Розділ 7 - Трофеї \ возз'єднання \ дивна жінка, звідси починається веселе життя в іншому світі.
— Так, обладунки... ні, не підійдуть. Я не знаю, як їх знімати, та й узагалі не хочу носити обладунки чувака, якого сам і вбив.
Присівши біля залитого кров'ю трупа в латах, Тояма почав обнишпорювати його в пошуках здобичі.
— Величезний спис... Не дуже-то я люблю таку здоровенну зброю. Виглядати вона виглядає круто, але от практичність... До речі, ходили міські легенди, що Асоціація чи США розробляють силову броню, от від такої штуки я б не відмовився. Рогатий шолом... М-да, ніж тут явно пройшов прямо до самого черепа. Мерзота, навіть чіпати не буду. Плащ, матеріал просто супер, але з чого він узагалі зроблений? Та власне, нафіг він мені здався. Щось прикид цього типа сильно змахує на призначених шукачів із Ватикану.
Нічого особливого, що могло б стати в пригоді, не знаходилося.
Проте Тояма здогадувався, що у цього типа в латах має бути запасний засіб для евакуації.
— О, кулон? Невже джекпот? Форма кігтя, магічні знаки... Я ж казав, що у нього є запасний. О? Тут є ще дещо. Що це, військовий жетон? Ну, він золотий, виглядає дорого, та й носити з собою зручно, тож я його забираю.
Він з тріском зірвав те, що блищало на шиї ворога. Це був такий самий Поворотний знак Церкви, який він раніше віддав Лазару. Разом із ним він прихопив золоту пластину, схожу на армійський ідентифікаційний жетон.
— Але все ж, ким насправді був цей тип? Крила, хвіст. Він що, не людина? ...Ну, я його вже прикінчив, тож яка різниця. Упокой, Господи, його душу. Що ж, якщо буде наступний раз, то цього разу ти, мабуть, переможеш. Хоча я молюся, щоб ти більше ніколи не народився на світ.
З боку здавалося, що це легка перемога, але насправді він пройшов по самому краю леза.
Козир Нарухіто Тоями, незареєстрована реліквія Кірийяба, — це зброя, яка в разі точного влучання здатна здолати навіть сильнішого за рангом супротивника, проте її характеристики насправді вкрай нестабільні й небезпечні.
"Кірийяба ж і мене зачіпає. Добре, що тоді дув вітер. Та й часу, щоб туман розійшовся до смертельного рівня, потрібно чимало... До того ж віддача просто жахлива. Ну, головне, що живий, тож усе нормально".
Супротивник повністю недооцінив його. Він не знав про існування козиря Тоями.
І найголовніше — це був бій один на один, де Тояма міг битися, не турбуючись про те, що зачепить когось із цивільних.
Сплетіння всіх цих факторів і дозволило Тоямі вибороти собі життя.
Закінчивши швидкий аналіз бою, Тояма подивився на предмети, які він забрав у типа в латах.
— Добре, тоді скористаюся цим прямо зараз.
Потрібно думати лише про факти. Сон це чи реальність.
"Якщо це був сон, то й нехай. Що б я не робив, я помер у той самий момент, і всьому настав кінець. Я прийму це".
"Але якщо, раптом, це насправді —"
"Якщо це реальність і я досі живий, а все це — продовження мого життя, то мені просто неймовірно пощастило. Існують же сучасні підземелля. Тож немає нічого дивного, якщо трапилося щось подібне".
Якщо це сон, він готовий змиритися з усім. Але якщо є хоча б один шанс на мільярд, що він справді живий і перебуває в продовженні тієї останньої секунди...
— ...Цього разу я не здохну. Я виживу, попри все.
Відповідь Тоями на цю ситуацію була простою.
Упоравшись із першими сумнівами, Тояма знову подивився на магічний знак на своїй долоні.
Він уже знав, як ним користуватися. Принцип роботи залишався загадкою, але іншого виходу не було.
Він не мав жодного поняття, де перебуває, проте повітря навколо було йому добре знайоме.
Повітря сучасного підземелля, повітря Великої ями Бабеля. Інакше кажучи — атмосфера іншого світу, де людині не місце.
— Заспокойся, добре все обдумай.
"Дивитися тільки на факти. По-перше, щодо вбивства людини..."
— Хух, ну, якщо подумати, я спокійно вбивав монстрів. Було б дивно ставати сентиментальним тільки через те, що це людина.
Завдяки такій специфічній логіці, Тояма зміг прийняти реальність. Сучасне підземелля, Велика яма Бабеля, здатне п'янити людей.
Цей феномен, який впливає на мигдалеподібне тіло та синапси мозку, викривляє мораль і перетворює людей на шукачів.
Це сп'яніння за три роки кар'єри шукача вже встигло змінити мозок Нарухіто Тоями.
— І друге — Лазар точно евакуювався звідси. Використавши цей так званий Поворотний знак.
Другий факт.
Тільки те, що Лазар покинув це місце.
Тояма зробив припущення, що якщо використати такий самий Поворотний знак і той самий метод, то він зможе потрапити туди ж, куди вирушив Лазар.
Було ще багато речей, над якими варто було б поміркувати, але місце для роздумів було невідповідним.
Тояма облишив зайві думки і міцно стиснув амулет у руці.
— Нарухіто Тояма!
Він стиснув його і вимовив своє ім'я. Справжній магічний предмет. Тояма з невеликим хвилюванням чекав, що буде далі.
...Але нічого не сталося.
— Е? Що за дурниця. Нарухіто Тояма.
Чути було лише шум води, що падала з водоспаду, та дзюрчання струмка.
— ...Тояма Нарухіто. То-я-ма На-ру-хі-то.
Навіть зміна вимови не допомогла. Він не покрився світлом, як Лазар, і не зміг покинути це місце.
— Жодної реакції... Це що, бракований товар?
Хлюп.
Поки Тояма бурчав, розглядаючи амулет, раптом пролунав сплеск води.
Ні, це був не просто сплеск. Щось мокре розсікло водну гладь і шльопнулося на землю.
— Крокодил.
— А?
Він і не помітив, як ця тварюка опинилася прямо біля його ніг.
Мокре тіло, величезна паща, як у крокодила, а тулуб, що повз по землі, нагадував пуголовка — без рук і ніг, лише з вертикальним плавцем на хвості.
— Оце так, серйозно?
Його очі були покриті білою пеленою, а зуби були чіткими та гострими. Хижак — Тояма зрозумів це миттєво.
[Крокодил, Кроко-кроко, Кроко-кроко-кроко] [Паніка] [Кроко-кроко, Кроко-кроко, Кроко-кроко-кроко-кроко-кроко-кроко]
Хлюп, хлюп, шльоп.
Один за одним, здригаючись своїми чорними тілами, ці створіння почали з'являтися зі струмка. Звиваючи свої слизькі тулуби, погойдуючись і витріщаючись на Тояму, вони почали наближатися до нього.
— ...Ой-ой, хлопчики, чого це ви всі повилазили?
[Крокодил]
Клац!
Раптом один із них роззявив свою величезну пащу, цілячись Тоямі в ногу.
В останній момент Тояма встиг відсмикнути ногу й ухилитися.
— Ого!? Та ви налаштовані вкрай рішуче!?
[Кроко-кроко]
[Паніка]
— Що це за безглузді звуки!? Гібрид пуголовка і крокодила?! Ну й кумедні ж монстри!!
— Чорт, вони що, збіглися на запах крові? Дідько, я занадто розслабився! Гей ви, крокопуголовки!! Подивіться на себе, ви ж такі нікчемні, а перед вами стоїть сповнений сил я! Он там лежать обладунки, в яких щойно з'явилося свіже м'ясо, залите кров'ю! Цільтеся туди, туди!
[Крокодил?]
[Кроко-кроко?]
[Кроко-ні-ні?]
Почувши голос Тоями, ці помісі крокодила та пуголовка, які отримали тимчасову назву крокопуголовки, почали переглядатися й перекидатися своїми кроко-звуками.
Усі вони одночасно кинули швидкий погляд на обладунки, що лежали в калюжі крові.
[Паніка]
Хитаючи головами, вони знову повернулися до Тоями. Вискалюючи свої блискучі зуби та пускаючи слину.
— Ах ось воно як. Живе м'ясо здається вам свіжішим? Ну ладно. Хух!! Оп-ля!!
Тояма різко рвонув з місця.
У такі моменти мозок шукача приймає рішення миттєво. Він одразу обрав варіант із втечею.
Повертатися спиною до диких тварин і тікати — це зазвичай помилка, яка лише провокує їх, але з монстрами все інакше. Провокуй їх чи ні, вони все одно спробують тебе зжерти.
[— Крокодил!!!]
— Чорт, чорт, чорт, чорт!! Кірийяба вкрай неефективна проти раптових атак!!
Як і очікувалося, вони кинулися навздогін. Попри відсутність лап, їхня швидкість на суші була досить високою.
Слиз дозволяв їм буквально ковзати по землі.
[Крокодил!!]
— Матінко-і-і-і!? Та їх там стало набагато більше-а-а-а!? Що це взагалі за тварюки, чому вони женуться саме за мною?! Ех, пан або пропав!! Матеріалізація реліквії!! Кірийяба!! Максимальна концентрація!! Найвища концентрація!!
Він озирнувся на бігу. Їх стало так багато, що навіть рахувати не хотілося.
Кричачи від жаху, Тояма активував свою реліквію. З його грудей почав вириватися системний баг світу, який раніше зміг знищити навіть Дракона.
Умить навколо Тоями почав розповзатися густий і важкий білосніжний туман.
[Крокодил?!]
— Дідько!? Я й сам нічого не бачу!? Стрілко!! Стрі-і-ілко-о-о-о!! Покажи мені ціль, покажи, куди бігти-и-и-и!?
[Активувано додатковий квест]
— О? Чудово, який швидкий відгук.
[Возз'єднання з відвідувачем]
[Ціль квесту: Дістатися до табору Венфілбарни Зільбасол Туск та Марса]
— Текст трохи збоїть, але байдуже! Стрілко, стрілко! О, є!
Навколо був суцільний білий простір, проте системна стрілка чітко вказувала шлях, яким потрібно було йти.
Поки ці тварюки блукають у тумані, треба встигнути —
[Крокодил!!]
Клац!!
Те, що він ухилився, було чистою випадковістю. Удар був націлений прямо в шию Тоями, але він випадково пригнувся, і крокопуголовок клацнув зубами в повітрі, перелетівши через нього.
— Уо-бах?! Ха?! Вони знають, де я перебуваю?! Вони орієнтуються не за допомогою зору?!
[Кроко-кроко-кроко]
Поки навколо панував хаос, мозок Тоями, оптимізований під роботу шукача, почав гарячково міркувати.
"Що ще може слугувати органом чуття, окрім зору? Вуха, ніс... але ж ці тварюки вилізли з річки, вони водні мешканці. А отже, слух і нюх навряд чи є їхніми основними органами чуття. Що залишається?.."
— Тепло!! Термолокатори!! Невже ці тварюки...
[Кроко-о]
— Вони виглядають як пуголовки з крокодилячими мордами, але насправді вони з родини змій?!
[Крокодил]
— Та твої звуки — це ж суцільний обман, тварюко?! Чорт, убийте їх, мікролеза!! Ой-ой-ой-ой-ой-ой!!
Пан або пропав. Він ризикнув і використав реліквію без чіткого плану, але, як і очікувалося, це була помилка.
Пшик, шльоп.
Одяг Тоями почав покриватися порізами. Ця сила вискалювала зуби навіть проти свого господаря. Коли справа доходила до розрізання простору всередині туману, реліквії було байдуже, де господар, а де ворог.
Осічка Кірийяби та її нестабільні характеристики під час такої хаотичної сутички були рівносильні самогубству.
— Чорт, це надто небезпечно!! Скасування, Кірийяба, зупинись! Назад! Додому! Повертайся додому!
Кірийяба миттєво підкорилася наказу Тоями й зупинила свою дію. Кілька монстрів вона, схоже, встигла вбити, але цього було мало. Без достатнього часу для поширення в просторі вбивча сила Кірийяби залишалася низькою.
— Дідько!! Як же незручно бігти!! Кляте гівняне взуття!!
Він послизнувся. Низькоякісне взуття з тонкої шкіри поїхало по мокрій гальці біля берега річки.
[Кроко-кроко]
— А... бл... ін...
Тояма впав. Усе повторювалося точно так само, як і тоді. Величезна зграя монстрів збиралася розірвати його на шматки.
— Невже... це кінець...
Його знову збиралися вбити —
[Негативно. Зафіксовано численну зграю монстрів водного типу, а також людську фігуру, схожу на місцевого жителя, яка тікає від них]
[Попередження. Рекомендується пригнути голову і притиснутися до землі]
Цей голос звучав дуже чітко.
Він нагадував подих вітру, який вільно мчить над безкрайніми пшеничними полями. Хоча манера мови була дещо механічною, наче в робота.
— !? Оп-ля!!
Спрацював рефлекс. Щойно почувши вказівку, він слухняно завалився вперед і проковзнув по землі, ховаючи голову.
[Позитивно. Хороша реакція, місцевий жителю. Венфілбарна, прошу надати дозвіл на початок бою. Я, яка зараз контролюю тіло, займуся порятунком.]
Безпристрасний голос пролунав із глибини темряви.
[Крокодил!!!]
— О, ледь не зачепило!!
[Активувано пасивний ефект: Яструбине око.]
[Кроко-кроко-кроко-кроко-кроко-кроко! Паніка!!]
[Додатково: Використовую владу над вітром Венфілбарни.]
Скелі, що фосфоресціювали навколо, нарешті освітили її силует.
[Оцінка бойової ефективності: Визначено можливість повного знищення ворога без отримання ушкоджень. М-66, паразитарна біологічна зброя Марс. Тимчасовий носій — Венфілбарна.]
Це була жінка.
Довге волосся...
[Позивний: Сієрра Спеціал. Початок бою.]
Золото... Воно сяяло так яскраво, що здавалося, ніби випромінює світло навіть у цьому напівтемному просторі.
Її золоте волосся, що пишною хвилею спускалося до самої талії, м'яко колихалося.
Блакитні очі чітко фіксували кожну тварюку зі зграї монстрів.
Тонка, витончена фігура. Плавним рухом жінка натягнула тятиву лука.
[Паніка?!!?]
Стріла зірвалася з тятиви й полетіла прямо в голову монстра, який якраз стрибав на Тояму.
Пролунав чіткий і приємний звук удару.
— Та ну.
І на цьому все закінчилося.
Це мала бути лише одна-єдина стріла.
Проте вона, наче жива істота, кружляла в просторі, пробиваючи голови монстрам.
Прошивши одного, вона миттєво розверталася в пошуках наступної здобичі. Повністю ігноруючи закони фізики й рухаючись наче жива істота, стріла пробила й убила абсолютно всіх монстрів.
За одну мить уся зграя тварюк замовкла назавжди.
[Знищення ворожих цілей підтверджено. Оцінка бойової ефективності: Подальше зростання. ...Не задирай носа, Венфілбарна. Попри все, наш тандем із ним залишається набагато сильнішим.]
Її золоте волосся м'яко розвівалося. Тільки навколо неї чомусь дув неприродний вітер. Здавалося, ніби вона сама притягує його до себе.
— Неймовірно. Що це взагалі таке, лук і стріли? Вітер?
[Ви не поранені, місцевий жителю? Вам дуже сильно пощасти...]
Дивний одяг.
Він нагадував пухке етнічне вбрання, якого Тояма не бачив навіть на острові Бабель, де збиралися представники найрізноманітніших рас.
Ховаючи лук у ремінь на спині, золотовласа жінка простягнула йому руку і...
[Е?]
...раптом застигла.
Її блакитні очі широко відкрилися, а витончені губи здивовано прочинилися.
Вона була неймовірною красунею. Тояма, відчуваючи легку ніяковість, вимовив:
— А, так, усе гаразд. Дуже дякую, ви мене справді врятували. ...Е-е, з вами все гаразд?
[Негативно... Не може бути, чорне волосся, карі очі, така структура ДНК... Ти що, японець?]
— А, ну так, я з Ніхону, але...
Невже в цьому було щось погане?
І раптом золотовласа жінка сильно насупилася.
[Негативно. Що ти верзеш, Венфілбарна? Я якраз проводжу аналіз цього місцевого жителя, а? Знайомий? Гей, зачекай, сьогодні право на керування цим тілом належить мені...]
Це виглядало так, наче вона з кимось сперечається.
Попри те, що навколо були лише Тояма та ця жінка, золотоволоса дівчина почала говорити сама з собою.
А потім вона раптом замовкла, її голова безсило опустилася, і вона завмерла на місці.
— Е?! Гей, послухайте!! Ви в порядку? Зачекайте... а?
Він утратив дар мови від тієї аномалії, яка розгорнулася прямо перед його очима.
Золоте волосся, що нагадувало багате пшеничне поле і викликало асоціації з сонцем, почало змінювати свій колір.
Місяць, світло місяця в нічному небі, холодна срібна ложка, вітер, що віє в глибокій ущелині.
Її волосся на очах почало ставати срібним.
— Кх-кх, ха-ха, ну треба ж. Он воно як, так ось у чому була справа.
Вітер підхопив її пасма.
Він вправно вихопив частину її довгого волосся по центру і почав заплітати його в косу, наче мати, яка акуратно зачісує свою доньку.
— Ха? Волосся... але чому?
Тояма широко відкрив очі від подиву.
— Ха-ха-ха, ну ж бо, не треба робити такий здивований вираз обличчя. Привіт, давненько не бачилися, людино з Ніхону.
Колір її очей теж змінився. Очі, які раніше здавалися шматочком блакитного неба чи літнього моря, тепер переливалися сімома незрозумілими кольорами.
Її веселкові очі, від одного погляду на які можна було збожеволіти, вигнулися в глузливій посмішці, наче вона щойно побачила щось надзвичайно кумедне.
— Ха? Ти... хто взагалі така?
— А, точно. Точно-точно. Для вітру це довгоочікуване возз'єднання, але для тебе це ж наша перша зустріч. Ха-ха-ха, яке ж цікаве місце ця Вежа, серйозно. Справжня точка сходження, де перемішалися всі часи та простори.
— ...Вибач, я вдячний за порятунок, але з тобою все гаразд? Твоя манера мови та й атмосфера навколо раптом стали геть іншими.
— Ха-ха, ну, у мене тут свої нюанси. Вибач, що заплутала тебе. Що ж, давай заново, приємно познайомитися, людино з Ніхону.
— ...Хто ти така, в біса?
— Венфілбарна Зільбасол Туск, просто мандрівниця... ну, принаймні зараз.
— В-Венфілбарна?
— Ха-ха-ха, так незвично бачити тебе з таким виразом обличчя. Вітер майже не пам'ятає, щоб на твоєму обличчі відображалися звичайні людські емоції. Ну, зважаючи на те, які стосунки були між вітром і тобою в ті часи, це й не дивно.
— .........
Незрозумілі й дивні слова, манера мови, яка натякала на те, що вона добре знає Тояму.
Спрацював рефлекс, і Тояма тихо активував свій козир.
Він почав непомітно розгортати навколо себе прозорий туман...
— Ну ж бо, не треба так сильно напружуватися. Я просто трохи розхвилювалася через таку ностальгічну й несподівану зустріч. Тому, будь ласка, припини розгортати свою Кірийябу. Нарухіто Тояма-кун.
— ...Та ну нафіг, хто ти взагалі така, чорт забирай?
Рівень його тривоги миттєво злетів до максимуму. Вона знала не лише його ім'я, а й навіть особливості його озброєння.
— Гм... Твій... майбутній заклятий ворог?
Вона приклала вказівний палець до підборіддя й кокетливо схилила голову набік.
Цей жест був настільки неймовірно милим, що Тояма ледь не задивився на неї, проте вчасно взяв себе в руки й не подав виду.
— Про що ти взагалі говориш?
— Марсе, я хочу трохи побалакати з ним. Ну не злися ти так, ти теж можеш послухати, я не проти.
Ігноруючи запитання Тоями, срібновласа жінка знову почала розмовляти з кимось невидимим.
Це виглядало так, ніби в одному тілі одночасно співіснували дві абсолютно різні особистості з однаковими обличчями.
— Ну гаразд, розмовляти тут якось незручно. Зовсім поруч розташований наш табір. Я можу провести тебе туди. Не відмовишся від мого запрошення?
— ...А якщо я скажу, що хочу відмовитися?
— Гм, це буде проблемою. А, точно, ти ж завжди був саме таким типом. Що ж, давай одразу викладу тобі вигоду. Якщо ти слухняно приймеш моє запрошення, я розповім тобі про те, в якій ситуації ти зараз опинився. Ну і на додачу, у нас є чудовий смачний чай. Ну то як?
"Чай."
Вкрай виснажений мозок Тоями миттєво збунтувався, вимагаючи цього тепла та приємного аромату.
Перед своїми миттєвими бажаннями Тояма завжди був абсолютно безсилим.
— ...Буду вдячний за запрошення.
— О, який слухняний хлопчик, чудово. Тоді ходімо сюди. Нарухіто Тояма, іди за мною.
— А, добре, Ве... е-е, а як мені краще вас називати?
— Гм? А-а, точно. Можеш просто кликати мене Вен... ні, мабуть, краще не треба. Коли ти вимовляєш моє ім'я, ха-ха, мені стає трохи моторошно й неприємно.
— ...Ви мене так сильно недолюблюєте?
— Ха-ха, це ти недолюблюєш вітер. О, точно, згадала одне чудове прізвисько.
Срібновласа жінка вигнула свої веселкові очі, наче кішка.
Вона трохи поправила свій пухнастий капелюх, нахилила голову й посміхнулася так, ніби спеціально демонструвала Тоямі одну конкретну частину свого тіла.
— Твої вуха... вони загострені? Невже ти з тих... ну, з тих популярних у фентезі...
Вони були загостреними.
Це були не людські вуха. Вони мали чітку форму тієї самої раси, яка так добре знайома всім за фентезійними історіями.
— Ха-ха, ну так. Можеш спокійно кликати мене цим словом. Е-е... Якщо я правильно пам'ятаю, в ті часи ти... а, точно-точно.
Наче намагаючись виудити з пам'яті якісь старі, далекі спогади, довговуха жінка торкнулася своєї голови й подивилася кудись у далечінь.
— Кликав мене "клята ельфійка", правильно?
Вона хитро посміхнулася й грайливо підмигнула Тоямі одним оком.
— ...Ти що, з цих, з садомазохістів?
— Можеш не хвилюватися, вітер точно не буде вимагати від тебе нічого подібного.
Він рушив слідом за її срібним волоссям, що м'яко колихалося під час ходьби.
Незабаром попереду показалися намети, стільці та багаття, від якого з приємним тріском розліталися дрібні іскри.
————
Сучасне життя в підземеллі. Продовження – у Відкритому світі іншого виміру!
〜 Жадібний авантюрист кидає головний квест під три чорти й вирушає на пошуки пригод, працює в пекарні, стає утриманцем Дракона й кормом для вампірів, попутно вибиваючи всю дур з похмурих і депресивних поганих кінцівок відповідно до своїх бажань 〜
Початок історії.
.
.
.
(П.П Йойки, а я не знав що тут будуть приколи з викривленням часу, і тд., тепір мені зрозуміло стало чому в Манзі вона так спілкувалась з Нарухіто.)
.
(Підпишіться на мій ТГ-Канал, щоб дізнаватись про вихід нових розділів та іншу інформацію: https://t.me/Cactus_Paradise_novel_manga )