Розділ 48 - У тісній кімнаті
— А-а…… Я справді виснажився……
Тояма з виснаженим виглядом повернувся до кімнати в заїзді.
Він не пробув у цій кімнаті ще й двох днів, а вона вже викликала якесь дивне відчуття затишку.
Після всього, що сталося, там і справді здійнялася неабияка метушня.
Дід із покоївкою прийняли його за збоченця, Драко чомусь звивалася й ніяковіла, тож від неї годі було домогтися бодай слова, а той збочений дракон просто мовчки витріщався на нього, геть ігноруючи.
— З поверненням, Нарухіто. Мабуть, краще не питати, що там сталося?
Лазар, який сидів на стільці, звернувся до нього. Судячи з виразу обличчя, він уже здогадувався, що коїлося надворі.
— Буду вдячний, якщо не питатимеш. У будь-якому разі, Драко забрали її опікуни, а той збочений дракон теж чомусь пішов із ними.
Добре було хоча б те, що ці істоти, з якими ніхто не міг дати ради, досить покірно розійшлися.
Збочений дракон про щось поговорив із дідом, і той кивнув із таким виразом обличчя, ніби настав кінець світу. А збочений дракон усміхався. Після цієї дивної сцени всі дружно розійшлися по домівках.
Тепер у тому Посольстві Драконів, мабуть, двоє драконів живуть під одним дахом.
"Тримайтеся там, працівники Посольства Драконів."
Тояма абияк завершив свою молитву й опустився на стілець. Уся накопичена втома раптом накрила його з головою.
— Т-так ось воно що. А я думав, звідки у внутрішньому дворі взялося таке неймовірне відчуття тиску…… Ну, головне, що ти цілий. Хм? Невже сюди приходили не лише Дракон Колекціонер, а й Дракон Людського Знання?
— Ага. Озирнувся, а вона вже сидить у діжці з водою.
— Від цього в мене вже голова болить. Ці справи я краще залишу панові Вбивці Драконів.
Лазар жартома махнув рукою, а Тояма, напіврозплющивши очі, відповів йому в тому ж дусі.
— Не мели дурниць. Моє — це моє, а мої клопоти — твої клопоти, хіба ні?
— Не пригадую, щоб ми домовлялися про таку нерівноправну угоду.
Лазар звузив очі й сухо відповів. На сина господаря крамниці Ґода він аж ніяк не скидався.
— Б-братику, т-того вже немає надворі?
— О, Луко. Що з тобою?
Зі сльозами на очах до Тоями несміливо звернувся Лука — хлопець із андрогінною зовнішністю, у капелюсі.
Він загорнувся в простирадло з ліжка, виставивши назовні лише обличчя, і нагадував якусь дивну істоту.
— Т-та ні, просто надворі… Надворі ж було щось……
— Він від самого початку такий. Коли пан Лазар зблід, Лука теж зблід і відтоді не приходить до тями. Гей, Луко, братик уже благополучно повернувся, тож заспокойся.
— Л-Лід, ти хіба не відчув? Надворі було щось небезпечне……
— Е? Про що ти?
На відміну від Луки, який, схоже, відчув присутність дракона, Лід взагалі нічого не помітив.
Тояма подивився на цих двох, таких несхожих між собою, і пробурмотів:
— Ого. Луко, а ти, виявляється, добре відчуваєш такі речі.
— Та годі вже. Що з тобою, Луко? Подивися на Перо й Сіро. Вони собі спокійно сплять. Якщо ти теж утомився, то лягай і відпочинь.
Ніко, Перо й Сіро теж, схоже, нічого не відчули. Мабуть, усе залежало від природних здібностей і схильностей.
Тояма мимоволі почав розподіляти дітей за їхніми талантами.
— А-а, зрозуміло. Електрики ж немає, тож після заходу сонця всі просто лягають спати.
Він помітив, що за вікном уже запанувала темрява. Кімнату освітлювали лише майже догоріла свічка та ліхтар, що світив завдяки її вогню.
— Електрики?
Ніко здивовано схилила голову, почувши слова Тоями. Схоже, поняття електрики тут і справді не існувало.
— Та нічого, це я про своє. Зберімося всі, хто ще не спить. Хочу трохи поговорити про сьогоднішні події.
Тояма вмостився на твердому стільці й поволі почав розповідати про довгий день, що добігав кінця.
Про переполох у гільдії, сутичку з вартовими, зустріч із проникливим купцем, полювання на велетенського змія, бійку з лицарями, угоду з жадібним єпископом і звісно ж, про драконів.
Діти слухали розповіді Тоями й Лазара, то захоплено сяючи очима, то здригаючись, то лякаючись.
Сонце сіло, ніч огорнула місто, але в тій кімнаті й далі лунали голоси.
Для дітей, які жили в нетрях, пригоди Тоями й Лазара були неймовірно захопливою історією, від якої аж дух перехоплювало.
— Ого-о, круто! А далі, а далі?! То того дядечка задушили, і він помер?!
Перо, який непомітно прокинувся, виліз із ліжка й тепер із сяючими очима вимагав розповісти щось моторошне.
— Дурнику, Перо. Якби так сталося, братика тут не було б, правда ж?
Ніко зі сміхом вгамувала Перо, але в її голосі теж бриніли веселі нотки.
— Б-братику, розкажи далі, розкажи! Як ви здолали ту Сторл?
Лід, не приховуючи захвату, просив Тояму продовжувати.
— Ні, а мене більше цікавить кістяний дракон пана Лазара……
Лука теж уважно слухав.
"Чому історії про чиїсь пригоди, що відбуваються десь далеко, так захоплюють людей?"
"Мабуть, тому, що десь у глибині душі кожен про таке мріє."
"А що, якби в мене було інше життя? Що б я зробив на його місці? Вийти за межі звичного світу й провести час у небезпеці. Люди більшою чи меншою мірою прагнуть цієї похмурої насолоди."
— А-а, я тоді добряче перелякався через витівку Лазара. Розплющую очі, а переді мною якийсь здоровезний кістяний ящір.
— Та це я здивувався! Чоловік, який пускав піну з рота, був білий як полотно й мав вигляд мерця, раптом підвівся зі сміхом. Я вже подумав, що це один із мерців із найглибших закутків Маяджії.
— Це ти про пекло так висловився? Я зрозумів хіба те, що ти хотів сказати.
Тояма й Лазар, двоє авантюристів, теж із задоволенням розповідали про те, як опинялися на волосину від смерті, і зовсім не шкодували про пережите.
Люди люблять не лише слухати історії про пригоди, а й розповідати їх.
Можливо, це й справді закладено в самій природі нашого виду — адже людство процвітало, наражаючись на небезпеку.
— Неймовірно…… Але зачекайте, братики, ви ж за один день стільки разів потрапляли в небезпечні халепи……
— ……І справді. Звичайні люди напевно загинули б ще до полудня.
— Ой, і справді! Т-так не можна, пане Нарухіто! Пане Лазаре! Якщо ви загинете, мені буде дуже сумно! Я точно плакатиму!
— Ага-а, я теж не хочу, щоб вас двох не стало……
Діти слухали пригодницькі історії, сяючи очима, але водночас навіть вони розуміли, наскільки небезпечним був той день, і здригалися від усвідомлення цього.
Тояма й сам, згадавши події довгого дня, нарешті усвідомив, наскільки все було небезпечно.
— А-а…… Вибач. Я трохи захопився. Слухай, Лазаре, пробач. Якби я подумав трохи краще, ми, можливо, не потрапили б у такі халепи.
Вони цілком могли загинути. І він, і Лазар.
Тоді рішення позбутися тих вартових було суто його власною ініціативою. Він не надто замислювався про наслідки й вирішив покінчити з ними лише тому, що міг убити їх так, аби ніхто цього не побачив.
Ось до чого призвів той день. Якби щось пішло не так, ні його самого, ні Лазара, можливо, вже не було б серед живих.
А ці діти весь цей час чекали б на них у тісній кімнаті, не знаючи, чи повернуться вони взагалі……
— Ф-фу…… Ха-ха-ха-ха!
Думки Тоями перервав сміх Лазара. Глухий, але гучний сміх людини, якій було страшенно весело.
— Ого! Який у вас рот, пане Лазаре!
— Круто! Ікла просто неймовірні!
Діти чомусь із захопленням витріщалися на усмішку ящера.
Ну, Тояма міг їх зрозуміти. Ікла й справді круті. Він розсіяно дивився на усміхнене обличчя Лазара.
— О, перепрошую. Ха, це на тебе не схоже, Нарухіто Тояма. За що ти вибачаєшся?
Лазар перестав сміятися й знову звернувся до Тоями.
— Та я ж про те, що якби я просто не чіпав тих вартових, ми б не потрапили в таку халепу.
Тояма озвучив тривогу, яка тепер охопила його.
— Немає жодної проблеми.
Лазар перебив його.
— Немає жодної проблеми, Нарухіто. Для нас — або, принаймні, для мене — сьогоднішній день був неймовірно захопливим. Так, ми ледь не загинули, і все могло скінчитися повною катастрофою.
Лазар глибоко відкинувся на спинку стільця. Стара спинка витримала вагу його міцного тіла й тихо заскрипіла.
Тояма мовчав. Чомусь він не міг вставити й слова.
— Але ж це було неймовірно! Ох, за все моє життя не було дня, який приніс би мені стільки захвату!
Лазар дивився просто на Тояму своїми рептилячими очима з вертикальними зіницями.
— Е?
Голос Лазара був низьким, але водночас сповненим піднесення.
Тояма розгублено перепитав.
— Та подумай сам, Нарухіто. Ми живі. Ми повернулися живими до цієї маленької кімнати, де на нас чекають наші маленькі, юні, але розумні й кмітливі товариші. Ха-ха! І все це після того, як ми робили все, що заманеться, і діяли, керуючись власними бажаннями!
Лазар глибше вмостився на стільці й, схрестивши руки, продовжив.
Його очі палали, а голос ставав дедалі енергійнішим.
— Ми позбулися тих, хто нам не подобався, розкидали тих, хто стояв на заваді, подолали небезпеки й дожили до кінця цього дня. Сьогодні ми, без сумніву, були найвільнішими істотами в цьому місті авантюристів! Ні, в усій Імперії! Ні — в усьому світі!
У першій половині свого життя цей чоловік не знав свободи. Він народився в племені із суворими законами, а невдовзі через те, що його прихистила тінь, потрапив до таємної служби Королівства.
— О-ого……
Тояма не знав, скільки радості приніс цей день чоловікові, який усе життя провів серед темряви, тіней та обов'язків.
Свобода самому вирішувати, кого вбити. Свобода довірити власне життя тому, кому довіряєш. Свобода самому обирати свій шлях.
— Хіба це не чудово?! Та Церква визнала нас і пішла на поступки. Навіть ті лицарі не змогли відібрати в нас життя! І навіть дракони не змогли стати нам на заваді!
Свобода самому обирати, як померти.
Усе це було тим, чого Лазар, Тіньовий Зуб, прагнув так сильно, що ладен був вихопити це просто з чужого горла……
— Тому, Нарухіто, тобі не слід казати таких речей. Не вибачайся. Тримай голову високо. Ми з тобою — двоє людей, які впоралися краще за будь-кого в Імперії. Мені було весело. Дякую тобі, Нарухіто.
Саме тому Лазар і дякував — другові, який подарував йому все це.
Він звернувся зі щирими словами до свого друга — сильного, розумного, але часом такого необачного.
— О-ого…… Ось воно що……
Від несподіваних слів Тояма завмер.
Він був настільки вражений почутим, що навіть не міг до пуття збагнути, що відповісти.
— Ого…… Я теж! Я теж, братику! Я вперше провела цілий день, нічого не роблячи! Допомагати з пранням, мити посуд — це так весело! Адже навіть якщо я щось зіпсую, ніхто не помре!
Ніко весело притулилася до приголомшеного Тоями й міцно його обійняла.
Тепла й м'яка. Тояма знову завмер.
— Я теж, братику. Це вперше в моєму житті, коли я можу спати, не озираючись довкола…… Я й не знав, що митися й їсти може бути так приємно…… І все це завдяки тому, що ти знайшов нас.
Лід дивився на нього прямо, але Тояма мимоволі відвів погляд.
— ……Я теж. Справді, вибач, що тоді вкрав у тебе гаманець.
Лука теж відвів погляд і вклонився. Тояма нерішуче простягнув руку й погладив його по голові поверх капелюха. Хлопець усміхнувся своєю звичайною дитячою усмішкою.
— Хі-хі-хі, усі такі спокійні, як ніколи раніше-е. Дякую тобі, братику-у.
Перо обійняв Тояму за шию ззаду.
— …………Ого.
Побачивши, як Тояма опинився в оточенні дітей і вже не міг вимовити й слова, Лазар тихенько засміявся.
— Хе-хе, схоже, наш Вбивця Драконів засоромився.
— Заткнися, восьминоже. ……А-а, дітлахи, вам уже час спати. Завтра ще обговоримо, що робитимемо далі. Я втомився, тож теж лягаю.
Тояма поволі відсторонив від себе дітей і пробурмотів це. Його слова звучали незвично різко.
— Ой, він і справді засоромився! Хі-хі, що ж робити, братику? Зазвичай ти такий крутий, а зараз такий милий…… Ой, а що це зі мною таке……
— Гей, ви! Бос утомився, дайте йому поспати! Босе, якщо тобі знадобиться колискова, тільки скажи. Я часто співав Перо й Сіро, коли вкладав їх спати, тож у мене добре виходить!
— Дякую, але обійдуся. Я займу це ліжко.
Тояма махнув рукою у відповідь на слова Ніко й Ліда та сів на вільне ліжко. Воно було старим і вбогим: лише солома, накрита простирадлом. Але зараз і такого було достатньо.
— ……Братику, може, мені лягти поруч із тобою? У мене тіло гаряче, тож буде тепло.
Лука чомусь почервонів, опустив голову й почав ніяково перебирати пальцями.
— Дякую, але поки не треба. Якщо стане холодно, можливо, попрошу.
— ……Ясно. Добре.
Лука трохи засмутився. Якщо подивитися на нього зараз, то й справді важко зрозуміти, хлопець він чи дівчина. У майбутньому з нього виросте справжній красень. Аж дратує.
— Ага, добраніч, Луко.
Тояма розлігся на ліжку. Повернувшись на бік спиною до дітей і Лазара, він напіврозплющеними очима дивився на тьмяне світло ліхтаря, що відбивалося у вікні.
— Ось воно що…… І справді.
"Так, Лазар мав рацію."
"Жити, керуючись власними бажаннями."
"Право жити вільно, без обмежень. Від самого початку всі люди вільні. Просто вони про це забувають: кожен може сам вирішувати, як йому жити й як померти."
"Ось що означає жити. Це безперервна низка виборів, і навіть не знаючи, що чекає попереду, людина мусить обирати й рухатися далі."
"Зрештою кожен має дістатися туди, куди йому судилося."
І сьогодні Тояма досяг своєї мети. Він зберіг життя всім і довів цей день до кінця.
"Цього цілком достатньо. Нема чого боятися."
— Таро……
Пригоди були тут. Продовження тієї пригоди, про яку колись мріяли він і його маленький пухнастий друг, справді були тут.
Чомусь Тояма відчув, що на його долоні досі лишилися сліди того дотику.
Тепло того, кого тут не мало бути, чомусь здавалося зовсім близьким……
— ……Ну, коротше. Я радий, що ви виявилися хорошими хлопцями.
Тояма тихо промовив ці слова. Чи почують його — не мало значення. Він просто хотів це сказати.
— М-м? Нарухіто, ти щось сказав?
— Та ні, нічого. Ну, я спати. На добраніч.
Було багато про що подумати. Про новий дім, про те, як поводитися в цьому місті, і про пекарню.
Із тим купцем теж доведеться ще раз поговорити. Та й заробіток авантюриста йому все ще був потрібен.
Треба було налагодити щоденний розпорядок і знайти гроші на оренду нового житла. Справ вистачало.
До того ж він обмірковував план відкриття пекарні, у якому хотів поєднати майстерність Лазара зі своїми знаннями. Проте його власних знань про хліб поки що бракувало.
— …………
Знання й сила. Саме їх він прагнув здобути. Щоб досягти мети, щоб не втратити вже здобутого, щоб дістатися туди, куди прагнув.
Йому потрібно було стати ще сильнішим. Якщо й надалі діяти, керуючись власними бажаннями, то з теперішніми можливостями він рано чи пізно неодмінно упреться в межу.
Голова важчала. Щойно він заплющив очі, як сонливість поволі розлилася в голові.
Тояму охопила сонливість, схожа на ту, що навалювалася в дитинстві на післяобідніх уроках після шкільного плавання в басейні. Він миттю поринув у сон.
Прагнучи кращого життя й мріючи про силу та знання……
**Другий день життя Нарухіто Тоями в іншому світі добігав кінця.**
………
……
…
**
*<Однак уві сні нерідко з'являються образи інформації, якої людина не могла знати, або спогади про події, яких ніколи не було.>*
*<Цікаво, що ж насправді живе всередині людини, яка бачить сни?>*
Трісь, трісь.
— Га?
Щось тріщало. Нарухіто Тояма розплющив очі. Перед ним спалахнуло світло.
"А-а, вже ранок? Цікаво, скільки я проспав?" Він підвівся.
Озирнувшись, щоб перевірити, як там Лазар і діти, він……
— ………А?
З його вуст вирвався безглуздий звук.
Нікого не було. Ба більше……
— Де це я?
Трісь, трісь.
Це тріщали дрова у каміні. У цегляному каміні палало полум'я, облизуючи червоні жарини й змушуючи дрова потріскувати.
Світло каміна освітлювало незліченні книжкові шафи. Вони стояли довгими рядами, простягаючись у всі боки, наскільки сягало око.
Тояма мав би спати на дешевому ліжку, набитому жорсткою соломою, але тепер сидів на пухнастому килимі.
— А-а, ви нарешті прокинулися, пане шукач вищого рангу.
З темряви пролунав голос.
— Кх! Хто ти?
— Як гадаєте?
У голосі жінки бринів сміх, схожий на дзвін маленьких дзвіночків.
Жінка.
Її освітлювало світло каміна й ліхтаря.
Окуляри з червоною оправою, капелюшок із пір'ям, одяг, схожий на форму, яку він десь уже бачив.
Найбільше впадало в око сіре волосся. У відблисках каміна воно мерехтіло й мало дивовижну красу.
— ……Відповідай на запитання. Де чоловік-ящер і дітлахи?
Після такої підозрілої появи, слова Тоями прозвучали різко.
— А, щодо цього можете не хвилюватися. Вони нікуди не поділися. У кімнаті дешевого заїзду в Агатрі вони міцно сплять і спокійно перебувають у світі снів. Так само, як і ви.
— Так само?
— Так. Ви нікуди не йшли. Ви також залишаєтеся на місці. Це ваш сон, простір поза реальністю. Тож прошу, почувайтеся вільно, ні про що не турбуйтеся, ні про що не замислюйтеся й поводьтеся якомога безтурботніше.
За окулярами її очі, схожі на скляні кульки й сірі, як волосся, викривилися в усмішці Чеширського кота.
— ……Хто ти така?
Тояма запитав у мешканки власного сну.
Це була перша зустріч Нарухіто Тоями з мешканцем його сну.
*У снах тих, хто проходить випробування, і тих, хто зачарований ними, завжди живуть вони.*
*Люди бачать сни. Це захисний механізм, який людство — Homo sapiens — виробило ще в давнину, щоб протистояти зовнішньому світу.*
*Уві сні людина готується до випробувань.*
Мешканка сну вклонилася, приклавши руку до пласких грудей і зігнувшись у поясі під кутом дев'яносто градусів. Її рухи нагадували церемонний уклін.
— Я…… Харві. Слуга Знань. Мене звуть Харві.
Це порожнє місце нарешті було зайняте. Жінка мала на це право. Колись її зневажливо називали чудовиськом, але вона володіла талантом і силою, гідними того, щоб посісти порожнє місце.
— Сподіваюся на прихильність, наш господарю сну.
Трісь! Дрова в каміні спалахнули особливо гучним тріском.
.
.
.
(П.П То ж, помімо драконів у Тоями тепер у вісні є ще одна дівчина, аххахах.)
.
[Підпишіться на мій ТГ-Канал, щоб дізнаватись про вихід нових розділів та іншу інформацію: https://t.me/Cactus_Paradise_novel_manga]