Розділ 52 - Меланхолія Сторл Пури, полудень сьомого дня життя в іншому світі
〜Сьомий д-е-н-ь життя в іншому світі, близько полудня. Поблизу Міста Авантюристів, у північній частині рівнин, у глибині "Пралісу"〜
Як же це сталося?
— И-я-а-а-а-а-а-а-а-а!! Я схибив, схибив! Занадто поскупився на потужність Кірийяби!! Ла-а-а-а-азар! До тебе суне дещо неймовірно жваве!
— Д-дурню!! Титаносмея, повна сил і енергії?! О, Великий Зубе! Будь ласка, захисти нас, дурнів!
Я сиділа на дереві, на товстій гілці, й дивилася на нього згори вниз.
Унизу чоловік, який засунув руку в лігво Титаносмеї, щодуху мчить лісом із того боку, аж соплі летять.
Вигинаючись і роззявляючи величезну пащу, по землі повзло тіло, товще за колоду.
Потвора — велетенський змій. Навіть у лицарському ордені вполювати його без жодної подряпини могли б хіба що лицарі високого рангу або хтось із Десяти Лицарів.
— Та ну, вже! Нарухіто, швидше біжи сюди! Зберися з силами й мчи напролом!
— Х-хі-хі-хі-хі! Помру! Я помру-у! Мене реально з'їдять! Хі-хі-хі-хі!
Поруч зі мною чоловік-ящір кричав, раз у раз змінюючи вираз обличчя. У засідці вже немає жодного сенсу.
Зараз вони на межі смерті. Полюючи на монстра, перед яким здригаються навіть лицарі, вони самі опинилися за крок від загибелі.
Але чому ж?
— У-о-о-о-о-о-о-о-о!! Прокинься, мій фінішний ривок!!
— Біжи, біжи, біжи! Нарухіто!
— Ш-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а!!!
Соплі, піт, сльози, рев монстра. Простір, де смерть зовсім поруч.
У цьому просторі, де мав би панувати лише страх і відчай, а-а, але чому ж вони так——
— Хі-хі-хі-хі-хі-хі-хі, н-хі, хі-хі-хі-хі-хі-хі-ха-ха-ха-ха-ха-ха!
— Ха, ха-ха, дурний ти чорт, ха, ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха!!
"Чому їм так весело?"
"Чому вони так сміються?"
Я не могла зрозуміти, чому вони сміються.
А-а, і чому ж? Коли я дивлюся на того чоловіка й чоловіка-ящера, які сміються перед лицем монстра, у мене в грудях щось трохи свербить.
Двоє, що сміються разом, чомусь здавалися такими сліпучими, і чомусь від цього ставало так самотньо.
— С-т-о-р-л!! Твій вихід, дурне дівчисько!
Той чоловік покликав мене на ім'я.
Він дивився на мене знизу вгору, біг, пітнів і пускав соплі.
Він покликав мене.
Чомусь від цього факту самотність одразу зникла.
— ……Я не дурна, д-діс.
У грудях усе калатає.
Тіло горить.
— ……Нічого не вдієш, доведеться ризикнути. Сторл, твій вихід. Ходімо рятувати цього дурня. Позич нам силу Першого Лицаря. Ти готова?
Чоловік-ящір низьким голосом пробурмотів це, дивлячись на нього згори вниз із дуже лагідним виразом обличчя.
Велетенський змій продовжував гнатися за ним.
— Ш-а-а-а-а-а-а!!
— Ой-йо! Кепсько!! Він мене наздоганяє?! Мене з'їдять, реально з'їдять! Гей! Сторл!
Той чоловік кличе мене.
Мене, яка не має жодної цінності; мене, яка втратила справедливість і стала непотрібною.
Мене, яка не має права жити, бо від неї немає користі——
— Дурний лицарю!! Стань мені в к-о-р-и-с-т-ь!!
Його голос луною рознісся навкруги.
Водночас моє тіло ніби вибухнуло, і в ньому прокинулася неймовірна сила——
— Я не дурна, д-діс!! Нарухіто Тояма!!
Відчуття невагомості. Отямившись, я виявила, що стрибнула вниз.
— Ш-ш?! Б-бу?!
Удар. Я встромила меч прямо в маківку велетенського змія, який підбирався просто під ноги Тоями.
Віддача була м'якою й хлюпкою — дешевенький меч, куплений на ринку, зігнувся дугою.
Змій шалено забився. Не зумівши добити його такою жалюгідною зброєю, я була скинута на землю й покотилася по ній. А-а, я слабка.
— ……Але я…
Тоді я вже прийняла смерть, але чому ж? Тіло рухається само по собі. Неприємне відчуття крові з носа, що стікає й змочує губи, — я витерла її та підвелась.
Тому що я знову хотіла почути голоси того чоловіка й чоловіка-ящіра.
Тому що мені не хотілося, щоб вони, які так весело сміються, залишили мене позаду. Я підвелася, поворухнулася й спробувала жити далі.
— Ш-ш…
О, змій. Монстр просто переді мною.
Мене зараз з'їдять——
— Молодець.
Це сталося тієї самої миті, коли він широко роззявив пащу в мій бік.
Тінь упала на змія.
На голову велетенського змія, який підняв шию, безшумно перестрибнув чоловік-ящер.
Його рухи були настільки граційними й безшумними, що я помітила його запізно.
Здається, тепер я розумію, як йому вдалося вижити в битві проти двох із Десяти Лицарів.
— Ха!
— Ш-ш-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а?!?
Чоловік із силою опустив ніж, тримаючи його обома руками, і той розпанахав голову монстра-змія. Проте це була не та істота, яка загинула б від такого удару.
Монстр, велетенський змій, несамовито закрутив тілом, укритим чорною лускою. Він лютував, валячи дерева й роздираючи чагарники.
— Ш-а-а!!
— Хм?!
Монстр почав бити головою об дерева. Чоловік-ящер в останню мить стрибнув униз, перш ніж його розчавило б об стовбур.
— О, обережно!!
— Ого?!
Проте в момент приземлення на нього вже чекав удар хвостом. Чоловік-ящер із гучним ляском відлетів убік.
Покотившись по землі, він одразу спробував підвестися. Але велетенський змій, Титаносмея, уже роззявив величезну пащу й насувався на нього.
Він не встигав. Так мало б бути.
Але чоловік-ящер усміхнувся своїм укритим шрамами обличчям.
— Нарухіто.
— Аякже, Лазаре.
Клац.
Чоловік-ящер клацнув пальцями. Звук цього клацання, що пролунав у густих хащах лісу, був дивно приємним.
Тінь.
Тінь, утворена велетенським деревом, що затуляло сонячне світло, розпливлася й спотворилася.
Щойно велетенський змій торкнувся цієї тіні, як одразу втратив рівновагу. Ніби загруз у болоті.
— Ш?!
— Здоров, зміюко.
Тінь розтеклася. Поруч зі змієм, що борсався в ній, з'явився він. Виринувши з тіньового болота, чоловік знову вчепився у величезне тіло змія.
Порівняно з чоловіком-ящером його рухи були зовсім не відточеними, проте сильними й упевненими. Він невпинно дерся тілом монстра.
Тримаючи в руках два ножі й встромляючи їх у тіло змія, щоб використовувати як опору, він ліз угору. Монстр звивався, але через тіньове болото майже не міг рухатися.
Хоч і повільніше та незграбніше за чоловіка-ящера, він теж дістався голови змія.
— Оп-па. Яка ж це страшна сила — твоя тінь, Лазаре. Вона навіть дозволяє обирати, хто може вільно рухатися всередині тіні. Це чит, чи що?
— Менше з тим, закінчуй швидше.
Чоловік-ящер сидів на землі, надувши губи. Та попри слова, його голос звучав надзвичайно лагідно.
— Зрозумів. Убий, Кірийяба.
— Ш-ш-ш-ш-ш-ш?!
Далі все сталося за одну мить.
З його шиї повалився білий серпанок — туман. У тумані з'явилося відламане… лезо?
Чому воно з'явилося з його шиї? Чому з його тіла не текла кров? У мене виникло безліч запитань.
Проте ще раніше за думки…
— Рана, ось вона.
Чавк.
— Ш-ш——
Він встромив лезо просто в рану на голові монстра — у те місце, в яке ми завдали удар, я й чоловік-ящер.
— Прямо в рану — найефективніше.
Із відламаного леза, яке він тримав, знову потік туман, що крізь встромлений клинок ринув безпосередньо всередину монстра.
— Ш-а-а……
На цьому все закінчилося. Монстр-змій широко розплющив очі, його довге й гнучке тіло затремтіло — і на цьому все.
З очей потекла синя кров. Він повільно опустився на землю й більше не ворухнувся.
— Полювання завершено.
Нарухіто повільно витягнув уламок клинка з рани. Облитий синьою кров’ю, він миттю перетворився на туман і зник.
Він прикінчив монстра.
— Чудова робота. Я вже подумав, що тебе так і з'їдять, Нарухіто.
— Та ні, реально вибач. Я трохи розслабився. Спробував трохи зекономити витрати, тож не зміг добити його просто в лігві.
Він зліз із безсило розпростертого тіла монстра, а чоловік-ящер підвівся.
Хоч вони щойно балансували на межі життя й смерті, обоє поводилися як завжди.
Навіть більшість лицарів Церкви після полювання на монстрів втрачали спокій від збудження чи полегшення. Але ці двоє були напрочуд незворушними.
— Гаразд, наступного разу будь обережнішим. Проте це вже дванадцята Титаносмея. Сьогодні на ринку знову здійметься гармидер.
— Та ну, усі ці клопоти ми залишимо на компанію того дядька. А нам треба швидше назбирати на оренду й відкриття пекарні. Що ж, працюємо далі. Завтра героями праці будемо ми.
— Не зовсім розумію, про що ти, але слова звучать якось підозріло. Ой, вибач, Сторл, ти не поранена?
— О, дурне дівчисько. А, ні, Сторл. Гарний удар! Твій удар був страшним. Ти аж череп тому змію розтрощила.
Вони обоє усміхнулися мені.
— ……Я була вам корисною?
Мій голос тремтів. Я обережно, зі страхом, вичавила із себе ці слова.
Вони перезирнулися й без жодних емоцій підняли великі пальці вгору.
А-а, чому ж? Чому?
У грудях стало гаряче, хоча я не мала б відчувати нічого подібного.
Я ж не змогла стати в пригоді лицарському ордену, тож у мене більше не мало бути жодної цінності.
Я притиснула долоні до щік, відчуваючи, як вони мимоволі розтягуються в усмішці.
І раптом згадала те, що того дня казала пані Єпископ.
…………
……
…
〜Три дні тому, близько полудня. Церква Ангелів, кімната для допитів〜
— Схили коліна, Перший Лицарю. Ти перед пані Єпископом — найвищою постаттю Церкви Ангелів.
Свята, ні, Свята Діва звернулася до мене. Від неї пахло квітами — дуже приємним ароматом.
Це була гарна кімната.
Колись віце-командор розповідав мені, що картина, яка займала всю стелю, була створена з різнокольорового скла й зображувала постать Ангела, якого ніхто ніколи не бачив.
"Дивно, ніхто його не бачив, а картина є" — подумала я.
— Твоє покарання визначено, Перший Лицарю.
"А-а, ось і кінець" — подумала я.
Голос пані Єпископа, найповажнішої жінки в Церкві Ангелів, був холодним, а її вузькі очі дивилися на мене.
Білосніжна кімната. Пані Єпископ глибоко сиділа у великому кріслі, а довкола неї стояли звіролюди-коти в дивних масках.
Мої руки були зв'язані, і я стояла на колінах.
Поруч зі мною була Свята Діва. Мабуть, якщо я спробую збунтуватися, вона мене вб'є.
На диво, я була спокійною. Не зовсім розуміла, що сталося, але знала лише одне: я накоїла щось жахливе. Проте, що саме було не так, я геть не розуміла.
— Перебуваючи на відповідальній посаді Першого Лицаря, через власні упередження та необдумані рішення ти намагалася підняти руку на побратимів із Церкви — на вірян Інквізиції, організації, що безпосередньо підпорядковується мені. Це мерзенний вчинок, який суперечить церковному вченню.
Слова пані Єпископа були холодними, і я майже не розуміла, про що вона говорить.
Мене виховували як меч, кажучи, що мені не потрібно ні про що думати. Мене вчили, що я маю лише захищати справедливість, визначену Церквою.
Справедливість Церкви — це дотримуватися вчення Ангела й підкорятися Церкві.
Тобто підкорятися лицарському ордену. Віддавати себе лицарському ордену.
Мене вчили, що саме це і є справедливістю.
— Ти поставила під загрозу Церкву Ангелів через своє невігластво й дурість.
Не зовсім розумію, але, мабуть, я не змогла захистити справедливість Церкви. Не змогла виконати наказ лицарського ордену.
Тобто я більше не була втіленням справедливості.
У притулку для сиріт, крім мене, було багато інших дітей. Але половина з них зникала ще до випуску у чотирнадцять років.
Учителі в притулку казали, що ті діти більше не могли виконувати свою роль. Вони виявилися нездатними стати корисними для справедливості й сили Церкви, тому й зникли.
Кожна людина має місію, яку повинна виконати. Дітям, які не можуть її виконати або не хочуть цього робити, не можна залишатися живими. Їм доведеться вирушити в далеке місце.
Люди, які нікому не приносять користі й ні на що не здатні, не мають сенсу жити.
У притулку все було саме так. Дітей, яких Церква підібрала, але які не могли бути їй корисними, я вбивала під час тренувань.
Ті, від кого немає користі, гинуть. Тобто настала моя черга.
— Тобі не давали слова. Тихо.
Пані Єпископ перервала моє бурмотіння.
Так, отже, усе саме так.
У мене, яка не змогла виконати справедливість, більше не було цінності. У мене, яка помилилася щодо справедливості й не змогла допомогти Церкві, більше не було цінності.
Я втратила право жити. У мене більше не було причин залишатися тут.
Моя «справедливість» мовчала, скільки б я її не кликала.
Мій меч розбився й зламався.
Ніхто з лицарського ордену не прийшов мені на допомогу.
Але це нормально. Так і має бути.
Людина, від якої немає користі, не має навіть права жити. Це все, чого мене вчили в притулку.
Я й сама з цим погоджувалася. Не зовсім розумію, але, якщо я більше не здатна користуватися справедливістю, то, мабуть, не маю жодної цінності.
— Перший Лицарю Сторл, ти мала б право на церковний суд, який проводить лицарський орден. Проте зараз через нещасний випадок Командор і Віце-командор Лицарів, які мають право відкривати судове засідання, зникли безвісти. Тому, згідно з церковним законом, вирок тобі винесу я, Каноса Тіель Фільд, найвища керівниця Церкви.
Я не зовсім розуміла, про що вона говорить. Подумала лише, що пані Єпископ знає багато складних слів і є дуже поважною особою.
— Якщо маєш заперечення, підніми голову. Якщо ні — відповідай мовчанням.
Які в мене могли бути заперечення? Це ж просто черга. Усі люди живуть, убивають і гинуть; тих, хто більше не приносить користі, вбивають по черзі. Бо вони більше не потрібні. Світ улаштований саме так.
Убивати й бути вбитими, жити й помирати.
Ті, хто став непотрібним, сходять зі сцени. Так обертається цей світ.
Я, розумниця, це знала.
— Добре, вважатиму, що заперечень немає. За спрощеною процедурою церковного суду до тебе застосовується покарання за зраду Церкви. За злочином іде покарання. Ти ж добре розумієш цей порядок.
— Так, д-діс.
Смерть, смерть, кінець.
Я ніколи особливо про це не думала, але що відбувається після смерті?
Що сталося з тими людьми, яких я досі вбивала в ім'я справедливості?
Я раптом згадала багатьох людей, яких убила під час тренувань у притулку.
Чому вони тоді так сильно плакали?
Чому та дитина усміхалася?
Чому та дитина простягала до мене руку просто перед тим, як я її вбила?
— Перший Лицарю Сторл, за зраду Церкви на тебе накладено смертну кару. Маєш що сказати наостанок?
— ……Ні, не маю.
Де ж я припустилася помилки? Що було не так?
Я робила все так, як мені казали, і так, як мене вчили.
Але все одно не впоралася. Ну, нічого не вдієш. Адже я більше не маю жодної цінності.
— ……Гаразд. Але дай відповідь на одне запитання. Чому ти нічого не кажеш? Ти розумієш? Ти зараз помреш!
— Так, я розумію, д-діс…… Тобто, так. Я підкорюся рішенню Церкви. Заперечень немає.
— ……Кх, як же це дратує.
Цей тихий голос, сповнений роздратування, на мій подив, належав пані Єпископу.
Я мимоволі підняла голову.
Ця поважна особа була майже уособленням самої Церкви. Зазвичай вона сиділа тихо, мов лялька, а навіть Командор і Віце-командор ставилися до неї з повагою. Та зараз її обличчя було якимось дивним.
Ніби вона гнівалася, ——або ніби плакала.
— Чому ти, чому ви всі такі?! Як така дитина, як ти, може так легко приймати смерть?!
— ……Я не розумію, про що ви говорите, пані Єпископе. У мене більше немає цінності, у мене більше немає сенсу жити.
— ……Кх, чому ви всі такі…
— Ви гніваєтеся? Я не розумію, чому ви гніваєтеся, пані Єпископе. Вибачте, що завдаю клопоту. Вибачте, що така нездара взагалі жила. Сподіваюся, що завдяки суду Церкви хоча б частково спокутую свою бездарність.
— ……Кх, зрозуміла. Тепер я все чудово зрозуміла. Причину, чому ти від щирого серця не боїшся смерті. Тобто ти хочеш сказати, що вважаєш себе істотою, якій можна померти, і не маєш жодної прив'язаності до життя, так?
— ……Я не зовсім розумію, що ви маєте на увазі, пані Єпископе. Ви ж кажете, що в мене немає цінності…
— Замовкни, нікчемо.
— …………………
— Не кажи "не розумію", навіть не спробувавши подумати. Не відмовляйся думати, навіть не напруживши як слід мізки. Не смій щебетати переді мною, виправдовуючись невіглаством.
Чому ж? Голос пані Єпископа був таким холодним і гострим, але я чомусь зовсім не боялася його.
Чому ж у пані Єпископа був такий вираз обличчя, ніби вона ось-ось розплачеться?
Я не розуміла ані причини, чому пані Єпископ мала такий вигляд, ані причини, чому Свята Діва поруч із нею так люто дивилася на мене.
Я абсолютно нічого не розуміла.
— Тепер я все чудово, чудово зрозуміла. Яка ти людина, як тебе виховували й ким тебе намагалися зробити. Усе це я тепер добре розумію.
Схоже, пані Єпископ розуміла геть усе. Я захоплювалася її розумом: вона знала те, чого не розуміла я.
— Для тебе теперішньої смерть не може бути покаранням. Ти щиро віриш, що не маєш цінності для життя, і від щирого серця вважаєш, що ті, хто не має цінності, не мають сенсу жити.
— ……Але хіба це не правило?
— ……Ні. Якого дідька взагалі має існувати таке паскудне правило?! Перший Лицарю Сторл, тобі навіть смертна кара не підходить. Для тебе теперішньої смертна кара не може бути покаранням. Я не настільки добра, щоб убивати людину, яка не боїться смерті.
Слова пані Єпископ лилися плавно.
Але я однаково не розуміла, про що вона говорить.
— Що…
— Я визначила для тебе покарання.
Пані Єпископ змінила положення своїх довгих ніг. Її біле волосся, що спадало на чорне чернече вбрання, було дуже гарним.
— Смертна кара не є покаранням для того, хто не боїться смерті. Отже, спочатку я змушу тебе навчитися боятися смерті.
— Е?
— Якщо від тебе немає користі, то й сенсу жити немає. Я не збираюся виправляти твої викривлені уявлення про цінність життя. Тому я сама надам тобі цінність. І ти житимеш. А коли тобі стане шкода втрачати своє життя, я призначу тобі належне покарання.
— ……Я не розумію, про що ви говорите, пані Єпископе, д-діс.
— Перший Лицарю. Я наказую тобі безстроково служити під орудою Вбивці Драконів, ні, інквізитора Церкви Ангелів, Нарухіто Тоями. Це наказ. Відсьогодні, Сторл Пура, тебе виключено з лицарського ордену Церкви Ангелів. Через відсутність Командора та Віце-командора право відмовитися від наказу Єпископа на підставі автономії лицарського ордену не визнається. Посада Першого Лицаря вважатиметься вакантною. Відсьогодні ти матимеш статус "учениці-служниці інквізитора".
— …………Е?
— Не тобі вирішувати, чи маєш ти цінність. Те, що станеться з твоїм життям, вирішую я. Цей наказ набирає чинності відсьогодні. Також пам'ятай: наказ інквізитора слід вважати рівнозначним наказу Церкви.
— Щ-що ви хочете змусити мене робити, д-діс? Я-я взагалі нічого не розумію…
— Стань корисною. Якщо ти вважаєш, що сенс твого життя полягає в тому, щоб бути корисною іншим, то будь корисною нам. Вірність лицарському ордену — це не що інше, як вірність Церкві. Якщо ти досі усвідомлюєш себе мечем Церкви, ні, людиною, яка живе з ученням Ангела в серці, у тебе не має бути заперечень.
— А-але… У мене, у мене більше немає навіть справедливості…
— Дурненька. Не всі вимагають від тебе бути мечем, як це робив лицарський орден. ……Зберегти тобі життя — це було особисте прохання інквізитора.
— Га? Інквізитор — невже…
— Так, Нарухіто Тояма. Той чоловік, якого ти ледь не вбила. Під час однієї угоди зі мною він вирішив урятувати тобі життя. Чесно кажучи, я хотіла скористатися цією нагодою й позбутися тебе, найсильнішої бойової одиниці лицарського ордену… Але що ж, це слова Вбивці Драконів. Просто відмахнутися від них я не можу.
— Чому той чоловік…
— Твій злочин не в невігластві. Твій злочин у тому, що ти миришся зі своїм невіглаством і засліпленням. Не знати чогось — не гріх. Гріх — залишатися в невіданні. Сторл Пура. Якщо ти досі вважаєш себе вірянкою Церкви, то знаєш, що мусиш робити, чи не так?
Після слів пані Єпископа я все зрозуміла.
Я розумниця, тож зрозуміла.
— …………Дякую за таке великодушне рішення. В ім'я Церкви та світла Ангела я виконаю покладену на мене місію.
Інквізитор — той чоловік, мабуть, покликав мене до себе, щоб убити власними руками.
Ми схрещували клинки й намагалися вбити одне одного, тож я це знала.
Він саме така людина.
— Ти відмовляєшся від ролі меча лицарського ордену й підкоряєшся наказу як вірянка Церкви? Якщо маєш заперечення, підніми голову. Якщо згодна, відповідай мовчанням.
— ………………
Від цього мені чомусь стало навіть трохи легше.
Усе одно мене вб'ють. Той чоловік, якого не змогла вбити навіть моя справедливість, — інквізитор, ні, Вбивця Драконів.
Якщо мене вб'є він, то, мабуть, це буде цілком гідний кінець.
— Добре. Від цієї миті лицар Церкви Сторл Пура померла. Відтепер служи Церкві як звичайна вірянка на ім'я Сторл. На цьому все. Подробиці обговоримо пізніше. Виведіть її.
— Слухаємося!
— ……Дякую, пані Єпископе. Я належно виконаю свій обов'язок.
— ……Ти, схоже, знову щось собі неправильно витлумачила. Ну, байдуже. Я не маю жодного бажання розуміти думки дурепи.
Сказавши це, пані Єпископ підвелася й вийшла із зали.
— Е?
У словах пані Єпископа було щось дивне. Але дізнатися, що саме вона мала на увазі, я вже не могла.
— Пані Сторл Пура, ми проведемо вас до вашої кімнати. Прошу сюди.
— ……Не розумію.
Супроводжувана котиками, я вийшла із зали. Хоч це й була знайома будівля Церкви, мені здавалося, ніби я опинилася в незнайомому місці.
Я справді нічого не розуміла.
Потім мені дали новий одяг, і не встигла я отямитися, як мене посадили в карету, привезли до Міста Авантюристів і відвели до них.
Дешевий готель на околиці міста.
Це була жалюгідна корчма для мандрівників без грошей, далеко від торгового району. Саме там вони й мешкали.
У кімнаті, освітленій ранковим сонцем і сповненій пилу, був він.
— Здоров, соплячко. А, ні, дурне дівчисько. Не бачилися з учора.
У посмішці того чоловіка не було ворожості, і…
— Вау, так це нова працівниця! Приємно познайомитися!
— Вона ж майже нашого віку, хіба ні? Приємно познайомитися, я — Лід.
— ……Навзаєм.
— Приємно познайомитися, сестричко Сторл!
— А-а-у-у!
Навколо нього були діти. Дехто був майже мого віку, а дехто — зовсім маленький.
Це були діти з нетрів, про яких ішлося у звітах.
Ні, їхні очі виразно відрізнялися від очей мешканців нетрів, яких я знала.
Вони дивилися на мене, і їхні очі сяяли, мов коштовне каміння.
Серед них були чоловік-ящер і той чоловік. Вони були саме тими, у кого я намагалася забрати все в ім'я справедливості, навіть не спробувавши дізнатися, що вони за люди.
— Ух…
Тієї миті з мого рота ледь не вирвалося все, чого я не розуміла.
Це було усвідомлення.
Люди, яких я досі судила як лицар Церкви в ім’я справедливості… Ні, яких я вбивала. Чи могло бути й таке, що серед усього, чого я їх позбавила, застосовуючи силу, навіть не намагаючись нічого зрозуміти, були й такі картини?
Те, чого я не розуміла й навіть не намагалася зрозуміти, раптом розрослося й ледь не розчавило мене. Саме в ту мить…
— Дурне дівчисько, не розгублюйся.
Він, мій новий господар, Нарухіто Тояма, заговорив.
— Не має значення, усвідомлено ти це робила чи ні. Ти ж багатьох убила, чи не так? Ти вбивала інших за власною волею, керуючись правилами, які сама для себе встановила.
— Я-я, я…
— Гей, Нарухіто.
— Ні, Лазаре, дозволь мені самому з цим розібратися. Дівчисько, слухай уважно. Ти — зло. Ти прикривалася приємним на слух словом "справедливість" і використовувала його як виправдання, щоб завдавати шкоди іншим. Ти — лиходійка.
Від його слів нудота підступила ще дужче.
— А-але ж у мене більше не було жодної цінності…
Я вбивала, бо була мечем. Я вбила багатьох.
— А-а, тебе так навчили? У будь-якому світі ті, хто використовує дітей для брудних справ, кажуть одне й те саме. Але хоч би якими були причини, те, що ти зробила, не зміниться. І ті, кого ти вбила, вже не оживуть.
Його слова були гострими й правдивими.
Лише тепер, покинувши лицарський орден, я це усвідомила. Усвідомила, чим насправді було те, що я робила досі.
Вбивати заради справедливості мало б бути правильно. Але, усвідомивши, що, можливо, я забирала в людей саме такі моменти, як цей перед моїми очима, я відчула, наскільки крихким було моє серце.
— А, ха… ха… Те, що я робила досі…
Я геть нічого не розуміла.
— Лише тепер злякалася? Але вже пізно. Мертві не оживуть, а по-справжньому спокутувати провину — це така розкіш, якої ніхто не може собі дозволити.
— Я-я, мені все ж краще померти, д-діс?
Я не шукала втіхи. У його словах не було ані краплі поблажливості.
І це було природно. Я ж зробила те, що мала зробити.
— Я-якщо ви цього бажаєте, я можу померти просто зараз… Мені сказали, що як вірянка Церкви я повинна вважати ваші слова рівнозначними словам пані Єпископа. Тож, будь ласка, д-дозвольте мені накласти на себе руки…
Сказавши це, я несвідомо приставила до власного горла маленький ніж, який витягла в хлопчика в кепці.
— Е? Стривай, ніж…
— Г-гей, Лука! Це ж твій ніж! Коли вона встигла його поцупити?!
Діти зчинили галас. Хлопчик у кепці був досить спритним, але, на мою думку, йому ще було куди рости.
— ……Якщо я скажу тобі померти, ти помреш?
На відміну від дітей, він і чоловік-ящер залишалися спокійними.
На погляд чоловіка-ящера він відповів самим лише поглядом. Мені це здалося дивним, адже в мене не було нікого, з ким я могла б порозумітися без слів.
— Так, адже це єдина цінність, яка в мене залишилася.
Якщо в мене більше немає цінності як у Першого Лицаря й меча, то нічого іншого мені не лишається.
Принаймні я можу коритися вченню Церкви як вірянка й підкорятися словам пані Єпископа та наказам Церкви.
Я підкорюся йому й помру.
Якщо він уб'є мене власноруч, це теж буде добре.
— Ось як. Тоді ні. Я не дозволяю тобі помирати.
Він сказав це так, ніби йшлося про щось цілком звичайне.
Не зводячи з мене очей і залишаючись спокійним, він навіть зробив ковток води просто з глечика, що стояв на столі.
— ……………Чому, д-діс… тобто, чому?
— Кхм. Не ухиляйся. Я не дозволю тобі так свавільно вчинити. Прислухайся, заплющ очі й згадай обличчя людей, яких ти вбила.
Його слова були дивними.
Хоча це й мало бути зовсім іншим, мені здалося, що я вже десь чула подібні слова.
Так, вони нагадували слова пані Єпископа.
— Вони постійно дивляться на тебе. Твоя душа вже проклята ними. Тому я не дозволю тобі так легко здобути спокій.
У кімнаті, освітленій ранковим сонцем, у тінях від ліжка й столу мені здалося, ніби ворушилися людські постаті.
— Я не дозволю тобі покинути їх. Забирай усіх із собою. І образи, і ненависть, і прокляття. Єдиний спосіб жити далі для людини, яка когось убила, — нести все це із собою.
Ті тіні дивилися на мене.
Ті тіні дивилися на нього.
Я знала це. Бачила. Він теж належав до тих, хто здатен убивати. Я вбивала в ім'я справедливості. А заради чого вбивав він?
— Ви ж такий самий, хіба ні?
Я сказала це мимоволі.
Я хотіла дізнатися. Мені починало ставати страшно від того, що я зробила, але чому ж він залишався таким спокійним? Я хотіла зрозуміти.
— Так, саме так. Я теж убиваю. І вбивав. Я сам обирав, кого залишити в живих, а кого вбити. Сам ухвалював це рішення.
Він сказав це, перевівши погляд на чоловіка-ящера й дітей.
Тіні дивилися на нього з ненавистю. Але жодна з них не могла навіть наблизитися до нього.
Який же він сильний, який пихатий. Який же він——
— Я-я…
Порівняно з ним я——
— Вони всі дивляться на тебе. Тому й ти не забувай про них. Ну, коротше, давай ладнати — ми ж обоє прокляті.
— А…
Поки я витала в думках, він без найменших зусиль вихопив у мене ніж.
Маленький, але гострий ніж, яким було б зручно користуватися навіть дитині.
— На, Лука. Виявляється, і в тебе можна щось поцупити.
— ……Вибач. Я зроблю так, щоб у мене більше ніколи нічого не вкрали.
Хлопчик у кепці взяв ніж, який той простягнув йому. Він мав такий вигляд, ніби нарешті відчув полегшення, і дбайливо притиснув маленький ніж до себе.
— Добре, покладаюся на тебе. Ну що ж, дурне дівчисько. На жаль, у тебе немає часу помирати. Ти ж чула, що сказала та жадібна баба? "Померти, бо від мене немає користі" й усе таке. Ти занадто багато думаєш, як на таку дурепу.
— Я-я не дурна…
— Дурна. Думати про те, про що не треба думати, про те, над чим марно ламати голову, і про те, на що немає відповіді, — усе це дурниці. Розмірковувати про власну цінність чи сенс життя — заняття для нероб, у яких забагато вільного часу. А в нас цього часу немає.
— Що ви збираєтеся змусити мене робити?
— М-м? Будеш виконувати різні доручення й охороняти інших. Коли дітлахи виходитимуть у місто, ти їх супроводжуватимеш. А решту часу ми втрьох — Лазар, я й ти — ходитимемо на веселе полювання на монстрів. Я ж чудово знаю, яка ти сильна.
— ……Що? Ч-чому?
— А? Що таке?
— Ні, але ж ви викликали мене до себе, щоб знущатися з мене, помститися…
— Помститися? Хто кому?
— Ну, адже я вас…
— А? З якої радості? Я ж тебе переміг.
— Е?
— Та ні, стривай, що? Ти що, справді думаєш, що це ти перемогла?
— ……Бій не був завершений, але я не вважаю, що ви перемогли, д-діс… тобто, так.
— Га?
Ми з ним ніяк не могли порозумітися.
— Фу-ха-ха-ха-ха-ха! Нарухіто, тут вона тебе підловила! Справді, тоді ми так і не довели бій до кінця.
Чоловік-ящер розреготався. Вишкіривши ікла, він закрив обличчя руками й схопився за живіт.
— Та ну-у?! Ні-ні-ні-ні! Лазаре, Лазаре, Лазаре-кун, за всіма ознаками це однозначно була наша перемога, хіба ні?!
Вони удвох весело зчинили галас.
Я вперше бачила, щоб дорослі так сміялися й так галасували.
— Хі-хі, кумедні вони, правда? Братик і чоловік-ящер.
— Ти…
Поруч із тими двома до мене плавно підійшла мила дівчинка.
— Приємно познайомитися! Я Ніко! А ти?
Від її сонячної усмішки я мимоволі розтанула.
— ……Сторл. Сторл Пура, д-діс… тобто, так.
— Ось як! Яке чудове ім'я! Можна я називатиму тебе Сторл? Хі-хі, братик розповідав мені про тебе. Казав, що ти дуже сильна й надійна людина.
— Той чоловік говорив про мене?
— Так, хі-хі. Братик — дуже цікава людина. Він здається холодним і страшним, але насправді він теплий і добрий. Він веселий, але водночас самотній, тому його іноді неправильно розуміють… Проте ми всі його любимо.
Дівчинка, схожа на сонечко, дивилася на того чоловіка так, як дивляться на сонце.
— Та ні-ні-ні, Лазаре! Якщо порівнювати мене з тим дівчиськом, то я залізно сильніший! Таке уявлення зачіпає мою гордість!
— Нарухіто, ти що, перейняв її манеру? Уже говориш, як пані Дракон Колекціонер.
— Ґе, серйозно? ……Гаразд, тоді домовимося на нічию.
Вони продовжували сперечатися, але, схоже, чоловік-ящер зрештою просто відмахнувся від нього, і розмова закінчилася.
— Гей, дурне дівчисько. Я Нарухіто.
Він раптом підійшов ближче й указав пальцем на себе.
— Е?
— Не "е"! Я назвав своє ім'я. Познайомимося ще раз. Я — Нарухіто Тояма, а ти?
— Я-я?
— Ти. Ти ж щойно відрекомендувалася Ніко? Тепер відрекомендуйся й мені. Як-не-як, відтепер я твій начальник. Мене звати Нарухіто Тояма, а цього чоловіка-ящера — Лазар. Ну, а тебе?
Він запитав моє ім'я.
Я ж називала його й тоді, коли ми вперше зустрілися. Але чомусь ті слова здавалися такими далекими.
— Гей-гей-гей, не напускай на себе таємничості. Ми відтепер матимемо купу роботи. Лід, Лука, Ніко, Перо, Сіро! Які в нас сьогодні справи?
— Ага! Ми з Лукою допомагатимемо прибирати в готелі й заробимо по одній мідній монеті!
— ……Те саме, що й Лід.
— Так! Я наглядатиму за Перо й Сіро та допомагатиму господині на кухні! Постараюся заробити одну мідну монету!
— Так-так! А ми з Сіро… постараємося не тягати їжу крадькома!
— Да-а-у! Дау!
Діти весело відповідали на його слова. Це були зовсім не ті стосунки між дорослими й дітьми, які я знала. Це була зовсім не та картина, до якої я звикла.
Переді мною постав світ, якого я ніколи не бачила.
Хоч кімната була такою маленькою, я досі навіть не підозрювала про існування такого світу.
Кольнуло.
Чомусь я не розуміла. Чому саме зараз згадала про тих дітей із притулку, які так і не змогли випуститися?
— О?
— А…
Моя рука несвідомо простягнулася до них.
А-а, я не розуміла. Проте дещо усвідомила. Випускний іспит у притулку, той день, коли я вбила ту дитину.
Та дитина теж простягала до мене руку — так само, як зараз я.
— На, потисни руку.
— ……………………?
Він стиснув мою руку.
Я завмерла від несподіванки й не могла поворухнутися. У горлі раптом пересохло. А-а, але… яка ж велика рука——
— Гаразд! Раз новачок теж виявила запал, тоді весь колектив умовного "Лазар-Бекарі" розпочинає сьогоднішній робочий день! Малеча працює в готелі, а ми з Лазаром і дурним дівчиськом вирушаємо до Гільдії авантюристів — час до фізичної праці!
Вони почали рухатися. У тісній кімнаті, залитій сонячним світлом, очі дітей сяяли, а дорослі впевнено дивилися вперед.
— ……Я не дурне дівчисько, д-діс.
— А?
— Я…
Чому? Навіть зараз я цього не розумію.
Але я відчула, що, мабуть, саме з цієї миті щось у мені почало змінюватися.
— Я не дурне дівчисько. Це не так, д-діс. Мене звати…
Я змусила пересохле горло видати звук і стиснула тремтячі груди.
— Я — Сторл. Сторл Пура, д-діс!!
Я вигукнула своє ім’я, наче заявила про себе.
Вони на мить завмерли з ошелешеними обличчями, а тоді голосно розреготалися.
Лише я залишилася осторонь. Але потім і сама мимоволі трохи, зовсім трохи засміялася разом із ними.
А-а, саме цього дня, саме цієї миті для мене щось почалося.
Я розумниця, тому це зрозуміла.
— Діс.
.
.
.
(П.П Блін, автор вміє розповідати історії персонажів, мені подобається як він подає от такими розділами, як персонаж знаходить нового себе після зустрічі з Тоямою, як пізнає знову світ і тд, Сторл була інструментом для лицарського ордену, але тепер вона зможе відчути себе звичайною людиною "ну майже звичайною хд".)
.
[Підпишіться на мій ТГ-Канал, щоб дізнаватись про вихід нових розділів та іншу інформацію: https://t.me/Cactus_Paradise_novel_manga]