Розділ 53 - Випробування для пекарні
— О-о! Друже мій! Клянуся Котосіро, слугою угод! І сьогодні ти, наче сонце, що рухається із заходу на схід, постачив моїй торговій компанії чудовий товар!
— Здоров, дядьку. Як торгівля?
Нарухіто Тояма повернувся до Міста Авантюристів. Пройшовши крізь міську браму й перетнувши місто, він, як і щодня, дістався велелюдного ринку просто неба, де тіснилися незліченні ятки.
— Аякже, справи чудові! І все завдяки тобі. Поява такого товару, як Титаносмея, на яку є величезний попит, але пропозиція якої вкрай обмежена, уже пожвавила ринок серед вищих верств суспільства, передусім аристократії.
— Ну й добре. А ось і сьогоднішня партія. Оціни як слід.
Перед яткою стояв великий віз, який утрьох дружно притягли Нарухіто, Лазар і Сторл. На ньому лежали туші трьох велетенських зміїв — Титаносмей, монстрів другого рангу.
— Гей, дивися, знову вони. Ті самі авантюристи четвертого рангу, що без упину полюють на велетенських змій…
— Нещодавно чув від одного хлопця з гільдії, ніби ходять чутки, що вони раби того драконоборця.
— Тьху! Та це просто везіння. Раз пощастило, то й годі. Скоро їх більше не побачимо.
— Дурню, хіба можна самим лише везінням полювати на велетенських змій цілий тиждень поспіль? Минулого разу інша група авантюристів третього рангу спробувала зробити те саме, зайшла до лісу й більше не повернулася. Забув?
— Подейкують, вони залякали церковних лицарів і перетворили їх на прислужників…
— Кажуть, у них є зв’язки з драконами. Карету Драконячого посольства начебто бачили біля заїзду, де вони мешкають.
Незвичне видовище. Люди, які спостерігали здалеку, навперебій переказували чутки, що ширилися Містом Авантюристів.
Не звертаючи уваги на здивовані й заздрісні вигуки колег-авантюристів, Нарухіто вмостився біля прилавка ятки.
— О-о! Як завжди, чудова робота! Навіть на перший погляд видно, що зовнішніх ушкоджень небагато. До стану матеріалу жодних претензій. Бісує! До нас завітав постійний клієнт! Берися до оцінювання!
Бородатий чоловік середніх років, Доромора, власник торгової компанії «Доромора», привітно зустрів гостей. Уважно оглянувши товар, який вони принесли, він гукнув когось у глибині ятки.
— Агов! А, пане Тоямо, пане Лазаре, вітаю! О, і Сторл, привіт-привіт!
З’явився легковажний на вигляд юнак із природними кучерями. Він мав приємну зовнішність і безтурботно всміхався.
— А, Бісує. Радий бачити, що ти в доброму здоров’ї. Буду вдячний, якщо цього разу оціниш товар якомога дорожче.
— Вітаю, Бісує-діс. Я сильно пошкодила голову одній зі змій-діс. Це погано-діс?
Юнак, який уже встиг потоваришувати з Лазаром і Сторл, почав оглядати віз із товаром.
Поки Лазар і Сторл наглядали за оцінюванням, Нарухіто залишився біля прилавка й поглянув углиб крамниці.
— …Ну, друже мій. Ти не перестаєш мене дивувати. Хто б міг подумати, що ти не лише виживеш у тій ситуації, а ще й поставиш Церкву Ангелів на місце.
Перехилившись через прилавок, Доромора присів і нахилився до Нарухіто. Його голос був низьким, сповненим подиву, але водночас у ньому відчувалася якась втіха.
— Усе було на волосині. Сторл ледь мене не вбила. До речі, дядьку Доромора, можна мені три пляшки медової води? Вирахуй їхню вартість із суми за товар.
Нарухіто показав на діжку біля прилавка. У прозорих пляшках стояв охолоджений напій — вода з розчиненим медом.
Цей напій був популярним навіть в Імперії. Звісно, церква мала стосунок і до бджільництва.
— Аякже. Ось, тримай. На жаль, останнім часом лід подорожчав, тож напій не такий холодний, як хотілося б.
— Та нічого страшного. Лазаре, Сторл! Ловіть!
Нарухіто взяв пляшки, з яких стікали краплі води. Вони нагадували пляшки з-під молока, а замість звичайних кришок мали корки зі шкіри кози. Він кинув їх двом товаришам, які стояли позаду й наглядали за оцінюванням товару.
— Гм, дякую.
— Дякую-діс!
Обидва спритно спіймали пляшки, відкрутили корки, підперли вільними руками боки й одним духом осушили напій.
— Тільки пильно стежте за тим, як Бісує оцінить товар. Не дай йому нас обдурити.
— Аякже, зрозумів.
— Буде зроблено-діс!
— Фу, які ж ви підозрілі! Ну, постараюся, щоб мене не відгамселив якийсь страшний лізардоніанець чи церковний лицар!
Невимушена перепалка. Хоч вони знали один одного лише близько тижня, стосунки Нарухіто з торговою компанією «Доромора» складалися цілком непогано.
— Ой, вибач. Перебив тебе. То про що ми говорили?
Нарухіто знову повернувся до Доромори й продовжив розмову. Усередині невеликої крамниці було чисто й охайно. Важко було повірити, що вона колись ледь не була зруйнована наполовину.
— Ех, оце так. Та нічого, просто я трохи розчулився. Якщо чесно, з того дня… Минуло вже п’ять днів, так? Коли ти з Лазаром уперше приніс до мене велетенську змію, я думав, що то буде наша остання угода. А життя, виявляється, цікава річ.
Дивлячись на безтурботного Нарухіто, Доромора зітхнув і пробурмотів собі під ніс.
— А? А-а… Уже п’ять днів минуло? Ти про той день, коли ми зі Сторл і тими лицарями влаштували весь той гармидер? До речі, досі не вибачився за те, що самовільно скористався товарами з твоєї крамниці.
— Та годі, не переймайся. Прибуток від торгівлі Титаносмеями значно перевищує збитки, яких зазнала моя ятка через сутичку з лицарями. До того ж страхова система купецької гільдії компенсувала всі збитки.
— Дивлюся, ти вмієш подбати про себе. Радий, що справи йдуть добре. Слухай, дядьку, ми ж поки що чудово ладнаємо, правда?
У паузі між репліками Нарухіто трохи стишив голос і подивився на Доромору. Ось заради чого він сьогодні прийшов. Завдяки торгівлі Титаносмеями, монстрами другого рангу, їхні стосунки з торговою компанією «Доромора» помітно зміцніли. Настав слушний момент.
— Ого, друже, яке в тебе хитре обличчя. Задатки в тебе добрі, але все написано на обличчі — ось твій єдиний недолік. Дай-но вгадаю… Ти збираєшся попросити мене про щось нахабне? Причому настільки нахабне, що я опинюся на самій межі своїх можливостей?
Ось тепер і починалася справжня розмова.
Нарухіто скривив губи в усмішці.
— Добре, що ти такий кмітливий. Річ у тім, що ми теж хочемо започаткувати одну справу.
— Он як?
Доромора розвернувся до Нарухіто.
Серед ринкового галасу один навпроти одного стояли двоє людей, які вміли добирати слова й вести переговори.
— Пекарню. Щодо приміщення, то поки що розглядаємо два варіанти: орендувати будинок або, як ти, торгувати з ятки просто на цьому ринку.
Ось і настав час зробити перший крок до відкриття пекарні — головної справи, заради якої Нарухіто сьогодні прийшов сюди.
Можна сказати, що саме заради цього дня він і уклав ексклюзивну угоду з торговою компанією «Доромора».
— Пекарню, кажеш? Зрозуміло, зрозуміло. Але якщо це пекарня, то де сам пекар?
— Он там.
Не повертаючись, Нарухіто вказав великим пальцем собі за спину. Там Лазар саме торгувався щодо ціни на Титаносмей.
— …Клянуся Котосіро. Ти серйозно? Я ніколи не чув про пекаря-лізардоніанця.
На обличчі Доромори не було ані відрази, ані зневаги. Лише щире здивування — і нічого більше.
І в Королівстві, і в Імперії уявлення про лізардоніанців мало чим відрізнялися.
— Ще почуєш про це, хочеш ти того чи ні. Дороморо, я хочу попросити тебе допомогти нам підготуватися до відкриття. Ми збираємося започаткувати пекарню чесним шляхом. Хоча, точніше кажучи…
План Нарухіто був простим.
— А, зачекай, зачекай. Здається, я вже здогадуюся, що ти скажеш. Мовляв: "Нехай торгова компанія “Доромора” допоможе нам із пекарнею."
— Саме так — хочу, щоб твоя компанія нам допомогла. Добре, що ти такий кмітливий. Коротко кажучи, усе саме так.
Залучити торгову компанію «Доромора» до відкриття власної пекарні — ось і все, якщо висловитися просто.
— …Гм. Тобто йдеться про ділове партнерство? У такому разі я теж матиму право втручатися у справи вашої пекарні.
— Авжеж. Ми радитимемося з тобою і щодо формату торгівлі, і щодо розподілу прибутку. Ми знайомі недовго, але я вже зрозумів, що в ділових питаннях ти не брешеш. Принаймні, я встиг оцінити твої здібності. Якщо чесно, ні я, ні Лазар не надто придатні до ролі керівників.
— Зрозуміло. Тепер я все збагнув. Ти хочеш перекласти на мене всі клопоти?
Доромора хитро всміхнувся. Його реакція виявилася кращою, ніж очікував Нарухіто.
Тояма теж зберіг легку усмішку й невимушено продовжив:
— Ей, ти неправильно мене зрозумів. Я, навпаки, пропоную тобі урвати найласіший шматок! На мою думку, хліб, який пече Лазар, точно матиме успіх. Це хліб, якого люди в Імперії… ні, у всьому цьому світі ще ніколи не бачили.
— …Який же в тебе неприємний погляд, їй-богу. У твоїх словах немає нічого, що заслуговувало б на довіру, але твої очі анітрохи не брешуть. Ага, тепер зрозуміло. Мене таки обвели навколо пальця. Друже, ти спеціально вичікував слушного моменту, щоб розповісти мені про це?
Усе складалося непогано. Нарухіто переконався, що не помилився у своїх розрахунках.
Доромора вже зрозумів його задум. Отже, далі все мало піти швидко.
— Ну, якби я заговорив про це до того, як між нами виникла довіра, ти б не погодився, правда? А наша довіра, якщо подумати, ґрунтується на прибутку. Ти вже знаєш, що ми з Лазаром можемо його приносити.
Переплівши вказівні пальці, Нарухіто пильно подивився на Доромору.
Усе вже було підготовлено. Так само, як і під час використання Кірияйби. Щоб уразити ціль, потрібно діяти непомітно, тихо й швидко.
Прибуток, який приносили Нарухіто Тояма та Лазар, уже став невіддільною частиною діяльності торгової компанії «Доромора».
— …Можливо, це дурне питання, але все ж відповідай. Якщо я, якщо торгова компанія «Доромора» відмовиться допомагати вам із пекарнею…
— На жаль, змії, яких зараз оцінюють, вирушать до гільдії або до когось з інших торговців, які спостерігають за нами здалеку. А починаючи із завтрашнього дня, постачати цих змій аристократам буде вже хтось інший, а не ти.
За ці кілька днів Нарухіто Тояма завершив усі приготування. Щоб прив’язати до себе такого ласого до прибутку чоловіка, як Доромора, він невпинно забезпечував його вигодою.
Щоб визначити вартість Титаносмей, Нарухіто вивчав розмови інших торговців і рух товарів на ринку. Крім того, він попросив Драко розповісти йому про життя вищих верств суспільства в аристократичному кварталі.
Усього чотири дні.
Лише за чотири дні торгова компанія «Доромора» здобула визнання серед вищих верств суспільства як особливий постачальник, здатний стабільно забезпечувати ринок матеріалами Титаносмей.
Звісно, величезну роль відіграли й видатні торговельні здібності самого Доромори. Проте головною причиною все ж було полювання на велетенських змій, яке влаштовували троє незвичайних людей: Нарухіто Тояма, Лазар і останнім часом, Сторл.
Для розвитку торгової компанії «Доромора» Нарухіто Тояма й Лазар уже стали незамінними.
— …Ти влучив у болюче місце. Я й очікував чогось подібного, але все одно це страшні слова.
— Можеш попросити інших авантюристів. Будь ласка. Щоправда, не знаю, чи окупиться це.
— Не кажи очевидних речей, мій красномовний друже. Серед авантюристів вашого рангу немає нікого, хто міг би полювати на Титаносмей у таких кількостях. Зазвичай стабільно здобувати велетенських змій можуть лише авантюристи першого рангу або сильніші.
Почувши ці слова, Нарухіто всміхнувся.
Він і сам чудово знав, що замінити їх буде непросто.
Нарухіто вже з’ясував у гільдії, що дедалі більше авантюристів низьких рангів, надихнувшись його прикладом, намагаються зірвати куш: кидаються на монстрів вищих рангів і гинуть цілими групами.
Через це репутація Нарухіто та його товаришів серед авантюристів низьких рангів була гіршою нікуди. Та вони воліли дбати про власну вигоду, а не про думку тих, хто стояв нижче за рангом.
— До того ж самі авантюристи першого рангу не цікавляться Титаносмеями. Вони отримують платню від гільдії, полюють у тій Вежі, про яку всі говорять, виконують замовлення аристократів — грошей їм не бракує. Навіщо їм ганятися за здобиччю, яку важко знайти й на яку непросто полювати? Для авантюристів першого рангу ці змії просто невигідні.
Щоб досягти мети й наблизитися до мрії, потрібна певна вправність.
Передусім — усвідомлення. Світ здебільшого не надто прихильний до людей. Важливо правильно це зрозуміти й тверезо оцінювати власне становище.
А вже потім слід визначити, чого саме ти хочеш досягти, чим готовий пожертвувати, зробити вибір і діяти.
Нарухіто обрав життя й майбутнє своїх товаришів замість добробуту невідомих йому авантюристів низьких рангів. Він розумів, що його дії можуть підштовхнути інших до необачної загибелі, але все одно зробив цей вибір.
— Саме так. У цьому сенсі Титаносмеї опинилися між попитом і пропозицією. Заповнивши цю прогалину, моя торгова компанія за такий короткий час стала помітною навіть для купецької гільдії…
— Радий, що ти все швидко зрозумів. Ну що ж, торгова компаніє «Доромора», дай мені відповідь. Ми й надалі будемо друзями чи ні?
Навколо лунав гамір ринку.
Біля невеликої ятки Доромори зібралося чимало роззяв. Авантюристи з цікавістю розглядали велетенських змій на возі, а торговці-конкуренти крадькома поглядали в їхній бік, намагаючись зрозуміти, що відбувається.
У сусідніх ятках теж кипіла робота. Продавці голосно вихваляли товари, покупці торгувалися, і економіка Міста Авантюристів, як завжди, крутилася без упину.
Та серед усього цього гамору Нарухіто й Доромора стояли по різні боки прилавка, не відводячи один від одного погляду. Між ними ніби запанувала порожнеча, у якій не було жодного звуку.
Обидва мовчали, слухаючи галас міста.
Мовчання було нестерпним — таким, що аж кортіло першим заговорити. Та Нарухіто знав: саме зараз усе й вирішувалося.
Хто заговорить першим, той програє. Він добре це розумів.
— …Ех, визнаю поразку. У мене немає жодної причини відмовлятися від твоєї пропозиції. Почуваюся так, наче мене ошукали.
Як і планувалося, першим поступився Доромора.
Він не був настільки дурним, щоб не розуміти цінності прибутку, який приносили Нарухіто та його товариші. Але й не був настільки винятковим, щоб знайти спосіб переломити переговори на свою користь.
— Чудово! Угоду укладено! Не хвилюйся, дядьку, я не дам тобі зазнати збитків.
— Ех, одразу попереджаю: я ще не побачив у Лазарі справжнього пекаря. Не забувай, що досі я цінував вас лише як авантюристів.
— Та все гаразд. Але насолоджуйся цим відчуттям, поки можеш. Не мине й кількох місяців, як ти, мабуть, почнеш просити мене більше не відправляти Лазара на полювання.
— …Мені цікаво, звідки в тебе така впевненість. Гаразд, зрозумів. Я об’єднаю з вами зусилля. Торгова компанія «Доромора» присягається допомогти Нарухіто То́ямі й Лазару з їхньою пекарнею — в ім’я слуги.
— …Слуги? А хто це?
Від слова «слуга» Нарухіто пробрав легкий холодок. Він не забув про ту жінку, яка оселилася в бібліотеці хлібних документів у його снах.
— А хто ж іще? Уособлення торгівлі. В ім’я Котосіро, слуги угод і торгівлі.
— …Гаразд. Я теж, мабуть, присягнуся Ебісу.
На якийсь час відсунувши думки про слугу на задній план, Нарухіто пробурмотів ім’я найвідомішого бога торгівлі, якого знав.
— Що це за ім’я? Та байдуже. Але, друже, чи знаєш ти, що започаткувати нову справу в цьому місті, особливо пекарню, насправді дуже складно?
— Га? Що ти маєш на увазі?
Нарухіто прислухався до слів Доромори.
Він заздалегідь продумав, як заручитися підтримкою торгової компанії, але, якщо відверто, усе, що мало бути після цього, збирався вирішувати вже на ходу.
— Купецька гільдія. Вона прикривається управлінням ринком і підтриманням економічного балансу, але насправді обмежує кількість закладів, які можуть працювати в Місті Авантюристів.
— Гм. Але ж поглянь, скільки яток на цьому ринку просто неба…
Нарухіто окинув поглядом численні торгові місця. Їхня кількість і щільність нагадували масштабний ярмарок у великому сучасному місті.
Зовсім не скидалося на те, що торгівлю тут обмежують.
— Саме так. Але придивися уважніше. Усі ці люди справді належать до купецької гільдії. Та далеко не кожен має власну крамницю. У більшості є лише простенькі ятки, нічого більше.
— А-а… Тобто ти маєш на увазі повноцінні крамниці?
Нарухіто кивнув.
— Саме так. Купецька гільдія суворо регулює торгівлю в повноцінних приміщеннях — будівлях, де можна розмістити крамницю. Вони чудово розуміють цінність землі та будівель як джерела прибутку. Ніхто не збирається просто так віддавати новачкам частину цього пирога.
— Зрозуміло. Без інтернет-магазинів цінність звичайної крамниці, мабуть, і справді набагато вища. То що нам робити?
— Заспокойся, друже. Я й сам докладаю зусиль, щоб колись стати господарем власної крамниці. Саме тому й зосередився на ринку для аристократів. Зрештою, усе зводиться до того, щоб за допомогою грошей і зв’язків здобути в купецької гільдії право на власну крамницю.
— А ти ж сам кажеш, що це складно.
— Так, поки що до цього далеко. Для пекарні потрібне спеціальне обладнання, чи не так? Кухня, піч, торговельний зал, дровітня… Усі заклади, пов’язані з харчуванням, неминуче потребують повноцінного приміщення. Ось у чому проблема.
— Гм, зрозуміло. Чесно кажучи, я думав перетворити на крамницю будинок, який ми невдовзі отримаємо. Але все виявляється не так просто. Навіть якщо є приміщення, дозвіл і право на торгівлю просто так не здобудеш.
Привілеї.
У будь-якому світі й у будь-яку епоху люди, які прагнуть прибутку, мислять приблизно однаково.
Зітхнувши, Нарухіто відчув певне полегшення від цієї незмінності людської натури. Люди залишаються людьми — де б вони не опинилися й у якому світі не жили.
— Хе-хе. Не поспішай із висновками, друже. Я сказав, що це непросто, але хіба хоч раз сказав, що це неможливо?
— О, не тягни кота за хвіст. Я не з тих, хто любить довго чекати.
— Не квапся, Нарухіто Тояма. У цій країні в мене небагато друзів. Мені бракує спілкування з людьми, з якими можна нормально поговорити.
— Ага-ага. То до чого ти ведеш, Дороморо?
Нарухіто коротко відповів на жарт Доромори. Їхні особисті стосунки теж були цілком непоганими.
— Якби доля справді існувала, ти, мабуть, сам прокладав би собі шлях крізь неї. Нарухіто Тояма, коли я дивлюся на тебе, то саме так і думаю.
— А?
— Якби я сказав, що саме зараз, саме за цих обставин ви можете обрати найкоротший і найшвидший шлях до відкриття пекарні, тобі було б цікаво?
— Та звісно! Розповідай. Поки я ще сповнений запалу, хочу діяти.
— Драконячий фестиваль.
— Драконячий фестиваль?
— Саме так. Обставини, які не склалися б, якби не ти й не твої вчинки, пане Вбивце Драконів.
Доромора тихенько засміявся й погладив бороду.
— Якщо скористатися Драконячим фестивалем, який відбудеться через десять днів, можна здобути Право Клопотання. Це найкоротший шлях до відкриття вашої пекарні.
Доромора мав такий самовдоволений вигляд, що годі було й уявити ще самовдоволенішого.
— Та що це взагалі за Драконячий фестиваль? Здається, я щось таке чув, але не пригадую.
Тояма схилив голову набік. Якщо добре подумати, це слово вже не раз прослизало в їхніх розмовах.
— Гей, стривай. Не кажи, що ти не знаєш… Судячи з твого обличчя, саме це ти й збираєшся сказати.
Доромора втратив самовдоволений вираз і важко зітхнув.
— Ага. Я не дуже обізнаний із місцевими звичаями.
— Не кажи цього з таким серйозним обличчям! Ти ж безпосередній учасник цієї історії, Вбивця Драконів. Фестиваль відбудеться саме тому, що ти вбив Дракона-Колекціонера!
— А-а, точно. Тепер пригадую.
— Драконячий фестиваль, або Драконяче свято, — це загальноімперське святкування, передбачене законами Імперії. Воно відбувається щоразу, коли дракон гине, а потім відроджується. Уся Імперія бере участь у цьому видовищі.
— Ага-а.
Тепер усе починало прояснюватися. Усе через Драко. Тояма добряче її побив, а вона, як ні в чому не бувало, відродилася.
Отже, через це й влаштовували фестиваль. Що більше він про це думав, то сильніше боліла голова. Нарухіто вирішив не витрачати сили на роздуми про подію, сповнену всіляких абсурдних деталей.
— Минулого місяця, щойно стало відомо про загибель і відродження Дракона-Колекціонера, було вирішено провести Драконячий фестиваль. Відтоді економіка Імперії безперервно розігрівається.
— Розігрівається?
— Саме так. На час фестивалю скасовують мито за проїзд через застави. Завдяки цьому пожвавлюється рух людей і товарів між регіонами. А це, своєю чергою, призводить до збільшення кількості замовлень від гільдії авантюристів на охорону торговельних шляхів, і в авантюристів більшає грошей у кишенях. Природно, що вони починають витрачати їх охочіше. Гроші безперервно циркулюють усією Імперією. Економічне піднесення породжує нове піднесення — справжнє диво, гідне драконів.
В економіці Імперії авантюристи відігравали важливу роль у русі грошей. Хоча ситуація в різних регіонах відрізнялася, на території Імперії водилися монстри, для яких люди були здобиччю.
Авантюристи протистояли цим істотам. Вони виконували роль мобільних загонів, здатних діяти гнучкіше за армію, і були незамінними для державного управління.
Коли економіка пожвавлювалася, активізувалися й авантюристи. А що активніше діяли авантюристи, то швидше розвивалася економіка Імперії.
Драконячий фестиваль запустив цей сприятливий цикл.
— Гаразд, а який стосунок фестиваль має до пекарні?
— Усе просто. Через десять днів місто перетвориться на суцільне свято. Це велике місто, яке може позмагатися з імперською столицею, до того ж тут розташоване Драконяче посольство. Тому на час фестивалю влаштовуватимуть найрізноманітніші заходи. Один із них — Вільний ярмарок. Саме він стане найкоротшим шляхом до вашої мети.
Почувши це, Нарухіто завмер.
— Фріма? Ти щойно сказав «фріма»?
Слово видалося йому напрочуд знайомим.
— Вільний ярмарок. Не «фріма».
Та Доромора не збирався визнавати формулювання Нарухіто.
— Та я ж про те саме! А, гаразд, вибач, продовжуй. Отже, що нам потрібно зробити на цьому… Вільному ярмарку?
Відмовившись від подальших суперечок, Нарухіто перейшов до суті.
— Посісти перше місце. На Вільному ярмарку дозволено продавати будь-що й вести торгівлю в будь-якому форматі. Під час Драконячого фестивалю заклад, який визнають найвидатнішим серед усіх учасників, отримає Право Клопотання перед Містом Авантюристів. Цей титул має назву «Найсильніший Король Ринку “Мерукарі”».
— Мерука…
— «Найсильніший Король Ринку “Мерукарі”», друже. Ні більше, ні менше.
Доромора не збирався відповідати на всі запитання. Що ж, нехай буде так.
— А, гаразд… Тобто якщо ми станемо Королем Ринку, то зможемо якнайшвидше відкрити пекарню?
— Саме так. Право Клопотання — це право звернутися до міста з вимогою. За законами Імперії задовольняють майже всі прохання, якщо вони не передбачають дій, які вважаються злочином, і не є відверто нереалістичними. Під час Драконячого фестивалю, який влаштували після загибелі та відродження Вогняного Дракона наприкінці Великої війни, Король Ринку навіть зажадав дворянського титулу — і його прохання задовольнили.
— Ого, виходить, можна отримати право, достатньо сильне, щоб навіть стати аристократом. Тоді й відкрити пекарню…
— Та це не проблема. Навіть купецька гільдія не має ані достатньої влади, ані сміливості, щоб виступити проти Драконячого фестивалю чи самого Міста Авантюристів. Але шлях буде нелегким. З усієї Імперії з’їдуться торговці, які прагнуть здобути титул Короля Ринку. І, звісно, купецька гільдія Міста Авантюристів теж кине всі сили на боротьбу за нього.
— Тож питання в тому, чи зможемо ми здобути титул Короля Ринку серед усіх цих торговців. До речі, якщо ми братимемо участь у Вільному ярмарку…
— Звісно, ми виступимо як пекарня. Отже, перша презентація «Лазар-Бекарі» відбудеться на Вільному ярмарку під час Драконячого фестивалю!
Нарухіто відповів на запитання Доромори з хитрою усмішкою.
— …Якщо ваша пекарня виявиться достатньо хорошою, щоб здобути титул Короля Ринку, то, можливо, навіть пекар-лізардоніанець матиме шанс. Але, друже, мушу попередити тебе: дискримінація лізардоніанців дуже глибоко вкоренилася. Не варто сподіватися, що мешканці Імперії так легко вас приймуть.
У голосі Доромори звучала щира тривога. Це був голос торговця, який холоднокровно дивився в очі реальності.
— Ага. За останні кілька днів я вже встиг це зрозуміти. Але нічого страшного. Люди дуже швидко забувають про упередження, коли йдеться про їхню вигоду. Я вже дещо придумав.
Тояма давно знав, що реальність може бути жорстокою й безжальною.
Він був готовий докласти будь-яких зусиль, щоб її здолати.
— …Зрозуміло. Тоді не буду більше нічого казати. Торгова компанія «Доромора» допоможе вам усім, чим зможе. Дозволь і мені долучитися до ваших амбіцій, мій жадібний друже.
Доромора простягнув руку через прилавок. Нарухіто потис її. Рука була шорсткою, загрубілою від праці. Людям, які багато працюють, можна довіряти, подумав Нарухіто й міцніше стиснув долоню.
— Домовилися. Тримай гаманець напоготові й чекай на прибутки! Гей, Лазаре! Сюди, давай! Переговори щодо пекарні пройшли успішно!
— Клянуся Великим Зубом! Справді, Нарухіто?! Твій язик, мабуть, прокляв якийсь слуга Ангелів! Ну ти й хитрун!
— Ого, та ти радієш більше, ніж я очікував!
Лазар прудко зіскочив із воза й підстрибуючи підбіг до ятки.
Його хвіст стирчав сторчма, а вертикальні зіниці сяяли від захвату. Він був схожий на веселого танцівника, який не міг стримати радості.
— Дороморо, дякую тобі. Я шаную твоє рішення підтримати мого друга й мою мрію.
Лазар нахилився через прилавок і вклонився Дороморі. Нарухіто ледь усміхнувся, побачивши, як радіє той, хто зазвичай не надто виявляв емоції.
— Пане Лазаре, у вашій порядності я вже не сумніваюся. На тлі Нарухіто Тоями ваші щирі слова — справжня втіха для душі.
— Дороморо, так можна подумати, ніби з моєю порядністю щось не так.
Нарухіто відповів легковажно, вважаючи це жартом.
— ………?
Та Доромора мовчки дивився на нього з абсолютно серйозним обличчям.
— Не може бути. Та що це за погляд такий?!
— Гаразд, жарти жартами. Тоямо, пане Лазаре, ви обоє розумієте, що для відкриття пекарні вам необхідно добре виступити на Вільному ярмарку?
Доромора плеснув у долоні. За його виразом обличчя було не зрозуміти, жартував він чи говорив цілком серйозно.
— Так, розумію, — відповів Нарухіто.
— Ми докладемо всіх зусиль, — додав Лазар.
Обидва кивнули.
— Чудово. Але, правду кажучи, найскладніше починається саме тепер. Вам доведеться подолати перешкоду, яка буде ще серйознішою, ніж труднощі з відкриттям пекарні для лізардоніанця на Вільному ярмарку.
— Га? Що ще таке?
— Гм?
Почувши це, Нарухіто й Лазар одночасно примружилися. Виявляється, були ще якісь проблеми.
— Усе просто. У цьому місті навіть для того, щоб скористатися свободою, потрібні гроші та зв’язки. Річ у тім, що прийом заявок закрили ще кілька днів тому — приблизно тиждень тому.
— …А?
Нарухіто перепитав. Прийом закрили? Про що взагалі йдеться?
— Прийом. Уже. Закрито. Термін подання заявок на участь у Вільному ярмарку завершився два тижні тому.
— …Нарухіто, — сумно промовив Лазар.
Здається, він уже зрозумів, що це означає.
— …Стій, Лазаре. Ще зарано висмикувати всю бороду цього крамаря.
Нарухіто з кам’яним обличчям почав ворушити пальцями. От халепа. Якщо хтось вирішив познущатися з нього, то нехай буде готовий до відповідної відплати.
— Гей, не кажи таких небезпечних речей! Заспокойтеся, ви, головорізи!
— Гей-гей-гей, дядьку Дороморо! Ти вже трохи перегинаєш палицю, ні? Мав же сказати про це відразу! Поглянь на Лазара: щойно він був веселою ящіркою, а тепер сидить, похнюпившись, бо ти спершу дав йому надію, а потім розтоптав її! Тепер він перетворився на похмуру ящірку!
Нарухіто грізно вказав на Лазара, який уже присів навпочіпки, підібгав хвоста й понуро дивився в землю.
Збоку він скидався на хулігана, який чіпляється до випадкового перехожого.
— …Нічого, Нарухіто. Я до такого звик.
Лазар, який щойно танцював від радості, тепер перетворився на похмуру ящірку й образився.
— Стривайте, дослухайте до кінця. Це означає, що звичайним способом це неможливо. Але в усьому є лазівки, а в цьому світі більшість проблем можна владнати грошима та зв’язками. Цього разу теж.
— О?
— Гм?
— Драконячим фестивалем керують можновладці цього міста. Достатньо їхнього слова — і вашу участь у Вільному ярмарку можна влаштувати без жодних проблем. А у вас же є засоби й зв’язки, щоб скористатися нестандартним шляхом, чи не так?
— Можновладці? Ми тут лише тиждень. Звідки в нас можуть бути зв’язки з такими людьми?
— Та невже? Пане інквізиторе!
Доромора з лукавою усмішкою обвів поглядом Нарухіто й Лазара.
— А-а… Точно. Вона ж важлива персона.
Нарухіто був людиною далеко не безгрішною, тож одразу збагнув, до кого й як треба підступитися.
— Зрозуміло. Як то кажуть: "Простягни руку тому, хто опинився в скруті", — промовив Лазар, який останнім часом теж переймав погані звички Нарухіто.
Його велика паща розтягнулася в хитрій усмішці, і між губами зблиснули гострі зуби.
— Ага. Найкращі друзі — ті, хто має купу грошей і до того ж наділений владою.
Дорослі чоловіки взялися обмірковувати підступні плани.
Три хитрі усмішки були спрямовані на блакитноволосу дівчинку, яка сиділа на возі й пила медову воду.
— Діс?
Сторл Пура, перша лицарка Ордену Церкви Ангелів, а тепер помічниця інквізитора, нахилила голову набік.
………
……
…
У той самий час. Собор Церкви Ангелів, кабінет єпископа
— А-А-АПЧХИ-І-І-І!!! Та щоб тебе! Шмиг-шмиг!
У просторій кімнаті з урочистим мармуровим оздобленням біловолоса красуня, яка глибоко вмостилася в кріслі з найкращої деревини, привезеної з Королівства, голосно чхнула.
— Ваша Святосте, ви застудилися? Дозвольте витерти вам носа.
— У-у, дякую, Свуі. Мабуть, хтось десь мене згадує. Шморг.
Єпископка взяла паперову хустинку, яку простягнула Свуі, що наглядала за роботою з документами, нагромадженими на столі, й висякалася.
Від її звичної величності не залишилося й сліду.
— …Напевно, вас згадують добрим словом.
— Хі-хі, авжеж. Свуі, ти мене розумієш. Ну що ж, я нарешті розібрала всі документи, що накопичилися через історію з драконом і Вбивцею Драконів. До Драконячого фестивалю ще десять днів, а тоді мені знову не буде коли відпочити. Може, завтра дозволю собі невеличку перерву?
Єпископка потягнулася й відкинулася на спинку крісла.
— …Гадаю, це цілком доречно. Останнім часом ви надто багато працювали, Ваша Святосте.
Свята діва спостерігала за нею лагідним поглядом. У кімнаті панував спокій.
— Хе-хе, дякую. Ти теж іноді відпочивай. Охорону доручу кільком із «Пера». А, до речі, Свуі, ось.
— Е?
Не перестаючи потягуватися, єпископка раптом простягнула Свуі щось у руці.
Це був ароматизований папірець із витонченим квітковим візерунком і восковою печаткою. Один із найрідкісніших видів паперу в Місті Авантюристів.
— Це квиток до термального комплексу в аристократичному кварталі, куди ти так хотіла потрапити. «Зоряний Пісок» — місце, яким користується моя племінниця. Завтра в тебе вихідний, тож сходи туди.
— Е-е? Н-не може бути… Але ж там запис на рік наперед…
Свуі витріщилася на квиток, розплющивши великі очі, схожі на круглі льодяники.
Вона не могла повірити власним очам.
— Ой, Свуі. Ким ти мене вважаєш? Я ж найвища посадова особа Церкви Ангелів, правда?
Єпископка всміхнулася, мов квітка.
— В-Ваша Святосте…
Щоки святої діви зашарілися, наче весняний цвіт.
Перед нею постала справжня майстриня звабливої усмішки.
— Ну ж бо, не соромся, бери. Хоч нас і називають святою дівою та єпископкою, ми все одно люди. Іноді треба й відновити сили — як то кажуть, дати собі перепочинок.
— Т-тоді, може, ви теж підете зі мною?!
Свуі, яка досі стояла наче зачарована, струснула головою й підступила до Єпископа. Голос її помітно тремтів, а сама вона не могла всидіти на місці.
— А-а, пробач, люба. Я намагалася все влаштувати, але змогла дістати лише один квиток. Тож не переймайся й іди відпочинь. Моя Свуі.
— …Н-не можу. Не можу залишити вас саму, Ваша Святосте…
— Ну й уперта ж ти. Гаразд, тоді зробімо ось як. Свята діва Свуі, наказую тобі від імені Єпископа Каноси Тіель Фільд: завтра забудь про всі справи й насолоджуйся вихідним. Зрозуміла?
На відміну від Свуі, Єпископ не втрачала самовладання. Вона тихенько хихикнула й кінчиком красивого, витонченого пальця легенько торкнулася носа Свуі.
— А-а…
— …Чи, може, Свуі теж не послухається мене, якщо я не скористаюся ось цим?
Свуі все ще не брала запрошення. Тоді Єпископ навмисно понизила голос і опустила очі, намагаючись здаватися якомога сумнішою.
Вона ледь помітно показала праву руку, на тильному боці якої було викарбувано печатку наказу.
— Н-ні! Це нечесно, Ваша Святосте! Не можна так говорити!
— Хе-хе. Дорослі бувають підступними. Ну ж бо, Свуі. Квиток дійсний уже з сьогоднішнього вечора, тож збирайся й вирушай. Уперед, уперед!
— У-у… Ви справді… справді-пресправді впораєтеся без мене?
Ще трохи.
Єпископ відчувала, що вже майже досягла мети, й продовжила переконувати Свуі.
Вона самими лише словами схиляла до потрібного рішення святу діву — істоту, яка могла стати противагою навіть «Дракону».
— Усе буде добре. Крилаті теж тут, а коли станеться щось справді важливе, ти неодмінно будеш поруч зі мною. Я не збираюся тебе відпускати.
Вона кинула на дівчину погляд спідлоба, трохи розплющивши вузькі, мов ниточки, очі й показавши фіолетові зіниці.
Єпископ чудово знала, що вродою її природа не обділила.
— А-а… Гаразд. Свята діва Свуі підкоряється наказу вашої найшанованішої особи й завтра відпочиватиме.
Свуі опустилася на одне коліно й нарешті взяла простягнутий їй квиток.
— От і добре. Я ще трохи впорядкую документи, а ти можеш іти. Гарно відпочинь, Свуі.
Єпископ щосили стримувала усмішку, зберігаючи на обличчі витончений вираз. Ще рано. Ще не час радіти… Хоча всередині її переповнював захват, назовні не просочувалося ані краплини.
— Т-так. Тоді дозвольте відкланятися… В-ви справді впораєтеся?
— Ну ж бо, не хвилюйся. На добраніч, Свуі.
— Н-на добраніч, Ваша Святосте.
Двері тихо зачинилися за Свуі. Вона залишила покої Єпископа, а в кімнаті лишилася тільки сама господиня, яка сиділа за столом із документами.
У кімнаті, освітленій мерехтливими свічками, Каноса й далі всміхалася зачиненим дверям.
— Свуі вже пішла?
Її голос пролунав у кімнаті, де, здавалося, нікого більше не було.
— Так, пані. За звітом крилатих, вона вже прямує до своїх покоїв.
Зі стелі без жодного звуку спустилася на підлогу жінка-звіролюд із котячими рисами, одягнена в білосніжний чернечий одяг. Це була Тоссль.
Вона носила один із церковних поховальних скарбів — «Прикрасу для волосся, що приховує крила». Завдяки їй присутність власниці ставала майже невідчутною, наче одна-єдина пір’їна. Почувши поклик господині, Тоссль негайно прибула до неї.
— Чудово. Гарна робота. Продовжуй стежити за святою дівою Свуі. Доповідай мені про кожен її крок.
Тоссль могла пересуватися непомітно навіть для святої діви. Хоча артефакт і допомагав їй, її майстерність скритності не поступалася вмінню «Тіньових іклів» Королівства.
— Так, моя пані.
— Задій якомога менше людей і стеж за дистанцією. Хоч та дівчина й не має ворожих намірів, вона свята діва. Навіть вас, майстринь скритності, цілком можуть викрити під час стеження.
— Я все врахувала. Для нагляду за нею призначу двох найкращих крилатих.
Спокійним голосом єпископка віддавала накази. Це було розпорядження таємній службі інквізиційного суду стежити за святою дівою Свуі.
— А ти, Тоссль?
— Я залишуся вашою охоронницею. Не можу довірити вас самим лише крилатим, коли святої діви поруч немає.
— Хе-хе. Зрозуміло. Розраховую на тебе.
— Так. Зроблю все можливе, щоб виправдати вашу довіру. Отже, план починається сьогодні?
Почувши запитання Тоссль, Єпископ підвелася й підійшла до вікна, звідки відкривався краєвид на місто.
Великий собор стояв у місці, звідки було видно всю столицю міста Авантюристів. Сонце ще високо, а люди саме в розпалі робочого дня.
Час для плану наближався, але ще не настав. Єпископ з легким роздратуванням поглянула на сонце.
— Так. Щойно сонце зайде й Свуі прибуде до термального комплексу, я теж почну діяти. Тоссль, допоможеш мені з макіяжем.
— Так. Щойно все буде готово, я покличу вас. А поки відпочиньте.
— Добре, дякую.
На цьому Тоссль зникла. Її присутність розчинилася так непомітно, наче тоненька пір’їна, яку підхопив вітер.
— Хе… хе-хе-хе.
Єпископка тихенько засміялася.
Вона вмостилася на широкому підвіконні, схилила голову набік і почала енергійно тицяти вказівним пальцем собі в скроню — у маленьку голову, де ховався її блискучий розум.
— Останнім часом навколо дракона й Вбивці Драконів нічого особливого не відбувається. Свуі я відправила до гарячих джерел. Лицарський орден, який завжди був головним болем, без свого керівника майже не функціонує. Друга свята діва й прибічники фундаменталістів теж під наглядом, жодних ознак активності…
Вона впорядковувала думки й перевіряла завдання, які ще належало виконати.
— Підготовка до Драконячого фестивалю йде за планом, а прийом почесних гостей із Королівства координаційна рада аристократів ще узгоджує. Нічого, що потребувало б негайного втручання…
Усі справи, які зазвичай зв’язували її по руках і ногах, завдяки неймовірному збігу обставин нарешті були під контролем. Для надзвичайно зайнятої Єпископа така тиша була рідкісною розкішшю.
Інакше кажучи, саме тепер, цієї миті, Єпископ Каноса Тіель Фільд нарешті могла взяти відпустку.
— Хе.
Її гарні тонкі губи розтягнулися в усмішці.
— ЄЄЄЄЄЄЄЄЄЄЄЄЄЄ!!! НАРЕШТІ-І-І-І!!! НАРЕШТІ, НАРЕШТІ, НАРЕШТІ!!! О-О-О-О-О, ТАК-ТАК-ТАК!!!
Єпископ заволала на весь голос. У неї був справжній настрій вечора п’ятниці, коли робочий тиждень нарешті завершився й попереду чекали розваги.
— ША-А-А-А-НС!!! ОТАКО-О-О!!! РОЗВАЖАТИСЯ! Розважатися! Я БУДУ РОЗВАЖАТИСЯ-А-А-А!!! Мухо-хо-хо-хо-хо!
Так, ця жінка… Саме так, усе було саме так, як ви подумали!
— Столик у нічному лаунжі «Рейн-Ін» уже заброньовано! З перевдяганням Тоссль усе владнає! Надокучливу Свуі я відправила до гарячих джерел, де її як слід розпарять і перетворять на «варену святу діву»! Усі перешкоди подолано!
Уся її поведінка зі святою дівою, усі накази крилатим шпигунам — усе це було заради цієї миті!
— О-о, як же я чекаю! Витрачатиму гроші Церкви-и, оточуватиму себе милими дівчатками й хлопчиками-и! А ще сьогодні пограю в азартні ігри! Мухо-хо-хо-хо-хо! Життя таке прекрасне, аж смішно!
Ця жінка збиралася гуляти!
Попри те, що вона обіймала найвищу посаду в Церкві Ангелів, ця колишня простолюдинка, яка обожнювала гроші й земні втіхи, збиралася влаштувати собі розкішну ніч.
— А-ха-ха-ха-ха-ха! Апчхи-и-и! Отакої! Хтось знову про мене згадує?! Хе-хе-хе! А-ха-ха-ха-ха! Я переможу! Хто б не став мені на заваді, у цьому світі мене ніхто не здолає!
Вона була в повному захваті.
Нічні розваги мали одну головну перешкоду — улюблену праву руку, перед якою Єпископ мимоволі схиляла голову. Та її вдалося усунути, скориставшись усіма можливими зв’язками.
Тепер не було нікого, хто міг би її зупинити.
— Тара-та, ра-та-та-пі-я~ Гм, цікаво, хто сьогодні сам мене вибере? Мила Сте-чан із надламаними котячими вушками чи красень Рун-кун, справжній класичний красунчик? А може, обоє одразу… Мухо-хо-хо-хо-хо!
Підвівшись, біловолоса красуня почала стрибати по просторій кімнаті, а тоді закружляла в танці.
Вона нічого не знала.
Вона й гадки не мала, що Вбивця Драконів і його товариші, які останнім часом поводилися спокійно, саме в цю мить будували проти неї підступні плани.
— Мухо-хо-хо-хо-хо! Тепер у цьому світі немає нікого, хто міг би мене зупинити! Єпископ! Таїнства! Влада! А-ха-ха-ха-ха! Я всіх підкорю! Усі ці красуні й красені з «Рейн-Ін» схиляться перед моїм розумом! І моїми грошима!
Танок найщасливішої жінки в Місті Авантюристів тривав.
Сонце ще стояло високо, і Місто Авантюристів купалося у світлі. Проте день поволі хилився до заходу. Зрештою сонце мало сісти, а на місто мала опуститися ніч.
Той час, коли місяць, зорі й людські бажання освітлюють темряву.
Ніч у Місті Авантюристів була вже зовсім близько.
.
.
.
(П.П Наступний розділ: Тояма "Даров, нам треба щоб ти дешо порішала", Єпископ: "Ніііііііііііі, тіки не ти". АХХАХХАХАХ.)
.
[Підпишіться на мій ТГ-Канал, щоб дізнаватись про вихід нових розділів та іншу інформацію: https://t.me/Cactus_Paradise_novel_manga]