Коли ми наближалися до Монроя, столиці королівства Ульза, над мальовничими будівлями внизу небо було чистим і блакитним. Столиця виглядала саме так, як можна було б очікувати від галасливого фентезійного міста з величним замком у центрі.
Вперше в житті я побачив місто, обнесене стіною. Адже Вєвсе, що я побачив в Аліоні - це кімнати, через які вони провели наш клас, а потім мене скинули до Руїн Відкинутих.
Піґґімару, як завжди, задоволено вигукнув з-під моєї мантії: "Сквіі~!".
"Сховайся там, приятелю."
"Скві!"
Минуло кілька днів після нашої битви з Лицарями Чорного Дракона, і ми нарешті досягли Монроя.
Ніяких ознак того, що нас переслідують - поки що.
Дорогою ми зупинялися в трьох селах, і в кожному з них чули, як мандрівники та найманці бурмотіли одне одному про те, що сталося в Темнолісі. Загибель Елітної П'ятірки... Зникнення Серас Ашрейн...
Але всі говорили лише про те, що ці речі сталися. Майже нічого про те, як Бакосс та інші країни відреагували на ці новини.
Можливо, ми почуємо більше в столиці.
Я озирнувся на величезні ворота, через які ми щойно легко пройшли. Нас навіть не розпитували, і не було жодних ознак того, що хтось відчайдушно шукає Серас.
Це мало сенс - адже були знищені сили іншої країни, а не Ульза. Вони не можуть бути настільки зацікавлені в тому, щоб з'ясувати, хто це зробив.
"Знаєш, Ульз мабуть радіє, що Елітна пʼятірка яка вічно порушувала їх кордони зникли з лиця землі".
"Можливо", - сказала Серас, йдучи позаду мене.
Її обличчя тепер було іншим, як і її ім'я - вона називала себе Місурою.
"Лицарі-монстровбивці з Ульзи не вважаються такими сильними, як війська інших країн. Вони б неодмінно програли в битві проти Лицарів Чорного Дракона", - сказала вона.
"Ти думаєш, вони були якимось чином захищені? Можливо, Богиня їм допомагала?"
"Це можливо, але Ульз також має в своєму розпорядженні Драконоборця. Гадаю, вони викликали його, щоб продемонструвати свою силу."
Демонстрація сили, так? Проте, наскільки сильним стримуючим фактором може бути одна людина?
"Значить, навіть Драконоборець ніколи не намагався відігнати Елітну П'ятірку від кордонів Ульзи?" запитав я.
"Він ніколи не зміг би перемогти Сівіта Ґартланда. Хоч Сівіт і затьмарював інших, всі члени Елітної П'ятірки були неймовірно сильними воїнами... і я чула, що Драконоборець досить лінивий за своєю природою. Він уникав протистояння."
То він трохи ледар? Так чи інакше...
"Може, вирішимо, де зупинимося на нічліг?" запитав я.
Ми вирішили заночувати в Монрої, щоб підготуватися до входу в Землю Золотооких демонів.
Я перевірив - мій примірник "Заборонені мистецтва: Повне зібрання творів".
Там є всілякі рецепти ліків. Можливо, я зможу купити деякі інгредієнти в Монрої. Мені також потрібно буде купити обладнання для їх виготовлення. Можливо, є речі, які я не зміг купити в Мілсі, але зможу знайти тут, у столиці.
"Чому б нам не залишитися тут?" запитав я у Серас, зупинившись перед недорогим на вигляд готелем.
"Окремі кімнати, так?"
Столиця була такою багатолюдною... не те, що маленьке містечко Мілс, де навіть охоронці на воротах могли розгледіти незнайоме обличчя. Там однієї нашої присутності було достатньо, щоб викликати підозру.
У столиці все було інакше. Скрізь були люди, серед яких було багато таких, що виглядали як мандрівники чи приїжджі. Не було жодних ознак того, що Ульз серйозно розслідує інцидент з Елітною п'ятіркою, а навіть якби це було так, зовнішній вигляд і одяг Серас тепер теж були іншими. Я не думала, що нам потрібно бути надто обережними, тож вирішив, що буде краще триматися разом у місті, а не розділятися, щоб не привертати уваги.
Тим не менш, Серас була жінкою. Чоловік і жінка в одній кімнаті... Окремі кімнати, мабуть, були кращою ідеєю.
Серас перервала мій хід думок.
"Було б марною тратою грошей, якщо б ми знімали дві. Можливо, було б розумно забронювати одномісний номер, якщо у вас немає заперечень, пане Хаті", - сказала вона.
"Я ж хлопець, знаєш".
Серас виглядала шокованою. Вона прикрила рукою рот, на мить замислилася і прочистила горло.
"Для мене це не проблема, - сказала вона, опустивши руку. "Зрештою, ми спали в одній маленькій кімнаті в руїнах Мілса. Не думаю, що це буде проблемою".
Я змусив Піґімару відволікти тебе, а потім приспав за допомогою своїх навичок...
"Якщо ти не проти, то і я не проти", - сказав я.
"Зазвичай мене б це турбувало... але якщо це ви, то я не проти".
Що ж, мій прийомний батько завжди казав мені стежити за тим, як я витрачаю свої гроші.
"Гаразд, тоді давай знімемо одномісний номер. Ніяких скарг, коли ми туди заселимося, зрозуміло?"
"Т-так, звісно."
Вона справді втрачає пильність, коли починає комусь довіряти. Навіть більше, коли вона присягнула на вірність. Я ніколи не очікував, що вона буде настільки відкритою зі мною.
Ми підійшли до стійки реєстрації готелю і попросили забронювати номер. Трактирник дивився, як ми записували наші імена в книгу, а потім підняв на нас очі.
"Ви двоє найманці?" - запитав він.
"Так. Але не зареєстровані в гільдії.
Я чув, що є багато незареєстрованих найманців - в цьому не повинно бути нічого дивного.
"Ви, мабуть, прийшли на Кривавий Колізей."
"Так, це основна наша ціль."
Це була зручна брехня – є багато людей, які приїжджають до Монроя лише для того, щоб побачити кривавий спорт, тому це не було чимось незвичайним.
Серас розповіла мені про Колізей кровопролиття ще до того, як ми приїхали. Вона описала його як арену для боїв, схожу на гладіаторський Колізей у Стародавньому Римі. За її словами, бійців називали гладіаторами кривавого спорту.
"Зараз це популярна форма розваг для публіки", - пояснила вона, - але колись це був ритуал посвяти для нових членів найманських банд. Найманці досі використовують Колізей для вербування нових членів. Більшість бійців - це або найманці, які сподіваються зробити собі ім'я, або раби, яких посилають на ринг, щоб вони заробляли гроші для своїх господарів".
То, за "Кривавим Колізеєм" стоять дві організації - барон Ульзи і гільдія найманців. Я правильно зробив, що взяв із собою Серас. Вона знає стільки всього корисного про цей світ. Вона як ходячий людська... ні, ельфійська енциклопедія.
Забронювавши кімнату, ми вийшли з заїжджого двору і попрямували вгору по вулиці до скупчення крамниць.
"Гільдія найманців має тут великий вплив?" запитав я, дивлячись на вивіску з намальованим на ній сувоєм пергаменту.
"Гільдії мають широку сферу впливу, тому ви можете покластися на них, де б ви не опинилися. Гільдія магів і Гільдія найманців - дві найвпливовіші", - сказала Серас.
Гільдія Найманців... Вони ж брали участь у розчищенні руїн у Мілсі.
Спершу ми пішли купувати спорядження, шукали інструменти, які було б легко взяти з собою в дорогу. Я відсторонився і дозволив Серас посперечатися з продавцями про ціни. Коли ми вийшли з крамниці, я інстинктивно простягнув руку до кишені, щоб перевірити, чи на місці мішечок із синіми драконячими каменями.
Я не обміняю їх на монети - поки що ні. Якщо виставити їх на продаж, то почнуться чутки про людину, яка їх продала. Я не хочу привертати до себе увагу без необхідності. Наразі грошей у нас більш ніж достатньо.
Якщо врахувати гроші зі скелетів в Руїнах Відкинутих, тих чотирьох мисливців за головами, які стежили за Серас, і монет, які я отримав, продавши речі, знайдені в руїнах Мілса, то ми точно не бідуватимемо ближчим часом.
Нам пощастило, що нам не треба турбуватися про гроші на дорогу, але все одно слід стежити за тим, як ми витрачаємо наші гроші. Не хочеться привертати увагу.
"Твої торги там були дивовижними, як завжди", - сказав я. Серас була неймовірним переговірником.
Вона сухо посміхнулася.
"Я скнара, ось і все", - сказала вона.
"Ощадлива, я б сказав. Не треба себе так принижувати".
"Бачу, мій господар добре вміє підкорювати своїх підлеглих".
Вона дуже серйозно ставиться до цього "господаря".
"Змінимо тему, але я хочу з'ясувати, що з тим дивним чорним яйцем, яке ми знайшли в руїнах Мілса".
"Можеш спробувати звернутися до публічної бібліотеки Монроя. Вона утримується державою, - сказала Серас.
Якщо навіть ходяча ельфійська енциклопедія Серас не знає про це чорне яйце, то навряд чи я знайду відповіді в загальнодоступних книгах.
"Можливо, ми зможемо запитати відьму заборон. Вона може щось знати", - сказав я. На цьому ми вирішили піти до таверни на вечерю.
Окрім того, що таверни були зручним місцем, де можна було поїсти, вони були ідеальним місцем, де можна було дізнатися останні новини та чутки. Спочатку ми замовили трохи їжі та трав'яної води, а також трохи вина - не для того, щоб пити, звичайно, а щоб змішатися з натовпом. У цьому світі, можливо, й немає законів щодо вживання алкоголю неповнолітніми, але через надмірне вживання алкоголю моїми батьками, у мене залишилися погані спогади про цей напій.
Серас випила трохи, але, схоже, не отримувала від цього задоволення. Поки ми їли, я підслуховував розмови навколо нас.
"Гей, чула останні новини?"
"Ого! І що тепер?"
"Лицарі Чорного Дракона!"
"Знову? Господи."
"Ні, ні. Хлопці які їх вбили!"
"Хм? Ти чув щось, чого не чув я?"
"Прямо з палацу!"
"Ого, у тебе є внутрішнє джерело?"
Я трохи напружився, чекаючи, що вони скажуть.
"Очевидно, що Серас Ашрейн, про яку вони кажуть, зробила це"
"Вона вже мертва!"
Серас подавилася їжею.
"Ммм?! Ммм!"
Я подав їй чашку води, поки вона кашляла.
"З тобою все гаразд?"
Вона повільно випила, потім зітхнула з полегшенням.
"Дякую. Мені дуже шкода", - сказала вона.
Я б теж здивувалася, якби хтось раптом оголосив мене мертвим.
Чоловіки продовжили розмову.
"Помста за Елітну п'ятірку, як гадаєш?"
"Ні, вона програла! Елітна п'ятірка вбила її в бою".
"Еге ж? А хто ж тоді вбив Елітну п'ятірку?"
"Хех, так ти не чув! Це Ашінт їх убив. Ашінт."
Ашінт?
"А, це та група, що проклинає людей, так?! Чув про них!"
"Вони розповідають усім, хто слухає, що своїми прокльонами знищили Елітну п'ятірку".
Ми з Серас обмінялися поглядами.
"Що ти думаєш?" запитав я, знизивши голос.
"Я чула чутки про прокляту магію", - зізналася вона.
"Хтось може нею користуватися?"
"Ні, не зовсім."
Серас продовжила пояснювати, що існує два види магії: заклинання і чари. Три, якщо додати вміння героїв з іншого світу, гадаю.
"А як щодо твоїх духовних обладунків?"
"Ну, мої духовні обладунки - це..."
За словами Серас, було не так багато ельфів, які могли використовувати силу духів для бою, тому її обладунки були не зовсім звичайними. Люди в таверні в Мілсі теж мало що знали про неї.
Так чи інакше, ця проклята магія була новою розробкою, і все завдяки групі під назвою Ашінт.
"Ходять чутки, що вони поклоняються Проклятому Богу, - сказала Серас.
"Тож вони просто намагаються підвищити свою популярність, га?"
Для нас буде добре, якщо всі вважатимуть, що це вони вбили Елітну п'ятірку. Правда врешті-решт випливе назовні, але це дасть нам деяке прикриття на деякий час. Сподіваюся, ми опинимося в Землях Золотооких Монстрів до того, як хтось дізнається, що сталося насправді. Цікаво, де ховаються ці члени Ашінта?
"Ми - вартові Ашінта!" - вигукнув гучний голос, коли двері відчинилися. Чоловіки у пурпурових мантіях увірвалися до жвавої таверни.
"Ми - прокляті воїни Ашінта, захисники лорда Муаджі, породження Проклятого Бога! Негайно звільніть місце для нас!"
Про вовка промовка
"Хм..." Я занурив ложку в суп і тихо сьорбнув.
Велика група, що сиділа позаду, була змушена поступитися своїм столом, але вони зробили це без нарікань. Члени "Ашінта" зайняли свої місця.
"Принесіть нам випити - і покваптеся! Хіба ви не знаєте, що ми рятівники Ульзи?!"
Ніхто не збирається їм заперечувати. Зрештою, вони стверджують, що це вони вбили Елітну П'ятірку. Ніхто тут не може довести, що вони цього не робили - окрім нас. Але вони й не намагаються цього приховати, чи не так? Вони знищили найсильніших лицарів на континенті - це дає їм велику владу. Ульза вже намагається схилити їх на свій бік?
Більшість відвідувачів таверни трималися на відстані від групи, але я продовжував спостерігати за членами Ашінта. У їх вигляді не було нічого загрозливого - ніякої потужної присутності, яку випромінював Сівіт. Здавалося, вони просто насолоджувалися випивкою.
Напевно, поки що безпечніше залишити їх у спокої. Будьте для мене гарними прикриттям і приманкою, добре? Мені знадобилося кілька хвилин, щоб запам'ятати їхні обличчя.
Незабаром настрій у таверні нормалізувався. Я допив решту води і повернувся до Серас.
"Давай закінчимо з їжею і повернемося до заїжджого двору".
"Зрозуміла. Зачекай хвилинку." Я не знав, що Серас ще не закінчила їсти. Вона поспішала закінчити.
"Не поспішай, все гаразд."
"Мені дуже шкода"
Поки вона їла, я прислухався до людей, що сиділи позаду мене.
"Гей, а це не вбивці лицарів Чорного Дракона?"
"Так. Ну, навіть якщо виявиться, що це зробив хтось інший, Ашінт просто заявить, що це їхні прокляття зробили більшу частину роботи а хтось просто добив".
Хм... Гадаю, це один із способів зняти з себе відповідальність.
"Хто ще, по-твоєму, міг їх убити? Вони ж були довбаною Елітною П'ятіркою! Нікого, хто міг би стати з ними пліч-о-пліч, не було в радіусі трьох днів від Ульзи! Ха-ха, якщо тільки ти не віриш, що Серас Ашрейн якимось чином вбила їх усіх своїм передсмертним подихом!"
Серас задихалася і била себе в груди, вираз її обличчя був болючим.
Вона не звикла чути, як про неї згадують в розмові. Її напрочуд легко застати зненацька в деяких питаннях.
"Єдиний, хто міг би навіть близько підійти, був би той леопард з Колізею Кривавого Спорту!" - продовжував один з чоловіків.
"Справжній монстр".
Вони, мабуть, говорили про якогось відомого гладіатора з кривавого спорту.
"Ні, зачекайте, я придумав! А як щодо Відьми заборон? Б'юся об заклад, це вона їх вбила."
"Та, що живе в Землях Золотооких Чудовиськ? Ти ж знаєш, що її там, мабуть, вже немає, так?"
"Ні, вона там. Я чув, що вона дуже сильний маг. Можливо, досить сильна, щоб покінчити з Елітною п'ятіркою."
"Та ну, ніхто не бачив її вже більше десяти років. Живе з усіма цими монстрами? Якщо вона там, то вона мертва."
"Вона не мертва. Знаєш, тут є дехто, хто її бачив. Навіть знає, де вона, якщо вірити чуткам."
Га?
"Вона десь біля довбаних Великих Руїн, всі це знають!"
“Ти думаєш, у Відьми Заборон є друзі?"
"Я не певен... Але подивись, ти знаєш, хто це? Це..."
Інший чоловік перебив, звучачи роздратовано.
"Мені начхати на якусь відьму - ми навіть не знаємо, жива вона чи мертва. Слухай, у мене є одна історія. Я чув, що в Абломі зловили дівку, яка виглядала точнісінько як богиня Аліона! Обличчя, одяг... Все!" - продовжував він.
"Так?"
"Але тут з'являється барон Зуан, і його не влаштувала ця схожість. Й він розрубав її навпіл на місці!"
"Ха-ха-ха-ха! Оце так історія!"
"І тоді він почав просити дівчину, схожу на святого священика Йонато, і..."
Мені потрібно знати більше про цю людину, яка зустрічалася з відьмою...
Я підвівся зі стільця, тримаючи в руці кілька срібних монет.
"Ням-ням-ням... Господарю?"
"Я зараз повернуся." Я пішов до чоловіків, яких слухав.
"Вибачте, ви не проти, якщо я приєднаюся до вас?" Я сказав.
"Га? Чого тобі, малий?"
"Вибачте, що перериваю. Я хотів би почути більше про Відьму Заборон, про яку ви говорили."
"Га?" Я перервав чоловіка посеред його розповіді про дівчат, і він виглядав засмученим.
"У чому твоя проблема, хлопче? Думаєш, що можеш просто підійти і..."
"О, але спершу дозвольте мені купити вам, джентльмени, випивки... Ні, дві порції випивки. І ще замовте щось поїсти, будь ласка. Я пригощаю, звичайно ж."
Вираз обличчя чоловіка вмить змінився, і він голосно розсміявся.
"Точно, точно! Відьма Заборон! Вибач, я відволікся!" Другий чоловік, здавалося, був радий можливості випити і поїсти за так.
"Молодець, хлопче! Задоволення цікавості - справжній скарб молодості, так? Дозволь цьому старому розповісти тобі історію! Гей, офіціантко, принеси нам ще по одній!"
Він запропонував мені сісти, і я сів.
Це було легко.
"Тож той, хто зустрів твою відьму, - один з найсильніших гладіаторів Монроя, який займається кривавим боєм. Іву Спід!"
Кривавий гладіатор, еге ж?
"Ця Іву... Вона знає, де живе Відьма Заборон?"
"Ів знає, без сумніву. Якось розповіла одному зі своїх приятелів-кривавих гладіаторів, і чутка просочилася."
"А може вона просто бреше...?" запитав я.
"Може, так! Правда чи ні, ми п'ємо на твою монету!"
"О, звісно."
"Гаразд! Ти мені подобаєшся." Чоловіки голосно засміялися.
"Як я можу з нею познайомитися?"
"Не знаю, може, почекати біля Колізею Кривавого Спорту? Я думаю, що монстр навіть спить там. Найпростіше було б запитати барона Зуана, він керує всім Колізеєм".
"Зрозуміло. Дякую за допомогу. Не буду заважати вам пити."
Коли я рушив до виходу, двері таверни знову відчинилися, цього разу з меншим криком. Один з чоловіків поклав руку мені на плече.
"Тобі пощастило, хлопче".
Постать у дверях була одягнена в легкі шкіряні обладунки, а на поясі висів меч. Одяг приховував її струнку фігуру, але я відчував м'язи під ним. Але найбільше мене вразило те, що в неї була голова великої кішки - ймовірно, леопарда, якщо я правильно пригадав картинку, яку бачив в Інтернеті, - вкрита жовтим, чорним і коричневим хутром. Було схоже на те, що хтось взяв людське тіло і додав до нього трохи хутра і рис леопарда.
"Ха-ха-ха! Вперше бачиш леопарда? Це ж досить рідкісна порода. Гадаю, я не повинен дивуватися", - сказав один з чоловіків.
"Це найсильніший кривавий гладіатор у всьому Монрої, Іву Спід", - сказав інший, поплескавши мене по плечу.
Леопардолюдка сиділа за стійкою, по обидва боки від неї стояли порожні стільці.
Судячи з реакції власника, вона постійний відвідувач. Ашінт... Вони все ще бурхливо п'ють там, позаду, і, здається, навіть не помітили, що вона зайшла. Вони галасують, але не звертають на неї особливої уваги.
Скануючи натовп, я відчув, що всі в таверні звикли бачити знамениту леопардку. Однак ніхто з них не підійшов до неї, щоб поговорити.
"Я піду і запитаю її сам, чи правда ця історія про Відьму Заборон", - сказав я.
Чоловік засміявся і відпустив моє плече.
"Молодий і сміливий, мені це подобається. А нам, старим, пора йти... Я сьогодні забагато випив - п'яний, як свин. Хочу подихати свіжим нічним повітрям... Ух!"
Двоє чоловіків встали з-за столу і, похитуючись, вийшли з таверни. Я повернувся до Серас, прошепотів їй на вухо свої інструкції, а потім дістав зі свого мішечка ще пару срібних монет.
"Гаразд, ось так", - сказав я.
"Якщо я тобі знадоблюся, я стрибну, щоб допомогти", - сказала Серас.
"Я не хочу влаштовувати тут бійку, але якщо до цього дійде..."
Я не хочу використовувати свої навички на людях, тож мій єдиний захист - це майстерність Серас у фехтувані.
"Я розраховую на тебе", - сказав я.
Серас стиснула губи і поклала руку на груди.
"Я тебе не підведу", - відповіла та.
Я підійшов до стійки, зайняв одне з місць поруч з леопардкою і замовив трав'яної води.
"Можу я вам щось запропонувати?" запитав я, кладучи перед нею срібну монету.
Вона скоса глянула на мене.
"Чого ти хочеш?" - запитала вона після короткої паузи.
Значить, вона може розмовляти людською мовою... Проблем зі спілкуванням не буде.
Її голос був сильним - не грубим, як я очікував, а чітким і легким для розуміння. Сильний, але не захисний.
"До мене дійшли чутки, і я хотів з вами познайомитися. Мене звати Хаті, я найманець".
"Іву Спід", - відповіла вона, а потім пильно подивилася на мене, цього разу справді дивлячись на мене.
"Вперше бачите леопарда?"
"Так."
"Ви не виглядаєте здивованим, побачивши мене".
Я не можу бути недбалим у своїх відповідях. Я не знаю, що може її розлютити...
Я посміхнувся їй у відповідь.
"Не хочу здатися грубим, але я бачив багато чого під час своїх подорожей - леопардо людина не є чимось шокуючим."
У Руїнах Утилізації були двоголовві монстри. І всілякі інші комбінації тварин і монстрів.
Хрясь!
Іву почала радісно розривати шматок м'яса, злизуючи соки, що вкривали її пальці, і весь цей час спостерігаючи за мною своїми котячими очима.
"Схоже, тобі воно смакує ", - сказав я.
"Хм, ти ж не думаєш, що я якась дикунка?" Вона спостерігала за моєю реакцією, оцінюючи мене...
"Я сам не надто вишуканий їдець. Кого хвилюють манери, якщо їжа смачна? Гей, а ви, гладіатори кривавого спорту, коли-небудь..."
"Скажи мені, чого ти хочеш", - сказала Іву, перебиваючи мене.
"..."
"Ти ж не цікавишся мною через мою роботу в Колізеї"
Мені вдалося незручно посміхнутися.
"Т-так ви вгадали... Вражаюче..."
Мабуть, це було очевидно з того, як я поводився. Що ж, гадаю, це принаймні врятує мене від світської бесіди.
"Чого ти хочеш від мене?" - повторила вона.
Хм, теж хоче мене вислухати.
"Я б хотів дізнатися про місцезнаходження Відьми Заборон..." запитав я, дозволяючи собі трохи нервувати.
"Вона в Землях Золотооких чудовиськ. Всі це знають".
"Так, але мені сказали, що ти точно знаєш, де саме".
Іву посміхнулася, і з глибини її горла вирвався приглушений, гаркітливий сміх.
"Ти віриш цим чуткам?"
"Ти хочеш сказати, що це неправда?
"Я бувала у Землях Золотооких Чудовиськ раніше, це правда. Але ніколи не зустрічала відьму."
"Гаразд, але я чув, що ти знаєш, де вона."
"Я блукла тим місцем два тижні, розумієш? Сказала хлопцеві, що, чорт забирай, можливо, це сила Забороненої Відьми врятувала мене - це був жарт. Нічого більше."
"А жарт породив чутки. Ти справді не знаєш, де Відьма Заборон?"
"На жаль, не знаю."
Мої плечі опустилися.
"Розумію..."
"Вибач, що не можу тобі допомогти." Іву доїла м'ясо і витерла пальці, перш ніж знову заговорити.
"Чому ти хочеш її знайти?"
"Допитливість - я цікавлюсь наукою". Я дістав один з предметів спорядження, який купив раніше вдень, і показав його Іві. "Я планую найняти кілька найманців тут, у Монрої, і сам відправитися в Землі Золотооких Чудовиськ. Там можуть бути якісь невідомі рослини, або навіть..."
"Не роби цього", - сказала Іву, перебиваючи мене. "Це не те місце, звідки люди повертаються. Я найсильніший гладіатор з кривавих боїв у всьому Монрої, і навіть я не змогла б протриматись у тому місці довше, ніж пару тижнів. Чесно кажучи, ти б і трьох днів не витримав".
Я подививс на воду і посміхнулася, відчуваючи вдячність.
"Я бачу, ти турбуєшся про мою безпеку. Дякую за твою турботу".
Іву виглядала дещо здивованою. Леопардові морди теж можуть бути виразними, по-своєму.
"Хм..." Вона зітхнула, переможена. "Ти, здається, непогана людина".
"Мені це часто говорять", - відповів я, збентежено почухавши голову. Люди часто думали, що я хороша людина... принаймні після того, як мене взяли прийомні батьки.
"До того ж молодий. Твоє життя цінн. Не змарнуй його". Іву пересунула срібний шматок, який я поклала перед нею, назад на мій бік. "Не дуже переконливо звучить з вуст якогось відчайдушного гладіатора з кривавого спорту, еге ж?" Потім вона вийшла з таверни, не сказавши більше ні слова, залишивши мене дивитися їй услід.
...Вона нагадує мені його.
"Місура", - покликав я Серас, яка весь цей час підслуховувала за нами. "Ходімо."
"Зрозуміло", - відповіла вона.
Коли ми трохи відійшли від таверни, я зміг запитати про те, що насправді хвилювало мене - чи говорила Іву правду, чи ні.
"То що ти думаєш про ту розмову?" запитав я у Серас.
"Вона не була чесною з тобою", - відповіла вона.
Коли я запитала, чи знає Іву, де насправді перебуває Відьма Заборон, вона відповіла, що не знає. Серас відчула, що це була брехня.
"Заперечуючи це, вона фактично підтвердила це, - сказав я. - Це означає, що вона знала, де Відьма Заборон.
Це означає, що...
"Іву Спід знає, де знаходиться Відьма Заборон."
Ми з Серас повернулися до нашого заїжджого двору.
"Сквіі~! ♪♫♩" з-під ліжка з хлюпанням виліз Піґімару.
"О ні..."
"Що таке, господарю Тоуко?" - запитала Серас, вішаючи свого меча на стіну.
З усіма цими розмовами про прокляття, леопардку гладіаторшу і Відьму Заборон я був так зайнятий, що зовсім забув.
"Я не приніс їжі для Піґімару."
"Скві."
Маленький слайм хитнувся вліво і вправо, наче хитав головою, кажучи: "Не хвилюйся за мене!"
Я потер свою щелепу.
"Це було давно, але я завжди міг би використати це..."
"Шкіряний мішечок...?"
Серас з цікавістю спостерігала, як я дістав з рюкзака шкіряний мішечок і налив ману в кристал. Він почав слабко світитися.
"Якщо у тебе були якісь затяжні сумніви, чи дійсно я з іншого світу, це, ймовірно, покладе їм край".
"Скві-кві-кві~! ♪♫♩"
Піґімару закінчив їсти і став світло-рожевого кольору. Цього разу з мішечка вийшов сирний пиріг. Я віддав половину Піґімару, а другу половину, на його прохання, ми з Серас розділили між собою.
Цей слайм напрочуд уважний до інших...
"Якесь запечене, тверде тісто... Це сир зверху?" - запитала Серас, принюхуючись до нього.
Напевно, в цьому світі не буває сирних пирогів...
Серас обережно відкусила пиріжок. Я зробив те саме. Основа була схожа на печиво, але достатньо тверда, щоб тримати пиріг. Сир був солодкий, густий і міцний, з ледь помітним лимонним присмаком. Смаки та текстури змішувалися в моєму роті.
"Обережно, щоб крихти не потрапили на ліжко... ой".
Гадаю, Піґімару завжди зможе прибрати їх пізніше.
Серас закінчила їсти, її очі сяяли.
"Це було... дуже смачно", - сказала вона. "Сер Тоука!" Вона стала на коліна на ліжку і схвильовано нахилилася до мене. "Що це було? Це звичайна їжа у вашому світі?"
"Так, звичайна."
Боже, вона дійсно нахилилася до мене. Таке відчуття, що вона збирається зіштовхнути мене!
Серас, здається, теж це зрозуміла і швидко відступила назад. Вона прочистила горло, елегантно переставляючи рукави і виправляючи свою поставу.
"М-м-мої вибачення."
"Тобі сподобалося, так?"
"Так... я ніколи не пробувала нічого подібного!"
"Я б із задоволенням купив тобі ще, але я не можу вибирати, що видасть цей мішечок. Я поняття не маю, що з'явиться наступного разу, а після використання він довго перезаряджається", - пояснив я.
Серас взяла шкіряний мішечок і покрутила його в руках.
"Спорядження Героя з іншого світу, я так розумію?"
Значить, вона теж знає про наші унікальні предмети.
"Без цієї речі я б ніколи не вижив у Руїнах Відкинутих. Там взагалі не було ні їжі, ні води".
"Я ніколи раніше не чула про таке спорядження. Я думала, що геройське спорядження - це, як правило, якась броня, що збільшує здібності власника".
Серас підняла поліетиленову обгортку, в якій був упакований сирний пиріг, і ретельно оглянула її.
"Цей мішечок прозорий! А це, я так розумію, якісь літери? З чого зроблена ця речовина? Як вона створюється?"
"У моєму світі ми маємо технологію, щоб робити такі речі. Є заводи, які це роблять, але я сам не можу це зробити".
"Зрозуміло... За-во-ди", - сказала вона, вимовляючи це слово так, наче ніколи раніше його не чула. Вона продовжувала уважно вивчати пластик.
"Сер Тоуко."
"Хм?"
"Він прекрасний."
Вона вважає пластик красивим? Ну у вищих ельфів вроді потяг до красивих на їх думку речей.
"Можливо, це тому, що він не з цього світу, тому він виглядає таким красивим для тебе", - сказав я. Але навіть коли я це сказав, я знав, що це не завжди так - не якості Серас з іншого світу робили її такою прекрасною для мене.
Я сів на ліжко з Піґімару на руках.
"Давай подумаємо, що робити далі?" - сказала Серас.
Нам потрібно знати, де знаходиться Відьма Заборон - навіть приблизне місцезнаходження допоможе. Без цього ми шукатимемо голку в копиці сіна.
"Якби ж то можна було якось витягнути більше інформації з того кривавого гладіатора..." сказав я.
Цього разу мої навички не допоможуть. Чи можу я приспати Іву Спід, а потім загіпнотизувати її, щоб вона видала мені місцезнаходження відьми? Це взагалі можливо? І вона здається хорошою людиною. Не хотілося б їй шкодити.
"Все було б простіше, якби вона була жахливою людиною, як та нечестива сука Вішіс", - сказав я.
"А поки що, може, просто почнемо збирати інформацію про Іву Спід?" - сказала Серас. "Можливо, буде легше визначитися з подальшими діями, коли ми дізнаємося, чому вона стала гладіатором кривавого спорту. Люди б'ються в Колізеї з багатьох причин. Дехто йде туди заради грошей, інші сподіваються приєднатися до групи найманців, коли вийдуть з колізею. Є також раби, які намагаються викупити свою свободу за перемогу".
"Отже, залежно від того, чому Іву там, вона може бути готова обміняти інформацію на гроші."
Нам потрібно дізнатися, де відьма, але я також не хочу затримуватися в Монрої надовго.
"Серас... у мене питання."
"Звісно."
"Що найбільше цінують гладіатори кривавих боїв після свого життя?" запитав я.
Щось, заради чого вони ризикують життям.
"Для більшості, я думаю, це гроші, або власні потреби, чи просто вибратися з Колізею, викупивши свою свободу у своїх власників".
Це пояснює, чому так багато рабів добровільно йдуть битися туди, сподіваючись на те, що колись вони зможуть повернути собі свободу. Це потужна мотивація продовжувати боротися, навіть коли стає важко, і влаштовувати шоу для глядачів. А господарі отримують гроші в будь-якому випадку.
"Проте свобода раба коштує величезних грошей, - продовжувала Серас.
"Величезних грошей, так?"
Я засунув руку в сумку і схопив маленький мішечок з блакитними драконячими каменями.
Якщо мені коли-небудь знадобиться величезна сума грошей, у мене є ідеальні предмети для торгівлі прямо тут..
СЕРАС АШРЕЙН
"ГОП!"
Серас підняла кошик із брудним одягом і попрямувала вниз до вбиральні готелю - невеликого сараю із захищеним відкритим майданчиком позаду. Озирнувшись, вона побачила лише розвішану для просушування постільну білизну.
Вони повинні просити відвідувачів сушити свій одяг у власних кімнатах.
Влаштувавшись біля ванни для прання, вона почала діставати одяг з кошика, швидко перебираючи свої речі. Вона простягнула руку до решти одягу і завагалася.
Це ж речі господаря Тоуки...
Її охопив дивний інстинкт, і ще до того, як вона усвідомила, що робить, вона підняла одну з сорочок Тоуки до обличчя. Серас глибоко вдихнула.
Вона заплющила очі, уявляючи свого господаря, її серце кликало його на ім'я.
"Пан Тоука..."
Це було дивне, нове для неї відчуття - хвилі спокою омили все її тіло, і вона відчула, що частина його стала частиною її самої.
Одного його запаху достатньо, щоб я згадувала про нього...
Дивне, бентежне відчуття затрималося в її грудях. Вона розплющила очі.
Ні, цього не може бути...
Вона швидко кинула сорочку Тоуки назад у шафу. Її щоки стали гарячими, а серце калатало.
...Що я робила?
Вона занепокоєно озирнулася навколо пральні.
Ніхто мене не бачив?
Вона була сама. Полегшення розлилося по всьому її тілу, плечі розслабилися, напруга зникла. Притиснувши руку до рота, вона застигла на місці, думаючи.
Чому я...?
Вона не могла зрозуміти власної поведінки. Це виглядало так, ніби її змусили понюхати його одяг - вона була притягнута до нього.
Можливо, я й відчуваю до нього якусь прихильність, але це було просто...
Їй було надто соромно про це думати. Її серце скрутило від жалю.
Як несправедливо з мого боку. Це підло...
"Гей, з тобою все гаразд?"
Серас підскочила в шоці і розвернулася.
"Аааа! Вибач!"
"...За що ти вибачаєшся?"
Тоука стояв на вході до пральні. Серце Серас забилося ще швидше, ніж раніше.
Коли він...? Тоука?! Коли він прийшов? Думки Серас мчали, плутані і роз'єднані. Її вуха горіли.
"Вибачте, я не знала, що ви зайшли... Я просто злякалася", - сказала вона, повертаючись до прання.
"Вибач за це."
"А, ні, я... Я просто... Коли ви прийшли?" Вона була вдячна, що він не бачить її обличчя - вона не змогла б зараз дивитися йому в очі.
"Секунду тому. Ти ніби застигла на місці. З тобою все гаразд? Тут був жучок чи щось таке?"
"Т-так, був."
"Ну, не треба вдаватися в подробиці", - сказав Тоука, знизуючи плечима.
Судячи з його реакції, він щойно розкусив мою брехню. Він просто проявляє доброту, не продовжуючи розслідування.
"Я можу вам чимось допомогти...?"
"Мій одяг зник. Я просто прийшов перевірити, ось і все."
"Ах! Мені так шкода, я думала, що випрати його зі своїм, але забула спитати вашого дозволу перед тим..."
"О, це чудово. Ти не проти випрати його для мене?"
"Ні, не думайте про це. Я мушу прати, у мене перед вами великий борг".
"Я теж звик сам прати свій одяг. Може, давай по черзі? Чи ти не хочеш, щоб хлопець торкався твого одягу? Мабуть, нам варто робити це окремо."
Серас мало не назвала його помилково на ім’я «Тоука», але зупинилася - вони навряд чи були вдвох у корчмі, а Тоука ще не називав її Серас.
"Якщо ви будете їх прати, я не проти".
"Справді? Гаразд, наступного разу я виперу, щоб усе було по-чесному".
В її голові зародилися сумніви.
Чи він не думає нічого про те, як поводитися з моїм одягом? Чи не піддасться він якомусь необережному бажанню, як я? Серас була в захваті від того, скільки самоконтролю виявив її господар.
"Вибачте, ви не проти, якщо я запитаю вас про дещо?" - сказала Серас.
"Що таке?"
"Ви добре володієте самоконтролем?"
"Що ти маєш на увазі...?"
"А... Гм, я просто маю на увазі..."
Серас завагалася, не знаючи, що сказати далі. Тоука погладив її по підборіддю і зробив задумливий вигляд.
"Так... я думаю, що зараз у мене це дуже добре виходить". Губи Тоуки скривилися в посмішці, зуби агресивно вишкірилися. "Все, на чому я зараз зосереджений - це помста. Я не маю часу думати ні про що інше - наче на мені лежить прокляття".
"Прокляття..."
"Коли я помщуся, думаю, у мене в голові з'явиться місце, щоб думати про інші речі. Але до тих пір... я проклятий."
"Це прокляття, я..." Серас завагалася, притискаючи до грудей одяг свого господаря. "Я зроблю все, що в моїх силах, щоб зняти його.
Тоука голосно видихнув.
"Звичайно, я розраховую на тебе", - сказав він.
Запаморочена від збентеження і радості, Серас посміхнулася йому.
"Так, господарю".
МІМОРІ ТОУКА
У нашій кімнаті Серас викликала свою духовну броню. Скільки б разів я її не бачив, дивлячись на неї, я завжди думав про одну з тих чарівних сцен перевтілення дівчат.
"Обладунки можуть притупляти мої відчуття, - пояснила Серас. "Мені потрібно тренуватися рухатися і швидко реагувати".
Кімната була щільно зачинена. Вікно зачинили, штори опустили, двері замкнули...
Тут стає душно. Принаймні, кімнати по обидва боки від нас порожні, і Піґґімару може дати нам знати, якщо хтось підійде надто близько. Тут досить безпечно, щоб Серас не боялася, що її справжнє ім'я буде розкрито.
Серас витягла меча і почала тренувальні замахи. Можливо, "тренувальні замахи" - не зовсім вдале слово - рухи Серас були більше схожі на танці, ніж на щось інше. Серас виглядала смертельно серйозною, але її володіння мечем було прекрасним, вона рубала уявних ворогів, коли ті наступали на неї, змінюючи швидкість відповідно до якогось внутрішнього ритму. Її довге волосся і тканина на поясі тріпотіла у повітрі.
Я склав руки і притулився спиною до стіни, щоб спостерігати.
Не варто мені зараз її окликати. Не хочу заважати.
Вона буркнула, і її меч розсік повітря, наче вона боролася з невидимим ворогом. Всі її рухи здавалися напрочуд реальними - зовсім не схоже було, що вона просто тренується.
"Хм?"
Піґімару сидів між моїми ногами, розгойдуючись праворуч-ліворуч у такт розмахувань Серас.
"Скві, скві, сквіії!"
То Піґімару теж тренується, так?
Рухи Серас були бездоганні. Чудово. Я не можу звинувачувати когось у тому, що він закохався в те, як вона танцювала через усю кімнату.
Я не дуже багато знаю про це, але те, як вона використовує простір, вражає.
Наша кімната була досить великою, але вона використовувала кожен її куточок. Навіть коли на її блідій шкірі виступав піт, вона не втрачала концентрації.
Тепер я розумію, чому Сівіт вважав її потенційною суперницею. Між нами пролягла прірва, яку не подолати жодними очками статистики. Її досвід і майстерність у бою - у мене нічого цього немає.
Незважаючи на те, наскільки тепло стало в кімнаті, я відчував, як тепло виливається з тіла Серас, коли її тренування добігало кінця.
"Ось", - сказав я, пропонуючи їй ганчірку.
"О, дякую."
Її світла шия почервоніла, коли вона витирала проблискуючий шар поту, що утворився на ній. Її дихання повільно поверталося до норми.
" Ти не можеш знизити тут температуру за допомогою цього крижаного духу?" запитав я.
Серас засміялася.
"Якби я захотіла, то могла б, напевно".
"Я просто поцікавилася, нічого такого". Силу духів краще було залишити на крайній випадок - мало того, що Серас жертвувала сном, щоб скористатися нею, вона ще й навантажувала її тіло.
"Ти закінчила тренування на сьогодні?"
"Так. Я просто хотіла переконатися, що все ще можу рухатися, як зазвичай".
"То... у цих бойових штуках є якась хитрість?"
"Ти зацікавлений у навчанні?" - запитала Серас, зрозумівши, що я мав на увазі під питанням.
"Мені все ж потрібно зробити тренування частиною свого щоденного розпорядку. Чи не так?"
"Мабуть б, так. Але це не те, чого можна навчитися за одну ніч".
Враховуючи мою статистику, підготовка до бою була б нелегкою справою.
"Я не хочу надто покладатися на свої навички. Якщо станеться найгірше, мені може знадобитися вміння битися."
"Я розумію." Серас поклала тканину на ліжко. "Спершу, можливо, тобі варто навчитися тримати зброю і розподіляти вагу під час бою", - сказала вона, підійшовши до мене. Вона посміхнулася мені. "Я... я тренувала інших так, коли була капітаном Ордену Святих Лицарів. Це повернулося до мене".
Вона раптом стала схожою на воїна, на її обличчі з'явився суворий вираз святого лицаря.
"Ну що ж..." Вона з'єднала свої ноги з моїми і стала обличчям до мене. "Іди за мною".
Я завагався. "Гаразд."
Вона, напевно, збирається навчити мене ухилятися абощо.
"Ах, - сказала вона, звучачи схвильовано, - я просто мала на увазі, що ти спробуєш силоміць повалити мене на землю, ось і все. Я не хотіла..."
"Тобі не треба пояснювати, я зрозумів. Гаразд, поїхали."
"Г-гаразд, коли будеш готовий."
Вираз обличчя Серас знову застиг.
Ого, мені страшно просто дивитися на неї. Так ось як вона виглядає, коли стикається з ворогом.
"Будь ласка, накинься на мене з усією своєю силою. Якщо тобі вдасться, я цілком очікую, що буде боляче, але, будь ласка, не стримуйся. Спробуй вдарити мене в ліву щоку", - сказала вона, стаючи навпроти мене.
Я кивнув один раз, закріпився на ногах, а потім накинувся на Серас. Я крутнув стегнами і замахнувся кулаком на неї - не сильно, але швидко.
Може бути трохи боляче, якщо влучить. Я дуже не хочу, але...
Бам! Хап!
"А...?!"
Мій кулак в одну мить був скручений за спиною. Серас уже стояла за моєю спиною, і тупий біль пронизував мою шию до самих плечей.
"Це найефективніший спосіб позбавити ворога можливості атакувати", - сказала вона.
"...Дивовижно."
"Якщо ти хочеш піти далі, ти можеш зробити ось так".
"Нх, Гх!"
Серас притиснула своє тіло до мого, відводячи мою другу руку за спину. Біль посилювався, інтенсивне скручування і тиск на обидві мої руки. Я намагалася поворушити ними, або вирватися, але це було марно.
"Я не можу звільнитися."
"Так, це і є запланований результат".
Дивно, але мої ноги теж не хотіли робити те, що я просив.
Здається, ця техніка добре підходить для того, щоб вивести супротивника з ладу, не завдаючи йому болю. Це бойове мистецтво?
Дихання Серас було повільним, глибоким і рівним.
Добре, що я можу допомогти їй відпочити, але... вона ж не заперечує проти того, щоб я її приспав. І вона знає, що поки ефект не пройде, тільки я можу розбудити цілі мого вміння "Сон", що б з ціллю не робили. Та гладіаторка теж сказала, що я непоганий хлопець.
"Нхх..."
Я дивився, як Серас перевертається уві сні.
"Я не хороша людина... вона хороша", - прошепотів я собі.
Коли я подумав про те, якою має бути хороша людина, першою людиною, яка спала мені на думку, була моя прийомна мати. Потім... деякі з моїх однокласників, Кашіма Кобато та Соґоу Аяка.
Цікаво, що вони зараз роблять...
Я не міг заснути, але ще вся ніч попереду. Я сів на підлогу і облаштував невелику робочу зону з лампою, деяким обладнанням і "Заборонене мистецтво: Повне зібрання творів". Окрім усього іншого, книга містила інструкції зі створення заборонених інструментів - предметів, виготовлених за допомогою забороненої магії, - деякі з них виглядали дуже корисними. Ковдри Серас зашаруділи за моєю спиною, коли я взялася за роботу.
Ах... Ефект сну, мабуть, вже закінчився.
"Ви ще не спите, господарю Тоуко?" тихо запитала Серас.
"Вибач, я не надто шумів?"
"Ні, ви мене не розбудили. Я…"
Серас завагався.
А, зрозуміло.
Я подивився на неї через плече.
"Тобі не потрібно цього говорити".
Лише частково вкрита ковдрою, Серас була одягнена, м'яко кажучи, легко. М'яке світло лампи м'яко освітлювало її тіло, виграний вчора піджак зім'явся на голих стегнах. Я повернувся до своєї книги.
"Я б на твоєму місці одягнув більше одягу на випадок, якщо хтось побачить тебе там. І не забудь замаскувати обличчя перед тим, як підеш".
"А, так... я буду обережною".
Я почув, як Серас поспішно одягається за моєю спиною. Я, мабуть, збентежив її, коли натякнув, що вона показує занадто багато шкіри.
"Думаю, нам все ж таки варто було зняти окремі кімнати", - сказав я, перегортаючи сторінку.
"Це ж я запропонувала спати в одній кімнаті. Я очікувала... Ну, я розуміла, що неминучі нещасні випадки на кшталт цього можуть статися. І, що ж... це було незручно, але це сталося через відсутність належної уваги до деталей з мого боку".
Серас замаскувала своє обличчя, а потім чомусь коротко вклонилася мені, перш ніж вийти з кімнати. Я почув, як її кроки повільно ставали тихішими, коли вона йшла коридором. Незабаром у кімнаті знову запанувала тиша - навіть Піґімару не видавав жодного звуку. Лише звук перегортання сторінок.
"..."
Тихі ночі, як ці, якось заспокоюють мене. У дитинстві я так боявся темряви, що не переставав боятися, аж поки не переїхав жити до прийомних батьків. Я подумав, що Серас у такому ж становищі - живе в бігах, боїться, що її спіймають, поки вона спить. Однак, на відміну від мене, її ім'я та обличчя були так широко відомі... Вона була більше схожа на якусь відому співачку чи знаменитість, яка намагається сховатися від публіки.
Я подивився на ліжко і на ковдри, які Серас відкинула, коли прокинулася.
Принаймні тепер вона виспалася більше, ніж у дорозі.
"Володар мух і Принцеса-лицар, так?"
Господар і слуга.
Існує ієрархія - мені не потрібно тиснути на неї. Якраз навпаки. Господар або як ще кажуть хазяїн має давати тобі відчуття безпеки та захищеності, надихати тебе на кращі вчинки. Міморі Тоука має грати головну роль, але це нормально - він добре грає.
Я перестав перегортати сторінки.
У мене таке відчуття, що Серас теж грає якусь роль. Намагається бути моїм вірним мечем, грає слугу якнайкраще. Але я бачу, що вона щось приховує, відштовхує свої справжні почуття.
Я витріщився на порожнє ліжко.
"Дякую тобі. За все, що ти робиш - за те, що тримаєш свої емоції, якими б вони не були, під контролем", - сказав я в порожнечу.
Я повернулася до своєї книги.
"Господарю Тоука, ви не збираєтеся сьогодні спати?" запитала Серас, коли повернулася.
"Га?"
Вона прочистила горло, ніби намагаючись привернути мою увагу, але я не відірвався від книги.
"Ви багато разів пояснювали мені важливість сну, чи не так? Я не можу терпіти, коли ви сам не висипаєтеся".
Я перегорнув ще одну сторінку, все ще шукаючи заборонені інструменти, які я помітив раніше.
"Коли мені захочеться спати, я посплю... Нічого доброго не вийде, якщо ти не досипаєш, якою б твариною ти не був".
Насправді не було ніяких недоліків у тому, щоб спати всю ніч. Це завжди був правильний вибір. Я помасажував перенісся.
"Проте бувають ночі, коли я просто не можу заснути", - сказав я.
"Я розумію", - відповіла Серас, кивнувши на знак згоди. Вона підійшла до своїх речей і почала щось шукати. За хвилину вона повернулася і опустилася на коліна поруч зі мною. Вона виклала кілька маленьких пляшечок, на кожній з яких було вигравірувано по листочку в центрі. Вона відкрила одну з них і висипала її вміст собі на долоню.
"Це лікарське листя".
"Вони допомагають заснути?"
"Так, дуже добре."
"Схоже, у тебе є кілька видів - деякі листки різного кольору", - зауважив я.
Серас підняла одну з інших пляшок. "Так. Ці виглядають трохи схожими, але ефект від них протилежний. Вони дають більше енергії, як тонізуючий засіб".
Лікувальні трави, ага.
"Зачекай, у мене є те, з чим їх можна змішати".
Я дістав з рюкзака пакетик порошкового супу. Я отримав його зі своєї сумки героя, і оскільки він не зіпсується, я залишив його собі.
"Я зараз повернуся", - сказав я.
Я спустився вниз, набрав гарячої води і кілька мисок, які приніс до кімнати. Потім я завершив звичний ритуал приготування супу швидкого приготування.
Серас чутно ковтнула. "Пахне смачно".
"Це просто, але смачно, ця штука."
Боже, від цього запаху я зголоднів... Серас теж виглядає дуже схвильованою.
"Хочеш спробувати, поки я не поклав трави?"
"Можна?"
Серас зробила делікатний ковток. Вона відреагувала з подивом, повторюючи знову і знову, який смачний суп.
"Він ідеальний!"
"Ідеальний, так?"
Вона енергійно кивнула, взявши пакет з супом і з цікавістю перевернувши його в руках.
"Цей порошок просто розчинився у воді і перетворився на суп... Це була б неймовірно корисна їжа для мандрівників, або для солдатів під час війни."
"Чи не могла б ти дати мені трохи цих трав зараз?"
"А! Звичайно, ось вони."
"Хочеш, щоб я це зробив?"
"Ні, ні, дозвольте мені."
Серас струснула кілька трав з пляшечки над кожною мискою.
"О, ні!"
"..."
Вона потрусила трохи занадто сильно, і тепер одна з мисок була майже вкрита маленькими зеленими листочками.
"...Хочеш, щоб я випив ту, в якій забагато трав?" запитав я.
"Ні, я вип'ю її. Я все ж таки зробила помилку".
"Гаразд."
Я обережно сьорбнув супу.
У ньому є гострота... трохи схоже на гострий перець, можливо?
"Мій смак трохи гострий, бо я поклала забагато перцю, але він справді дуже розслабляє, чи не так?" - сказала Серас.
Я допив решту супу.
"Розслабляє?" перепитав я.
Мені не здалося, що він розслабляє.
"Ви так не вважаєте, господарю Тоуко? Ці лікарські трави мають властивість... Хм-?!"
Серас зблідла і раптом схопила пляшки, зазираючи між ними.
Не кажи мені...
"Ти переплутала пляшечки?"
"Так."
Навіть для Серас ця помилка занадто банальна. Гадаю, вона була настільки схвильована після того, як перша миска пішла не так, що не зосередилася на пляшках, коли робила другу.
"Г-г-господарю То-оуко..."
Вона занепокоєно подивилася на мене, схрестивши руки на грудях, і виглядала такою вибачливою і розкаяною, що не могла знайти слів.
"Мені... мені так шкода. Я хотіла допомогти вам заснути, але ці трави зроблять все навпаки".
"Нічого страшного. Я ще трохи почитаю сьогодні ввечері, і все."
Я можу використати "Заборонені мистецтва: Повне зібрання творів" як виправдання і зробити хоробре обличчя. Я відчуваю себе на межі і майже хворим - все моє тіло дуже гаряче, а пульс прискорено б'ється. Я ніяк не можу заснути сьогодні.
"Якщо ви не можете заснути, може, я можу вам чимось допомогти?" - запитала вона.
Чи справді вона розуміє, що пропонує? Але все одно, вона нічого не може зробити.
"Йди спати. Завтра ми збираємо розвіддані".
"Але ж господарю Тоуко..."
"Я буду спати, коли втомлюся. Йди, або я знову використаю на тобі "Сон."
Серас кивнула і слухняно повернулася в ліжко, влаштувавшись на спині.
"Мені справді шкода, що я так вчинила. Я справді нічого не можу для вас зробити?" - запитала вона, дивлячись на мене.
"Нічого. Просто лягай спати".
"Гаразд."
Я наклав на неї "Сон", і вона одразу ж заснула глибоким сном. Очевидно, правило про те, що не можна застосовувати ефект стану до однієї цілі двічі, виявилося не таким складним і швидким, як я очікував - ефекти можна було застосувати повторно після того як мине деякий час. Ще в Руїнах Відкинутих я спробував одразу ж застосувати свої вміння до тієї самої цілі - мабуть, саме тому це і не спрацювало.
Приспавши Серас, я повернувся до "Заборонених мистецтв: Повне зібрання творів".
"Сквіі~!!!"
Піґімару виповз із дальнього кутка кімнати. Слиз зробив невеликий стрибок і приземлився мені на плече.
"Хм? Ти теж не можеш заснути?"
Я навіть не знаю, чи можуть слайми спати.
"Цікаво, коли я зможу трохи відпочити..."
Не те, щоб я не міг впоратися з тим, щоб не спати всю ніч. Я махнув рукою на книгу і втупився в стелю. Я не збирався сьогодні виготовляти жодних заборонених препаратів.
"Мій прийомний батько завжди казав: "Ти можеш гуляти цілу ніч лиш поки молодий, тому не марнуй свій час".
"Сквіі~!"
"Скільки тобі років?"
"Сквіі?"
"Гадаю, ти не знаєш,так?"
"Сквіі."
"Ннх."
Піґґімару стрибнув на мене, змінюючи при цьому форму, і почав масажувати мою голову, плечі та спину.
Це дуже приємно... Я відчуваю, що вся напруга просто відпливає.
"Піґґмару, ти... Ти такий надійний... Який гарний слайм..."
"Сквіі~! ♪♫♩"
Незабаром я спав так само міцно, як і Серас.
Наступного ранку...
"Я закінчила переодягатися, господарю Тоуко."
"Гаразд. Тоді ходімо." Я поплескав Піґімару по плечу, коли йшов. "Приглянь за кімнатою, поки нас не буде, друже."
"Сквіі!"
Після швидкого сніданку в готелі, ми вирішили поїхати в Колізей Кривавого Спорту, щоб зібрати інформацію про Іву Спід.
"Хм? Що там?" запитав я Серас.
Її плечі опустилися, вона йшла, ніби була засмучена собою.
"Вибач, що я так повільно їм", - сказала вона.
"Не переймайся цим. Як тобі спалося?" запитав я, коли ми йшли.
"Я прокинулася через три години після того, як ти відправив мене спати", - відповіла Серас. Здавалося, це була максимальна тривалість мого прокачаного вміння "Сон".
"Після цього ти не спала до самого ранку?
"Так. Я повинна дотримуватися угоди з духами, але почуваюся набагато краще, ніж зазвичай.
Сьогодні Серас справді виглядала і звучала набагато здоровішою. Вона взагалі не могла нормально спати, поки була в бігах. Напевно, це було полегшенням, що моє вміння "Сон" дозволило їй трохи відпочити, хоча це було трохи схоже на чітерство.
"Ти дуже виснажилася в Руїнах Мілса".
"Пробач, якщо завдала тобі клопоту".
"Все ж таки, диво, що ти змогла навіть пересуватися в такому стані. Свідчення твоїх здібностей як воїна, чи не так?"
Серас криво посміхнувся.
"Компліменти від мого господаря, хм?"
"Мені більше подобається давати пряник, ніж батіг".
Нарешті ми прибули до Колізею, великої арени неподалік від головної дороги. Зовні була вивішена карта, очевидно, для зручності туристів, яка показувала основний огляд місцевості. У центрі Колізею було поле, оточене каскадними кільцями сидінь для глядачів.
Гадаю, ця форма має сенс незалежно від того, в якому світі ти живеш.
Територія за межами Колізею була жвавою - Серас не перебільшувала, наскільки популярними були бої, - і крики натовпу можна було почути зсередини.
Ось і зараз триває бій.
"Що ж нам робити? Якщо Іву Спід сьогодні б'ється, ми повинні..." - почав я.
"Іву Спід сьогодні не б'ється", - сказала Серас, нахилившись, щоб подивитися на афішу.
"О, гаразд."
Не схоже, що перегляд її бою міг би сказати нам щось корисне в будь-якому випадку...
"Давай подивимося, що ми можемо дізнатися про неї від людей навколо. Нажаль тут немає інтернету, щоб легко зібрати інформацію."
Принаймні, зі мною поруч є Серас, яка може мені щось розповісти.
"Що таке інтернет?" - запитала Серас.
"Гм? О, в моєму світі у нас є такі пристрої, які дозволяють нам знаходити інформацію з будь-якої точки світу. Деякі конфіденційні речі ти не можеш знайти, я гадаю, але більшість інформації є у вільному доступі".
"Щось на зразок бібліотеки, в яку може зайти будь-хто?"
"Це трохи відрізняється від цього."
"Але ти не можеш користуватися ним, поки ти тут?"
Мій телефон навіть не увімкнувся, коли я спробував.
"Ні", - сказав я, - "тож, гадаю, доведеться вдатися до старомодних методів". Я показав жестом на людей, які товклися біля кіосків з їжею, встановлених за межами Колізею. " Давай роздобудемо трохи інформації."
Я можу прикинутися сільським хлопцем, який щойно приїхав до міста і зачарований леопардкою.
"Може, нам розділитися?" - запитала Серас.
"Звичайно. Так ми впораємося вдвічі швидше".
Я кинув Серас мішечок з половиною наших грошей.
" - Використовуй це, якщо потрібно - деякі люди починають розмовляти, якщо ти купиш їм щось смачненьке поїсти."
"Ви впевнені...?" - запитала Серас.
"Це просто витрати на ведення бізнесу" Мій прийомний батько казав, що іноді потрібно витрачати гроші, щоб заробляти гроші... Це було майже все, що я знав про бізнес.
Ми з Серас розійшлися в різні боки, щоб з'ясувати, що нам вдасться дізнатися, а потім зустрілися перед Колізеєм через кілька годин.
"Я не бачив тебе тут, де ти збирала інформацію?"- запитав я.
"Насправді я шукала в іншому місці."
"І як усе пройшло?"
"Як і слід було очікувати від популярного гладіатора кривавого спорту, обговорення Іви Спід робить майже всіх балакучими".
Я виявив те ж саме - інформацію про неї було легко знайти, і люди були тільки раді вдавати із себе експертів, прагнучи поділитися своїми знаннями з простим обивателем.
Ми сиділи на землі, перебираючи в пам'яті те, що дізналися з наших джерел. Іву продали як рабиню до Колізею Кривавого Спорту торговці. Натовп, очевидно, вже почав нудьгувати від боїв, і керівництво подумало, що, можливо, екзотичний леопард знову розвеселить їх. Вони мали рацію - Іву завоювала прихильність публіки з першого ж бою, і незабаром Колізей Кривавого Спорту став популярнішим, ніж будь-коли раніше.
"Вона не програла жодного поєдинку за три роки. Вражає, правда?" сказав я.
"Я чула, що після перших шести місяців їй заборонили брати участь у групових боях, оскільки її сторона завжди перемагала".
"Отже, вона достатньо сильна особисто, щоб бути вирішальним фактором у груповому бою. У неї також багато прихильників. Я не знайшов нікого, хто б виступав проти неї, - сказав я. - "Здається, що один і той самий боєць, який постійно перемагає, має набриднути, але чомусь вона - виняток".
"Вона завжди намагається перетворити свої бої на шоу і дарувати глядачам такі перемоги, яких вони хочуть. Вона, мабуть, дуже видовищні бої влаштовує - люди, з якими я розмовляв, казали, що їм подобається спостерігати за її перемогами, навіть коли її перемога очікувана".
Це пояснює, чому вона така популярна.
" Ти чула, що завтра має бути її останній бій?" запитав я.
Серас кивнула. " Чула."
"Це, мабуть, означає, що вона заробила достатньо грошей, щоб викупити свою свободу, так? Вона не схожа на людину, яку хвилюють гроші - я не знаю, чи зможемо ми змусити її сказати нам місцезнаходження відьми, не маючи більше нічого, що можна запропонувати".
"Я знайшла дещо інше, - сказала Серас, присунувшись ближче до мене і знизивши голос. "Вона вже заробила достатньо, щоб викупити свою свободу - більше року тому, до речі.
"То що, весь цей час вона просто відкладала гроші на те, щоб колись вийти на волю?"
"Ні, я так не думаю", - відповіла Серас.
"Що ти маєш на увазі?
"Вона намагається викупити власну свободу... і свободу іншого раба.
"Гадаю, на це треба довше збирати, так? Але кого вона намагається звільнити?"
Серас дістала клаптик паперу і простягнула його мені. Розгорнувши його, я побачив ім'я та короткий опис, написані всередині.
"Дитина?"
"Цю дівчину продали на невільничому ринку Монроя приблизно в той самий час, що й саму Єву".
"Може, її дочка?"
"Ні, дівчинка не леопардка."
"Хм."
Це звучить складно.
Я згадав свою розмову з Івою про Відьму Заборон. Вона була прямолінійна зі мною, але напрочуд вперта у відмові розповідати подробиці. Чи була вона в боргу перед відьмою? Єдиний спосіб дізнатися це - якщо Іву заборгує мені ще більшу послугу.
"Не думаю, що цю ситуацію можна вирішити за допомогою грошей, - сказав я, розмірковуючи вголос. "Що ми можемо використати як важіль впливу?"
Не гроші, щоб купити її свободу, або свободу для цієї дитини, оскільки Іву вже має її на руках. Може, забути про неї і відправитися прямо в Землі Золотооких Чудовиськ? Може, найняти Єву як охорону, коли вона отримає свободу?
"Є ще дещо, що ти маєш знати, - сказала Серас.
"По-перше, не заперечуєш, якщо я запитаю, як ти про все це дізналась? Я не мав навіть половини тієї інформації, якою вона володіла.
Вона завагалася, перш ніж відповісти мені. "Я... використовувала інформатора".
"Інформатора?"
"У Мілсі їх не було, але у великих містах, таких як Монрой, є мережі інформаторів, які торгують такою інформацією", - пояснила вона.
А, так ось чому вона розширила свої пошуки. Мені пощастило, що вона знає про все це. Вона колись була лицарем - можливо, їй постійно доводилось користуватися цими інформаторськими мережами для роботи.
"Принцеса розповіла мені про ці темні місця, коли я ще була поруч з нею в палаці. Вона використовувала людей з того підземного світу, щоб захистити себе при дворі. Можна було знайти людей, яких можна було найняти для виконання роботи, яку не могли зробити інші. Мені шкода, що я пішла до інформатора без твого дозволу, але вони, як бачиш, не надто привітні до новачків".
"Я ж казав тобі розслідувати самостійно, хіба ні? Не хвилюйся. Але звідки інформатори знають, знайомі вони з тобою чи ні?"
Мені було просто цікаво, як це працює.
"Я розумію, що потрібно дотримуватися певних манер. Тільки мережа та її клієнти знають про них і можуть довести свою приналежність. Інформатори завжди бачать наскрізь того, хто не знайомий з їхніми манерами".
Можливо, якийсь символ чи знак? Таємне рукостискання? Схоже, вони дуже цінують свою таємницю. У будь-якому разі, я б не хотів змушувати їх нервувати, зайшовши туди з Серас.
"Але я повинна була повідомити вас, що я планувала використати інформатора, як мінімум. Вибачте, що так сталося. І ще..."
Серас простягнула вже порожній мішечок з монетами, її рука тремтіла.
"Я використала всі гроші, які ви мені дали, щоб отримати інформацію. Я... я зробила помилку, намагаючись домовитися з ними".
"Нічого страшного. Ми отримали потрібну інформацію, чи не так? Я повинен бути тобі вдячний."
Серас полегшено зітхнула.
"Мій господар, як завжди, добрий."
Я не добрий. Але чому я маю злитися на неї за те, що вона отримала інформацію, яку я просив?
"Так що ти хотіла мені сказати?"
"А, звичайно", - почала Серас. Вона знизила голос, і вираз її обличчя став серйозним. "Ви чули про інших гладіаторів кривавого спорту? Багато найсильніших з них гинуть у своєму останньому бою".
"Так, я чув про це".
Для гладіаторів кривавого спорту було настільки звичайною справою вмирати в останньому бою, що вони часто збирали ще більший натовп, ніж зазвичай, - людей, яким було нездорово цікаво побачити, чим все закінчиться.
"Ви думаєте, що їхні супротивники поводяться з ними особливо агресивно? Типу, останній шанс перемогти чемпіона?" припустив я. Надзвичайно низький рівень виживання... це майже нагадало мені "Руїни Відкинутих".
"Здається, все набагато простіше", - відповіла Серас.
Вона озирнулася, переконуючись, що ніхто з перехожих не наближається до нас, потім нахилилася, наблизивши свій рот майже до мого вуха.
"Керівник Колізею Кривавого Спорту - барон - ставить їх у невигідне становище в їхній останній день".
Хтось міг би назвати це боягузтвом - переступити через надії та мрії воїнів, які ризикують життям, переслідуючи їх. Але я... я бачив причини, які стояли за цим, і можливості, які це давало.
Я і справді погана людина - з кожним днем я все більше і більше усвідомлював це.
Серас продовжувала говорити. "Я не розумію, навіщо керівництву вдаватися до таких дешевих трюків, щоб завадити блискучій миті гладіатора", - сказала вона.
Отже, популярний гладіатор виграє свій останній бій, отримує свободу і йде жити довго і щасливо. А як щодо натовпу, який він залишає позаду?
"Як тільки найпопулярніший боєць вибуває з гри, керівництву потрібен хтось, хто прийде йому на зміну. Тож подумайте, який найефективніший спосіб перетворити когось на зірку?"
"О!"
Здавалося, Серас знайшла відповідь.
"Так. Той, хто вбиває колишнього чемпіона, отримує швидкий шлях до популярності - або, принаймні, слави".
Це було схоже на остаточну передачу факела - чудовий спосіб для керівництва забезпечити постійний приплив фаворитів.
"Якби Іву не була такою улюбленицею натовпу, вони могли б просто дозволити їй перемогти і купити їй свободу. Іноді їм доводиться дозволяти перемагати, щоб показати, що втеча не є неможливою, і підтримувати ілюзію надії. Але Іву Спід - непереможна, шалено популярна чемпіонка. Щоб створити гідного наступника..." Я замовк.
"Ти думаєш, що вони спробують вбити її в останньому бою?" - сказала Серас.
"Так."
Серас не виглядала цілком переконаною.
"Але ж усі, хто ходить до Колізею, люблять її, чи не так? Вони приходять, щоб побачити її успіх. Хіба вони не були б щасливі побачити, як вона нарешті здобуде свободу?"
Це багато говорить про те, як Серас бачить людей, чи не так?
"Вибач, але це, мабуть, не так працює."
"Що ви маєте на увазі?"
"Знаменитості однакові у всіх світах, я думаю. Натовп любить Іву Спід не за те, ким вона є як особистість, а лише за те, що вона їм дає. Без свого статусу переможця-гладіатора з кривавого спорту вона для них ніщо. Їх цікавить лише вистава - бій".
"Розумію..., мабуть, маєте рацію щодо людей, які відвідують ці заходи".
"Ну, це не те, що насправді важливо, - сказав я, роблячи крок назад від Серас, яка нахилилася так близько, що ми майже торкалися один одного. "Керівник колізею, барон чи хто там ще, безумовно, спробує вбити Іву Спід у завтрашньому бою".
"То ви хочете, щоб ми завтра пішли і зупинили її нападників?" - запитала Серас.
Вона виглядає схвильованою цією ідеєю - ймовірно, вона співчуває Іві.
"Ні, цього я не хочу".
"Гм?"
Я подивився на Колізей Кривавого Спорту, що височів над нами.
"Не думаю, що є сенс чекати на завтра".