх руках.
— До речі, пане Тоука, в книзі є ще дещо, що, можливо, стане в нагоді, я… кьяааа! — раптом закричала Серас і впала на землю. Вона побіліла, з лиця спливла вся кров.
— Га?! — я відсахнувся в шоці.
Що сталося?! Вона злякалась щупальця? Та ні — щойно ж нормально дивилась на нього. Що змінилось?
Я заглянув у торбу.
— Е?
Серед щупалець було одне іншого кольору — і воно ще рухалось. Я витягнув його.
— Черв’як…? А, мабуть, випадково потрапив у торбу, коли я розчленовував чудовисько.
— П-пане Тоука… Це серйозна загроза… Тобто, мені буде важко… В-він небезпечний…
Серйозна загроза? Що вона має на увазі?
— Та досить уже, візьми себе в руки, — я кинув черв’яка в кущі.
— Ти справді терпіти не можеш черв’яків, так?
— …Змушена визнати — не можу.
— Дивно, що саме це твоє слабке місце. Ти ж нормально реагуєш на Піґімару, коли він звивається, і на ті щупальця гуманоїдних монстрів, правда ж? — запитав я.
— Але саме до черв’яків я не можу звикнути… Просто не можу їх терпіти!
Серас підвелась і обтрусила спину. Її вираз обличчя знову став витонченим і зібраним — певно, намагалась компенсувати попередню паніку. Вона урочисто прокашлялась.
— Втім, як горда лицарка, я не маю права на такі… фобії. Таке хвилювання через звичайну відразу — негідне мене. Як колишня капітанка Ордену Святих Лицарів Неа, я ганьблю свій орден, і—
— Ааааа! Пан Тоука викинув його! Не піднось його ближче, Іву! Т-ти що, з глузду з’їхала?!
— В-вибач, — сказала Іву, похнюпившись і відступаючи назад, поки Ліз її сварила.
Отже, навіть Серас буває розгубленою… Відчуття таке, ніби я побачив зовсім новий бік її особистості. Знати слабкості союзників — це теж важливо.
Відтоді настрій у нашій групі став несподівано веселим. Довгі години в Землі Золотооких Чудовиськ напружували всіх, але принаймні зараз поблизу не було жодних монстрів.
Іноді варто дозволити собі трохи розслаблення. Їхні нерви вже й так на межі — я не можу їх у цьому звинувачувати. І чудовиська, що чатують у цьому лісі, не єдині наші вороги. Схоже, відтепер на відпочинок сподіватися не варто. У цій землі для нас залишилось тільки одне справді безпечне місце — я в цьому впевнений.
Ми продовжили шлях.
— У повітрі волога, — сказала Серас, стримуючи волосся в легкому вітерці. Іву підняла очі до неба.
— Схоже, буде дощ.
Навколишній пейзаж змінився — ніби кора дерев і листя потемніли. Це означало, що ми нарешті дістались глибших частин лісу.
— Гадаю, нам варто перевірити он ту ділянку, — сказав я, вказуючи на скельний виступ, що здіймався над деревами. Він виглядав, як мініатюрний гірський хребет, утворюючи перед нами кам’яну стіну.
Я попросив Іву глянути на карту, і ми перезирнулися.
— Тоука.
— Так, я знаю.
Я підозрював, що ми близько… але ми вже так далеко просунулись, еге ж?
— Судячи з відстані — якщо поспішимо, можемо дістатись завтра або післязавтра, — сказала вона.
Відьма Заборон була вже зовсім поруч.
— Що ж нам із цим робити? — пробурмотів я, дивлячись на скелю. Високі урвища тяглись прямо поперек нашого шляху — ніби стіна.
— Якщо ніхто з нас не вміє літати, ми її не подолаємо, — сказав я сам до себе.
Мотузка Піґімару теж була замала — навіть якби вистачило довжини, вона не витримала б нашу вагу. Іву поклала руку на камінь.
— Не очікувала, що зіткнемось із такою стіною.
Я глянув ліворуч і праворуч — урвище тягнулось далеко в обидва боки, настільки далеко, що я не бачив його кінця. Змістивши погляд, я побачив вхід у печеру й вирішив дослідити ближче.
Можливо, принаймні зможемо сховатись тут від дощу…
— На жаль, на інший бік не веде, — сказав я, виходячи з отвору.
Карта Іву показувала лише наше поточне місце й приблизну відстань до мети — жодної інформації про пагорби чи гори.
З огляду на психоемоційний стан усіх… не хочеться робити великий гак. Я просто хочу якнайшвидше дістатись до Відьми…
— Я візьму Слей і спробую обійти скелю — подивимось, що там.
Краще, щоб це була лише моя розвідка. Якщо натраплю на гуманоїдного монстра, мої навички статус-ефектів найкраще з цим впораються, а якщо буде небезпечно — завжди зможу трансформувати Слей і втекти.
Я залишив трьох дівчат відпочити й поїхав у розвідку. Спершу вирушив на захід уздовж стіни — але навіть після довгої подорожі жодного натяку на прохід я не побачив. На щастя, зі східного боку скеля швидко знижувалась, і здавалося, ми зможемо обійти її та повернутись на маршрут.
Я повернувся до інших, і вони з полегшенням сприйняли знайдену інформацію. Ми вирішили рушати східною стежкою — Іву йшла попереду.
— Поки що монстрів поруч немає, — сказала Іву, виглядаючи трохи розслабленішою, ніж зазвичай.
Серас йшла поруч і теж дещо послабила пильність.
— Їх тут так мало… Це тому, що ми вже зовсім близько до Забороненої Відьми? — спитала вона.
— Можливо, більше чудовиськ мешкає по околицях, ніж у центрі, — припустила Іву.
— Розумію. Це можливо.
Поки ми йшли, нам трапилось кілька груп зруйнованих будівель — можливо, вони вели до підземель.
Цікаво, чи не кишать вони там цілими ордами…
З такою думкою я не міг дозволити собі розслабитись. Я відійшов у хвіст загону, щоб поговорити з Ліз.
Ми бачили тіла й гуманоїдних монстрів, а вона ж дитина. Не здивуюсь, якщо це якось на неї вплинуло. Вона з тих, хто все тримає в собі.
— Ти в порядку? — спитав я.
— А, так.
Схоже, все нормально… Хіба що вона вміє так добре приховувати емоції.
— Тобі не страшно через монстрів?
— Не скажу, що мені зовсім не було страшно… Але я тримаюсь. — Ліз м’яко з’єднала руки перед собою.
— Ти ж не скажеш щось типу: “Краще вже тут померти з Іву, ніж доживати в Монрої”, га?
Ліз змусила себе усміхнутись.
— Я… я колись таке думала, але… Я не хочу вмирати. Відколи я з вами, я не раз розмовляла з пані Серас.
Вона поглянула на Серас, що йшла попереду.
— Пані Серас казала, що поки ви живі — вона впевнена, що ми дістанемось до мети цілими.
Отже, вона не казала їй “поки не здаємось”, еге ж? Мудро. Вона знає, що я з тих, хто може прикинутись переможеним, аби вдарити у відповідь зненацька.
— Вона справді мені довіряє, — пробурмотів я.
— Хе-хе… Але тепер і я думаю: поки ви живі, пане Тоука, мені нічого боятись. Все, що я можу — не заважати вам у бою. Я просто концентруюсь на цьому. — Ліз погладила Слей по спині, йдучи поруч. — У нас же ще й Слей є, так?
— Пакюун ♪
Фактично, я був лідером нашої групи. Серас і Іву часто чекали на мої накази і ставили їх вище за будь-що інше. А тепер і Ліз, здається, цілком мені довіряє.
Вся ця відповідальність тисне. Більшість, напевно, вже зламалась би, але… я пройду крізь це. Я виправдаю їхню довіру.
З Ліз усе було добре, тож я вирішив змінитись із Серас і стати на чолі. Коли підійшов, Іву вслухалась у ліс навколо.
— Щось чуєш?
— Монстрів поблизу немає… Можливо, як Серас і казала, вони не живуть поруч із домом Забороненої Відьми, — відповіла вона, торкаючись підборіддя. — Серас, до речі, дивує, еге ж, Тоука?
— Хм? Ти про те, що вона боїться черв’яків?
— І це теж. Я мала на увазі її талант як воїна.
Відтоді як ми зайшли в Землю Золотооких Чудовиськ, Іву і Серас часто вставали рано, щоб потренуватись разом. Вони боялись, що звук зіткнення мечів приверне монстрів, тож завжди дотримувались тиші.
Схоже на карате — “сундоме”, коли зупиняєш удар перед тим, як влучити у супротивника.
— Тепер, коли ти сказала…
Я й справді відчуваю, що вона стала швидшою. Відтоді як ми дістались столиці Ульзи, вона ніби змінилась. Хоча, мабуть, краще сказати — повернулась до себе колишньої. В Руїнах Мілсу вона ж була на межі — після всіх тих днів у втечі. Навіть у бою з Лицарями Чорного Дракона вона ще не була в повній формі.
— Вона б’ється значно краще, відколи має нормальний сон. Але навіть цього вистачило, щоби здивувати найкращого гладіатора Монрої?
— Хмпф. Її ж не за вроду капітанкою Ордену Святих Лицарів призначили. Вона талановита воїтелька.
До речі, хіба Сівіт не казав, що теж хотів із нею побитись?
— Вона сильніша за тебе?
— Фізично я сильніша — і швидша, і технічно краща — але її потенціал перевищує мій.
— Ти так думаєш?
Як Іву це знає — інтуїція?
— З її духовною бронею більшість воїнів узагалі не матимуть шансів, — сказала Іву.
Чесно кажучи, Серас просто не щастило з противниками і обставинами — Білі Блукачі, Лицарі Чорного Дракона… Обидва рази вона була виснажена після застосування броні. Проти того короля-скелета й ворогів у Землі Золотооких Чудовиськ розрив у силі не дав їй розкрити весь потенціал.
— Хмм… Напевно, ти права. Сильні завжди привертають увагу — хочуть вони того чи ні. Хоча Сівіт Ґартланд був особливим випадком.
Іву склала руки й подивилась на мене.
— І та людина, що перемогла Сівіта — зараз стоїть прямо переді мною. Дивно усвідомлювати це.
— Просто я не бився чесно. Я стягнув його на свій рівень і влаштував пастку. І все… Але ж є й інші, так? Сильні воїни з інших країн, чи лицарські загони, про які я чув від інших.
— Хочеш перевірити, наскільки ти сильний? Хе-хе, ну ти ж чоловік.
— …Напевно, так.
Я думав, що вся ця інформація — просто непотріб, яким можна знехтувати. Єдина, кого я дійсно хотів розчавити, — це та огидна Богиня. Але після зустрічі з Серас і Сівітом я почав розуміти, наскільки важливо знати, хто є хто.
Ніколи не знаєш, коли такі знання стануть у пригоді.
— Ну… На північному заході є жінка, яку звуть Священна Жриця Йонато. Її звати Курія Ґільштайн. Вона командує Святим Орденом Чистки й вважається найсильнішою воїтелькою Йонато. Під нею — Четверо Святих Старших, четверо братів і сестер, які, за чутками, хочуть відібрати в неї лідерство. Кажуть, двоє старших — особливо сильні.
— Хмм…
— На південному заході — Імперія Міра. Там найсильніший — Дико Красивий Імператор, без сумніву.
Ага, пам’ятаю це ім’я. І чому воно звучить настільки тупо?
— То що, сам імператор — найсильніший воїн країни? — спитав я.
— Він переміг усіх суперників у боротьбі за трон ще в молодості. Але мало хто бачив його у бою. За межами Міри його справжня сила — таємниця. Старші сини попереднього імператора й досі особисто служать молодшому братові — недооцінювати його не варто.
— Хм… Виходить, найсильніший воїн Ульзи — це ти?
— Ні. Це Вбивця Драконів із Лицарів-Мисливців. Якщо чутки правдиві, я не мала би жодного шансу проти нього, — відповіла Іву.
Невже він навіть сильніший за Іву? Хоча, може, вона просто соромиться.
— У колишній Священній Імперії Неа є Серас Ашрейн, — продовжив я. — В Імперії Бакосс був Сівіт Ґартланд… А що щодо Магнара на півночі?
— Найсильніший воїн у Королівстві Маґнар — капітан Вершників Білого Вовка, Соґуд Сіґмус.
Головний вершник Білого Вовка… Пам’ятаю це ім’я. Сівіт колись говорив, що хоче з ним побитись.
— Відтоді, як він став головним вершником, ніхто не сумнівається в його гідності. Він молодший брат короля, але жодної протекції — ще до призначення його знали по всьому континенту як сильного й героїчного воїна.
Але де він був, коли впала Нічна Стіна? Ну, це потім. Є питання важливіше…
— …А що з Аліоном?
Країна, де ця гнида-Богиня тримає свої фігури.
— “Тринадцять Орденів Аліона” доволі відомі, особливо Шостий Орден Лицарів — кажуть, їхня сила не має рівних. Із персоналій — часто згадують ім’я Нянтан Кікіпат. Востаннє її відправили в Ульзу.
Шостий Орден Лицарів з Тринадцяти Орденів Аліона… І Нянтан Кікіпат. Я запам’ятаю ці імена.
— І ще — вони не з жодної держави — але Саблезубі Тигри теж доволі відомий найманий загін.
Зустрічався з ними.
— А ще група з чотирьох осіб, відома як Білі Блукачі.
Вже вбиті.
— І ще, мабуть, є “Меч Відваги”. Він героїчний кривавий найманець, але я про нього майже нічого не знаю.
Ніколи не чув.
— Дякую, це було корисно, — сказав я.
Отже, ось ті, кого я, можливо, зустріну в майбутньому. Коли настане той день, дехто з них може стати на моєму шляху. А інші — стануть фігурами на моїй шахівниці. Хто ким стане — ще не ясно. Але якщо хтось із них стане моїм ворогом… я зітру їх на порох.
Нарешті ми дістались до місця, де скеля спадала. Я залишив Іву й інших стерегти табір, а сам пішов із Слей на розвідку.
— Все чисто, — повідомив я, повернувшись.
Схоже, більше перепон не буде — і великих гаків також. Ми уникнули серйозних затримок.
Земля за урвищем була вологою, але не настільки, щоб провалюватись у багнюку. Подекуди виднілись невеликі калюжі, а навколо тягнувся густий ліс із хвойних дерев. Я поглянув угору й побачив низькі важкі хмари. Повітря стало вологішим — схоже, скоро дощ.
— Ми вже так далеко дійшли, — сказала Серас.
Іву кивнула і обернулась до Ліз:
— Ти молодець, Ліз. Тоука, Серас… Я навіть не знаю, як вам дякувати. Без вас ми б ніколи не дістались аж сюди.
— Сестричко? А як же Піґімару і Слей?
— Хмпф, ти права. Я й Піґімару, і Слей теж маю подякувати — від усього серця. Ви дуже допомогли нам у цій подорожі.
Іву уклонилась із повагою.
— Та ні, нам і твоя карта знадобилась, Іву. Я ж тут не з благодійністю прийшов, пам’ятаєш?
Серас хихикнула й усміхнулась нам обом:
— Навіть якщо ви це заперечуєте, пане Тоука, ви добра людина.
— Можливо, — буркнув я.
— Я не прагну великого дому. Просто хочу спокійне місце — де можна жити разом із Ліз… — Іву поглянула вдалечінь, в очах — щось схоже на тугу. — Щойно я подумала, що мої дні як гладіаторки позаду — мрія розсипалась на очах. Але тепер… знову з’явилась надія. Можливо, вона справдиться.
Її погляд став м’якішим. Її котячі очі з ніжністю дивились на Ліз.
— Коли все це закінчиться… може, ми разом щось посіємо. Побудуємо хороше життя. Може, все це вже зовсім близько.
— Так… — Ліз була охоплена емоціями, в її очах з’явились сльози.
— …Іву, — Серас вимовила її ім’я мимоволі.
Щось зависло просто над головою Іву.
Воно з’явилось раптово — без звуку, без жодної присутності, буквально нізвідки. Дивна форма — ніби обличчя людини завдовжки два метри, обрізане під носом, що зависло в повітрі. Створіння, що складалося лише з щелепи й рота; два передні зуби були довгі, золоті й ворушились, як щупальця.
Це, напевно, його очі.
Ліз зблідла.
— Сестри…
Що це за тварюка? Це гуманоїд?
— Ґраа!
— Іву, зачекай—! — вигукнув я.
Серас, отямившись після раптового шоку, вихопила меч. Але Іву зреагувала швидше — вихопила свій меч і провела яскраву дугу над головою в одному плавному русі. Це виглядало майже як техніка іайдо у самураїв.
Її блискавичний, красивий удар припав чудовиську точно в центр.
— Ґрааах! — воно видало сиплий крик, а з рани бризнула кров. З глухим ударом воно впало на землю, й у ніг Іву почала збиратися калюжа.
Червона кров… Отже, це був не гуманоїд.
Іву підняла погляд, здивована. Її меч все ще стирчав у тілі.
— Щ-що таке, Тоука? Чому ти намагався мене зупинити?
— Воно ще живе?
— Ні, здається, мертве. Не рухається.
Ну, воно справді застало її зненацька — і вона зробила все правильно. Але щось тут не так.
Я глянув на труп. Воно відразу нагадало мені Пожирача Душ.
Було так близько — і не напало одразу… Те ж саме було з Пожирачем Душ. Стояв як статуя, поки я не показав наміру вдарити. Можливо, такі чудовиська контратакують лише тоді, коли відчувають намір атакувати?
Я згадав той лазер, який тоді прилетів у відповідь.
Це чудовисько було схоже на гуманоїда, тому я й не використав навички статус-ефектів.
— Т-Тоука… Я зробила щось не так? — спитала вона.
— Ні, я просто був надто обережний… Ти нічого не зробила не так, просто—
Тіло сіпнулося.
У наступну мить воно засяяло.
— Відійдіть від нього, всі! — закричав я.
Чудовисько заверещало — гучно, різко, так, що довелося затулити вуха.
Ні… воно…
Я згадав Елітну П’ятірку, того, що весь був у бинтах.
Це був сигнал для Сівіта — мовляв, поруч сильний ворог. І він спрацьовував після смерті.
Світіння зникло, крик також стих. Іву озирнулась до нас, прибравши руки від вух.
— Щ-що це було?!
— Гадаю, це були його передсмертні крики.
— Але ж це було так голосно, і… — Іву, з її чуттям, першою зрозуміла.
Вони наближались. З усіх сторін.
Я заплющив очі, опустився на коліно й торкнувся пальцями землі. Крики, рикання, тупіт — усе злилося в одне. З землі йшли дрібні вібрації.
Жорстокість гірша за катівню.
Темрява чорніша за ніч.
Садизм густіший за смолу.
— Тьху. Так і думав. — У мене пересохло в роті, але я все одно клацнув язиком. — Грьобані гуманоїди.
Я вже перемагав одного з них, але цього разу… їх забагато.
Ось чому ми не бачили інших монстрів. Це створіння своїм вереском викликало на нас зграю. Слабші чудовиська уникають таких істот — тому тримаються подалі. Це лише теорія, але, схоже, ця місцевість ними буквально кишить.
Та спершу — треба вижити.
Птахи зірвалися в повітря всі разом — як вісники нашої загибелі. Я напружив слух.
У нас ще є трохи часу…
Я вже й не намагався рахувати. Їх було до біса багато — цього вистачало.
— Усі слухайте, — звернулась Іву, обернувшись до нас із далеким поглядом. — Я відверну їхню увагу. Ви використаєте цей час, щоб дістатись до Відьми.
Ліз застигла на місці.
Іву глянула назад, у бік, звідки ми прийшли.
— Я виграю для вас час. Зманю їх у протилежний бік і потім повернусь. Пам’ятаєш карту, Тоука? Навіть без неї ти зможеш знайти шлях.
— Сестро…
— Ліз, — голос Іву став різким, як у дорослого, що повчає дитину. — Це моя вина. Через мою необережність усе це сталося. Я маю це виправити.
Вона присіла, поклала руку Ліз на плече й глянула на мене.
— Я леопардка. Може, мені вдасться злитися з монстрами й утекти. Я маю загострені відчуття, добре почуваюся в лісі.
Серас одразу зробила крок уперед.
— Я не гірша за тебе в цьому!
— Ні. Ти занадто впадаєш в очі… і не тільки зовнішністю, гх.
— С-сестро… — Ліз тремтіла.
— Судячи зі звуків, часу обмаль. Ліз… слухайся Тоуку й Серас, поки мене не буде, і—
— Гаразд, — перебив я. — Якщо вже наполягаєш — добре. Я дозволю. Але лише з однією умовою.
Повернись живою. Що б там не було.
Іву звузила очі й усміхнулась рішуче.
— Так, я обіцяю—
— Брехня.
— Т-Тоука?!
— Я не дурень, Іву. Твої шанси вижити — мізерні.
— А-але я…
Я продовжив, оцінюючи відстань до орди за звуками кроків.
— Ти ні в чому не винна. Це чудовисько, мабуть, має якусь здатність підкрадатись до ворогів. У тебе не було шансів його помітити.
— Але я…
— Якби я була на твоєму місці, зробила б те саме, — сказала Серас.
Саме це я і хотів сказати — дякую, Серас. Та й Ліз стояла найближче до Іву в той момент. Звісно, вона не вагаючись кинулася вперед — просто інстинктивно хотіла захистити молодшу сестру.
— Насправді, я сам мав використати навичку з ефектом стану. Це була моя помилка, тобі не варто брати це на себе.
— Але Тоука!
— Слухай. Щоб зустрітись із Забороненою Відьмою, ти мені потрібна. Цю карту вона передала члену твого клану, так? Логічно, що з тобою на нашому боці буде простіше встановити контакт. Я не можу ризикувати, піддаючи тебе ще більшій небезпеці, — пояснив я, дістаючи маску мухи з рюкзака.
Потім я витяг голосопідсилювальний кристал із кишені на грудях.
Ще не повністю затверднув, але придатний до використання.
Я трохи попрацював над ним у таборі. Голосопідсилювальний кристал — це магічний камінь, що підсилює голос, і зробити його було значно легше, ніж більшість інших заборонених артефактів. Але я використав інші матеріали, ніж ті, що були зазначені у Повному Зводі Заборонених Мистецтв — зокрема, частини гуманоїдного монстра. Я ще не перевіряв його, боявся привернути увагу інших істот.
…Сподіваюсь, спрацює.
Я вставив його поруч із кристалом для зміни голосу у свою маску.
— У мене найбільше шансів вижити проти них. А точніше, в нас — з Піґімару й Слей. Лише мої навички з ефектами стану ми точно знаємо, що смертельно діють на гуманоїдних монстрів.
— Угх… — Іву розлютилась, але не заперечила.
Вона все розуміла. Якщо мислити логічно — я найкращий варіант для відволікання. Вона почувається винною, але ніхто її не звинувачує.
— Добре мати почуття відповідальності, але рішення, хто ризикує, приймаю я. Просто змирись — це наказ.
— …Вибач, — кивнула Іву. — Хмпф… Не заперечу.
Ліз уклонилась, на межі сліз.
— Дякую, пане Тоука!
— Дякуватимеш, коли все закінчиться.
— Так! — твердо відповіла вона.
— Сер Тоука… — Серас мала складний вираз обличчя.
Вона хвилювалася за мене. Але часу на суперечки не залишилось. Часу на люб’язності — теж.
Серас опустилась на одне коліно, стримуючи всі емоції. На чолі — краплі поту.
— Успіхів у битві, — просто сказала вона.
Справжній лицар до кінця.
— Подбай про Іву й Ліз.
— Так.
Я пояснив їй, що робити в найгіршому випадку — якщо я не повернусь.
Мусимо бути готові до всього.
Серас підвелась із коліна.
— Зрозуміла, сер Тоука. Хоч я й воліла б, щоб ви не говорили таких недобрих речей.
— Радий, що маю віце-капітанку, яка дивиться правді в очі. Отже… Хочу, щоб ти повела Іву й Ліз назад до урвища й сховалась у тій печері. Знаєш, про яку я?
Вона недалеко звідси і повинна добре їх укрити.
— Залишаю таймінг за тобою. Коли я зіштовхнуся з ордою, ти й Іву знатимете, що робити.
— Прийнято.
Поки що я наказав їм ховатися в чагарнику. Вони всі виглядали так, ніби ще хочуть щось сказати, але час для слів минув. Я зосередився знову.
— Вони близько… Пора рухатись.
Я провів ману через кристал на шиї Слей, піднімаючи її до третьої форми. Піґімару виглянув із-під моїх шат.
— Вперед.
Я сів на Слей і вирушив.
***
— Тут має вистачити.
Я дістав маску мухи й спрямував ману у голосовий кристал усередині. Потім підніс маску до Піґімару.
— Сигнал до бою даєш ти, Піґімару.
— Скві.
— Починай.
Піґімару роздувся, ніби набирав сили, і…
— СКВІіііііііііііі!
Минуло кілька секунд.
— Добре… Вони йдуть.
Я відчув, як здригнулась земля, і нестерпна присутність орди насунула з усіх боків. Вони змінили напрям — і йшли просто на нас.
Усе — за планом.
— Мвахаха, ідіоти! Добре, що чуєте так добре, еге ж? І настільки дурні, щоб самі прибігти до мене.
Я надягнув маску мухи — поле зору звузилось. Дратує, але зате вона захищає очі від гілок під час руху лісом.
Чим менше уваги я витрачаю на ухилення — тим більше лишається на все інше.
Я підштовхнув Слей до галопу. Вона трансформувала частини свого тіла, щоб мені було зручно триматись ногами. Здається, навіть такий недосвідчений вершник, як я, впорається.
Монстри переслідують. Добре. Але ті, що попереду, швидко наздоганяють… Зрештою вони все ж доженуть.
Я глибоко вдихнув.
Чесно кажучи, я не знаю, чи вийду з цього живим. Усе залежить від того, наскільки сильні ці гуманоїдні монстри. Я ще не зустрів їх достатньо, щоб бути впевненим, які в них характеристики.
І не кажучи вже про їхню кількість. Принаймні мені вдалося не змусити Серас та інших хвилюватися. Якби я хоч трохи показав слабкість, вони б намагались мене зупинити. Мені довелося триматись спокійно — але це була лише маска.
Звісно, я маю намір повернутися до них живим. Але не знаю, чи повернусь неушкодженим. Не знаю, якою ціною обійдеться ця битва.
— Вибачте, ви двоє, — сказав я, відчуваючи тиск величезної орди за спиною.
— Скві?
— Хрруф…?
Піґімару й Слей теж не в найкращій формі. Вони виснажені, але...
— Ви готові ризикувати життям заради мене?
Піґімару почервонів, а Слей опустила голову.
Гм? А… зрозуміло.
— Сформулюю інакше. Ви готові ризикувати життям заради них?
— СКВІ! — вигукнув Піґімару.
Цей малюк був таким полохливим, коли я його вперше знайшов...
— Хрруф! — Велика чорна кобила світилась рішучістю.
Вони готові битись. Битись за своїх.
Я відчув, як коріння Піґімару поповзло від потилиці до обличчя.
Безліч монстрів нависали за спиною — їхня гостра присутність пронизувала хребет холодом. Здавалося, я б’юся не з істотами, а з усім лісом. Ніби вся Земля Золотих Очей переслідувала мене. Серце калатало, а холодний піт стікав по шиї.
— Відкрити статус.
Я перевірив залишок мани, поки чорна восьминога Слей здіймала бризки багнюки з кожним ударом копит.
— Добре, — я пришпорив Слей ще швидше й обернувся в сідлі до ворогів. — Без пощади.