Рельєф

Я Гелберт Маґна, 19 років.

Я старший син родини Маґна, добре відомої в сухопутних військах Королівства Ельфріден. Я сам колись належав до них, але після того, як сталися деякі події, я був змушений перейти до Забороненої армії.

До того ж моїм командиром стала подруга дитинства, земний маг Каеда Фоксія, яка любила закінчувати свої речення на "ти знаєш". Подумати тільки, тепер я повинен був виконувати її накази... Хотів би я, щоб це був просто жарт.

До того ж, що я зараз робив? Зараз замість меча я розмахував окопувальним інструментом (круглою лопатою, яку також можна використовувати в ближньому бою).

Для Забороненої Армії надійшов наказ про марш, і коли я прибув на місце, мені було доручено нагромадити землю, видовбати середину, залити її липкою рідиною (?), укріпити боки гравієм, а потім висадити саджанці з обох боків. Після цього я встановлював вуличні ліхтарі, наповнені поширеним у столиці світловим мохом, який поглинає світло вдень і світиться вночі, повторюючи ті самі завдання знову і знову.

Простіше кажучи, я займався дорожніми роботами.

Літо закінчилося, але сонце все ще пекло, і я знову і знову копав землю і робив з неї купи.

"Чому... Заборонена Армія... має робити... дорожні роботи?"

"Ей, ти. Досить базікати, берися до роботи, швидко."

Витираючи піт з чола, я озирнувся і побачив Каеде, яка стояла на вершині простого риштування і била по перилах своїм мегафоном, віддаючи накази. Вона, мабуть, і сама відчувала сильну спеку. Її фірмові жваві лисячі вуха поникли, наче собачі.

"Гей, Каеде, це справді...?"- почав я.

"Ти не можеш так говорити!" - запротестувала вона. "Гел, ти мій підлеглий, ти знаєш. Ти повинен звертатися до мене належним чином, як до начальниці чи виконроба."

"...Виконроб, це справді робота для Забороненої Армії?"

"Такою роботою зараз займається Заборонена Армія, ти знаєш", - відповіла вона.

"Звичайно, ми могли б залишити це будівельникам."

"Їх просто не вистачає, розумієте. Це частина плану будівництва мережі доріг по всьому королівству. Я чула, що ми найняли безробітних зі столиці, але нам все одно так не вистачає рук, що я навіть попросила би допомогти кота."

Навіть якщо так, чи варто доручати військовослужбовцям таку чорну роботу? Я подумав.

"Крім того, ми не можемо дозволити, щоб сюди приїжджали самі лише будівельники", - сказала вона. "Чим далі від населеного пункту, тим сильнішими стають дикі істоти, зрештою. І якби ми найняли шукачів пригод, щоб захистити їх, це обійшлося б нам у цілий статок."

"Тож, зрештою, ми просто дешева робоча сила, так?"- запитав я.

"Якщо ти це розумієш, то берися до роботи, причому подвійно", - сказала вона.

"Ти ж маг землі. Хіба ти не можеш зробити це швидше за допомогою магії?"

"Я не можу дозволити собі витрачати свою магію тут, ти ж знаєш", - сказала вона. "Чи ти Гел, збираєшся рити тунелі через гори замість мене?"

Я нічого не відповів.

Я повернувся до своєї роботи - копати землю і складати її на купу.

Це краще, ніж бути змушеним копати тунель без магії, принаймні, подумав я. Що це за старомодний спосіб каторги...?

Настав полудень. Ми повернулися до табору і отримали двогодинну перерву.

У наметі ми їли, розмовляли або на простеньких ліжках (це були не більше ніж носилки, які трохи обросли хутром) дрімали після обіду. Очевидно, король дуже заохочував сон після їжі. Це було пов'язано з тим, що це підвищувало ефективність роботи.

Тож робота в Забороненій Армії буквально складалася з "трьох прийомів їжі та сну", але... коли люди дізнавалися, що це за робота, вони не могли нам заздрити.

Так чи інакше, я не збирався пережити день, якщо не поїм, тому я з'їв ланч-бокс, який мені видали.

Сьогодні в ланч-боксі було м'ясо та овочі між хлібом. Дуже смачно.

М'ясо було злегка приправлене спеціями, що, як мені здалося, допомогло зняти мою виснаженість. Очевидно, це була страва під назвою шьоґаякі, яку придумав той король. Це було меню, з яким він експериментував тепер, коли виробництво приправ, які для нього виготовляли містичні вовки - "місо", "соєвий соус" і "мірін" - налагодилося.

У Забороненій армії нам часто подавали експериментальні королівські меню, як оце зараз. Їжа була однією з небагатьох речей, які робили мене щасливим від того, що я був змушений перейти до Забороненої армії. Їжа, яку ми отримували в сухопутних військах, мала пріоритет кількості над якістю. Таку їжу можна уявити, прочувши слова "Чоловіча їжа". Чесно кажучи, навіть одного разу поїсти тут було достатньо, щоб переконати мене, що я не хочу повертатися.

"Той король... Принаймні, я маю визнати його кулінарний талант, - зізнався я. - Їжа справді дуже смачна."

"Вона справді дуже смачна, ти знаєш", - погодилася Каеде. "Страви, які вигадує наш король."

В якийсь момент Каеде сіла поруч зі мною, і вона їла те ж саме меню.

"Крім того, неймовірно, що ми можемо їсти свіжі овочі щодня, ти знаєш"- продовжувала вона. "Їх привозять з найближчого села, яке з'єднане з замком дорогою. Дороги дуже важливі, тому що вони дозволяють легко підтримувати лінії постачання."

"Дороги, які ми будуємо, одразу стають корисними, так?"- запитав я.

"З такою транспортною потужністю можна вже майже назвати продовольчу кризу вирішеною, ти знаєш. Ми зможемо доставляти їжу з районів, де є надлишок, в райони, де її не вистачає. Ми зможемо перевозити продукти, які раніше не могли, тому що вони не зберігалися достатньо довго."

"...Він робить це тому, що знає всі ці речі?"- запитав я. "Цей король, я маю на увазі."

"Він неймовірна людина, ти знаєш. Його передбачливість майже лякає."

Що ж, я подумав, що Каеде теж була досить дивовижною, оскільки могла все це розуміти. Вона могла бути трохи дурнуватою в деяких речах, але у Каеде були досить високі базові характеристики. Вона могла використовувати магію, а також була кмітливою. Можливо, саме тому її обрав сам король.

...Мене, як її друга дитинства, це трохи засмутило. ...мені теж треба постаратися.

"Ну, тепер, коли ти поїв, може, подрімаєш, Геле?" - запитала вона мене.

"Ну... Я втомився. Мабуть, піду."

"В такому випадку, ти можеш покласти голову мені на коліна", - сказала вона.

"Бух!"- Я виплюнув свій чай.

Раптом усі подивилися в наш бік. Більше половини цих поглядів були від чоловіків, які явно хотіли мене вбити.

Тепер, навіть якщо я упереджено ставлюся до неї, як до подруги дитинства, але Каеде справді мила. Нічого такого, про що можна було б написати додому, але фігура у неї непогана, а лисячі вуха і хвіст їй дуже пасують. Не дивно, що в Забороненій армії до неї ставилися як до айдола.

Король наказав мені служити під її началом, щоб чоловіки не дивилися на Каеде зверхньо, але, чесно кажучи, я думаю, що за одним її помахом ці хлопці з радістю пішли б на смерть. Ось чому їхня вбивча лють була спрямована на мене, за те, що я був так близько до неї.

Я відчайдушно кашлянув. "Що ти кажеш?!"

"Люди говорили про те, як принцеса зробила це для короля в столичному парку нещодавно, ти знаєш", - сказала вона.

"Я вражений, що вони змогли зробити це в місці, де так багато людей могли бачити..."

Ну, вони ж заручені і все таке, тож, можливо, це не так вже й дивно, - додав я про себе. Це набагато краще, ніж взагалі не ладнати.

"Люди кажуть, що наступного року у нас буде королівський спадкоємець. Хоча, частково через те, що король з іншого світу, ставки на ім'я спадкоємця не змогли звузити список кандидатів."

"...Ти дуже багато говориш про те, що тебе не стосується", - пролунав голос.

Каеде зойкнула.

Обернувшись у напрямку раптового голосу, я побачив короля Сому, який зітхав і знизував плечима, і принцесу Ліссію, обличчя якої було глибокого червоного відтінку, що стояли біля входу до намету.

"Привіт, ви двоє. Як у вас справи?"- запитав король Сома, недбало звертаючись до нас.

"Я сповнена енергії, ви знаєте" - відповіла Каеде. "Ваша Величносте, я бачу, що ви з принцесою такі ж самі, як і раніше."

"Так, ми не дуже змінилися, чи не так, Ліссіє?"- запитав король Сома.

"Ти маєш рацію. Мені б хотілося, щоб ти більше усвідомлював своє становище короля."

Король Сома і принцеса сіли за наш стіл, наче це було цілком природно для них, і почали дружньо розмовляти з Каеде.

А? Зачекайте? Що відбувається?

Король Сома і принцеса сиділи навпроти нас з Каеде, а темна ельфійка, яка була з ними в кафе, стояла біля входу і чекала. Оскільки я відчув себе краще, знаючи, що цієї синьоволосої жінки не було поруч, це, ймовірно, було доказом того, що я був травмований досвідом, який я пережив минулого разу.

Тоді король Сома перевів розмову на мене.

"Гелберте, ти вже звик до всього, що відбувається в Забороненій Армії?"

"Так, пане! У мене немає жодних проблем!"

"Такий формальний..." - пробурмотів він. "Куди подівся той дух, який був у тебе раніше?"

"Я прошу вибачення за свою поведінку тоді!"- сказав я негайно. "Я був страшенно грубий з вами, Ваша Величносте..."

"Наказ короля: Не будьте таким скутим і формальним. І більше ніяких "Ваша Величносте". Сомо все гаразд."

"Ні, але..."

"Геле, ти мене не чув? Це був наказ."

"...Я... Я зрозумів... Сомо.”

"Це добре. Я тут подумав, що мені потрібен хлопець мого віку, з яким я міг би невимушено поспілкуватися", - сказав король Сома... Сома... сказав, виглядаючи задоволеним.

Що за чортівня, чувак? Ти що, серйозно? подумав я. Ну, якщо він сам напросився, то добре. Я все одно не відчуваю особливої поваги до його влади.

"То... чому ти тут, Сомо?"- запитав я.

"Для інспекції, ось і все. Хочу подивитися, як просуваються дорожні роботи."

"Вам не потрібно говорити нам, щоб ми серйозно ставилися до нашої роботи. Ми і так серйозно ставимося", - відповів я.

"Схоже на те. Я їхав цією дорогою, щоб приїхати сюди."

"Ти повинен бути вдячний", - сказав я. "Ми гнемо спини, щоб побудувати її для тебе."

"А я винагороджую вас хорошою їжею і зарплатою, чи не так? Ви отримуєте достатню компенсацію."

Я швидко звик до невимушеної розмови з ним. Сома ніколи не відчував себе королем, так чи інакше.

Побачивши, що ми закінчили їсти, Сома підвівся зі свого місця.

"А тепер, ви двоє, чому б вам не піти зі мною на дорожню інспекцію? Я хотів би пояснити Ліссії, як будуються дороги."

"...А що, Каеде не достатньо хороша для цього сама?"- запитав я. "Вона тут головна."

"Я хочу показати їй справжню роботу з будівництва дороги, розумієш", - пояснив він. "Крім того, саме в такі моменти варто робити те, що хоче начальство, і користуватися шансом налагодити зв'язки. Це стане в нагоді пізніше, розумієте?"

"Як це мені допоможе?" - запитав я.

"Ну... ми зараз вивчаємо, як зробити швидкорозчинний желатиновий удон", - відповів він. "Просто додайте води, і в будь-який час, в будь-якому місці, навіть у полі, ви зможете насолоджуватися желатиновим удоном. Можливо, я зможу домовитися, щоб деякі зразки потрапили до вашого підрозділу..."

"Прошу сюди, сер. Я покажу вам тут все." Я підвівся на ноги і віддав честь Сомі.

Розчинний желатиновий удон. Тепер ми розмовляли. Я не збирався упускати шанс урізноманітнити наш і без того обмежений вибір польових пайків.

Принцесу і Каеде, здавалося, розвеселила моя раптова зміна ставлення, але мене це не турбувало. Зрештою, їжа була моїм пріоритетом номер один.

Ми вп'ятьох - я, Каеде, Сома, принцеса і темна ельфійка-вартова - прибули на ділянку дороги, яку щойно прокладали. Там Сома попросив мене продемонструвати всім порядок роботи.

Спочатку я нагромаджував землю, щоб створити узбіччя дороги.

"Після того, як він склав землю з обох боків, ми виливаємо цю липку речовину туди, посередині", - сказав Сома, пояснюючи принцесі, як будується дорога.

"А що це за липка штука?" - запитала вона.

"Римський бетон... Це суміш вулканічного попелу і вапна. З часом він застигає. Він також має унікальну в'язкість, тому не так легко тріскається. Якщо ти хочеш побачити, наскільки він міцний... Ну, якщо ти подивишся на це, я думаю, ти зрозумієш."

Сказавши це, Сома вказав на гігантську ящірку, яка була більшою за багато будинків. Гігантська ящірка тягнула за собою кілька колісних контейнерних карет. Контейнеровози були набиті будівельними матеріалами та провізією для солдатів.

Гігантська ящірка, носоріг.

Відома також як велика рогата ящірка, ця гігантська ящірка відрізнялася двома величезними іклами, які росли на її носі (якби Сома описував його, він міг би сказати: "Візьміть носорога, додайте комодського дракона, розділіть на два, а потім помножте розмір на десять"). Вони були всеїдними і лагідними, легко прив'язувалися до людей, тому їх використовували у великих містах для перевезення великих обсягів вантажу. Коли вони були розлючені, то були нестримні, тому я чув, що їх використовували і для штурму замків.

"Він настільки міцний, що навіть якщо носорог пробіжиться по ньому на повній швидкості, він не зламається", - пояснив Сома.

"Це неймовірно", - сказала принцеса. "Він настільки міцний?"

"Ні, насправді, він гнучкий там, де потрібно, тому розподіляє силу, яку в нього вкладають. У світі, звідки я прийшов, були будівлі, збудовані з цього бетону понад 2 000 років тому, і вони досі стоять."

"2,000 років? В чотири рази довше, ніж існує ця країна? Я так і думала. Ого, це дивовижно."

"Йдемо далі, вуличні ліхтарі, які він встановлює обабіч дороги, такі ж самі, як і в столиці. Тут багато диких тварин, тому я сумніваюся, що люди часто пересуваються вночі, але з цими ліхтарями вони не заблукають, якщо це станеться. Щодо придорожніх дерев, які він висаджує, то це "дерева-охоронці" з Богом збереженого лісу."

"Дерева-охоронці?" - запитала принцеса.

"Айша, поясни."

"Так, пане! Ці дерева-охоронці постійно випромінюють хвилі, які не подобаються монстрам і диким звірам. Напевно, вони роблять це для того, щоб велетенські кабани не з'їли їх. У Богом збереженому лісі ми густо висаджуємо ці дерева-обереги навколо наших сіл, щоб запобігти вторгненню чудовиськ і звірів."

"Розумію", - замислилася принцеса. "Вони наче звичайнісінький бар'єр, га?"

Почувши відповідь принцеси, король Сома задоволено кивнув.

"Ось це я називаю місцевим ноу-хау. Так чи інакше, якби ми посадили їх густо на близькій відстані, як дорогу, ніхто не знає, що б це зробило з екосистемою. Тому замість того, щоб повністю заблокувати таким чином їх протягом довжини усієї дороги, ми залишимо розумну кількість проміжків, щоб вони могли прослизнути через неї."

"Чому? Хіба не краще засадити дороги повністю?" - запитала принцеса.

"Гаразд, Ліссіє. Якщо попелясті вовки і червоні ведмеді, які сезонно змінюють свої мисливські угіддя, не зможуть мігрувати через дорогу, тому залишаться на місці, вичерпують здобич, а потім почнуть нападати на худобу і будинки, що ти будеш робити? Або якщо гігантські мавпи і гігантські кабани, які так само залишаться на одному місці, спустяться до сіл, щоб грабувати поля, і при цьому занесуть до села п'явок, які раніше існували тільки в горах... Що, якби таке сталося?"

"Я розумію, що цього робити категорично не можна, але чому ти наводиш такі конкретні приклади?!" - запитала вона.

"Тому що боротьба з небезпечними тваринами - це проблема, з якою стикаються всі органи місцевого самоврядування", - відповів Сома з виснаженим виглядом.

"А що таке "орган місцевого самоврядування"?"- поцікавився я.

На відміну від мене, Каеде, здавалося, розуміла, і вона була глибоко вражена.

"Ого... Ти так далеко все продумав. Знаєш, від нашого короля я і не очікувала меншого", - сказала вона.

"Хм... Ну, все, що я зробив, це приніс із собою купу знань зі світу, в якому я був раніше", - сказав Сома.

Очі Каеде заблищали, і Сома трохи почервонів, дивлячись на неї.

Спостерігаючи за цими двома, принцеса здавалася трохи роздратованою.

"Принцесо?" - запитала темна ельфійка.

"Що?" - запитала принцеса.

"У вас такий страшний вираз обличчя."

"У мене? ...Ну, ви ж не з тих, хто любить поговорити, так?"

"Га?"

І в цей момент...

"Ні!"

...пролунав раптовий крик. Цікаво, що це було, я повернувся, щоб подивитися в його бік і побачив темну ельфійку, яка дивилася на лист, її обличчя було спотворене емоціями. На її тремтячому плечі сидів білий птах.

Невже це був гонець куй?

//жарт про Х**//

Використовуючи інстинкт самонаведення та здатність куї вловлювати хвилі, випромінювані господарем на великій відстані, можна було спілкуватися між людиною та фіксованим місцем. За винятком трансляції голосом коштовного каменя, яка була схожа на чітерство, це був найшвидший спосіб зв'язку. Отже, це означало, що хтось зв'язався з нею?

"Що таке, Аїшо?"- запитав Сома.

Темна ельфійка заговорила тремтячими губами.

"Я щойно отримала повідомлення з Богом захищеного лісу, що там стався великий зсув ґрунту! Я отримала повідомлення від мого батька, вождя села темних ельфів, - сказала Аїша. "Минулої ночі раптовий зсув поглинув близько половини села", - сказано в ньому. "Останнім часом у Лісі було багато дощів... Так. Багато людей пропало безвісти... Ох..."- Голос Аїші затремтів.

Її батьківщину та родину щойно спіткало жахливе лихо. Це, мабуть, стало для неї справжнім шоком.

...Я стурбований, але не маю часу втішати її, - подумав я. - Я, як король, не маю часу на розради. Що я, як король, маю робити в цій ситуації?

Поки я мовчки думав про це, Гел сказав: "Гей, ти міг би принаймні заспокоїти її...",- але Каеда вже відтягувала його за вухо, перш ніж я встиг щось сказати у відповідь.

"Король зараз думає", - повчала вона. "Ти не повинен перебивати його, ти ж знаєш."

Я дивився, як вона забирала Гела. Якою гарною подругою дитинства вона була.

...Гаразд, я розібрався з думками. Я підняв обличчя, негайно приступаючи до дій.

"Цей загін піде на допомогу селу темних ельфів!"- оголосив я.

Гел притиснув вухо і кілька разів моргнув на мене.

"Цей загін? Нас лише близько п'ятдесяти чоловік."

"Допомога при стихійних лихах - це боротьба з часом", - сказав я йому. "У нас немає часу, щоб повернутися до столиці. На щастя, ліс знаходиться ближче до нас, ніж до столиці. Спочатку я відправлю цей загін в якості передового загону!"

Я дав кожному з них наказ.

"Ліссіє, повертайся до столиці і попроси, щоб вони відправили загін допомоги. Також поговори з Хакуєю і попроси його відправити їжу, одяг, намети та інші необхідні речі в село темних ельфів."

"Я розумію, але... Хіба у тебе немає "свідомості", що працює в столиці? Якщо є, то чи не було б швидше зв'язатися з ним через неї?"- запитала Ліссія.

"Я не можу. Живий полтергейст має ефективний радіус дії лише 100 метрів або близько того. Ляльки можуть ігнорувати це обмеження, але вони не можуть робити паперову роботу, тому я не залишив жодної."

Якби я знав, що це станеться, я б залишив принаймні одну ляльку. Якби я це зробив, то принаймні зміг би повідомити, що щось сталося.

...Запізно жалкувати тепер, мабуть, подумав я.

"Ну, ось і все", - сказав я. "Хтось повинен піти і передати це особисто."

"Я зрозуміла", - сказала вона. "Доручіть це мені."

"Коли підеш, візьми з собою охоронців, яких ми привели сюди! Це буде не жарт, якщо по дорозі з тобою щось станеться."

"Думаю, зі мною все буде гаразд, але... Зрозуміла. Ти теж себе бережи." Ліссія одразу ж побігла геть.

Якщо замислитися, то було досить дивно, що я змушував принцесу нації грати роль кур'єрки, але Ліссії, мабуть, це не заважало. У нас були однакові погляди на ці речі.

"Аїшо, як далеко звідси до Богом захищеного лісу?"- запитав я.

"Півдня на швидкому коні", - відповіла вона. "А звичайним маршем - два дні, як би ми не поспішали."

"Два дні... Коли сталося лихо?"- запитав я.

"Це було під час відьомської години, наскільки я розумію."

"Значить, пройшло вже майже півдня? Найшвидше ми зможемо прибути через два з половиною дні після катастрофи... Маючи лише півдня до того, як ми досягнемо 72-годинної позначки, це буде нелегко."

Гел виглядав розгубленим.

"Як це? Що ти маєш на увазі під "72 годинами"?"

"Під час стихійних лих, подібних до цього, це межа, після якої рівень смертності серед тих, хто потребує порятунку, різко зростає. Це три повних дні після стихійного лиха. Це і називається "72-годинна стіна"."

"Вибач. Чи не міг б ти пояснити це так, щоб було легше зрозуміти?" - запитав він.

"Це означає, що за ці 72 години можна врятувати багато життів".

"Тепер я зрозумів... Зачекай, в такому разі ми не можемо тут байдикувати! Хіба ми не повинні тягнути свої дупи до Богом захищеного лісу, пронто?! Це ж займе цілих два дні, чи не так?" - зажадав він.

"Я це знаю", - відповів я. "У нас є карета?"

"Початковий план передбачав, що ми будемо користуватися каретами тільки тоді, коли приїдемо сюди і коли поїдемо звідси. Якщо нам потрібно дістати достатньо карет для п'ятдесяти осіб, це займе багато часу."

"Чорт!"- сказав я. "Невже немає іншого способу пересуватися...?"

Я дещо помітив. Гел та інші подивилися, щоб побачити, на що я дивлюся, а потім сковтнули.

Я дивився на тварин, які тягнули контейнерні вагони карети. Якщо взяти носорога, додати комодського дракона, поділити на два, а потім помножити на десять, то вийдуть ці гігантські ящірки, носороги. Вони були великими, але могли безперервно бігати на високій швидкості, на рівні з паровозом.

"...Гей, Геле, Каеде", - сказав я.

"Що?"- обережно запитав Гел.

"Що таке?"- запитала Каеде.

"Нас усіх, мабуть, знудить, тож з вами все буде гаразд?"- запитав я.

"Я досить стійкий до укачування, ти знаєш", - відповіла Каеде.

"...Я впораюся з цим", - пробурмотів Гел.

"Справді? Тоді я теж витримаю."

Я негайно віддав наказ п'ятдесяти членам Забороненої армії.

"Вивантажити весь вантаж з контейнерних вагонів! На щастя, дорога пролягає біля Богом захищеного лісу, але як тільки ми потрапимо в ліс, ми будемо подорожувати пішки! Чим легшим буде наш вантаж, тим краще! Залишайте матеріали там, де ви їх розвантажуєте! Навіть якщо вони загубляться, ви не будете в цьому винні! Я письмово вибачуся перед Хакуєю і відбудуся легкою доганою! І ще, візьміть усю їжу з собою! Ми не можемо зробити щось безглузде, як з'явитися, щоб запропонувати допомогу, а потім випрошувати їжу у місцевих жителів!"

"Так, ваша величносте!"

Виконуючи мій наказ, солдати Забороненої Армії швидко розвантажили вагони-контейнери.

Як і слід було очікувати від людей, які до цього займалися лише будівельними роботами, вони працювали швидко. Те, як вони ефективно працювали разом, переносячи матеріали, робило їх схожими на вправних вантажників. Вони справді здавалися надійними.

"Ні, ми ж солдати, пам'ятаєш?"- поскаржився Гел.

"Припини базікати і берися до роботи, Геле", - сказала Каеде.

Каеде використовувала свою магію, щоб легко переміщати матеріали, для підняття яких зазвичай потрібно було б кілька великих сильних чоловіків, які працювали разом.

Магія Землі була, зрештою, магією маніпулювання гравітацією. Вона не створювала землю чи камінь з нічого: вона маніпулювала тим, що вже існувало. Напевно, саме тому вона могла робити такі трюки. Це був величезний внесок.

...Зараз я, напевно, був тут найменш корисною людиною. Оскільки моя сила була нижчою за середню, то навіть якби я приєднався до солдатів, то, напевно, просто заважав би їм.

Поки я стояв і дивився, як вони працюють, бо не мав чим зайнятися, до мене підійшла Аїша. "Ваша Величносте..."

Вона виглядала слабкою, ніби могла зламатися будь-якої миті.

Відтоді, як я завербував її, Аїша була поруч зі мною в якості охоронця, тому мені здавалося, що я бачив багато виразів її обличчя. Її рішуче обличчя, коли вона зверталася безпосередньо до мене, її імпозантне обличчя воїна, її дитяче обличчя, коли вона щось їла, її обличчя, як у покинутого собаки, яке вона робила, коли їй доводилося чекати на їжу... Я бачив багато її виразів обличчя, але цей був новим.

Бачити дівчину, яка була набагато сильнішою за мене, такою слабкою, від цього боліло моє серце. Аїша завжди захищала мене як мій охоронець, але тепер прийшов час мені захистити її. Я поклав руку на її голову, яка була приблизно такого ж зросту, як і моя.

"П-пане?" - запитала вона.

"Дозволь мені." Я притягнув її до себе, поклавши її лоб на своє плече. "У мене немає сили, і я набагато слабший за тебе, Аїшо, але я в змозі змусити багатьох людей рухатися. Тож довірся мені. Якщо є життя, які можна врятувати, я врятую все, що зможу."

"Пане... пане!"- Сховавши обличчя в моє плече, Аїша почала плакати.

Я ніжно погладив її по голові.

Доки ми не були готові йти, я заспокоював заплакану Аїшу.

***

Богом захищений ліс, був лісистою місцевістю на півдні країни.

Назва, очевидно, походить від легенди про те, що гігантський бог-звір, який мав вигляд козла-антилопи, охороняв цей ліс.

Проте в останні роки його ніхто не бачив, і тепер єдиним доказом його існування є те, що його божественний захист не дає сарані нападати на ліс, посуха не висушує його, холодні хвилі не заморожують його, а дерева завжди залишаються зеленими. Цей божественний звір, який лише показував своє існування через божественний захист... чи існував він насправді?

Темні ельфи стверджували, що їхній ліс перебуває під захистом божественного звіра.

Ліс мав бути приблизно таким же великим, як море дерев навколо гори Фуджі. Вони називали його лісом, але насправді це були автономні володіння темних ельфів, і ця ксенофобська раса ніколи не дозволяла іншим расам заходити до їхнього лісу. Навіть Аїша прийшла до мене, щоб попросити розібратися з порушниками.

Цього разу на допомогу прийшло близько п'ятдесяти (сотня, якщо рахувати загони) людей, і ми мали увійти до лісу, але це було на прохання доньки вождя, Аїші, тож, очевидно, це буде розглядатися як особливий випадок. Темні ельфи жили в лісі, відстоювали свою незалежність і ненавиділи чужинців.

Насправді, незважаючи на катастрофічний зсув, від якого вони постраждали, вони, очевидно, не відправили прохання про допомогу до столиці. Якби Аїша не вийшла на зв'язок, ми б, можливо, ніколи не дізналися, що сталося лихо. З їхнього боку було гідно поваги намагання вирішити свої проблеми самотужки, але нерозумно було допустити, щоб через це зросла кількість жертв.

"Вони стали тупоголовими, бо навіть не намагаються дивитися на зовнішній світ", - сумно говорила Аїша, коли ми йшли через Богом охоронюваний ліс. "Завдяки тому, що я пішла на контакт з вами, пане, і ви прислухалися до моєї думки, з'явилися ознаки того, що ситуація почала змінюватися, але..."

Її голос був обуреним.

"Зараз не та епоха, коли ми можемо жити в лісі на самоті. Через загрозу з боку Володіння Володаря Демонів ми ніколи не знаємо, коли вони почнуть рухатися на південь! Якщо ми замкнемося в нашому лісі, то невже вони повірять, що божественний звір дійсно врятує нас, коли прийде час?! Звір-бог - захисник лісу, а не раси темних ельфів!"

"Т-так..."- сказав я, приголомшений.

"Ось чому ми, темні ельфи, повинні вчитися і пізнавати навколишній світ!" Аїша була захоплена. Здавалося, вона вперше за довгий час виглядала такою респектабельною.

"Крім того, якщо я залишуся в лісі, як я зможу їсти смачні страви Вашої Величності?!" - додала вона.

...Беру свої слова назад. Аїша залишилася Аїшею.

Що ж, краще, щоб вона була такою, ніж напруженою і занепокоєною, подумав я.

***

Невдовзі після того, як ми прибули до селища темних ельфів, нас зустрів вродливий чоловік, якому на вигляд було років двадцять.

"О, Ваша Величносте!" - вигукнув він. "Як добре, що ви прийшли."

Його вродливе обличчя мало певну схожість з обличчям Аїші. Чи міг він бути її старшим братом?

Він був високий, напевно, не менше 190 см. З аксесуарів, які він носив на голові та руках, я зрозумів, що він був високого рангу, але гарний на вигляд халат, в який він був одягнений, був весь у бруді. Він також виглядав трохи втомленим.

Стоячи перед молодим ельфом, Аїша вдарила себе рукою в груди. "Батьку, я привела сюди Його Величність."

"Молодець", - сказав він. "Твоя дружба з Його Величністю, мабуть, виникла за волею нашого божественного звіра."

"Батько?!"- вигукнув я.

Моє здивування викликало посмішку на виснаженому обличчі молодого ельфа.

"Мій королю, я радий познайомитися з вами. Я вождь темних ельфів і батько Аїші, Водан Удгард. Дякую, що так добре піклуєтеся про мою доньку."

"Нема за що. Ви ще дуже молодий."

"Чистокровні ельфи перестають старіти, коли їхні тіла доростають до певної межі", - пояснив він. "Ми живемо втричі довше, ніж люди, тож хоча я й виглядаю молодим, але прожив 80 років."

Зрозуміло, подумав я. Це приблизно стільки ж, скільки живуть ельфи і темні ельфи, про яких я чув в казках, так? Кажуть, що ельфи довгожителі, довго залишаються молодими, і що всі вони красиві. Хоча мій камергер, напівельф Маркс, був старим, так? Цікаво, чи старіють напівельфи інакше?

Відклавши це вбік, я прошепотів Аїші: "Він здається привітним. Я думав, що темні ельфи повинні бути ксенофобами?"

"Мій батько очолює фракцію культурної лібералізації, тож він розуміє культурний обмін із зовнішнім світом. Батько був єдиним, хто схвалив моє звернення до вас."

"Розумію. Причина, чому ти не турбуєшся про правила, - це його вплив, так?"- сказав я.

Я потиснув руку Водану. "Я діючий король, Сома Кадзуя. Я тут на прохання Аїші, щоб надати допомогу."

"Добре, що ви прийшли", - сказав він. "Крім того, ви король, тож, будь ласка, не треба бути зі мною таким формальним."

"...Так. Так краще?"

"Так. Але я ніяк не очікував, що сюди завітає сам король."

"Так сталося, що я в той час проводив інспекцію, - пояснив я. "Я привів п'ятдесят членів Забороненої Армії, які були під рукою, як передовий загін. За кілька днів має прибути друга група з гуманітарним вантажем."

"Я вдячний. По правді кажучи, я б із задоволенням привітав вас усім селом, але, зважаючи на обставини, сподіваюся, ви мене зрозумієте."

"Я знаю", - сказав я. - "Це справді жахлива ситуація"

Село темних ельфів знаходилося в центрі густого кола дерев-хранителів. Такі села були розкидані по всьому лісу, і темні ельфи жили в них. Якщо уявити Заповідний Ліс як країну, то це село було б столицею, і темних ельфів тут жило на порядок більше, ніж деінде.

Східна третина села була зруйнована зсувом ґрунту. Виглядало це так, ніби трохи підвищений схил на східній стороні обвалився. Можливо, через тривалі дощі на відкриту поверхню стікала велика кількість води. Земля могла трохи розхитатися. Єдиним нашим порятунком було те, що зараз було сонячно. Якби йшов дощ, нам би довелося побоюватися чергового обвалу під час рятувальних робіт.

"Які пошкодження?" - запитав я.

"Ми вже зафіксували майже сто жертв. Зниклими безвісти вважаються більше сорока осіб."

Це багато, подумав я. Це буде битва з часом, щоб побачити, скількох ми зможемо врятувати.

"Давайте почнемо операцію з надання допомоги негайно", - сказав я. "Однак існує ризик вторинних катастроф, тому було б добре евакуювати жінок та дітей. Також, будь ласка, попросіть кількох людей стежити за горою. Якщо гора хоч трохи зсунеться, або з'являться якісь дивні звуки, нехай повідомлять про це. Якщо вона знову обвалиться, поки ми проводимо рятувальні роботи, це буде серйозною проблемою."

"Я зроблю це негайно", - погодився він. "Чи є ще щось, про що ви хотіли б мене попросити?"

"Будь ласка, складіть список зниклих безвісти. Ми викреслимо їх з нього, як тільки з'ясуємо, що вони в безпеці."

"Зрозуміло."

Після того, як я розібрався з Воданом, я віддав накази Аїші та Забороненій Армії.

"Аїша."

"Слухаюсь!"

"Нехай жінки і діти евакуюються в місце, яке не схоже на те, що може обвалитися. Порадьтеся з Воданом, де буде найкраще. Ти супроводжуватимеш їх і простежиш, щоб вони були доставлені туди в безпеці."

"Так, пане! Зрозуміла!"

"Добре", - сказав я. "Відтепер Заборонена Армія розпочне операції з пошуку тих, чия безпека не підтверджена. Я впевнений, що ви, хлопці, добре вмієте копати. Слухайте уважно, і якщо почуєте в багнюці голоси, що кличуть на допомогу, обережно рятуйте їх!"

"Так, ваша величносте!"

"Однак будьте абсолютно впевнені, що ви не робите нічого такого, з чим не можете впоратися. Якщо здається, що може статися ще один обвал, відступайте, навіть якщо ви рятуєте когось. Не можна допустити, щоб рятувальники зазнали бодай однієї втрати. Зрозуміло?"

"Так, ваша величносте!""

Кивнувши на відповідь солдатів Забороненої Армії, я вигукнув наказ.

"Зараз ми розпочнемо операцію з надання допомоги!"

Допомога була справжнім боєм.

Всі об'єдналися, роблячи все, що могли. Вони називали імена зниклих безвісти, уважно слухали, і якщо був хоч найменший відгук, обережно відсували бруд і пісок в сторону.

Не мало значення, хто був солдатом, а хто селянином, вони працювали разом, розсуваючи землю і розпилюючи повалені дерева, а потім витягаючи людей, що опинилися під ними. Каеде використовувала свою магію, щоб пересувати величезні камені, а жінки з села годували переселенців і доглядали за пораненими.

Щодо мене, то я об'єднався з Гелом, і ми проводили пошукові роботи.

"Гел, під тим товстим деревом! Там хтось дихає!"- гукнув я.

"А?! Я не чую жодного голосу", - відповів він.

"Ну, вони там! Просто копай!"

На обличчі Гела з'явився сумнівний вираз, але коли він копав там, де я йому сказав, він знайшов руку маленької дівчинки.

"Серйозно...? Просто зачекай, ми скоро тебе врятуємо!"

Гел відсунув землю вбік, витягнувши темну ельфійську дівчинку.

У неї вже була коричнева шкіра, тому було важко сказати, але колір обличчя виглядав погано. Після того, як вона провела весь цей час у пастці у вологій землі, цього можна було очікувати.

Добре, що літня спека ще трималася. Якби це було трохи пізніше восени, вона могла б померти від холоду.

Коли я повернувся з ковдрою, Гел тримав дівчинку на руках і гладив її по спині. "Ти все зробила правильно. Тепер з тобою все буде добре."

"...Вах... А-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а!"

"Все добре! З тобою все гаразд!"- Гел відчайдушно намагався заспокоїти плачучу дівчинку.

Як на мене, чоловіки в такі моменти ні до чого. Ми з Гелом не знали, що робити, і лише повторювали "Все гаразд" знову і знову.

Я загорнув дівчину в ковдру, почекав, поки вона заспокоїться, і покликав солдата Забороненої Армії, що стояв неподалік. "Відведи цю дівчинку в безпечне місце."

"Так, ваша величносте! Як накажете!" - відповів солдат.

Після того, як ми відвели дівчинку, Гел сказав мені: "Я вражений, що ти знав, що вона була там. Я взагалі не чув її голосу".

"Навіть коли ми розмовляємо, я шукаю", - відповів я.

"Ти знаєш якесь пошукове закляття?" - запитав він.

"Не зовсім... Ось що я використовую." Коли я простягнув долоню до Гела, маленька істота виринула з землі і вистрибнула на неі.

Гел подивився на неї, кліпаючи. "Це... миша?"

"Так, дерев'яна."

Це була миша, вирізана з дерева, близько 10 см завдовжки. Я маніпулював нею за допомогою своєї здатності "Живий полтергейст", щоб шукати вцілілих під завалами. Моя здатність могла діяти на великих відстанях, якщо я використовувала ляльки, але, здавалося, вони повинні були мати форму живої істоти, не обов'язково людиноподібної. Навіть коли я показував цю ляльку Гелу, навколо мене було ще чотири дерев'яні миші, які рухалися майже як справжні миші і шукали тих, хто потребував порятунку.

"Дивно, що ти носиш з собою щось подібне", - сказав він.

"Я знайшов їх у крамниці, коли був на побаченні з Ліссією", - відповів я. "Я подумав що вони знадобляться, тож поклав їх у сумку до інших засобів самооборони."

До речі, в тій сумці також були дві маленькі ляльки Мусашібоя, з якими я тепер патрулював місцевість. Навіть там, де зсув пошкодив дороги, ці легенькі маленькі хлопці могли досить легко стрибати.

"Твої здібності більш дивовижні, ніж я міг собі уявити", - сказав він.

"Так. Я відчуваю, що це перший раз за межами адміністративних завдань, коли я отримав якусь користь від... Уркх!"- Я скорчився, і мене почало нудити.

"Ого, що з тобою?!"- спитав мене Гел, звучачи стурбовано. "Гей, Сомо."

"Бляха..."- Я присів, а потім сильно закашлялася.

"З тобою все гаразд? Чому тебе раптом знудило?"

"...Вибач. Одна з моїх дерев'яних мишей... під час пошуків раптом знайшла дуже сильно пошкоджене тіло..."

"Пошкоджене?"

"Очні яблука були..."

"Ні, припини! Я не хочу цього чути!"- Гел відвернувся і заткнув вуха.

Я подивився на бруд перед нами.

Коли в новинах розповідають про зони стихійного лиха, вони зосереджуються на трагедіях постраждалих і надії тих, хто вижив. Однак тепер, коли я бачив це на власні очі, це пекло було набагато більшим, ніж я міг собі уявити. Ця реальність була занадто суворою для широкої аудиторії. Вона розбила б їхні серця.

Проте я не мав часу думати про це.

"Геле! Я знайшов двох людей, які потребують порятунку, в тіні скелі в 50 метрах попереду нас і ліворуч".

"Зрозумів!"

Наразі мені просто потрібно було вбити свої емоції.

Ми старанно продовжили наші рятувальні роботи. Нам вдалося відкопати з-під землі та уламків чимало темних ельфів.

Всі вони так чи інакше були поранені, а багато хто мав серйозні травми, з якими не можна було легковажити навіть після того, як вони були врятовані. Часто до того часу, коли нам вдавалося їх відкопати, вони вже вмирали.

Спочатку співвідношення живих і мертвих серед врятованих було половина на половину, але тепер воно все більше схилялося в бік мертвих. Коли я подумав про те, що з майже сотні жертв, про які згадував Водан, коли ми вперше прибули в село, лише два десятих були мертвими, стало зрозуміло, що з плином часу ситуація погіршується.

Пошуковці також демонстрували ознаки сильного виснаження. Вони відпочивали позмінно, але вже минуло три дні з моменту катастрофи.

Звісно, це було важко для темних ельфів, але також і для воїнів, які пройшли довгий шлях, а потім витратили цілий день на пошуки. Вони вже відкопали чимало тих, хто потребував порятунку (декого живими, декого ні).

Я подумав, що було б розумно зв'язатися з Воданом, щоб підтвердити, скільки людей все ще вважаються зниклими безвісти. Якби ми змогли зменшити кількість жертв, ми могли б зосередити наші людські ресурси на пошуках в районі, де, як ми думали, вони можуть бути.

І я тут подумав, що...

"О, божественний Звіре! Чому ти дозволив цьому статися?!"

...я почув відчайдушний крик.

Коли я подивився, то побачив молодого (?) темношкірого ельфа, схожого на Водана, який ридав, б'ючись кулаками і головою об землю.

Аїша повернулася з евакуації жінок і дітей, тож я запитав її про нього. "Аїшо, хто це?"

"Це... мій дядько, Робтор Удгард, молодший брат мого батька."

"Судячи з того, як він плаче і голосить, гадаю, це означає..."

"Так", - підтвердила вона. "Його дружину і дитину, тобто мою тітку і її доньку, досі не знайшли."

"Це, мабуть, дуже важко. З тобою все гаразд, Аїшо?"

"Розумієш... Якщо мій батько - голова лібералів, то мій дядько - голова консерваторів. Я не дуже з ними спілкувалася... Але його дочка була ще маленька, тому мені боляче бачити, що з нею таке сталося але..."

"Розумію..."

Ми вже давно перевищили 72-годинний термін. Якщо її ще не знайшли, це означало...

Тоді Робтор подивився в наш бік. Побачивши нас, він підійшов до нас, спотикаючись.

"Король... О, королю... За що?"

Робтор схопив мене за лацкани, від чого Аїша закричала на нього, але я махнув їй рукою, щоб вона відступила. Замість того, щоб міцно стиснути їх і спробувати підняти мене, він просто хапався за них, ніби чіплявся за мене. Якби я просто відмахнувся від нього, він, напевно, впав би.

"О, королю. Я зробив усе, що міг, щоб захистити цей ліс. То чому ж він забрав у мене мою сім'ю...?"

Мені бракувало слів. Я подивився на Аїшу.

"Мій дядько виступав проти періодичного проріджування", - сказала вона. "Він казав, що це немислимо, щоб темні ельфи, як захисники лісу, рубали дерева без потреби. Місце, яке обвалилося, було таким, де ми не могли проводити періодичні проріджування через заперечення мого дядька", - пояснила вона.

Це... Я не знаю, що сказати...

"О, королю! Скажи мені, чому? Чому ліс, який я захищав, забрав мою родину? Якби я зрубав дерева, як Водан і його люди, хіба моя сім'я була б врятована?!"

"Я не можу цього знати", - відповів я.

"Ні!" - завив він.

"Так, якщо проводити періодичні проріджування, доглядати за підліском, підвищувати здатність землі утримувати воду, то можна створити умови, які зменшують ймовірність зсуву. Однак, це лише робить його менш імовірним. У такому випадку, як цей, де причиною стали сильні дощі протягом тривалого періоду... Це могло статися де завгодно."

"Ні... Ти хочеш сказати, що нам просто не пощастило..." - пробурмотів він.

"З точки зору місця, де стався зсув, так. Однак періодичні проріджування означають, що в лісі завжди йде робота. Робітники можуть чути дивні звуки, бачити, що ліс ніби зсувається, і помічати інші попереджувальні знаки про те, що ось-ось станеться зсув. Якщо вони це помітили, є речі, які можна зробити. Людей можна було б евакуювати."

Це також є перевагою використання гір для вирощування терасових рисових полів.

Можна подумати, що вирубування дерев, щоб звільнити місце для рисових полів, зробить зсуви більш імовірними, але насправді це зменшує ймовірність зсувів, які призводять до людських жертв. Оскільки людям доводиться постійно ходити на поля, вони швидко помічають попереджувальні знаки, і це полегшує реагування. Найефективніший засіб проти зсувів - це постійне спостереження за лісом. У ельфів не було систем виявлення селевих потоків, як у сучасній Японії, тому люди на варті були ще більш важливими.

"Я захищав ліс увесь цей час... невже я помилявся?" - стогнав він.

"Ваша віра в те, що ви захищали ліс, була помилковою", - сказав я. "Природа не настільки тендітна, щоб потребувати людей для її захисту."

Аїша вже розповідала мені, що дерева в лісі були довгожителями. Ось чому вони не помітили, як він перетворився на ліс бобових паростків, а земля ослабла. Хоча їм просто пощастило, що ще нічого не сталося, вони переконали себе, що захищають ліс.

"Якщо для людини егоїстично знищувати ліс, то так само егоїстично намагатися його захистити", - сказав я. "Природа призначена для того, щоб проходити через цикли смерті і відродження, але ми намагаємося зберегти її в зручному для нас стані. Все, що можуть зробити люди, - це періодично проводити рубки, підтримуючи ліс у такому стані, щоб ми могли з ним співіснувати. Намагаючись з усіх сил не будити його зі сну."

Він, здавалося, втратив дар мови.

У цей момент одна з моїх дерев'яних мишей щось знайшла.

"Ось! Я знайшов мати і дитину!"- закричав я.

"Де?!" - заїкнувся він.

"Зачекай... Вони в розваленому будинку попереду і зліва від нас, в двох метрах від гірського хребта!"

Ми кинулися до місця, розсуваючи пісок і бруд. Коли ми це зробили, то побачили маленьку дівчинку і жінку, яка, як я припустив, була її матір'ю, в проміжку між заваленими дошками. Мати міцно тримала дівчинку, намагаючись захистити її. Коли Робтор побачив їх, він важко задихав. Зрозуміло, що це були його дружина і донька.

Коли ми їх витягли, жінка вже померла.

Я вже думав, що вся надія втрачена... Аїша підвищила голос. "Ваша величносте! Дитина ще дихає!"

"Негайно віднесіть її до бригади швидкої допомоги!"- крикнув я. "Не дайте їй померти!"

"Зрозуміла!"

Загорнувши дитину в ковдру і провівши її та Аїшу, я подивився на Робтора, який плакав біля тіла своєї дружини. Я подумав, що, можливо, мені слід залишити його в спокої, але у цього чоловіка все ще були речі, які йому потрібно було захистити. Я не міг дозволити йому зупинитися на мені.

Поклавши руку йому на плече, я тихо сказав: "Вона захищала вашу доньку до самого кінця".

"...Так..."

"Візьми себе в руки! Тепер твоя черга її захищати!"

Він, здається, злякався. "Так... Так ...!"

Говорячи крізь ридання, Робтор кивав знову і знову.

Через деякий час після цього прибула друга команда допомоги, яку Ліссія повернулася, щоб покликати. Після того, як пошук усіх зниклих безвісти завершився, передову групу було звільнено від виконання своїх обов'язків.

За відновлювальні роботи візьметься більш чисельна і краще оснащена друга команда.

Після останньої мовчазної молитви за загиблими, передова група повернулася до столиці. Вкриті брудом і виснажені члени передової групи були упаковані в контейнерні карети, наче заморожений тунець, що готується до відправки. У цей час Гел, поклав голову на коліна Каеде і добре відпочивав.

Я сам був у схожому стані, їдучи у кареті з Ліссією, яка приїхала за мною.

Ми залишили Аїшу в селі. Коли її батьківщина була в такому жахливому стані, вона ніяк не могла зосередитися на своїх обов'язках. Я попросив її поки що почекати в лісі.

Я притулився до вікна і задрімав...

"Цього разу я нічого не змогла зробити", - сумно сказала Ліссія.

"Ти ж пішла кликати рятувальників, чи не так?"- запитав я. "Всі працювали з усіх сил. Насправді... якщо хтось і не зміг нічого зробити, то це я."

"Навряд чи. Я чула, що ти нам дуже допоміг", - спробувала заспокоїти мене Ліссія, але я похитав головою.

"Я король. Під час кризи віддавати команди на полі бою - не обов'язок короля. Обов'язок короля - підготуватися до кризи до того, як вона станеться. Я... не зробив достатньо для цього."

"Це не..."

"Я думаю, що Заборонена Армія добре спрацювала як підрозділ допомоги. Але все ж було більше місць, де мене не вистачало. Засоби зв'язку, перевезення на великі відстані, накопичення запасів допомоги в кожному районі, медичні бригади, прикріплені до групи допомоги, психіатри для лікування пацієнтів з ПТСР... Мені не вистачало всього цього. Через те, що я був настільки зосереджений на продовольчій кризі та проблемі трьох герцогів, я недбало ставився до підготовки."

Я подивився на своє відображення у вікні, вкрите брудом і з виснаженим виразом обличчя.

Ліссія дивилася на мене із занепокоєнням, але я вдавав, що не помічаю.

---Епілог

Центральне місто герцогства Карміне - Ландель.

У центрі цього центрального міста, в залі засідань замку Ландель, в резиденції герцога Георга Карміне, саме зараз зібралися три герцоги, які контролювали сухопутні, морські та повітряні сили цієї країни.

Спочатку на чолі столу сидів господар цього замку Георг Карміне.

Цей лев мав кремезну, м'язисту статуру, що проглядалася навіть крізь військовий однострій. Він мав вигляд воїна, який пройшов багато битв. Звіролюди живуть не довше за людей, але навіть у п'ятдесят років він не виявляв жодних ознак занепаду. Самої його присутності було достатньо, щоб зробити атмосферу напруженою.

Праворуч від Георга сидів адмірал військово-морського флоту Ексель Вальтер.

Одягнена в кімоно, схоже за стилем на ті, що носять в Японії, вона була схожа на прекрасну жінку-морську змію з рогами, що стирчали крізь її синє волосся. Морські змії - це раса, яка може жити понад тисячу років, і вона сама вже досягла віку понад п'ятсот років, але все ще виглядала не більше, ніж на двадцять. Однак, всупереч її зовнішньому вигляду, її командування демонструвало весь досвід, який приходить з цим віком.

Навпроти неї сидів генерал військово-повітряних сил Кастор Варгас.

Він виглядав як галантний юнак, але два роги, схожі на роги оні, що проростали крізь його руде волосся, перетинчасті крила, що росли зі спини, і хвіст, схожий на ящірку, вказували на те, що він був напівдраконом, драконом-зміїним. Йому було близько ста років, але як до представника раси, що доживала до п'ятисот років, до нього все ще ставилися як до юнака. Він теж виглядав так, ніби перебував у поганому настрої.

Дивлячись на двох інших, Ексель зітхнула.

"У мене склалося враження, що ми зустрілися тут, щоб уникнути непотрібного конфлікту."

"Що, герцогине Ексель, ви боїтеся цього узурпатора?"- Кастор перейшов на агресивний тон з Ексель. "Невже колись страшна морська змія герцогиня Ексель постаріла?"

"О, я? А хто ж це п'ятдесят років тому намагався спокусити цю стареньку бабусю, га?"- запитала Ексель.

"Уркх."

"А ще, коли ти звертаєшся до мене, то маєш казати не "герцогиня Ексель", а “мама”, чи не так?"

"...Правильно."

Цим грайливим запереченням вона здула Кастора.

По правді кажучи, Ексель була першим коханням Кастора. Можливо, тому, що він не зміг забути її навіть після того, як його спроби зазнали блискучого фіаско, коли він пізніше зустрів Акселу, її доньку, яка була ближча до нього за віком, він закохався в неї з першого погляду, і вони одружилися. Коротше кажучи, Кастор став зятем Ексель. Вона не була тією людиною, з якою він міг би сперечатися і перемогти.

"Касторе, ти все ще маєш намір виступати проти короля?" - запитала вона.

"Звісно! Мені байдуже, чи він герой, чи як там його ще називають, цей фальшивий король узурпував трон, примусив принцесу Ліссію до заручин і несправедливо захопив владу в цій країні! Як я можу служити такому виродку?!"

"Так розповідають лише дворяни, які перебувають під слідством у справі про корупцію", - поправила вона його. "Король Альберт зрікся престолу з власної волі на користь людини, яку він вважав кращим наступником. Відносини короля з принцесою Лісією також близькі."

"Я не знаю про це! Можливо, він просто робить так, щоб це виглядало так! Якби він хотів відбудувати цю країну, він міг би зробити це як васал! Чи були якісь проблеми з правлінням колишнього короля?" - огризнувся він.

Ексель мудро промовчала.

Проблем не було, але й позитивних моментів теж не було, і це було проблемою, подумала Ексель, але сказати про це було б надто нешанобливо по відношенню до колишнього короля, тому вона утрималася.

Ексель вважала швидкість, з якою Альберт зрікся престолу, сумнівною, але все, що відбувалося з того часу, вказувало на те, що це було мудре рішення. Ексель не пам'ятала Альберта як правителя, здатного на таке рішення, але, можливо, це просто означало, що він виріс як особистість.

"Крім того, ми, три герцоги, захищали цю країну протягом багатьох довгих років. Я не можу терпіти, як він нас принижує!" - огризнувся чоловік. "Лист, який він надіслав мені, як тільки сім на престол, був такий: "Служи мені або не служи, роби свій вибір", розумієш?"

"Якщо ви будете співпрацювати з моїми реформами, я надам вам продовольчу допомогу і побудую для вас дороги"... Так?" - запитала вона.

Населення трьох герцогств було меншим, ніж у королівських землях, і, оскільки вони мали армії, які потрібно було постачати, вони мали резерви, тому продовольча криза не відчувалася в них так глибоко. Однак, коли настала продовольча криза, три герцогства відкрили свої резерви і почали видавати пайки, тому всі купці, які торгували продуктами харчування, збанкрутували через брак попиту. Потім, через зростання безробіття, збанкрутували магазини, бо їхні товари не продавалися. Потім, за ланцюговою реакцією, збанкрутували ремісники, які їх постачали.

Тоді Сома подолав кризу, надаючи субсидії лише бідним, не роздаючи більше, ніж потрібно, заохочуючи людей їсти їжу, яку раніше не було прийнято їсти, і збільшуючи транспортні можливості країни, будуючи дороги. Роблячи це, йому вдалося звести до мінімуму ступінь падіння економіки. Крім того, з трьох герцогств лише герцогство Вальтер мало незалежні морські торговельні шляхи і змогло ледве зупинити негативний зворотній зв'язок, продаючи надлишки своїх товарів іншим країнам.

Але це те, що я змогла зробити, тому що в моєму герцогстві є портове місто, подумала Ексель. Ані герцогство Кармін, ані герцогство Варгас не мають внутрішніх торговельних шляхів. З його великою армією, а також дворянами-втікачами та їхніми особистими свитами, про яких треба дбати, герцогство Карміне, мабуть, страждає від серйозних економічних проблем. Якщо це так, то чому Георг так рішуче виступає проти короля?

Поки вона думала про це, Кастор заревів: "Я годуватиму вас, як домашню тваринку, тож слухайтеся мене", - ось що це означає! Він дивиться на нас зверхньо!"

"Якщо це для блага твого народу... що ще можна зробити?"- запитала Ексель.

"Мені це не подобається! Він думає, що зможе приручити нас маленькою приманкою?!"

"Сумніваюся, що королю потрібен домашній улюбленець з гордістю і не більше", - відповіла Ексель.

Кастор грюкнув обома руками по столу.

"...Що з тобою сьогодні?! Ти ніби захищаєш короля! Я знаю, що він тобі теж не подобається. Тому й проігнорувала прохання короля про допомогу!"

"Будь ласка, не поводься так, ніби ми з тобою однакові", - уїдливо сказала вона. "Для раси морських змій понад усе має бути мир і безпека нашого улюбленого Лагуна-Сіті. Якщо він гарантує мені це, я готова підкоритися йому."

Раса морських змій на чолі з Ексель мала унікальну систему цінностей.

Морські змії завжди думали насамперед про потреби свого міста, Лагуна-Сіті. Колись їхні предки жили на одному з островів архіпелагу Куджурю, але після поразки в боротьбі за владу на цих островах були вигнані в море, ставши мандрівними піратами.

Наприкінці довгих років мандрів їхні предки нарешті побудували базу на місці, де зараз знаходиться Лагуна-Сіті. Морські змії захищали себе на цій землі, яку вони нарешті здобули для себе з любов'ю і гордістю. Єдиною причиною, чому вони брали участь у війні за заснування цієї багаторасової держави, Королівства Ельфріден, був захист Лагуна-Сіті.

"Якщо це піде на користь Лагуна-Сіті, я вилятиму хвостом за будь-ким, а якщо вони загрожуватимуть Лагуна-Сіті, я знищу їх, хоч би ким вони не були. Це гордість морських змій", - пояснила Ексель.

"Хм, виляння хвостом - це те, чим можна пишатися?" - пирхнув він.

"Так. Я борюся, щоб захистити те, що вважаю за потрібне. Я не немовля, яке влаштовує істерику тільки тому, що йому хтось не подобається. Якщо це можна вирішити шляхом розмови, то немає кращого результату, ніж це. Було б абсурдно починати воювати між собою зараз, коли наші сусіди дивляться на нас у пошуках можливості завдати удару."

"...Герцогство Амідонія, га?" - пробурмотів він.

Він мав на увазі країну, що межувала з Ельфріденом на заході.

Коли вони опинилися в епіцентрі експансіоністської політики короля, який був королем до Альберта, герцогство Амідонія втратило майже половину своїх земель. Тепер вони пильно стежили за будь-яким шансом повернути втрачену територію. Амідонія, здавалося, прагнула втрутитися в суперечку між королем Сомою і трьома герцогами, вже надіславши їм листа: "Якщо ви маєте намір скинути фальшивого короля, ми готові відправити війська на допомогу вам".

"Ну чесне слово, яка вперта зграя", - пирхнув він. "Їхні наміри ясні як день."

"Я впевнена, що вони також надіслали такого самого листа королю", - сказала Ексель. Я сумніваюся, що король прийме його, але вони можуть надіслати "підкріплення" в будь-якому випадку. Розумієте, про що я? Про те, як нерозумно нам зараз сваритися."

"Хм. Гаразд, тоді чому б вам не перейти на бік короля?"

"Є багато речей, які я хочу побачити і оцінити сама, що я і збираюся зробити. І про короля, і про тебе."

Ексель мовчки перевела погляд на Георга Карміна. Після легкої люб'язності, коли її тільки ввели до кімнати, він заплющив очі і нічого не сказав. Чи слухав він, як Ексель і Кастор розповідали про свої справи, чи думав про щось своє? Вона не думала, що він спить, але... Ексель починала дратуватися через його поведінку.

"Георгу, про що ти думаєш?" - огризнулася вона.

"...Що ти маєш на увазі, про що?"

"О, Боже. То ти таки не спав", - сказала вона. "Звичайно, я запитую, чому ти, найбільш патріотичний і відданий цій країні з усіх нас, робиш ворожі дії проти нового короля."

"Герцогу Карміне, вам теж не подобається цей фальшивий король, чи не так?"- запитав Кастор.

"Я не тебе питаю, Касторе", - відповіла Ексель. "Відповідай мені, Георгу. Якщо не брати до уваги його легітимність, його правління було стабільним. Навіщо тобі було втручатися в його справи, щоб викликати такі заворушення?"

Коли Ексель почала вимагати від нього відповіді, Георг серйозно відкрив рота. "Я вважав його нездатним керувати цією країною. Ось і все."

"І чому ж це? Що вас не влаштовує в його здібностях, з якими він незабаром подолає продовольчу кризу та економічні труднощі, які підштовхували країну до краю?"

"Щоб досягти цього, король без вагань відкинув багато речей." Георг розплющив очі. Одного цього було достатньо, щоб атмосфера в кімнаті стала напруженою.

Ексель і Кастор ковтнули повітря. Георг був наймолодшим з присутніх, але за зовнішнім виглядом і менталітетом він був найдорослішим з усіх. Це була імпозантна присутність найбільшого воїна в країні.

"Я чув, що цей король був викликаний з іншого світу", - сказав він. "Тому він не прив'язаний до речей і може без вагань від них відмовитися. Якщо він вважає їх неефективними, то будь то історія, традиції, солдати чи васали, він їх викине. Чи я помиляюся, герцогине Ексель?"

"Це..." Ексель не знайшла слів. Це правда, вона бачила, що правління короля Соми мало й такий бік.

"Васали, які служили цій країні довгі роки, були покинуті цим королем!, - продовжував він.

"Так, тому що вони були корумповані."

"Ви все одно будете так казати, навіть якщо в результаті вони відвернуться від нього? Ви ж самі щойно говорили про безглуздість наражати країну на небезпеку в цей час. Той король - той, хто посіяв насіння для цього."

"Це ви так говорите, але саме ви даєте притулок тим дворянам", - сказала вона.

"Ті, хто має зуб на короля, стануть корисними пішаками в перемозі над ним", - відповів він. "Звичайно, я не маю наміру відновлювати цих людей на посадах, коли війна закінчиться."

Ексель здригнулася, побачивши, як піднялися куточки рота Георга, коли він промовив ці слова. Невже ця людина має намір замордувати корумпованих дворян на війні до смерті?!

Він скине короля, замордує корумпованих вельмож до смерті, і навіть якщо не зможе позбутися всіх, то знайде якийсь привід після війни, щоб стратити їх. Це були люди, для яких можна було знайти будь-яку кількість причин.

Тоді, коли нинішня королівська фракція і корумпована знать зникнуть зі столиці, залишиться лише порожній майданчик, на якому він зможе побудувати все, що забажає. Він міг би відновити короля Альберта як свою маріонетку, якби забажав. Або ж він міг би сам стати королем.

Ексель підвелася. "Ти що, збожеволів від амбіцій на трон?!"

"Ей, заспокойся", - втрутився Кастор, намагаючись залагодити ситуацію. "Ти говориш про герцога Карміна. Я впевнений, що він не планує узурпувати трон, чи не так?"

Георг кивнув.

"Звичайно, ні. Як тільки король Сома буде усунутий, я зроблю так, щоб король Альберт знову зайняв трон, і ми підтримаємо його."

"...я не впевнена." Ексель опустила голову. Вона вдавала спокій, але насправді була дуже схвильована.

Ситуація гірша, ніж я очікувала. Це найгірший з можливих сценаріїв... Можливо, мені потрібно діяти, виходячи з того, що Георг вже має нерозкриті зв'язки з Амідонією. Ех, якби Кастор хоч трохи розбирався в людях, ми могли б разом взяти герцогство Кармін... Ексель проклинала зятя за його короткозорість.

Її дочка вийшла заміж у його домі і відтоді народила їй двох онуків. Вона хвилювалася, що може статися, якщо вона дозволить герцогу Карміне перемогти, але якщо Ексела буде єдиною, хто приєднається до фракції лоялістів, і король Сома переможе, як дружина і діти зрадника Кастора, що станеться з Акселою та її дітьми? За законами цієї країни, коли було скоєно тяжкий злочин, родичі до трьох ступенів спорідненості вважалися винними в тому ж злочині. Якщо вона розірве зв'язки з домом Кастора, дім Вальтера уникне цього ланцюга відповідальності, але якщо вона це зробить, Аксела і діти...

"Касторе", - сказала вона.

"Що?"

"Порви свої зв'язки з Акселою, Карлом і Карлою."

"Ти хочеш сказати, що ми програємо цьому немовляті?!" - закричав він.

"Це на випадок найгіршого. Якщо ти маєш намір воювати з королем, принаймні будь готовий до такої можливості."

Ексель глянула на Георга, але його очі були заплющені, ніби кажучи, що він не має наміру втручатися. Хоча вона обговорювала, що станеться, якщо він програє... Можливо, це була демонстрація впевненості?

З іншого боку, Кастор, якого попросили розірвати зв'язки з дружиною і дітьми, мав стурбований вираз обличчя.

"З Акселою і Карлом, можливо... Але з Карлою я не можу."

"Чому ні?!"- зажадала Ексель.

"...Тому що вона ніколи мене не послухає."

У цей момент двері до конференц-залу грюкнули.

У відчинені двері увійшла красива молода дівчина. Її полум'яно-руде волосся і сяючі золоті очі були досить характерними. Їй було шістнадцять чи сімнадцять років. На ній були важкі обладунки металево-червоного кольору, а зі спини і ззаду стирчали крила і хвіст дракона.

"Карла..." - прошепотіла Ексель.

Це була дочка Кастора, Карла.

Вона успадкувала риси обличчя від Ексель і була вродливою молодою красунею, але коли справа дійшла до її темпераменту, кров Кастора, здавалося, взяла гору. Замість того, щоб займатися чимось жіночим, вона приєдналася до військово-повітряного підрозділу, який очолював Кастор, тренуючись день у день.

Через її вродливе обличчя багато синів знаті та шляхти домагалися її уваги, але вона недвозначно заявила: "Я ніколи не візьму за чоловіка слабшого за мене".

Насправді, вона була другою найсильнішою у військово-повітряних силах після Кастора, і тому вона легко перемагала всіх своїх залицяльників. Як командувач, Кастор відчув гордість, але як батько, його почуття були складнішими, і він хвилювався, що вона може чекати занадто довго і ніколи не зможе вийти заміж.

Побачивши Карлу, Ексель відчула недобре передчуття щодо того, що має статися.

І, як вона й очікувала, Карла сказала: "Бабусю! Якщо тато вирішив битися, то я теж буду битися!"

Ексель вигукнула у відповідь, і на її лобі пульсувала жилка: "Ні, ти не повинна цього робити! Ти хочеш стати зрадницею у своєму віці?!"

"Я не можу пробачити йому те, що він скинув короля Альберта з трону і намагався насильно заволодіти моєю подругою, принцесою Ліссією!" - заявила вона. "Я особисто покараю його за його зухвалість!"

"Ти нічого не розумієш!"- вигукнула Ексель. "Король Сома..."

"Ах... Це марно, мамо. Як тільки вона стає такою, Карла не зрушить з місця ні на дюйм." Кастор покірно знизав плечима.

"Боже ви... Ну чесне слово..."

Георг мовчав, навіть коли Ексель злякано схопилася за голову.

***

Столиця Амідонійського герцогства , місто Ван.

На території герцогства Амідонія, яке на карті було довшим у довжину, ніж у ширину, це місто на східній стороні було столицею.

Дехто вважав, що воно надто близько до Королівства Ельфріден, щоб бути столицею, але його вибір, ймовірно, був проявом їхньої непохитної рішучості повернути вкрадені східні території.

В офісі урядових справ у замку в центрі Вана чоловік середнього віку з вусами рум'янець переглядав документи.

Його загорнута в плащ фігура виглядала дещо повненькою, але це було лише тому, що він мав широкі плечі. Насправді він не страждав ожирінням. Насправді, під плащем він був надзвичайно м'язистим.

Цей чоловік був принцом Гаєм VIII Амідонії.

"О-хо..." - сказав він.

"Що таке, батьку?"- запитав молодий чоловік років двадцяти, який стояв поруч і чекав. У нього було гарне обличчя, але в очах був холодний блиск, який холодив тих, хто дивився на нього. Це був наслідний принц і спадкоємець герцогства Амідонія, Юлій Амідонія.

Гай передав Юлію документ, який він читав.

"Це від Георга Карміна. Здається, він готовий "Повстати"."

"Зрозуміло", - сказав Юлій. "Нарешті. Я чув про стрімкі, жорстокі атаки, які він робив у молоді роки, ніколи не даючи нам часу перевести подих. Для людини з такими здібностями він був жахливо повільним у діях."

"Я впевнений, що він постарів", - сказав його батько. "Якби його розум був таким же гострим, він би ніколи не пристав на нашу пропозицію."

"Це правда..."

Після того, як Юлій повернув йому документ, Гай підвівся зі свого місця. "Ми рушимо, коли новий король оголосить війну. Надішліть "підкріплення" в королівство."

"Ох...? І на чию сторону?"

"На чию? На бік короля скажемо: "Ми з трьома герцогами", на бік трьох герцогів скажемо: "Ми з новим королем"."

"Розумію", - сказав Юлій. "Ми не маємо жодних причин підкорятися жодній стороні."

"Хе-хе-хе. Саме так."

Гай та Юлій подивилися один на одного і похмуро посміхнулися.

Поруч з ними була пара холодних очей, що спостерігали за ними.

Боже милостивий... Іноді я просто не знаю, що мені робити з моїм батьком і моїм братом-ідіотами.

Холодні очі належали молодій дівчині.

Їй було шістнадцять чи сімнадцять років. У неї було привабливе обличчя, як у Юлія, але не було його жорстокості. Навпаки, її очі були маленькі, наче намистинки, а кругле обличчя надавало їй привабливості милого єнотоподібного песика. Її волосся було заплетене у дві коси на потилиці.

Ця дівчина, яка мала гарний вигляд у цих косах-двійках, була першою принцесою цієї країни, Ророа Амідонія. Однак, всупереч зовнішності, її внутрішній голос був гострим на язик (і говорив на меркантильному діалекті).

"Цій країні недовго залишилося жити в цьому світі. Невже ці ідіоти намагаються вкоротити той невеликий час, що їй залишився?" - подумала вона.

Амідонія була гірською країною. Вона мала багаті ресурси металів, але, з іншого боку, мала мало орних земель, тому завжди відчувала нестачу їжі. Продовольча криза в сусідньому Ельфрідені була серйозною, але не йшла ні в яке порівняння з тим, з чим зіткнулася ця країна. Навіть трохи поганий врожай означав би, що люди помруть з голоду.

Я розумію, чому старий намагається роздобути для нас хоч трохи родючої землі, розумію, але він вкладає все до останнього цента, що я так тяжко накопичувала і відкладала для нього, у військове фінансування. Ророа роздратовано заскреготіла задніми зубами.

Хоча Ророа була принцесою, вона також мала надзвичайне фінансове чуття і підтримувала фінансову політику цієї країни, з тіні. Після того, як економіка почала розвиватися за рахунок зовнішньої торгівлі, вона обмежила експорт ресурсів і заохочувала експорт готової продукції, щоб захистити і розвинути свою промисловість. Причина, через яку ця країна, що перебувала на межі, не зазнала економічного краху, значною мірою полягала в тому, що Ророа розумілася на грошовій політиці.

Однак Гай не зміг повною мірою використати здатність Ророа збирати гроші.

Якби вони використовували зароблені мною кошти для розвитку промисловості, то, можливо, змогли б залучити ще більше коштів, але ці войовничі бовдури витрачають все на війну. Ще гірше те, що вони щиро вірять: "Якщо ми зміцнимо армію, то зможемо вкрасти все, що нам потрібно". Вони що, ідіоти? Ви витрачаєте гроші, щоб заробляти гроші, саме цей цикл є важливим. Якщо ви просто викидаєте гроші на вітер, це називається марнотратством! ...Але навіть якби я прокричала їм це, вони, мабуть, не послухали б мене...

"Ти теж згідна, чи не так, Ророа?" - сказав її брат.

"Так, брате." Коли розмова раптом повернулася до неї, Ророа відповіла широкою фальшивою посмішкою. Хоча, по правді кажучи, вона не слухала жодного слова з того, що вони говорили...

...Цій країні, можливо, нарешті настав кінець. О, як я заздрю Королівству Ельфріден. З їхнім великим населенням, вони повинні мати багато податкових надходжень, якими можуть розпоряджатися, і найкраще, що їхній король з тих, хто може зрозуміти, про що я говорю. Чесно кажучи, я так заздрю гаманцю нашого сусіда... Їхньому гаманцю?

У цю мить Ророа прийшло усвідомлення.

Якщо я заздрю гаманцю сусіда... Чому б мені просто не об'єднати його зі своїм? Якомога легальніше... Може я можу це зробити? ...Так, можливо. В такому випадку я можу зв'язатися зі старим, який відповідає за охорону Нельви...

Ророа почала формулювати свій власний план. Високий ризик, висока віддача.

Кажуть, що коли Ророа взялася за найбільшу інтригу в своєму житті, її посмішка лише трохи нагадувала посмішки батька і брата.

***

У столиці королівства Ельфріден, Парнамі...

Я був в урядовій канцелярії в замку Парнам, де слухав підсумкову доповідь про продовольчу кризу.

"Як ви бачите з наданих матеріалів, ми можемо очікувати хороших результатів від осіннього врожаю. Крім того, транспортна мережа, яку ви проклали, прискорила пересування людей, і тепер товари розійшлися по всій країні без надлишку або нестачі де-небудь. Звичайно, це стосується і продуктів харчування. Виходячи з цих фактів, я вважаю, що ми можемо вважати, що продовольча криза, за великим рахунком, на сьогоднішній день вирішена."

"Приємно це чути", - сказав я. "Це робить всю важку роботу вартою того."

Це був довгий шлях, але тепер я нарешті міг перевести подих і розслабитися. Як для людини, яка весь цей час боролася з цією проблемою, для мене це був особливо емоційний момент. Однак...

"Так. Тепер ми можемо сміливо переходити до наступного етапу", - сказав Хакуя, не звертаючи уваги на мій емоційний стан.

...Наступний етап?

"Ми... дійсно повинні це зробити, чи не так?"- запитав я.

"Це тисне на тебе?" - запитав він.

"Ну, так. Але я розумію, що це необхідно..."

Так. Це було необхідно.

Політичний теоретик Макіавеллі сказав це в свої книзі "Правитель".

"Якщо правитель заплямує свої руки жорстокістю, навіть у мирний час, йому буде важко втримати державу. Однак деякі тирани, навіть після нескінченних жорстокостей, живуть довго і безпечно у своїх країнах, захищаючись від зовнішніх ворогів і ніколи не піддаючись змовам з боку власних громадян. Я вважаю, що це випливає з того, що жорстокість використовується правильно чи неправильно.

Правильно застосовуваною можна назвати ту, яка застосовується одним ударом в той момент, коли це необхідно для чиєїсь безпеки. Якщо правитель не наполягає на них і після цього, править так, щоб приносити користь людям, наскільки це можливо, він може навіть залишитися в пам'яті як великий правитель. Але той, хто не викреслює корінь біди з самого початку, затягуючи час і чинячи повторні жорстокості, погано ними користується.

Цей уривок став однією з причин того, що "Правитель" Макіавеллі довгий час піддавався критиці з боку гуманістів християнської церкви. Однак жорстокість, про яку він там говорив, не стосувалася масових вбивств простих людей. Він говорив про використання хитрощів, щоб назавжди позбутися політичних опонентів.

Якщо ви можете стабілізувати свою владу за допомогою одного акту жорстокості, а потім добре керувати після цього - це щастя для народу. З іншого боку, якщо ви витрачаєте весь свій час на те, що думають ваші політичні опоненти, і не просуваєте жодної вартісної політики, не знищуєте корінь проблем одним ударом, зачищаючи зрадників знову і знову, ви втратите довіру народу.

Правитель, якого Макіавеллі вважав своїм ідеалом, Чезаре Борджіа, вчинив розправу над впливовими вельможами, які вітали його під час бенкету, забезпечивши собі абсолютну владу.

Ода Нобунаґа добре використав свою суворість, одним стрибком перетворивши родину Ода із сільських даймьо на великих даймьо. Однак, врешті-решт, через свою суворість Нобунаґа загинув через зраду одного зі своїх васалів.

Іншими словами, "жорстокість" була подібна до заповітного меча правителя, який міг розрубати все, що завгодно, але якщо він звик користуватися ним, він також був подібний до проклятого меча, який врешті-решт знищив би і його.

"Як я вже казав, - сказав я, - я вважаю твій план жорстоким."

"Так", - погодився він. "Ти також сказав: "Якщо ми маємо це зробити, то нехай це буде одним ударом"."

"Я так розумію, ти можеш це зробити?"- запитав я.

"Підготовка вже зроблена."

"...Тоді дуже добре."

Я міг би сказати, що це було для цієї країни, але я не був настільки прив'язаний до цього місця.

У мене не було справедливої чи великої причини. Але коли я запитав себе, чому я це роблю, раптом мені пригадалися обличчя Ліссії та інших людей. Тих, хто жив, посміхаючись, у цій країні: Обличчя Лісії, Аїші, Джуни і Томое.

Я подумав про зв'язки, які я втратив у старому світі. Я думав про зв'язки, які я створив у цьому новому світі.

Я вже вважав цих дівчат своєю сім'єю.

"Кадзуя, створи сім'ю. А коли створиш, захищай її, що б не сталося."

...Я знаю, дідусю. Я захищатиму свою сім'ю до кінця, що б не трапилося на нашому шляху.

Заради цього, лише цього разу, я стану жорстоким королем.

"Тепер ми почнемо завоювання."

---Додадткова історія: Історія про одну команду Шукачів пригод

Шукачі пригод.

Люди, які кидали виклик підземеллям і розгадували їхні таємниці, їхня професія була сповнена романтизованих пригод. Однак, в той же час, вони були майстрами на всі руки, виконуючи квести, видані гільдією (захист купців, вбивство небезпечних звірів тощо) в обмін на винагороду. А тепер дещо про цих шукачів пригод. Серед новітніх міських легенд, що поширюються в Парнамі, столиці Ельфридену, є одна, відома під назвою...

"Шукач пригод, що носить кігурумі."

Кажуть, що цей шукач пригод носив кігурумі, своєрідний костюм на все тіло, який був 1,7 метра заввишки. Його зброєю була нагіната, перекинута через спину. Він мав кострубате тіло, але вмів швидко рухатися і, очевидно, був дуже талановитим. Він не створював жодної групи, беручись за небезпечні квести з підкорення звірів поодинці, але час від часу, якщо група шукала тимчасових членів, він приєднувався до них для зачистки підземелля.

До речі, його ім'я було зареєстровано в гільдії як "Маленький Мусашібой".

***

"А... То це ти та шукач пригод, який тимчасово приєднався до нашої групи?" - з сумнівом запитав воїн-чоловік.

Перед дошкою квестів у гільдії стояв роллі-полі кігурумі. Він стояв перед групою з чотирьох шукачів пригод (склад групи: один чоловік-воїн, один чоловік-священик, одна жінка-злодійка і одна жінка-маг).

В руках кігурумі була нагіната, на спині - плетений кошик, обличчя вкрите білим шовком (насправді він був пришитий), а очі-жолуді та густі брови, що визирали з нього, були чарівними.

Хто це був? Сніговик? Лялька з круглим дном? Ні, це був маленький Мусашібой!

"..." (Маленький Мусашібой дико замахав руками, що означало: "Саме так".)

"О, невже ти той самий шукач пригод кігурумі, про якого люди останнім часом говорять...?"- запитав Дезе. Він був фехтувальником з привабливим обличчям, яке не було б недоречним у бойз-бенді.

"..." (Маленький Мусашібой кивнув.)

"Ти зараз...?"- Вираз обличчя Дека став трохи напруженим.

Враховуючи дурнувату зовнішність Малого Мусашібоя, такої реакції було цілком очікувано. Решта його товаришів теж були спантеличені.

"Та годі, я знаю, що нам не вистачає людей на передовій, але невже це означає, що ми повинні брати з собою такого хлопця?" - вимагала красива молода дівчина, чиї зухвалі очі справляли сильне враження. Її голос був сповнений отрути. Ця дівчина з трохи панківським почуттям моди була злодійкою Юно. Авантюристи, яких називали злодіями, звичайно, не були справжніми грабіжниками. Це була допоміжна роль у групі, яка виявляла ворогів і відключала пастки в підземеллі, а також могла впоратися з рукопашним боєм.

Священик Фебрал, доброзичливого вигляду чоловік, дорікнув їй.

"Ну, його вбрання може бути смішним, але все, що я чув, вказує на те, що він надійний шукач пригод. Я не думаю, що тут має бути проблема. Сьогодні ми не заглиблюємося в підземелля, і складність завдання в будь-якому випадку повинна бути на рівні початківця."

Його роль як священика також була просто тим, що люди називали цілителем. Це не вказувало на його релігійні переконання.

"О, звичайно, що тут поганого? Він все одно симпатичний!" Ця легка і повітряна красуня, жінка-маг Джулія, почала грайливо притулятися до маленького Мусашібоя, насолоджуючись його м'якістю. Маленького Мусашібоя це трохи дратувало.

Сухо посміявшись над цією сценою, Дезе простягнув руку Мусашібою.

"Як би там не було, мені буде приємно працювати з тобою сьогодні."

"..." (Маленький Мусашібой потиснув йому руку.)

"...Ти не можеш говорити?"

"..." (Маленький Мусашібой кивнув.)

На мить Дезе замовк.

Потім вигукнув: "Та годі, невже ви думаєте, що все буде добре?"

Ніхто не міг відповісти на сумніви Юно.

З маленьким Мусашібоєм, що приєднався до них, компанія попрямувала до підземного переходу в столиці.

Очевидно, ці тунелі спочатку були створені для того, щоб дозволити королівській родині втекти у випадку ворожого нападу на столицю. Тому, щоб заплутати зловмисників, ходи були побудовані у вигляді складного лабіринту з трьома рівнями.

З цієї нагоди шукачі пригод отримали квест, в якому йшлося про "Дослідження підземних ходів і вивчення істот, що живуть у них (і, по можливості, їх винищення)".

Оскільки ця країна була вільна від війни і хаосу з часів колишнього короля, короля Альберта, важливість цих тунелів зменшилася, і вони більше не підтримувалися належним чином. Як наслідок, гігантські щури та інші подібні масивні істоти незабаром зробили їх своїм домом. Враховуючи ситуацію всередині тунелів на той момент, було б не зайвим назвати їх підземеллям.

Ось що було з цими підземними тунелями. Очевидно, що нещодавно зійшовший на престол король хотів перепрофілювати їх, і саме з цією метою розмістив цей квест у гільдії. Доки підземні ходи не були безпечними і захищеними, будь-яка кількість людей могла кинути їм виклик. Винагорода залежала від впольованих істот. Це був квест з низьким ризиком і низькою винагородою, який підходив для початківців.

Група шукачів пригод, до якої тепер приєднався Малий Мусашібой, просувалася підземними тунелями. У холодному вологому повітрі роздратована Юно штовхнула маленького Мусашібоя в голову.

"Гей, не дозволяйте цьому хлопцеві стояти попереду! Він затуляє мені лінію огляду."

"Не можна дозволяти передньому ряду стояти ззаду", - огризнувся Дезе. "Змирися з цим."

Коли Дезе відчитав її, Юно прицмокнула язиком від незадоволення. І тоді це сталося.

Перед шукачами пригод несподівано з'явилася велетенська змія. Змія була метрів десять завдовжки і достатньо товста, щоб ледве обхопити її руками. Вона підняла голову, грізно шиплячи на мандрівників. Дезе і Мусашібой одразу ж піднялися вгору.

"Ми візьмемо на себе передню лінію! Всі інші, підтримайте нас з тилу!"

"..." (Маленький Мусашібой підняв великий палець вгору.)

Наступної миті гігантська змія вдарила. Вона вчепилася в Дезе. Відтоді змія чомусь ігнорувала Маленького Мусашібоя, намагаючись напасти лише на Дезе.

"Зачекайте, чому вона кидається тільки на мене?!"- закричав Дезе.

"?!" (Маленький Мусашібой був збентежений.)

Дозвольте мені пояснити. Оскільки змії шукають свою здобич, відчуваючи тепло її тіла, вона не могла нічого відчути від маленького Мусашібоя, який був просто кігурумі.

Дезе отримав удар хвостом від гігантської змії і, хоча йому вдалося заблокувати його щитом, був виведений з рівноваги. Скориставшись цим, змія прослизнула між ними, атакуючи трьох людей, що стояли ззаду. Першим під удар потрапила Юно, яка виконувала роль підтримки в середньому захисті.

"Ого, чому вона ігнорує кігурумі і нападає на мене?! Я не терплю змій!"

Здавалося, що раптовий напад змії змусив ноги Юно підкоситися. Коли вона впала на спину і не могла поворухнутися, змія широко роззявила пащу і накинулася на Юно. У той момент, коли вона була впевнена, що помре...

Удар!

Щойно змія впилася іклами в Юно, як маленький Мусашібой розрубав її нагінатою ззаду навпіл. З розрізом посередині, що відокремив голову від хвоста, обидві половини змії ще деякий час продовжували борсатися, перш ніж нарешті затихли.

Маленький Мусашібой змахнув нагінатою, щоб змити з неї кров.

Отямившись, Юно сором'язливо промовила до малого Мусашібоя: "Д-дякую..."

"..." (Маленький Мусашібой підняв вгору великий палець, а потім погладив Юно по голові).

Побачивши, що маленький Мусашібой не вихваляється, а навпаки, виявляє турботу про неї, Юно приклала руку до грудей. Вона, мабуть, страшенно злякалася, подумала вона, бо її серце з якоїсь незрозумілої причини закалатало.

Він дивак... але, здається, не поганий хлопець.

Переоцінивши свою думку про цього чоловіка (?), Юно побігла за рештою групи.

Група продовжила дослідження. Коли вони вийшли на другий рівень, атаки гігантських істот тільки посилилися. Тепер вони стикалися не лише з поодинокими ворогами, деякі з них нападали зграями.

"..." (Маленький Мусашібой знищив рій гігантських кажанів вихровою атакою).

"О, а ти молодець."

"..." (Маленький Мусашібой підняв великий палець догори.)

"...Хм? Гей, друже..."

"..." (Маленький Мусашібой нахилив голову набік, ніби запитуючи: "Що?")

"Знаєш, у тебе на спині висить кілька маленьких кажанів..."- сказав Дезе.

"?!" (Маленький Мусашібой замахав руками.)

"Ага... Давай, я зніму їх тобі", - сказав Дезе.

Дозвольте мені пояснити. Маленький Мусашібой не відчував болю, а тому не помітив, як його вкусили.

-Кілька хвилин по тому.

Хлюп, хлюп.

"..." (Маленький Мусашібой впав у яму, повну води, і борсався у ній).

Хлюп, хлюп.

"..." ("Швидше, допоможіть мені", - звернувся він до членів групи.)

Від цього видовища у Джулії та Фебрала стало тепло і м'яко всередині.

"Він виглядає так, ніби грається..." - сказала Джулія.

"Так і є", - погодився Фебрал.

"Ей, давайте поквапимося і допоможемо йому!"- сказала Юно. "Давай, ти теж. Хапайся вже."

Юна простягнула руку, підтягуючи маленького Мусашібоя вгору. Врятований, маленький Мусашібой знову і знову вклонявся Юні.

"..." ("Дуже дякую! Я ніколи не забуду твою доброту!" - казав він.)

"Т-та не треба дякувати мені", - заїкнулася Юно. "Я винна тобі за те, що було раніше. Це ж природно, коли соратники допомагають один одному."

"..." ("Ти готова визнати мене соратником?!" Його переповнювали емоції).

"Я-яка різниця! Давай, ходімо вже."

"..." ("Ах, зачекай на мене!" Він погнався за Юно.)

Повільні, легкі кроки маленького Мусашібоя затихли вдалині. Решта членів групи були ошелешені.

"Юно... Вона щойно розмовляла з тим кіґурумі?"- запитав Дезе.

"Мені так здалося", - кивнув Фебрал. "Але кігурумі нічого не сказав."

Джулія хіхікнула.

"Якщо вона щось і зрозуміла, то, можливо, це була сила кохання..."

"Кохання?!"- Одночасна відповідь двох чоловіків пролунала в темному тунелі.

Ще через кілька годин шукачі пригод нарешті досягли третього рівня.

Мабуть, він був збудований для того, щоб бути просторим, бо стелі були метрів двадцять заввишки, а проходи - широкими. Цей третій рівень був найнижчим у цих підземних ходах. Хоча по дорозі траплялися невеличкі неприємності, їхній прогрес сюди був майже безперешкодним.

"Це не виклик", - сказала Юно. "Тепер я розумію, чому вони сказали, що це початковий рівень."

"..." (Маленький Мусашібой схилив голову набік, ніби кажучи: "Справді?")

"Ми звикли до монстрів у підземеллях, розумієш", - пояснила Юно. "Якими б лютими вони не були, ми не збираємося програвати якимось тваринам."

"..." (Він подивився на неї, ніби хотів сказати: "Ти так кажеш, але ж ти страшенно злякалася тієї змії...")

"Т-то не рахується! У кожного є речі, яких він боїться!"- вигукнула Юно.

"..." (Він знизав плечима, ніби кажучи: "Звичайно, звичайно, я зрозумів".)

"Ей, якщо тобі є що сказати, то кажи!" - розлютилася вона. "Якщо я серйозно..."

Решта учасників групи ошелешено дивилися, як ці двоє сперечаються туди-сюди в підземному тунелі. (Хоча говорила лише Юно.)

"Серйозно, як ця розмова працює?"- запитав Дезе.

"Я схильний повірити в припущення Джулії про "кохання"", - відповів Фебрал.

І тоді це сталося.

"Що?! Всі, будьте на сторожі!"- крикнула Юна.

Розслаблена атмосфера була зруйнована, і всі зайняли позицію для бою. Те, як вони могли зробити це, наче клацнути вимикачем, було частиною того, що робило шукачів пригод такими вражаючими.

Дезе запитав: "Юно, скільки їх там?".

"Один", - відповіла вона. "Але він неймовірно великий."

Злодії мали гострий слух і могли за найменшим звуком чи вібрацією визначити точну кількість і розмір супротивників в іншому місці.

"Наскільки він великий?"- запитав Дезе.

"Та гігантська змія була нічим у порівнянні", - відповіла вона.

"Це ж просто підземний хід, так?"- запитала Джулія. "Чому тут є щось таке велике?"

Фебрал був тим, хто мав відповісти.

"Я чув, що в таких підземних просторах, як цей, істоти можуть виростати до розмірів, які були б немислимі за звичайних обставин. Коли вони досягають певного розміру, у них немає природних хижаків, і, оскільки температура тут залишається приблизно однаковою цілий рік, замість того, щоб померти, вони просто продовжують рости."

"То ти кажеш, що попереду є один з них, який став таким великим?"- запитав Дезе.

Як тільки ці слова вилетіли з вуст Дезе, повітря затремтіло. Не треба було бути злодієм, щоб зрозуміти, що величезне "що б це не було" майже насувається на них.

"Воно наближається!"- крикнула Юна.

Істота з'явилася. Її масивне тіло майже сягало стелі, яка була досить високою як для підземного тунелю. Шкіра була слизькою, і, на відміну від пащі, яка, здавалося, могла відкритися широко, очі були такими маленькими, що спочатку навіть не зрозуміли, що це були очі.

"Саламандра!" - закричали всі четверо в унісон.

Лише одна людина (?), Маленький Мусашібой, сказав "..." ("Сміховинно величезна саламандра?!"), маючи іншу реакцію, ніж інші.

Дезе не міг повірити своїм очам.

"Та ну... Зазвичай саламандри мають довжину не більше двох метрів, знаєте?"

"..." ("У цьому світі саламандри зазвичай завбільшки з комодських драконів?!") - здивувався маленький Мусашібой, але ніхто не зміг цього помітити.

"Ця виглядає так, ніби вона явно більше десяти метрів завдовжки", - сказав Дезе.

"Тож вони можуть вирости до таких розмірів..."- Фебрал був вражений. "Однак є проблема в тому, що це саламандра. Їхній слиз дуже кислий. Було б небезпечно атакувати її зброєю ближнього бою, до того ж вона стійка до високих температур. З іншого боку, якщо ми зможемо її заморозити, це може бути легка боротьба..."

"У нас немає нікого, хто міг би використовувати магію льоду", - сказав Дезе. "Якби спрацювало полум'я, Джулія могла б впоратися зі своєю магією, але... Як щодо вас, пане Кіґурумі?"

"..." ("Не-а." Він похитав головою.)

"Що ж, тоді нічого іншого не залишається. ...Тікаймо", - сказав Дезе, лідер групи, закликаючи до відступу. "Наше завдання полягало в тому, щоб дослідити і вивчити. Не потрібно перенапружуватися. Якщо ми просто повідомимо, що знайшли цю істоту, замок зможе вислати команду для знищення пізніше."

"...Я розумію, про що ти говориш, але чи можемо ми так легко втекти?"- запитав Фебрал.

Як зауважив Фебрал, саламандра міцно тримала шукачів пригод під прицілом.

Дез заскреготав задніми зубами, підняв щит і рушив уперед. "Треба тікати. Фебрал і Джулія найшвидші, тож вони підуть першими. Юна не має багато спорядження, тож вона може йти наступною. Пане Кіґурумі, я можу розраховувати на те, що ви підете зі мною ззаду?"

"..." ("Окі-докі!" Він підняв великий палець вгору.)

"Гаразд... Розходимося!"

Коли Дезе віддав наказ, вони всі рушили з місця.

Фебрал і Джулія побігли назад стежкою, якою прийшли, а Дезе і Малий Мусашібой залишилися позаду, стримуючи саламандру. Юна добре використовувала свої ноги, спритно бігаючи і збиваючи саламандру з пантелику. Саламандра спробувала побігти за тими двома, але через те, що Дезе і Малий Мусашібой блокували її, а рухи Юно збивали з пантелику, вона не змогла далеко просунутися вперед.

Зрештою, їй, мабуть, увірвався терпець, бо саламандра закричала і замахала своїм довгим хвостом. Коли вона це зробила, слиз, що прилип до хвоста, розлетівся навсібіч.

"О, чорт! Стережіться!"- крикнув Дезе.

"Ік!"- закричала Джулія.

Висококислий слиз полився дощем і вдарив по шукачах пригод. Він прилип до щита Дезе, нагрудника Юно, задньої частини одягу Фебрала і довгої спідниці Джулії, шипів і випускав неприємний запах, розчиняючи тканину і метал.

"Слиз саламандри розплавить і плоть! Знімайте все спорядження, на яке він потрапив!"- крикнув Фебрал, стягуючи з себе кофту.

Почувши це, Дезе впустив щит, а Джулія зняла спідницю, продовжуючи бігти у трусиках.

"Він зачепив мій нагрудник!"- крикнула Юна.

"Ну, поквапся і зніми його! Якщо не знімеш, то забудь про свої груди, натомість будеш показувати голі ребра!"- крикнув Дезе.

"Ух..."

Під крики Дезе, Юно зняла нагрудник і сорочку, залишившись топлес. Вона з усіх сил намагалася прикритися правою рукою, тримаючи свій короткий меч напоготові в лівій, але від збентеження почервоніла.

"Юно, йди вже! Пане Кіґурумі, з вами все гаразд?"

Переконавшись, що Юно побігла, Дезе подивився на маленького Мусашібоя і побачив, що його обличчя вкрите слизом.

"Агов! Що ти робиш?! Зніми вже це кігурумі!"

"..."

Незважаючи на занепокоєння Дезе, Мусашібой хитав головою вперед-назад. Придивившись уважніше, можна було помітити, що, хоча на ньому і був слиз, але не було жодних ознак його плавлення.

"...Стривай, а твій кігурумі стійкий до кислоти?"- запитав Дезе.

"..." (Малий Мусашібой підняв догори великий палець).

Дозвольте пояснити. Щодо "шкіри" Мусашібоя, то його високооплачуваний творець щедро використав свою зарплату, не маючи на що більше її витрачати, і тому вона була виготовлена зі спеціальних, високоякісних, непробивних, стрілонепрбевних, холодостійких, жаростійких, кислотостійких волокон.

На якусь мить Дезе остовпів.

"Ха-ха-ха...! Гаразд, через десять секунд ми теж побіжимо. Приготуйся... Три, два, один."

На рахунок "один" вони обидва розвернулися на п'ятах і кинулися навтьоки. Саламандра кинулася навздогін. Однак, можливо, через розмір свого масивного тіла, вона не була дуже швидкою.

Тільки-но вони подумали: "Можливо, ми зможемо втекти!" ...саламандра знову змахнула хвостом. Оскільки цього разу вона зробила це на бігу, слиз розлетівся в усі боки.

"Угх!"- завила Юна.

"Юео!"- крикнула Дезе.

Слиз не потрапив на Дезе чи Мусашібоя, але, на жаль, він зачепив ногу Юно. Юно присіла, міцно тримаючись за ногу. Здавалося, вона не могла поворухнутися від сильного болю. З такою швидкістю він міг їх наздогнати. І тоді...

"...!" (Маленький Мусашібой вибіг вперед.)

"Ува!"- закричала Юно.

...Маленький Мусашібой підняв її на руки, кинувши у плетений кошик на спині. Потім, коли Юно все ще була в кошику, маленький Мусашібой повільними, легкими кроками побіг геть. Юно висунула голову з кошика, дивлячись на обличчя маленького Мусашібоя в профіль, коли він біг.

"Ух, ух... Дякую."

"..." (Маленький Мусашібой показав їй великий палець.)

Тоді, якраз вчасно, Дезе і Маленький Мусашібой пробігли через вузький отвір.

Здійснивши нелегку втечу від саламандри і повернувшись на поверхню, шукачі пригод склали звіт перед гільдією. Хоча їм не вдалося вбити саламандру, їхній звіт про спостереження був визнаний дійсним, і їм заплатили за нього чималу суму. Здавалося, що незабаром за цією саламандрою буде відправлено загін знищення. Незважаючи на це, квест був завершений.

З винагородою в руках група вирушила ділити здобич між собою. Однак чомусь Малий Мусашібой не зробив жодної спроби забрати щось собі. Дезе не знав, що робити.

"Це несправедливо, ми в боргу перед тобою за те, що ти врятував Юно! Будь ласка, візьми свою нагороду", - благав Дезе.

"..." (Маленький Мусашібой мовчки похитав головою.)

"Ти справді, справді впевнений, що не хочеш?"

"..." (Маленький Мусашібой кивнув. Потім махнув рукою: "До побачення".)

Маленький Мусашібой пішов з повільними, легкими кроками. Джулія та Юно, які вже встигли переодягнутися у свіжий одяг, дивилися вслід тому чоловікові (?) зі спантеличеними поглядами.

"Цікаво, ким насправді був той чоловік (?)?"- запитала Джулія.

"Не питай мене", - сказала Юна. "Це взагалі була людина?"

"Б'юся об заклад, там маленька фея всередині..."- дражнилася Джулія.

"Сумніваюся", - сказала Юно. "Але, якщо там була... Я впевнена..."

Я впевнена, що це була добра фея, подумала Юно.

Маленька Мусашібой пішов, залишивши по собі лише загадку. Чи мала рацію маг, і чи був він феєю?

Так у столиці народилася ще одна міська легенда.

***

У великій спільній лазні всередині замку Парнам...

Тут у ванні відмокав тулуб великого розміру Маленького Мусашібоя, Сома змивав з нього кислоту і бруд, а Ліссія спостерігала за ним з холодним поглядом в очах.

"...Це лише моя уява, чи він ще більший, ніж тоді, коли я бачила його востаннє?" - запитала вона.

"Це був прототип", - пояснив він. "Я використав його як модель, коли розіслав запит на роботу майстрам у замковому місті."

"А! Тільки не кажи мені, що Шукач пригод Кіґурумі, про якого говорить усе місто, це..."

"Так, мабуть, це він... Зачекай, Ліссіє? Чого так страшно дивишся?"

"Спочатку манекен, тепер це! Ти намагаєшся переконати людей, що Парнам - столиця демонів?!" - закричала вона.

"Ой, як боляче...! Зачекай, стоп!"

Коли Ліссія жбурнула в нього відро, Сома пірнув, не знімаючи одягу, у ванну з холодною водою. У воді Сома думав про все, що пережив сьогодні маленький Мусашібой.

Я б ніколи не подумав, що під столицею живе така гігантська істота. Я радий, що ми змогли знайти його до того, як почали надходити повідомлення про пошкодження, але я наразив Юно та її друзів на небезпеку...

Він оптимістично припускав, що навіть початківці шукачі пригод зможуть впоратися з дикими тваринами, які там живуть, тож він помилився і встановив занадто низький рівень складності. Це мало не призвело до того, що шукачі пригод безглуздо загинули в квесті, який він сам же й організував. Причина, чому він не взяв нагороду в кінці, полягала в тому, що він відчував, що це найменше, що він може зробити після неприємностей, яких він завдав Юно та іншим.

...Хоча найбільша причина полягала в тому, що було б неправильно приймати нагороду за квест, який він сам собі поставив.

Як би там не було, мені справді треба подумати над тим, що сталося сьогодні. Хоча...

"Е-е-е... Дякую", - сказала Юна.

Коли він згадав обличчя Юно, коли вона сором'язливо сказала це, коли маленький Мусашібой ніс її, куточки рота Соми природно трохи піднялися.

...Сама пригода була веселою. Сподіваюся, мені випаде нагода повторити її знову.

Так думав Сома, сидячи в брудній воді й мокнучи в ній.

Післямова команди:

Deder: От і останній розділ цього тому. Ранобе хорошеньке, не напряжне, трохи веселе.... але на жаль не дуже зацікавило читачів, тому власне стає найнижчим пріоритетом. Але ми повернемося до нього десь через місяць чи два. З другим томом, бо як мінімум нам воно подобається. Тим хто читає і ставить лайки- дякуємо і просимо почекати. На жаль навантаження на перекладача трохи завелике і тому мусимо ставити цей переклад тимчасово на паузу.

1. The Rose of Versailles, фр. La Rose de Versailles, укр. Троянда Версалю, також відома як Lady Oscar — дуже популярна в Японії манґа Ікеди Рійоко, класика жанру шьоджьо. ↑

2. [1] Прослухати пісню можна тут - https://www.youtube.com/watch?v=Fl5EQ9FOUug (Коментар від перекладача, справді дуже весела й енергійна пісня, раджу прослухати) ↑

3. Бекбірд - це образ бугімена юкая (іноді відомий як демон або привид), що походить з японської популярної культури, який зазвичай зображується як американський за походженням. Теорії кажуть, що це був корінь стародавнього дерева. Часто зображується у вигляді гігантського ока зі мацаками". ↑

4. Шунґа (春画) — це вид японського еротичного мистецтва, який зазвичай виконується як різновид укійо-е, часто у форматі ксилографії. Незважаючи на рідкість, існують також збережені еротичні намальовані ручні сувої, які передували укійо-е. У дослівному перекладі японське слово шунґа означає зображення весни; "весна" - це загальний евфемізм для сексу. ↑