Розділ 50 - Гіркі ридання, кровопиття, Кірі
— Е-е… Що ж робити?
— Ух, хлип… А-а-а-а-а-а-а… Це ж був Громадський архів Харві-і-і, а тепер він перетворився на Хлібний архів-в-в…
Тояма поки що склав книги стосом на стіл і схопився за голову.
— А-а… Ну, вибач.
— У-ВА-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А!!
Харві ридала на весь голос, заливаючи окуляри сльозами. Тояма згадав болісний спогад зі свого минулого. У школі він уже переживав щось подібне, коли довів дівчину до сліз.
— Е-е… Гей, заспокойся, ну ж бо! Дивись, яка здоровенна книжка про історію хліба! Поглянь, тут усе з часів шумерської цивілізації… Хм?
Він спробував заспокоїти її, лагідно втішаючи, наче дитину. Оскільки Харві, схоже, любила книжки, він збирався переконати її, що Хлібний архів теж не такий уже й поганий…
— Ні… Стривай, зачекай-но. …Чому тут є відомості про шумерську цивілізацію та Родючий півмісяць?
Він спіткнувся об відчуття невідповідності.
У книжці під назвою "Історія хліба" справді описувався шлях розвитку хліба в с-у-ч-а-с-н-і-й і-с-т-о-р-і-ї, яку Тояма знав.
— Хіба це не дивно? Зазвичай у таких книжках… мала б бути описана історія хліба цього світу…
Тояма був певен, що в книжці мало б описуватись походження хліба на основі історії цього іншого світу.
Випадково помічена невідповідність викликала в нього майже таке саме відчуття, як і щось огидне.
— У-ВА-А-А-А-А-А-А-А-АН, А-А-А-А-А-А-А-А-А-АН, ПХЕ, ПХА-А-А-А-Е-Е-Е-Е-Е!
Проте гучний плач Харві перервав його роздуми.
— Та ну годі! Заткнися! Не реви! Я ж зараз думаю!
— А-а… Т-ти на мене накричав… Ні, ні… Страшно, мені та-а-ак стра-а-а-а-шно…
Тояма мимоволі гаркнув на неї. Звісно, якщо накричати на дівчину, яка й без того голосно плаче, вона почне ридати ще дужче.
Харві заридала ще сильніше.
— Та ти що, жартуєш?! Що це за жалюгідна боягузка в окулярах? Гей, очкарко, не плач! Вибач, це я винен. Ну ж бо, повільно й глибоко вдихни. Отак, дихай глибше.
Від її попередньої поведінки — зухвало-ввічливої манери дорослої лиходійки та тієї незбагненної глибини, що ховалася за нею, — не залишилося й сліду. Тояма поводився з Харві так, ніби заспокоював маленьку дитину.
— Ф-х, пхі, пхе… С-с-с…
Він присів навпочіпки, щоб дивитися Харві просто в очі, й почав спонукати її дихати глибше.
— Отак, отак, усе правильно. Вдих… Видих… Вдих…
— Вдих, вдих… Ой, який приємний запах…
Тояма продовжував заспокоювати Харві. Здавалося, усе йшло якнайкраще. Вона нарешті перестала плакати, і на її обличчі з'явилася ледь помітна усмішка.
— От бачиш? Від цієї книжки так приємно пахне хлібом. Кажу тобі, це круто! Бібліотека, де пахне свіжоспеченим хлібом, точно стане популярною.
Тояма саме почав переконувати себе, що, можливо, йому несподівано добре вдалося б працювати вихователем у дитячому садку. Звісно, це було абсолютно хибне уявлення.
— …Ні, не те.
— А?
Харві тихо похитала головою.
— Від тебе… Від тебе так неймовірно, неймовірно приємно пахне.
— Ого, щось у нас різко змінилася атмосфера.
Харві, яка щойно голосно ридала, наче маленьке миле створіння, миттю стерла всі емоції з обличчя й підвелася.
— Запашний аромат, насичений запах… Витриманий, уварений до густоти… Він так і розходиться навколо…
З її очима явно коїлося щось недобре.
Її зіниці, досі прекрасні й чіткі, мов скляні кульки, тепер гарячково блищали й стали схожими на невдало підсмажену яєчню.
— Гей, гей, гей-гей, Харві, з твоїми очима щось геть не те. І вираз обличчя в тебе зараз украй недобрий. …Ти дивишся, наче чудовисько, яке знайшло здобич.
Тояма вже бачив такий погляд. Погляд чудовиська… Саме так, погляд хижака, який знайшов свою улюблену поживу…
— …Звідки ми прийшли? Хто ми? Куди ми йдемо?
— …А?
— А-а… А-а-а, я знаю це відчуття. Це не відчуття, яке я маю як Харві, Слуга Знань. Воно набагато, набагато давніше… З дуже давніх-давен. Це відчуття з тих часів, коли я була собою. Справжньою собою.
Харві схопилася за обличчя й зігнулася навпіл. Її маленьке тіло тремтіло й здригалося, немов у судомах.
Тояма мимоволі відступив на крок, потім ще на один. М'який килим під ногами раптом здався йому напрочуд важким.
— Гей, стій, зачекай. Не рухайся далі. Не наближайся до мене.
— Який запашний аромат… Що це, щось, що тече у твоєму тілі? Та від тебе ж справді неймовірно смачно пахне! Що таке? Ти мене спокушаєш?
Шурхіт крил. Харві підняла голову. Сліди сліз усе ще чітко виднілися на її обличчі, але від розпачу й тривоги не залишилося й сліду.
Її щоки палали рум'янцем, очі були широко розплющені, а сама вона стояла, нетерпляче подавшись уперед. Навколо неї кружляла незліченна зграя чорнокрилих кажанів, які невідомо звідки взялися.
— Гей, у тебе кажани назовні повилазили.
— А-а… Мені зараз так добре. Мабуть, це через те, що ти геть розтрощив Громадський архів Харві… Моє "я", яке є Харві, і моє "я" до того, як я стала Харві, починають змішуватися…
Харві облизнула бліді губи. Її червоний, наче заплямований кров'ю, язик спокусливо заворушився.
— Слухай, якщо придивитися, ти просто неймовірно апетитний.
У її роті, що розтягнувся в хижій усмішці, виразно виднілися ікла — довші й товстіші, ніж у звичайної людини.
— Ого, які солідні ікла.
Ривок. Тояма, що зазвичай так не робив, миттєво вирішив утекти. Не озираючись, він кинувся бігти між велетенськими книжковими шафами Громадського архіву.
— Зачекай! Чому ти тікаєш?!
— Заткнися-я-я!! Та хто завгодно кинувся б навтьоки від жінки з величезними іклами, яка пускає слину й веде за собою цілу зграю кажанів!
Харві рухалася швидко. Разом із цілою зграєю кажанів вона ковзала над землею, переслідуючи Тояму.
— Хі-хі-хі, зачекай, ну зачекай же! Я ж не збираюся робити нічого грубого, серйозно!
Раптом зі спини Харві виросли крила, виткані з темряви й ночі. Їхні тонкі перетинки були чорними, наче на них нашарувалася сама ніч, а кігті мали колір мороку.
— Крила-а?! Що Драко, що ти — чорт забирай, які ж ви круті! Що це за чорні крила?! Кажани?!
Тояма витріщив очі. Він сипав лайкою на Харві, яка легенько ширяла під високою стелею Громадського архіву.
"Чорт, мені від неї не втекти."
— Хі-хі… А-а, що це таке? Що це, чорт забирай?! Коли я дивлюся, як ти тікаєш, мені здається, що я ось-ось щось згадаю! Я, я, я, я! Зараз я, здається, справжнісінька, є сама собою!
— Чорт, то ти поводишся самовпевнено, то ридаєш, то раптом входиш в раж! Яка ж ти непосидюча! Гей, попереджаю! Не переслідуй мене!
Тояма продовжував бігти крізь запашний аромат хліба. Він звертав то праворуч, то ліворуч поміж книжковими шафами, намагаючись віддалитися від Харві якомога далі.
Проте між істотою з крилами й істотою без крил була така величезна різниця в можливостях, що аж ставало сумно.
— Хі-хі-хі, смертна істото! Чудово, просто чудово! Твоє відчайдушне обличчя! Твій піт, твоє дихання… О-о, які ж вони запашні! Я не можу цього витримати! Ти так спокусливо на мене дивишся, хтивцю!
— Хто тут хтивець?! Ах ти збочена слабачка в окулярах!
Харві дивилася згори на Тояму, який щосили намагався втекти, і важко дихала від збудження. Її обличчя розпливалося в хтивій усмішці, погляд затуманився.
Тояма розумів, що вона просто грається з ним, але не припиняв тікати. Викрикуючи лайку, він намагався дістатися якнайдалі.
— Хі-хі, хі-хі-хі-хі, хі-хі-хі-хі-хі! Весело… Як же весело…!!
— Уо-о?! Та ну нафіг?!
Чорний потік, наче водоспад. Це були кажани. Харві, яка неквапливо кружляла в повітрі, змахнула пальцем.
Цього єдиного руху вистачило, щоб зграя кажанів миттю оточила Тояму й скувала його тіло.
— Спійма-а-ала!
Легко погойдуючись у повітрі, Тояма завис, схоплений зграєю кажанів, ніби його підвісили.
Він опинився в позі, наче руки зв'язали за спиною, а з-під простого нічного одягу виднілася шия. Побачивши це, Харві голосно ковтнула слину.
— А-а, ні, це ж просто нестерпно! Ключиці, шия! Навіщо ти так усе виставляєш напоказ?! Ти точно мене спокушаєш!
Охоплена збудженням, Харві кружляла в повітрі, обіймаючи себе за плечі.
— Чорт, зв'язувати мене кажанами — це вже занадто просунутий рівень.
— Хі-хі. Ну ж бо, подивися мені в очі.
Тояма процідив ці слова крізь зуби, але Харві анітрохи не зважала на них. Змахнувши крилами, вона підлетіла впритул до нього.
Її очі, що тремтіли, немов скляні кульки, вп'ялися в Нарухіто Тояму.
— А? Кх…
Тіло Тоями пронизало заціпеніння. Дивне оніміння, схоже на солодке відчуття. Усупереч його волі тіло заклякло й відмовилося рухатися. Наче важкість рухів після пробудження, тільки перебільшена в багато разів…
— Хі-хі… А-а, ось як треба використовувати ці очі… Варто лише зачарувати здобич, і все стає так просто…
— Кх… А…
Харві пестила шкіру навколо власних очей, насолоджуючись відчуттями. Вона весело сміялася, наче дитина, яка знайшла нову іграшку.
— Хі-хі-хі, хі-хі-хі-хі-хі. А-а, крізь твою шкіру й м'язи я бачу, як усередині пульсує щось червоне й тепле… Яка краса…
— Кх, чорт, що ти зі мною зробила…
Харві торкнулася щоки Тоями. Її довгі пальці були бліді, мов у мерця, і гладенькі, наче порцеляна. Вона торкалася його ніжно.
Рухами, наче розчісувала волосся коханій людині, Харві продовжувала пестити обличчя Тоями.
— Хі-хі. Люди, люди, люди… А-а, ми — аристократія ночі, духи планети, неможливі можливості людини, народжені зорями… Слухай, усвідом, що ти жертва. Бійся дужче, ще дужче. Дивися на мене цими очима. Ще трохи — і я зможу пригадати, ким є насправді…
— Чорт…
— А-а, хі-хі, який милий… Тобі ж страшно, але сили потроху залишають твоє тіло, правда? Ми й ви саме так і влаштовані. Хижак і здобич… Але не хвилюйся. Я питиму тебе ніжно-ніжно, потроху…
— Від цього мені анітрохи не легше…
"Погано. Дуже погано."
Тояма був по-справжньому стривожений. Оніміння не минало, але найгіршим було те, що бажання чинити опір поступово зникало.
У цих очах ховалася якась особлива сила.
Бойовий дух, який зазвичай мав би прокинутися в ньому, не з'являвся. Тояма був із тих людей, чий запал розгорається від гніву й ненависті, але проти цієї жінки це чомусь не спрацьовувало.
— А-а, зараз я як ніколи схожа на справжню себе… Не може бути, але навіть без усяких Ангелів я зараз наближаюся до власної суті… Я не можу згадати свого імені чи чогось такого, але ще трохи — і зрозумію, що я за істота…
— Твої пошуки себе надто вже небезпечні! Гей, відпусти мене. І серйозно, більше не наближайся.
Харві й далі хтиво насолоджувалася власним захватом, а Тояма, на противагу їй, стримано бурчав.
— Ого… Ти виявився впертішим, ніж я думала. Смертні ж не повинні бути здатними опиратися нашим очам, аристократії ночі. Може, річ у придатності до професії шукача… чи у впливі запаморочення від підземель?
Побачивши реакцію Тоями, Харві трохи ширше розплющила очі й подивилася на нього знизу вгору, наче облизувала поглядом. Її природа Слуги Знань ще сильніше розпалювала інтерес до цієї незвичайної істоти.
— Верзеш одну нісенітницю за іншою…
— Хі-хі. Спочатку ці очі мене лякали, але тепер вони мені подобаються. Дуже подобаються. Змусити такий погляд розпливтися й перетворитися на щось безформне — це ж так збуджує… А-а, я придумала дещо чудове! Адже я водночас і Харві, і Слуга Знань, тож…
— Стривай. Що ти…
Недобре передчуття посилювалося.
— Насправді мені більше подобаються ніжні любовні ігри, аніж грубий примус.
— А…
Її погляд уп'явся в Тояму.
Тояма тихо скрикнув, майже як від короткого переляку.
Склоподібні райдужки очей Харві заворушилися, наче він дивився в калейдоскоп…
[Починаю підключення до домену знань. Чужий світ: Громадський архів захоплено; доступний пошук лише за знаннями про хліб. Змінюю підключення з Громадського архіву на Слугу Знань Харві. Отримую інформацію про існування інших слуг. Розпізнано інформацію про повноваження Слуги «Краси та Жінки»…]
— Ну ж бо, подивися мені в очі.
Слуга Знань Харві була самою силою, що володіла знаннями про весь світ.
Тому вона знала навіть про повноваження інших слуг, істот того самого рівня, що й вона. Спокусливий, непокірний погляд чоловіка перед нею зрештою розпалив її настільки, що стримувати збудження стало несила.
Натреноване тіло, піт, що пахнув стресом, гаряча кров, яка вирувала всередині.
Вона жадала всього цього до нестями. Вона вже не могла дочекатися миті, коли все це буде піднесено їй.
— А.
Цього разу рухи Тоями остаточно припинилися. Кажани й далі тримали його в повітрі, а він обм'як і більше не рухався.
— Отак добре. Ну ж бо, дивися мені в очі ще уважніше.
Поєднання невідомої сили ночі та сили Слуги «Краси та Жінки» перетворювалося на зачарування, здатне в певному сенсі розбестити навіть бога.
Аристократка ночі вже не могла стримати збудження хижака. Побачивши перед собою здобич найвищого ґатунку, вона поступово повертала справжню себе, яку мала б забути.
— Хі-хі, хі-хі-хі, хі-хі-хі-хі-хі.
Вона п'яніла від цього збудження.
Її розум, який мав бути проникливим, і знання, якими вона мала володіти, — усе затуманювалося, адже Харві п'яніла від чоловіка на ім'я Нарухіто Тояма.
Побачивши Тояму, що безвільно висів у повітрі, схоплений зграєю кажанів, Харві не стрималася й голосно ковтнула слину.
— Усе гаразд, усе добре. Я буду ніжною. Ну ж бо…
Крап, крап.
Харві цього навіть не помічала. Вона оголювала дедалі довші ікла й продовжувала пускати слину. Краплі падали з повітря на далеку підлогу.
Відповідь була десь тут. Відповідь на те, ким вона є насправді. На те, якою істотою була до того, як стала Харві, і звідки прийшла.
— А-а, не можу… Усе гаразд. Тобі теж неодмінно буде приємно.
— …………………
— Мені буде смачно й приємно, а тобі просто приємно. Усе гаразд, я буду обережною. Лише кінчик, гаразд?
Харві легенько змахнула пальцем. Зграя кажанів, яка утримувала Тояму в повітрі, підкорилася її руху й опустила його на килим.
Змахуючи крилами, що розчинялися в нічній темряві, Харві безшумно наблизилася до Нарухіто Тоями.
Її очі спотворилися від жаги, а з рота без упину текла слина.
Використовуючи знання Слуги «Краси та Жінки», вона вдалася до ще сильніших слів зачарування.
І вимовила…
— Подобаєшся мені… Дуже подобаєшся… Тож віддай мені.
Вона сказала саме ці слова.
Слуга, охоплена жагою й остаточно засліплена нею, геть забула, якою людиною був господар її сну.
Забула і той справжній, глибинний жах, який щойно побачила, і моторошний шрам, залишений фанатичною відданістю однієї жінки, схожою на поклоніння.
Хоч мала б усе це знати…
— Любиш мене… Отже, ти ворог.
Клац.
У Нарухіто Тоями спрацював перемикач.
Бойовий дух повернувся.
Відтепер жодне ментальне отруєння вже не могло досягти Нарухіто Тоями.
Його "Я" від самого початку було виснажене, зламане й викривлене. Воно так і не стало цілісним, але зламати його ще сильніше вже було неможливо.
— Е?
Навіть уві сні Тояма залишався шукачем і авантюристом. Тому він і далі не відводив погляду від власної пригоди.
— До мене, Кірийяба.
Біля шиї Тоями з'явився туман, а разом із ним — зламане лезо Яйба, яке наче виростало просто з його шиї.
— Пі-е-е!
У ту ж мить кажани, що тримали Нарухіто Тояму, жалібно скрикнули, а тоді були розрубані на дрібні шматочки й перетворилися на кривавий туман.
— "Я обираю цю країну. Я помру разом з ідеалами тієї людини. Я не можу бути з тобою. Від цього мені так боляче й гірко, що просто нестерпно. Тому, Тоямо-куне."
Гіпноз, накладений на Нарухіто Тояму, надмірно відреагував на слова, закарбовані в його свідомості.
— "Не ставай звичайною людиною. Ти ні під кого не підлаштовуєшся, ти ніколи не зупинишся. Я така сама, як і ти. Любов, закоханість — усе це лише перешкоди, які зупиняють твій шлях."
— "Не ставай звичайною людиною. Твої стосунки з кимось іншим — це настільки не відповідає моєму розумінню тебе, що й уявити важко. Адже ти…"
— Мене ніхто не може любити. Я не можу комусь подобатися. …Тому ти — ворог.
Гіпноз, випалений у його свідомості, руйнував розум Тоями. Перемикач миттєво спрацював і звів вибір Нарухіто Тоями до найпростішого рішення.
— Хі-хі… А-а, божевільна жінка, брудна жінка… Таке просто немислимо. Це ж реально огидно. Якась надміру затята фанатичка.
Харві усміхалася, огорнувшись нічною темрявою. В очах Слуги чітко відбивалися нав'язливі марення, схожі на духа, що не може знайти спокою й чіпляється за Нарухіто Тояму.
— Мене… ніхто не любить… Тому…
Похитуючись, Тояма підвівся.
Зброя була в його руці, а причина — у грудях.
Це навіювання, схоже на прокляття, не дозволяло Нарухіто Тоямі зупинитися.
Шрам, залишений цією ненормальною людиною, яка відкидала як несумісні зі своїми переконаннями і звичайний спокій, і повне щастя від кохання жінки, глибоко закарбувався в душі Тоями.
— Хі-хі… А-а, який милий… Його так безнадійно викривили, так спотворили, а він усе одно живе, не ламаючись… А-а, смертні істоти справді неймовірні!
Та Харві, істота вищого порядку, приймала навіть цей шрам. Вона захоплено зітхнула, дивлячись на того, хто, навіть зламавшись, не впадав у відчай і продовжував іти вперед.
— Кірийяба.
Рішення Нарухіто Тоями було простим: ворога слід усунути.
Він міцно вхопився за руків'я зламаного леза, що стирчало з його шиї, і витягнув його.
Вістря зламаного леза він спрямував на жінку, огорнуту кажанами.
— А-а, цей меч… То ось у чому річ. Клятий старий… Звідки він усе це підлаштував?..
Побачивши Кірийябу — зламане лезо, витягнуте з тіла Нарухіто Тоями, — Харві примружила очі й цокнула язиком.
— Це попередження. Якщо підійдеш ближче, я тебе прикінчу. Я й так відчуваю провину за те, що перетворив твій архів на суцільний хліб. Тож, якщо є така можливість, хотілося б владнати все мирно.
Відступить — добре. Не відступить — він її прикінчить.
Вибір був гранично простим.
— …Та ні, ні-ні. Це ж має зворотний ефект! Таке мене тільки розпалює. Та жінка, яка тебе спотворила, мені страшенно не подобається. Тож я відб'ю тебе в неї, Нарухіто Тоямо.
Вища істота дивилася на Тояму з широкою усмішкою.
— Я тебе попередив.
Його погляд був гострим.
— Хі-хі, а я не слухатиму.
Слуга ж продовжувала звабливо усміхатися.
Тояма спрямував на неї Кірі.
— Е?
Пш-ш!
Туман не розростався. Він ніби стискався зі звуком, схожим на згасання. Хоч і густішав та продовжував розповзатися, та рухався зовсім не так, як хотів Тояма.
— "Мій герою, сюди."
Увесь Громадський архів затрусився. Книжкові шафи сильно хиталися, а разом із гуркотом, що йшов наче з-під землі, пролунав чийсь голос.
— Ц-ц, час вийшов… чи що?
Харві зітхнула й клацнула пальцями. Вона глибоко вмостилася в стільці, що виник поруч, і нудьгуючи скривила губи.
— "Саме так, Слуго Знань, уламку скандинавського бога знань. Ти не здатна осквернити Мого Героя своїми ницими бажаннями."
Голос лунав далі. Водночас туман ставав дедалі густішим і важчим.
— Гей, що це таке? Я нічого не бачу… Кірийяба не слухається…
Як би Тояма не намагався стримати її, Кірийяба не піддавалася контролю. Відколи він здобув цю реліквію, такого ще ніколи не траплялося…
— Ха-а, ну та й грець із ним. Щось мені вже нецікаво. Господарю нашого сну, зустрінемося в наступному сні. Ти мене зацікавив.
— Та в тебе ж образ геть змінився…
Постать Харві вже ледве виднілася крізь туман. Важкий туман огортав Тояму й змочував його тіло.
— Так, ось така я насправді. Це залишковий слід мого справжнього "я", яке ти допоміг мені пригадати. До зустрічі, Вищий шукачу. Якщо той старий маразматик спробує зробити з тобою щось непристойне, негайно поклич мене на ім'я.
— "Не рівняй Мене із собою, жалюгідний кровожерний виродку, паразите, що видає себе за аристократію ночі."
— Е-е… Я вже взагалі не розумію, що відбувається.
— "Мій герою, покинь Громадський архів."
Голос знову пролунав. Водночас ноги Тоями відірвалися від землі. М'який туман нарешті набув матеріальної форми й почав перевозити його тіло, наче конвеєрна стрічка.
— Ого?! Туман, чорт забирай! Та що ж це за день такий?!
Туман підхопив його під ноги, і Тояма гепнувся на зад, після чого плавно поїхав уперед.
Він не міг ані опиратися, ані щось удіяти. Його просто несло за течією обставин.
— Хі-хі, до зустрічі, Нарухіто Тоямо. Не хвилюйся, тут немає твоїх ворогів.
— Що ти верзеш— Ого-го?!
Харві легенько помахала маленькою рукою. Уже за мить її постать зникла з очей.
— Ех… Хотілося хоча б разочок ковтнути…
Проте цей тихий шепіт заглушили важкий туман і книжкові шафи, від яких пахло хлібом. До Тоями він так і не долинув.
.
.
.
(П.П Що до Харві, то зрозуміло що колись вона була Вампіром, а ось що сталось з Крійябой я хз, тут що не розділ, то шиза хахахха, ну зато весело читати.)
.
[Підпишіться на мій ТГ-Канал, щоб дізнаватись про вихід нових розділів та іншу інформацію: https://t.me/Cactus_Paradise_novel_manga]