Розділ 56 - Стеж за своїми словами, адже Дракон завжди їх чує
………
……
…
Трохи раніше, коли Тояма в піднесеному настрої прямував до Кольорового міста.
У Посольстві Драконів.
— Су-пу-пу! Ой-ой-ой, Драконе Колекціонере. А в тебе, виявляється, досить цікаве хобі. Скільки ми не бачилися, а ти знову трохи округлилася.
— ………Ти, схоже, дуже хочеш згоріти в моєму полум’ї.
Кімната була величезною. Настільки просторою, що навіть цілий оркестр, якби його сюди занести, не зайняв би й половини цього приміщення.
Незвичний сміх весело лунав у просторі.
У спальні Дракона Колекціонера, Дракон Людського Знання сиділа перед невеликим столиком і всміхалася. Дракон Колекціонер дивилася на неї, дедалі сильніше звужуючи свої блакитні очі.
— Та ні-ні-ні-ні! З твоєю нинішньою силою тобі мене не спопелити. Для цього тобі знадобилася б принаймні третина жару того клятого Вогняного Дракона. Ні, хоча б п'ята частина…
— Фу-ка-ка! Як же важко старим драконам, які можуть хизуватися лише минулими заслугами. …Стара драконко, негайно закрий це. І зараз же поверни мені!
"Це" — зошит, на який вказала Аліс. Дракон Людського Знання тримала його, затиснувши між великим і вказівним пальцями.
Обкладинка була зроблена з вичиненої шкіри, здертої зі старої особини монстра першого класу — великого оленеподібного чудовиська, відомого під назвою "Ескімоський Карибу." Дракон Людського Знання погладила обкладинку.
Шурхіт.
Проігнорувавши слова Аліс, Дракон Людського Знання розгорнула зошит.
— Су-пу-пу! Ну-ну, що тут у нас? "Я хочу стати з ним ближчою, хочу краще його зрозуміти. Але я — Дракон, а він — людина. Ми не однакові істоти. Саме тому, щоб зрозуміти його, мені доведеться докласти зусиль. Я і раптом — докладати зусиль. Хм, непогано. Отже, люди ведуть записи, щоб замислитися над собою, і це називається…"
— Припини-и!! Не читай мій щоденник!! Ах ти негіднице!!
Гучний крик Аліс пролунав на всю кімнату. У її голосі бриніли сльози — чи то від люті, чи то від сорому. Дракон і сором. Зазвичай така емоція була для Драконів неможливою.
— Су-у-пу-пу! Та ні-ні-ні-ні! Драконе Колекціонере, А-А-Аліс! Ти ж стала неймовірно цікавою! Щоденник?! Ти ведеш щоденник?! Дракон веде щоденник?! Оце так! Ну й здивувала ти мене, нічого не скажеш!
— У-у-у-у! Віддай! Тобі не соромно поводитися так по-дитячому?! Ти ж древній Дракон, як мій дідусь і бабуся! Чого ти взагалі так поводишся?!
— Я ж дослідниця. Якщо мене щось цікавить, то я мушу це дослідити! А-ха-ха-ха! Та й ти, дивися, якою милою стала!
Спалахнуло золоте полум'я, випалюючи повітря.
Дракон Людського Знання легенько помахала вказівним пальцем, і золоте полум'я, слідуючи за її рухом, перетворилося на пару.
Золоте полум'я не могло дістати до срібла.
— Т-ти… Мене це дратує! Та й узагалі, що це таке?! Твоя поведінка перед Нарухіто й зараз, навіть те, як ти називаєш себе, — усе зовсім різне!
— Су-пу-пу-пу! Це ж його вподобання. Я така сама, як і ти: теж хочу зрозуміти його, хочу наблизитися до нього. Хочу, щоб він обрав мене. А якщо так, то хіба не цілком природно підлаштовуватися під його смаки? Це ж очевидна стратегія.
Дракон і Дракон. Аліс кричала, але срібноволоса красуня-Дракон, Дракон Людського Знання, залишалася цілком незворушною.
Вона полегшено зітхнула й провела пальцями крізь своє улюблене біло-срібне волосся, колір якого змінила заради того, хто їй подобався.
Срібні пасма коливалися, немов пальці, занурені в проточну воду. Самого цього руху було достатньо, щоб будь-яка нижча істота, побачивши його, втратила голову.
— …Стара драконко, чому ти так причепилася до Нарухіто? Я знаю, що тобі подобаються люди, але чому ти раптом почала так сильно цікавитися саме одним із них?
Проте на Аліс це не справляло жодного враження. Сонце не заздрить Місяцю й не милується ним.
— Хм-м?
Дракон Людського Знання вдавано схилила голову у відповідь на запитання Аліс.
— Не "хм-мкай" мені тут! Не ухиляйся від відповіді! Для тебе люди завжди були лише іграшками. Ти могла милуватися ними, але ніколи нічого від них не прагнула. То що ж сталося останнім часом?
— Ого… Юний Драконе, Аліс-чан, невже ти хоч трохи подорослішала? Навчилася сумніватися й ставити запитання. А Нарухіто-кун, виявляється, теж здатен на дивовижні речі…
— Зараз Нарухіто ні до чого. Дай відповідь на моє запитання.
Золотокоса красуня-Дракон чітко відрізала. Її глибокі сині очі були широко розплющені, а постава — бездоганно рівна. Її краса була майже жорстокою, а кожне слово звучало твердо й виразно.
— Су-пу-пу! А мені здається, що він тут дуже навіть до чого. …На, тримай. Повертаю. Вибач, що зазирнула без дозволу. Щоправда, коли наступного разу буде настрій, я ще почитаю.
— …Який ж у тебе поганий характер. І хіба так виглядає той, хто просить вибачення? То що там із моїм запитанням?
— Що саме?
— Не викручуйся, підступна жіночко. Скажи, чому ти так причепилася до Нарухіто. Відмовити я тобі не дозволю.
— Ой-ой! То це ми тепер говоритимемо про права між нами, Драконами? Права Дракона може відібрати лише той, хто здолав Дракона. Су-пу-пу! А я щось не пригадую, щоб ти мене перемагала.
— Та ти взагалі нахлібниця! Що ти верзеш у такому становищі? Я тебе вижену!
— …Якщо подумати, я й справді тут неабияк прижилася.
— Нічого ти тут не прижилася. Бернал, Фаран та інші намагаються непомітно тебе випровадити й вдаються до всіляких капостей, але ти просто зовсім не звертаєш на них уваги.
Аліс із байдужим поглядом дивилася на самовдоволене обличчя Дракона Людського Знання.
Покоївки намагалися непомітно позбутися непроханої гості: то залишали в її спальні ніж із промовистим натяком, то перевертали всі стільці в гостьовій кімнаті, яку вона самовільно захопила. Проте на Ай Кельбрем Доктустеїл ці витівки не справляли жодного враження.
— Ой-ой-ой, як холодно! Я ж лише намагалася по-дружньому спілкуватися з онукою свого друга.
— Якщо дивитися очима онуки, жити поруч із другом її дідуся, який до того ж нахлібник, — це дуже незручно. Драконе Всезнання, це наказ господині дому. Поясни, чому ти так причепилася до мого Вбивці Драконів.
— Су-пу-пу! Яка пихата господиня. Ой, Аліс. Моє ім'я — не Дракон Всезнання, а Дракон Людського Знання. Не плутай.
— …І це теж пов'язано з Нарухіто?
Молодший Дракон звернулася до старшого, який без жодного попередження змінив власне ім'я.
Не відводячи погляду й не дозволяючи співрозмовниці ухилитися від відповіді, Аліс дивилася на неї. Дракон Людського Знання звузила очі й зітхнула.
— …Ага, пов'язано. Господине. Су-пу-пу! Усього розповідати я не збираюся, але… Так, мабуть, ось що я тобі скажу.
Дракон Людського Знання випростала довгий палець.
Чорна довга спідниця й жилет такого самого кольору, як ніч.
Срібне волосся спадало на одяг, мерехтячи, наче зоряне світло в нічному небі.
— Не виключено, що він — не лише твій Вбивця Драконів.
— …Ти жартуєш? Якщо так, то з почуттям гумору в тебе кепсько.
Навколо дедалі дужче холоднішало. На щастя, у цьому просторі не було жодної іншої істоти, крім Драконів. Інакше вона могла б не витримати дедалі сильнішого тиску й загинути.
— Та ні, це зовсім не жарт. Дракон і Вбивця Драконів тісно пов'язані. У цьому світі немає сильнішого зв'язку. Істота, здатна вбити того, кого неможливо вбити. Чужорідна сутність, що долає закони світу. А-а, хіба всі Дракони не люблять усе цікаве?
— До чого ти ведеш?
— Так само, як він убив твою "нудьгу", він убив мій "відчай". Аліс, раз уже ми про це заговорили, скажу тобі все прямо й без натяків.
Дракон Людського Знання, сидячи перед невеличким столиком спиною до Аліс, усміхнулася їй через дзеркало.
— Він — мій.
Це була усмішка Дракона. Спотворене бажання старого Дракона, від якого навіть у її одноплемінниці Аліс пробіг легкий мороз по спині.
Зухвалість істоти, яка вважає людину своєю власністю. І водночас — слова істоти, що стоїть над усіма іншими, слова, які Дракону дозволено промовляти.
Панувати, завдавати болю, випробовувати, битися, мучити.
Так само, як люди сплять, їдять і чинять насильство, у Драконів на рівні інстинктів закладені й такі прагнення…
— Замовкни! Він нікому не належить. Він не є чиєюсь власністю.
Але вона… Драко, Аліс Драл Флеартейл.
Лише вона не визнавала цих слів.
Аліс поважала самого Тояму Нарухіто, приймала його таким, яким він є, і вирішила йти шляхом поглиблення свого розуміння його. Тому вона нізащо не погодилася б із цією думкою.
Він не належить нікому. Навіть їй самій. Саме тому він такий цінний, саме тому…
— …Су-пу-пу. Ти й справді дуже виросла. Невже Дракон Колекціонер не хоче перетворювати власного Вбивцю Драконів на частину своєї колекції?
— Ось через таких дилетантів і виникають проблеми. Кожну річ треба шанувати належним чином. Навіть якщо він буде поруч зі мною, то не зможе повною мірою розкрити свою цінність.
Аліс заплющила очі.
"Він вільний саме тому, що прагне чогось і йде вперед. Так, він…"
Заплющивши очі, вона легко могла пригадати його постать, його слова, його погляд.
Таким вона бачила Вбивцю Драконів — справжнім, яким він був насправді.
Він ніколи не діяв так, як їй хотілося. Був зухвалим, дивним і завжди залишався істотою, за якою було цікаво спостерігати.
— …Саме тому, що він не належить мені, він прекрасний.
Тихо промовив Дракон Колекціонер.
У її блакитних очах світилося ніжне світло. Таке, наче вона оберігала чиюсь мрію.
— …Якось навіть прикро. Схоже, ти все ще ближча до нього, ніж я.
Дракон Людського Знання глибше відкинулася на спинку крісла перед невеличким столиком і зітхнула.
— Хм! Бо я його друг. Ой? Ой-ой-ой-ой-ой? Драконе Людського Знання, а якщо подумати, то хто ти йому така? М-м? Наскільки мені відомо, Нарухіто вважає тебе моторошною істотою. Хіба ні?
— Ого, а ти вмієш відповідати. Але ж ти, су-пу-пу, не знаєш… що означає залишатися просто другом.
— Що ти маєш на увазі?
Аліс спантеличено замовкла. Дракон Людського Знання лукаво примружила очі й подивилася на молодого Дракона.
— Ох, бідолашний юний Драконе. Ти хоч знаєш, ким хочеш стати для нього? Ні, не відповідай. Залишайся й далі задоволеною тим, що ти його друг. Мене це цілком влаштує.
— Щ-що? Що це взагалі таке? Звідки в тебе така впевненість… Я-я його друг, і…
— А я зовсім не хочу бути його другом.
— Щ-що ти сказала?..
Цього разу Аліс не змогла відразу відповісти. Ці слова виходили за межі її розуміння. Чому? Адже Дракон Людського Знання теж мала прихильність до Нарухіто. То що означало її небажання бути йому другом?
Для Аліс, яка знала лише один спосіб зблизитися з людиною — стати її другом, слова Дракона Людського Знання були цілковито незрозумілими.
— Я хочу, щоб він дивився на мене. Хочу, щоб він шепотів лише мені. Хочу, щоб він розповідав про своє життя тільки мені. Це не дружні стосунки. Я прагну чогось зовсім іншого.
Дракон Людського Знання знала ім'я власного почуття.
Почуття, глибшого за темряву, гарячішого за полум'я й підступнішого за хворобу.
Вона знала справжню сутність почуття, що зводило з розуму її розум і серце та обпалювало горло.
— А ти, Аліс Драл Флеартейл? Чого ти прагнеш від свого Вбивці Драконів?
Дракон Людського Знання знала назву того почуття людського серця, про яке Аліс навіть не здогадувалася.
— …Я не хочу тобі цього казати.
— Ой, су-пу-пу! Мене відшили. Ну, хай там як…
"Кхм". Дракон Людського Знання прокашлялася, розслаблено відкинулася на спинку крісла й закинувши голову назад, подивилася на Аліс.
— Аліс, я тобі не програю. Просто знай це.
— Хм… Я не знаю, про яке змагання ти говориш. Але якщо ти заважатимеш йому бути собою чи станеш на заваді його шляху, я неодмінно спалю тебе дотла.
— Су-пу-пу! А-а, ти й справді змінилася. Ні, може, зазнала впливу? Хто ж він такий для тебе?
— Це й так зрозуміло. Він — мій Вбивця Драконів і мій друг.
Аліс знала, що для того, аби потоваришувати з людиною, потрібно стати її другом.
Аліс не знала справжнього значення власних почуттів.
Принаймні поки що.
— Яка ж ти вперта. Ну та й нехай. Якщо ти й далі йтимеш шляхом дружби, мені це тільки на руку. Су-пу-пу! Гаразд, як би мені запросити Тояму-куна кудись розважитися? Може, до сауни? Хм-м… Здається, в Академії ще зберігалися тексти, залишені Даймьо…
— Фу-ка.
Щойно Дракон Людського Знання почала щось бурмотіти собі під ніс, Аліс розтягнула губи в самовдоволеній усмішці.
Вираз обличчя був хижим, але це була саме усмішка.
— …Що це за огидна посмішка, Драконе Колекціонере? Яка ж гидка драконяча пика. Зарозуміла усмішка того, хто впевнений, що стоїть вище за співрозмовника. …Точнісінько як у твого дідуся. Як же це дратує.
— Фу-ка-ка! Та нічого. Просто… Знаєш, зараз у мене чудовий настрій.
— Що ти сказала?
— Та ні, просто я вкотре переконуюся, що й сама я — справжній Дракон. Знову відчуваю інстинкти, властиві нашому виду. Змагатися, перемагати й дивитися на суперника згори вниз. Інстинкт боротьби, закладений у нас, Драконах. А коли змагаєшся з іншим Драконом, задоволення зовсім особливе.
— Оця твоя манера говорити натяками така схожа на ту дівчинку. Одразу згадується Дракон Води. …Що ти хочеш сказати, мала?
— Фу-ка-ка! Ану поглянь на це.
Широко всміхаючись, Аліс підійшла до Дракона Людського Знання й обережно витягла з-за пазухи пергамент.
В Імперії, де технології виготовлення паперу були добре розвинені, пергамент вважався особливою розкішшю.
Дракон Людського Знання з підозрілим виразом обличчя поглянула на простягнутий їй пергамент.
— Хм? Папір? Покритий захисним воском… О, "Мова Першої Цивілізації"… Ну-ну, що тут у нас? "Я, Тояма Нарухіто, висловлюю вам свою вдячність за допомогу під час переговорів із “Ковальнею” щодо повернення смартфона. Відповідно до нашої угоди, я, Тояма Нарухіто, зобов'язуюся якнайшвидше запросити вас, шановна пані Аліс Драл Флеартейл, у зручний для вас день на дружню трапезу або провести з вами час в околицях Міста Авантюристів. Також до дня нашої зустрічі я зобов'язуюся зберігати цнотливість і не вступати в інтимні стосунки з іншими істотами, особливо жіночої статі…"
Ц-це…
Дракон Людського Знання широко розплющила очі.
А Дракон Колекціонер гордовито й довго фиркнула.
— Фу-ка-ка! Ось воно як! Хм-хм. А-а, вибач, але розважатися з Нарухіто будеш не ти, а я. Його розклад уже заповнений: він проведе час зі мною, своїм другом. Фу-ка-ка! Хм-м? Як там ти казала? Думаєш, як запросити його розважитися? Фу-ка-ка! Ну-ну, давай, напружуй свій хвалений розум і вигадуй!
Аліс кружляла навколо Дракона Людського Знання, наче танцювала. Спідниця її простої домашньої сукні розліталася, мов квітка, що розкриває пелюстки.
— А-а, який чудовий настрій! Адже те, чого так прагне ця стара Драконка Всезнання… Ні, Дракон Людського Знання, уже є в мене! Фу-ка-ка! Першою партнеркою Нарухіто будеш не ти, а я-а-а!
Аліс тицьнула в неї пальцем і вдала надзвичайно самовдоволений вираз, властивий Драконам. Її обличчя сяяло від радості — цілком відповідно до її психологічного віку, який ще не сягнув підліткового.
— Г-г-г… Дідько… Мені навіть нічого заперечити… Чому цього разу ти так швидко перейнялася почуттями до Нарухіто-куна?..
Дракон Людського Знання тихо пробурмотіла це. Її прекрасне обличчя скривилося від щирої досади.
— П-почуттями?
Та це слово влучило просто в Аліс. Її радісний переможний танок миттєво урвався.
— Е? Що це за реакція? …Невже ти сама ще не усвідомила власних почуттів?
— Почуття?.. Я? Це… почуття?.. До Нарухіто?
Вона кліпала очима. Раз, ще раз, знову й знову.
Не могла вгамуватися.
— Оце так… Ти й справді незвичайна. Бажання зрозуміти когось, зблизитися з ним, бути поруч… Якщо почуття до іншої істоти, незалежно від її статі, — це не прихильність, то як іще його назвати? Залізний Драконе, Драконе Квітів, та скільки ж можна було оберігати дівчинку від усього світу?!
— У… А… Я, я… Ні, я просто… Нарухіто…
— Бути другом, зближуватися з ним — спосіб і підхід ти обираєш сама. Але ми з тобою — Дракони, яким сподобався один і той самий самець. Тож, як кажуть, навіть суперниці можна допомогти: не варто принаймні обманювати саму себе щодо своєї мети, Драконе Колекціонере. Це тобі порада від старшої.
— Я… відчуваю прихильність… До Нарухіто… П-прихильність… Тоді це почуття… Ні, такого не може бути. Я — Дракон, а він — людина. І я відчуваю до нього прихильність…
Аліс зовсім заціпеніла й не чула слів Дракона Людського Знання.
Космічний Дракон.
— Гей, Аліс? Аліс-ча-а-ан! …Су-пу-пу. Та годі, нічого не вийде. Вона цілком поринула у власний світ…
Дракон Людського Знання зітхнула й знову сіла перед невеличким столиком. Хто б міг подумати, що їй доведеться побачити такий бік Дракона Колекціонера? Вона стримувала усмішку, що сама собою з'являлася на обличчі.
— Що ж, залишмо цю дівчинку в спокої. А я тим часом займуся своїм щоденним спостереженням за Тоямою Нарухіто. …Магічна формула Дракона Людського Знання. Починаю висувати гіпотезу. "Водяна лінза" — проникнення до структури світу завершено.
Вона почала промовляти магічну формулу.
Технологія обману, що проникає у світ і спотворює його. Обхідний шлях, знайдений людьми й Драконами: вплітати власні побудови у закони світу й таким чином порушувати їхній лад.
— Гей, що ти робиш?
— Та нічого особливого. Це моє покликання, моє хобі. Вранці, опівдні й увечері. Якщо я не побачу його обличчя хоча б тричі на день, то не знаходжу собі місця. Ну-ну, цікаво, що він робить цього разу. Минулого разу я лише ненадовго відвернулася, а він уже встиг посваритися з дварфами, а потім спробував виготовити самогон і посварився з тими Круками. Ніколи не знаєш, що він утне наступного разу…
— Чому ти робиш це в моїй кімнаті… Та й узагалі, це ж…
— Су-пу-пу! "Водяна лінза" — нова магічна формула, яку я створила. Зручно, правда? А те, що я роблю це саме у твоїй кімнаті, — радше вияв турботи. Він же не надто любить писати, чи не так? Тобі хіба не цікаво? Що робить, про що думає й із ким розмовляє Тояма Нарухіто, коли тебе немає поруч?
Легко, майже невагомо, у порожньому просторі з'явилися водяні бульбашки. А вже наступної миті вони раптово розширилися й перетворилися на тонку пласку поверхню.
За мить у кімнаті утворилася водяна плівка, схожа на дзеркало.
— …Це лише бажання друга переконатися, що його товариш не потрапив у халепу. Гаразд… Дозволяю. Але натомість покажи й мені, що там із Нарухіто.
— Су-пу-пу! Авжеж, перевірмо "Водяну лінзу". Ну що, наш Вбивця Драконів поводиться чемно?
"Тому… У мене є чудова ідея. Лазаре, Сторл."
Водяна плівка розгорнулася в повітрі й стала дзеркалом, крізь яке можна було бачити на відстані.
На водяній поверхні, що ширяла в повітрі завдяки магічній формулі, немов на сучасному телевізорі, з'явилося зображення Тоями Нарухіто.
— О… Це Нарухіто.
— Як завжди, у нього така хитра усмішка. Але саме це в ньому й миле.
Слова двох красунь-Драконів були різними, але вирази облич — однаковими. Вони радісно дивилися на свого Вбивцю Драконів.
Надворі саме була друга половина дня.
"Знайти ту жінку — ось що нам потрібно зробити просто зараз."
"Вона тобі настільки потрібна, Нарухіто?"
"Так, потрібна. Іншого способу я вже не бачу. Мені більше нічого не спадає на думку, крім як знайти її."
— Фу-ка?
— Су-пу?
Але це тривало лише мить.
У цьому світі завжди все відбувається невчасно.
Дві красуні-Дракони побачили Тояму Нарухіто в найгірший із можливих моментів.
Вони не знали, що Тояма Нарухіто прямує до Кольорового міста заради власних підступних задумів.
Вони не знали, що та жінка — Єпископ Церкви Ангелів.
Тояма по той бік "Водяної лінзи" теж нічого не знав. Чоловік, який вважав себе мисливцем, просто зараз, сам того не усвідомлюючи, наближався до власного ешафота, роблячи хоп, степ і…
"Ну що ж, час штурмувати Кольорове місто! Житиму заради власних бажань і робитиму те, чого мені хочеться!"
— Штурмувати Кольорове місто? "Крім тієї жінки, мені нічого не спадає на думку?"
— "Житиму заради власних бажань і робитиму те, чого мені хочеться?"
Дракони без жодних емоцій повторили слова Тоями.
Його звична фірмова фраза цього разу зіграла з ним як найгірший жарт.
Ох, Тояма Нарухіто й гадки не мав, що відбувається.
— …А?
На лихо, вони почули лише ті слова, які було так зручно зрозуміти неправильно.
З облич двох красунь-Драконів наче стерли всі емоції.
Дракон Колекціонер міцно стиснула запечатаний воском документ, у якому була записана обіцянка від Тоями Нарухіто.
Дракон Людського Знання клацнула пальцями, і "Водяна лінза" зникла.
Запанувала мовчанка. Але тиск Драконів дедалі зростав. І тоді, майже водночас, вони заговорили:
— Аліс Драл Флеартейл.
— Ай Кельбрем Доктустеїл.
Вони одночасно назвали одна одну на ім'я. Їхні погляди не перетнулися, але обидві дивилися в одному напрямку.
— Я ненадовго вийду.
— Я теж. Мені треба вийти.
— …Куди саме?
— До Кольорового міста.
— Який збіг…
Блакитні очі. Зіниці звузилися й стали вертикальними щілинами. Золоте мерехтіння закружляло в райдужках.
Темні очі. Зіниці також стали вертикальними щілинами. У темній глибині очей пристрасть уже неможливо було стримати.
Ніхто з них не усміхався.
— Ходімо.
— Ходімо.
Ось так усе й вирішилося.
Так і сталося.
.
.
.
(П.П Мдем, закохані дівчата як ми бачимо, думають лише про своє, коли почули щось до чого можна приревнувати, при цьому до кінця дослухати вони не додумались. Бідний Тояма хд)
.
[Підпишіться на мій ТГ-Канал, щоб дізнаватись про вихід нових розділів та іншу інформацію: https://t.me/Cactus_Paradise_novel_manga]