Розділ 43 - Дракон, що пізнає людей, і дракон, що збирає докупи
Ковть.
— А-а, у-у-ум. Дуже, дуже старий людський аромат і смак... Дуже старий, витриманий... А-а, хомо сапієнс, що пожирають усе підряд... Цікаво, яку історію вони сплели, перш ніж здобути таке жахливе ненажерство?.. Настільки пахучий.
На хворобливо білій шкірі жінки спалахнув рум'янець.
Її схоже на порцеляну горло зробило ковток.
Ковть.
— Ге? — Тояма не міг відвести погляду від цієї картини. І лише витиснув із себе це єдине слово.
— Ге? — дівчина, усе ще лежачи горілиць, злегка схилила голову набік.
— ТА ЦЕ Ж ЗБОЧЕНКА-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А?! ЛА-ЗА-А-А-А-А-АР!! Вона збоченка! З килима виросла збоченка?!
Він лежав на килимі, поки якась дивакувата й небезпечна баба з божевільною посмішкою безперестану пила його кров.
Хто вона після цього, як не збоченка? — Тояма, наче звичайний перехожий, який посеред ночі натрапив на підозрілого незнайомця, забив на сполох, геть забувши про те, що йому щойно відтяли руку.
— Заспокойся, Нарухіто, це ще не факт...
Лазар безшумно відступив від Тоями кроків на п'ять, виставив уперед обидві долоні й ствердно кивнув. Те, що він заздалегідь зайняв чітку й безпечну дистанцію, було цілком у його стилі.
— Спу-пу-пу, як смачно... Відчуваю, як ми з Тоямою-куном стаємо єдиним цілим... Яке дивовижне натхнення!! А-а, тепер я зможу створити найкращу ляльку!
Їй було байдуже до розмови між двома чоловіками. З дівчини знову вирвався хтивий вигук, коли вона замилувалася краплями крові Тоями.
— Вона таки була збоченкою.
[Вона збоченка. Справді, такий варіант цілком можливий (ймовірність збочення підтверджено).]
Лазар покірно кивнув, ніби змирився з цим. Передаючи словами чудернацькі сигнали, які вловив його мозок, він дивився на все дивно лагідним поглядом.
— Що?! З якого це дива?! Про що ти взагалі?!
Тояма закричав на Лазара, який занадто швидко увімкнув режим "мене це не стосується".
— Нарухіто, все гаразд. Тобі просто відтяли руку, а дівчина, що лежить поруч, п'є кров, що стікає з неї! ...Це що, саме дно казана Фолена?
— Ти хочеш сказати, що це пекло?
Після цього між Тоямою та Лазаром запала вельми ніякова тиша. Вони мовчки перезиралися, намагаючись перекласти вирішення цієї проблеми один на одного. Та, на превеликий жаль, як не крути, ця справа стосувалася лише Тоями.
— Ч-чи не занадто це жорстоко з вашого боку? Я ж просто роблю це, *ковть*, щоб не забруднити килим центрального виготовлення, *ковть*.
Дівчина, здається, помітила, що викликає лише роздратування, і почала вигадувати якісь виправдання. Втім, вона й не думала припиняти пити кров — *ковть, ковть*, — перебуваючи в повному захваті.
— Та перестань ти пити мою кров! Хто ти взагалі така, вампірка?!
— Гм, як неввічливо. Не треба порівнювати мене з тими потворами, які можуть жити лише в темряві ночі, на зворотному боці світу та всередині людей, _ковть_.
— Я ж кажу, не пий кров! ...Ой, лихо, я втратив забагато крові, та ще й розлаявся на всю горлянку...
Це було все одно що товкти воду в ступі: на всі його слова вона реагувала у своєму дивакуватому ритмі, ніби пропускаючи їх повз вуха. Та чому ж? Вони ж начебто бачилися вперше, а Тояма чомусь без жодного сорому горлав на цю дівчину. Через те, що він так завзято кричав, хоча йому відтяли руку й він втрачав кров, у нього запаморочилося в голові, а ноги підкосилися.
— Ой-ой, обережно.
*Цап.*
Ніхто навіть не встиг усвідомити, що сталося. Коли всі схаменулися, дівчина вже опинилася за спиною Тоями, який падав, і ніжно обійняла його ззаду.
— У-у-у.
"Як ти щойно перемістилася?" У Тоями зараз не було сил навіть поставити це запитання. Разом із кров'ю від пекучого болю, що, здавалося, підіймався від руки та по всьому тілу. Рана обпікала жаром, а тіло дедалі сильніше холонуло...
— ...Ва-а?! Тояма-кун?! Оце так халепа?! Я випадково надто захопилася інформацією про твоє людське тіло!! Гоп-ля, ну що, тепер усе гаразд?
Дівчина почала метушитися й панікувати. У її руці нізвідки з'явилася відтята права рука Тоями, і вона раптом приклала її до рани.
— Га? Що значить "гоп-ля"... Та ну, маячня.
Він нічого не розумів. Коли він схаменувся, біль, що вирував усередині, зник безслідно. *Тук-тук, тук-тук.* Разом із ударами серця до кінчиків пальців поверталася чутливість. Кров зупинилася, і те, що мало бути на своєму місці, знову опинилося там і приросло, як слід. Відтята права рука повернулася до початкового стану. Дівчина, Дракон Людського Знання, з'єднала праву руку Тоями.
— Ти як? Не болить? Я з'єднала м'язи, нерви й кістки одночасно, тож, думаю, вона має одразу запрацювати. Спу-пу-пу, та що там, я ж знаю твоє тіло як свої п'ять пальців. Для мене це простіше простого.
Вона витерла подолом чорної мантії густу кров, що забруднила шкіру навколо її рота. Хворобливо біла шкіра, волосся до плечей, що не відбивало світла. Очі — темніші за дно нічного озера. Витерта кров, мов помада, надавала її губам чуттєвого блиску.
— ...А, ну так.
Обіймаючи його ззаду, вона продовжувала сипати на нього потік слів. Тоямі залишалося лише кивати.
"Е-е, зачекайте, що це взагалі таке? Ані крові, ані болю — справді взагалі нічого немає. Хіба рани загоюються так легко?"
"Е?"
З правою рукою все було гаразд. Проте Тояма ще довго роздивлявся власну кінцівку, все ще не в змозі повірити у це диво.
— ...Та що там, я ж знаю твоє тіло як свої п'ять пальців. Я ж надзвичайно розумний дракон, тож щодо людського тіла — а надто щодо твого — для мене це простіше простого.
— Е, ти навіщо двічі повторила одне й те саме?
Аромат дівчини відчувався зовсім поруч. Запах мила й легкий, ледве помітний шлейф крові.
— ......Та що там, я ж знаю твоє тіло як свої—
— Втретє?! Що це з нею, вона якась стрьомна?! Лазаре, що це таке?!
Те, що дівчина повторювала ті самі слова, викликало огиду. Тояма звернувся по допомогу до Лазара...
— Та я вже нічого не знаю, облиш мене. Мені теж поки що досить усього цього. М-м, смачно. Ще одну порцію.
_Ковть._ Схоже, Лазар вирішив більше не дивитися правді в очі. Упершись рукою в бік, він почав пити медову воду просто зі срібного глечика.
— Та не пий ти медову воду! Бездушна ящерко!
Його кинули напризволяще. Лазар вже про все забув і залюбки попивав медову воду.
— Спу-пу-пу, лізардоніанець, виходить. Хм-м, то чутки не брехали. Про те, що Вбивця Драконів має за соратника лізардоніанця... Хм, який знайомий аромат... Зрозуміло, навіть якщо перехід неповний, дещо все ж залишається у п'яти почуттях.
— Ува, вона ще й сама до себе балакає...
— Н-н-н? Тояма-кун, а чи не занадто ти зі мною холодний? ...Ой, що це, але мені чомусь навіть подобається таке ставлення. Оці твої очі... ти що, боїшся? ...Спу-пу-пу, аха-ха, а це непогано...
Хворобливо біла шкіра. Приклавши вказівний палець до щоки, дівчина бурмотіла, розглядаючи Лазара. Це було швидше моторошно, ніж красиво; швидше огидно, ніж моторошно. Саме таке враження справила дівчина на Тояму. Тремтячи від страху, він вичавив із себе слова:
— Ой, справжня пані… А, дякую за руку. Справді, тепер усе нормально.
Але. Як би йому не було огидно чи лячно, факти залишалися фактами. Фактом було те, що ця дівчина зцілила його руку. На жагу вбивства відповідай жагою вбивства, на ворожість — ворожістю. А на доброту — ввічливістю. Тояма щиро подякував дівчині. А вона раптом широко розплющила очі від подиву й витріщилася на нього.
— Ну ти й нечесний, знаєш! Оце твоє вміння одночасно відчувати страх і зберігати спокій, зовсім не боячись показати себе… Кажуть же, що саме така поведінка найбільше зачіпає струни драконячої душі! Ей!
Аромат мила став ще відчутнішим. Дівчина з силою уткнулася головою Тоямі прямо в обличчя. Волосся пахло неймовірно приємно, але те, що водночас від нього чітко тхнуло кров'ю, наганяло страху.
— Мбу?! Л-Лазаре, вона уткнулася мені в обличчя головою! Що це взагалі таке?! Спочатку якась дівчина, лежачи горілиць на підлозі, жадібно пила мою кров, що лилася з відтятої руки, потім приклеїла її назад, а тепер захопила мене в обійми й тицяється головою?! Це що, сон?!
— Авжеж, це безперечно жахливий кошмар, Нарухіто. А медова вода так приємно освіжає горло.
— Ах ти ж блін, ти повністю ввімкнув режим "мене це не стосується"! Я ж казав, не пий медову воду!
— ...М-м, а ти, я дивлюся, дуже ладнаєш із цим лізардоніанцем, спу-пу-пу. Я навіть трохи ревную, знаєш.
Дівчина, Дракон Людського Знання, яка спостерігала за розмовою Тоями та Лазара, примружила очі. Її темні очі ковзнули на медового ящера.
— Хі-і!
Нарешті Лазар із тихим переляканим виском припинив пити медову воду.
— Спу-пу-пу, та не лякайся ти так. А-а, хоча людське тіло лізардоніанця мене теж дуже цікавить. Якщо замислитися зараз, то це ж життя, залишене тим "Зубом". Спу-пу-пу, цікаво, чи підпадає воно під дію угоди...
*Шорох.*
Чорні очі дівчини стали ще темнішими й глибшими. Бездонна темрява, що приховувала навіть тяжкі гріхи, з цікавістю вп'ялася в Лазара.
— Гей, чорнява.
— М-м?
У Тоями щось перемкнуло. Його мозок, загартований шляхом Шукача, був надзвичайно чутливим до чужої злоби.
— Не смій чіпати мого соратника. Я вдячний за те, що ти зцілила мені руку, але тільки спробуй зачепити його.
Тояма прямо витріщився на дівчину. Карі очі Тоями не відбивалися в її чорних зіницях. Проте Дракон Людського Знання чітко бачила обличчя Нарухіто Тоями.
— Спу… А-а, аж мурашки по шкірі… Ей-ей.
Тремтячи всім тілом, Дракон Людського Знання обійняла свою тендітну, але дивно виразну фігуру. А потім знову з силою уткнулася головою в обличчя Тоями.
— Убу-у, та вона знову за своє?! Та що з нею таке?!
Волосся лізло в щоки й навіть трохи потрапляло до рота, але Тояма не припиняв опиратися. Проте дракон є дракон. Скільки б він не намагався її відштовхнути, вона навіть не ворухнулася. "Ну й сила!"
— ...Я ж знаю твоє тіло як свої п'ять пальців, і зцілила його саме я.
Дракон знову повторив ті самі слова.
Що з нею таке? Що вона хоче сказати? Чого вона домагається?
Тояма й справді не міг зрозуміти поведінки цієї дракониці.
— …А, невже. Нарухіто, вона… ні, ця поважна пані просто хоче, щоб ти її похвалив…
Лазар обережно пробурмотів це собі під ніс.
У кімнаті запала тиша. Ніхто не рухався. Люди, крім Тоями, ледве могли дихати під тиском дракона.
Тояма просто не міг поворухнутися, бо дракониця міцно тримала його в обіймах, а сама чомусь не рухалася.
— Га?
— .........Спу-пу-пу.
Обличчя дракониці було опущене. Проте крізь пасма чорного волосся визирало біле вушко, яке злегка почервоніло.
— ......Серйозно?
— Спу...... А лізардоніанець виявився кмітливим.
Буцаючись головою в шию та обличчя Тоями, дракониця, не піднімаючи голови, тихо пробурмотіла.
"Та ну, вона що, серйозно?"
Тояма кинув благальний погляд на Лазара та членів інквізиції, але ніхто не наважився зустрітися з ним очима.
Трохи подумавши, Тояма обережно обхопив драконицю рукою й погладив її по голові.
— А, ну тоді... щиро дякую вам... Вау, таке шовковисте...
Волосся було настільки чистим і прозорим, ніби він занурив руки у джерельну воду, що тече струмком.
Воно було настільки шовковистим і гладеньким, що пальці проходили крізь нього без найменшого опору, і Тояма погладжував його.
— ......А...... Фу-у...... Спу-пу-пу-пу, а-а, та не переймайся ти так. Хіба ми з тобою чужі? Недарма я так поспішала сюди.
З якогось дива дракониця кілька разів сильно затремтіла. А потім підняла голову й мило всміхнулася. На її щоках проступив легкий рум'янець, а на її порцеляновій шкірі заблищали крапельки поту.
І це обличчя раптом наблизилося до Тоями——
— Неймовірно?! Як Дракон Всезнання міг ступити на землі Церкви?!
Пролунав голос віце-орденмейстера Месси.
Я
к тільки тиск дракона послабшав, вона видала гучний виск, схожий на крик розпачу.
— ...Фу-у-м, а ти у нас... Хм, "Перероджена"? Рідкісне явище — уламок вакантного слуги. Очі сакурового кольору й така врода… А-а, мабуть, щось від "Краси та Жінки"? Ну, для Церкви ти, певно, цінний кадр.
З абсолютно байдужим виглядом, Дракон Людського Знання, перевела погляд на джерело голосу.
— Т-ти, як ти пройшла крізь "Вбивцю магів"?! Бар'єр абсолютно ніяк не відреагував!!
Один із Десяти Мечів, що стояв неподалік, також, схоже, звільнився від тиску дракона. Він підняв меч і став так, щоб прикрити Мессу, після чого різко заговорив.
— Спу-пу-пу, а-а, ти про це? Про ту "магічну формулу", яку ви зверхньо називаєте священними чарами. Ну, розумієш, юначе... я взагалі-то прародителька всієї магії. Якщо дворічна дитина складе вежу з кубиків, дорослий, звісно ж, може непомітно для неї переставити їх, чи не так?
Зітхнувши, Дракон Людського Знання підвівся на ноги. Безглузді дії, абсурдна сила, непідвладна людському розумінню — усі лицарі заніміли від шоку.
— Ну, втім, задум був непоганий. Ви знищували одержимих слугою й вилучали лише їхні повноваження, так? Використовували якісь поховальні предмети, здатні пожирати душі? А-а, точно, ви ж і самі намагалися створити щось на кшталт поховальних предметів з одержимих слугою. Це, мабуть, застосування того самого принципу?
— ...А, ха-ха, це неможливо... — безсило пробурмотіла Месса.
На її обличчі, що ледь не скривилося в усмішці, більше не було тієї колишньої впевненості й звабливості.
Результат, якого вони досягли ціною історії та жертв.
Однак захисний механізм, у якому вони були абсолютно впевнені як у засобі протистояння ворожій "Академії", виявився цілковито безпорадним.
У них просто не було достатньо часу, щоб це прийняти.
— А, оце і є Дракон Всезнання... Н-няха, та це ж... це ж чудовисько.
Другий Лицар Брена. Навіть одна з найсильніших лицарок серед Десяти Мечів могла лише боязко відступити.
Саме тому, що вона була вправним бійцем, Брена надто добре розуміла колосальну різницю в їхніх біологічних можливостях.
— Хлип. Як жорстоко. Ти чув, Тояма-кун?! Ота дівчина в масці назвала мене потворою! Скажи їй щось!!
— Ґуе?! Шия, шия!! Ну й сила у тебе! Мені ж тільки-но руку відтяли, мені не можна, припини!
Почувши слова Брени, Дракон Людського Знання почала ластитися до Тоями. Ніхто з присутніх не міг сприйняти це як щось миле.
Жахливе чудовисько просто грається зі своєю здобиччю — це було найкраще, до чого вони могли додуматися у своїх здогадках.
— Ой, точно-точно... Гм? Я задивилася на твою кров і геть втратила контроль, але зачекай, чому ти взагалі був поранений?
— А, та це ота дівчина в масці відтяла мені...
Вона поводилася настільки невимушено, що Тояма забув.
Вона настільки добре влилася в компанію, що й Лазар забув.
Що ця дівчина називала себе "драконом".
Вища істота——
"Га?"
Дракониця схилила голову набік і розплющила лише одне око.
"Гп...?!"
Тояма й Лазар, на яких навіть не була спрямована ця жага вбивства, однак на мить справді забули, як дихати.
Їхні діафрагми забилися в судомах, ніздрі затремтіли. Вони незграбно розкривали роти, намагаючись вдихнути повітря, але… а-а, вони навіть не могли згадати, як дихати——
— Хах——
— Хі-і!
— .............Аха, ха, оце так.
А лицарі, на яких і був спрямований цей погляд, усі без винятку позеленіли або зблідли, мов полотно.
Очі дракониці — очі, ніби з нічного мороку вичерпали його найтемнішу частину й влили її в них, — просто дивилися на лицарів.
— Заспокойся, Тояма-кун.
— Ха, кх, хах.
— Ось так, повільно, дивися на мене. Вдих-видих, вдих-видих. Давай, повторюй за мною.
— Кх, ха, це ж... це ж метод Ламаза!!
— Спу-пу-пу, чудово, якщо ти ще здатен на цуккомі, то все в порядку. Ну що ж, приступимо.
А троє — єпископ, свята діва та інквізитор, які нічого не забули, — міцно трималися за руки й відчайдушно, відчайдушно намагалися витримати це.
Ця дівчина — ні, "дракон" — випромінювала такий липкий і задушливий тиск, що навіть дихати під ним ставало важко..
— ...А, Ви...
— Не треба, єпископе-сама, не розмовляйте з нею!
Свуі, яка навіть після того, як її відкинув удар м’язистого чоловіка, залишилася неушкодженою, зупинила Каносу, яка мимоволі подала голос. Вона зробила крок уперед, прикриваючи Каносу собою.
— Спу-пу. А-а, то ти нинішня єпископ? Така сама дівчинка, як і найперша. Я знаю про тебе, Каноса Тіель Фільд. Твій інтелект, те, яку структуру має твій мозок і які синаптичні ланцюги він утворює… Я дуже хочу на це подивитися.
— Хі, хі-і, Ви жартуєте... Прадавній, легендарний Дракон. Не можу повірити, що Ваша Величність справді існує...
— Спу-пу-пу, навіть в Академії вже мало хто пам'ятає про мене. Не варто так лякатися. ...Хм, тільки зараз помітила. Ти не лише володарка Указу Великого Єпископа, а ще й "Пророчиця"... Те, що ти мене не пам'ятаєш, означає... фу-му, перенесення пам'яті, схоже, торкнулося лише Тоями-куна...
Дракон Людського Знання пильно розглядала налякану єпископа.
Вона була схожа на кішку, яка знайшла свою улюблену іграшку.
— ...Тільки спробуйте торкнутися єпископа-саму, і я вб'ю Вас, навіть якщо доведеться віддати власне життя.
Свята діва з ненавистю витріщилася на усміхненого Дракона Людського Знання.
Прагнучи захистити свою володарку, вона випромінювала жагу вбивства всім своїм маленьким тілом.
Так само, тремтячи від страху, Тоссль наїжила хутро й, піднявши хвоста, стала перед єпископом.
— Спу-пу-пу. Свята діва, виходить. Заспокойся, я не збираюся з тобою битися. Якщо ти викладешся на повну й активуєш імунну систему, це буде надто клопітно... Ех, шкода. Ну що, Тояма-кун, свята діва й єпископ — твої вороги?
— ...Ні. Вони мої... соратники.
Тояма відповів на запитання дракониці коротко й точно.
— Спу-пу-пу, я так і думала, судячи з того, як ти став. Ти завжди несвідомо стаєш перед своїми соратниками. Твоя звичка брати на себе найважчу роль просто прекрасна.
Отримавши таку відповідь, Дракон Людського Знання перевела погляд від єпископа та інших. Вона відповіла з якоюсь радістю в голосі.
— Та хто ти взагалі така?!
— М-м, я ж кажу, Дракон Людського Знання. А, зрозуміла! Ти хочеш знати моє ім'я?
— .........
Тояма подивився на Лазара з виразом обличчя, який казав: "Як же це все дістало."
— ............!!
Лазар почав відчайдушно махати головою, ніби благаючи: "Тільки не дивись на мене!".
""".............!!!"""
Єпископ та інші почали кивати головами, мовчки наказуючи йому погодитися.
Серця членів інквізиції билися як одне ціле.
Вони щиро підтримували його думкою: "Зроби з цим що-небудь!".
— ...А, так. Я хочу знати.
Отримавши вказівки від своїх "чуйних" соратників, Тояма неохоче кивнув.
— !! Спу-пу-пу, а-а, залюбки!
*Стук, стук.*
Поки лицарі застигли від подиву, дівчина з чорним волоссям і чорними очима, вбрана в чорну мантію, зробила один крок, потім другий.
— Я — Дракон Людського Знання, той, хто пізнає людей. Я — той, хто розкриває невідоме цього світу, висміює невідомість, пробиває трагедії й захищає тих, хто йде вперед. Я — вічний шукач.
Крок, другий. Невідомо за якою логікою, але Дракон Людського Знання піднялася в повітря, ніби крокуючи по невидимих сходах.
— Моє ім'я — Ай. "Ай Кельбрем Доктустеїл".
Зі сяючою посмішкою, адресованою лише Нарухіто Тоямі, вона кружляла в повітрі.
— Приємно познайомитися, Шукач високого рангу, Тояма Нарухіто-кун.
Немає нічого щасливішого за це, немає нічого радіснішого.
Вічний шукач нарешті дісталася сюди. Вона широко усміхнулася людині, яка перетворила її на Дракона Людського Знання.
— Га? Звідки ти знаєш про Шукача...
Шукач. Ця дракониця справді назвала Нарухіто Тояму Шукачем.
— Фу-фу-н, тобі ж подобаються загадкові дівчата, чи ні? Це поки що секрет. ...Ну що ж, Тояма-кун, і хто з них відтяв тобі руку?
Вона плавно спустилася до Тоями.
Дракон із викривленим розумом і очима небезпечного дослідника, шукав здобич.
— У, а...
Брена, Другий Лицар, мимоволі відступила назад.
Дракон Людського Знання знайшла свою здобич.
— Хм-м, ця, виходить... Зрозуміло, зрозуміло. Ситуація стає зрозумілою. Тебе втягнули у внутрішні розбірки Церкви? Чи ти сам став причиною цих розбірок? Ну, та яка різниця.
Несвяте диво, що спотворює цей світ.
Прародителька магії, мистецтва обманювати цей світ, Дракон Людського Знання принесла в цей світ магічні формули.
— Г-гей, ти...
Тояма розгубився, а Дракон Людського Знання посміхнулася й звузила очі.
Скрививши рота у формі півмісяця, вона мовила:
— А ти у нас правша, виходить.
І на цьому доля лицаря, обраного для "вбивства", була вирішена.
— ...Ня, ха. В-Всезнаючий Драконе... справжня прародителька магії, заклятий ворог Церкви... Ха-ха... Т-та я просто так не здамся——
*Плюх.*
Рука. На місці, де щойно стояла Другий Лицар, із безглуздим звуком покотилася людська рука.
— Я Дракон Людського Знання, попрошу не плутати.
— Га? Га? Б-Брена?!
М'язистий здоровило витріщив очі. Ні, не лише він.
Ніхто не міг зрозуміти чи бодай усвідомити, що сталося.
— Спу-пу-пу, а-а, заспокойся. Я, на відміну від Аліс-чан, мирний дракон. Навіть якщо я трохи розлючуся, я не буду спалювати тебе дотла...
Зрозуміло було лише одне: Другого Лицаря в цій кімнаті більше не було.
На підлозі залишилася права рука в срібних лицарських обладунках. На ній була нарукавна пов’язка, яка, як не дивно, виявилася точно такою самою, як у Брени.
— Ш-що ти зробила з Бреною?! В-відповідай! Всезнаючий——
— Я ж кажу, я Дракон Людського Знання! Це моє старе ім'я. А дівчину в масці я просто перемістила... крім правої руки... до "Вежі Херела"♪ Я ж добра, у неї все ще є шанс вижити.
Дракон Людського Знання невимушено усміхнулася.
Залишити тут лише праву руку й примусово перемістити людину в інше місце...
Від одного опису цього дійства вже боліла голова.
— П-переміщення...? Маячня... Якщо це не велика магія, яку виконують понад 100 магів, або не супутній предмет, то переміщення...
Саме переміщення не було неможливим. Повертальні печатки, які видавала Церква, були цілком доступні людським технологіям, хоч і вважалися рідкістю.
Проте ціна, яку доводилося за це платити, була зовсім іншою.
— Спу-пу-пу. Ну, я придумала цю магічну формулу лише вчора й тільки-но її завершила, тож не можу гарантувати її стабільність. О, ого, нарешті кров потекла. Десять Мечів, та ще й частина тіла Одержимого Слугою Вбивства. Виглядає цікаво, тож я це заберу.
Вона спритно підхопила покинуту праву руку й заховала її в сумочку на поясі, яку дістала нізвідки.
Те, як вона поводилася з людським тілом, нагадувало зловісну релігійну картину з зображенням демонопоклонників.
— Г-гм?! Видворити Брену до Вежі?! Маячня?!
— Гм? Хм-м? На обличчі Тоями-куна слід від удару. Він збігається з розміром твого кулака. ...А-а, ось воно що.
Дракон ігнорувала крики м'язистого здоровила, але раптом дещо помітила.
Поранення й синці на обличчі Нарухіто Тоями повністю збігалися з розміром і формою кулака цього м'язистого здоровила.
Наступна здобич була визначена.
— Гм, не недооцінюй мене?! Прародителька магії! Голова єретиків, що спотворюють світ, створений ангелами! Зараз моя Колісниця роздавить тебе!
— Який балакучий... Оп.
М’язи роздулися — спрацювало таїнство "Колісниця". Цього чоловіка, благословенного ангелами, іноді вважали силою, рівною військовій могутності цілої імперії…
— Фа, фу-о?!
Проте дракониці це було байдуже.
Вона лише подивилася на м'язистого здоровила, і її магічна формула одразу ж почала спотворювати світ.
Магічна формула — це єретичний спосіб накласти гіпотезу заклинателя на світ і спотворити його правила.
Єресь дракониці почала роз'їдати Колісницю.
— Кх, г-га-га, щ-що ц-це...
Його обличчя спотворилося. На місці, де мали бути очі, виросли вуха; на місці рота з'явився ніс, а на скронях виросли очі.
Розташування деталей обличчя м'язистого здоровила було повністю переписано.
— Фукувараї. Стара японська дитяча гра. Хм-м, здається, я не дуже вправна у фукувараї. Ну тоді, бувай-бувай.
— Т-ти——
*Клац.*
Дівчина знову клацнула пальцями. І після цього м'язистий здоровило, що перетворився на потвору з фукувараї, зник так, ніби його й не було.
— Ну, це ж чесно. Я відправила його в те саме місце, що й дівчину в масці. Думаю, якщо він із Десяти Мечів, то зможе вижити й повернутися.
— А, ха-ха... Чудовисько... Всезнаючий... ні, Дракон Людського Знання.
Залишилася лише віце-орденмейстер.
За одну мить уся дошка була перевернута.
Вони готувалися, вживали заходів. Але це було зовсім інше, це було неможливо передбачити. Істота, яку вважали майже казкою, напівзабутою тінню історії, зараз дійсно була тут.
Прародителька всієї магії, покровителька Академії, заклятий ворог Церкви.
Перед Драконом Людського Знання мечі ангелів були на межі повного знищення, безпорадні й беззахисні.
— Спу-пу-пу. Якось образливо чути таке від Переродженої. Ні людина, ні слуга — ірегуляр, який не належить до жодної категорії. Ну що ж, що мені з тобою робити?
Вона облизнула губи. Яскраво-червоний язик, схожий на свіжу кров, різко контрастував із її хворобливо білою шкірою.
Дракон, найсильніший хижак, обирала наступну здобич.
— ...Чи немає способу, щоб Ви мене пощадили? З того моменту, як Ви з'явилися, ми вже програли. Якщо Ви скажете, чого хочете...
Віце-орденмейстер у цю секунду відкинула всі свої плани. Але вона все ще не залишала надії вижити й намагалася домовитися з істотою перед нею—
— Як тобі такий варіант? Скульптура дурепи, яка навіть під час благання про помилування не може відкинути свою гордість. От від такого я б не відмовилася.
Схоже, дракону це було нецікаво.
— ...Аха-ха, хіба я зробила щось, що викликало Вашу ненависть?
Мессі залишалося лише сміятися, але вона все одно продовжувала розмову, не втрачаючи самовладання.
Месса не знала.
До якого чоловіка вона простягнула свої руки.
На якого чоловіка вона наклала свій аромат——
— Ти справді думала, що зможеш це приховати? Розповсюджуючи довкола такий густий сморід тічної самки... Гей, дай відповідь: чому з рота Нарухіто-куна тхне тобою?..
Голос, що пролунав із потойбіччя, був настільки темним, холодним і жахливим, що навіть передсмертні крики здавалися б колисковою.
*Крап.* Месса навіть не помітила, як із її очей потекли сльози жаху.
Проте вона все одно, незважаючи ні на що, відчайдушно видавила з себе зухвалу посмішку, гідну слуги Краси та Жінки, Переродженої.
— ......Аха-ха, дякую за частування.
— Страждай.
— А-а-а——
ГІ-І-І-І-І-І-А-А-А-А——
Хіба людина здатна видавати такі звуки? Це був крик невимовного болю й страждання. Від її тендітного образу не залишилося й сліду: Месса корчилася на підлозі, розбризкуючи сльози, соплі й інші рідини.
— Бувай.
*Клац.* Пальці клацнули.
Ні крику страждання, ні слів прокльону, ні жінки, що корчилася на підлозі, більше не було. І знову пролунав звук клацання пальців. Лицарі, які лежали непритомні через Указ Церкви, так само зникли.
— З-зникли... Знову.
— Спу-пу-пу. Ну, я ж добра. Я їх не вбила, ні-ні. Я просто поміняла місцями всі органи в їхніх тілах, трохи погралася з больовими нервами й відправила до Вежі.
— Оце так жорстоко.
— Спу-пу-пу, але тобі ж це подобається, хіба ні?
"Ну, взагалі-то так." Коли Тояма вже збирався кивнути на слова Дракона Людського Знання—
"""У-У-О-О-О-О-О-О-О-О-О!!"""
— Лихо!!
Троє лицарів, що залишилися — хоч вони й поступалися Сторл, Брені чи Орденмейстру, але все ж входили до Десяти Мечів, — одночасно кинулися на Дракона Людського Знання.
— Не хвилюйся, Нарухіто-кун.
"""У"""
*Дзень.*
*Дриґ, дриґ.*
А-а, як і слід було чекати, вони не дістали. Навіть не зробивши жодного помітного руху, дракониця знову спотворила їхні людські тіла.
У них більше не було ні ніг, ні рук — нічого.
Лише мечі.
Вони пульсували темно-червоним світлом, а на руків’ях висіли людські очі, що кліпали й ворушилися.
Матеріалом для цих мечів, звісно ж, були——
— Вас же називають Десятьма Мечами, так? Спу-пу-пу, ім'я відображає сутність — це давнє японське прислів'я, і воно тут якраз доречне.
Дракониця холодно засміялася. Достатньо було лише поглянути на неї, аби зрозуміти. Це зло. Безсумнівне, чисте зло. Істота, яка отримує насолоду від поширення власних гріхів і шкодить іншим — саме втілення зла.
Жахлива потвора——
— Чи це не занадто огидно? — тихо пробурмотів Тояма.
Він не лякався й не лютував, а лише розглядав мечі, що перетворилися на химерні скульптури.
— Це моє хобі. Ну, якщо тобі це огидно, тоді оп, оп, оп.
*Клац, клац, клац.*
Ритмічно пролунали клацання пальців. І до того моменту, як затих останній із трьох звуків, лицарі, перетворені на м'ясні мечі, так само зникли, мов їх і не було.
— Спу-пу-пу, гарної пригоди, мечі Церкви.
Усе скінчилося.
Лицарі, які так сильно загнали Тояму та інших у кут, виявилися абсолютно безпорадними.
— Серйозно?
Це справді були дорослий і дворічна дитина. Лицарі, які були такими небезпечними й майже загнали їх у безвихідь, просто зникли.
Завдяки силі, механізмів і законів якої ніхто не міг осягнути, усе вирішилося в одну мить.
— М-м? Спу-пу-пу, не дивися на мене так, я ж соромлюся.
Приклавши руки до щік, дівчина широко усміхнулася.
Дракон Людського Знання. Тобто, дракон. Ось що таке дракон.
Людські суперечки для них — лише дитячі забавки.
Вона лише клацає пальцями й дивиться, а нижчі істоти — люди — гинуть від сили, що перебуває за межами законів цього світу.
— ...Дракон Людського Знання.
— Спу-пу-пу, слухаю!
Поза законами, та ще й зловісна, проте вона капосно посміхалася.
Вона підбігла до Тоями й схопила його за руки.
— Спу-пу-пу, це ім'я... це ти зробив мене Драконом Людського Знання. Але ти ж нічого не знаєш, правда? Та це й не важливо. Навіть якщо ти не знаєш, я все знаю.
Чорні очі, темні очі.
Вони впилися в Тояму.
— Про що ти взагалі...
— Ай.
Дракон Людського Знання перебила Тояму.
— Га?
— Називай мене на ім'я, Тояма-кун. Я більше не буду хитрувати чи щось приховувати. Моя прихильність до тебе з самого початку була на максимумі. Тому, будь ласка, називай мене на ім'я. Благаю тебе.
Дракон Людського Знання трохи тремтіла. Вона стиснулася, ніби дитина, яка боїться покарання.
— .........
""""........!!!""""
Тояма кинув стомлений погляд на членів інквізиції, але всі вони лише очима відповіли: "Не дивися на нас!".
"Чорт, на них немає жодної надії."
Тояма змирився й повернувся до дівчини, яка стиснулася перед ним і потиху позирала на нього.
— Ти... ти знаєш мене?
— ...На жаль, не все. Я не знаю ані твоїх улюблених історій, ані улюблених пісень, ані краєвидів, які тобі подобаються. Тому я хочу, щоб ти мені розповів. Давай поговоримо, давай проведемо час разом. Я впевнена, що народилася саме для цього.
— ...Нічого не розумію.
— І це нормально. Поки що.
Дракониця злегка посміхнулася.
Ця посмішка була якоюсь самотньою.
— Ну ж бо, назви моє ім'я, Тояма Нарухіто. Сильна, лякаюча й така люба мені людина.
Проте наступної миті ця крихкість зникла безслідно. Замість неї з'явилося божевілля.
Одержимість і прихильність, спрямовані на абсолютну істоту.
Тояма замислився: "що ж відповісти, аби все закінчилося добре?"
— Я...
Від цієї відповіді залежало все.
Чи поглине його ця пристрасть вічного шукача, чи його власній жадібності вдасться приборкати її.
Якщо вони підуть кожен своїм шляхом, їхні дороги не перетнуться. Але якщо вони підуть разом, Дракон Людського Знання стане захисником для людини.
Іноді як жорстоке випробування, яке треба подолати, іноді як надійний соратник — Дракон Людського Знання завжди була тісно пов'язана з людьми.
Людина та Дракон Людського Знання. Наблизитися чи вбити один одного — третього не дано.
— Я...
— Тояма-кун, а-а, спу-пу-пу. Яка іронія: ти все ж таки трохи схожий на нього.
Дракон Людського Знання злегка опустила очі. Її голос став трохи тихішим, ніби вона згадала щось і злякалася цього...
Тояма вже збирався відповісти Дракону Людського Знання. Але.
Аромат Дракону Людського Знання — запах мила й крові — перекрив інший аромат.
Запах цитрусів і османтусу——
— Я не дозволю нікому забрати його, а особливо тобі!
У кімнаті з'явилося золоте полум'я.
Розриваючи простір, яскраво спалахнув золотий вогонь.
І звідти плавно з'явилася вона.
Дракони завжди з'являються раптово.
— Га?
— Ого-го.
Фух. Звук мерехтіння полум'я — і ліве зап'ястя Дракона Людського Знання, яке вона простягала до Тоями, відпало.
Воно на очах згоріло й перетворилося на попіл.
Проте вона навіть не поворухнулася.
— Відійди від Нарухіто! Твій спис може його зачепити!
Крізь мерехтіння полум'я в кімнаті з'явилася висока дівчина з золотим волоссям.
— У, а, Р-Рю но Міко... Капець.
— Єпископ-сама! Тримайтеся!
Золоте волосся, схоже на спалахи на сонці, і глибоке синє око, що відбивало чисті глибини океану. Довга чілка приховувала виколоте ним око.
— Д-Драко...
У її руці було велетенське спис, на якому вже мерехтіло золоте полум'я, а по всьому тілу налипла чорна густа слиз.
І все ж її краса не втратила свого сяйва.
— Оце так, оце так, оце так! Я відчула смердючий, пліснявий і похмурий запах. Дракон Всезнання, твій обгорілий сморід не приховати жодними духами.
Дракон Колекціонер, Аліс Драл Флеартейл, з'явилася з полум'я.
— Спу-пу-пу. Та ну, та ну, та ну, а я думала, чому це так тхне молоком, вогнем і димом. Ти прибула швидше, ніж я очікувала, Аліс-чан. Невже ти трохи підросла? Пройти крізь інший світ за такий короткий час, хоч це й була лише моя копія... А от років 50 тому тебе в результаті рятував твій любий дідусь, чи не так?
Їй наважилася протистояти краса темряви. Навіть сяйво Дракона Колекціонера не могло розсіяти темряву в її чорних очах.
Дракон Людського Знання, Ай Кельбрем Доктустеїл, подивилася на відтяте зап'ястя й миттєво регенерувала його.
З рани виросли чорні щупальця, які за мить сформували людську руку.
— Е.
Сенсор небезпеки Нарухіто Тоями миттєво вибухнув червоним світлом.
— Фу, ка-ка-ка! Чудово, скажи це ще раз! Якщо ти справді дракон, що знає все, я розіб'ю тобі голову й перевірю!
Золоте полум'я засміялося.
— Спу-пу-пу, та ні, це неможливо. Навіть якщо ти зазирнеш у мою голову, панянко Аліс, ти все одно нічого не зрозумієш.
Чорна вода так само вишкірилася.
— Нічого, не хвилюйся. Спробуємо — і дізнаємося.
— Якщо треба пробувати, щоб дізнатися, то ти просто дурепа. Ну, хоча ти ж дурепа, тож і не розумієш.
Дракон і дракон.
Обидві чомусь посміхалися.
Але посмішка для живих істот — це перш за все демонстрація сили.
Те, що випромінювали дракони, було сповнене довершеної краси, рівної величній красі природи, але чому ж від одного погляду на це не припинялося тремтіння?
— ...Гей, ви... ау...
Тояма, опинившись між ними, з інтонацією дворічної дитини звернувся по допомогу до інквізиції, до своїх нових соратників.
Сподіваючись, що дворічній дитині допоможуть——
""""Ми вже нічого не знаємо!""""
Дорослі не стали допомагати 27-річному хлопцю.
.
.
.
(П.П Ахахахах, який же це кумедний розділ, тупо виглядає наче автор писав цей розділ коли був п'яний, стіки приколів і спойлерів хахаххаха.)
(Махач двох драконіх за хлопця котрий їм подобається. В цей час Тояма: "Допоможіть!". Його сортаники: "Ми тебе не знаємо, сам рішай свої проблеми.". Тояма: "Блять!".)
.
[Підпишіться на мій ТГ-Канал, щоб дізнаватись про вихід нових розділів та іншу інформацію: https://t.me/Cactus_Paradise_novel_manga]