Коли сонце почало сідати, ми побачили, як леопардолюдина вийшла з Колізею. Я подивився на кишеньковий годинник - якраз вчасно. Зібрана мною інформація була не такою вичерпною, як те, що Серас дізналася від своїх інформаторів, але вона все одно була корисною. Подейкували, що Іву Спід часто виходила з Колізею приблизно в цей час.
Питання полягало в тому, чи захоче вона в ніч перед своїм великим днем гуляти містом. Здавалося, мені не варто було про це турбуватися. Переваги бути найсильнішим воїном в окрузі, еге ж?
Іву не повернула на головну вулицю. Замість цього вона попрямувала в один з більш убогих районів. Вона завернула в темний провулок, і я прослизнув за нею, але побачив, що вона зупинилася, повернувшись до мене спиною, з рукою на мечі.
"Чого ти хочеш?" - запитала вона, не повертаючись до мене.
Вона зрозуміла, що я стежу за нею - цього слід було очікувати. Гадаю, я можу зробити це тут.
Іву повільно повернулася до мене.
"Отже... це ти", - сказала вона.
"Я хотів поговорити з вами, міс Іву. Можу я забрати у вас хвилинку часу?"
"Я вже казала тобі, що ті чутки про мене і Відьму Заборон - неправда."
"Так, але... ви збрехали, чи не так?"
"А ти нахаба."
"Ти чимось зобов'язана відьмі?
"Ні."
Серас зробила крок вперед, відкриваючи себе.
"Це була брехня", - сказала вона, але Іву не відповіла.
"Зрозуміло. То ти винна їй якусь послугу?"
Очі Іви звузилися, і вона вивчала нас з явною підозрою.
"Хто ви?" - нарешті запитала вона.
"Давай перестанемо обманювати одне одного, добре, Іву Спід?" сказав я, намагаючись справити враження доброзичливості.
"...Я не намагаюся тебе обдурити. Я сказала тобі правду", - відповіла Іву.
"Це теж була брехня", - сказала Серас.
Іву подивилася на неї. "Як ти можеш таке казати? Ти ж нічого про мене не знаєш".
"У мене є свої джерела. У будь-якому випадку, я маю рацію, чи не так? Ти повинна знати це так само добре, як і я".
Іву видала низький, звірячий рик і міцніше стиснула меч, що висів у неї на стегні.
"Скажіть мені, чого ви хочете."
"Ми хочемо допомогти тобі", - сказав я.
Хвиля здивування і недовіри прокотилася по її обличчю.
"Допомогти мені?"
"Завтра твій останній бій, чи не так?" запитав я.
"Так..." - відповіла вона.
"Керівництво Колізею щось планує - вони намагатимуться змусити тебе програти бій."
"Що ти щойно сказав?"
Я швидко пригадав інформацію, яку ми з Серас зібрали.
Іву пирхнула. "Навіть якщо це правда, чому ви хочете мені допомогти?"
"Все просто. Ти знаєш, де знаходиться Відьма Заборон, а нам потрібно знати, де вона. Переконати тебе допомогти нам - найкращий шанс знайти її".
Іву не виглядала переконаною, але знала, що не може нам брехати - що їй не вдасться викрутитися з цієї ситуації.
"У вас є якісь реальні докази того, що барон щось замишляє?"
"Нічого певного", - зізнався я.
"Гм... Іву задумливо хмикнула, а потім на кілька секунд замовкла, ніби занурившись у роздуми.
"Що таке?" запитав я.
"Я власність барона Зуана, і... ну, якщо чесно, я б не здивувалася якби він так вчинив".
Ніякої довіри між рабовласником і його рабом, так? Це працює на нашу користь.
"А чи не могли б ми викрасти ту дівчину, з якою ти приїхала до Монроя, і втекти з нею з міста?"
Іву люто загарчала. "Ти... Якщо ти її скривдиш, я..." - почала вона.
"Не хвилюйся, - втрутився я. -"У нас немає наміру заподіяти їй шкоду."
"..."
"Я просто хотів, щоб ви знали, що ми розуміємо вашу ситуацію. У тебе вже є гроші, щоб викупити власну свободу, і ти витратила більше року, заробляючи достатньо для неї".
Іву послабила хватку меча, її гнів вщух.
"Дякую за турботу, але що б барон не спробував завтра... навряд чи мене можна буде побачити тікаючою від бою". Її очі не здригнулися. "Незалежно від того, в яке становище вони мене поставлять, завтра я переможу. Я здобуду свободу власними руками".
"Ти навіть не думаєш тікати? Якщо ти скажеш нам, де живе відьма, ми навіть допоможемо тобі втекти", - сказав я.
"Втекти? Втекти? Куди?" Іву звучала роздратовано. "Якщо я не дотримаюся правил і не викуплю нас обох у барона Зуана, він переслідуватиме нас хоч на край світу. Керівництво призначить нагороду за наші голови, і кожен найманець на континенті буде жадати нашої крові".
В її очах був смуток.
"Я могла б жити таким життям, звичайно... але не дитина. Я не можу змусити її провести решту своїх днів, тікаючи від людей, від яких вона ніколи не втече, завжди озираючись через плече, ніколи не будучи впевненою, що вона в безпеці. Я не можу цього зробити."
Але якщо ти вийдеш на ринг, є велика ймовірність, що ти все одно помреш.
"А якщо я знаю, де можна сховатися?"
"...Продовжуй."
"Я впевнений, що ти сама знаєш куди можна втекти і жити. "Ти можеш сховатися там, де живе Відьма Заборон.
"..."
"Ти знаєш, де вона живе, чи не так? Чому б не сховатися там?"
"Ти пропонуєш мені відвести вас до неї?"
"Ми підемо з тобою. Допоможемо врятувати дівчину."
"Хм." Іву посміхнулася до мене і пирхнула. "Навіть якби я знала, де відьма, дістатися до неї неможливо".
"Чому?"
"Ніхто не може дістатися до центру Земель Золотооких Чудовиськ. Я вже казав тобі - ніхто не виходить звідти живим."
"Ти зможеш, якщо ми підемо з тобою. Ми захистимо цю дівчину всіма своїми силами. Ти навіть не хочеш спробувати?"
Очі Іву звузилися, коли вона зосередилася на Серас.
"Та фехтувальниця позаду тебе, здається, досить вправна, але я не відчуваю цього від тебе. Ти пропонуєш, щоб ми з фехтувальницею відвели тебе з дитиною в те місце? Це було б самогубством, навіть без таких звичайних людей як ти".
Серас спробувала заговорити, але я підняв руку, щоб зупинити її.
"Незважаючи на те, як я виглядаю, я володію магією. Я здолав короля скелетів, навіть не спітнівши". Це був найсильніший і найвідоміший монстр, якого я міг собі уявити.
"Король-скелет, еге ж...? Страшна річ, звичайно, але в Земелях Золотооких Чудовиськ є істоти, які з'їли б тебе на сніданок".
То вони ще сильніші за королів-скелетів...
"Тоді..." Я приготувався до ризику і витягнув ще один зі своїх козирів. "А якщо я скажу, що це я переміг Лицарів Чорного Дракона?"
"Що? Ти це зробив?"
"Я не хочу розголошувати це – тому дозволив тим хлопцям з Ашінта, взяти на себе відповідальність, створюючи гарну димову завісу".
"Неможливо, - різко сказала Іву, - ти на таке не здатен".
Я простягнув руку в її бік.
"Не впевнений, що це тебе переконає, але..."
Іву напружилася, готова відреагувати в будь-яку секунду.
Удар.
В одну мить Серас опинилася між нами.
Іву видала звук здивування і на мить відвернула свою увагу від мене.
"Параліч".
"Що?! Щ-що? Я не можу поворухнутися...!"
"Не пручайся. Як маленький веселий бонус, ти почнеш стікати кров'ю, якщо спробуєш вирватися."
"Цього не може бути... Це... ефект статусу...?"
"Трохи незвичне вміння ефекту статусу, так... Досить ефективне, як думаєш?"
"Н-неможливо."
"Ну, саме через цю неможливу силу такий слабак, як я, зміг вбити Сівіта Ґартланда".
"Гм... Ні..."
"Я вже казав тобі, не намагайся рухатися. Це дружнє попередження, а не погроза.
Ось так тобі буде легше говорити."
Я підійшов до Іви і розвіяв ефект, але тільки з її голови.
"Га? Я можу говорити...?"
"У мене є й інші потужні навички зі статус-ефектом. Ось як я вбив Елітну п'ятірку. Хочеш, розповім, як вони померли?"
"Ти справді... Ти вбив Елітну п'ятірку?" сказала Іву. Можливо, вона починала вірити, що я не мав наміру заподіяти їй шкоду - її тон став менш агресивним. А може, вона просто знала, що я поставив її в невигідне становище.
"Дозвольте мені надати подальші докази, - сказала Серас, стоячи перед Івою. "Вони переслідували саме мене - мене звати Серас Ашрейн".
Іву нашорошила вуха, наче кішка, яка почула мишу.
"Ти справді Серас Ашрейн?"
"Це мій господар, врятував мене від Лицарів Чорного Дракона".
"Досить цього фарсу. Колишній капітан Ордену Святих Лицарів - ельф, і..."
Іву зупинилася, широко розплющивши очі.
"Ох!"
Реакція Іви дала зрозуміти, що Серас розвіяла її маскування і показала її справжнє обличчя.
"Тепер ти розумієш? Я використовую силу духів, щоб приховати свою особистість".
Іву застогнала. Внутрішньо я теж застогнав. Я не очікував, що Серас розкриє свою особистість тут.
Невже вона настільки співчуває ситуації Іви? Вона щосили намагається врятувати її.
"Мій господар переміг Елітну П'ятірку. Я бачила, як він це зробив на моїх очах".
Серас відступила назад, спонукаючи мене продовжувати.
"Якщо істоти в Земелях Золотооких Монстрів не сильніші за Сівіта Ґартланда, думаю, з нами все буде гаразд", - сказав я. - "Якщо тільки вони не сильніші за Сівіта Ґартланда.
"...Ти справді виглядаєш сильним, це точно, - сказала Іву.
"Можеш вірити мені чи ні про Елітну П'ятірку - я знаю, як це звучить, і не можу звинувачувати тебе в сумнівах. Я просто хотів показати тобі, на що я здатен".
Іву пирхнула на мене.
"Ти довів свою правоту - не те, щоб це принесло тобі якусь довіпу з мого боку. Я буду битися завтра, незважаючи ні на що. Я не збираюся повертатися в Землі Золотооких Чудовиськ. Це нічого не змінює."
"Навіть якщо ти завтра переможеш, ти справді думаєш, що барон Зуан дотримається своїх обіцянок?"
"Що?"
"Я чув, що він убив повію тільки тому, що йому не сподобалася її зовнішність. Звісно, це здебільшого чутки, але його навряд чи можна назвати святим, чи не так?"
Почувши, як чоловіки в таверні говорили про нього, я провів деяке дослідження про барона Зуана. Він не був доброю людиною, м'яко кажучи. Він був одним з них - жахливих людей, таких, яких я знав усе своє життя. Сміттям.
"Я знаю, як думають такі покидьки", - сказав я.
Зрештою, я теж один з них.
"Навіть якщо ти завтра виграєш... не думаю, що барон просто так відпустить тебе на волю, скільки б грошей у тебе не було".
Іву замовкла на кілька секунд, заглиблена в роздуми, але все ще уважно спостерігаючи за мною. Я спробував трохи схилити шальки терезів.
"Я чув одну історію, про гладіатора. Він був схожий на тебе - найсильніший у Колізеї, найкращий у своїй справі. Він виграв свій останній бій, а наступного дня знайшли його труп, що плавав у річці".
"Кривавий гладіатор помирає після того, як заробляє собі свободу... - роздумувала Іву, - я не знаю подробиць, але чула цю історію. Він пішов до таверни святкувати свою велику перемогу і побився з якимись найманцями, так? Він був надто п'яний, щоб тримати меча, і його забили до смерті в бійці".
"Так, це офіційна версія."
"Офіційна версія? Про що ти говориш?"
"Ти не знаєш про дівчину, в яку він був закоханий?"
"Вперше чую про це."
"У маленькій таверні, яку він любив відвідувати, працювала дівчина-рабиня. Він хотів купити їй свободу - нікого не нагадує? Але щось сталося..."
"Що сталося?"
"Я не знаю. Вони не дозволили йому викупити її. Я чув, що таверна, яку він відвідав, щоб відсвяткувати, навіть не була тією, в якій вона працювала. Але найгірше те, що сталося з невільницею далі."
"Що... Що з нею сталося?"
"Після смерті того чоловіка її купив барон Зуан. Вона працювала в його маєтку два роки, а потім він продав її до борделю. Крім того, один з найманців, які забили колишнього чемпіона до смерті, став лідером Гільдії найманців. Здається, його звали Гілмудд."
"Гілмудд? Я чула про нього. Але він помер задовго до мого приїзду в місто... Звідки ти все це чув?" - запитала Іву.
"З деяких темних місць - інтерпретуй це як хочеш."
"Ммм..." Іву, здавалося, зрозуміла, що я мав на увазі.
"Не схоже, що я чув все це від когось офіційного, хоча. Може, це все вигадки - сам барон, мабуть, заперечував би, якби ти його спитала".
"Ти вважаєш, що барон і гільдія організували смерть гладіатора? запитала Іву.
"Схоже на те".
"І... ти думаєш, що я йду тим же шляхом?"
Я байдуже знизав плечима. "Можливо. І що ти будеш робити? Забереш дівчину і втечеш з нами, чи спробуєш щастя в Колізеї?"
Я подивилася їй прямо в очі.
"Вибір за тобою".
"Я... я вирішила заслужити свою свободу", - відповіла вона.
Отже, вона вирішила боротися завтра. У мене було відчуття, що вона так і зробить.
"Завтра я переможу. Я завжди отримувала винагороду за свої перемоги - я викроїла собі життя в цьому місці. Я не можу довіряти нікому з вас. Я також не можу сказати вам, де живе Відьма Заборон."
"Мій господар намагається врятувати тебе!" несамовито вигукнула Серас, не в силах стриматися.
Іву похитала головою. "Ти з'явилася з нізвідки лише вчора - хіба можна бути такою довірливою до незнайомців? Світ Колізею Кривавого Спорту - це все, що я знала відтоді, як приїхала до цього міста".
Ну, зрозуміло.
"Я розумію, про що ти говориш, - відповів я, - "але чи можеш ти дійсно довіряти барону Зуану?"
"Він не дуже хороша людина, це точно. Але він досі винагороджував мене за мої перемоги. Я впевнена, що він влаштує мені важкий бій, щоб захопити натовп. Але я знаю його досить давно - він не такий безсердечний, як ти кажеш".
Це тому, що він мав від тебе більшу вигоду. Він використовував тебе.
"Я знаю систему кровопролитних боїв - і я не знаю тебе. У мене немає жодних сумнівів, кому з них я повинна довіряти", - сказала Іву. "Я зробила собі ім'я в Колізеї. Я вірю в це теж".
Іву виглядала так, ніби закінчила говорити. Куточки мого рота скривилися у зловісній посмішці.
"Іву Спід..."
"Що таке?"
"Навіщо ти мені це кажеш? Знову і знову... як сильно ти довіряєш системі."
"Що ти..."
"Ти намагаєшся переконати мене? Чи себе?"
"..."
Я розвіяв ефект паралічу, звільнивши її. "Я закінчив демонструвати свою силу. Вибачте, що потурбував вас. Будемо молитися за твою перемогу в завтрашньому бою. Ходімо, Серас, - сказав я, розвертаючись, щоб піти.
"Т-так, Господарю!"
Серас швидко пішла за мною.
"Зачекай."
Це була Іву.
"Чому ти відпустив мене? Ти міг мене вбити - у тебе була перевага. Якщо ти хочеш знати, де Відьма Заборон, чому не спробував вибити це з мене? Тепер я знаю твої секрети - чому ти просто відпустив мене?"
Я зупинився. Я не відповів на запитання Іви - не було потреби.
"Ми виїжджаємо з Монроя опівночі", - сказав я. "Будемо біля мосту за вхідними воротами. Зустрінемося там, якщо передумаєш".
З цими словами ми з Серас розвернулися і пішли геть, не озираючись.
"Мені дуже шкода", - сказала Серас, коли ми поверталися до готелю.
"Гм? За що?"
"Я розкрила свою особистість, не порадившись з вами. Я прийняла рішення самостійно... Я готова до будь-якого покарання, яке ви можете для мене придумати".
Вираз обличчя Серас був похмурим.
Стривай... покарання?
"Я не очікував, що ти відкриєшся Іві, але в підсумку це зробило нас більш переконливими, чи не так? Не хвилюйся про це."
Те, як Іву відреагувала... вона знає, що Серас - справжня.
"Цього разу, можливо, але якби я втрутився або зіпсувала ваші плани, Господарю, я..."
"Я вирішу, чи ти зробила щось не так", - сказав я, перебиваючи її. "Мені все одно, що станеться, якщо ми отримаємо результат. Я буду звинувачувати тебе в твоїх помилках, коли ти їх зробиш. Сьогодні ти допомогла. Все пройшло чудово".
Вся ця відповідальність і нав'язливе слідування правилам... це, мабуть, прийшло з часів, коли вона була капітаном Святих Лицарів. Можливо, мені слід було бути суворішим з нею, оскільки ми були господарем і слугою. Я встановлював правила в нашій групі найманців, що складалася з двох осіб, і саме я вирішував, на кому лежить провина.
"Я розумію. Як скажете, господарю." Тривожний вираз зник з обличчя Серас. Вона зупинилася і урочисто вклонилася мені. "Дякую за вашу поблажливість у цій справі".
Останнім часом вона справді занурилася в роль служниці. Я продовжував йти, а Серас йшла за кілька кроків позаду.
"Тебе ще щось турбує?" запитав я, зупинившись, поки вона не наздогнала мене.
"Нічого, але..."
"Давай, скажи це - ти щойно сказала, що я до тебе поблажливий, чи не так?"
"Ну, це просто... та історія, яку ти розповів Іві про гладіатора з кривавого спорту... це була брехня, чи не так?" - сказала вона, вивчаючи мій вираз обличчя.
Я знав, що вона це зрозуміє.
"Так і було. Частково це було правдою, але дещо я просто вигадав на місці, щоб додати трохи шарму. Можливо, це не мій зоряний час, але вона повинна менше довіряти барону і гільдії найманців. І до світу кривавого спорту загалом. Треба посіяти зернятка сумніву в голові Іви Спід".
Я дістав кишеньковий годинник.
"Все, що залишилося, це чекати, коли ці зерна проростуть".
Я постійно бачив це в медіа-персонажах, які плетуть павутиння правдоподібної вигадки, провокуючи інших на зраду своїх друзів. При цьому вони представляють себе чесними і справедливими, змушуючи своїх жертв сумніватися у власних переконаннях і почуттях.
"Змусити її сумніватися в людях, яких вона знає?"
"Так."
Це я розриваю зв'язки, які пов'язують героїню з життям, яке вона знає, з людьми, яким, на її думку, вона може довіряти. Іншими словами...
"Це те, що зробив би лиходій".
Ми повернулися на головну вулицю, тепер освітлену мерехтливими ліхтарями, що стояли вздовж дороги. Біля одного з будинків утворився натовп.
"Цікаво, що там сталося", - сказав Серас.
"Давай подивимося".
Ми повільно підійшли, природно просуваючись до натовпу. Як тільки ми підійшли ближче, я побачив те, що привернуло загальну увагу. На будинку, навколо якого зібрався натовп, хтось намалював велике чорне коло, заповнене геометричними символами.
"Що тут сталося?" запитав я жінку. Вона виглядала так, ніби просто вмирала від нетерпіння поділитися з кимось плітками.
"Це робота Ашінта, це", - швидко сказала вона.
"О, група, яка використовує прокляту магію?" відповів я.
"Я чула, що вони посперечалися з одним чоловіком у таверні минулої ночі. Йому не сподобалося, як там поводилися Ашінти, тож він підійшов і попросив їх припинити".
"І це його будинок? Він всередині?"
"Ні, вони його побили, зараз він у цілителя". Жінка повісила голову. "Його батька теж просто забрали туди - він був один у будинку".
"Вони прийшли навіть за його батьком?"
"Ну, вони його проклинали, це точно. Вони просто були тут, виголошували свої важливі промови і все таке, розповідали людям, як воно є. А батька забрали. Прокляли батька за те, що він виховав сина, який кинув виклик Проклятому Богу і його виплодку Муаджі, кажуть вони. Його батько впав під прокляття, коли ще лежав у ліжку".
"А ці прокляття справжні?" запитав я.
"Батько вибіг з дому, дряпаючи горло, як божевільний, і спльовуючи червону піну. Але на ньому не було жодних слідів. Він був проклятий, я в цьому впевнена. Ох, вони мене лякають..."
Жінка надулася, засмучена тим, що її перервали, але чим більше, тим веселіше, як на мене.
"Падіння Лицарів Чорного Дракона - це благословення для нас в Ульзі. Кажуть, що нас захищає вплив Богині, але ми всі пам'ятаємо свій страх, коли почули, що Бакосс вторгся в Неа. Навіть Драконоборець та Лицарі-Вбивці Чудовиськ, разом узяті, не змогли б здолати Лицарів Чорного Дракона", - сказав чоловік.
"Вбивці Лицарів Чорного Дракона - герої!" - сказала жінка, а чоловік захоплено кивнув головою.
Я згадав слова Ашінт - вони називали себе рятівниками Ульзи, а тепер ще й Вбивцями Лицарів Чорного Дракона. Очевидно, вони намагалися скористатися популярністю Вбивців Драконів, використовуючи це ім'я, і водночас давали зрозуміти, що вони набагато сильніші за нього.
"Король, мабуть, хоче підтримати цих героїв, розумієте? Використовувати їх проти інших держав".
Країни все ще змагаються за владу, навіть коли армії Короля Демонів рухаються? І все ж, це цікаво... Богиня не має повного контролю над континентом. Король-Вбивця Монстрів намагається використати барона, щоб найняти Ашінт, щоб не мати з ними справи безпосередньо, що дає йому трохи правдоподібну дистанцію для заперечення інших сил. Але він тримає Ашінт поруч, щоб їх не переманила якась інша країна.
Жінка зітхнула. "Ці прокляття страшні. Вони ж знищили Елітну П'ятірку, так? А те, що сталося з чоловіком, який тут жив, і те, що Ашінт взяли під захист барона Зуана... Ніхто не встоїть проти них, ні король, ні селянин", - сказала вона.
"Було б добре, якби вони забралися зі столиці!" - буркнув чоловік.
"Тихо! Хочеш, щоб тебе прокляли наступним?"
Чоловік швидко оглянув місцевість, виглядаючи стурбованим.
"Ці Ашінти - страшна зграя..." - сказав чоловік. Він поклав руку мені на плече, нервово сміючись. "Будь обережним, хлопче. З тобою, мабуть, все буде гаразд. Ти все одно не схожий на хлопця, який може затіяти бійку з великими шишками!"
Я подякував йому і пішов, зустрівши Серас на шляху з натовпу. Коли ми поверталися до готелю, я розповів їй про те, що дізнався.
"Цікаво, коли ж відкриється правда, - сказала Серас.
"Сподіваюся, на той час ми вже будемо в Земелях Золотооких Чудовиськ", - відповів я.
"Мене дуже дратує, що вони поводяться так зарозуміло, - сказала Серас, озирнувшись на натовп. "Принаймні ми знаємо, що вони щиро вірять у те, що саме їхні прокляття вбили Елітну П'ятірку..."
Ще в таверні, коли Ашінт заявляв про свою перемогу над Лицарями Чорного Дракона, Серас підтвердила мені, що ніхто з них не брехав. Вони справді вірили у все, що говорили - що їхня магія вбила Сівіта та інших. Хтось, можливо, той Муаджі, переконав їх.
Якщо так, то він справжній майстер брехні.
"Ну, зараз ми нічого не можемо з ними зробити. Давай повернемося до готелю і спакуємося - скоро виїжджати".
"Вм маєте рацію... На жаль, ми нічого не можемо зробити".
Коли ми наближалися до готелю, я почув голос.
"Будь ласка, зупиніться..."
Знайомий на вигляд чоловік тримав жінку за руку, коли вона намагалася його відштовхнути.
" Ти підеш з нами. Вважай це за честь і навіть ривілей. Ти була обрана. Ходімо, не пручайся".
Раптом я зрозумів, звідки я впізнав цього чоловіка та інших чоловіків, які спостерігали за цим видовищем. Це були Ашінт.
Вони теж п'яні...
Я завжди знав, коли хтось п'яний - мої справжні батьки подбали про те щоб я отримав цю навичку.
"Будь ласка... Відпустіть мене!" - благала жінка.
"Нахаба!"
Один з інших чоловіків у групі вихопився і вдарив її по обличчю. Жінка задихнулася від шоку та болю.
"Ми не можемо цього допустити!" - сказав чоловік, який дав їй ляпаса. "Відведіть її до лорда Муаджі, коли закінчите. Ми повинні провести церемонію, щоб відсвяткувати її навернення!"
"Ні..."
Дівчина стояла на колінах, вся в сльозах. Я бачив, як зверху з вікон висовувалися голови, але ніхто не спускався, щоб втрутитися. Група сприймала це як жарт, посміхаючись і сміючись зі страху жінки.
Не дивно, що люди їх бояться.
Рука Серас лягла на руків'я меча, але вона не зробила жодного кроку вперед.
Вона знає, що нам не можна влаштовувати тут сцену... Ми не можемо ризикувати, привертаючи до себе зайву увагу. Якщо ми вплутаємося в бійку, нас можуть навіть не випустити з міста сьогодні ввечері.
З іншого боку...
"Це монстри, в створенні яких ми брали участь."
"Г-господарю?"
"Не рухайся."
"Д-добре!"
Я повільно підходив ближче, тримаючись у тіні. Обережно підняв руку, цілячись в одного з чоловіків, який тримався позаду.
Я в межах досяжності - все готово.
"Берсерк".
"Га-а-а!"
Чоловік почав волати, кидаючись на одного зі своїх товаришів.
"Що?! Що на тебе найшло?! Що ти..."
Божевільний вчепився в руку свого друга і вкусив його.
"Аааа! Відчепися від мене! Що ти робиш?!"
Група почала намагатися розтягнути чоловіків, але постраждалий чоловік міцно тримався, наносячи дикі удари, коли вони намагалися його втримати.
"Гха?!"
"Пітьма", - сказав я, цілячись в одного з чоловіків, якого щойно відкинули від бесеркера.
"Ух... Га? Я... я нічого не бачу...? Тут темнота! Я нічого не бачу! Аааа!"
Жінка, яку вони переслідували, побачила свій шанс і втекла.
Тепер, коли вона зникла з поля зору...
"Берсерк. Берсерк. Берсерк. Я застосував цей ефект до деяких інших в групі.
Почулося більше розгублених, злих криків, коли нові берсерки бездумно атакували.
"Що?! Що на вас найшло?! Га-а-а!"
"Ви довбані п'яниці! Втратили розум разом з грошима?! Тримайте їх!"
"Гаааа!"
"А?! Заспокойтеся вже! Ну ж бо!"
Ще один не зашкодить, чи не так?
"Берсерк."
"Угххх!"
"Що в біса відбувається?!"
Незабаром на місце події прибула група патрульних солдатів.
"Що це означає?!" - запитав їхній капітан. "Поясніть!"
Ця група влаштувала сцену, але до нас це не мало ніякого відношення - просто кілька членів "Ашінта" билися на вулиці. Ніхто нас навіть не бачив.
Треба було перевірити свої навички на піддослідних кроликах, на яких не соромно експериментувати.
Група продовжувала кидатися, розгублена і панічна. Зла посмішка розпливлася по моєму обличчю.
"Муа-ха-ха, які чудові танці, Вбивці Чорного Дракона. Я не можу вбити вас тут, але дякую, що відволікаєте". Я повернувся до заїжджого двору. "Ходімо."
"Т-так!" - сказала Серас, і в її голосі з'явилося трохи більше пружини. Вона побігла, щоб наздогнати мене.
Повернувшись до готелю, ми вирішили переодягнутися перед виїздом з міста.
"Хочеш кімнату для себе на деякий час?" запитав я.
"О, ні, все гаразд", - відповіла Серас.
"Гаразд."
Ми повернулися спинами один до одного, щоб трохи усамітнитися. У кімнаті стояла тиша, за винятком звуку тканини, що ковзала по підлозі - її м'яко, каскадом, а моя падала купою.
Кумедно, як наші характери проявляються навіть у таких дрібницях...
"Гаразд. Піду збиратися", - сказав я, закінчивши переодягатися.
"Гаразд", - відповіла Серас.
Я швидко зібрався, а потім загорнув Піґімару під свій халат.
Сквіі...♪"
Серас посміхнулась нам. "Ти дуже подобаєшся пану Піґімару, Тоука".
"Сквіі!"
"Ти мені теж подобаєшся, Піґімару."
"Сквіі! Сквіі~! ♪♫♩"
Я закинув рюкзак на спину. Якщо він стане набагато важчим, мені доведеться найняти в'ючного коня.
"Що ж, підемо почекаємо біля мосту, подивимось, чи не з'явиться вона".
Вулиця перед готелем все ще була заповнена людьми.
Бурчання...
Серас почервоніла і ніяково відвела очі. "Я... Це було незручно".
Це у Серас бурчав шлунок?
"Ми давно не їли, чи не так?"
Ми вирішили швидко перекусити в одному з кіосків на головній вулиці. Здавалося, що у великих містах так зручно, незалежно від того, в якому світі ти перебуваєш. Ми не сподівалися знайти цілодобовий магазин, але було досить багато кіосків, відчинених навіть цієї пізньої ночі. Ми задовольнилися кількома шашликами з якогось м'яса.
Хм, не вистачало трохи більше приправ. Проте, це нас наситить, а це все, що має значення.
Ми попрямували в бік мосту, перекушуючи на ходу.
Ням-ням-ням... "Коли я дивилась, як ти купуєш їжу, це змусило мене замислитися, - сказала Серас. "Коли ти граєш, здається, що тут є інша людина, яка не є тобою... майже ілюзія. Ти так добре зливаєшся з натовпом, що я тебе вже майже не помічаю".
Я згадав своїх прийомних батьків. Я завжди грав роль доброго Міморі Тоуки, ніколи не припиняючи грати, щоб мої прийомні батьки не побачили мене крізь фасад. Я знав, що якщо вони помітять, то будуть хвилюватися, тому змушував себе бути хорошою дитиною. Якби вони дізналися, як сильно я стараюся, це засмутило б їх ще більше, тому мені довелося приховувати і це.
"Гадаю, це набута навичка. Мені вона було потрібно."
"...Розумію."
У Серас на губі застряг шматочок м'яса.
"Ти тут виділяєшся, чи не так?"
"Ти справді так думаєш? Я з усіх сил намагаюся приховати свою присутність і злитися з натовпом..."
Серас не могла змінити свою зовнішність настільки, щоб замаскувати свою красу - чи своє тіло. Вона притягувала до себе погляди, куди б не пішла.
"Є речі, які ви ніколи не зможете приховати, як би ви не намагалися. Ніхто не досконалий – подивись".
Я показав на куточок власного рота і жестом показав на Серас. Вона підхопилася і дістала зі своєї сумки білу хустинку.
"Прошу вибачення за мою необережність. Де мені витерти?" - запитала вона, наближаючись до мене і простягаючи руку, щоб витерти мені обличчя. Я схопив її за руку.
"Що? Вибачте..."
"Не моє обличчя, твоє."
"Що? Ох!"
Довго ж ти до цього додумувалась.
"Дай мені це." Я взяв у неї хустинку і витер куточок її рота.
"...Мені дуже шкода, - сказала Серас.
Як би це описати...
"У тебе дивовижні сліпі зони, чи не так?"
Коли ми підійшли до мосту, якраз перед в'їзними воротами в місто, більше нікого не було видно. Я поставив рюкзак на землю і перевірив годинник. Залишалася лише година або близько того до дедлайну Іви.
"Ти хочеш, щоб вона супроводжувала нас у нашій подорожі?" - сказав я.
"Вона ж найсильніша гладіаторка кривавих боїв. І вона хороша людина, навіть якщо вона нетактовна і з нею важко мати справу. Але є й інші причини взяти її з нами. Я думаю про майбутнє".
"Звісно. Я погоджуся з будь-яким твоїм рішенням". Серас беззастережно посміхнулась.
Я подивився в бік Колізею Кривавого Спорту.
Іву Спід так чи інакше повинна була покинути місто Монрой. Проблема була в тому, коли. Якщо вона почекає до завтра, нам буде вже пізно втручатися. Завтра був її великий день - навколо неї будуть роїтися люди, які готуються до нього. Ми з Серас могли б влаштувати бійку в Колізеї, справді влаштувати сцену, але це збільшило б ризик того, що ця нечестива богиня дізнається, що я все ще живий. Навіть інформація про місцезнаходження Забороненої Відьми не була варта такого ризику.
Як тільки годинник проб'є північ, ми покинемо Монрой, забувши про Іву, і попрямуємо прямо до Земель Золотооких Чудовиськ. М'яч був на її полі.
"Ти не думаєш, що є шанс, що все вийде - вона отримає свободу і проживе решту життя з дівчиною, яку хоче врятувати?" - запитала Серас.
"Ні, я так не думаю", - категорично відповів я. "З того, що я чув, барон Зуан - жахлива людина. Її не чекає світле майбутнє, коли вона вийде на волю. Такі покидьки, як він, не що інше, як отрута для таких хороших людей, як Іву Спід".
Я знав все про те, наскільки отруйними вони можуть бути. Я ніколи не довіряв тим, кого вважав поганою людиною - я не видавав бажане за дійсне.
"Погані люди поглинають хороших - з'їдають їх з кістками, коли вони їм більше не потрібні".
Ось чому мій прийомний батько виріс окремо від свого брата, мого рідного батька. Але це не завадило моєму рідному батькові віддати мене йому в заставу. Він знав, що його брат не зможе дозволити бідній, нещасній дитині страждати.
Вираз обличчя Серас потемнів.
"Для неї не буде щасливого кінця?" - запитала вона.
"Не тут. Для такої чесної, довірливої людини, як Іву Спід, все це не може закінчитися добре".
Ні, якщо тільки не з'явиться хтось на кшталт мене. Хтось отруйний, щоб стати протиотрутою від отрути, що вбиває її.
"Цікаво, чи прийде вона", - сказала Серас.
"Хто знає? Ми зробили все, що могли. Тепер все залежить від неї".
Я був азартним з того часу, як потрапив сюди. Моя битва з Пожирачем Душ, протистояння з Сівітом... Я ніколи не мав жодних гарантій перемоги. Логічно, що і тут я буду грати. Виграти чи програти, все, що ми можемо зробити, це чекати і дивитися, як випадуть кості.
"Але якби я не вірив, що у нас є шанс, ми не чекатимемо довше потрібного".
Один за одним гасли ліхтарі на головній вулиці, поки ми чекали, коли прийде час.
ІВУ СПІД
Іву повернулася до Колізею Кривавого Спорту і побачила дві запряжені кіньми карети, що чекали на неї перед входом. Одна належала голові Гільдії Найманців, інша - барону Зауну.
Вони, мабуть, збираються на нараду щодо завтрашнього бою.
Вона увійшла в колізей через ворота і автоматично попрямувала до житлових приміщень. Тут жили всі криваві гладіатори, їх забезпечували їжею та нічлігом - краще життя, ніж у звичайного раба. Звісно, плата за це полягала в тому, що Колізей міг забрати це життя в бою. Іву повернулася до своєї кімнати і лягла на ліжко.
...Я не можу ясно мислити.
І не тому, що завтра буде її останній бій. А через чоловіка, який називав себе Хаті, і його історію про кривавого гладіатора, який помер наступного дня після того, як здобув свободу і назавжди втратив кохану.
Так само, як і я... Але ця історія, мертвого гладіатора... невже все це було сплановано лише для того, щоб барон Зуан міг взяти цю жінку в рабині?
Маленька іскорка сумніву всередині неї почала зростати. Барон Зуан теж говорив про неї.
"Не можу дочекатися, коли побачу, як вона виросте."
"Ого, я з нетерпінням чекаю на її майбутнє."
"Ти єдина, хто їй подобається, так?"
"Поки що так, але колись їй доведеться навчитися жити без тебе".
"Дай їй знати, що вона може мені довіряти, добре?"
Раніше Іву це ніколи не турбувало. Але зараз... зараз все це здавалося попереджувальними знаками. Вона заплющила очі, намагаючись викинути цю думку з голови. Той чоловік просто хотів отримати інформацію про відьму. Він сказав би все, що завгодно, щоб отримати її, навіть якщо б це означало обдурити її.
Хаті був дивним чоловіком - не добрим і не делікатним у виборі слів, навіть у порівнянні з бароном.
Так чому ж я відчуваю, що він говорить правду...?
Іву струснула себе, щоб повернутися до реальності. Це було неможливо. Барон завжди виконував свої обіцянки, дані Іві, а натомість вона зробила значний внесок у його багатство. Її бої в Колізеї були дуже прибутковими, і її борги перед ним були з лишком повернуті.
Після всього цього він обов'язково дарує мені милість...
"Ти намагаєшся переконати мене? Чи себе?"
Вона перевернулася на бік. Коли слова Хаті повернулися до неї, вона дещо зрозуміла.
Спочатку я говорила про барона Зуана і Гільдію Найманців... але під кінець я говорила про світ Колізею Кривавого Спорту. Чи означає це, що десь у глибині душі я не дуже довіряю барону чи гільдії?
У Єви в грудях стало важко і щось стиснуло серце, а сумніви продовжували зростати.
Я просто хочу, щоб Ліз жила мирним життям. Хіба я багато прошу? Я більше не хочу битися в Колізеї. Я хочу, щоб ми жили спокійно разом.
Бої Єви завжди розбурхували публіку - вона влаштовувала шоу. Чим жорстокіше вона могла вбити когось, тим більше це подобалося глядачам і тим більше вона заробляла. Але її гордість воїна вже давно зникла.
Я так довго трималася лише завдяки Ліз - якби не було про що хвилюватися, я б давно наклала на себе руки.
Тут вона більше не була справжнім воїном-леопардом. Тепер вона була артисткою, і їй довелося з цим змиритися.
Але якщо барон справді націлився на Ліз, то...
Іві стало погано. Хвилі сум'яття накрили її. Вона міцно заплющила очі, але не відчувала нічого, крім втоми. Нарешті вона повільно підвелася з ліжка і вийшла з кімнати.
Незабаром Іву опинилася в коридорі на другому поверсі Колізею, прямуючи до приватних покоїв барона Зуана. Вона знала, що за його дверима стежитиме начальник особистої охорони, Костелло. Він був особистою довіреною особою барона, практично зробленою зі сталі. Іву чула, що він убив незліченну кількість людей, які насмілилися кинути виклик його господареві.
Як леопардиця, Іву мала гостріші чуття, ніж у людей. Вона не відчувала присутності інших охоронців, тому сховалася за рогом, поза полем зору Костелло, де могла підслуховувати розмову барона.
Вона просто хотіла бути впевненою, що може довіряти барону і гільдії, що вони дотримаються своєї частини угоди. Першою її думкою було підійти до барона і запитати напряму: "Якщо я завтра виграю, ви справді звільните мене?" Але вона зупинила себе. Важко було уявити, що він скаже їй правду.
Я... я вже почала сумніватися в ньому.
Дивуючись сама собі, вона почала зосереджуватися на голосах у кімнаті барона. У тому, що вони говорили, не було нічого підозрілого, лише підготовка до завтрашньої битви. Її супротивники будуть сильними, але вона не заперечувала проти цього - вона завжди очікувала, що керівництво підготує для неї гідних супротивників. Вона притулилася до стіни і полегшено зітхнула. Здавалося, що зустріч майже закінчилася.
"Просто щоб перевірити, але чи ми абсолютно впевнені, що Іву Спід помре, як і планувалося?"
Вона завмерла. Це був голос місцевого голови Гільдії Найманців.
"Звісно, що так! Ми дамо їй випити отупляючу отруту перед поєдинком, як зазвичай". Це був барон.
"Хе-хе-хе, чаша відпущення гріхів... яка геніальна ідея!"
Чаша відпущення гріхів - це напій, який давали воїнам перед їхнім останнім боєм. Вважалося, що алкоголь в організмі воїна може притупити його відчуття і полегшити вбивство. Проте жоден воїн не міг відмовитися від такої традиції, і Іву завжди була впевнена у своїй здатності втриматись від алкоголю.
Вони отруюють чашу.
Її волосся стало дибки.
"Головне - зробити отруту достатньо слабкою, розумієте? Глядачі почнуть підозрювати, якщо ефект буде занадто сильним. Вони хочуть бачити чесний бій. Справжніх воїнів, які б'ються не на життя, а на смерть. Вони починають затягувати гаманці, якщо думають, що хтось підтасовує результати бою. Селяни в цьому місті такі перебірливі!"
"Іву справді не хоче продовжувати бої в Колізеї?"
"Я питав, але, на жаль... вона не хоче більше брати в цьому участь. Вона не може продовжувати битися так, через якусь нісенітницю про честь". Голос барона був високим і насмішкуватим. "Вибачення, і нічого більше!"
"Яке марнотратство. Мало хто з воїнів може догодити натовпу так, як вона."
"Вона занадто сильна. Вона б'ється так, ніби може перемогти своїх супротивників у будь-який момент, коли захоче - ніби вона просто грається з ними. Я готую місце, де навіть ці брудні маленькі рабині можуть сяяти, а вони продовжують зраджувати мене!"
"Вона просто звір."
"Звірів можна використовувати, ти ж знаєш."
"О? У тебе є якийсь план?"
"Ми здремо з неї шкуру, і переможець носитиме її як трофей! Як плащ леопарда на знак своєї перемоги."
"Боже, як чудово! Ми можемо назвати їх "Леопардові гравці"!"
"Перед наступним матчем ми можемо влаштувати бенкет прямо на арені. А на головну страву - м'ясо леопарда! О, це розвеселить натовп!"
"М'ясо найсильніших годує наступне покоління воїнів! Фантастична ідея! Їм сподобається!"
"Це дасть її наступнику трохи стабільності навіть після її смерті".
"Але... якщо вона виживе... що нам робити?"
"Хм? Вбити її, звичайно. Як ти думаєш, що б відчули глядачі, якби побачили, що вона розгулює у зовнішньому світі? Кожного разу, коли вони бачили б її, вони думали б: "Ось іде найсильніший гладіатор кривавого спорту", - і розчаровано зітхали б про себе. Як ми можемо створити нового героя, якщо вона ходить і заважає нашому бізнесу?"
"Ти і справді наче майбутнє бачиш. Ти абсолютно впевнений, що ми зможемо вбити її після бою?"
"Не хвилюйтеся - ми вже підготувалися до такої можливості".
"Неймовірно, бароне Зуане. Я впевнений, ви знаєте, що ходять чутки, ніби вона намагається викупити свободу..."
Іву похолола всередині.
Темна ельфійка з таверни "Білонога", - перебив барон.
"Саме так. Ми вважаємо, що дівчина може бути тим, що змушувало її так довго боротися. Що нам з нею робити? Відпустити її, можливо, зі співчуття?"
"Ха-ха-ха, в цьому немає необхідності. Із завтрашнього дня я беру її під свій захист".
"О? Як мило з вашого боку..."
"Зараз вона смердюче дитя, але з часом виросте справжньою красунею. Я завжди мріяв про темного ельфа... Ти ж чув про них чутки? Ха-ха-ха... Я буду тренувати її власними руками."
"Ви не могли доторкнутися до неї, коли вона була під пильним наглядом Іви, чи не так?"
"На жаль, ні. Але я впевнений, що вона швидко звикне до того, що її триматиме як домашню тваринку такий шляхетний дворянин, як я. Не кажучи вже про те, що я продам її до борделю, коли вона мені набридне. Темні ельфи - велика рідкість, а після мого навчання, я впевнений, вона стане головною принадою! Ха-ха-ха-ха-ха!"
"Ха-ха-ха-ха... Але ж ви провели стільки часу з Івою, чи не так, бароне? Невже ви не відчуваєте до неї ніякої прихильності?"
"Що за дивне запитання."
"Га?"
"Як я можу відчувати щось до такого звіра? Нелюдська істота, не більше".
Іву думала про те, щоб увірватися в кімнату і вбити їх обох. Водночас їй було соромно, що вона не змогла розпізнати обман барона.
Я ніколи не уявляла, що він може бути настільки розбещеним.
Іву проковтнула свій гнів.
Якби йшлося лише про моє життя, мені було б байдуже... але після моєї смерті, що вони зроблять з Лізою? Власниця Білонога не захистить її, а барон... я єдина, хто може врятувати її зараз.
Вона вийшла з передпокою, безшумно спустилася сходами і повернулася до своєї кімнати.
"О Боже, невже це Іву Спід!"
До неї підійшов худорлявий чоловік у капюшоні.
Звідки він взявся...? Хто він? Навіть з її посиленим чуттям леопарда, Іву не помітила його наближення.
"Я з нетерпінням чекаю твого завтрашнього бою."
"Ах... дякую." Це була єдина відповідь, на яку вона спромоглася, і вона відчула полегшення, коли фігури в мантіях кинулися до худорлявого чоловіка, перш ніж він встиг відповісти.
"О, ось ви де, лорде Муаджі! Виникла проблема."
"Що сталося?"
"Дехто з чоловіків випив зайвого, зчинив бійку біля таверни, і..."
Зараз Іву не мала часу перейматися бійкою в таверні.
Треба поспішати. Вона повернулася до своєї кімнати і зібрала речі.
"Я знаю, як мислять ці покидьки".
Він мав рацію.
Іву тихо вийшла з колізею, рухаючись швидко і намагаючись не привертати до себе уваги. Вона пішла з дуже невеликою сумою - майже без свого заробітку, який мав бути виплачений їй після звільнення.
Тепер я нічого не можу з цим вдіяти. Можливо, я закривала очі на свої проблеми. Тікала від реальності, як він і казав. Моя мрія жити в мирі ніколи не здійсниться.
Свобода здавалася такою близькою, просто в межах досяжності. Вона вірила, що була лише за крок від її досягнення. Ще один день, ще одна битва, а потім вона зможе зупинитися і зажити спокійним і мирним життям. Але в глибині душі вона знала, що це буде не так просто.
Можливо, я просто використовувала її. Використовувала Ліз як причину, щоб продовжувати йти далі... Я рятую її, чи вона рятує мене?
Вона намагалася очистити свою голову.
Ні. Незважаючи ні на що, дівчинка була в небезпеці. Якби Іву не врятувала її, вона потрапила б прямо в лапи барона.
"Облиш жалість до себе", - пробурмотіла вона.
Вона вийшла з головної брами міста і попрямувала до мосту. Перш ніж піти за Ліз, вона повинна була перевірити, чи все гаразд. Вони сказали, що будуть тут, але вона не відчувала двох мандрівників, яких зустріла раніше.
Невже вони вже пішли?
Позаду неї почувся якийсь шум.
Ні, зачекай...
"Ти прийшла раніше, ніж я очікував."
З темряви виринула тінь. Це був чоловік, Хаті.
"Якщо ти тут, то це означає..." - сказав він.
"Ти був правий", - відповіла вона.
"Ніщо так не переконує, як побачити правду на власні очі, правда?"
Він говорив так, ніби знав, що вона прийде - ніби був у цьому впевнений.
"Вибач, що не повірила тобі", - сказала вона, прибираючи руку з руків'я меча.
"Нічого страшного. Як ти і сказала, ми щойно познайомилися з чого тобі було мені вірити."
"..."
"То ти йдеш за дівчиною?" - запитав він.
З тіні за його спиною вийшла фехтувальниця, з якою вона недавно познайомилася. Іву озирнулася на місто, на таверну "Білонога".
"Звісно. Я не можу залишити її там.
"Ти хочеш піти з нами до Земель Золотооких Чудовиськ, я так розумію?
"Я не уявляю собі іншого місця, де ми могли б жити в мирі... особливо після такого, - сказала Іву.
Я теж не планую ризикувати нашими життями деінде. Цей світ занадто жорстокий, щоб маленька дівчинка могла жити в ньому одна...
Іву посилила свою рішучість. Вона збиралася забрати Ліз до відьми, навіть якщо це буде коштувати їй життя.
"Я відведу тебе до Забороненої Відьми".
"Муа-ха-ха-ха, тоді я вважаю, що ми домовилися". Хаті повернувся в напрямку таверни, злісно посміхаючись.
"Ходімо викрадати дітей."
ДІВЧИНА З ТАВЕРНИ "БІЛА НОГА"
"ГЕЙ, ЛІЗ! Не стій просто так, принеси це до столу!".
Ліз швидко кивнула. "Вибачте!"
Вона не просто стояла, вона прибирала тарілки з брудного столу. Проте вона не могла протестувати. Ліз знала, що станеться, якщо вона це зробить.
"Вибачте, що я так довго!"
"Тьху, холодне! Дайте мені знижку! І вибачся!"
"Мені дуже шкода..."
Відвідувачі таверни "Білонога" були поганою компанією - Іву завжди так казала.
"Ліз! Ти знову облажалася?! Серйозно, дай мені перепочити! Хто, по-твоєму, тебе годує і дає дах над головою?! Ти що, язика проковтнула?! Відповідай!"
"...Так."
"Думаєш, це смішно? Вибачся! Негайно!"
"Я вибачаюсь."
"Не тільки перед клієнтами, а й переді мною! Давай!"
"Вибачте, пані."
"Гаразд, гаразд! Давай, не відволікайся! Це замовлення наступне!"
"...Гаразд."
Господиня тицьнула довгим пальцем у бік клієнтів. "Ворушись!"
Сьогодні на неї кричали навіть більше, ніж зазвичай. Втім, це було не страшно. Завтра за нею прийде Іву - так вона пообіцяла.
Я маю терпіти, поки вона не прийде за мною. Вона сказала, що врятує мене звідси...
Іву ніколи не брехала. Вона була єдиним, що тримало Ліз у цьому світі. Іву була її єдиною надією.
Старша сестро...
Вона доторкнулася до різьбленого дерев'яного намиста, яке подарувала їй Іву. Ліз ненавиділа працювати в таверні, але не хотіла завдавати Іві клопоту. Вона знала, як важко їй було виживати як гладіаторці кривавих боїв, щодня ризикуючи своїм життям.
І все це заради такої, як я. Я повинна зробити все, що зможу - я теж повинна боротися. Бути сильною. Як Іву Я не можу скаржитися.
Іві було важче, набагато важче.
Ліз закінчила мити посуд.
"Ти ще не закінчила мити посуд?! Темні ельфи нікчемні, кажу тобі! Поквапся!"
Що б Ліз не робила в таверні, це завжди було занадто повільно і ніколи не було достатньо добре. Вона була марною і дурною, й так часто повторювала це - ніхто ніколи не говорив про неї нічого доброго.
Я не можу здатися.
Вона згадала слова Іви.
"Ми будемо боротися як команда і разом здобудемо нашу свободу".
Ми і є команда. Я не можу програти... Я не можу здатися.
До кінця вечора залишився лише один чоловік, який все ще щасливо пив.
"Ковть, ковть... Ва-ха-ха! Боже, я не можу жити без цього!"
"Тьху, як довго ти ще тут будеш? Ми вже зачиняємося, допивай і забирайся", - сказала господиня.
"Гаразд, гаразд, добре", - відповів чоловік. Його сонні очі хтиво втупилися в Ліз, і він відкрито витріщився на неї.
"Ця дитина виросла гарною, чи не так? Кращою, ніж коли вона тільки приїхала сюди, хе-хе. Ти впевнена, що немає інших місць, де їй було б краще працювати? Б'юся об заклад, ти могла би заробити до біса більше грошей, якби перестала тримати її в цій брудній маленькій дірі таверни!"
"Га?! Та пішов ти!" закричала господиня таверни. "Вона вже належить декому, я просто утримую її тут деякий час! Ти її не чіпатимеш, чуєш мене?! Якщо ця дитина отримає хоч подряпину, я збожеволію від страху. Ні синців, ні порізів, нічого."
Господиня Ліз ніколи не робила нічого, що залишало б сліди.
"Хех, як тобі подобається, так? Ревнуєш? Ги-ги-ги, як їй не соромно."
Мене вже пообіцяли комусь... вона, мабуть, говорить про мою старшу сестру.
"Тьху, але віддавати її лише одному чоловікові? Що за марнотратство..." - сказав п'яний чоловік. Він схопив Ліз за руку. Ліз вирвалася і відскочила, тримаючись подалі від нього, мурашки побігли по її шкірі.
"Гей, я ж сказала не чіпати! Клієнти тут - чистісіньке сміття!"
"Хе-хе-хе, вибач."
"І тобі, Ліз! Припини витріщатися на них, дівчинко. Ти вже достатньо доросла, щоб не поводитися як шльондра. Ти робиш це, щоб насолити мені."
"Мені... мені шкода."
П'яний чоловік відригнув.
"Та що з нею таке...? Вона не посміхається, не плаче. У тебе є якісь почуття? Жоден чоловік не захоче тебе, якщо ти не покажеш йому гарне личико", - сказав він.
"А-ха-ха-ха! Знаєш, це тебе розсмішить. Це нахабне маленьке дівчисько просто робить хоробре обличчя! Вона не може підняти на мене палець...! Дивись!"
Ляпас!
Господиня Елізабет вдарила її долонею по потилиці.
"Отримай! І ще! І ще!"
Вона продовжувала наносити удари, знову і знову, добре відпрацьованими рухами.
"Скільки ти можеш витримати цього разу, га?"
Після десяти чи більше ударів...
Хник...
Сльози виступили на її очах. Ліз ледь чутно скиглила, кусала губи, намагалася терпіти, але це було марно. Вона почала ридати.
"Хе-хе-хе... Ти тільки подивися на це? Більше ніякого сміливого обличчя, еге ж? Ось це справжнє виховання, бачиш", - сказала господиня Ліз.
"Ні... Тобто, так, але... тобі не шкода дитини?"
Посмішка п'яного чоловіка затремтіла. Ліз витерла сльози і глибоко вдихнула, намагаючись відновити контроль над собою.
Я не можу здатися. Я повинна залишатися сильною, хоча б внутрішньо. Як Іву.
"Тобі її шкода? Хах! Це мене тобі має бути шкода! Я надриваю дупу, а ця дитина нікуди не годиться! Що поганого в тому, щоб дати їй знати її місце?" Вона звернула свою увагу на Ліз. "Та що з тобою, в біса, таке? З яких це пір ти так швидко починаєш плакати? Моя рука тільки-но розігрілася! Хе-хе, я знаю, чого ти не хочеш, щоб я робила!"
Господиня Ліз піднесла свій рот до вуха Ліз, глибоко вдихнула, а потім закричала.
Вуха Ліз горіли, а її тіло відчувало, ніби на неї тиснув гарячий тиск. Вона не витримала - впала на підлогу і згорнулася калачиком, обхопивши голову руками і заплющивши очі. Вона знала, що краще не намагатися затуляти вуха.
"Нх... Ридай..."
Сльози повернулися.
Пробач мені, старша сестро. Пробач, що я така слабка...
"Думаю, я піду додому. Тільки не заходь занадто далеко, добре?"
Чоловік підвівся і швидко вийшов з таверни. Її господиня не переставала кричати, ні на секунду.
Старша сестро...
"Ти, зарозуміле маля! Я вб'ю тебе! А-а-а-а-а-а-а-а! А-а-а-а-а!"
Бах!
Двері відчинилися. Господиня Ліс перестала кричати.
"Це ти!" - сказала її господиня. Ліз залишилася лежати на підлозі, більше боячись своєї господині, ніж цікавлячись тим, хто увійшов.
Кроки наближалися.
"А?!"
Вона почула приглушений крик, а потім гучний стукіт. Ліз розплющила очі.
Що? Цей запах...
"Ти не казала мені, що все так погано".
Тремтячи, вона підняла голову і побачила леопардове обличчя старшої сестри, що стояла над нею.
"Старша сестра...?"
Але ж завтра її великий день. Чому вона тут зараз?
Іву впритул наблизилася до власниці таверни, яка скрикнула і впала на спину.
"Що ти робиш?! Завтра твій останній бій, чи не так?! Ти повинна повернутися, перш ніж..."
Бух!
"Гм!"
Іву штовхнула господиню Лізи через всю кімнату.
"Б-барон дізнається про це! Не думай, що тобі це зійде з рук..."
"Все скінчено", - перебила Іву.
Я ніколи раніше не чула її голос таким страшним...
"Я забираю її звідси. А ти..."
"Ні! Будь ласка, пробачте мені!" Власниця таверни впала на коліна, благаючи про пощаду. "Я так покарала її лише за наказом барона Зуана! Він наказав мені зламати її - хотів, щоб з нею було легше впоратися, коли він візьме її до себе! Я не хотіла цього робити, але у мене не було вибору! Він убив би мене, якби я не зробила те, що він просив!"
Вона вдарилася лобом об підлогу. Все її тіло тремтіло.
"У мене є люди, про яких я піклуюся... люди, яким було б сумно бачити, як я помираю. Будь ласка, збережіть мені життя!"
"Гм..."
"Я нікому не скажу, що це була ти, обіцяю! Скажу, що дівчина просто втекла. Я збрешу барону, присягаюся! Будь ласка, я зроблю все, що ти попросиш! Не вбивайте мене!"
"Ти обіцяєш мовчати?" - запитала Іву.
"Звісно! Клянуся, клянуся!"
Власниця таверни подивилася на Ліз зі сльозами на зморшкуватому обличчі.
"Я прошу вибачення за все, що я зробила. Будь ласка, пробач мені. Ти хороша дівчинка, Ліз. Ти добра... Що я тобі зробила...?"
Іву простягнула руку і взяла руку Ліз у свою, міцно стиснувши її. Руки Іву були гарячими і заспокійливими. Від них у Ліз стало тепло всередині.
"Старша сестро..."
"Дещо сталося - ми мусимо покинути столицю. Мені дуже шкода... на нас чекають важкі дні в дорозі. Ти все ще хочеш піти зі мною, Ліз?"
"Т-так", - сказала Ліз крізь неконтрольовані ридання. "Я піду куди завгодно, аби тільки з тобою, старша сестро."
Очі Іви пом'якшилися, але вони знову звузилися, коли вона зіткнулася з власницею таверни.
"Слухай сюди. Іву Спід почула про зникнення дівчинки і вирушила на пошуки. На південь. В обмін на твоє життя."
Власниця таверни несамовито кивнула.
"Я-я зрозуміла! Я скажу їм! Д-дякую вам! Я ніколи не забуду вашу доброту в цей день! Ліз... набирайся сил, добре?"
Лізбет схилила голову перед своєю господинею.
"Дякую вам за все", - обережно промовила вона.
"Т-так! Схлип. Бережи себе, Ліз!"
Іву підняла Ліз на ноги.
"Ходімо."
Ліз зупинилася, побачивши фігуру в дверях.
"Старша сестра? Там хтось..."
Це було чудовисько, одягнене в чорне з головою мухи. Лізбет пригнулася за спиною Іви, визираючи, щоб подивитися на нього.
"Не хвилюйся, це друг. Ця людина врятувала мені життя - йому можна довіряти", - сказала Іву.
Придивившись ближче, Лісбет побачила, що це була людина - просто на ній була страшна маска.
"Хороша людина?"
"Так."
Бам!
Людина-муха сильно вдарилася об стіну. Лізбет здригнулася, щільно заплющивши очі. Її плечі згорбилися, і вона почала тремтіти. Вона трохи розплющила очі і подивилася вгору, все ще тремтячи, щоб побачити людину-муху, яка наближалася до неї. Він простягнув до неї руку, і вона відсахнулася від нього.
Він ніжно поклав руку їй на голову.
"Вибач, що налякав тебе. Я повинен був переконатися..."
Це був чоловічий голос - він звучав молодо. Але поважно... ніби він король, подумала Лізбет.
"Твоя реакція розповіла мені все, що мені потрібно знати про цю жінку", - сказав він, прибираючи руку з її голови. "Іво, ви з дівчинкою йдіть вперед. Людина-муха пройшла повз них. "Я вас наздожену - спочатку маю тут дещо владнати", - сказав він.
Іву мовчки кивнула і вивела Ліз з таверни - вона могла сказати, що її старша сестра глибоко довіряє людині-мусі. Вони чули, як він розмовляв усередині.
"Думаєш, тобі це зійде з рук? Не пощастило. З Івою це вдалося, бо вона хороша людина, але на мене ця жахлива акторська гра не подіє. І що тепер? Скажеш барону, що Іву поїхала на південь шукати дівчину? Не сміши мене".
Його голос змінився. Здавалося, що людина-муха стала зовсім іншою людиною.
"Такі, як ти, ніколи не дотримають свого слова".
Міморі Тоука
КОЛИ ми з Iвою прийшли до таверни, господиня дівчини вже кричала на неї. Незважаючи на наш план, Іву зірвалася і кинулася туди, вдаривши господиню дівчини кулаком і штовхнувши її ногами через усю кімнату. Потім Іву забрала дівчинку і пішла на вулицю, щоб зустрітися з Серас. Якби все пішло за планом, ніхто б навіть не дізнався, хто викрав дитину, але Іву не була тихонею.
Хоча я розумів, що вона відчувала. У мене теж є бажання вріщати цвй жінці.
"Думаєш, я не дотримаю свого слова...?"
Це була господиня, що сиділа на підлозі таверни. Я повільно підійшов і подивився на неї зверху вниз.
"Ти все розповіси барону, як тільки матимеш нагоду. Навіщо тримати слово перед леопардом, який вдарив тебе і зник у ночі, коли барон буде винагороджувати тебе ще багато років?"
"Гм..."
"Ти не схожа на принципову людину. Гнучка мораль - зробиш, що треба, так?"
"Гм... Нм... Хто ти в біса такий? Що ти тут робиш?"
Вона намагалася викрутитися, щоб не відповідати на питання, просто виграти час, поки шукала вихід з цієї ситуації.
Але виходу не було.
"Хто я такий? Звичайно, я найкраща людина на світі! Ти знущалася над дитиною, а я її врятував! Я герой".
Жінка почервоніла від гніву, почувши ці знущання.
"Ти, клятий...! Не думай, що тобі це зійде з рук! Ця дитина належить барону Зуану, ти це знаєш?! Ти йдеш не тільки проти мене, ти йдеш проти нього! Твоє життя скінчилося, чуєш? Твоє і цього огидного звіра! Ха ха ха ха! Так тобі і треба! Даю тобі останній шанс вибачитися. Віддай мені дитину і забирайся геть зі столиці. "Забирай це чудовисько з собою!" - кричала вона.
"Я знав. Як тільки я побачив, як вона здригнулася, я зрозумів", - сказав я.
"Що...? Про що ти базікаєш?"
"Ти любиш кричати, чи не так? Розбивати речі змушує тебе відчувати сильною, чи не так?"
"Га?"
"Ти теж робиш це несподівано, так? Застаєш її зненацька, намагаєшся налякати."
"..."
"Роблячи так кілька днів з дитиною, і вона стає чутливою до будь-якого гучного шуму. Кожного разу, коли вона чує його, у неї з'являються спогади про всі ті випадки, коли ти кричала на неї. Вона починає хвилюватися, думає, що зробила щось не так".
І це закручувалося по спіралі. Вона почала дивитися на всіх навколо, боячись того, що вони можуть зробити - стрибати на кожен звук, боячись того, що він може означати. Я знав. Я був таким же.
Я зрозумів яка ця жінка - вона була схожа на моїх біологічних батьків.
"Судячи з реакції цієї дівчинки, я точно знаю, як ти поводилася з нею день за днем".
"Замовкни! І що з того?! Кого хвилює, що я роблю з якоюсь нікчемною дитиною? Це не твоя справа!"
"Мені це не подобається."
"Що?"
"Ти так з нею поводишся, а потім... що? Проживеш решту життя так, ніби нічого не сталося? Мені це не подобається."
"Що ти сказав?"
"Гей, це також чудовий спосіб змусити тебе мовчати. Барон, напевно, все одно з'ясує, що Іву забрала дівчинку, але якщо я вб'ю єдиного свідка, є шанс, що він не натрапить на наш слід".
Різницю між впевненістю і невизначеністю неможливо переоцінити, коли йдеться про такі речі. Невизначеність завжди залишає двері відкритими для інших можливостей.
" Гххх...! Я ж казала тобі, що твоє життя вже закінчилося! Барон з'явиться і врятує мене, як я і казала! Він наймогутніша людина в місті - він не дасть тобі так просто піти. Починай благати про своє життя!"
Я зітхнув.
"Я думав, що це має бути очевидно."
"Га?"
"Це ти маєш благати."
Жінка обвела поглядом таверну в пошуках чогось, що могло б її врятувати, але нічого не було.
Вона відкрила рот і вдихнула повітря, але перш ніж вона встигла покликати на допомогу, я зробив свій хід.
"Параліч".
Вона безладно прошипіла, заморожена моїм умінням з ефектом статусу.
" Пітьма."
"А? Що? Щ-що ти зробив?!"
Несмертельне налаштування.
"Отрута".
Я навчився дуже добре накладати ці три ефекти один на одного.
"А-а-а... А-а-а! П-пече..."
Клієнтів не залишилося, і було вже досить пізно, щоб на вулиці теж ніхто не гуляв. Лише я і господиня дівчинки, зовсім одні в таверні.
"Шкода, що ти вже не зможеш покликати на допомогу", - сказав я.
Її незрячі очі зблиснули в напрямку мого голосу, і погляд, яким вона на мене подивилася, промовив голосніше за слова. Я побачив все на її обличчі - розгубленість, лють... страх.
Я повернувся до дверей.
"Я б хотів не поспішати і катувати тебе, вбивати повільно, але... на жаль, у нас просто немає часу".
Я витягнув з-за пояса короткий меч і приставив його до її горла. Вона здригнулася, зрозумівши, що щось гостре притиснулося до її шкіри.
"Можливо, це не дуже переконливо, але ми повинні принаймні спробувати зробити так, щоб це виглядало як пограбування, так?"
Вона почала тремтіти, відчуття страху охопило її в тій глибокій, темній порожнечі... Я знав цей страх. Це був той самий страх, який я відчував у Руїнах Відкинутих.
"Це жахливо, чи не так? Не знати, коли ти помреш, і навіть не бачити, хто прийде за тобою".
"Гх, Угх.... Гхх... Ти... горітимеш... в пеклі...!"
"..."
"Врятуй мене... і ти зможеш... піти... в... в... рай..."
Рай чи пекло, га? Ти думаєш, що можеш контролювати те, що відбувається після смерті...?
"Ти, мабуть, жартуєш."
Я буду робити все, що захочу - все, що потрібно, щоб досягти своїх цілей. Я втягував хороших людей у свої пошуки помсти і знищував інших з егоїстичних міркувань. Що ця жінка може розповісти мені про рай і пекло? Я вже знаю.
"Звичайно, я потраплю в пекло. Ти і я, ми обоє".