Розділ 9 - Перша гільдія авантюристів [Незаконне проникнення]
[~Рано-вранці, 1-й поверх Гільдії авантюристів, шинок біля стійки реєстрації~]
— Це моє завдання! Ти, тормозе!!
— Що сказав?! Я перший його вхопив! А ти йди смокчи оті засолені доручення!!
— Так, не штовхайтеся, будь ласка! Ранкові завдання приймаються біля віконць із №5 по №12. Не штовхайтеся! Не штовхайтеся, кому кажу, не штовхайтеся, роти роззявили, йолопи-и-и-и-и?!
— Ґі-і-і-і-і, Ву-сан сказилася!!
— Тупорилі авантюристи!! Відповідайте за свої вчинки!
Ранок в місті авантюристів Агатра починається рано.
Логістичний центр південних територій Імперії, головний виробник матеріалів із монстрів і ключовий вузол усієї імперської економіки.
Щойно сходить сонце, бійка за доручення, вивішені на дошці в шинку гільдії, стає місцевою визначною пам'яткою.
— Е-е, нормальних завдань уже взагалі не залишилося.
— Кажуть, у селі Сугару знову з'явилися розбійники. Береш це доручення?
— Хм-м, надто вже підступно вони діють. Це можуть бути шпигуни Королівства. Пахне смаленим, пас, пас.
— Тоді давай сьогодні знову бадьоро прибирати каналізацію...
— Ех-х, от би жити, як типи 1-го рангу: сидиш собі в підземеллі на чергуванні й отримуєш за це гроші.
— Дурнику, ти ж навіть вищого монстра прикінчити не зможеш. Типи 1-го рангу — це чудовиська у людській появі, які можуть сам на сам завалити літаючих драконів, гігантів чи міфічних потвор. Нам підходить хіба що відстріл монстрів на рівнинах.
— Тоді хто такі типи рівня Вежі?
— Звісно ж, монстри серед монстрів.
— Та знаю я, знаю, нам, звичайним людям, треба знати своє місце. Ех, хотілося б хоч раз узяти вигідне доручення. Що ж, пішли знову бадьоро полювати на монстрів на рівнинах.
Авантюристи 2-го рангу, які мали достатньо сил і віддавали перевагу безпечному полюванню на монстрів, спокійно поглинали ковбаски та смажену картоплю, розмовляючи про роботу.
Цей день мав стати для гільдії авантюристів звичним днем.
— Чорт, типи 2-го рангу спокійно собі снідають...
— Дурню, вони ж почують. Тобі пощастило, що ти вхопив доручення на збір трав на рівнинах, радіти треба.
Раптом у приміщенні знявся вітер.
— Що це, вітер?
— А-а-а-а, моє доручення!?
— Що це таке?! Гей, у когось що заклинило навичку?!
— З-заспокойтеся! Використання навичок усередині гільдії заборонено!
Буремний вихор підхопив аркуші із завданнями, і авантюристи кинулися битися за них.
Спідниці дівчат на реєстратурі задралися, а чоловіків-авантюристів, які витріщалися на це з роззявленими ротами, одразу ж лупцювали їхні супутниці.
Звична картина. Проте наступного моменту разом із вітром з'явилося дещо очевидно чужорідне.
— Клята ельфійка!! Е, а? Де... це я?
[[[[А?]]]]
Чоловік, який з'явився разом із вітром, змусив заціпеніти абсолютно всіх у гільдії авантюристів.
...
..
.
Щойно вітер вщух і зір повернувся, Тояма застиг від побаченого навколо.
"Де це я?"
Усередині будівлі. Дерев'яні стіни, дерев'яна підлога. Усе застелено килимами з хутра диких звірів, довкола тісняться круглі й довгі столи.
У центрі кімнати яскраво палахкотіло щось схоже на величезний смолоскип, а навколо нього на рожнах смажилися м'ясо, овочі та риба.
"Шинок?"
Конструкція була один в один як у шинках у кварталі розваг на острові Бабель. І найголовніше — люди навколо.
Усі до одного були озброєні. Мечі, сокири, молоти, луки.
— ...А?
— Щ-що це за тип, звідки він узявся?
— Навичка? Але на ньому одяг раба.
— Е? Чорне волосся?
— Людина з чорним волоссям і карими очима...
Дзень. Шльоп.
Звук. Один із озброєних бійців, які оточили Тояму й роздивлялися його, упустив свою зброю.
Усі подивилися на дівчину, яка випустила зброю, знесилено опустившись на підлогу.
Тояма впізнав цю дівчину.
Той віз, ті собаки-звіролюди, яких Тояма прикінчив, і дівчина з котячими вушками — одна із сестер...
— ...Це він.
— А? Ель, що з тобою?
— Це він!! Це він!! Чорне волосся! Карі очі!! Раб, який убив Драконячу Жрицю!! Раб, який знищив наш загін!! Це він-н-н-н-н-н-н-н!!
— А, ти ж дівчина з котячими вушками з того воза...
"Ну, я взагалі-то не підозрілий тип. Е-е, хау ар ю?"
— Гей! Гей, Ель! Твої слова — правда?! Це той самий раб, якого шукає Драконяча Жриця?!
— Так, так! Я ніколи цього не забуду! Через нього, через нього та того Лізарда сестра... і всі інші...
— Гей, там кажуть щось про раба.
— Що там таке, бійка? Бійка, бійка!
— Гей, це ж Ель? Он та, яка вижила з розгромленої банди Лайканз...
— О-о, ті бовдури, які змарнували величезний шанс від Драконячої Жриці? Ха-ха-ха, що, знову нас насмішити вирішили?
— Чорт, поналізали... Е-е, дівчино з котячими вушками. Дякую за той раз. Але чого це ти корчиш із себе жертву?
— Заткнися!! Рабе!! Усі слухайте!! Він, він, він!! Раб, якого шукає вся Імперія! Раб, якого шукає Драконяча Жриця! Раб вартістю в десять тисяч імперських золотих монет!
— Ого, звучить так, ніби я чоловік на сорок мільярдів. А що, мені подобається.
— Заткнися, рабе, як ти опинився в цій гільдії? Володієш навичкою?
— Почекайте-почекайте, що та клята ельфійка, що ти — ви розмовляєте термінами, яких я не знаю. Соціопати кляті. І ти, лисий, не треба так радісно наставляти на мене зброю. Я ж з переляку можу тебе й прикінчити.
— А?! Що це закидає якийсь там раб для пригод?
— Г-гей, лисий, зачекай, цей раб хіба не той тип, який убив Дракона? Якщо його провокувати, буде зле.
— Ідіоте!! Подивися на нього!! Цей обшарпаний одяг, брудне й скуйовджене волосся! На руках досі кайдани! Ми можемо це зробити! Прямо тут! І я не лисий! Я зголений налисо!
— Т-так, лисий правий, він виглядає зовсім слабким. Це ж наш шанс... Ми зможемо нарешті вилізти з самого низу й кинути цю очистку каналізації!
— Почекайте, зачекайте, не лізьте самі, я теж, я теж хочу взяти участь. Дивіться, я дістав зброю, тож якщо ми спіймаємо цього раба, вважатиметься, що я теж допомагав!
— Рібе, що робимо?
— Джару, негайно валимо з гільдії. Моя навичка зреагувала. Тут занадто небезпечно. Знайдемо знайомих, попередимо й вшиваємося.
— Зрозумів, від гріха подалі. Ті типи 3-го й 4-го рангів, та й деякі з 2-го, які повитягували зброю... Якщо їх стільки, вони все одно не впораються?
— Ні, без шансів. Він їм не по зубах. Валимо, поки нас не зачепило.
Тояма навострив вуха. Адекватні бійці, які перебували в цьому шинку, швидко залишали приміщення.
Добре, що вони пішли, з ними були б проблеми.
А от порівняно з ними —
"З цими розібратися буде просто. Ви хоч нормально їсте?"
— А?
— Що він там меле?!
— Г-гей, швидше хапайте його! Якщо втече, буде шкода!
Худорляві. Лисі, гладкі, з животами які вивалились.
За їхньою статурою все було видно. Вони харчувалися як заманеться. Лише жир, вуглеводи та алкоголь.
Це була статура людей, абсолютно не пристосованих до бою. Зброя доглянута абияк.
Кінчики мечів надщерблені, обмотка на руків'ях розплелася.
"Їх можна вбити."
П'ятеро. Поки інші більш-менш спроможні бійці не вступили в бій, одного можна прикінчити миттєво.
До того ж від цих бійців не відчувалося справжньої жаги вбивства.
"Ну що ж, як з вами вчинити..."
Тояма якраз закінчив будувати бойову стратегію в голові, коли —
— Убийте його!!
— Убийте його! Убийте цього раба!
Дівчина з котячими вушками почала істерично кричати. Від її попереднього переляканого вигляду не залишилося й сліду.
— Г-гей, Ель, заспокойся, його ж треба взяти живим, інакше немає сенсу!
— Мені байдуже! Мені на все байдуже! Через нього сестру зжерло чудовисько! Якби він не втік! Якби він не підбивав інших рабів! Усе було б добре! Чому такий раб, як ти, живий, а моя сестра загинула?!
— Ну, взагалі-то це ви зробили мене рабом. Хм-м, зрозуміло, багато ваших здохло. Ну, якщо з вашим рівнем підготовки влаштовувати галас у місці, де повно таких чудовиськ, це й не дивно.
Нарухіто зі своєю природною безжалісністю відповів істеричній дівчині. Втім, він казав це без особливого зла.
Дівчина з котячими вушками на мить роззявила рота —
— А, а-а-а-а?! Убити, убити, убити, убити, убити!! Хлопці! Чого ви стоїте?! Швидше вбийте його!
— А, ну, вбивати — це якось...
— Т-так, гільдія ж дала наказ піймати його.
— Т-так, Ель-чан, якщо ми його не піймаємо, то не отримаємо грошей.
Побачивши таку істерику, інші авантюристи почали вагатися.
"Ого, виходить, бійки можна й уникнути." Тояма вже було замріявся про легкий вихід, як раптом —
— Мені байдуже! Убийте його! Тому, хто його вб'є, я зроблю все, що завгодно! Віддам своє тіло, віддам усе, що захочете! Дозволю трахнути себе, тільки вбийте його-о-о-о-о!!
— ...Ель, ти це серйозно?
— Г-гей, чули? Та, яка вижила з тих сестер, сказала, що зробить усе...
— Т-т-трахнути? Серйозно?!
— Е-Ель-тан і я... бу-хі-хі-хі-хі.
"Важко."
Огидна жага вбивства миттєво роздулася.
Бажання. Авантюристи, чиї базові інстинкти зачепила ця пропозиція, спалахнули вогнем хтивості.
— Г-гей, ти справді не проти, Ель?
— Мені байдуже! Я зроблю все! Ви ж постійно залицялися до мене! Мені вже байдуже! Аби тільки він здох!
Попри істерику, ця дівчина з котячими вушками мала справді привабливу зовнішність.
Шовковиста шкіра, стрункі ноги у щільних панчохах, які злегка оголювали стегна — такий дизайн точно подобався чоловікам. Завдяки легкій броні чітко проглядалися вигини її тіла.
— Чому? Чому сестра та всі інші загинули, а ти, ти живий?!
Авантюристи хтивими очима оглядали тіло дівчини, яка продовжувала верещати, а потім подивилися на Тояму.
З чітким наміром: "якщо вбити його, то..."
— ...Ну ви й нікчеми.
Тояма відчував лише глибоке розчарування.
Такі бажання — це сміття. Те, що спалахує від чужих слів під впливом моменту — це не бажання, а звичайна хтивість.
— Ви справді нікчеми. Бажати жінку — це нормально, але у вашому бажанні немає краси. Ви просто піддалися інстинктам, нічим не кращі за тварин.
[Активувано додатковий квест]
[Доказ людяності]
[Ціль квесту: Визначити долю Ель, яка вижила з банди Лайканз]
Бум-бум.
Під глухий звук барабанів над дівчиною, яка продовжувала верещати, з'явилася системна стрілка.
А-а, зрозуміло. Ну, цього разу мені якось байдуже.
"Народну забагато."
Після заяви дівчини про нагороду, натовп який оточив Тояму, виріс удвічі.
Кілька жінок-авантюристок вирішили, що їм тут робити нічого, й пішли, а інші адекватні бійці вже давно зникли.
Людей у формі, які сиділи за віконцями реєстратури, теж не було видно.
— Доведеться використати.
Убити такий натовп без зброї буде надто важко. Тояма більше не збирався стримуватися.
Він почав тихо розгортати туман. Щоб гарантовано вбити всіх.
— Гей, навалюємося всі разом! Байдуже на того Дракона, нас багато, ми його завалимо!
— Г-гей, Ель, ти сказала "вбити", але нагороду отримає тільки той, хто завдасть першого удару? А?
— Мені байдуже, я віддамся всім! Перетворіть його труп на місиво, і я зроблю для вас усе! Тому швиденько!
— Чу-у-у-удово! Чули, хлопці?! Давайте зробимо це-е-е-е!!
— У-о-о-о-о-о-о-о-о!!
Дурість, розпалена примітивними бажаннями, підняла галас.
"Час настав."
Тояма різко розгорнув Кірийябу перед собою. Так, щоб це не зачепило його самого, а вбило лише ворогів.
— Здохни, рабе!
Дівчина з котячими вушками, впевнена у своїй перемозі, посміхалася в оточенні чоловіків.
Дурепа, здохнеш тут ти. Тояма налаштував концентрацію туману так, щоб дівчина померла першою —
— Ой-ой-ой-ой-ой-ой-ой. Здається, моє слово розійшлося по всій Імперії, і навіть жебраки виконують мої накази, але ті, хто зібрався тут, схоже, взагалі не люди.
— ...А.
— Хе?
— К-що, е?
Атмосфера вмить згасла.
Клац, клац.
Звук важкого металу.
Люди один за одним почали падати на коліна й схиляти голови.
Авантюристи, які щойно випромінювали хтивість до дівчини й жагу вбивства до Тоями, бійці 3-го й 4-го рангів, почали один за одним валитися на землю.
Усі до одного тремтіли й притискали голови до підлоги так сильно, аж до крові.
— Хм, мені здалося, чи я чула голос котища? Вона так кумедно прощось верещала.
Це була жінка.
Розкішне золоте волосся до самої талії. Воно коливалось багатим золотом, наче підсвічене сонячним маревом. З невідомої причини її чубчик з одного боку був довшим і закривав одне око.
— Я чітко сказала: знайти раба. З-н-а-й-т-и. А не вбити. З-н-а-й-т-и.
— А... А, а...
Висока, з довгими ногами. Шкіряна броня з нагрудником, що відкривав живіт і зовсім не приховував її фігуру.
На стегнах і талії висіла спідниця з золотими візерунками.
Поклавши руку на неймовірно тонку талію, жінка зупинилася.
Вона зупинилася біля дівчини з котячими вушками, яка тремтіла й не могла поворухнутися.
— Так, чим це тут тхне? Тхне котищем у розпалі тічки. Ну ж бо, защебечи. Я шукаю ту, чий голос щойно кричав "убийте". Давай, защебечи, кішечко.
Блакитне око, те, що не було закрите чубчиком, згори споглядало дівчину.
Дівчина з котячими вушками зблідла, але все ж зустрілася з нею поглядом —
— Няв...
Буль-буль-буль.
Вона пустила піну з рота, як краб, і впала. Схоже, знепритомніла.
— Пфе, нудота, але жити буде. Якби вона мовила хоч слово, я б спопелила її голову.
У цьому приміщенні на ногах залишалися лише Тояма та ця золотовласа жінка.
— ...!?
Важка атмосфера. Золотовласа жінка дивилася на Тояму. Від одного її погляду все всередині німіло й ставало важким.
Це відчуття було йому знайоме за підземеллям і за тією Вежею. Відчуття, яке виникає під час зустрічі з істотою, що стоїть на вищому щаблі еволюції. Якщо згадати найновіший випадок — це той тип у латах...
— Ну й ну, а я ж шукала тебе. Ох, як шукала. Шукала, знаєш. Я шукала тебе, наче мала дитина.
— ...А?
Вона посміхнулася.
Якби сонце могло відчувати симпатію до людини, воно посміхалося б саме так.
— Вона нила, знаєш. Вона нила щоразу, коли я лягала спати. Рана, яку ти мені завдав, жах, який ти в мені посіяв, очниця, яку ти пробив. Ха-ха-ха-ха, а-а, це були справді напрочуд приємні й водночас самотні ночі.
— ...Це попередження. Не підходь до мене ближче. Ти не розумієш, але ти вже в моєму радіусі ураження —
— А-а, ха-ха, це? Я це вже запам'ятала. Хм. Так, як ти й казав, я використала це наступного разу.
— Що?
Тієї ж миті, коли Тояма перепитав, блакитне око жінки спалахнуло —
Спалах.
Повітря спалахнуло. Лише на одну мить.
Навколо спалахнув вогонь, і наступного моменту —
— Не може бути. Це вже вдруге за сьогодні.
Кірийяба, туман Кірийяби, який він розгорнув у повітрі, миттєво згорів. Він більше не відчував реліквії. Кірийяба не спрацювала.
— Ха-ха, я хочу про стільки речей з тобою побалакати. Мені стільки всього треба тобі розповісти. Ну що, ходімо додому?
— Зачекай, зачекай-зачекай-зачекай, я взагалі нічого не розумію, щ-що це за ситуація?! Ти як взагалі нейтралізувала Кірийябу... ні, звідки ти про неї знаєш?!
— Звісно ж, знаю. Я ж була вбита нею. О-о, це був неоціненний досвід. Хвалю тебе. Ти був справді чудовим мисливцем.
З щирою посмішкою жінка знову почала наближатися.
Тояма почав панікувати.
Йому вистачило одного погляду. Статура, ходьба.
Ця дівка занадто небезпечна.
У ближньому бою проти неї немає жодного шансу з десяти тисяч. А козирну Кірийябу вона з якогось дива розкусила й нейтралізувала незрозумілим чином.
— Ти взагалі хто така... А?
Незважаючи на паніку, його бойове мислення продовжувало працювати. І воно дійшло до неймовірного, але найбільш імовірного висновку.
— Що таке? Не бійся так, усе гаразд, підійди ближче. Ха-ха, ну, навіть якщо ти не підійдеш, я сама підійду.
— Ця манера мови, хода, зріст... Цей тиск, Кірийяба, використав наступного разу? Ні, цього не може бути, я ж так ретельно... ні, це неможливо.
— О-о, той останній удар був дуже дієвим. Ха-ха-ха, коли я розповіла про це матері, ти їй дуже сподобався. А от батько чомусь співчував тобі. Ха-ха, навіть просто згадувати про це весело, їй-богу.
Шаст.
Жінка підняла чубчик, оголюючи закрите око.
— А... Та ну, серйозно... серйозно, чи що...
Він усе зрозумів. Подивившись на її закрите око.
У долоні спалахнуло відчуття ножа.
Рана. Її око було закрите. Наче його пробили чимось гострим.
— ...Ти, невже...
У відповідь на слова Тоями жінка знову радісно прикрила рот рукою й розсміялася.
— А-а, я справді дуже хотіла з тобою зустрітися. Мисливцю, який мене вбив, людино, яка мене перевершила. Мій любий супутнику.
— Супутник...?
— Гм, це слово не підходить для людей? Хм, тоді, добре.
Жінка зупинилася, приклала руку до щоки й схилила голову.
А потім, ніби її осяяло, ствердно хитнула головою —
Злегка почервонівши.
— Чоловіче, я прийшла по тебе.
Сонце посміхнулося Нарухіто Тоямі.
.
.
.
(П.П Чомусь орнув з її батьків. Матір рада що донька найшла собі чоловіка (того хто зміг її здолати/вбити), батя поспівчував Тоямі, бо знає свою доньку і дружину хд)
.
(Підпишіться на мій ТГ-Канал, щоб дізнаватись про вихід нових розділів та іншу інформацію: https://t.me/Cactus_Paradise_novel_manga )