Розділ 54 - Рушаймо в нічне місто!
Місто Авантюристів — Агатра.
Важливий осередок Південних земель Імперії, що може похвалитися численним населенням та економічною могутністю, які не поступаються імперській столиці.
Це місто має велике значення для промисловості Імперії, зокрема й для гільдії авантюристів.
Велике місто, де живе безліч людей, заробляють величезні гроші, а витрачають їх ще більше. І якщо це місто людей, то, звісно, тут вирують найрізноманітніші бажання.
— Говорить Фаєр-1. Ціль візуально виявлено. Усі групи, доповісти про ситуацію.
— Говорить Фаєр-3. Ціль теж виявлено-діс. Хоч колір волосся й макіяж змінено, це безсумнівно наша ціль-діс. Замаскувати її ходу та звичні жести не вдалося-діс. Я ж розумниця, тож одразу її впізнала-діс.
— …Говорить Фаєр-2… Слухай, Нарухіто. А що це ми взагалі робимо?
Район, де вирували нічні пристрасті, називався "Кольорове місто". Це був величезний квартал розваг, де серед задушливої нічної спеки вирували кохання, обман і гроші.
Серед жінок у спокусливому вбранні, п’яних чоловіків із задоволеними обличчями й суворих охоронців, снували тіні.
Ані ліхтарі, що освітлювали вулиці, ані смолоскипи не могли розігнати темряву, у якій вони ховалися.
— Гей, Лазаре, під час операції користуйся позивними.
— Тоямо, ви теж-діс. Зараз Лазар — не Лазар, а Фаєр-2-діс.
— Ой, точно. Вибач, Сторл… тобто Фаєр-3.
— Та ви й самі не дуже дотримуєтеся власних правил.
Тіні огортали їх, приховуючи всі підступні наміри. Щойно зайшло сонце, Нарухіто та його компанія вирушили до Кольорового міста, щоб стежити за однією особою.
Завдяки навичці слуги Лазара "Провідник Тіні", яка дозволяла їм розчинятися в темряві, троє непомітно йшли слідом за жінкою, що крокувала вулицями з напрочуд бадьорим виглядом.
Хоч вони йшли просто головною вулицею Кольорового міста, ніхто не міг їх помітити. Навіть найспостережливіші зазивали й зацікавлені відвідувачі не здогадувалися про присутність Нарухіто та його товаришів.
Звісно, переодягнена жінка, яка таємно вибралася на прогулянку й весело крокувала, теж нічого не помічала.
Бідолашна.
— Та ну, Лазаре, чого ти такий нудний? Позивні ж круті, хіба ні?
— Мені, навпаки, досить сподобалося це… "роллслайс"? Чи як воно там-діс?
— Позивний, кажеш… Гм, ти взагалі збираєшся його запам’ятовувати?
Для людей, які стежать за підозрюваною, у них було підозріло мало напруження. Та хоч скільки вони базікали, тінь надійно приховувала їх від сторонніх очей.
Відповідно до волі чоловіка-ящера, улюбленця покровителя злочинів, темрява огортала його друзів, приховуючи їх від світу.
— Ні, але серйозно, чому ми в такий час і в такому місці взагалі займаємося стеженням?
Лазар зітхнув і пробурмотів собі під ніс. Здавалося, атмосфера Кольорового міста його дещо втомлювала.
— Забув? Заради відкриття пекарні. Щоб започаткувати чесний бізнес у цьому місті й зробити це якомога швидше, нам необхідно взяти участь у Драконячому фестивалі. Поки що зрозуміло?
— Ага.
— Так-діс.
Обидва кивнули у відповідь на слова Нарухіто.
Під ліхтарями, у яких мерехтіло полум’я, у повітрі відчувався різкий аромат жіночих парфумів, якими жінки заманювали чоловіків.
— І ось невдача: прийом заявок на участь у Драконячому фестивалі вже завершився. Звичайним шляхом ми запізнилися. Тож тепер потрібно знайти особливий спосіб долучитися до заходу. Зрозуміло?
— Ага.
— Діс-діс-діс!
Спираючись на інформацію, отриману вдень від торгової компанії "Доромора", Нарухіто та його товариші почали діяти щойно зайшло сонце.
Щоб здобути право на участь у Драконячому фестивалі й відкрити пекарню, Нарухіто вже встиг розробити свій підступний план.
— Особливий спосіб означає, що ми скористаємося владою одного з можновладців цього міста й доб'ємося, щоб нас включили до списку учасників. Пане Лазаре, якщо я пояснив так, ти ж усе зрозумів?
— Ні, узагалі нічого не зрозумів.
Нарухіто вказав пальцем на Лазара, але той лише похитав головою.
— Чому ви раптом почали говорити жіночим голосом, Тоямо-діс?
— Ну, коротко кажучи, нам потрібно знайти слабке місце тієї жадібної до грошей жінки, використати його як компромат і змусити її допомогти нам отримати право на участь у Драконячому фестивалі. От і все. Шах і мат.
Проігнорувавши щире зауваження Сторл, Нарухіто трохи пришвидшив мову й виклав свій задум. План був простий і водночас вельми підлий.
— Та нічого ти не довів. Я пішов із тобою, бо ти сказав, що маєш гарну ідею. Але навіщо взагалі потрібно шукати на неї компромат, Нарухіто?
Лазар поставив цілком слушне запитання. Нарухіто трохи поміркував, перш ніж відповісти.
— Лазаре, добре подумай. Ми з тією жінкою справді не вороги. Але й друзями нас не назвеш. Після всіх тих подій із лицарським орденом ми вже й так перед нею в боргу. Я не хочу, щоб цей борг зростав іще більше.
— …Стривай, Нарухіто. Я ніяк не можу зрозуміти твою логіку. Хіба етично шукати слабкі місця людини, якій ти й так завдячуєш?
— Гм… Якщо вже заговорили про мораль, то тут мені нічого заперечити. Але ця жінка — справжня майстриня своєї справи. Боюся, чесним шляхом домовитися з нею не вийде. Ми лише ще більше загрузнемо в боргах. Поки що зрозуміло, Лазаре?
— Гм, ну… Загалом я розумію, що ти маєш на увазі. І погоджуюся, що є люди, перед якими краще не накопичувати забагато боргів, але…
— Отож-бо! Я не хочу бути винним цій жінці більше, ніж потрібно. Та її допомога нам необхідна. Гм-м, і що ж робити? Я про це подумав. Спочатку не знав, як викрутитися, тож вирішив поглянути на ситуацію з іншого боку. Знайти спосіб обійтися без нових боргів. І тоді мене осяяло!
Уміння подивитися на проблему з протилежного боку — важлива річ. Іноді треба просто змінити підхід. Таке вже життя.
Нарухіто, пройнявшись атмосферою Кольорового міста, хитро всміхнувся й заявив:
— Точно! Замість того щоб іще більше загрузнути в боргах, можна знайти компромат на цю жадібну до грошей жінку, пригрозити його оприлюдненням і змусити її співпрацювати з нами!
Він вимовив це з таким безтурботним і життєрадісним виглядом, ніби вигадав щось надзвичайно шляхетне.
Лазар мовчки притис пальці до перенісся, а Сторл кілька разів кліпнула круглими очима.
— О-о-о! Ну й мерзотник цей Тояма-діс! Безсердечний негідник-діс! Якби не наказ Церкви, вас би давно занесли до списку тих, кого лицарський орден має усунути-діс!
Сторл, яка, схоже, вже почала звикати до їхніх витівок, висловилася так, що було важко зрозуміти, жартує вона чи говорить серйозно.
Нарухіто мав доволі своєрідні уявлення про мораль і здоровий глузд. Він чудово розумів, що ходить по самісінькій межі, за якою може спрацювати перемикач справедливості Першої лицарки. Та все одно продовжив говорити, не вагаючись.
— Але ж, Сторл, цього разу ми шантажуватимемо саму Єпископ. Хіба тобі не хочеться побачити, як ця скалка в оці вашого лицарського ордену заметушиться й запанікуює?
— …Діс.
Після цих слів Сторл замовкла. Нарухіто знову розтягнув губи в усмішці, якої не варто було адресувати молодшій за нього дівчині.
— Тепер уже пізно вдавати з себе пай-дівчинку, Сторл-чан. До того ж, це ж ти розповіла мені чутки про те, що ця жадібна жінка потайки від своєї наближеної — Святої Діви — влаштовує собі нічні розваги. Не бреши самій собі.
Нарухіто продовжував підколювати її.
Так, його план від самого початку не мав би жодного сенсу, якби не було зачіпок щодо слабких місць і скандалів Єпископ Каноси Тіель Фільд, цієї жадібної до грошей жінки.
І саме Сторл допомогла йому з цією проблемою. Будучи членкинею лицарського ордену, який ворогував із фракцією Єпископа, вона знала про її" слабке місце".
— Гм… Гм-м-м. Але я справді не думала, що пані Єпископ таємно ходить у такі місця-діс. У звітах шпигунів лицарського ордену про це згадувалося, але ніхто не сприйняв інформацію серйозно. Усі вважали, що пані Єпископ нізащо не могла б так учинити.
— Виходить, у неї шкіра на обличчі товща за броню. Наша мета — зафіксувати її нічні розваги як доказ і змусити виконати наше прохання.
Спираючись на інформацію про скандал Єпископа, яку злила Сторл, Нарухіто й розробив свій підступний план.
У всі часи й у всіх країнах народ вимагав від можновладців бездоганної репутації. Єпископ й сама це прекрасно розуміла. Отже, її нічні розваги неодмінно могли стати її слабким місцем.
Це було очевидно хоча б із того, як ретельно вона переодяглася.
— …"Докладай зусиль, щоб здійснювати свої бажання", так? Цього вечора я дозволю собі витлумачити вчення Церкви Ангелів так, як мені зручно. Нарухіто, Сторл. Навколо є кілька осіб, які ховаються так само, як і ми. Вони оточують пані Єпископ… Схоже, це охорона.
Лазар, який, здається, вже знайшов для себе виправдання, на ходу вказав на кілька будівель уздовж головної вулиці.
Виходило, що вони були не єдині, хто ховався поблизу.
— О, Лазаре, ти вже й сам захопився.
— Хм. Відколи я зв’язався з тобою, мені здається, що я накопичую дедалі більше гріхів. Але, мабуть, мені це навіть подобається. Та все ж, Нарухіто, як саме ти збираєшся зафіксувати її слабкість? Тобто довести, що вона розважається вночі, приховуючи свою особу?
— А?
— Якщо чесно, її ім’я відоме не лише в цьому місті, а й по всій Імперії. Навіть уявлення про її жадібність до грошей поширене лише серед її противників і сприймається більшістю як звичайні плітки. Загалом імперці вважають Єпископа Каносу Тіель Фільд бездоганно чесною людиною.
— Ага.
— Та не "ага", а послухай! Хоч би скільки ми спостерігали за її розвагами в Кольоровому місті, якщо вона просто все заперечить, на цьому й кінець. Її авторитет і вплив незрівнянно більші за наші.
Запитання Лазара було цілком слушним. Так воно й було. Репутацію Єпископа та їхню власну навіть не можна було порівняти.
Люди зважають не стільки на саму правду чи достовірність слів, скільки на те, хто саме їх промовляє. У цьому й уся суть.
Якби вони зараз почали розповідати всім про нічні розваги Єпископа, їм би ніхто не повірив. Для тієї жінки це не становило б жодної загрози.
— О-о! Лазар має рацію-діс! Я… я теж саме це хотіла сказати-діс! У лицарському ордені зрештою дійшли такого самого висновку-діс!
У цьому світі становище людини вирішувало все. Слабкому було надзвичайно важко загрожувати сильному.
У цьому світі.
— Ха-ха-ха-ха! І це все? Хі-хі-хі-хі! Нарешті настав час показати, на що здатні сучасні технології!
Але світ, з якого прийшов Нарухіто, був іншим.
Навіть якщо людина мала слабке походження чи невисокий статус, це зовсім не означало, що вона не могла загнати сильнішого у глухий кут.
Технології, створені завдяки наполегливій праці та одержимості багатьох поколінь, змінили баланс сил між слабкими й сильними.
Кожен міг стати джерелом інформації, кожен міг отримувати новини, кожен міг впливати на інших.
Те, що раніше було привілеєм сильних, у сучасному світі Нарухіто стало доступним буквально кожному.
А засіб, який уможливлював це завдяки новітнім технологіям, був…
— Гм?
— Діс?
— Та-да-а-ам! Термінал шукача! Найновіша модель 2028 року, обладнана сонячною батареєю!
Нарухіто з широкою усмішкою витяг із-за пазухи плаща річ, без якої сучасна людина вже не могла обійтися.
Тонкий прямокутний пристрій, невелика пласка панель. Багатофункціональний засіб зв’язку, тобто смартфон. Термінали, які видавали шукачам, мали набагато більше функцій, ніж звичайні цивільні моделі.
— Це… Хіба це не твоя особиста річ, яку ми позавчора забрали в тих хлопців із Ковальні?
Термінал шукача, що зник після смерті Нарухіто в сучасному підземеллі, якимось дивом знайшов один з авантюристів у Вежі.
Після того пристрій пройшов через гільдії та аукціони й зрештою потрапив до рук організації, відомої як «Ковальня», що складалася переважно з дварфів. Завдяки допомозі Драко та наполегливим переговорам між Нарухіто й Ковальнею термінал нарешті повернувся до свого господаря.
— Що це таке-діс? Маленьке дзеркальце?
— Хе-хе-хе. Невігласи, які ще не знають цивілізації! Тремтіть перед технологіями 2028 року! Лазаре, ну ж бо, подивися сюди.
Нарухіто із захопленням демонстрував термінал невинним мешканцям іншого світу.
Навіть у світі, де не існувало сучасних засобів зв’язку, цей пристрій усе ще мав кілька корисних функцій.
Нарухіто навів мініатюрну камеру смартфона й торкнувся екрана.
— Гм?
— На, поглянь.
На екрані чітко відобразилася фотографія Лазара. Навіть у тіні було добре видно його спантеличену ящірячу морду.
— …Клянуся Великим Зубом! Нарухіто, яке ще шахрайство ти цього разу вигадав?
Лазар, який уже дивовижним чином звик до витівок Нарухіто, здавався радше втомленим, ніж здивованим.
— О, я теж хочу подивитися-діс! …Е-Е-Е-Е-Е?! Л-л-л-Лазар! Лазар… його зображення! Воно з’явилося за одну мить! Н-неймовірно-діс! Коли ви встигли його намалювати?!
Сторл аж підскочила від здивування. Її очі засяяли, і вона витріщилася на термінал Нарухіто. Блакитний чубчик-ахоге підстрибував разом із нею.
— Сторл, говори тихіше. Навіть у тіні нас можуть помітити.
— Муху-ху-ху! Оце так реакція! Пояснювати все надто довго, тож пропустимо подробиці. Коротко кажучи, цей пристрій може миттєво зафіксувати навколишній світ у вигляді зображення. Ця функція називається «фотографія».
Задоволений реакцією товаришів, Нарухіто коротко пояснив можливості смартфона.
— Ф-фотографія?
— …Ніколи не чув такого слова. Нарухіто, та хто ти взагалі такий?..
— Якщо цікаво, поясню іншим разом, коли матимемо час. Суть у тому, що досить сфотографувати її під час нічних розваг — і операцію буде завершено. Тоді їй уже нікуди буде викручуватися, правда ж?
План Нарухіто був надзвичайно простим. І водночас мешканці цього світу ще не мали засобів, щоб реалізувати щось подібне.
— Цю операцію з використанням фотографій зі смартфона назвемо "Операція: Бунсюн-Кенон".
Так у цьому світі народився перший папараці.
І це був папараці особливо підступний — навіть за мірками сучасного світу, де вже існували способи непомітно пересуватися в тіні й відвертати увагу за допомогою Кірі.
— О-о-о… Яке ж у вас лихе обличчя-діс! Тоямо, якби вам до рук потрапив навіть букет квітів, ви й для нього неодмінно вигадали б якийсь підступний спосіб застосування-діс.
— Ти помітно розумнішаєш щоразу, коли мене критикуєш. О, загін Фаєр, дивіться. Вона зупинилася.
Поки вони базікали, їхня ціль — Єпископ — зупинилася перед якоюсь будівлею.
Нарухіто широко розплющив очі.
Перед ними стояв величезний маєток.
Серед строкатих крамничок і яток Кольорового міста він здавався зовсім чужорідним.
Спереду височіла велика брама, біля якої стояли кремезні вартові. Увесь маєток оточувала висока стіна. Проте навіть вона не могла затьмарити величі будівлі, що здіймалася всередині.
Тьмяне світло вуличних ліхтарів надавало їй загадкового й майже казкового вигляду. Навіть посеред цього міста, охопленого гарячкою нічних пристрастей, заклад вирізнявся з-поміж інших.
Він нагадував Нарухіто світський салон "Рокумейкан", про який той колись читав у підручниках.
— Схоже, вона дісталася потрібного місця. Що робитимемо, Нарухіто? Прослизнемо всередину чи зайдемо як звичайні відвідувачі?
— В ідеалі я хотів би пробратися потайки. Але, Лазаре, скільки ще ти зможеш підтримувати тінь?
— Якщо безперервно користуватися нею в такому режимі, то хвилин десять.
— Гм-м. Я б волів трохи приберегти твої сили. Може, зачекаємо, поки вона зайде, а тоді й ми ввійдемо звичайним шляхом?
— Гм. Я б і сам віддав перевагу цьому варіанту, але… Хто б міг подумати, що це нічний заклад "Рейн-Ін"? Не дивно, що пані Єпископ обрала саме таке місце для розваг. Це трохи ускладнює нашу справу.
— "Рейн-Ін"?
— Один із найпопулярніших нічних закладів Кольорового міста. Тут буває сама еліта. Під час попереднього завдання мені доводилося сюди пробиратися. Думаю, з нашими статками ми збанкрутуємо, якщо проведемо тут хоча б одну ніч.
— Зрозуміло, заклад для багатіїв. А що саме тут ускладнює справу?
— Усе просто. Цей заклад працює за клубною системою. Звичайних відвідувачів сюди не пускають. Інша річ, якщо хтось із членів клубу запросить тебе.
— Зрозуміло. Щось на кшталт елітного лаунжу чи приватного салону для бенкетів. Виходить, залишається лише таємно проникнути всередину. Авжеж, це клопітно.
Нарухіто й Лазар здалеку спостерігали за маєтком. Скориставшись тінню, вони, звісно, могли б проникнути всередину, але якщо їх викриють, проблем не уникнути.
У такій ситуації Нарухіто зовсім не хотів скоювати злочин. Поки він ламав голову над тим, як краще діяти, пролунав веселий голос:
— Муху-ху-ху-ху, діс!
— …Що таке, Сторл?
Дурепа розтягнула губи в самовдоволеній усмішці. У Нарухіто одразу заболіла голова. Це було те саме відчуття, яке виникає, коли передчуваєш халепу.
— Знову настав час, коли я стану вам у пригоді-діс! Тоямо, Лазаре, я ж розумниця, тож уже все зрозуміла-діс. Зараз ви обоє скажете: "Пані Сторл, ви неймовірна!".
— …Лазаре, мабуть, таки варто було залишити її в кімнаті.
— Гм. Вона ж боягузка, яка соромиться дітей. Можливо, справді варто було залишити її там, щоб вона нарешті навчилася з ними спілкуватися.
Нарухіто й Лазар спокійно сипали зауваженнями у відповідь на самовихваляння Сторл.
— Що?! Н-ні! Таке ставлення мене ображає-діс! Я зовсім не тому… Це ж не через те, що в мене ніколи не було друзів-однолітків і мені соромно з ними розмовляти-діс!
— Дякую за відверту самопрезентацію. То що ти мала на увазі, коли сказала, що станеш у пригоді?
Нарухіто звернувся до цієї соціально незграбної дурепи. Йому потрібно було, щоб вона якомога швидше звикла до дітей, але з людськими стосунками все було не так просто.
— Муху-ху! Тоямо, ви забули-діс? Попри все, я досить відома особа-діс!
— А?
— А?
Накручуючи блакитне волосся на палець, Сторл самовдоволено випнула груди.
— Муху-ху! Зараз я вас навчу-діс. Навчу, що таке переговори в лицарському стилі!
Щойно вона це сказала, як миттю кинулася вперед.
— Агов! Гей! Дурепо, зачекай! Та стій же, дурепо! Благаю, не роби нічого самовільно!
— Погано, Нарухіто. Вона вийшла за межі тіні. Зараз покажеться.
— А-а, дідько! Лазаре, ходімо за нею. Якщо залишити цю дурепу саму, невідомо, що вона витворить!
— Зрозумів, Нарухіто.
Змішавшись із натовпом, Лазар зняв тіньове маскування. Кілька п’яничок, помітивши раптову появу двох чоловіків, лише безтурботно захихотіли.
У Кольоровому місті це не було чимось незвичним. Люди, п’яні від нічної атмосфери, нічого не помітили.
— Добрий вечір-діс! Дякую за службу!
Сторл помахала рукою вартовому. Різниця в їхній статурі була разючою: здоровенний чолов’яга в грубих обладунках, де поєднувалися шкіра й метал, зверхньо подивився на Сторл згори вниз.
Та вона не звернула на його погляд жодної уваги й попрямувала до брами. Велетень миттю заступив їй шлях.
— …Прошу зачекати. У вас є бронювання на сьогодні? На жаль, наш заклад працює виключно за попереднім записом і клубними запрошеннями…
— Гм? А-а, ви новенький-діс? Не впізнаєте мого обличчя? Ого, виходить, у вас погано організоване навчання персоналу-діс. Навіть у "Рейн-Ін".
— Що?
— З вами немає про що говорити-діс. Де Хорай, начальник охорони? Треба добряче насварити його за те, що не навчив новачків як слід-діс!
Вона ж відверто нарывалася на бійку!
Нарухіто й Лазар підбігли до неї та одночасно схопилися за голови.
Сторл залишалася Сторл. Переговори, інтелект — один бал.
— …Слухай, дівчино, пробач, але я не маю часу гратися з малечею. А ви, хлопці, її супутники? Забирайте її та йдіть звідси, поки не постраждали.
— Сторл-сан! Сторл-чан! Та ти що робиш?! Ну ж бо, ходімо на хвилинку вбік, гаразд? Просто відійдімо звідси!
Нарухіто схопив Сторл за плече й кілька разів трусонув, проте їй було байдуже. Вона зухвало закинула руки за голову й почала насвистувати.
— Не хотілося б улаштовувати тут галас… Ті, хто стежить за Єпископ, теж можуть нас помітити.
Лазар, спостерігаючи за цим, тихо пробурмотів.
— Гей, що сталося, Ніколае? Якісь проблеми?
Із-за брами вийшов ще один здоровило. На обличчі в нього був великий косий шрам, а м’язи свідчили про добру фізичну форму.
Нарухіто трохи скривився.
— А, пане Хораю. Та нічого особливого, перепрошую. Просто ця дівчина й її супутники вимагають неможливого.
— …Нарухіто.
— Нас оточили… Що робити? Не треба було брати із собою цю інтелектуально обмежену.
Попередження Лазара було слушним. Нарухіто з товаришами й справді опинилися в оточенні кремезних чоловіків. Типові охоронці для такого району. Дехто навіть тримав у руках здоровенні палиці.
— Ох, панове, так не годиться. Ви прийшли до нашого закладу з такою юною панночкою й улаштували тут… Га?
Чоловік зі шрамом, який, схоже, був їхнім ватажком, раптом урвав свою фразу.
Він побачив Сторл. Його очі затремтіли.
— …А, якраз вчасно-діс. Хораю, давно не бачилися-діс. Невже ви мене вже забули?
Сторл неприродно широко розплющила одне око й вишкірилася в усмішці. Небезпечна особа, у якій поєднувалися дурість і жорстокість.
— …А? Н-н-не може бути! В-в-ви ж… та лицарка?! Ч-чому ви знову тут?!
— Рада, що ви мене впізнали-діс. Ми не бачилися відтоді, як два місяці тому розгромили "Об’єднання". Рука, як бачу, вже загоїлася.
— Ч-чекайте! Т-тоді ми були винні! А-але ж лицарський орден і "Об’єднання" вже все владнали, хіба ні?!
— О, атмосфера тут різко змінилася.
Упевненість чоловіка зі шрамом випарувалася. Інші охоронці теж помітно занервували.
— Авжеж, усе владнали. Ви, як і раніше, велетень, який тремтить, наче оленя, щойно щось піде не так-діс. Заспокойтеся. Зараз я вже не той лицар, якого ви так боялися.
— Гей, мала, годі молоти язиком! Пане Хораю, можна ми її викинемо звідси?
Серед чоловіків знайшовся один сміливець. Не зважаючи на знаки інших, він із обуренням підійшов до Сторл.
— …Чудово навчаєте своїх підлеглих, Хораю-діс.
Навіть не глянувши на нахабу, Сторл просто вп’ялася поглядом у ватажка зі шрамом.
— Гей, я з тобою розмовляю, мала! Ти як узагалі смієш так говорити, Кабара?!
— ЗАТКНИСЯ-А-А-А-А!!! Не смій так говорити з цією особою-і-і-і! П-пані Сторл! Щиро перепрошую за цю неповагу!!!
Чоловіка, який виявив сміливість, відкинуло від удару. Сам Хорай, чоловік зі шрамом, відгамселив свого підлеглого й після цього віддав Сторл найглибший уклін.
— Що?!
Вартові витріщили очі.
— Г-ей, він щойно назвав її Сторл…
— Та сама лицарка, яка самотужки розгромила "Об’єднання"…
Серед чоловіків, що оточували їх, зчинився гамір. Виходило, що ім’я Сторл було добре відоме в місті. Щоправда, не з найкращого боку.
— Г-Г-ГЕЙ, ВИ!!! Чого витріщилися?! Усі вклонитися! Виявіть належну повагу пані Сторл та її супутникам!!!
— Т-так!!!
Усі чоловіки разом схилили голови. Нарухіто й Лазар із кам’яними обличчями спостерігали за Сторл.
— Добре-діс, Хораю. Рада, що ви пам’ятаєте минуле. А тепер у мене є до вас невеличке прохання…
— Т-так!!! Якщо цього хоче пані Сторл, я, Хорен, зроблю все, що в моїх силах!
— Хе-хе. Річ у тім, що мої друзі зацікавилися "Рейн-Ін". У нас немає бронювання чи запрошення, але ми можемо зайти всередину, правда ж-діс?
— Ц-це…
— Що таке?
Сторл трохи схилила голову набік. З боку це був милий жест, однак чоловікові зі шрамом він таким зовсім не здавався.
— Ні! Звісно, можете! Нічого страшного! Гей, ти! Біжи до мадам Халот і повідом, що троє гостей входять за рекомендацією охорони! Біжи так, наче від цього залежить твоє життя!
— Т-так!
— П-перепрошую за затримку, пані Сторл! Прошу, дозвольте провести вас до головного залу! І ваші супутники, звісно, теж! Щиро перепрошуємо за незручності!
— П-перепрошуємо!!!
Чоловіки знову низько вклонилися.
Вони схилили голови й розступилися, звільняючи дорогу.
Важка брама "Рейн-Ін" повільно відчинилася.
— Ху-хун?
Сторл повернулася до Нарухіто й Лазара й спробувала їм підморгнути. Щоправда, вийшло настільки невдало, що вона просто заплющила обидва ока.
— Жах…
…......
…...
…
— Хочу познайомити тебе з єдиним сином власника торгової компанії "Мелоу", яка зараз найстрімкіше розвивається в Західних землях…
— Ого! Яка поважна людина! Ваші зв’язки щоразу мене дивують.
— Слухай, може, ти вже вибереш мене? Ти ж знаєш, що я до тебе відчуваю, правда?
— Ой, хе-хе. Ну, якщо пригостиш мене келихом тридцятирічного вина "Фіне", бо в мене пересохло в горлі, тоді, може, трохи з тобою поговорю.
Розкіш.
Перед ними сяяло місто, чия нічна краса здавалася неймовірною для світу, у якому не було електрики.
Величезний зал, де навіть велика юрба не створювала відчуття тісноти. Мармурова підлога блищала так, що в ній можна було побачити власне обличчя, а червоні килими, розкладені в потрібних місцях, м’яко прогиналися під ногами.
Кришталеві люстри під високою стелею посилювали світло вогників, що мерехтіли крізь скляні підвіски.
Вони опинилися в місці, де навіть потворність нічних бажань чоловіків і жінок розчинялася в навколишньому сяйві.
— Ого-о, оце так!
— Тут усе, як і раніше.
— О-о, чоловіки й жінки добряче розважаються-діс! Тоямо, може, вип’ємо й поглузуємо з невдалих залицянь? У цьому закладі особливо славиться напій "Рак-Шайн". Аромат дикої м’яти вдаряє просто з горла в голову-діс!
— Сторл, з тебе ніколи не виросте нічого доброго.
Посеред головного залу, біля критого фонтану, стояли дивани. На одному з них сиділи Нарухіто та його товариші, які дещо вибивалися із загальної атмосфери.
— Ага, здається, в Імперії вживати алкоголь дозволено з тринадцяти років. Тільки не пий забагато.
— Та зараз узагалі не пий, ми на роботі! Але, чесно кажучи, я думав, що це буде просто лаунж для еліти. А тут усе як на королівському бенкеті.
Нарухіто озирався довкола. Було таке відчуття, ніби він випадково заблукав на бал, який влаштовували в королівському замку.
Чоловіки в накрохмалених смокінгах і жінки у розкішних сукнях із глибокими вирізами змішалися в строкатому натовпі.
Атмосфера нагадувала щорічну церемонію нагородження шукачів, яку колись проводили на острові Бабель.
— Саме в цьому й полягає особливість закладу. Основні клієнти тут — багатії з вищих верств суспільства: заможні купці, землевласники, аристократи з титулами. А найдивовижніше тут ось що…
Лазар замовк посеред фрази й скоса поглянув убік. Нарухіто теж повернув голову, помітивши, що до їхнього дивана хтось наближається.
— Добрий вечір, чарівна панночко. Ви сьогодні прийшли з друзями?
— А?
Нарухіто роззявив рота.
Перед ним стояв неймовірний красень. Зростом близько ста вісімдесяти сантиметрів, у білосніжному смокінгу він виглядав справжнім втіленням чоловічої краси.
Нарухіто вперше в житті бачив чоловіка, якому так пасував білий смокінг. Від побаченого рівня вроди він буквально завмер.
Овальне обличчя з настільки витонченими рисами, що його можна було сплутати з жіночим, і до того ж маленька голова. Здавалося, що в нього вісім голів заввишки — настільки ідеальними були пропорції.
— Ну й ну.
Лазар знизав плечима й перевів погляд на Сторл.
— А-а, перепрошую, красеню-діс. Поки що я хочу провести час із друзями…
Сторл усміхнулася трохи ніяково й похитала головою. Виходить, ця мала й так уміє спілкуватися? Нарухіто щиро здивувався.
— О, перепрошую за нетактовність. Лізардоніанець і чорнявий юнак… Яка цікава компанія. Панночко, якщо зміните думку, звертайтеся до мене будь-коли.
Красень виявився красенем не лише зовні. Попри відмову, він анітрохи не роздратувався, а тільки лагідно всміхнувся.
— Добре-діс. А можна мені той напій?
Сторл показала на келих шампанського, що стояв на маленькій срібній таці в руках красеня.
Від такої нахабної поведінки цієї малої Нарухіто аж очі витріщив.
— Якщо ви погодитеся віддати мені своє ім’я в обмін на напій такій чарівній леді, як ви, я не заперечуватиму.
— Ха! Це плата за те, що ви приділили мені трохи часу-діс. Маєте якісь заперечення?
— Ха-ха, тут мені вас не переплюнути. Прошу, леді з блакитними очима. Це "Сквол-Фіз", його колір такий самий, як у ваших очей. Якщо вам сподобається смак, буду радий, коли ви згадаєте про мене.
— Авжеж, запам’ятаю. Принаймні до того часу, поки не забуду-діс.
Він був ідеальним красенем. Від появи до відходу — усе було бездоганним.
— …Що це за красень щойно був?
Нарухіто розгублено дивився вслід юнакові, який віддалявся, визираючи через спинку дивана.
— Ага, це один із кастів вибрав Сторл у зворотному порядку. У цьому й полягає особливість закладу. Тут не клієнти обирають кастів, а касти обирають клієнтів.
Лазар тихенько засміявся.
— Тобто вибирає не клієнт, а…
— Сам заклад. Точніше, кожен каст самостійно обирає клієнта, який йому до вподоби.
— Е-е… І це взагалі прибутковий бізнес?
— Ще й який. Подивися, Нарухіто. Бачиш чоловіків і жінок зі срібними брошками на грудях? Це працівники "Рейн-Ін", їхні касти. Як тобі?
Простеживши за поглядом Лазара, Нарухіто оглянув людей, що снували розкішним головним залом.
Маленькі обличчя, гармонійна статура, довгі ноги й великі очі. Вони були настільки вродливими, що можна було закохатися, просто дивлячись на них.
— Ага… У всіх просто неймовірно гарні обличчя. З такою зовнішністю можна заробляти на життя самим лише виглядом.
— Саме так. Кожен хоче, щоб його любили й визнавали, правда? Особливо коли це робить красень чи красуня. Успіх цього закладу серед вищих верств суспільства пояснюється тим, що він задовольняє їхнє самолюбство.
Очі Лазара трохи звузилися. Його голос був низьким, але добре долинав навіть крізь гамір головного залу.
— Коли каст "Рейн-Ін" обирає клієнта сам, це сприймається як своєрідна відзнака, майже як символ статусу. Тож люди витрачають шалені гроші, щоб їх обрав улюблений каст.
Лазар усміхнувся й весело примружившись, спокійно показав на кілька місць навколо.
— Фулмаріє! Я привіз для вас подарунок із Королівства! Це різьблений виріб із дерева Хітода!
— Ой, яка краса! Хе-хе, але чи можу я прийняти таку річ?
— Джею! Це браслет на ногу з каменю Флер — такого самого кольору, як твої очі. Не міг би ти його приміряти?
— Ого, пані! Ви справді даруєте мені це?
— Оце так… Серйозно? Красунь і красенів тут просто засипають дорогими подарунками…
Послідовно поглянувши туди, куди вказував Лазар, Нарухіто побачив сцени нічних залицянь між відвідувачами й кастами.
І справді, клієнти, схоже, намагалися сподобатися працівникам, а не навпаки.
— Невідомо, чи отримають вони бодай якусь взаємність за всі ці зусилля. Але ті, хто одного разу піддався чарам цього закладу, дедалі глибше в нього занурюються. Вони мріють про день, коли їх вибере той каст, яким вони захоплюються.
— Зрозуміло. Неймовірно продумана… Ні, це справді страшна система. Наче хтось схрестив бізнес айдолів, хост-клуби й кабаре, а потім усе це ще й докорінно переробив. До речі, здається, на острові Бабель теж був схожий нічний заклад.
Нарухіто пригадав розповідь одного зі своїх колег. Здається, йшлося про заклад "Амерія", щось на кшталт ресторану традиційної кухні, де можна було влаштувати розваги в стилі бенкетів із гейшами.
Чимало шукачів та інших людей, пов’язаних з островом, загрузли в цьому болоті й зрештою збанкрутували.
Хай там як, але механізм був справді моторошний. Схоже, у будь-якому світі знаходяться люди, які вигадують подібні речі.
— Саме так-діс. Їхня робота — дарувати людям мрії. А заради мрій люди легко розлучаються з грошима-діс.
— Що з тобою, Сторл? З’їла щось не те? Якщо болить живіт, то краще одразу біжи до вбиральні.
— …Схоже, Тояма дещо неправильно мене розуміє-діс. Лазаре, що взагалі відбувається з вашим другом-діс?
— Не хвилюйся. До легковажності Нарухіто ти рано чи пізно звикнеш.
Лазар втомлено зітхнув.
— А, до речі, Сторл, дай ковтнути. У мене пересохло в горлі.
Не зваживши на їхні слова, Нарухіто безтурботно піддався власному бажанню.
Він дивився на склянку, з якої стікали краплі конденсату, та блакитний шипучий напій і раптом відчув сильну спрагу.
— Е?
— Чого застигла? Я ж лише ковток прошу. Усе не вип’ю.
— …Ні, я не проти-діс… Просто, якщо ви це зробите… т-тоді…
Сторл уже сама пила з цього келиха.
— А? Не можна?
— …Кх… діс…
Сторл розгублено закліпала очима, але за мить, ніби зважившись, обома руками рішуче простягнула келих Нарухіто.
У запітнілому келиху булькотів блакитний напій, що омивав кубики льоду.
Його колір справді нагадував очі Сторл.
— О, справді можна? Дякую, зроблю ковток… О, смачно!
Яка свіжість! Освіжаючий аромат пронизував горло й ніс, нагадуючи м’яту, хоча водночас мав якийсь інший відтінок.
Нарухіто зробив ще один ковток, покатав напій язиком і відчув, як крізь різку терпкість пробивається легка солодкість. Пересохле горло миттєво зволожилося.
— Гей! Ви вже забагато випили-діс! Це ж моє-діс!
— Ой, вибач.
Сторл швидко вихопила келих із рук Нарухіто.
Вона заметушилася, переводячи погляд то на нього, то на склянку, а тоді знову на Нарухіто…
— …Діс!
Трохи повагавшись, вона рішуче піднесла келих до губ.
Тонке біле горло Сторл здригнулося кілька разів, і блакитна рідина миттєво зникла.
— Гей-гей, залпом пити небезпечно! Що таке, невже ти теж так сильно хотіла пити?
Обличчя Сторл трохи почервоніло. Її очі, схожі на скляні кульки, а зіниці у формі зірок, немов розпливлися. Нарухіто припустив, що це наслідок того, що вона випила алкоголь залпом.
— …У-у. У-у-у, тепер тільки я виглядаю дурепою-діс!
Дивлячись на безтурботну реакцію Нарухіто, Сторл невдоволено пробурмотіла.
— Нарухіто…
Лазар мовчки дивився на нього.
— А що таке, Лазаре? Чого ти так на мене дивишся? Наче на муху якусь.
— Ні, я просто… Та ні, нічого.
Лазар пом’явся, пробурмотів щось нерозбірливе й зрештою вирішив змовчати. Нарухіто лише здивовано схилив голову набік, не розуміючи дивної поведінки друга.
— Ех… Ну, якщо навіть Лазар-лізардоніанець настільки вам довіряє-діс, то ви, мабуть, не така вже й погана людина.
Сторл зітхнула й пробурмотіла собі під ніс.
— Та де це бачено, щоб такий щирий негідник, як я, існував насправді? …Гаразд, досить перепочивати. Треба вже шукати нашу ціль.
Нарухіто потягнувся й озирнувся довкола. Він увесь день був на ногах і вже відчував втому, але м’який диван трохи допоміг відновити сили.
— Тут неймовірно просторо. Навіть у цьому головному залі зібралося чимало людей. Пані Єпископ поки що ніде не видно.
— Гм-м… Можливо, таку поважну гостю, як пані Єпископ, провели до окремої кімнати-діс.
Вони оглянули майже весь головний зал, але так і не знайшли Єпископа, за якою стежили від початку. Тоді Сторл тихенько озвалася.
— Окрема кімната?
— Так-діс. Клієнти, яких обирають касти, можуть перейти до окремих кімнат, закріплених за відповідними кастами. Тобто до своїх приватних кімнат-діс. Якщо йдеться про пані Єпископ, то цілком можливо, що вона вже встигла спокусити кількох кастів "Рейн-Ін".
— Зрозуміло. Ось чому її не видно. Ну що робитимемо, Нарухіто?
— Та що робити… Навіть якщо скористатися тінню Лазара й пробратися туди, де розташовані ці кімнати, ми ж не знаємо, куди саме йти. Сторл, а скільки там узагалі таких кімнат?
— Вони займають третій поверх маєтку "Рейн-Ін"-діс. Точної кількості я не знаю, але кімнат там чимало, а охорона сувора-діс.
— Гм-м… Таємно проникнути туди було б ризиковано. Якщо цього разу ми облажаємося, винними виявимося саме ми. …Хм? Сторл, якщо подивитися з іншого боку, то виходить, що, коли якийсь каст вибере нас, ми теж зможемо потрапити на третій поверх, до цих приватних кімнат?
— Саме так-діс. Щоправда, ми всі тут новачки-діс. Але така неймовірно розумна й мила дівчина, як я, без проблем може домогтися, щоб її вибрали навіть під час першого відвідування…
Сторл пильно подивилася на Нарухіто. На її обличчі грала хитра, насмішкувата усмішка.
Якщо придивитися, Сторл була нітрохи не гіршою за місцевих кастів зовні.
Маленьке обличчя, красиві очі, схожі на скляні кульки, райдужка у формі зірок і ніжні губи, що відливали рожевим.
Її блакитне волосся було зібране в кінський хвіст і шовковисто колихалося з кожним рухом. Не дивно, що той красень звернувся саме до неї.
Якби не жахливе перше знайомство й не її постійні витівки з інтелектом на рівні одиниці, Нарухіто й сам визнав би її справжньою красунею.
— Хе-хе…
І ця красуня — з інтелектом на рівні одиниці — усміхнулася, дивлячись на Нарухіто.
Вона трохи скривила губи, і її погляд відверто насміхався з нього.
— Гей, Лазаре, ця мала щойно посміялася з мого обличчя!
— Заспокойся, Нарухіто. У тебе навіть зіниці розширилися.
Нарухіто, який зазвичай не надто широко розплющував очі, звернувся до Лазара, намагаючись заспокоїтися. Цю малу він іще змусить плакати. Через свій запальний характер Нарухіто поводився з дитиною зовсім не по-дорослому.
— Ну-ну, не зліться так. Ага, здається, я зрозуміла-діс. Тоямо, ви збираєтеся звабити одного з кастів-діс, так?
— …Сьогодні в тебе напрочуд добре працюють мізки. От і продовжуй у тому ж дусі, Сторл.
Не забуваючи образи через кпини над його обличчям, Нарухіто все ж кивнув у відповідь на її зауваження.
Замість того щоб навмання шукати Єпископа, здавалося, простіше буде діяти за правилами самого закладу.
— Гм. Тобто звабити одного з кастів і законно потрапити до приватної зони? Не така вже й погана ідея. Заодно можна розпитати персонал. Якщо Єпископ постійно відвідує цей заклад, тут можуть бути люди, які знають, як вона розважається, або хто з кастів їй подобається.
— Хіба працівники таких закладів не тримають язика за зубами?
Нарухіто втрутився в розмову.
— У звичайних борделях поважні гості намагаються приховувати свої особи. Але в "Рейн-Ін" усе інакше, Нарухіто. Сам факт, що людина приходить сюди й витрачає гроші на розваги, уже є показником статусу серед еліти. Пам’ятаєш, що я казав раніше?
Почувши це, Нарухіто ляснув себе по коліну.
— А-а, зрозуміло. Їм немає чого соромитися. Отже, і язики працівників — тобто кастів — не настільки зв’язані. Ех, інформаційна грамотність — це справді складна річ.
Усе зводилося до різниці у сприйнятті.
— Хоча навіть у такому разі мало хто погодиться розповідати всі подробиці людині, з якою щойно познайомився. Тут уже…
— Усе залежить від того, наскільки добре вдасться приспати їхню пильність. Простіше кажучи, від особистої чарівності, Тоямо-діс.
— Тепер зрозуміло! Щоб дістатися тієї жінки з вузькими очима, нам доведеться звабити цих красенів і красунь.
— Саме так-діс. Гм-м, гадаю, нам буде легше, якщо ми розділимося й діятимемо окремо, а не ходитимемо всі разом. Що скажете, Тоямо-діс?
— Ого, несподівано! Ти навіть радитимешся зі мною перед кожним кроком?
— Ф-ф, ну… Я принаймні намагаюся поводитися належним чином-діс. …І хочу швидше звикнути до всіх-діс.
— Вибач, але я почув лише "діс".
— Нарухіто…
— …Нічого-діс. Отже, пане інквізиторе. Від імені колишньої першої лицарки Церкви Ангелів Сторл Пури, а нині вашої помічниці, я чекаю на ваші накази.
Зітхнувши, Сторл шанобливо вклонилася Нарухіто. Рухи її були витонченими, але на обличчі сяяла безтурботна, трохи дурнувата усмішка.
— Нарухіто, ну що, візьмімося до справи?
Лазар розправив плечі й кілька разів швидко кліпнув очима. Схоже, так ящери налаштовувалися на рішучі дії.
— Авжеж! Зваблюватимемо красунь заради відкриття пекарні! Хто першим дістанеться до тієї жадібної до грошей жінки? Усе заради пекарні. Не називатимеш же це підлістю, пані Єпископ?
Нарухіто підвівся й повільно потягнувся.
Окидаючи поглядом розкішний інтер’єр і натовп вродливих чоловіків та жінок, він хитро всміхнувся, примруживши очі, схожі на очі тибетської лисиці.
— "Лазар-Бекарі", загін Фаєр! Операція "Неймовірна популярність" починається!
.
.
.
(П.П Чомусь мені здається самий непопулярний тут буде Тояма ахаххаха, а що до Сторл, то схоже вона проявляє симпатію до Тоями.)
.
[Підпишіться на мій ТГ-Канал, щоб дізнаватись про вихід нових розділів та іншу інформацію: https://t.me/Cactus_Paradise_novel_manga]