Земля золотооких монстрів
Незабаром ми опинилися в оточенні дерев, і ліс розкинувся перед нами, коли ми дивилися вниз з вершини пагорба. Ранній ранковий вітерець відчувався прохолодним і свіжим на моїй шкірі. Час від часу ми чули крики вдалині. Можливо, монстри? Я напружив очі і побачив небо крізь листя вгорі.
"Я не відчуваю жодних монстрів поблизу", - сказала Іву спереду, уважно прислухаючись.
Гаразд. Поки що жоден з них не наближається до нас. А поки що ми спокійно прогуляємося лісом.
Іву очолила нашу групу, за нею йшли ми з Піґімару, потім Ліз, а позаду нас - Серас.
"Ви вже бували тут раніше, чи не так?"- запитав я Іву та Ліз.
"Правда, ми тут недовго були", - відповіла Іву.
Навіть якщо це був лише короткий час, Іву мала досвід перебування в Землях Золотооких Монстрів - це все одно було перевагою.
"Я можу провести тебе лише до того місця, де ми вже були, там було джерело води. Це місце недарма називають Великими Руїнами, і ми можемо сховатися в старих будівлях."
"А як щодо їжі?"- запитав я.
"У м'ясі деяких золотооких монстрів є отрута, але не у всіх. Ти ніколи не дізнаєшся, чи вб'є тебе ця тварюка, поки не почнеш її перетравлювати."
Очевидно, отрута не має ні запаху, ні смаку. Треба бути дуже голодним, щоб ризикнути їх з'їсти. Монстри в Руїнах відкинутих були настільки кислотними, що я ледве міг до них доторкнутися...
"Тут є деякі фрукти та гриби, які можна їсти. Але я не впевнена щодо глибших ділянок земель золотооких демонів".
"Ну, я впевнений, що ми щось знайдемо",- сказав я.
У нас є моя шкіряна сумка, так? Її легко носити, нам не потрібно турбуватися про те, що їжа зіпсується, і вона завжди буде в безпеці.
"Отже, головна причина, чому ви втекли звідси...?"
"Монстри."
То це і є наше вузьке місце, так? Поки ми зможемо вирішити проблему з монстрами, ми зможемо досягти прогресу.
Я озирнувся і подивився на Ліз, яка стояла за моєю спиною з великим рюкзаком на плечах. Іву пояснила, що взяти коней з собою буде складно. Це привернуло б увагу монстрів і спричинило б надто сильний стрес для тварин, щоб вони могли бути корисними для нас. Нам довелося нести свої речі самим, і найважчий тягар припав на долю Ліз. Перед тим, як ми увійшли в землі золотооких монстрів, вона сказала, що хоче нести якомога більше.
"У тебе все гаразд, Ліз?"- запитав я.
"Я в порядку, пане Тоуко!"
"Просто скажи щось, якщо втомишся, добре?"
"Так!"
"Я хочу поважати твою пропозицію, Ліз, але бачиш...",- почала Іву, а ми з Серас хотіли висловити своє занепокоєння, але Ліз нас усіх перебила.
"Чим менше мішків вам доведеться нести, тим більше шансів, що я виживу. Я не можу допомогти вам боротися, тож якщо ви зможете пересуватися вільніше, то зрештою я буду в більшій безпеці."
Вона не помиляється.
"Ти чудовий член нашої групи найманців, Ліз",- сказав я, озирнувшись на неї. Вона засяяла.
"О! Дякую!"
"Ти не боїшся?"
"Я-я в порядку. Будь ласка, не хвилюйся за мене."
Вона трохи нервує, але я не бачу справжнього страху. Це тому, що вона була тут раніше з Івою?
"Це дивно з мого боку, але час, який я провела в тій таверні, був... набагато страшнішим, ніж час, який я провела тут зі старшою сестрою",- трохи пригнічено промовила Ліз. "Якщо я буду зі старшою сестрою, неважливо, де ми будемо, я буду щаслива",- сказала вона нарешті, і її очі пом'якшали.
"Пробач, Ліз. Я була такою дурною, що не розуміла цього",- сказала Іву.
"Н-ні! Тобі не треба вибачатися!"
"Такі люди, як ця власниця таверни, не помічають, що щось не так",- сказав я.
У Ліз не було жодних видимих травм - Серас підтвердила це, коли вони разом перевдягалися. Вона була морально загнана в кут більше, ніж будь-що інше. Ліз з тих, хто посміхається і терпить, згадуючи щасливі часи, які вона провела з Івою. Це виглядає так, ніби доброта Ліз зробила все це для неї ще гіршим. Все так заплутано - чиясь доброта приносить стільки смутку.
Я радий, що мені вдалося прикінчити ту власницю таверни, яка завдала їй стільки страждань. Дехто може подумати, що я вчинив неправильно. Було егоїстично вбивати її, навіть якщо вона була кривдницею. Але я просто не міг змиритися з думкою, що вона проживе решту свого життя там, у Монрої, так, ніби нічого не сталося. Ось чому я відправив ту власницю таверни до диявола - і не шкодую про це.
"Не варто себе через це картати, Іву",- сказав я.
"Хм..."
"Зараз ти - єдине, що рятує Ліз. Вона тут тільки тому, що ти вирішила втекти з нею з Монроя. Ти сама прийняла це рішення - цього більш ніж достатньо."
Іву видихнула, хитаючи головою з боку в бік.
"Гаразд. Твоя взяла, Тоуко."
Ми зупинилися в лісі, щоб Іву перевірила карту на своєму зап'ясті. Відстань між двома точками скорочувалася.
"Здається, ми наближаємося до місця призначення", - сказала Серас, нахилившись, щоб краще роздивитися. "Але не ясно, чи можемо ми просто йти прямо до нього."
"Зрештою, ніяких подробиць на цій карті немає". Я відвернувся від Серас і подивився на дерева. "Залежно від рельєфу місцевості, нам, можливо, доведеться зробити кілька обхідних гаків..."
Серас почала говорити, але я затулив їй рот рукою, щоб зупинити її.
"Нх, мх...?"
Ми з Івою обмінялися поглядами, і вона мовчки кивнула, перш ніж витягти меча. Вона теж це помітила.
"Поруч монстр. Діємо за планом",- сказав я їй очима.
Вона ще раз кивнула і зосередила свою увагу на глибокому кущі неподалік, тримаючи меч напоготові. Серас і Ліз, здавалося, помітили, що щось відбувається, і трохи присіли.
Я показав рукою в бік де відчув присутність, і мій рот природно почав кривитися в усмішці.
Цікаво, що за монстри тут живуть? Виходь!
З кущів до нас вискочило лускате чудовисько на двох ногах - щось на кшталт ящірки. Я бачив, що за ним тягнеться двозубий слід, з чимось схожим на леза на кожному кінці.
Він відрізнявся від тих, що були в Руїнах відкинутих...
На місці, де мала б бути голова ящірки, була дивна маса, схожа на водорості, що звивалася вертикально, ніби істота була повністю занурена у воду. Хм? ...Ящірка з головою з водоростей? В голові почали проноситися спогади.
Іву міцно стиснула свій меч і закричала: "Це золотооке чудовисько! Що нам робити, Тоуко?"
До пасма водоростей на голові чудовиська було прикріплено кілька золотих перлин.
Зрозуміло, це, мабуть, його очі.
Іву не виказувала жодних ознак страху, а я вже звик до всіх цих дивних форм монстрів після того, як провів час у Руїнах Відкинутих. Цього вже недостатньо, щоб налякати мене.
"Агуун!" Монстр вивернув шию і видав грубий крик. Він був спрямований на Іву.
Цікаво, як воно дивиться на таких леопардів, як Іву? Я ще навіть не знаю різниці між леопардами і монстрами...
Іву рушила першою, але чудовисько у відповідь затупотіло по землі.
"Гігійоо!"- Він кинувся на Іву, видаючи тривожні крики. Надмірно розвинені кігті монстра пронеслися в повітрі, ледь не зачепивши її голову, коли вона пригнулася під його атакою. Одразу ж воно спрямувало до неї два зубці хвоста, наче списи, але Іву вправним рухом меча відхилила обидва удари. Вона рухалася легко, ні разу не спітнівши. Вона була найсильнішим кривавим воїном у світі і цілком заслуговувала на цей титул.
...Гаразд.
"Параліч".
Монстр зупинився на місці.
"Тут це теж діє на монстрів, так?" Я показав себе, виходячи з кущів з простягнутою рукою. "Отрута."
" Нгхх?!"
Я продовжував крокувати ближче і поклав руку на плече Іву.
"Чудова робота."
"Ти дізнався, що хотів, Тоуко?"
"Так, моя перша умова виконана."
Мої паралізуючі та отруйні навички спрацювали. Все ще не впевнений, що вони спрацюють на всіх монстрів тут, але це гарний початок.
"Сон."
Монстр впав вперед і звалився на землю.
Сон теж працює. Я міг би прикінчити його своїм умінням берсерк, але спершу треба перевірити ще дещо.
"Я збираюся перевірити, скільки часу потрібно, щоб ця річ померла",- сказав я.
"Я, мабуть, змогла б впоратися з такою істотою сама. Як він тобі?"- запитала Іву, оглядаючи вмираючого монстра.
Я не застосував параліч одразу, щоб подивитися, як він бореться з Івою, і порівняти ящірку з тими монстрами, з якими мені доводилося боротися раніше.
"Цей був слабший",- зауважив я.
"Га?"- буркнула Іву.
"Він був набагато слабшим за монстрів, яких я вбивав у Руїнах Відкинутих."
З точки зору швидкості, присутності та бойових інстинктів, монстри, з якими я бився в минулому, були набагато сильнішими. Щодо агресії, то він був таким же вбивчим, як і всі інші, хоча й менш здібним. Як тільки він визнав Іву здобиччю, він без вагань кинувся в атаку.
Але поки що я бачив лише одного. Мені доведеться спостерігати за більшою кількістю, щоб побачити, чи мають вони ті ж самі моделі поведінки.
"Ну, в будь-якому випадку... Теорія про те, що всі монстри в цій місцевості шалено сильні, поки що відпадає."
Через деякий час монстр помер від отрути. Я витягнув з-за пояса короткий меч і ввігнав лезо в його тіло. Він увійшов з одного удару! Набагато м'якше, ніж монстри з Руїн Відкинутих. Ніякої кислотної рідини чи чогось подібного - навіть кров не виглядає небезпечною. Я подивився в божевільні, золотисті очі істоти.
"Ці істоти не становлять загрози - поки що."
Я переклав свій короткий меч в іншу руку і взявся за труп.
"Пане Тоуко, що ви робите?" - запитала Серас. Вона заклала обидві руки за спину і нахилилася ближче, щоб спостерігати. Вона придушила посмішку і відвела очі від мене, завжди переконуючись, що я не зайнятий, перш ніж покликати мене, щоб не заважати мені.
Вона тримається відсторонено. Ніби між нами існує якась межа.
"Мені здається, що я пам'ятаю, що бачив такого монстра раніше, і все", - сказав я.
"Ти бачив їх раніше?" - запитала вона.
"Ну, я вперше бачу його на власні очі". Я показав їй обкладинку своєї книги, яку дістав з рюкзака. "Але десь у цій книзі..."
Я гортав свій примірник "Заборонені мистецтва: Повне зібрання творів", поки Серас не вказала на малюнок у правому нижньому кутку.
"Це воно?" - запитала вона.
Це був простий начерк людиноподібної ящірки з якоюсь водоростю замість голови.
"Це вона". Назва пригадалася мені, щойно я побачив цю істоту - водоростеголову ящірку. "Очевидно, цей шматочок листя можна використовувати для виготовлення заборонених предметів."
"Як кристал, що змінює голос, який у тебе в масці?"
"Так, на кшталт цього."
Серас присунулася ближче, намагаючись прочитати замітки на полях. Її голова нахилилася, поки не опинилася прямо під моїм обличчям.
"Хм? Тут написано, що вони живуть в якихось руїнах в Бакосі?"
"Це, мабуть, просто означає, що хлопець, який написав цю книгу, не зустрів жодного з них тут."
Очевидно, Великий Мудрець знав не все про Країну Золотооких Чудовиськ.
Я знайшов анотацію на іншій сторінці.
"Вважається, що в Країні золотооких монстрів популяція монстрів швидко змінюється. Потрібні щомісячні дослідження, щоб визначити, які монстри живуть в яких районах у будь-який момент часу. У той час як руїни в кожній з країн континенту мають в основному постійні популяції видів монстрів, істоти в Країні Золотооких Монстрів можуть сильно відрізнятися за типом і розподілом. З іншого боку, це означає, що там теоретично можна зібрати всі необхідні матеріали для заборонених предметів".
Це важливо знати - шкури та роги монстрів можна перетворити на цінний товар. Заборонена відьма, очки досвіду і матеріали для предметів... Якщо пощастить, я зможу вбити тут трьох зайців одним пострілом. Серас виглядала так, ніби щось згадала, прочитавши анотацію разом зі мною.
"До мене доходили чутки про замки і фортеці, які охороняють цю місцевість. Іноді кажуть, що вони не просто захищають свої землі від монстрів, але й активно полюють на околицях, щоб зібрати капітал для своїх народів."
"Якщо навколо багато різних видів тварин і вони ніколи не заходять надто глибоко, то це може бути просто ідеальним мисливським угіддям",- сказав я.
З-за мого вуха вислизнуло світло-блакитне щупальце, щоб зазирнути в книгу. Піггімару звивався, наче читав разом з нами.
"Сквіі."
Не думаю, що цей малюк розуміє слова. Напевно, просто наслідує мене.
Я погладив кінець його щупальця. "Нам потрібно в першу чергу дістати тобі більше того розчину для покращення монстрів, так?"
"Сквіі!"
"Заборонені мистецтва: Повне зібрання творів - досить цікава книга..." пробурмотіла Серас. Їй було цікаво це вже деякий час.
"Хочеш почитати?"- запропонував я. Я пригадав, що вона якось згадувала, що любить переглядати старі тексти.
Серас повернулася і подивилася мені в очі. "Ти точно не проти?"
"Якщо це будеш тільки ти. Я довіряю своїм прийомним батькам, але ти близька людина."
Вона знову повернулася до книги, м'яко ворушачи вухами, які стали рожевими, як вишневий цвіт.
"...Дякую."
Усім подобається відчувати себе особливими, і в цьому випадку я кажу правду. До того ж, Серас все одно дізнається, якщо я брешу...
"Дозвольте мені!"- Вона підійшла і стала на коліно, спритно відрізаючи водорості від тіла монстра.
"У тебе дійсно добре виходить."
"Хе-хе, для мене велика честь отримати комплімент". Вона акуратно згорнула водорості в ганчірку.
"Тоді візьми і це", - сказав я, простягаючи книгу.
Серас обережно взяла її обома руками і ніжно притиснула до грудей.
"Візьму... Дуже дякую, сер Тоуко".
Ми продовжили свій шлях, зустрівши на своєму шляху кілька нових видів монстрів. Всі вони мали золоті очі і нападали на нас, як тільки ми їх бачили.
Напевно, в цьому місці справді немає мирних монстрів, подібних до Піґімару...
Монстри не становили для нас реальної загрози, і ми розправлялися з ними так само, як і з водоростеголовою ящіркою. Мої навички використання ефекту статусу ще не підводили мене проти жодного монстра. Мені також вдалося зібрати більше матеріалів для перетворення на заборонені предмети.
Хоча я взяв із собою інструменти для виготовлення заборонених предметів, не схоже було, що з того, що я мав під рукою, я зможу щось виготовити. На виготовлення одного предмета потрібно було багато різних матеріалів, а також багато часу.
Якби було якесь місце, де можна було б розбити табір - безпечну територію, де можна було б залишитися на довший час. Поки що нічого перспективного не видно, але колись я хочу знайти базу, де можна було б збирати матеріали.
Далі в лісі Єва знайшла кам'яну плиту, яку можна було використати для укриття, і ми вирішили трохи відпочити там. Я знайшов камінь, на який можна було сісти, і втупився в небо над головою. Там був отвір у навісі, і погода, схоже, трималася.
"Не схоже, що нам варто турбуватися про дощ", - сказав я.
Перевіривши кишеньковий годинник, я побачив, що було трохи більше другої години дня. Я подивився на Серас і побачив, що вона перегортає сторінки книги, яку я їй дав, жуючи печиво.
Серас їла дуже маленькими шматочками, ага... Як білка.
Раптом її брови насупилися, і вона почала швидко гортати сторінки. Її руки зупинилися, коли вона знайшла ту, яку шукала. Я побачив паніку на її обличчі.
Що сталося... Вона зблідла...?
Іву і Ліз теж почали виглядати стурбованими. Плечі Серас тремтіли, її голос був нестійким, коли вона повернулася до мене.
"Пане Тоуко... що це означає?" - запитала вона.
Я ляснув себе по лобі. Ох, чорт. Я забув пояснити їй значення цієї сторінки.
Вона дивилася на лист, написаний кров'ю - попередження Великого Мудреця про Пожирача Душ.
"Не хвилюйся про це. Я все владнав."
Але тільки історія з Пожирачем Душ закінчилася. А як же людиноподібні монстри - такі, як він? У цій Країні золотооких чудовиськ вони стануть справжнім випробуванням.
Коли ми просувалися лісом, мені стало зрозуміло одне. "Монстри стають все сильнішими і сильнішими, чим глибше ми заглиблюємося".
Різниця в їхній силі майже зникла - хоча більшість з них все ще досить слабкі, щоб з ними могли впоратися Серас або Іву. Мої мої навички ефекту статусу продовжували бути стовідсотково ефективними проти всіх монстрів, яких ми зустрічали в Країні Золотооких Монстрів, але ми ще не зустрічали жодного гуманоїдного монстра.
"Гуп!" Я стрибнув зі одного каменя на інший через річку на інший берег. Іву подала мені руку, коли я робив останній стрибок. Вона перейшла першою і чекала, поки решта з нас переправиться. Я подякував їй і дозволив своєму рюкзаку впасти на землю.
Вода була трохи каламутною і високою від зливи, що пройшла вранці. Після невеликої розвідки з'ясувалося, що обходити річку доведеться в довгий обхід, а моста, який би нас перевів, не було. Тож ми вирішили перейти потік убрід, використовуючи каміння, щоб перебратися через нього.
"Ти наступна, Ліз. Обережно, деякі з цих каменів слизькі",- гукнув я їй.
"Гаразд... Пане Тоуко!"- озвалася вона, дивлячись на поверхню води, коли переходила. Вона простягнула тремтячу ногу до наступної сходинки.
"Гм... Тоуко, хіба я не повинна була нести її на спині?"- пробурчала Іву.
"Вона хоче зробити це сама. Ми повинні поважати її рішення, чи не так?"- відповів я.
"Але що, якщо вона послизнеться, і..."
"Я в порядку!" - почувся голос Ліз з річки. Вона стрибнула на наступний камінь. "Я не можу покладатися на тебе вічно. У мене є..."
Ліз закричала, послизнувшись на мокрому камені.
"Сквіі!" Піггімару вистрілив довгим, схожим на мотузку щупальцем, щоб втримати її, і вона знову стала на ноги.
"Д-дякую, Піґімару!"
"Сквіі.♪ "
"...І вибач за клопоти."
"Сквіу-уіі!" Маленький слиз хитався з боку в бік, ніби кажучи: "Не хвилюйся про це!"
Останнім часом Піґґімару робить більше таких рухів, так? Не тільки змінює колір, як раніше. Іву розслабила плечі - вона явно була готова пірнути.
"У тебе ж була підстраховка, чи не так, Тоуко?"- пробурмотіла вона.
"Ну, так."
Я заздалегідь дав інструкції Піггімару, щоб він схопив Ліз, якщо здаватиметься, що їй загрожує небезпека. Вона була досить легкою, щоб слайм міг витягнути її з води, якщо буде потрібно.
"Якщо Ліз каже, що хоче спробувати зробити щось самостійно, коли це можливо, я хочу дозволити їй це зробити",- сказав я.
Іву виглядала так, ніби притримувала питання.
"Тобі цікаво, чому я так піклуюся про Ліз зараз, чи не так?"
"Гм, це спадало мені на думку. Ти так сильно любиш дітей?"
"Вона нагадує мені мене, коли я був дитиною."
Ліз обережно попрямувала до нас по камінню, тримаючись за рятівне шупальце Піґґімару для підтримки.
"Ти маєш на увазі, що тоді, коли ти зайшов до таверни, це було... особисте?"
"Так, було. Я зробив це для власного задоволення. Набагато більше, ніж ти думаєш, Іву."
"Хм. Дивно дізнатися, що у тебе така темна, жорстока історія."
"Зрештою, мене врятували. Але це не скасовує того, що сталося."
Іву витягла Ліз на берег річки і подивилася на нас обох пліч-о-пліч.
Чи помітила вона в нас щось особливе?
"Що сталося?"- запитала Ліз.
"Нічого."
"Будьте обережні з людьми, які відповідають "Нічого"",- пожартував я. - "Зазвичай вони мають багато чого сказати."
Ліз подивилася на Іву.
"Старша сестро, це правда...? Це... Це через те, що я послизнулася на камінні?"
"Ні. Це зовсім не так", - твердо сказала Іву, дивлячись на Ліз, потім на мене та на Серас. З дуже прямим виразом обличчя вона сказала: "Я чула не так багато історій про змішаних дітей ельфів і людей... Ще менше про дітей високих ельфів і людей. Я просто думала про те, що було б, якби Тоука і Серас мали дитину. Ти ще занадто мала, щоб говорити про це, Ліс, але..."
Сплеск!
Серас зачепилася ногою за камінь і полетіла вниз, у воду. Ліз у паніці крутнулася і нахилилася до річки.
"Пані Серас?!"
"...Ти впевнена, що тобі не потрібно обсохнути, перш ніж ми підемо?"- запитав я Серас, простягаючи їй ганчірку, щоб вона могла витерти волосся.
"Мені дуже шкода. Я відволіклася, а точніше, втратила пильність. Мені соромно в цьому зізнатися",- відповіла вона, збентежено дивлячись на свої коліна.
Мабуть, її вивело з рівноваги, коли Іву заговорила про дітей. Мене це теж здивувало, як грім серед ясного неба. Невже вона не могла придумати кращої теми?
"Ми всі думали, що у вас не буде проблем з перетином",- сказала Іву. "Я була настільки впевнена, що не встигла зреагувати на твою помилку."
Іноді я не можу зрозуміти, чи цей леопард дійсно розумний, чи дійсно тупий...
Піґімару теж здивувався, побачивши, як вона впала. " З усіх людей саме Серас впала в річку? Справді?!" - здавалося, він сказав це. Маленький слимачок витягнув її так швидко, як тільки міг, але її одяг був уже наскрізь мокрий.
"Ачу!"- Серас чхнула.
"Я не хочу, щоб ти застудилася. Одягни це." Я зняв мантію Великого Мудреця і простягнув її їй.
"Ні, будь ласка. Зі мною все буде гаразд",- відмовилася вона.
Я штовхнув її сильніше. Судячи з погляду її очей і тону її голосу, вона насправді не опиралася, просто намагалася бути ввічливою. Вона була з тих людей, які не приймають допомогу, якщо я не наполягаю.
"Ну, тоді... Дякую. Дозвольте мені позичити його на деякий час",- сказала вона. Серас обгорнула халат навколо тіла, піднявши комір до шиї, і занурила ніс у тканину.
Вона відчуває запах?
"...Мабуть, пахне не дуже добре",- вибачився я.
"А, ні, все гаразд".
"Хм, то ти не проти, поки воно пахне мною?"- пожартував я.
"Саме так."
"...Хм." Ну, думаю, я можу прийняти це як комплімент.
Іву йшла попереду нас, а Ліз йшла слідом за нею. Ми з Серас йшли пліч-о-пліч, дивлячись на ліс, що пропливав повз нас.
Востаннє я дивився на годинник, коли було трохи більше другої години, але густий ліс затримував більшу частину світла навіть у цей час доби. Чим глибше ми заглиблювалися, тим більшими ставали стовбури дерев, а товсті гілки з широким листям затуляли небо.
Ці зміни свідчать про те, що ми просуваємося вперед, і це добре.
Я обернувся до ельфійки, що йшла поруч зі мною, щоб поставити їй кілька запитань.
"Гей, Серас, я хочу дізнатися більше про монстрів. Я зустрічав дволиких леопардів у минулому, і... Ну, у них у всіх були золоті очі",- сказав я.
Серас подивився на Іву, перш ніж відповісти.
"Ти хочеш знати, яка різниця між ними та Івою - я правильно тебе зрозуміла?"
"Так."
"Кажуть, що золотоокі монстри походять від джерела всього зла."
"То звичайні монстри, такі як Піґімару, не можуть перетворитися на золотооких?"
"Я не можу сказати, що це неможливо, але, наскільки мені відомо, ніхто ще не бачив, щоб місцеві монстри перетворювалися на золотооких."
Отже, золотоокі монстри завжди були такими. Тоді монстри, які були на цьому континенті весь цей час, є місцевими, а золотоокі монстри народжуються з джерела всього зла.
"Чесно кажучи, я не думаю, що мені траплялося багато місцевих монстрів", - зауважив я. Я міг би порахувати, скільки їх тут було. Я міг порахувати їх на пальцях однієї руки - вони здавалися ще рідкіснішими, ніж золотоокі монстри.
"Більшість місцевих монстрів живуть далеко від людської цивілізації. Колись був герой з іншого світу, який попередив про небезпеку перетворення місцевих монстрів на золотооких чудовиськ, що призвело до кампанії з їх винищення. В результаті більшість з них живуть переховуючись",- пояснила Серас.
"Тож коли це джерело всього зла буде переможено, всі золотоокі монстри, що перебувають під його контролем, просто зникнуть?"- запитав я.
"Це не здається ймовірним. Я чула про шалених золотооких монстрів, які впадають у безумство, коли їхніх господарів вбивають. Прошу вибачення, я не зовсім точно відповіла на твоє початкове запитання."
Серас перефокусувала свій розум на обговорювану тему.
"Раси, які розуміють людську мову, або з якими можна спілкуватися, відомі як "напівлюди" - вони існують в просторі десь між монстрами і людьми. Золотоокі монстри, які розуміють людську мову, відомі як демони. Я ніколи не бачила жодного з них, але кажуть, що вони здебільшого служать джерелу всього зла."
Хм, тож Іву не вважають монстром, бо вона вміє розмовляти. Дволикі леопарди з "Руїн Відкинутих" не вміли говорити, тож вони монстри.
"Більшість напівлюдей також уникають контакту з людьми."
"До якої категорії належать ельфи?"
"За людськими законами ми класифікуємося як напівлюди. Як спільноти ельфів, так і темних ельфів зазвичай уникають контактів з людьми. Тим не менш, є численні клани нашої раси, які мають більш дружні стосунки з людьми, ніж багато інших напівлюдських рас."
Зрозуміло... Здається, я трохи більше розумію, як ставляться до леопардів і напівлюдей у цьому світі, і чому я не бачив так багато з них на вулицях. А ті двоє, яких я зустрів у Монрої, в результаті пішли зі мною.
" А?" Іву зупинилася в перших рядах - щось насторожило її, і шерсть на потилиці, здавалося, стала дибки. "...Ліз, повернись."
"Що?"
"Вони знайшли нас."
"С-старша сестро?"
"Тоуко",- покликала мене Іву.
Я поклав руку на плече Серас і попросив її подбати про Ліз. Вона взяла Ліз за руку, а я кинувся до Іву, чий меч був уже витягнутий і напоготові.
"Що там?"
"Це вони."
"Ти бачила цих монстрів раніше?"
"Так. Мені шкода. Я не можу їх перемогти",- вибачилася вона.
Її тон був твердим, але дихання було нерівним. Простого знання природи ворога перед нею було достатньо, щоб Іву визнала свою поразку. Вона навіть не збирається битися? Не може бути... Ні, саме тому, що вона вже стикалася з такими речами раніше.
"Гаразд, я розумію ситуацію",- сказав я їй.
Іву втупилася в дерева, скрегочучи зубами від тривоги.
"У нас немає іншого вибору, окрім як покластися на твою силу, щоб перемогти їх",- сказала вона.
Щось наближалося з неймовірною швидкістю - звук дерев, що виривалися з корінням і гілками із землі, гримів все ближче і ближче. Що б це не було, воно йшло прямо на нас. Лише по шуму я зрозумів, що вони величезні.
"Це ті монстри, які змусили вас з Ліз тікати",- сказав я, підходячи ближче до Іву і кладучи руку на її напружене, м'язисте плече. "Я маю рацію, чи не так?"
Вона проковтнула і кивнула головою.
"Тоуко. Які будуть накази?"
"Я хочу, щоб ти відступила."
"...Зрозуміло." Вона беззаперечно стала позаду мене.
Сказала, що не може їх перемогти. Це монстри, з якими навіть найсильніший кривавий воїн не міг би зійтись нога в ногу. Я міг би попросити її бути приманкою, але є ймовірність, що вона може постраждати, навіть серйозно поранитися. Іву має очі, які бачать у темряві, і вуха, схожі на радарні сенсори - ми не можемо дозволити собі втратити її або ці її унікальні таланти. У мене немає часу зв'язуватися з Піггімару, вони вже майже наздогнали нас...
Я сховався за стовбуром дерева і визирнув у напрямку шуму. Я побачив, як вдалині падають дерева, і дві величезні фігури рухаються до нас. Вони були досить близько, щоб розгледіти їх - гігантські слимаки - це перше, що спало мені на думку в їхніх формах. З обох боків їхніх голів випиналися великі золотисті баб'ячі очі, а в центрі морд були баб'ячі роти. Зі спин, наче слонячі хоботи, проростало кілька щупалець, а по обидва боки їхніх тіл звисали м'язисті людські руки, вкриті венами. Здіймаючись наді мною, вони були ще більшими, ніж був Пожирач Душ.
Слимаки-слони - двоє з них. Вони гуманоїди? Ні... Не може бути. Гуманоїди більше схожі на людей - так принаймні сказала мені Серас. Пожирач душ підходив під опис... але не ці істоти.
" Нхуухн! Бхуорхуууу!" Дивні бойові крики істот наповнили повітря в лісі. Я почув звук птахів, які злітали, щосили б'ючи крилами, щоб врятуватися.
"Я бачу." На мить мене охопила радість, і я ледь не втратив самовладання. "Це ти".
Земля загуркотіла під великими створіннями, коли вони наблизилися до мене. Ці істоти можуть бути слимаками, але вони аж ніяк не повільні.
Вони верещали, кидаючись уперед. Це видовище було абсурдним і відштовхуючим - такі істоти ніколи не повинні були б рухатися так швидко, як вони це робили. Здавалося, що вони використовували величезні руки по боках, щоб рухатися вперед і змінювати напрямок. Їхні величезні голови хиталися вліво і вправо, шукаючи нас. Я відчував їхню радість, їхні вбивчі наміри і чисте збудження від знаходження нової здобичі. Однак вони виявилися не надто проникливими - у них була широка лінія зору, але вони не змогли визначити наше місцезнаходження, поки не опинилися в межах моєї досяжності.
"Ласкаво просимо. Параліч."
"Хох?! Орг...?!"
"Монстри, з якими навіть найсильніший кривавий воїн не зміг би зійтися нога в ногу..."- Я пирхнув від сміху, тихенько виходячи зі своєї схованки за стовбуром дерева. "Але тільки тому, що вона б'ється чесно."
Я ніколи раніше не стикався з ворогом віч-на-віч. Хто дбає про справедливість під час бою? Про честь? Виверти і засідки - це все чесна гра, наскільки я розумію.
"Мисливець став здобиччю."
Дві переможені істоти, що застигли одна біля одної, виглядали переді мною, як прямовисні стіни скелі, що здіймалися переді мною. Їхні вбивчі наміри і радість тепер перетворилися на розгубленість і обурення.
"Хрун!"
Я наклав усі ефекти, які міг, намагаючись вирівняти їх.
Щоб покінчити з цим...
"Берсерк."
Багряні смуги вихлюпнулися з тіл істот, як шиплячі гейзери крові. На ліс почав падати червоний дощ.
"Хох, Гоіііііі?!"
Я дивився на двох величезних, жалюгідних звірів, обидві руки яких все ще були простягнуті.
"Вибачте. Мені доведеться покінчити з цим швидко."
Чим більше мішень намагалася боротися, будучи паралізованою, тим більше шкоди вона отримувала, рухаючись. Але монстри не могли стримувати себе - вони не могли протистояти впливу мого вміння Берсерк. Незабаром вони впали в калюжу крові, переможені. У лісі знову запанувала тиша.
Рівень піднято!
Рівень 1797 → Рівень 1798
О, я підвищив рівень. Не те, щоб кожен монстр повинен мати величезну кількість досвіду абощо, але кожна дрібничка допомагає. Це також відновлює всі мої MP. Я глянув на Серас та Іву, щоб переконатися, що вони в безпеці, і Іву підбігла до мене.
"Все скінчилося, Тоуко?"
"Так."
Її леопардові очі уважно оглянули рештки монстрів.
"Ти переміг їх, навіть не спітнівши... Коли ми зіткнулися з ними, все, що ми могли зробити, це втекти. З кожним днем я все більше дивуюся тобі."
Чесно кажучи, те, що вдалося втекти від цих істот, було вже подвигом само по собі.
"Було б нелегко перемогти їх, якби ми зустрілися з ними віч-на-віч. Це ж не гуманоїди, чи не так?"
"Ні, але гуманоїди - не єдина загроза в цьому лісі. Є багато інших речей, яких варто боятися."
"Я знаю це дуже добре",- зітхнув я.
Монстри в Руїнах Відкинутих - хороший орієнтир.
"Тоуко... Перед тим, як ти бився з тими істотами, ти сказав: "Це ти". Це було так, ніби ти бачив тих істот раніше."
Вона це чула, так? Чудовий слух, як завжди.
"Я думаю, що це "назорці"."
Я ступив у калюжу крові і підняв одну з людських рук істоти. На руках монстрів були м'які півкола м'яса, майже як подушечки на лапах кішок. Я помацав м'ясо, щоб перевірити, чи воно не надто тверде, і дістав з-за пояса короткий меч.
...Гаразд, це повинно спрацювати.
"Що ти робиш?" - запитала Єва.
"Я збираюся відрізати ці шматки своїм мечем."
"Ти..." Іву відсахнулася від цього. "Тільки не кажи мені, що ти плануєш їх з'їсти, чи не так? Як на мене, вони не виглядають апетитно."
Серас підійшов до нас, ведучи Ліз за руку.
Вона хихикнула. "Він не збирається їх їсти, Іву. Правда, пане Тоуко?"
Мабуть, вона прочитала про це в книжці, яку я їй позичив.
"Ні, я не збираюся це їсти", - сказав я. "Це один з матеріалів, який мені потрібен для рецепту покращення монстра для Піґімару."
Почувши своє ім'я, слиз вискочив з моєї мантії і пискнув.
"Мгмм, я бачу. Хмф? Але тоді..." Єва нахилила голову, на її обличчі з'явився вираз розгубленості.
"Ти ж не збираєшся вводити цю речовину в своє тіло, але... Якщо це для посилення монстра Піґґімару, то..."
"Сквіі?"
"Піґімару доведеться їсти цю дивну м'ясисту штуку?"
"...Сквіі?!"
Слиз виглядав наляканим.
Не хвилюйся, Піґімару, я впевнений, що зілля не виглядатиме таким огидним, коли буде готове. Напевно.
Ми закінчили збирати матеріали зі слонячих слимаків і продовжили нашу подорож. Через годину це сталося.
Не було ніякого попередження.
"Що...?"
Ми одразу ж притиснулися один до одного і обережно подивилися на ліс навколо.
"Іву, що ти відчуваєш?"- запитав я.
"Я не впевнена..."
"Серас?"
"Н-нічого... Я не знаю, що відбувається."
Десь поблизу точно присутній монстр.
Але це не було схоже на присутність Піґґімару - маленький слимак теж був розгублений.
Щось було там, щось було вже близько, і мало не застало нас зненацька.
Що таке? Що відбувається? Я не відчуваю агресії чи вбивчих намірів, як раніше...
Було тривожно не відчувати тієї знайомої присутності. Загроза була більше схожа на дивний, невідомий тиск, що дрейфував наді мною.
...Це не схоже на жодного з монстрів, з якими я стикався раніше.
"Звідки він прийшов?"
Я просканував ліс, але знайшов лише дерева, наскільки могли бачити мої очі.
Навіть якщо припустити, що воно ховається, я зможу відчути його напрямок, якщо воно причаїлося поблизу.
Серас приготувала лук і просканувала небо. "...Воно не над нами, - сказала вона.
І не під нами.
Спочатку я очікував несподіваного нападу знизу, але з-під землі не було ніякої присутності.
Ні, це щось інше.
"Це йде від... мене?"
Шум - важкий тиск істоти, наче вона була прямо над нами.
"Сквіі!"
Я почув писк Піґімару, коли знімав рюкзак. Слизняк теж щось відчув, і шум йшов від рюкзака, який я носив. Іву приготувала свій меч.
"Він... у твоєму рюкзаку?" - запитала Іву, коли вони з Ліз обережно наблизилися.
Серас, схоже, готувала свої духовні обладунки, холодний піт виступив на її чолі.
"А!" - збагнув я і занурив руку в рюкзак. "Тільки не кажи мені, що це... це?"
Він затріщав, коли я витягнув його і поклав на землю. Я зробив крок назад і гукнув до інших.
"Не спускайте з нього очей".
Тепер це починає мати сенс... Це була річ, яка весь час була в моєму рюкзаку.
" Пане Тоуко, це...?" Серас відійшла, дивлячись на мене.
"Так..." пробурмотів я. Це було чорне яйце, яке я знайшов у руїнах Мілса. "Воно вилуплюється."
Серед усієї напруги та очікування, яйце розкрилося, і з нього щось з'явилося.
"Пумпіі...!"
Я почув милий голосок істоти, коли вона вийшла з розбитої шкаралупи -
"Це... Це кінь?"
Воно виглядало як кінь. Або, мабуть, поні, оскільки воно було маленьким?
Ні, я бачив поні в інтернеті раніше. Він набагато менший за них. Його очі не були золотистими - принаймні, це дає мені ще одну причину для занепокоєння.
Волосся істоти було білим, а очі темно-карими. Воно виглядало майже як спортивний талісман або плюшева іграшка...
Але це точно був крихітний поні. Але... як воно влізло в яйце кілька хвилин тому?!
Я затулив рота рукою. Навіть якщо воно було згорнуте, важко було уявити, що поні щойно вийшло з маленького розбитого яйця, яке воно залишило після себе.
"Слухай, Іву... Мені здається, що вона стала більшою після того, як вилупилася..."
"Хм, то ти теж це помітив."
Це не тільки мій розум грає зі мною злий жарт.
Коняча істота з усіх сил намагалася втримати рівновагу, але врешті-решт стала на ноги.
"Поні тут не народжуються з яєць, чи не так?"- запитав я.
"Наскільки я знаю, ні",- відповіла Іву.
"То це щось на кшталт монстра?"- запитав я Серас.
"Думаю, його можна було б класифікувати саме так",- відповіла вона.
"Ти знаєш, як він називається?"
"Я знаю кількох конячих монстрів, але... жоден з них не відповідає цьому опису. Можливо, коли він виросте, я зможу його ідентифікувати..."
Яйце, з його вихорами білого, червоного і чорного, виглядало тривожно. Важко було уявити, що чарівна істота, яка стояла перед нами, могла вийти звідти.
Я не зовсім впевнений, чого я очікував.
Очі поні були прикуті до мене, круглі та невинні. Я перевірив, як там Піґімару в моїй мантії.
"Сквіі..."
Ніякої агресивної реакції... Піґімару залишає рішення за мною.
Я не відчував від поні ні злоби, ні вбивчих намірів. Принаймні, в цьому я був упевнений.
Це майже як...
"Пумпіі? Пюуун..."
Поні пошкутильгав до мене. Серас напружилася, чекаючи наказів.
"Пане Тоуко..."
"Все гаразд, Серас. Не думаю, що він хоче мене скривдити. Я хочу ще трохи поспостерігати за ним. Дій лише тоді, коли будеш повністю впевнена, що це небезпечно."
Поні зупинився переді мною, витягнув шию і принюхався. Він нахилив голову, щоб подивитися мені в обличчя, і його очі заблищали.
"Пампююн. ♪"
Ліз стояла поруч зі мною, її очі блищали так само яскраво, як у поні. "Поні..."
Поні присунулося ближче, потершись головою об мою ногу.
"П'юн... П'юу."
Я не зовсім експерт у звуках, які повинні видавати поні... але чи всі вони звучать так?
"Коли ми вступили на цю землю, ми залишили коней, бо стрес і страх врешті-решт дісталися б і до них. Але..." Іву замовкла, глибоко замислившись. Вона подивилася на мене за відповіддю. "Що нам робити, Тоуко?"
"Щось мене в цьому непокоїть",- сказала Серас.
"Хм? Що саме?"
"Коли ми вперше знайшли це яйце, воно було загорнуте в таємничу тканину. Воно було таким незвично твердим... Але звідки воно взялося?"
Щось у цьому монстрі є. Я погладив поні по щоці.
"Пумпююн.♪" Він радісно пищав. Іву потягнулася, щоб доторкнутися до нього.
"Пумпююн... Бррр..." Поні відступило, піднявши ратиці і опустивши голову. Воно остерігалося Іву, але не виглядало розлюченим - скоріше наляканим, ніж чимось іншим.
Мабуть, просто сором'язливий, гадаю? Цей хлопець(хз чи хлопець тож покищо буде потім підправим) народився лише кілька хвилин тому. Це інстинктивна поведінка? Можливо, він накладає відбиток на першу людину, яку бачить, або щось подібне? Я чув про такий феномен з пташенятами.
"Хм? Здається, я йому не подобаюся. Він боїться мене, бо я леопард?"- запитала Іву.
"Я ще не знаю чому, але він, мабуть, звикне до тебе, чи не так?"
Я обійшов поні і почав гладити його по спині. Вона була м'якою, шерсть здавалася гладенькою та пухнастою, коли пробігала крізь мої пальці.
"Хм?"
На задній частині його шиї щось було.
Я побачив напівпрозору сферу, наполовину занурену в потилицю поні.
Здається, я знаю, що ця штука робить, але... спершу треба запитати у мого обізнаного ельфа.
"Серас, ти знаєш, що це за напівпрозора сфера?"
Вона повільно наблизилася, спостерігаючи за реакцією поні, щоб не злякатися.
"Пумпіі?"
Цікаво. Не схоже, що він так обережно ставиться до Серас, як до Іву. Гадаю, Серас була з яйцем відтоді, як ми його знайшли. Цікаво, чи пов'язано це з тим, скільки часу ми провели з яйцем.
"...Вибачте." Серас заклала обидві руки за спину і вигнула шию, щоб ближче роздивитися сферу.
"Можливо, це орган для поглинання мани",- сказала вона.
"Ти впевнена?"
"Я знаю, що існують монстри з подібними органами. Вони не рідкість у магічних істот і звірів. Кажуть, що такі монстри можуть вбирати в себе велику кількість мани".
Наче завантажувати дані на сервер, я так розумію?
"Ти завжди так надійно розбираєшся в таких речах. Дякую, Серас."
"Для мене велика честь, що ти покладаєшся на мене." Вона поклала руку на груди і подивилася вниз, показуючи свої довгі вії.
Отже, поні став більшим після того, як вилупився, поглинаючи ману за допомогою цієї штуки? Він помістився в яйці до того, як вилупився... тож, гадаю, мана прискорює його ріст?
Це те, що я хотів перевірити.
"Не могли б ви дати нам трохи місця? Крім тебе, Піґімару. Іву, стеж за периметром, добре?"- наказав я.
"Що ти збираєшся робити?"- запитала вона.
"Я збираюся влити ману в цю штуку."
Іву виглядала розгубленою, тож я пояснив їй свою теорію.
"Хм... Отже, ти думаєш, що цей монстр може трансформуватися за допомогою мани?"
Я доторкнувся до сфери, і поні повернула голову назад, щоб подивитися на мене.
“Пумпююн?”
"Не хочеш цього робити?"- запитав я.
"Пумпіі.♪"
Це не прозвучало засмучено чи негативно... Я думаю, що цей звук був приємним.
Можливо, завдяки моїй давній любові до тварин, або моєму досвіду в Руїнах Відкинутих - а може, і тому, і іншому - я зміг приблизно зрозуміти, про що думають монстри.
"Статус відкрити". Я перевірив залишок мани.
Цікаво, скільки її потрібно для того, щоб щось сталося?
Я почав вливати, моя мана повільно заповнювала сферу. Вона почала темніти, заповнюючись знизу вгору, так само, як і кристали в Руїнах Відкинутих та датчик на моєму шкіряному мішечку. Нарешті, кристал став повністю чорним.
"Пумпююн!"
Потоки того, що здавалося чорним світлом, огорнули поні, покриваючи його темрявою, поки не залишився лише силует. Він почав змінюватися і зміщуватися.
"Це..."- пробурмотіла Іву.
"Брррр..."
Тепер перед нами стояв дорослий чорний кінь, зовсім не схожий на милий талісман, який він колись мав. Він був таким же великим, як і коні, яких ми залишили позаду, і тепер звучав вишукано і мужньо, коли іржав на нас.
У нього все ще були ті самі милі круглі очі.
"Скю!" Піггімару був вражений і шокований водночас.
"Це дивовижно! Поні..."- Ліз мала таку ж реакцію.
Серас піднесла руку до підборіддя, зацікавлено вивчаючи монстра.
"Зрозуміло. То ось яку силу він має",- сказала вона сама собі.
Кінь, так? Може, вдасться змусити його перевезти дещо з наших речей. Але я все ще маю деякі побоювання... Він може злякатися монстрів, яких ми тут зустрічаємо. Спочатку треба переконатися, що цього не станеться.
Я перевірив вікно статистики. "Схоже, на твою трансформацію пішло близько 1000 очок". Я простягнув руку до щоки монстра, і він притиснувся до неї.
"Пакуріі.♪"
Добре. Він все ще впізнає мене... Не виглядає розгубленим чи збожеволілим від перетворення.
"Шморг."
Хм? Воно щось від мене хоче? Воно повернулося? Він знову показує мені на сферу. Вона повністю заповнена чорним, але...
"...Зачекай. Хочеш ще?"
"Пакюрі." Чорний кінь кивнув, а потім опустив голову, щоб мені було легше дотягнутися.
Здається, він розуміє, що я кажу...
"Тоді добре."
Якщо цей кінь має якусь іншу приховану силу, я хочу дізнатися про неї якнайшвидше. Це може бути сильним козирем, який я зможу використати пізніше. З іншого боку, можливо, цьому хлопцеві просто подобається відчуття, коли в нього вливають ману.
"Поїхали." Я поклав руки на кристал і знову почав вливати. Цього разу на поверхні сфери ледь-ледь утворилася павутинка червоних ліній, що світилися червоним світлом, наче вени під скляною кулею.
"Ще потрібно?"
Я перевірив екран статусу і побачив, що мій MP продовжує зменшуватися. Перше перетворення забрало 1000 MP, але я вже влив у кристал ще майже 5000. Чорний кінь все ще не показував жодних ознак змін.
Я б не хотів витрачати на це більше половини своєї мани...
Але коли я досяг позначки в 10 000 MP, це нарешті сталося. Кінь піднявся, червоні тріски блискавок затанцювали на його копитах. Блискавка стала темно-багряною, і в одну мить його тіло огорнуло багряно-чорне світло, що посилювалося в міру того, як воно зливалося воєдино.
"Шморг... Шморг!"
Те, що вийшло зі світла, коли воно згасло, не мало нічого спільного з його попередніми втіленнями. Це був величезний, червоноокий звір з диявольськими рогами по обидва боки голови, з мускулистою формою і венами, видимими по всьому тілу. Спостерігаючи за його чорною гривою, що м'яко колихалася на вітрі, я не міг повірити, що ця істота народилася лише кілька хвилин тому.
Найбільше мою увагу привернули його вісім потужних ніг, які міцно стояли на лісовій підстилці. Його очі були пронизливими і розумними. Я бачив у них лише розум - у них не було божевілля. Навпаки, кінь, здавалося, дивився на мене як на свого господаря, наче був зобов'язаний мені певною мірою відданості.
Тварина була божественно велична та імпозантна. Його чорна шерсть мала майже металевий зелений блиск.
"Отже, це твоя справжня форма..." Я не зміг придушити криву посмішку радості, що розпливлася по моєму обличчю. "Ти будеш досить цікавим доповненням до нашої групи, чи не так?"
Серас та інші, що стояли позаду мене, виглядали пригніченими. Лише Піггімару був незворушний, висовуючи маленьке щупальце біля мого вуха.
Малий, мабуть, уже знає, що цей кінь не бажає нам зла.
" Пане Тоуко... З вами все гаразд?"- обережно запитала Серас.
Великий чорний кінь височів наді мною - ситуацію важко було б назвати спокійною. Якщо не брати до уваги його розмір, то гострих червоних очей тварини було достатньо, щоб залякати будь-кого в його присутності.
Цілком зрозуміло, що Серас, Іву і Ліз хвилювалися.
Я простягнув руку до коня, і він примружив очі та потерся щокою об мою долоню. Серас була вражена.
"...Так коні роблять, коли їм хтось подобається."
"Я думаю, що змінився лише його зовнішній вигляд. І він може подумати, що я його батько абощо." Я погладив чорного коня по носі. Він заплющив очі і замахав своїм великим чорним хвостом туди-сюди. Напевно, це приємно, так?
"Пане Тоуко...",- несміливо озвалася Ліз, вже відчуваючи себе досить впевнено, щоб говорити. "Як ти збираєшся його називати?"
Гадаю, йому потрібне ім'я. Відтепер я кликатиму його до себе, мабуть...
"Ім'я, га? Хм?"
Я подивився на інших. "Ви можете придумати якесь гарне ім'я?"
"З того, що я помітила, цей кінь дуже прив'язаний до тебе. Чи не тобі вирішувати?"- запропонувала Серас.
Ліз кивнула на знак згоди. "Це те, чого хоче кінь".
"Я не дуже добре підбираю імена, але... Хм, дайте подумати...
Як щодо запозичення у тих міфологічних коней...
Я пробігся в голові по різних фантастичних істотах, які нагадували коней. Єдинороги, двороги, Келпі... Це найвідоміші приклади з міфології, які я знав.
Про них я дізнався з ігор та романів у старому світі. У нього було два роги, тож дворіг був не за горами... Але коли мова зайшла про восьминогих коней, на думку одразу спав міфічний кінь Слейпнір. Він фігурував у скандинавській міфології, як славнозвісний кінь Одіна.
"Як щодо Слей?" запропонував я, просто взявши кілька перших літер імені Слейпніра. Я дивився в червоні очі коня і чекав на відповідь.
"Ірррі.♪"
Він махнув хвостом, а Серас повільно склала руки і посміхнулася.
"Думаю, йому подобається це ім'я". Вона підійшла до Слея, простягнувши руку. Кінь охоче прийняв її руку.
"Відтепер ми будемо розраховувати на вас, пан Слей... Еге ж?!"
Слей прослизнув повз її руку і притулився носом до її шиї.
"Вибачте?!"
Він обнюхав її шию кілька разів, потім обійшов навколо спини і обнюхав ще, ніби намагаючись лизнути її.
"П-п-ане Слей?! Гм... я б хотіла, щоб ви цього не робили!"
Ігноруючи її протести, Слей шмигнув геть, ніби намагаючись зрозуміти Серас за запахом.
"Як я вже сказала, б-будь ласка, можу я попросити тебе зупинитися?" Серас подивилася на мене, в її очах була паніка.
"Пане Тоуко!"
Коні мають гарний нюх - пам'ятаю, десь читав про це. Але чому він так захопився Серас? Хм? Може, це тому, що...
"Може, це твій запах?"- припустив я.
"М-мій запах...?" Серас зблідла, намагаючись обережно відштовхнути руками ніс Слея. "Я... справді так смерджу?"
"Ні, я думаю, що навпаки."
"Навпаки? Ах, пане Слей! Не там!"
"Я помітив це, коли ми їхали разом, але у вас не дуже сильний запах."
" Т-ти так думаєш? Я не можу сказати."
"Є виразний запах, який, безумовно, належить тобі, але я знаю це лише тому, що я тримався за тебе, коли ми їхали. Слей, мабуть, просто перевіряє тебе, бо ти не маєш сильного запаху, ось і все."
"Тоді я навряд чи можу звинувачувати пана Слея." Серас розслабилася і дозволила коню зробити з нею все, що він хотів, але...
"С-стривай?!" Слей лизнув Серас в щоку. "Ти мене зараз слиною обслюнявиш..."
"Здається, ти йому справді подобаєшся. До речі, Слей... Я хочу з тобою дещо уточнити."
Слей подивився на мене, запитально схиливши голову набік.
"Ти можеш повернутися назад?" запитав я, імітуючи стискання великого коня руками.
"Іррр!"
Слей тихо заіржав на мене, і все його тіло огорнуло світло. Світло ставало все сильнішим, аж поки коня не стало видно, а потім зникло так само раптово, як і з'явилося.
"Пумпіі!"
Там стояв Слей, повернувшись до своєї початкової маленької, білої, схожої на талісман форми. Його звуки знову стали високими і чарівними.
"Отже, якщо я знову віллю в тебе ману, ти повернешся назад?"
"Пумпююн." Слей підвівся на двох круглих задніх лапах і підняв копита в повітря, ніби святкуючи.
"Ось." Я тримав перед обличчям Серас чисту ганчірку, змочену нашою питною водою.
"О, дякую", - сказала вона. Серас спробувала взяти ганчірку, але я не віддав її.
"Пане Тоуко?"
"Я тебе помию. Якщо тільки ти не хочеш, щоб я це зробив?"
Серас подивився на мене піднятими, допитливими очима. "... Ви не проти?"
"Ну... Як батько, я маю нести відповідальність за те, що робить Слей."
Вона хихикнула. "Пан Слей тепер ваша дитина?"
"Я маю переконатися, що мій віце-капітан не зненавидить мене за те, що я залишаю безлад, чи не так?"
"Що ж, тоді я приймаю твою пропозицію." Серас елегантно посміхнулася мені і відкинула назад волосся, щоб відкрити щоки.
Я погладив тканиною білу щоку Серас.
Не надто сильно. Я маю бути обережним.
Слей підійшов, щоб обнюхати Іву і Ліз - схоже, вони ладнали між собою.
Здається, це приємний кінь - яке полегшення.
"То що ти думаєш про Слея?"- запитав я.
"Ну... я думаю, що на другому етапі трансформації Слей зможе нести більшу частину нашого багажу. Це полегшило б наше навантаження і, можливо, дало б нам перевагу в бою",- відповіла Серас.
"Третя стадія Слея, схоже, буде швидкою - може стати в нагоді одного дня..." зауважив я.
Я хочу перевірити, наскільки сильний Слей в бою. На вигляд він сильний, але навіть це загадка.
"Рано чи пізно ми це дізнаємося. Коли зіткнемося з іншим монстром, я думаю",- сказала Серас, дивлячись на мене дещо стурбовано.
"...Ти маєш рацію." Я подивився на Слея.
"Я ніколи не уявляв, що з цього маленького яйця вийде така тварина",- сказала Серас.
"Думаю, про це ми теж повинні запитати в Відьми Заборон."
"Так, гадаю, що так."
Я зрозумів, що розмова з Серас дозволила мені впорядкувати свої думки - вона була хорошим слухачем. Мої руки обережно провели тканиною по її гладенькій білій шкірі.
"...Красива шкіра, еге ж?"
"Ну, знаєш, Слей щойно народився."
"Ні, я говорив не про коня."
Серас відвела погляд, її молочно-біла щока почервоніла.
"Чи не могли б ви... Будь ласка, чіткіше пояснити, про кого говорите?" Вона надулася, намагаючись приховати своє збентеження. Серас продовжила пояснювати, що ельфи мають гарну шкіру, оскільки контракти, які вони укладають з духами, виганяють усі нечистоти з їхніх тіл.
Мабуть, приємно, коли духи піклуються про твій догляд за шкірою.
"Але на це потрібен час, це не миттєво. Вони не змогли видалити всю цю слину з моєї шкіри так швидко, як мені б хотілося. Однак, думаю, я могла б просто витерти себе подихом вітру..." Вона пояснила, що ця автоматична функція догляду за шкірою особливо добре працює у вищих ельфів.
Це пояснює, чому її шкіра завжди виглядає такою бездоганною.
"Гаразд, цього має бути достатньо", - сказав я, витираючи останню краплину слини Слея.
"Дуже тобі дякую. Це було... Взагалі-то, я навіть не заперечую."
"Як щодо того, щоб я попросив Слея колись знову лизнути твоє обличчя?"- пожартував я.
"Я не знаю..." Вона ніяково посміхнулася: "Можливо, час від часу..."
А?!
Після того, як я закінчив відмивати Серас, Іву підійшла до мене з серйозним виразом обличчя.
"Гей, Тоука, послухай."
"Хм?"
"Я дивилася на Слея і дещо помітила."
"Що саме?"
"Схоже, що Слей - жіночої статі."
Ха, а я думав, що роги означають, що Слей - самець... Зачекай, і це все...? Чому Іву була так стурбована такою річчю?
"Сквіі!"
І що тепер?
Я озирнувся і побачив, що Піґімару та Слей з'ясовують стосунки.
Хіба Ліз не обіймала Піґімару секунду тому?
"Пумпіі!"
"Сквіі!"
"Пумпіі..."
"Сквуіі..."
"Пумпіі?"
"Сквііі?"
"..."
"..."
"Пююун".
"Скву."
"...Пумпююн.♪"
"...Сквіі.♪"
"Пумпююн!"
"Сквіі !"
На мій подив, Піґімару стрибнув на спину Слей.
"Сквіі!"
"Пумпіі!"
Слей побігла до нас бігцем, а Піґімару сидів на ній верхи. Серас спостерігала за ними обома з розслабленою посмішкою на вустах.
"Хм! Схоже, вони вже друзі!"- сказав я.
Після цього ми перетворили Слей на її другу форму і завантажили її нашими сумками, використовуючи шкіряні ремені з рюкзака Серас.
Третя форма забирає забагато мани, а друга - лише 1000. Цього повинно вистачити, щоб нести наш багаж у будь-якому випадку.
"Ти справді хороша в цьому, чи не так, Іву?" Я провів руками по майстерно закріплених ременях, які утримували наші речі на місці.
"Я маю великий досвід у подорожах. Серас могла б зробити те ж саме, я впевнена",- відповіла вона.
У мене ще недостатньо досвіду в подорожах - мені потрібно навчитися більше в найближчі дні і тижні. Схоже, що я ще довго буду покладатися на своїх партнерів.
"Ти володієш унікальною і особливою силою, яку можеш використовувати тільки ти",- відповіла Іву. "Ми покладаємося на твою силу, а натомість беремо на себе те, чого ти поки що не можеш робити. Тобі не потрібно вчитися робити все самостійно."
"...Це було написано на моєму обличчі?"
Іву видала короткий, приглушений сміх з глибини горла. "Цього разу, так."
Чи означає це, що мене зазвичай важче читати?
Ми продовжували заглиблюватися в Землю Золотооких Чудовиськ. Полог листя над головою ставав дедалі густішим, а сонячні промені зменшувалися, коли ми йшли. Ми знайшли кілька місць, які виглядали придатними для таборування, але пройшли повз них.
Якщо ми не знайдемо ніяких інших хороших місць попереду, ми завжди можемо повернутися назад. ...Все ж таки, мапа Іву нас просто рятує. Не треба хвилюватися, що ми йдемо не в тому напрямку. Ми також можемо дізнатися, наскільки близько ми підійшли до нашої мети. Без неї було б дуже важко шукати Відьму Заборон.
Ліз їхала верхи на Слей, яка несла більшу частину наших сумок.
Вона так довго йшла, несучи наш багаж, але, зрештою, вона всього лише дитина. Вона не має такої витривалості, як ми, і я щасливий, що Слей може нести її. Ліз може спочатку відмовлятися, але вона розумна і слухняна дитина. Вона знає, коли поступитися і прийняти допомогу, навіть якщо спочатку подивиться на інших, щоб переконатися, що все в порядку. Я прискорив крок, щоб підійти до Слей.
"Ліз."
"А, пан Тоуко."
"Шукати схвалення інших - це погано, але це також може бути корисно. Є багато хороших речей, які ти отримаєш з цього."
"...Так." Ліз посміхнулась мені.
"Але й ти не повинна постійно стримувати свої почуття. Якщо у тебе є щось на думці, обов'язково скажи про це. Не хвилюйся, я знайду час, щоб вислухати. Зрозуміла?"
"Д-дякую за ваші добрі слова... Я ціную це, містере Тоуко."
"І про Іву теж подбай, добре?"
"Га?"
"Вона може бути трохи тугодумка, розумієш?"
"Я чую тебе, Тоуко",- почувся голос Іву. Я повернувся і посміхнувся до неї.
"Я знаю",- сказав я.
"Хе-хе-хе... Тоді я теж буду доглядати за старшою сестрою",- засміялася Ліз.
"Л-Ліз...!"- сказала Іву, широко відкривши рот.
Ми продовжували зустрічатися з монстрами, як завжди. Ми могли б просто покінчити з ними за допомогою моїх навичок ефекту статусу, але у Іву були інші плани.
"Я хочу битися з цими сильними монстрами і відточити свої бойові здібності",- сказала вона.
"Боротьба з сильними супротивниками - найкраще тренування, особливо в битвах, коли на кону стоїть твоє життя",- погодилася Серас і сказала, що теж хотіла б битися, якщо тільки між нею і ворогом не буде великого розриву в силах. "Але завершальні удари я залишу за вами, сер Тоуко."
"Гаразд. Зробімо це."
Мені вигідно, щоб ці двоє стали якомога сильнішими. І якщо вони коли-небудь будуть виглядати так, ніби у них проблеми, я зможу просто паралізувати їхніх супротивників своїми вміннями.
І ось Іву та Серас почали битися з монстрами разом, працюючи над координацією, як одна команда. Рухи Серас були плавними та бездоганними, і вона розрубувала ворогів на шматки, ніби виконуючи граціозний танець по полю бою. Використовуючи кожну краплину сили, яку дали їй духи, вона з легкістю ухилялася від лютих атак монстрів, що стояли перед нею. Коли вороги ставали надто сильними, вона використовувала захист своєї духовної броні, щоб зіткнутися з ними обличчям до обличчя.
З іншого боку, Іву була берсеркером серцем і душею, і її рухи були звірячими, але якимось чином витонченими. У порівнянні з грацією Серас, Іву билася з абсолютною жорстокістю. Кожним помахом меча вона розривала шкури монстрів і виривала з-під них жахливі шматки плоті. Її м'язи, спритність, швидкість реакції, техніка та первісні інстинкти були незрівнянними. Вона була справжнім воїном, народженим для битви.
Я не міг сподіватися, що два сильніших або більш технічно вправних вчителя допоможуть мені вдосконалити мої власні здібності. Ще три дні ми продовжували продиратися крізь ліс, наближаючись до будинку Відьми Заборон.
Ми вислизнули з темного лісу на велику чисту територію, заповнену зруйнованими будівлями та розкиданими уламками і сміттям. "Руїни" - це правильне слово для стін без даху, які розкидані перед нами.
Гадаю, тепер зрозуміло, чому це місце називають Великими Руїнами.
Втім, для невеликого укриття має бути достатньо. Ми могли б розглянути можливість розбити тут табір на ніч.
Місцевість була пласка, з усіх боків оточена великими деревами.
Я не відчуваю жодних монстрів поблизу, але помітити нас тут буде неважко...
Я сів на великий шматок зруйнованої стіни, а Іву звірилася з мапою.
"Ми вже зовсім близько, чи не так?" сказав я.
"Хм. Я б назвала це двома третинами шляху".
Ліз дивилася, як Слей їсть траву біля дерев. Приєднання чорного коня до нашої групи значно прискорило нашу подорож.
Не кажучи вже про те, що вона ще не показала жодних ознак того, що боїться тутешніх монстрів. Може, хоробра? Або, можливо, монстри ще занадто слабкі, щоб загрожувати їй.
У будь-якому випадку, я був вдячний, що хоч на деякий час позбувся цієї тривоги. Серас нахилилася вперед, поклавши обидві руки на коліна і дивлячись на карту. Іву піднесла руку до підборіддя і кивнула.
"Хм, ще трохи далі."
Я подивився на небо, побачивши, що воно стало темно-червоним, а потім перевірив кишеньковий годинник.
До заходу сонця ще трохи часу.
"Хочеш ще погуляти дві години?"
Іву підвелася на ноги.
"Тоука, давай я розвідаю, що там попереду."
"Будь обережна там."
"Мгмм." Іву пішла геть, зникаючи в темряві дерев. З її здібностями до виявлення, схожими на радар, вона ідеально підходила для розвідки.
"Іву справді енергійна, чи не так?"- хихикнула Серас. "Ого!" Раптом вона втратила рівновагу і, спотикаючись, пішла вперед, до мене. Серас зачепилася рукою за стіну перед тим, як впасти на мене. Тим часом я готувався зловити її на руки.
Вона була практично перед моїм обличчям, наче наші носи торкалися один одного.
"З тобою все гаразд? Ти впала..."
"Т-так... Мені дуже шкода". Серас примусила себе легко посміхнутися. "Я в порядку, правда", - сказала вона.
"Це брехня, чи не так?"
"Можливо, я трохи втомилася, але..."
Я облажався. Я був так зосереджений на тому, щоб переконатися, що з Ліз все гаразд, що не звернув уваги на Серас. Вона добре приховувала свою втому, на відміну від Іву, яка носила свої почуття на обличчі і робила їх очевидними.
Напевно, у мене все гаразд тільки завдяки всім цим модифікаторам статів, які допомагають мені рухатися. У Серас від початку не так багато витривалості.
"Пробач мені. Я повинен був більше думати про тебе."
Вона намагалася повністю придушити свої емоції, вдягнувши покерне обличчя.
"Якщо це лише на годину чи дві, то я впевнена..." - почала вона.
"Ні. Тобі треба відпочити."
Я обняв Серас за обидва плеча і допоміг їй піднятися, коли сам підвівся.
"Мені дуже шкода",- сказала вона.
"Тобі не потрібно вибачатися. Просто не перенапружуйся... Гаразд?"
"...Я розумію."
"Для мене буде проблемою, якщо ти десь впадеш, розумієш? Відпочинь трохи, заради мене." Я поплескав її по плечу, стурбований.
"Так, я буду... Дякую, пане Тоуко."
"Мені не потрібні вибачення, але я візьму стільки подяк, скільки ти можеш дати."
Серас дещо щасливо опустила очі і поклала руку на груди.
"Не те, щоб у нас було багато шансів знайти краще місце для табору",- сказав я.
"Тоуко", - перебила Іву, повертаючись до нас.
"Що таке?"
"Трохи далі попереду є ще одна величезна руїна."
Ми пішли за Івою і знайшли велику будівлю, як і обіцяли, за деревами, посеред руїн.
"Вона величезна."
Вона не виглядала такою пошкодженою, як інші. Я побачив довгі сходи в центрі і зміг розгледіти двері нагорі.
Схоже на єгипетську піраміду... Ні, більше схоже на руїни якоїсь цивілізації майя.
Ми піднімалися, а Слей йшла за нами, обережно ступаючи копитами по сходах. Коли ми піднялися на вершину, сонце вже майже сідало, і між деревами розливалася темрява.
Якщо тут немає нічого корисного, ми ще можемо встигнути повернутися до інших руїн і розбити табір.
Я озирнувся і побачив, що ми прийшли з безлісної місцевості. Я повернувся до дверей.
У їхньому центрі висів кришталевий сервіз.
...Знову це. Але схоже, що в цьому кришталевому дзеркалі вже знаходиться деяка кількість МР.
"Перед тим, як покликати тебе, я спробувала сама влити в нього трохи мани, - зізналася Єва, - але це все, на що я спромоглася. В іншому доведеться покластися на тебе."
"Залиш це мені."
Гаразд... Ми на високій платформі, і світло цього кристала може привернути увагу монстрів.
Я попросив Серас дістати ковдру з однієї з наших сумок і накрився нею, щоб прикрити себе і світло від кристала. Потім я перевірив свій датчик MP, щоб побачити, скільки залишилося, і почав вливати ману всередину. Незабаром двері з гуркотом відчинилися.
"Вражаюче",- сказала Єва.
"...Здається, це не дуже великий простір, але я не відчуваю тут ніяких монстрів",- сказала Серас, ведучи нас вперед з духом світла, який направляв нас.
"Як щодо того, щоб залишитися тут на ніч?"- запропонував я.
Ми всі зайшли всередину, слідуючи за світлом Серас, але потім я озирнувся назад.
Вдалині мерехтіли вогні, блимаючи над деревами.
Вони, мабуть, приходять з-за меж Країни Золотооких Чудовиськ... Але що відбувається? Бійка між монстрами?
Я уявив собі мапу Іву, положення наших двох точок.
Ульза була на півдні, значить, світло йде з північного сходу...
Розуміння охопило мене.
"... Ах, Аліон. Так ось де та клята богиня."
Команди героїв
ДРАКОНОБОРЕЦЬ
Бейнвульф, Драконоборець, сперся ліктем на мури королівського замку Аліон і пив. Він дивився на казарми і спостерігав за солдатами, що поспішали туди-сюди на подвір'ї, готуючись до майбутньої битви з Імперією Демонів.
"То... чому ти залишила мене тут, в Аліоні?" - запитав він Богиню, коли вона проходила повз нього.
"Я не можу дозволити собі нестачу людей, чи не так?"–відповіла вона, зупинившись, щоб поговорити з ним. Герої з іншого світу покинули замок кількома днями раніше, прямуючи на південний захід, до Країни Золотооких Чудовиськ. "Я хотіла б супроводжувати їх особисто... але у мене є справи в Маґнарі на завтра. О, це так мене турбує. Цікаво, чи всі вони в цілковитій безпеці?"
"Ти відправила з ними Шаблезубих Тигрів, Нянтан і всіх Чотирьох Святих Старійшин. З ними все буде гаразд."
"Знаєш, коли ти кажеш: "О, все гаразд", - я починаю хвилюватися ще більше."- Вішіс повернулася, щоб подивитися на нього, а Бейнвульф сперся другим ліктем на перила.
"Ти не даєш мені піти з ними... Це якось пов'язано з Аякою Соґoу?" - запитав він.
"Що ти маєш на увазі?" Вішіс нахилила голову, вдаючи розгубленість.
"Без мене для них небезпечніше."
"Таке незрозуміле припущення. Я не знаю, як відповісти..."
"Ти хочеш вбити когось з її групи?"
"Хм? Навіщо мені таке робити?"
Бейнвульф почухав бороду і подивився на небо. "Я просто подумав. Без мене нею було б легше маніпулювати, а якби щось трапилося з кимось із її друзів..."
"Я буквально не розумію, що ти пропонуєш. Ти що, з глузду з'їхав? Чи це насправді якась твоя теорія і тільки ти можеш зрозуміти логіку?"
"Просто зламаними людьми легко керувати. Чим більше зламані - тим краще."
"М-мене щиро бентежать такі дикі звинувачення... Дозволь змінити тему. Як твій батько, Бейн?"
"...Здається, все нормально."
"Якщо не помиляюсь, ти вступив до Лицарів-Вбивць Монстрів, щоб урятувати батька, коли він був важко хворий, чи не так? Це було шляхетно з твого боку — допомогти людині, яка самотужки тебе виховала."
Вішіс стала поруч із Беінвульфом на бойовому мурі й сперлася руками на перила. Вона дивилася на казарми з легкою журбою в очах.
"Ульза має шахту, яка постачає унікальні мінерали, так? Саме з них виробляють ліки, що стримують хворобу твого батька. І здається, контроль над шахтою тримає Король Лицарів-Вбивць Монстрів Джін. Один щиглик — і все може змінитись. Це досить хитке становище, чи не так? Хоча, гадаю, тобі нема про що турбуватись."
Коли Беінвульф обернувся до неї, вона взяла його руки у свої й міцно стисла.
"Поки я нашіптую на вухо Королю Вбивць Монстрів, твій батько й далі отримуватиме дорогі ліки безкоштовно. Зручно, еге ж?"
"Ось чому ледачий до всього на світі Драконоборець примчав сюди на твоє покликання, так?"
"І це було дуже мило з твого боку. Я щаслива, що ти поруч."
Хоч по всьому континенту було чимало роботи для воїна його рівня, якби не обставини, він би давно приєднався до якогось незалежного загону найманців. Але Беінвульф рано втратив матір, і його батько віддав останні сили, щоб виростити сина, перш ніж злягти. Тож Бейн вирішив відплатити йому тим самим.
"...Я розумію своє становище. Я про нього не забув."
"Який ти зрілий!"
"А як щодо того впертого капітана Білих Вовків? Ти вже тримаєш його на короткому повідку?"
"Перепрошую? Яке це має відношення до нашої розмови?" Вішіс відбивала запитання запитанням з тією ж легкістю, з якою дихає. "Ну... Дозволь знову змінити тему. Що ти думаєш про героїв із іншого світу?"
Бейнвульф подивився на південний захід.
"Кіріхара — однозначно найсильніший. Думаю, він найкраще підходить для битви з Королем Демонів."
"Розумію, розумію... А інші?"
"Той А-класник Оямада теж упевнено розвивається. Ясу... Спочатку я хвилювався за нього, але він теж потроху набирає темпу. Соґоу розвивається навіть швидше, ніж обидва, але вона наче всередині себе бореться з чимось. Напевно, через те, що її унікальне вміння досі не проявилось. Хіджірі й Іцукі я бачив недостатньо, щоб скласти чітке враження. Але навіть Нянтан не змогла повністю підкорити їх."
"Ці сестри ще не влаштували відвертого бунту... але слухаються далеко не так добре, як мені хотілося б - особливо старша. Навіть я не можу до кінця зрозуміти, що в неї на думці. Серце людини - це завжди загадка."
"Є ще одна, яка мене цікавить... хоча трохи з іншої причини."
"О? Хто саме?"
"Ікусаба Асаґі."
"Ікусаба, кажеш?"
З моменту прибуття до столиці, Ікусаба Асаґі була єдиною героїнею, яку Беінвульф свідомо уникав.
"Я... погано знаходжу спільну мову з такими, як вона. Завжди так було."
КАШІМА КОБАТО
Це був їхній перший день у Землі Золотооких Чудовиськ.
Серед густих, зарослих дерев Кобато натрапила на сліди: потемніла земля, зламана гілка, важкий запах чудовиська. Звір пройшов тут зовсім нещодавно.
Герої вже випробували себе в бою з монстрами на околицях. Завдяки прокачаним рівням і тренуванням від наставників, вони справлялися без особливих труднощів.
Але...
Кашіма Кобато, йдучи серед дерев разом із групою, відчувала незрозумілий страх, який ніяк не відпускав її.
"Гей, он там щось є!"- гукнув хтось, показуючи на монстра.
"Ггррхаааа!"
"Це він! Один із золотооких!"
"Дайте мені! Я хочу добити його!"
"Асаґі! Це має бути моя черга!"
Герої синхронно підняли зброю - азарт, майже сказ. Щоб підвищити рівень, потрібно було нанести саме смертельний удар. Дехто вже встиг втягнутись у цю гонитву за вбивствами, і Кобато ставало страшно від настрою, який згущувався навколо неї.
"Гей-гей! Ми ж в одній команді, еге ж?"- вигукнула Ікусаба Асаґі, прориваючись уперед. "Зараз черга Кобато-тян заробити трохи досвіду! Ну ж бо, фронтовики, стримуйте його захисними навичками! Тримайте!"
Асаґі вже добре призвичаїлась до ролі командира. Герої на передовій сформували захисну лінію, блокуючи першу атаку монстра. Вони кидали контрударами, ранили його в кількох місцях, але всі удари були чітко вивірені — не смертельні. Група вже відчула, скільки ударів витримає звір.
Монстр застогнав і опустився на коліна. Усі перемкнулись на його ноги, не даючи втекти.
"Отримуй!"
Обидві руки чудовиська відсікли. Ще зовсім недавно ця сцена здавалася б неможливою - адже не так давно вони злякано спостерігали, як у вогні гине триокий вовк. Але зараз - усі змінились. Та дівчина, яка відрубала руки, навіть не здригнулась.
"Ого, от це вже майстерність!"- радісно вигукнула Асаґі. "Залишили йому стільки життя, скільки треба! Гарна робота, Загін Асаґі!"
Вона схопила Кобато за плечі ззаду і м’яко підштовхнула вперед.
"Ну що, Піджі, смачна остання атака чекає на тебе! Не гайся!"
"…Т-так..."
"А, точно! Треба ж подякувати всім, еге ж? Ми ж команда — тому й перемагаємо!"
Кобато несміливо вклонилась дівчатам на передовій: "Д-дякую..."
Дівчина, з якою вона перетнулась поглядом, відвела очі й пробурмотіла: "Це ж наказ Асаґі, гаразд? Ми не для тебе старались, окей?"
Асаґі виглядала розчарованою й приклала руку до щоки.
"Гей, не говори такого! Ти що, знущаєшся? Ми ж не такі, як Кіріхара з його кланом! Ми за дружбу, за зв’язок! Хоча, я тебе розумію, Ацуко… але все ж!"
"Так-так! Ти завжди все так добре бачиш, Асаґі!"
"Авжеж бачу! Піджі-чян! ДАВАЙ! ДОБИВАЙ! ВЖЕ!"
Кобато не могла відмовити. Монстр із золотими очима дивився на неї, дихаючи уривчасто, з рота капала слина й кров. Його погляд був сповнений чистої ненависті й жорстокості. Її нудило від страху.
"Кобато-тян, нам не можна далеко відходити від інших. Та й чекати негарно..."- голос Асаґі став напруженим. "Просто добий його вже."
Кобато витягнула меч і підняла його над головою. Її розум заполонили вибачення, коли вона замахнулась і завдала чудовиську фінального удару.
"Та скільки можна тебе чекати, Ікусаба?!"- обурено вигукнув Оямада Шьоґо, який щойно наздогнав групу Асаґі ззаду.
"Та ну, я ж уже кілька тижнів прошу тебе не називати мене так! Оямада-кун, ти такий злий!"- надулась Асаґі.
"Ага?! А сама ж постійно пліткуєш за нашими спинами."
"Ну-ну, Оямада-кун... Ми ж просто заздримо, ось і все. У нашій групі навіть А-класу нема, не те що S-класів. Звісно, ми трохи поскаржимося, хіба ні?"
"Ага? У тебе ж є унікальне вміння, так? То може ми візьмемо тебе до своєї групи, і.."
"Шьоґо",- перебив його Кіріхара Такуто.
"Чого тобі, Такуто?"
"Вона нам не потрібна",- сказав Кіріхара, повертаючись до Асаґі. "Ікусаба, якщо я тебе колись потребуватиму - я сам покличу. А поки що тримайся подалі. Тобі не можна довіряти. Я знав це ще у старому світі."
Асаґі залишалась незворушною, залізною хваткою стримуючи емоції.
"Я відчуваю майже те саме. Добре, що ми це з'ясували, Кіріхара-кун",- спокійно відповіла вона.
"У моїй групі тобі не місце. Ти тільки заважатимеш мені на шляху до моєї мети."
Асаґі злегка схилила голову.
"Повністю згодна."
Атмосфера між групами стала крижано холодною.
Від моменту як вони потрапили у цей світ напруження тільки зростало - така сутичка була лише питанням часу.
Раптово напругу прорвало...
Четверо Святих Старійшин виступили на передову — Агіт щось помітив.
"...Га? Що вони роблять?"
"Хмпф, здається, у нас проблемний клієнт. Нашим героям буде важко впоратися з ним самотужки. Відступіть трохи назад, добре? І ще, Саблезубі Тигри, оточіть героїв і захищайте їх",- гукнув Агіт.
"Відступити? Нісенітниця." Кіріхара скривився. "Тьфу, монстри, з якими ми стикались досі, були суцільними слабаками. Вони навіть шарахались від нас..."- сказав він, різко повертаючись назад до лінії фронту, плащ розвівався за ним. Одну руку він тримав на руків'ї меча. "І найголовніше - ти недооцінюєш мої можливості. Мабуть, настав час показати вам істину."
Кіріхара виглядав майже повністю байдужим, а Кобато тим часом скам'яніла від страху.
"Щ-що..."
З лісу вирвалося чудовисько, проламуючи дерева.
Це була велетенська слимакаподібна істота з двома великими золотими очима, схожими на очі бабки, по обидва боки голови, і кількома хоботами, що росли з її спини.
"Що це таке?! Виглядає так, ніби по боках у нього людські руки... Фу! Це така гидота!"- вигукнула Чіґасакі Ацуко з групи Асаґі, її голос тремтів від огиди.
З лісу почали вириватись інші слимаки-монстри, і більшість героїв, побачивши їх, почали відступати.
Їхній моторошний вигляд уже був жахливим, але ще більше вражала неймовірна сила, що виходила від них.
Ці монстри були зовсім іншого рівня — попередні навіть близько не стояли.
На фоні цього, команда Агіто виглядала абсолютно спокійною.
Умить Нянтан, ставши на чотири лапи, злетіла вперед. Вона підняла стегна й плавно опустила голову до землі, а її хвіст, схожий на батіг із лезами, засвітився яскравим світлом, немов кішка, яка намагається налякати ворога.
"Я візьму того, що попереду",- крикнула вона до Агіта.
"Справишся?"- гукнув той у відповідь.
"Так."
"Тоді я беру того, що позаду нього. Абіс, приєднаєшся?"
"Ага",- розтягнуто відповіла Абіс.
Троє з них виглядали так, ніби зовсім не бояться того, що відбувається.
А Кобато, навпаки, ковтнула слину.
"Як їм вдається залишатись такими спокійними перед обличчям цих монстрів...?"
"Хррроооон!!"
Шкіра чудовиськ була липкою й усіяною листям і гілками. Вони широко розпустили свої хоботи, обшукуючи місцевість, а хоботи-батоги з їхніх спин свистіли у повітрі на надзвуковій швидкості.
Нянтан спритно ухилялась від атак — її рухи були настільки швидкими, що їх майже не видно.
Леза її хвоста-батога були гострішими й міцнішими за відростки чудовиськ, і скоро хоботи, один за одним, почали падати на землю, розрубані її атаками.
"Оґгеоогх!"
Між золотими очима чудовиська роззявилась паща, і з неї вирвалась блювота — вона хлюпнулась і зашипіла на землі, здіймаючи різкий сморід у повітря.
Очевидно, якщо ця потвора не могла розпороти здобич своїми лезами, вона гнала її щупальцями, щоби потім розчинити в кислоті.
Коли Кобато озирнулась, Нянтан ніде не було видно. Та щось упало їй в око.
Нянтан стояла за спиною чудовиська.
Воно відчуло її присутність, заревло й метнуло щупальця назад для атаки.
Нянтан обернула свій зміїний хвіст із лезами спіраллю навколо себе. Пролунав звук розсіченого повітря, і Кобато побачила, як кілька щупалець безсило впали на землю.
Здавалося, леза Нянтан ставали все гострішими, і її хвіст продовжував блискавично розрубувати ворожі відростки.
Раптом її леза засвітились осліплюючим світлом і різко збільшились у розмірах.
"Орррооаа?!"- заревіла потвора.
Нянтан елегантно приземлилася на одне коліно.
Позаду неї її хвіст оточив чудовисько. Вона з шаленою швидкістю обрушила зливу атак на нещасну істоту. Воно намагалось захищатись своїми величезними руками, та обидві були повністю відсічені в хаотичному помаху.
За кілька секунд від монстра лишились лише шматки.
"Н-неймовірно…"
Смертельна ефективність хвоста Нянтан поєднувалась із витонченістю й грацією. Кобато була повністю захоплена її боєм від початку й до кінця.
Ось хто учениця Вішіс... Саме її слід було б відправити проти Імперії Демонів, а не нас.
Нянтан швидко підвелась, виглядала спокійною і незворушною.
Агіт Анґун, сяючи, підбіг до неї:" Цього й слід було чекати від тебе, Нянтан!"
"Пробач. Схоже, я випадково вбила його. Мала б залишити його живим, щоби герої могли отримати досвід",- спокійно відповіла вона.
"Нічого не вдієш. Втратиш пильність хоч на секунду з таким монстром - і тебе покалічать",- сказав Агіт, витягуючи меч і розвертаючись до наступної потвори.
Та хоч і волокла свої руки, все ще набирала швидкість. Під час наближення вона врізалась у дерево й запустила стовбур у повітря. Монстр зловив його своєю масивною, мускулистою рукою.
"Ах!"- вигукнула Кобато.
З ревом чудовисько метнуло дерево в Агіта, але той легко ухилився. Його меч почав світитись білим світлом, яке ставало все яскравішим, аж поки не засвітився весь клинок.
Зігнувши тіло і меч, Агіт рвонув уперед.
Він ухиляється від усіх атак…
Для Кобато він рухався настільки швидко, що здавалося, ніби телепортується по полю бою. Він жодного разу не заблокував удар — лише ухилявся, скорочуючи дистанцію.
Слимакаподібна істота заревла й виплюнула кислоту в його бік, але жодна крапля навіть не наблизилась до Агіта.
Світловий меч Агіта був тепер у кілька разів довший, ніж на початку. В одну мить він розсік монстра навскоси.
В землі лишилась неглибока борозна, а очі Кобато провели її аж до моменту, де чудовисько було розсічене навпіл.
Потім Агіт ударив ще раз, розсікаючи істоту між двома її золотими очима, щоби завершити справу.
"Двоє мінус, лишилось шість, еге ж?"- Агіт крикнув до сестри Абіс. "Деякі з них змінили напрям. Схоже, тепер вони йдуть до героїв позаду."
"Залиш це мені",- відповіла та, піднімаючи руки і стрімко біжачи назад, а Нянтан рушила слідом.
Агіт розвернувся до наступного монстра, який насувався спереду.
"Ну добре. Я розберусь і з тобою, а потім"
"Ти просив мене відступити через оту штуку?"- сказав Кіріхара, зупиняючись поруч з Агітом.
"Кіріхара."
"Дозволь показати тобі, що таке істинна праведність. У кінці кінців, єдина справжня праведність…,- Кіріхара розвів руки в боки,- …це сила."
Третє слимакаподібне чудовисько вийшло з лісу.
"Драконячний Розрив."
Збожеволілий монстр майже добіг до них, його погляд був прикований до Агіта, але з обох рук Кіріхари вирвались два струмені золотого світла. Він помахом руки скерував потік, і той почав згинатись у повітрі, обертаючись на захисний бар’єр. Світло ширяло в повітрі, мов дракон, нещадно пожираючи чудовисько.
Воно розсікло його щупальця, перш ніж пробити саме тіло.
Поранене, прошите отворами, чудовисько затихло. З нього хлинула кров.
Кіріхара обернувся й глянув на інших героїв.
"Моє унікальне вміння зараз 4 рівня. Запам’ятайте те, що щойно бачили. Це сила...,- він поглянув на Агіта, потім широко розвів руки,- ...вашого майбутнього короля."
Почувся звук займання, і в одну мить вмираючий монстр повністю охопився чорним полум’ям і згорів до попелу.
Кіріхара звузив око з відразою.
"Відвернувся, не добивши як слід. Це така самовпевненість, що аж гидко. Могло ж скінчитись значно гірше, Кіріхара."
Темна тінь впала на обличчя Кіріхари.
Він глянув на героя А-класу, який завдав фінального удару, з ненавистю й огидою в очах.
"…Ясу."
ТАКАО ІцУКІ
"Щось сталося з іншими",- сказала Такао Хіджірі, дивлячись на кілька чоловічих тіл, що лежали у неї під ногами. Їхню смерть спричинила не вона - вони вкоротили собі віку самі.
Такао Іцукі обернулась до своєї сестри, яка все ще стояла навколішки на землі.
"Може, нам варто повертатись?"
Вони скористалися моментом, щоб вислизнути від інших - їм уже добре вдавалось помічати, коли Нянтан перестає за ними стежити. Вони відчули, що Нянтан їх шукала раніше, але з якоїсь причини повернулась до великої групи.
"Іцукі."
"Гм?"
Хіджірі витончено склала руки на грудях, оглядаючи тіла. Кожен її рух і жест заворожував Іцукі.
"Як думаєш, хто вони були? Вони навіть не вагались - щойно зрозуміли, що втечі не буде, одразу покінчили з собою. Можливо, шпигуни?"- задумалась Хіджірі.
"Типу наглядачі з іншої країни?"
"Ну, я справді про це міркую."
Хіджірі, дивлячись на тіла, не виявляла жодних емоцій — залишалась такою ж спокійною, як завжди. І якими б не були обставини, Іцукі могла вдавати, що все "як завжди", допоки її старша сестра була поруч.
"Схоже, вони були тут, аби здійснити якийсь змовницький план проти нас",- сказала Хіджірі. "Гадаю, їх послала богиня Вішіс."