Розділ 38 - Ла-Зарт та Нарухіто Тояма
— А де ще один?
— Га! Нещодавно сьомий лицар Клейдея та четвертий лицар Клан схопили його! Зараз його конвоюють сюди!
Чоловік із загону відповів на коротке запитання Сторл.
— Щось запізнілі у вас відомості.
— ...Клан, це ви про мене?
— О, пані Сторл. Ого, що це з вами? Виглядаєте не надто бадьоро, що так не схоже на вас.
Гарний срібловолосий юнак із блакитними очима, який очолював загін, — четвертий лицар Клан — посміхаючись, звернувся до Сторл.
— ...Нічого подібного. А от ви, навпаки, виглядаєте дивовижно бадьорим, як для того, кого спалив дракон.
З неприхованою іронією пробурмотіла Сторл. Зараз у неї не було жодного бажання нормально розмовляти з цим чоловіком.
— Ха-ха-ха! Ще б пак! У той момент мене та вельмишановного Дракона Колекціонера поєднали узи! Той вогонь, спрямований тільки на мене, був нічим іншим, як любов'ю вельмишановного Дракона Колекціонера! Те, що я досі живий, — найкращий тому доказ!
Цей чоловік мав чи не найсильнішу серед «Десяти Мечів» одержимість драконами.
Зовсім нещодавно він накликав на себе гнів Драконячої Жриці й ледь не загинув. Анітрохи цього не соромлячись, він граційно поправив волосся й засяяв посмішкою.
— ...Ви не померли лише тому, що поруч була Свята Діва.
— Хм, я розумію вашу заздрість. Через того дратівливого раба, якого кличуть "Вбивцею Драконів", мені теж довелося натерпітися клопоту.
Співчутливо киваючи, пробурмотів Клан. Коли він вимовляв слова "Вбивця Драконів", його голос ставав нижчим.
— Вбивця... Драконів?
Так, Вбивця Драконів. Ім'я раба, яке було на слуху у всіх лицарів.
Чорноволосий, кароокий, схожий на вихідця зі східної частини Імперії. Сторл запнулася, адже це був точно такий самий вигляд, як у чоловіка, якого вона щойно позбавила життя.
— Сторл!! Слава богу! Ти ціла!
З запізненням на коні під'їхала струнка дівчина-лицар, обличчя якої розпливлося в полегшеній посмішці.
— Клейдея! Ти теж... Слава богу. Ти не поранена?
— Так, усе гаразд. Хоча супротивник виявився вкрай досвідченим. Якби Клан не приєднався по дорозі, ми б його упустили.
Погладжуючи й заспокоюючи коня, Клейдея легко зіскочила на землю.
— Ха-ха-ха, Клейдея. Мені аж ніяково від таких похвал. Ну, як для злочинця він володів дивовижними талантами, але від переслідування мого меча йому все одно було не втекти.
Клейдея ігнорувала слова Клана. Вона зняла з крупу коня те, що лежало там, мов багаж із зв'язаними руками та ногами, звалила собі на плече й повільно опустила на землю.
— Уг... Ц-це де... Чорт... Я не зміг утекти?
Вкритий пилом, із виразними порізами та свіжими ранами.
Це був злочинець Лазар, чиї кінцівки були зв'язані за спиною. Тільки-но прийшовши до тями, він усвідомив, що його схопили.
— Ящірко...
Тихо пробурмотіла дівчина-лицар.
— Тц, не думав, що ми зустрінемося за таких обставин... Стій, а де Нарухіто? Нарухіто теж спіймали? Якщо ти ціла, то він утік? Йому вдалося вирватися?
Лазар звернувся до першого лицаря Сторл.
Навколо зібралися лицарі Церкви, до того ж троє з них належать до «Десяти Мечів» — з такими супротивниками так просто не впоратися.
Але якщо Тояма Нарухіто поруч, то щось обов'язково можна вигадати. Лазар вже повністю довіряв силі цього чоловіка, хоч вони й були знайомі лише якихось два дні.
— ...............
Сторл плавно відвела погляд.
З'явилося погане передчуття. Відчулося те саме повітря, яке завжди виникало в часи Королівства, коли ставалося щось лихе.
— Пані Сторл, огляд тіла злочинця завершено. Він мертвий, дихання відсутнє, зіниці повністю розширені.
— ....................................................Га?
Його рот безпорадно відкрився.
— ...Клан, затримайте його.
— Хм?
Після тихих слів Сторл, Клан перевів на неї погляд.
— Це... брехня.
Він придивився.
І побачив. Посеред оточення лицарів, на бруківці горілиць лежало чиєсь тіло.
— Це брехня, гей... Що це... Ха-ха, що це таке... Чому...
Цей добротний балахон, це дивне взуття. Лазар знав лише одну людину, яка одягалася саме так.
— Хм, гей, ти, затримай цю ящірку. Вибачай, але я не хочу більше бруднити свої обладунки.
Клан, гребуючи торкатися Лазара, наказав одному зі своїх підлеглих.
— Так! Ану, вставай! Ящірко! Не змушуй нас возитися з тобою...
Один із лицарів схопив Лазара за плече. Той сидів на землі й невідривно дивився в одну точку — на нерухомий труп людини, намагаючись змусити його встати.
Клац.
Коть.
Він із дивовижною швидкістю розірвав кайдани, надіті лицарями, і завдав удару тильною стороною кулака в незахищене підборіддя лицаря, який схопив його за плече.
Ігноруючи лицаря, що валився на землю, Лазар кинувся вперед.
— Нарухіто!??!
Не тікаючи, а біжучи до свого друга.
— Кх, ах ти ж!? Ящірко!!
— Не рухайся! Якщо підійдеш ближче!..
Лицарі заметушилися. Вони оголили мечі й вишикувалися в стрій, перекриваючи шлях до трупаー
— Заважаєте.
— — — А!
Хлюп. Лазар розчинився в тіні.
Він легко прослизнув повз лицарів і миттєво опинився на місці.
— Нарухіто! Це я! Лазар! Благаю, благаю тебе, прокинься! Гей, це ж брехня! Ми ж тільки-но почали! Нарешті, нарешті все тільки розпочалося! Чому, чому ти... За що!!
"Ох, чорт. Це справді Тояма лежить тут."
Він трусить його за плече.
Б'є по щоках.
Проте Тояма Нарухіто не рухається зовсім.
— А...
По повністю розширених зіницях повзала муха.
Щоки, по яких він ляскав, були жахливо холодними й твердимиー
— .............А, а-а, ні, ні, тільки не це. Чорт забирай, чому завжди... чому завжди так відбувається...
"Він мертвий."
Не живий. Лазар це усвідомив.
— Ах ти, ящірко!
Заломленого Лазара силою кинули на землю.
Тіло вдарилося об бруківку, але він навіть не відчув болю.
— Гей-гей, тихіше, хлопці, не вбивайте його, просто як слід проучіть.
— Так! Ах ти, відчепися! Брудна ящірко! Цей хлопець уже мертвий! Все скінчено! Тепер ти зрозумів, що буває з тими, хто повстає проти лицарів Церкви!
Лежачи на землі, він отримав удар ногою в живіт.
— Кх?! У...
— Ха! Дякуй за милосердя пана Клана, таким покидькам, як ви, зазвичай відрубують голови на місці!
— Гх?! ...Кх.
Наступний удар припав у шию.
— О-о? Що це за погляд? Цей злочинець уже мертвий, усе скінчено. Ставай розумнішим, лізардоніанець, ану вгамуйся.
На нього напала юрба, його били, копали й товкли об землю.
Один із лицарів без шолома з єхидною посмішкою присів і почав глузувати з Лазара.
Лицарі продовжували знущатися з лізардоніанця, якому було нічого сказати й який майже не видавав криків болю.
— ...Ми, лізардоніанці, ніколи не віддамо тіло друга звірам. Хто з нас брудний, то це ви з вашими мерзенними харями, через які видно ваші гнилі душі.
У перерві між насильством Лазар сплюнув кров і слину на землю.
— — — — ....................
Усі миттєво замовкли й мовчки продовжили катувати Лазара.
— Кха?! Г, гх-х-х!
— Здохни.
— Покидьок, який насмілився зневажити лицарів Церкви.
— Здохни, злочинцю.
"Яка "велична" картина. Оточити озброєним натовпом людину, яка ледве тримається на ногах, намагається захистити тіло друга, а потім ще й копати її ногами."
"Які огидні обличчя. Під шоломами вимальовується насолода від знущання над слабшим."
— Ч-чекайте, Клан, це вже занадто! Він же помре!
Клейдея нарешті почала хвилюватися.
Почувши її голос, четвертий лицар Клан знизав плечима й нахилив голову.
— Побачимо, але ж, пані Клейдея, він щойно зневажив нас, лицарів Церкви. Він сплюнув на їхню честь. Хіба подібне покарання не є їхнім правом? Ну, якщо він помре, то втратиться рідкісна навичка супутника, тож на цьому варто зупинитися.
Погладжуючи підборіддя, Клан легкодушно посміхнувся. Вбивати він не збирався, але й рятувати не мав жодного бажання.
Він сприймав це лише як хороший спосіб випустити пару для підлеглих.
— Клан.
— Так? Що таке, лицарю Сторл?
— Негайно зупини їх.
— Ха-ха! Що з вами, пані Сторл? Ви теж... Ви ж чули, що я щойно казавー
Витончене обличчя Клана викривилося.
Коли він подивився на маленьку дівчину поруч із собою, яка була нижчою за нього на три голови, слова застрягли у нього в горлі.
Тому що він зрозумів, що гнів першого лицаря Церкви Ангелів спрямований саме на нього.
— Не змушуйте мене повторювати двічі... Я ж казала вам затримати цього лізардоніанця.
— Хі... Та ну, ви що. Не треба так злитися, ха-ха. Гей! Ви, стоп, досить! Цього злочинця потрібно віддати під церковний суд, а потім вилучити благословення супутника!
— Т-так! Пане Клан!
— Тц, пощастило тобі, брудна ящірко.
— Дякуй долі за те, що ти супутник.
— .......................
Лазар лежав на землі, мов купа ганчір'я.
Одяг перетворився на ганчір'я, тіло було в синцях і крові, нігті зламані.
У стиснутих іклах більше не було сили, він просто довірив усе своє тіло холодній бруківці.
А-а, і тут теж усе так само. І тут у нього все відбирають.
Завжди так було. Завжди все закінчувалося саме так. Що б він не робив, доля не змінювалася.
— ...Я вже втомився.
Надія й абсолют завжди легко мінялися місцями. Зустріч із такою чужорідною істотою, як Тояма Нарухіто, була для Лазара справжньою надією.
Але ця надія померла. Все скінчилося. Мрії, які він бачив разом із ним, майбутнє — все скінчилося.
— ...Нарухіто.
Він подивився на товариша, що лежав на тій самій бруківці: на шиї були численні болісні подряпини, обличчя набрякло й зсиніло, очі були широко розплющені, а сліди кривавих сліз виглядали жахливо.
Він чув муки перед смертю. Він більше не поворухнеться, не заговорить.
— М-м? Ти, відійди трохи. Я хочу подивитися на обличчя цього злочинця.
Клан раптом нахилив голову.
— Т-так! Ви про цю ящірку?
Лицар грубо схопив лежачого Лазара за комір.
— Ні-ні, обличчя цього лізардоніанця мені вже набридло. Я про того злочинця, що лежить там. Чорноволосий... чоловік, так?
— Так! Рідкісне для Імперії чорне волосся. Щось не так?
Ігноруючи запитання лицаря, високий лицар Клан подивився на труп чоловіка.
Холодні зелені очі відобразили це смертне обличчяー-
— ...Пф-ф!
З його рота вирвався сміх.
— Лицарю Клан?
— Пф, фу-фу-фу, фу-фу-фу-фу, ха-ха-ха!! Не може бути, о Ангеле. А-а, ви все ж найкращі. А-а, так, саме так, не могло ж бути інакше.
Ігноруючи запитання Сторл, Клан продовжував сміятися.
Хто це. Хто цей злочинець, що лежить тут, знав тільки Клан.
Того разу в Посольстві Драконів тільки цей чоловік добре запам'ятав, що саме вбив Тояма Нарухіто.
— Ой, вибачте. Ні-ні, нічого особливого. Просто передсмертна маска цього злочинця надто кумедна. Ні, як і очікувалося від нашого найсильнішого меча, якому були даровані два дари від Ангелів — "Справедливість" та "Шибениця". Для першого лицаря це дитяча забавка.
Прикриваючи це, Клан єхидно посміхнувся.
Потім його погляд спрямувався на Лазара.
— ...Ти...
"Він засміявся? Засміявся, цей чоловік?"
"Що тут такого смішногоー"
Клац.
Клан присів.
Він нахилився до вуха Лазара, який лежав на землі, і шепнув:
— А-а, зрозуміло. Пригодницький раб-лізардоніанець із звітів — це ти. Фу-фу-фу, так вам і треба, нездари, які не знають свого місця. ...Спасибі за марні зусилля.
Немає нічого огиднішого за чоловічу заздрість.
Саме четвертий лицар найбільше за всіх ненавидів Вбивцю Драконів, який привернув увагу Дракона.
— У, а.
Зла воля посміхалася.
У знівеченій душі Лазара більше не було сил чинити опір цій злості.
Він лише проводжав поглядом чоловіка, який задоволено мугикав собі під ніс, ідучи геть.
Що б зробив той хлопець у такий момент? Раптом у думках виринуло обличчя померлого друга.
"А-а, що це було?"
Те, що він завжди мугикав собі під ніс, коли стикався з труднощами чи ворогами.
Проте для Лазара, який перебував у розпачі, ці слова вжеー
— ...Ха-ха, я вже й не згадаю, Нарухіー
Зречення й розпач — добрі друзі.
"Усе, досить, я втомився. Дуже втомився. Хочу, щоб це скінчилося."
Він заплющив очі. Занадто багато болю сталося. Цей світ був надто жорстоким і сумним.
Лазар більше не мав сил злитися чи чинити опір.
Зректися всього, кинути все ー й розслабитися.
— "А смачно, мені до смаку. Не надто солодкий, корисний, житній?"
— "Твоя мрія дуже добре поєднується з моїм бажанням."
— .............А.
І все ж воно не зникає. Голос їхньої першої зустрічі. Лише слова, які він отримав від нього, відмовлялися зникати.
Він хотів зректися всього, кинути все, але тільки це залишалося в грудях Лазара, в його серці, мов глибокий шрам.
"Розширення власного 'Я'" справді було довірене Лазару.
— .........................Нарухіто.
У той момент Лазар побачив це.
Він побачив праву руку Тоями Нарухіто.
— ............Ха-ха, це так у твоєму стилі.
Побачивши це, із його вуст вирвався сміх.
Він лежав на спині, просто на землі. Його зіниці були повністю розширені, обличчя — не виражало життя, він не дихав.
І все ж у його руці все ще було затиснуто це.
Зброя. Те, що людина створила, аби протистояти ворогу, воля до бунту, воля чинити опір, знаряддя для вбивства ворога, для усунення того, що заважає.
Це Тояма Нарухіто продовжував стискати навіть після смерті.
Одного цього було достатньо, щоб зрозуміти.
А-а, Тояма до останньої секунди залишався Тоямою Нарухіто.
Так, він завжди у самому центрі розпачу...
...Як йому заманеться.
— Хі-хі-хі-хі-хі-хі...
Цей сміх, від якого перехоплювало горло, належав Лазару.
У його очах знову з'явилося світло.
"А-а, так, Нарухіто. Я згадав твою улюблену фразочку."
— "Зробимо все так, як заманеться."
Воно прокинулося.
— Добре, тоді давайте заберемо їхー
Обернувшись спиною до Лазара й Нарухіто, лицарі слухали слова Клана.
За секунду до того, як один із них обернувся, Лазар підхопився з бруківки.
— ...Не рухатися.
Холодний голос, ніби він долинав із дна крижаної криниці, запечатаної на тисячу років.
— Хік!
Короткий переляканий вигук вирвався з горла гордого лицаря Ангела.
— Ти ж розумієш, що крізь щілину в обладунках ікла тіні торкаються твого горла.
Ікла тіні прокинулися.
Тінь, звиваючись, зайшла лицарю в спину.
Крізь щілину у важких срібних обладунках лицаря Церкви до його горла було приставлено чорний кинджал, витягнутий казна-звідки.
— Га?
— Г-гей.
Надто швидка робота, надто досконале приховування. Надто висока майстерність.
Люди, які перебували поруч, лише згодом зрозуміли: лізардоніанець, який ще мить тому дихав на ладан, одним ходом захопив контроль над ситуацією.
Приставивши тіньовий кинджал до шиї лицаря, Лазар прикрився ним, мов щитом.
Його вертикальні, нелюдські зіниці люто впилися в лицарів Ангела.
— Я сказав не рухатися. Не змушуйте мене повторювати це двічі. І ви там теж. Якщо хочете побачити, як голова вашого товариша попрощається з тулубом, то це інша справа.
— Хі, хі-і-і!
— У тебе з рота тхне, мовчи. Твоє тремтіння дратує, якщо ще раз заговориш — ти мені більше не потрібен. Заручником може бути хто завгодно, не обов'язково ти.
Цей тон, цей вираз обличчя — це був не той Лазар, який зустрів Тояму Нарухіто й мріяв стати пекарем, шкодуючи про своє минуле. Це був Ла-Зарт.
Давня кров і давній договір. Місце, де створюють систему порятунку людства й найвищі за рівнем техніки мокрої справи, що прихована в темряві "Королівства", де спить "Кінець".
— Ікла... тіні... Ви, невже, з Королівства...
— А-а, панночко. Якщо бажаєте, я в будь-який момент демонструватиму вам свою майстерність.
Дуріючи, відповів Лазар, звертаючись до Сторл.
Його очі взагалі не сміялися.
— Зу-зупиніться, заспокойтеся. "Смерть" не вказувала на вас. Не треба множити гріхи тут і зараз. Благаю.
Прохальний голос Клейдеї, однак, не досягав іклів тіні.
Якби всі лицарі Ангела мали хоча б крихту тієї доброти, що була в ній, Лазар, можливо, і здався б.
Але цього шляху більше не існувало.
— Це марно, пані Клейдея. Подивіться на ці очі. Це очі проклятої душі. А що, непогано, лізардоніанцю. Перевірити, що сильніше — твоя тінь чи мій меч, буде досить цікаво.
Весело всміхнувся Клан. У його серці були темна заздрість і солодке захоплення.
Тому з іклами тіні йому ніколи не дійти згоди.
— Сильніше, сильніше? Безсоромні покидьки. Серед вас немає жодного праведника.
Почувши слова Клана, Лазар стримав сміх і плюнув на землю.
Це був перший раз, коли Лазара нудило від самих лише слів.
— Ображаєш Церкву Ангелів?
— А-а, мене нудить від вас, людиські. Від вашої лицемірності справді нудить. На поверхні ви співаєте про мир і чесність, а всередині від вас тхне гірше, ніж від стічних вод у каналізації. Немає більш огидних істот, ніж ви, що прикривають свою потворність зовнішнім блиском.
— ...Ти заходиш занадто далеко, злочинцю.
— Ха! Злочинець! Чудово, саме так! Я всього лише брудний злочинець! Злочинець, який не знайшов іншого способу жити, окрім як чинити злочини й завдавати болю іншим! Але ви такі самі! Вартівники, ті, що так мерзенно сміялися! Ви знаєте, що вони робили?!
Він ненавидів людей. Те, що вони казали, й те, що думали, було абсолютно різним.
І все ж, те, що вони збивалися в зграї, знаючи це, викликало у нього нудоту.
— ...К-к, пане Клан, дозвіл на покарання злочинця!
Кілька лицарів, які оточували Лазара, чомусь здригнулися.
Ніби кудись поспішали.
— Ну що ж, заручник... нічого не поробиш.
Погладжуючи підборіддя, Клан посміхнувся. Легковажна посмішка була неймовірно дратівливою й холодною.
— Хі, К-к, пане Клан!
Лицар, зрозумівши, що його кинули, видав жалюгідний звук.
— Тц.
Цей виродок точно це зробить. Заручник не спрацює. Зрозумівши це, Лазар хотів відштовхнути чоловікаー
— Зачекайте.
Голос дівчини-лицаря зупинив розвиток подій.
Для сильних ситуація на дошці — це не те, чому слідують, а те, що створюють.
— ...Кх.
— Пані Сторл, це проблема. Не варто дозволяти злочинцю так багато базікати. Бачите, навколо городяни.
Клан награно ляснув себе долонею по лобу й похитав головою.
— Мені цікаво, пане лізардоніанець. Що саме робили вартівники?
Ігноруючи його, Сторл із незмінним виразом обличчя запитала в Лазара.
— Ха! Лицарі, мабуть, не знають! Вони вимагали хабарі під виглядом компенсацій чи комісій у найслабших авантюристів! А з жінок-авантюристок, які не могли заплатити, вимагали плату іншим способом! Варто лише трохи розслідувати, і все стане зрозуміло, адже у них на обличчях усе написано!
Голосно вигукнув Лазар.
Обличчя покидьків, яких покарав Нарухіто, все ще виразно стояли у нього перед очима.
— Т-ти! Не мели дурниць! Пане Клан, дозвіл на усунення!
— Т-так! Більше жодної зневаги, я не дозволю!
Кілька лицарів помітно заметушилися.
"Розширення власного 'Я'" дало Лазару це осяяння.
Те, що помітив би Тояма, якби був тут, зміг помітити й Лазар.
— Ха-ха-ха! Це цікаво! Ей ви, дрібнота! Ви що, теж були замішані в їхніх брудних справах? Надто балакучі, та й серцебиття у цього хлопця зараз добряче підскочило! Дрібнота, ваша "справедливість" викликає лише сміх!
Це був блеф, яке серцебиття крізь обладунки.
Але ці слова, отрута, що народилася з "язика", спрацювала в цьому місці як слід.
Так само як і Тояма Нарухіто, Лазар орудував словами, кидаючи виклик світу.
— Ц-це наклеп! Пане Клан, він просто загнаний у кут і меле дурниці!
— Хм... Ну-ну, можливо й так. Але ж, пані Сторл, ви можете це визначити, чи не так?
Ця отрута вже отруїла розум.
— "Справедливість".
Без слів і підтверджень.
Перший лицар задіяла свою здатність. Від допиту Справедливості не втекти навіть лицарю Церкви.
— Хі, це...
— Перший лицар, Справедливість...?!
— [Відповідайте на запитання: так чи ні. Чи є ви злочинцями?]
— ...Про всяк випадок попереджаю: проти Справедливості Сторл брехня не спрацює. ...Сторл, на жаль, його слова — правда. "Смерть" підказує мені це.
— Хі, хі, хі... Н-ні! Ми казали їм зупинитися!
— Т-так! Кому ви вірите — нам, лицарям, чи цій ящірці?!
— [Якщо не можете відповісти — ви злочинці.]
— Хі!
— Кх, а-а!
— Хі, а?! У, гу-гх...
Кара Справедливості впала на всіх порівно.
Меч Шибениці затягнув зашморг на шиях кількох лицарів Церкви.
— ...Ого. Яке розчарування. Щоб лицарі Церкви чинили таке...
— ...Тепер і не зрозумієш, де тут справедливість.
— А, а, а-а, пощадіть...!!
Чоловік, який слугував Лазару щитом, теж був повішений і помер.
Справедливість ніколи не відпускає злочинців.
— ...Кх! Що це за зміни в настрої?
— Не зрозумійте неправильно, лізардоніанцю. ...Сенс мого існування — бути мечем Церкви, карати тих, хто порушує вчення Ангела й справедливість. І не має значення, чи лицар це. Я лише виконую свою роль.
— ...Зрозуміло. Якби ти поділилася цією холоднокровністю з Нарухіто, було б чудово.
— ...Я лише виконую свою справедливість.
— Ха-ха, зрозуміло. Тоді я зроблю те саме.
— Пані Сторл...
— Так, я розумію. Це останнє попередження, лізардоніанцю. Навіть якщо вони були злочинцями, факт того, що ви підняли зброю проти Церкви, залишається фактом. Якщо здастесяー
— Брудні восьминоги.
Слова Лазара перебили слова Справедливості.
Замість звичайного джентльменського тону, це була манера мовлення його померлого друга.
— Хто буде підкорятися вашій гидкій справедливості? Я вирішив, я вирішив! Я більше ніколи не здамся, я більше не відступлю! Я заберу його тіло з собою, обов'язково заберу!
"Розширення власного 'Я'" не зникає, навіть якщо сама людина помирає.
Воно не завершене, воно потребує інших, і так само інші потребують Тояму Нарухіто.
Він не помре, навіть якщо помер. Воно передається далі й продовжує розширюватися.
— За бажаннямー Я обов'язково дістануся того місця, якого прагну.
Цей спосіб існування отруює людей, цей спосіб існування викривляє світ.
Невмируще "Я" також нагадує спосіб існування ■.
"Прийми договір."
Лазар, ні, пращур лізардів, "Великий Зуб".
Те, що існує лише в прихованій історії. Одне з них.
Те, що називається "Зубом", дарувало функцію лізардоніанцям у момент їх створення.
— ...Що це?
— Гей, щось... щось не так.
Лицарі, що вижили, ті, хто не заплямував себе злочинами, здригнулися.
Тиск, який вони відчували від злочинця перед ними, був їм знайомий.
Найсильніші лицарі Церкви, вершина — «Десять Мечів». Істоти, створені як противага вищим створінням, таким як "Дракон".
І цей самий "Тиск" вони відчували від злочинця, який не вартий був уваги.
— Охо, хо-хо. Уперше це бачу. Це специфічна расова навичка лізардоніанців "Гострий Зуб"?
— Густий запах смерті... Ось воно що. Ділити смерть кожного члена раси між усіма й перетворювати її на силу. Це і є справжня сила загарбників, лізардоніанців...
— Раса, близька до "Драконів", ні, вони є супутниками Дракона.
— Флоріє, дай мені силу. Якщо ти любиш мене, віддай усе.
Справжня сила Лазара починалася саме звідси.
Сила пращура, якою може користуватися вся раса, а поверх неї — особиста сила Лазара.
[......Кс-с.]
Богиня Злочинів, супутниця Ангела на ім'я Флорія, усміхнулася.
Вона дарує своє благословення найчистішому, найнещаснішому й найдобрішому чоловікові.
— Ой, це кепсько. І загарбник, і супутник в одній особі... Шкода вбивати.
— ...На жаль, це занадто небезпечно.
— ...Четвертий лицар Клан, сьомий лицар Клейдея.
— — Так!
— Стаття 8 Закону Церкви: "Підтверджено застосування сили супутником поблизу головного храму Церкви Ангелів". Дозволяю вивільнити всі реліквії, усі навички, усі таїнства й усю бойову потужність іменем першого лицаря Сторл.
— — Слухаємось!
[А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А!! ЗАБЕРУ! НЕ ТОРКАЙСЯ НАРУХІТО! ДО ОЗЕРА, Я ЗАБЕРУ ЙОГО ДО ОЗЕРА-А-А-А-А-А-А-А-А!!]
Захисник тіла друга має вигляд пращура, огорнутий тінню ікла чужого краю.
Втративши сенс життя, він опинився в Імперії, але зустріч із жадібністю повернула йому сенс існування.
Навіть якщо друг помер, навіть якщо зник, спогади не зникнуть.
Дружба не вирощується часом. Вона вирощується серцями. Час тут ні до чого.
Подивіться на цю потвору. М'ясо, луска, шкіра згнили, кістки оголилися. Постава кістяного дракона стає чотириногою, стаючи дедалі більшою.
Сформувалося тіньове м'ясо там, де кістки були слабкими. Подивіться на цю форму — недодракон, але істота, яка вже далека від звичайного життя.
Ікла тіні, їхня справжня сила, лізардоніанці, раса загарбників. Прадавня раса, яка під час Великої Війни знищила сім країн.
[О-О-О-О-О-О! О-О-О-О-О-О!!]
Він заревів — це був реквієм за померлим другом.
— Хі, хі-и...
— Д-дракон! З'явився дракон!
— Брехня!
Глядачі, які спостерігали здалеку, розбіглися, мов таргани. Більшість лицарів Церкви теж втратили бойовий дух і попадали на землю.
Огорнутий тінню кістяний дракон, супутник Зуба, драконяча форма лізардоніанця з'явилася.
— Фу-фу-фу, ха-ха-ха. Це якраз доречно. Драконоподібне створіння, що захищає Вбивцю Драконів. Чудово, мені стає цікаво.
— Лицарю Клан?
— Не втручайтеся. Це моя здобич. Реліквіє, прокинься, женися, "Меч Хорта"!
Витончений красивий чоловік, четвертий лицар Клан, зробив крок уперед. Тонкий меч у його руці не мав леза, лише вістря, гостре, мов голка.
Рапіра. Зброя, яка в Імперії сприймалася скоріше як парадний аксесуар аристократів, опинилася в руці Клана.
— Фу-фу, пам'ятаєш? Мій "Меч Хорта" проткне твою тонку тінь і переслідуватиме тебе всюди. Ми з тобою абсолютно несумісні.
Так, якби за Лазарем погналася лише Клейдея, він міг би втекти. Удари реліквії Клана, Меча Хорта, переслідують ціль нескінченно.
Навіть якщо це тінь Лазара.
————
————
— А, А-а, ІДИ СЮДИ, БРУДНА СПРАВЕДЛИВІСТЬ-О-О-О-О-О!
— Ха-ха-ха, це чудово! Трохи нижчого рангу, але це справжнє сказання про Вбивцю Драконів! А-а, це правильно, я, лицар Церкви, вартий того, щоб стояти поряд із драконом! Дякую тобі, злочинцю, що ти став цим!
Срібні обладунки. Предмет, який отримав благословення Церкви й підсилював характеристики носія, підсилив тіло Клана.
Рапіра в його руці, "Меч Хорта", теж тремтіла від передчуття великої здобичіー
Тремтіла. Кругле руків'я реліквії у формі морди собаки тремтіло.
Не виймаючи меча з піхов, Клан кинувся вперед.
— Меч Хорта, знову проткни плоть злочинця!
— О-О-О-О-О-О-О-О-О-О!!
Величезна кістяна лапа дракона просто змахнула, Клан зустрів її прямо. З підсиленим тілом і ударом реліквії він проткне цю лапу разом із дракономー
Тиша.
— ...М-м?
Меч Хорта так і не був вийнятий із піхов.
Дрижання, дрижання.
Це не було тремтінням перед боєм. Вона тремтіла від жаху.
Собаки чутливі до ієрархії.
"Меч Хорта" боявся. Не дракона перед собою...
А чогось набагато, набагато жахливішого.
Ієрархію між собаками вже було встановлено.
— Е, брехня, чому? Не виймаєтьсяー А.
— О-О-О-О-О-О-О-О-О-О!
Бах.
Змах кістяної лапи дракона. Вона легко відкинула тіло Клана, мов іграшку.
Чоловік у срібних обладунках, стрибаючи, мов м'ячик, кілька разів проорав землю, врізався в ятку й більше не підвівся.
— О-О-О-О-О-О-О-О-О-О! О-О-О-О-О-О-О-О-О-О!
— Хі, у, брехня, пана Клан одним ударом?!
— Р-рятуйте, врятуйте його!
Лицарі кинулися до Клана, якого відкинули, мов сміття.
— ...Сторл, ви знали й навмисно дозволили Клану битися сам на сам?
— Та ви що, ми з ним не зійдемося в командній грі. Дуель — це найкраще використання його здібностей. Ну що, Клейдеє, час починати справжню битву?
Зробивши вигляд, ніби нічого не сталося, двоє лицарів — Справедливість і Смерть — стояли тут.
— Так... Принаймні треба зробити так, щоб він не страждав.
Клац.
За спиною стрункої дівчини-лицаря Клейдеї з'явилися чорні пошарпані лицарські обладунки.
Скелет.
Скелет у лицарських обладунках.
У його руках був величезний спис.
Шанобливо, ніби підносячи дарунок, він передав спис Клейдеї.
— Таїнство: Прибуття. Супутник Смерті, "13-й спис Блідого".
Зброя, що концентрувала в собі "Смерть", принесену з місця, якого немає в цьому світі.
Дарунок від супутника, який могла тримати лише Клейдея, яку любила смерть.
Це була концептуальна зброя, яка за певних умов могла дістати навіть до життя дракона.
Вона була спрямована на Лазара.
— Заради справедливості, у яку я вірю.
Дівчина з блакитним волоссям зробила крок уперед, ніби зрікаючись усього.
— Таїнство: Виконання. "Справедливість".
За спиною дівчини з'явилася статуя.
Потворна статуя, ніби безліч різних статуй були викривлені й силоміць змішані між собою.
— Навіть немає потреби запитувати. Ви — злочинець.
Це було щось невідоме, що не відносилося до супутників. Згусток концепції "Справедливості", який ставав сильнішим, чим довше існував людський світ.
Народжена з щирих і правильних думок кожної людини, вона, однак, викривлялася кожною окремою людиною.
Кінець справедливості, яка втратила господаря, — це не що інше, як зла воля під маскою справедливості. Проте дівчина була надто юною й дурною, аби усвідомити це.
— Я не знаю, що є правильним, тому вважатиму правильним Справедливість цієї Справедливості, справедливості Церкви.
Однак через свою дурість дівчина ще не була поглинута цією справедливістю.
А-а, проте, проте. Через свою дурість вона не помічала, що на статуї Справедливості з'являлися тонкі тріщини.
Що крила за її спиною починали хилитися.
Одночасно з цим вона витягла з-за пояса тонкий меч. Меч Шибениці.
— Лізардоніанцю, злочинцю, хочеш сказати щось на кінець?
Найвища бойова сила лицарського ордену Церкви Ангелів, «Десять Мечів».
Перший лицар Сторл.
Сьомий лицар Клейдея.
Мечі, створені для боротьби з драконами, протистояли неприпустимому кістяному дракону.
Це запитанняー
— Здохніть, восьминоги.
До кістяного дракона воно не дійшло.
Забрати, не віддавати. Він обов'язково приведе тіло друга до тих світлих мрій. Прикриваючи тіло друга, дракон плював у цей світ.
Лізардоніанці ніколи не зраджують своїх родичів.
— ...Згідно з законами Церкви, починаю виконання вироку.
— Так, лицарю Сторл.
Смерть, Справедливість і Шибениця були спрямовані на кістяного дракона.
А-а.
Кістяний дракон, Лазар, усе зрозумів.
Він помре тут, ризикуючи життям.
Він знав, що не зможе перемогти. Його слабке тіло не зможе протистояти мечам, які здатні дістати навіть дракона.
— А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А?!?
Спис Смерті проткнув очницю кістяного дракона.
Смерть поглинала тінь.
— Кха, кха, КХО-О-О-О-О-О-О-О-О-О?!?
Стогін.
Меч Шибениці стискав шию кістяного дракона. Трісь, трісь. Його тіло з тіні й кісток, яке все ще не вирвалося з законів життя, руйнувалося.
Атаки кістяного дракона не досягали цілі.
Гострі мечі методично розбирали величезного дракона з кісток, тіні та зубів.
"А-а, не перемогти. Не перемогти."
— О-О-О-О-О-О-О-О-О-О.
І все ж він ревів. Він продовжував ревти.
Тояма Нарухіто чинив опір світу до кінця. Тож і він зробить те саме.
Лише вигляд зброї в руках трупа змушував кістяного дракона стискати зуби.
— Навіть якщо помру — не загину, навіть якщо помру — не загину, НАВІТЬ ЯКЩО ПОМРУ — НЕ ЗАГИНУ...
— Ні, ти помреш.
Вислизнувши від удару кістяного дракона, стрибок.
Перший лицар злетіла в повітря, мов пташка. Один стрибок — і вона вже над головою кістяного дракона.
Вона занесла тонкий меч.
Втілення кари Справедливості.
— Реліквіє: Відкриття засідання.
Одночасне використання Справедливості й Шибениці. Талант, яким володіла лише перший лицар.
Створіння, створене для вбивства драконів. Повне вивільнення його функцій.
— Вішай, Меч Шибениці.
— Чорт... забирай.
Тіньова супутниця, яка любила Лазара, щосили била в набат.
"ТІКАЙ, БЛАГАЮ."
Тінь, яка любила Лазара, благала його. Їй не перемогти це. Їй не дістатись до цього.
Поки ти людина, ти не можеш протистояти Справедливості й покаранню. Супутниця Злочинів знала це.
І, а-аー
— Я БІЛЬШЕ... НІЧОГО... НЕ ВІДДАМ!
Кістяний дракон Ла-Зарт, "Ла-Зарт, який піднімається знову", більше ніколи не втече — супутниця Злочинів знала й цеー
Усе скінчилося.
Зараз кістяного дракона відправлять у той світ Справедливості й кари, де він і помре.
Його існування повісять, ним пограється огидна справедливість і вб'є його.
Супутниця Злочинів знала це.
Історія буде переписана на сказання про героївー
У-у-у-у-у-у-в.
Безтурботне й якесь радісне виття відлунило у світі.
— ...Га?
Трісь.
Він розбився. Не Лазар.
Меч Шибениці. Реліквія, яка, за переказами, була дарована Ангелом.
Істота за межами людських можливостей, яка ніколи не мала зламатися, легко й безглуздо розбилася.
— Га?
Усі завмерли.
У-у-у-у-у-у-в.
Безтурботне виття тривало.
Ніхто не розумів, звідки лунає цей голос. "А-а, цей голос."
Це був бойовий клич. Це був голос проводів, це був голос початку.
Для союзників він нісー
— Що це... Який дивовижний голос... Який надійний голос...
Мужність і надію.
А для ворогівー
— Хі, х-хі, ні, що це...? Привид? Інший світ? Ні, все не те, ніде такого немає, світ без закруглень, що це, гостре? Що це, ні, НІ-І-І-І-І-І-І-І-І-І-І?! Не дивіться, НЕ ДИВІТЬСЯ-А-А-А-А-А-А-А-А!! Немає, немає, мене ніде немає!! Ні, НІ, НІ-І-І-І-І-І, р-рятуйте, ні, Сторл, урятуй, а-аー НА МЕНЕ ДИВЛЯТЬСЯ.
— Клейдеє?! Чому?!
Для ворогів це був жах і божевілля.
А-а, ніхто цього не знав.
Ані супутники, ані Церква, ані дракони.
Ніхто й гадки не мав.
— Кх... Тцー
Фх-х, кх-х.
Груди трупа сильно розширилися, і він видихнув повітря.
Розв'язка настала.
У місці, якого немає ніде.
У світі Справедливості настала розв'язка.
"Справедливість" схилилася перед Песиком.
Йому більше нікуди йти.
— ...................Га?
Сторл завмерла.
Вона завмерла перед кістяним драконом, дивлячись на те, що той захищав.
— Коли я був малим, я завжди думав...
Він усе ще стискав зброю в правій руці.
Усі завмерли й не могли вимовити й слова, і лише він один безтурботно заговорив:
— Якщо людину засудили до страти, а вона не померла під час страти, що тоді відбувається?
Чух, чух.
Почухавши голову, він повільно підвівся. Він зробив кілька глибоких вдихів і видихів.
Його рот відкрився. Кістяний дракон роззявив пащу так широко, ніби в нього відвалилася щелепа, спостерігаючи за цим.
— Це буде як у тій справі із оживленням засудженого до страти в префектурі Секітецу? Хі-хі-хі, а як у цьому світі це працює?
Клац, клац. Всі розминали шию й плечі, ніби повертаючи тілу його функції.
— Як думаєш, Лазаре?
У-у-у-у-у-у-в.
Знову десь відлунило виття.
Його голос знову звучав виразно радісно. У ньому відчувалася якась хвалькуватість.
— ...Звідки я знаю.
— Ой? Лазаре, ти змінив імідж? А тобі личить, виглядає круто.
— ...Дурень, якщо був живий, міг би й раніше прокинутися, бовдуре...
— О-о, вибач, вибач. Мені здається, я бачив якийсь сон. Такий ностальгійний і трохи сумний сон.
Обоє засміялися.
Знівечений кістяний дракон і чоловік, якого повісили після вироку.
Обоє були ранені, але все ще живі.
Тож їхня пригода все ще не закінчилася.
— ...Я не розумію.
— Я не помер. Не "виконання вироку", а "страту завершено"! Ось як це виглядає. І що ми робимо в такому випадку?
Хіхікаючи, Тояма Нарухіто безтурботно посміхався.
— ..."Справедливість".
Тиша, нічого не з'явилося.
Зламаний меч перетворився на звичайний брухт.
— Вибач, я не дуже пам'ятаю, але це... як його. Справедливість розпалася на шматки! Ось так. Тепер два проти одного. Ті боягузи навколо нам не суперники. Для Лазара це взагалі дитяча забавка.
— Я, чи що, Нарухіто?
Ха-ха-ха — безтурботно сміялися двоє чоловіків.
Дівчина люто дивилася на них.
— Моя справедливість...
— Справедливість померла, я вбив її.
— Кхー Я слідуватиму причині свого народження, справедливості Церкви, ні, я знищу ворогів Церкви! Я народилася для цього, від мене цього чекали! Я живу заради цього!
— Тоді з самого початку билася б заради цього. Справедливість, справедливість, торочиш як дурепа. О, великий витягнув.
Дівчина вигукувала зі сльозами на очах.
А тридцятирічний чоловік, витягаючи козявку з носа й витираючи закривавлені пальці об роб, пропустив її відчайдушний вигук повз вуха.
— Я не дурепа!!!
Перший лицар, втративши все озброєння, кинула своє штучно створене тіло вперед.
Жадібний авантюрист і кістяний дракон зустріли її.
Справедливість Церкви й вороги Церкви.
Це вже була битва на поразку, яку ніхто не міг зупинитиー-
— "Указ Великого Єпископа" активовано. Використано 3 роки життя. Зупинись, перший меч.
— — Е?
З неймовірною швидкістю, карета влетіла на ринок.
Вона розкидала ятки, викривила колеса й летіла на повній швидкості.
Гуп.
Тіло Сторл, що підстрибнуло, ігноруючи закони фізики, завмерло й гепнулося на землю.
— Хм.
— Свята Діва?!!
— Ей.
Бабах.
Із карети, мов гарматне ядро, вискочила дівчина в чорній чернечій одежі й гепнула по голові Сторл, яка лежала на землі.
— — Е?
Сторл навіть не ворухнулася. Її обличчя врізалося в бруківку.
— Пані Єпископе, я зупинила першого лицаря.
— Ху-х, ху-х, кха! Ч-чудово зроблено, Свуі, кха-кха, а-а, у мене справді життя скорочується. А, воно ж і так скоротилося, точно.
Заскрипівши, карета зупинилася після дрифту, і з неї з'явилася дівчина в чорній чернечій одежі з вузькими очима.
З блідим обличчям, біле волосся виглядало з-під накидки й кумедно стирчало.
Похитуючись, вона вибралася з карети й попрямувала до Тоями та Лазара.
"Хто це?"
Тояма й Лазар насторожилися через раптову появу цієї жінкиー-
— Справді, цього разу мені БЕЗУМНО ШКОДА-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А, А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А, А, не можу, я крикнула... Убо, нубу, ОБОРОРОРОРОРОРОРОРОРОРОРОРОРОХОХОХОРОРОРОХОХОРОХОРОРОРОРОРОРООБОО-О-О-О-О-О-О-О-РОРОРОРОРОРОРОРОРО...
Поклін на колінах.
А далі — блювотина.
Жінка встала на коліна й почала блювати.
— — Е-е-е.........
Тоямі та Лазару більше нічого було сказати.
.
.
.
(П.П Я б на місці Нарухіто, заставив би їх вирізати половину церкви, половину мечів, половину послідовників і тд, як наглядний приклад.)
.
[Підпишіться на мій ТГ-Канал, щоб дізнаватись про вихід нових розділів та іншу інформацію: https://t.me/Cactus_Paradise_novel_manga]