Розділ 33 - Бовдур звалився з неба
………
……
…
— А-а-а-ш-а-а-а-а-а-а-а-а-а-ш-а-а-а-а!!?!
— Хі-хі-хі-хі-хі-хі-хі!! Уло-о-о-ов!! Друга-а-а-а-а-а-а-а!!
З нори вискочила велетенська змієподібна потвора — монстр 2-го рангу, титаносмея.
Викурювання пройшло успішно. Недарма він, ризикуючи, засунув руку в лігво та запустив туди Кірийябу.
— Ш-ш-ш-а-а-а-а-а!?
Вигинаючись, її велетенська туша виповзала з нори, мов водоспад. Змієподібна потвора помітила зовнішнього ворога — Нарухіто Тояму.
Бризкаючи з пащі блакитною кров'ю, змія підвела своє тіло назустріч ворогу, роззявила рота й видала крик.
Для звичайної людини це було б видовище, від якого можна знепритомніти: її тулуб, здатний з легкістю задушити будь-кого, і її еволюція, що була ідеально пристосована для полювання.
Монстр. Істота, що стоїть над людьми, на вершині харчового ланцюга...
Створіння, сильніше за людину, яке цією людиною й харчується. Взаємини між ними мали б бути простими: слабкий і сильний.
— Охо? А вона з характером!
Однак серед людей є ті, хто ігнорує це правило.
Є ті, хто, озброївшись силою, інтелектом та залізною волею, кидає виклик істотам, що стоять набагато вище за них.
У сучасному світі тих, хто кидає виклик чудовиськам, називали шукачами.
А в цьому світі...
— Хі-хі-хі, Кірийяба.
Нарухіто лише вискалився перед потворою.
Він спрямував свої невидимі ікла та кігті на чудовисько.
— Ш-ш-ш-а-а-а-а-а-а-а!!
Змієподібна потвора оскалила ікла. Істота, чиї гени були створені для вбивства і яка існувала як сильний хижак, утім, ще не померла.
Навіть коли Кірі розсікала її нутрощі, колосальна життєва сила, прихована в її тілі, ще не згасла.
— Ого?! Ну й живуча ж ти потвора!
Змія спробувала вкусити його зверху.
Тояма ухилився від цього удару, проковзнувши по землі, і побіг углиб лісу. Тактика полювання на цього монстра вже була повністю розпланована.
У Тоями, та й взагалі у людей, немає таких фізіологічних особливостей, як у монстрів. Кігті, ікла, луска — у їхніх тілах від самого початку немає природних пристосувань для вбивства інших істот.
— Ш-ш-ш-а-а-а!... А-а-а-а?!
Кап, кап. Змія продовжувала плюватися синьою кров'ю. Так, у людей не існує засобів для бою, подібних до тих, що мають монстри.
Між людиною та монстром існує колосальна різниця на рівні самого життя, і все ж...
— Мабуть, я надто стримувався. Але якщо викластися на повну, наслідки будуть жахливими.
І все ж зараз посміхалася саме людина. Саме людина насолоджувалася цим полюванням.
— Ш-ш-ш... А-а-а-а!!
Змієподібна потвора зібрала останні сили.
Тремтячи всім своїм гігантським тілом, вона кинулася в погоню за людиною, яка бігла крізь дерева. Люди мають бути лише здобиччю, лише їжею.
І все ж її масивна туша ніяк не могла наздогнати Тояму Нарухіто.
Використовуючи дерева як щит і без вагань кидаючись на землю, Тояма продовжував ухилятися від випадів змії.
— Опа! Оце було небезпечно!
На волосинку від смерті.
Гігантське тіло змії рвонуло по прямій лінії прямо на Тояму. Її первісна швидкість ледь не наздогнала його. Але замість цього змія з розгону врізалася головою в товстий стовбур дерева.
Дерево затремтіло. Величезна роззявлена зміїна паща намертво вчепилася в стовбур. Деревина жалібно затріщала.
— Ш-ш-ш... х-ха, г-гуа.
— Ну нічого собі, ти ж змія, а кусаєшся. Справжня потвора, усе підряд у хід іде.
Будь-яка атака, будь-який рух цієї змієподібної потвори у разі влучання не залишив б від нього й мокрого місця. Те, що Тояма все ще був живий, пояснювалося лише тим, що він якимось дивом продовжував ухилятися.
І все ж він сміявся. А потвора сміятися не могла.
Кірі, що проникла в її тіло, не пошкоджуючи луску зовні, повільно й невблаганно шматувала її органи зсередини.
— Ш-ш-ш-а-а-а... а-а-а-а-а-а.
Змія вивільнила пащу зі стовбура дерева. Сліди від ікол, що залишилися на деревині, показували, що людину вони б пробили наскрізь одним укусом.
— О, чудова позиція.
Навіть знаючи це, Тояма продовжував вискалюватися. Він чудово розумів, що це чудовисько, і що одне влучання означатиме для нього смерть, але все одно насолоджувався цим полюванням.
Він отримував задоволення від смертельної сутички з потворою.
— Хі-хі-хі-хі...
У чому ж полягає жах людства як біологічного виду?
В інтелекті? Жорстокості? Згуртованості? Витривалості?
У всьому цьому разом і водночас ні в чому з цього.
Найстрашніша особливість людства як виду.
Що саме дозволило їм стати володарями планети на землях, що кишіли монстрами?
"Різноманітність."
Серед людей, цих слабких створінь, час від часу народжуються "вони".
Ті, хто добровільно наближається до того, від чого більшість у паніці тікає.
Смерть і небезпека — але вони йдуть на цей ризик, вважаючи, що лише там можна знайти те, що має справжню цінність.
Талант, збіг обставин, воля, випадок, доля, настрій, жадоба чи вроджена доброта.
Причини у кожного свої. Але поки людство існує, такі особистості з'являтимуться завжди.
Ті, хто виходить за межі натовпу, хто кидає виклик невідомому, хто прагне випробувань.
Ті, хто веде війну проти чудовиськ.
Ах, простіше кажучи...
— Ш-ш?! А-а-а-а?!
— Я не пошкоджу твоє тіло ззовні, бо кажуть, ваша луска та шкіра дорого коштують на ринку!
— Кірийяба, збільшення потужності. До рівня, який не звалить його з ніг, але гарантовано знищить життєві сили ворога.
Божевільні з'являтимуться завжди. Ті, хто йде вперед із посмішкою, незважаючи на страх, абсурдність ситуації та смертельну небезпеку.
Саме такі люди завжди руйнували встановлені рамки людства.
Такі особистості точно існують серед людей. І Тояма Нарухіто був одним із цих божевільних.
Божевільний чоловік вигукнув:
— Лазаре!
І завжди саме такі схиблені просували людство на новий рівень.
Ті, хто, знаючи про смертельну отруту, все одно їсть отруйну рибу просто тому, що вона смачна, — такі люди неодмінно з'являються.
Знаючи, що риба отруйна, але все одно ївши її просто тому, що вона смачна — такі виродки з'являються неодмінно.
Вид, який породжує таких божевільних і дозволяє їм існувати.
Жахлива різноманітність. Саме в цьому криється справжня загроза найуспішнішої раси...
"Вже."
Чоловік, якого любили тіні, беззвучно спустився з верхівки дерева, тримаючи в руках звичайний широкий ніж.
Він тримав вигнутий, наче півмісяць, клинок зворотним хватом, і його тінь стрімко впала донизу.
— Ш-ш?! А...
Раптовий напад. Миттєве вбивство.
Уся увага змії була зосереджена виключно на Нарухіто, тому клинок глибоко й безжально встромився прямо в її голову.
— Хн-н-и-и-и!!
Лазар крутнув тілом, примушуючи лезо врізатися ще глибше. Змія сильно засмикалася, розплющила всі три ока, закричала і вмить безсило опустилася на землю.
— Чудова робота, Лазаре.
— Це ти... Я й подумати не міг, що ми справді вполюємо аж двох Титаносмей...
— Ну, це просто питання сумісності. Ці потвори полюють на вепрів, тому для мене вони виявилися дуже зручною здобиччю. Проте проти того гігантського вепра я б зараз так легко не вистояв. Жахливо, як через особливості екології мисливець і здобич можуть миттєво мінятися місцями.
Першу змієподібну потвору він здолав виключно за допомогою Кірийяби.
А з другою, більшою за розміром особиною, згідно з попереднім планом, покінчив Лазар, який чекав на дереві для нанесення вирішального удару на випадок, якщо ворог виживе.
— ...Тобі не було страшно?
— Га?
На тихе запитання Лазара, Тояма лише здивовано нахилив голову.
— Навіть знаючи, що я прикриваю тебе тінню... засунути руку прямо в гніздо Титаносмеї, а потім стати прямо перед потворами, які вискакують звідти... Як ти взагалі на таке наважився?
Вертикальні зіниці Лазара пильно дивилися на Тояму. Той відчув емоції, приховані в його голосі.
Це було схоже одночасно на злість і на страх.
"А, все-таки Лазар хороший хлопець." Тояма серйозно відповів на його запитання:
— Ну-у, насправді мені було страшно, як і всім. Вони — справжні монстри. На відміну від нас, людей, усе їхнє тіло створене для того, щоб убивати й полювати. Для них убивство — це спосіб виживання, тому вони тут сильніші, а я — слабший.
— Тоді чому...
— Як це чому? Бо інакше їх не вбити. Я сунув руку в гніздо, щоб швидше завершити підготовку, а перед ними стояв для того, щоб гарантувати твій вирішальний удар і підвищити ефективність Кірийяби. Зблизька завжди вбивати надійніше.
Тояма спокійно відповів те, що думав. У цій операції такий підхід був найефективнішим, а ризик повністю виправдовував можливу вигоду.
— ...Хех. Як на мене, ти набагато страшніший за будь-якого монстра.
Напруга навколо Лазара раптово зникла. Він полегшено зітхнув і притулився до стовбура найближчого дерева.
— Та ну? Очевидно ж, що потвори набагато страшніші. Поглянь на ці ікла, на ці м'язи. Якщо така тварина тебе стисне, від людини точно нічого не залишиться.
Тояма поплескав по бездиханному тулубу змії, який був товстішим за колоду. Це була жахлива гора м'язів, яка наочно показувала, наскільки крихким є людське тіло.
— Ти надійний партнер, Нарухіто.
— Та ні, Лазаре, ти теж крутий. Твій удар з дерева був бездоганним. Цікаво, чи зміг би я так...
— Ну, приховані атаки — моя спеціальність. Якщо буде час, хочеш, навчу тебе кільком прийомам?
— Серйозно? Був би вдячний. Бойових навичок багато не буває, зайвими точно не будуть.
— Тоді давай завантажимо цих красунь. Сподіваюся, вони помістяться на візок.
— Так, вони величезні. Але нам чомусь позичили досить великий візок, тож маємо впоратися. До речі, цей візок реально такий легкий, що аж моторошно.
— Мабуть, він зроблений з деревини Королівства. Більшість тамтешніх порід надзвичайно міцні та легкі. Особливо ті, що заготовлені в Пралісі — серед них трапляються дуже дивні екземпляри. Є дерево, що рухається само по собі, а є таке, що левітує над землею.
— Що за чортівня, аж страшно стає.
"Що це за диво-деревина така?" Тояма вислухав ці фентезійні байки й почав перетягувати велику здобич.
Сонце стояло високо, але дув приємний прохолодний вітерець. Сховавшись під тінню розлогих дерев, авантюристи продовжували завантажувати візок.
День Тоями як авантюриста все ще тривав.
………
……
…
— Цей візок і справді легкий. Але треба було краще подумати про вагу та розмір здобичі.
— Т-твоя правда, Нарухіто. Якби не ти, я б сам його навіть з місця не зрушив.
Тояма та Лазар разом тягнули візок, важко дихаючи.
Колеса з гуркотом котилися лісовою стежкою. Хоча їх зусиллями волі вдалося завантажити двох велетенських змій на візок, тягнути такий вантаж виявилося вкрай важко.
— Важкий... Тут точно більше ста кілограмів... Якби не цей особливий візок, ми б його взагалі не дотягли. Ні шин, ні амортизаторів, а котиться без проблем. Що це за читерство таке?
— Шин? Амортизаторів? Чорт, важко... Але якщо робити перерви, то якось до міста дійдемо.
— Так, будемо вважати це тренуванням. Добре, що я не використав Кірийябу на повну силу. Якби виклався на повну, мене б уже нудило... Лазаре.
Обличчя Тоями миттєво стало серйозним.
Приховуючи втому, він в одну мить вирівняв дихання й зупинився.
— ...Так, за нами стежать. Схоже, їх п'ятеро. Майже всі в легкому спорядженні... Чорт, у трьох із них луки.
Лазар так само миттєво вирівняв дихання, а його погляд став хижим.
Вони обоє майже одночасно зрозуміли, що за ними хвіст. Хтось тримався на відстані й невміло, але наполегливо їх переслідував.
— Ого, ти навіть кількість і спорядження зміг визначити? Я бачив, що стежать хреново, але точну кількість не розібрав.
Лазар чітко знав кількість ворогів, яку Тояма визначити не зміг. "Тож роль розвідника і справді надзвичайно важлива."
— Вони розділилися... Двоє заходять спереду... троє ззаду. Зараз вийдуть.
Лазар заплющив очі й тихо прошепотів.
Наступної миті з кущів пролунав зухвалий чоловічий голос:
— Гей, гей! Шановні, ану призупиніться на хвилинку!
З-за кущів при дорозі, розсуваючи гілки, з'явилися постаті.
Шкіряні обладунки, мечі на поясах, круглі легкі щити. Колеги по ремеслу.
— ...Ви хто такі?
Тояма та Лазар зупинилися й стали навпроти двох чоловіків, які раптово перегородили їм шлях. Переглянувшись із Лазаром, Тояма почув його тихий шепіт: "Позаду все ще троє".
— Охо? Це ті самі новачки, що зчепилися з Сабасом та його хлопцями? Та ну, не вірю! Це ви оцю штуку вполювали?
Чоловік із виголеними скронями подивився на них і клацнув пальцями. Якщо придивитися, ці обличчя здавалися знайомими.
Це була та сама група авантюристів, яка приязно спілкувалася з тими вартовими біля воріт, з якими вони розібралися раніше. Це були саме вони.
— Титаносмея?! Серйозно?! Якщо здати її в гільдію, можна три місяці пити й горя не знати!
Вони навіть не збиралися відповідати на запитання Тоями. Натомість вони хтиво витріщалися на візок і показували на нього пальцями, гигочучи.
Їхні очі горіли від збудження. Було очевидно, що вони чудово розуміли цінність здобичі на візку.
— І що з того?
Тояма відповів коротко. Готуючись до того, що буде далі, він заспокоював серце, охолоджував розум і вирівнював дихання.
— Га-а-а? Ей-ей, не дивися так. Ми ж просто прийшли поспілкуватися. Розумієш?
— Саме так. Ми, так би мовити, ваші старші колеги, семпаї. Вирішили подивитися, як там справи у новачків. А тут такий сюрприз — це ж Титаносмея, правильно? Як ви її вполювали?
На обличчях чоловіків чітко проступала найочевидніша хтивість. Дешева, брудна жадоба. Одна з речей, які Тояма ненавидів найбільше.
Це були обличчя нікчем, які не контролювали свої бажання, а повністю підкорялися їм. Точно такі самі пики, як і в тих вартових.
— Не збираюся розповідати.
— Хе-хе! Боне, ти чув? Каже, не збирається! Гей, я про всяк випадок запитаю: ти взагалі розумієш, у якому ви становищі?
— ...Звісно. Ви ж так люб'язно перегородили нам шлях. Але нам треба швидше збути товар, тож звільніть дорогу. Шановні семпаї.
Тояма відповідав спокійно, хоча чудово розумів, що йти з дороги вони не збираються.
— Хм-м, манерам тебе явно не вчили... Схоже, доведеться провчити вас по-братерськи, як і личить старшим товаришам.
— Твоя правда. А як плату за науку, ми, мабуть, заберемо цей візок собі.
— Так я і думав.
Усе йшло за очікуваним сценарієм. Ці покидьки вирішили відібрати здобич. Забрати те, що інші здобули, ризикуючи життям, не докладаючи жодних зусиль.
Вони продовжували дурнувато посміхатися своїми безглуздими, самовпевненими пиками.
— ...Вирішили пограбувати нас?
Лазар промовив це глухим, низьким голосом. Його зіниці розширилися, а крізь прочинені губи визирнули гострі ікла.
— Ого, та тут у нас ще й брудний лізардоніанець. Хм? Лізард і чорнявий хлопець... Десь я вже чув про таку солодку парочку. Ну та менше з тим. Гей, ви там!
— Так, тримаю їх на мушці, босе.
— Ану не смикатися, ящірко і чорнявий людський виродку.
Шурх. Позаду почувся шелест листя. Ті, хто ховався в кущах, тепер зайшли Тоямі та Лазару за спини.
Голоси стрільців належали жінкам. Одна була звіролюдом, інша — людиною. Змішана банда. Судячи зі спорядження, чоловіки йшли в авангарді, а жінки тримали тил.
Якщо слова Лазара правильні, десь ховався ще один ворог.
— Ось такі справи. Але не думайте нічого поганого, ми ж не грабувати вас зібралися. Це просто плата за допомогу. Ви так мучилися з цим важким візком, правда? Ми самі доставимо його в гільдію. А за роботу й транспортування заберемо скромні дев'яносто відсотків від продажу. Заодно й життя вас навчимо. Ну що, згода?
— Завжди треба слухати розумніших людей, якщо не хочете лишитися каліками. Зрештою, такі новачки, як ви, нізащо б не вбили таку потвору чесним шляхом. Що, викрали якихось сиріт із кварталу злиднів і використали як приманку? Або підсипали отрути в м'ясо й підсунули змії?
Рип-рип.
Позаду почувся виразний скрип натягуваної тятиви.
Відстань була занадто малою. Навіть найгірший стрілець не промахнувся б із такої дистанції.
— ...Ви часто промишляєте подібним?
Їх відверто залякували.
Ці виродки намагалися забрати їхній улов.
На їхніх тупих пиках, що не виражали жодної ознаки інтелекту, світилося абсолютне почуття вищості.
Вони були переконані, що вони тут головні. Що Тояма та Лазар — це лише безпорадна здобич, а вони — сильні хижаки, які мають повне право її забрати. Вони щиро вірили в це.
— Га? Щось не подобається? Навіть якщо й так, яке тобі до цього діло?
— Ха-ха, дякую за турботу! Останнім часом у нас справи йшли не дуже, а тепер нарешті зможемо нормально випити й розважитися з дівками. Наші теж нічого, але... самі розумієте, постійно їсти одну й ту саму страву набридає.
— Гей, Боне, я взагалі-то все чую. Дивись, щоб у мене випадково пальці не здригнулися й стріла не полетіла тобі в задницю.
— Ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха!
Банда авантюристів вибухнула сміхом. Усі вони були на сьомому небі від щастя. Їхній обмежений розум малював лише картини солодкого майбутнього життя.
Усе, про що вони думали, — це як відібрати у новачків здобич, яку ті здобули випадково, і спустити гроші на розваги.
Вони були звичайними дрібними злодюжками. Просто трохи нахабніші й сильніші за пересічних громадян.
Це був їхній постійний бізнес. Оскільки вони діяли спільно з вартовими, віддаючи їм частку як хабар, потерпілі новачки зазвичай мовчки ковтали образу. Вони вже знали це з власного досвіду.
Звісно, зараз це було лише залякування. Вони не мали жодного наміру вбивати Тояму чи Лазара. Насправді вони й не були здатні на таке серйозне рішення, як убивство людини.
Їм просто хотілося весело, безтурботно й без зайвих зусиль проводити свої дні. Саме до такого сорту людей вони належали.
Тому вони й не помічали, наскільки серйозно та відчайдушно ставляться до життя ці двоє новачків, яких вони зараз намагалися обібрати.
Вони навіть уявити не могли, на що здатна людина, яка виборює своє право на існування, і як вона відреагує на ворога. Це було за межами їхнього розуміння.
— Коротше, досить базікати. Ану віддавайте візок, салаги.
Вони міркували як завжди. Якщо виникнуть проблеми, можна просто зламати новачкові кістку-другу й забрати все силою.
— Буде для вас хорошим уроком. Життя — жорстока штука, звикайте.
Усе завжди миналося без покарання, тож і сьогодні все пройде гладко.
— Вибачайте, хлопці. Але нічого, наступного разу пощастить більше! Все добре, ви ж молоді, ще встигнете наздогнати!
Вони просто звикли забирати чуже. Жити весело й без турбот.
— Стріла в тілі — це боляче, тому давайте без дурниць! І кликати на допомогу немає сенсу! А якщо поскаржитеся вартовим — вам же гірше буде!
Ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха! Лунав їхній гучний сміх.
Так, вони щиро вірили, що таке солодке життя триватиме вічно.
Але вони не знали, що для них не те що завтрашній день — навіть сьогоднішній уже добігав кінця.
Тояма та Лазар мовчки дивилися на них.
— Дякую за мотивацію.
Рішення було прийнято миттєво. На його обличчі не залишилося й тіні посмішки.
— Га?
Поки авантюристи все ще намагалися зрозуміти зміст цих незрозумілих слів, дурнувато посміхаючись, для них настав останній момент.
— Лазаре.
— Провід тіні, Шадоу-Хайчю.
Навіть без слів, думки Лазаря та Наруто збігалися.
— Га?
Тіньовий плащ божественної слуги, що приховує пороки, миттєво огорнув двох розбійників.
Вони повністю зникли з поля зору.
— В-вони зникли?! Куди?!
Дрібні злодюжки лише перелякано озиралися. Вони навіть не підозрювали, як виглядає справжня жорстокість і справжня рішучість.
— Перша.
— Що? Г-ух?!
Вони так і не встигли збагнути, наскільки легко й миттєво справжня жорстокість забирає життя.
Тінь поворухнулася.
Тояма раптово виник прямо за спиною однієї зі стрільців. Він повалив її легке тіло на землю, вихопив ніж з її пояса й одним рухом, притискаючи її до землі, встромив його прямо в серце.
— Г-а... га???
— Бувай.
Хрусь. Широке лезо пробило тонкий стик шкіряного обладунку, і Тояма провернув клинок, розриваючи серце. Як завершальний акорд, він висмикнув ніж і перерізав їй горло.
Тояма прикінчив звіродівчину з кролячими вушками так само буденно, як хижак перегризає горло зайцю.
— Пхе...
— Дві, Нарухіто.
Лазар діяв ще витонченіше. Він затиснув рота іншій дівчині-стрільцю й одним рухом власного кинджала перерізав їй горло.
Її тіло кілька разів здригнулося у конвульсіях і стікаючи кров'ю з пащі та шиї, безсило повалилося на землю.
— Дякую.
— Що? Е-е?
Смерть прийшла миттєво як розплата за їхню фатальну помилку. Зіткнувшись зі справжньою жорстокістю та досвідченими вбивцями, авантюристи досі не могли збагнути, що взагалі відбувається.
— Кх-и-и-и?!
— А непоганий лук.
З гущавини пролунав короткий зойк. Останній стрілець, який тримався в засідці як резерв, спробував сховатися, але його маскування для "Ікол Тіні" було лише дитячими іграшками.
Лазар підняв лук, що випав із рук мертвої дівчини, і буденно випустив стрілу, вбиваючи втікача наповал.
— А-а-а-г-у?! А-а-а-а-а-а-а?! Моя нога?!
— Отакої, складна штука цей лук. Я колись трохи стріляв у тирі в місті шукачів, але тут усе інакше.
Тояма також підібрав лук в однієї з мертвих дівчат і натягнув тятиву.
Він примружив одне око й вистрілив. Проте влучити було не так просто. Він цілився в живіт балакучому ватажку, але стріла влучила тому в стегно.
— Що... що ви за монстри такі?!
Останній уцілілий чоловік тремтів від жаху. Він витягнув меч із піхов, але його руки так ходили ходуном, що вістря клинка описувало божевільні кола в повітрі.
— Та ні, це ви хто такі? Напали посеред дороги, злякали нас до смерті.
— Ми ж навіть зброю ще не пустили в хід! Везо?! Горне?! Барті?! Та ну, це жарт... Ви мертві?! Прокляття?! Чому все так... Вони ж дівчата!!!
Чоловік кричав крізь сльози.
"Ще не пустили в хід зброю? Дівчата?"
Тояма щиро не розумів логіки його слів.
— ............???
Тому він лише мовчки нахилив голову набік.
— Х-и-и-и... потвори...
Цей його жест здався чоловікові чимось жахливим. Він видав здавлений писк і впав на сідниці.
— Що робитимемо, Нарухіто? Лишилося двоє. Один поранений, а інший... з ним взагалі проблем не буде.
— Хм-м, ну, судячи з усього, вони постійно грабують новачків. А дивлячись на тих вартових, на закон сподіватися немає сенсу. Якщо відпустимо — вони знову полізуть або мститися почнуть. Зайвий клопіт. Простіше вбити.
— Зрозуміло, — коротко відповів Лазар і забрав меч у мертвої дівчини-кролика.
— Що?! В-вбити?! Ей, ви ж жартуєте?! Ви що, зовсім божевільні?! Ми ж вам нічого ще не зробили!
Ватажок, у стегні якого стирчала стріла, видавив із себе хрипкий крик.
— Коли ви наставили на нас луки й спробували забрати товар, ви автоматично стали озброєними грабіжниками, нікчеми. До речі, цікава річ: чомусь дрібні злодюжки та здирники викликають у мене набагато більше огиди, ніж професійні вбивці. Чи це тільки мені так здається?
Не було жодної причини залишати їх живими. Тояма зробив крок уперед.
— Х-и... х-и...
Останній уцілілий чоловік, який щойно кричав про дівчат і здавався найпритомнішим серед них, не витримав напруги. Він схопився на ноги й чимдуж кинувся тікати.
— Га?! Боне?! Не тікай, не кидай мене тут!
Але благання покинутого товариша вже не могли наздогнати втікача. Проте...
— Оп-ля.
— Кх-и-и?!
Хоча голос ватажка не зупинив його, Тоямина стріла виявилася швидшою. Вона поцілила втікачу прямо в спину, і той, наче підкошена іграшка, з розгону впав обличчям у бруд.
— О, прямо в яблучко. А лук — непогана штука. Піду добити його.
— Так, будь обережним. Ось, візьми це.
— Дякую.
"І справді, якщо потренуватися, лук може стати чудовою зброєю." Тояма взяв у Лазара меч і, насвистуючи простий мотив, пішов у бік втікача.
Він пройшов повз пораненого ватажка, який проводжав його заціпенілим поглядом, і наблизився до чоловіка, що лежав зі стрілою в спині.
— А... а-а-а... боляче... важко... чому... за що так жорстоко... це занадто... Барті... у-у-у...
Чоловік плакав. Сплакуючи за загиблими товаришами, він жалібно й безпорадно намагався повзти по землі, хапаючись за життя.
— Будь ласка... благаю... я насправді був проти... казав їм, що грабунок — це погана ідея... що це не закінчиться добре... я був проти... благаю, не вбивай...
Його останнє благання. Навіть тепер цей чоловік так і не зрозумів, що насправді означає намагатися відібрати те, що інші здобули ціною власного життя.
До самої смерті він так і не збагнув цієї простої істини.
У цього хлопця, мабуть, була своя історія. Можливо, вислухавши його, можна було б навіть відчути якийсь жаль. Тояма трохи поміркував, а потім промовив:
— Вибач, але у нас забагато справ. Не маю часу вислуховувати твої виправдання.
— Кх-ух...
Він буденно опустив відібраний у мерця меч.
Клинок увійшов точно в шию ззаду, розтинаючи шкіру, кістки та плоть, і миттєво обірвав його життя.
— У-убив... справді вбив... Що? Я... я лишився один?
Ватажок, який за мить втратив усіх своїх товаришів, розгублено кліпав очима й бурмотів дурниці. Він усе ще не міг прийняти реальність — його мозок просто не встигав за тією жахливою швидкістю, з якою діяли ці двоє.
Поранений у стегно ватажок почав безпорадно повзти назад, не підводячись із землі.
Він відчайдушно намагався збільшити відстань між собою та Тоямою.
Але позаду нього вже стояв Лазар. Він тихо зітхнув і прикро похитав головою.
— Вибач. Якби я був сильнішим, то, можливо, зміг би просто роззброїти вас, не вбиваючи. Якби я був трохи сміливішим, то, мабуть, залишив би вам життя.
Тояма спостерігав за цією сценою й повільно наближався до останнього ворога, волочачи закривавлений меч по землі.
— Що... що ти верзеш?
— Але все інакше. Я слабкий. Щоб ворог не становив загрози, його треба вбити. І я боягуз — я надто боюся, що ти виживеш і почнеш мститися.
— Помста?! Я не буду! Клянуся, я нічого не зроблю! Благаю, відпустіть мене! У мене родина... у мене є сім'я! Я не можу померти в такому місці!
— ...Ось як. Родина, значить...
Почувши крики чоловіка, Тояма зупинився.
— Так, так! Моїй доньці немає й двох років, а дружина дуже слабка хворобами...
Вирішивши, що він знайшов шлях до порятунку, чоловік почав поспіхом викладати деталі, але...
— Ну, тоді доведеться прикінчити і їх. Мстиві родичі — це теж зайвий клопіт.
Тояма рішуче кивнув. Ворогів треба нищити повністю. Помста — це непотрібні проблеми, тому найкраще вирішення — стерти всі можливі зачіпки. Це найнадійніший спосіб.
— ...Що?
Тільки тепер ватажок нарешті все зрозумів.
— Чого не смієшся? Що сталося? Ви ж щойно так весело реготали зі своїми дружками. Хотіли з посмішкою забрати те, що інші здобули ціною власного життя, правда? Ну ж бо, посміхнися.
Він нарешті зрозумів, на кого саме спробували напасти.
Вони збагнули, що в цьому світі існують люди, яких у жодному разі не можна робити своїми ворогами. Це усвідомлення прийшло надто пізно й коштувало їм занадто дорого.
— Х-и... ні! Будь ласка, ні! Я не хочу! Не підходь до мене, тримайся далі-і-і-і!
Його благання про помилування, які ніхто не збирався слухати, лунали лісом. Допомога не прийде — саме так, як вони самі нещодавно обіцяли.
— ...Щось ти зовсім не веселий.
— А-а...
Тояма замахнувся мечем, але...
— НА! ЦЬОМУ! ВСЕ-Е-Е-Е-Е-Е-Е-Е-Е-Е-Е-Е-Е-Е-Е-Е-Е-Е-Е-Е-Е-Е-Е-Е-Е-Е-Е-Е-ДІ-І-І-С!!!!
З неба пролунав оглушливий, неймовірно гучний голос.
— ...?!
Тояма рефлекторно відскочив назад.
— Нарухіто?!
— Кхе! Кхе-кхе... Що за чортівня?
Навколо піднялася стіна пилу. Запах вологої лісової землі вдарив у ніс. Обтрусивши бруд із обличчя, Тояма подивився вперед.
— А... га... що?
Хтось став перед ним.
Прямо перед чоловіком, якого він збирався добити, загороджуючи його своїм тілом, стояла дівчина.
Ні, це взагалі не вкладалося в голові. Звідки вона взагалі взялася?..
— Ві-і-і-фу-у-у-к! Присягаюся крилами Ангелів! Ой-ой-ой, це неприпустимо! Так чинити не можна, шановний!
— Га? Це ти мені? І взагалі, ти що, щойно з неба звалилася...
Її синє волосся було зібране в хвіст, а тонкий сріблястий обладунок ідеально облягав тіло. На поясі висів меч із дуже дивним руків'ям.
— Те, що я звалилася з неба — це цілковиті дрібниці діс! Для меча Ангела велетенські стрибки — звична справа діс! Але зараз не про це діс! Я саме розслідувала вбивство вартових біля воріт, які є воїнами Ангела, і раптом натрапляю на ще одне місце злочину! Ви! Ви ж взагалі не слухали його благань про пощаду! Це неприпустимо! "Стався до людей із милосердям!" — саме так гласить воля Ангела діс!
Її дзвінкий голос вищав на весь ліс. Великі круглі очі сяяли яскравим світлом. До того ж чомусь її срібний обладунок теж виблискував на сонці.
— Як Перший Лицар ордену нашої гордої Церкви Ангелів, я не можу заплющити очі на це звірство! У жодному разі діс!
Широко розплющивши свої очі із зіркоподібними зіницями, ця неймовірно енергійна дівчина різко вказала пальцем прямо на Тояму.
".........З'явилася якась божевільна."
Тояма виразно відчув, як на нього насувається чергова грандіозна халепа.
Він пригнічено опустив голову перед аурою "Я людина, яка взагалі нікого не слухає!", що буквально випромінювалася від цієї войовничої дівчини перед ним.
.
.
.
(П.П Мені ось цікаво, вона морозить хрінь про те що вартові воїни Ангелів, і морозить оцю хрінь "Стався до людей із милосердям!", тобто її так звані вартові, воїни Ангелів, милосердно гвалтували жінок, бо ті не мали грошей, і милосердно сажали їх за грати, і милосердно вбивали і тд... Яка ж діч, таких у-б-нів треба вбивати на місці, без питань.)
.
[Підпишіться на мій ТГ-Канал, щоб дізнаватись про вихід нових розділів та іншу інформацію: https://t.me/Cactus_Paradise_novel_manga]
