Розділ 27 - Спіч-спіч-челендж
— ...Може, перестанеш так легковажно говорити про героя, драконе?
Вітер поривами вирував від неї. Повітряні потоки створювали ілюзію, ніби вони ось-ось розітнуть шкіру.
— Ха-ха, я не бачу жодної цінності в тому, що вже закінчилося і зникло. Це ж цілком доречна тема, щоб обговорювати її легковажно. Тим паче про того, кого тут більше немає.
Повітря розпікається. З кожним подихом виникає відчуття, ніби спека роз'їдає горло.
"Ні, ну, страхіття яке".
Посеред цього тиску Нарухіто Тояма розмірковував.
"Як усе дійшло до такого? Адже зараз мала б розпочатися безтурботна фантастична пригода в іншому світі."
Він так чекав на рівні, кристали та всяке таке, то чому ж його кинули у самісінький вир протистояння Ґодзілли та Кінґ-Конґа?
Хоча, якщо подивитися з іншого боку, хіба це не цінний досвід?
Його голова, розпалена чи то від сп'яніння, чи то від збудження, вже була не здатна думати нормально. Перебуваючи в смертельній небезпеці, Тояма поводився доволі легковажно.
— ...Чи можу я сприймати це як образу?
— Ого, що це, Стрільчине, ти й таке обличчя вмієш робити? Ха-ха, забираю свої слова назад. А цей герой непогано виховав свого домашнього собаку.
Вони все ще спокійно розмовляли з безтурботними обличчями. Оскільки обидві мали неземну, надто досконалу зовнішність, це виглядало ще страшніше.
Збоку здавалося, ніби дві суперкрасуні — висока золотоволоса красуня з чубчиком, що закриває очі, та срібловолоса холодна красуня — мило ведуть бесіду між собою.
Проте Нарухіто це здавалося лише тим, що два потужних монстри вичікують нагоду вбити один одного одним ударом.
— ...Якийсь столітній дракончик буде мені тут розуму вчити. Коли ми подорожували, ти мала бути ще в яйці.
— Ого-го, чи не занадто багато слів на адресу величного попередника? Ха-ха, хоча зачекай, вихованість не завжди пропорційна віку. ...Дурепо, негайно відпусти цього чоловіка.
Що це взагалі за спроба виявити зверхність, і взагалі, вона що, старша за Драко-чан?
Тояма, все ще розпластавшись на підлозі, підпер щоку рукою і почав постукувати пальцем по підлозі.
— Ого, ти так сильно прив'язана до нього, Драконе Колекціонере... А-а, зрозуміло, то це той чоловік, який тебе вбив?
Дракон Колекціонер подивилася на Тояму згори вниз.
— Хмпф. І що з того? Не віддам.
З якогось дива Драко-чан склала руки на грудях і пихато засопіла носом.
— ...Мені й не потрібна така просочена кров'ю людина. Це й так видно. Він проклятий, він — зло від самого народження.
— Ха, і це каже причіпок героя. Чудово, Нарухіто, ти отримав схвалення.
— Взагалі-то, називати мене злом — це образливо.
Хто це тут лихий, хто саме?
Тояма, перебуваючи в поганому настрої, продовжував постукувати пальцем по підлозі. Наблизивши ніс, він відчув приємний запах деревини.
"Точно, коли накопичу грошей і в житті з'явиться вільна хвилина, треба буде зробити дерев'яну сауну. Цікаво, а в цьому світі взагалі є сауни?"
Поки він продовжував утікати від реальності:
— Тю, ти взагалі розумієш ситуацію? Виглядаєш доволі безтурботним.
Схоже, вона розкусила його. Голос Венфілбарни пролунав згори.
— Та як тут, чорт забирай, зрозуміти, коли мене раптово так притиснули. Може, відпустиш уже, серйозно? Хто з нас ще зло, притискати до підлоги таку беззахисну людину.
Палець стукає: тук-тук, тук-тук.
"Ще трохи".
Тонкий і прозорий, але щільний. Зробити лезо більшим і гострішим.
— Нарухіто, зачекай трішки. Я зараз же приберу це від тебе. Думаєш, тобі минеться безкарно те, що ти затоптала мого, мого... кхм, друга?
— Драко-чан, а ти крута...
Від слів Драко, яка трохи запнулася, Тояма відчув щире розчулення. Оскільки у нього було мало друзів, чути таке просто в очі було справді приємно.
— Друга...? Неможливо. Стосунки між драконом і вбивцею дракона можуть бути лише прив'язаністю чи любов'ю-ненавистю. Що це взагалі таке?
Від слів Драко Венфілбарна підняла одну брову. Мабуть, це було надто несподівано, бо її голос трохи здригнувся.
— ...А тобі яке до цього діло? Ха-ха, а-а, зрозуміло. У тебе ж більше немає нікого, кого б ти могла назвати другом. Ви ж трималися разом тільки довкола такої постаті, як герой. Маг зник у вежі, Злодій розчинився в тіні, а Мечник уже поліг. Ха-ха, самотня жінка, яка згорає від заздрощів, — це так жалюгідно.
Дракон сміявся. Оскаливши гострі зуби та викрививши темно-сині очі, вона весело глузувала з героя.
— Що ти сказала?
Відчуття, ніби температура в кімнаті впала. Нарухіто подивився на стелю, думаючи, чи не увімкнули кондиціонер, але там нічого не було.
Джерелом цього морозного відчуття була срібловолоса жінка, Венфілбарна. Після слів Драко її обличчя втратило будь-які емоції.
— Ти ж заздриш, правда? О-о, оце так погляд, Стрільчине. Одна з особливих постатей, що вбила Повелителя демонів. Ти до самої смерті будеш одна, поруч нікого не буде, і більше не знайдеться того, хто шукатиме тебе.
Один лише цей крижаний погляд змусив би декого приготуватися до смерті.
Проте на дракона це не діяло, і вона весело глузувала зі свого сородича, тобто з вищої істоти.
— ...І це кажеш ти? Будучи драконом, але спотвореною істотою, що любить людське життя. Ти, якій ніде немає місця, смієш називати мене самотньою?
Вони були подібними. Просто вершини, на яких вони перебували, були різними.
Ключові постаті, обрані планетою для знищення Повелителя демонів.
Вищі істоти, створені для того, щоб бути сильнішими й величнішими за інших, аби закріпити концепцію цього світу.
— Ха-ха, а от і ні. Я знайшла. Я здобула. Мене... з-н-а-й-ш-л-и.
"Але ні, ми з тобою різні", стверджує дракон.
Вона дивувалася своїми темно-синіми очима на людського друга, притиснутого ельфійкою.
Міцно приклавши руку до своїх пишних грудей, Аліс, Дракон Колекціонер, пильно дивилася на Тояму. На цю жахливу, але таку любу істоту, яка прив'язала її до цього світу.
— Це останнє попередження: відійди звідти і відпусти мого друга.
— Відмовляюся, я ж уже казала.
Сонце і місяць. Спека й холод, золото і срібло.
Дуже схожі, але кардинально різні, вони не могли ладнати між собою.
Від тиску двох вищих істот штаб-квартира авантюристів здригалася. Зараз при притомності залишалися лише ті, хто мав хоч якісь навички.
Слабкодухі, ті, кому бракувало тренувань, — усі слабкі або тремтіли й не могли ворухнутися, або втрачали свідомість і падали.
Кмітливі та справді сильні вже покинули цю Гільдію авантюристів. Так само, як звірі не йдуть проти сильнішого за них звіра.
Проте цей чоловік не був ні слабким, ні кмітливим, ні справді сильним.
Він був лише...
— Гей-гей, тихіше-тихіше. Ви б не могли припинити розважатися, ігноруючи мене? Драко-чан, дякую за турботу.
Один божевільний чоловік.
— ...Можеш зараз помовчати?
Кожен подумав би, що цей чоловік просто не розуміє свого становища.
— Нарухіто, посидь спокійно. Я зараз винесу цей залишок.
Усі, мабуть, подумали, що він просто дурень, який навіть не здатен усвідомити серйозність ситуації — перебування в центрі конфлікту двох авантюристів рівня Вежі.
— ...Гавкаєш, дракончику.
— Чирікай собі далі, пережиток минулого.
Загорається іскра. Дракон Колекціонер і Стрільчиня, дракон і герой. Дві постаті, чий бій був можливий хіба що в казках, збираються вбити одна одну через одного ненажерливого чоловіка...
— Гей.
Проте все було зовсім не так. Чоловік не був тим, хто не розуміє ситуації чи не усвідомлює серйозності того, що відбувається.
Він просто спокійно чекав свого часу і був готовий до всього рішучіше за будь-кого іншого.
Тому зараз...
Герой звернулася до говіркого чоловіка холодним голосом.
Проте вона не усвідомлювала одного.
Це був аж ніяк не бій між драконом і героєм.
Це була сварка між ненажерливим чоловіком та срібним вітром.
— ...Я й кажу: не ігноруйте мене.
"Кірийяба" вже завершила підготовку. І Тояма вже прийняв рішення.
Готово. На сім бід — одна відповідь, тож…
— Кірийяба...
Жити чи вмерти — яка різниця.
Тонко й вузько, але щільно та міцно.
"Кірийяба" вже заповнила простір навколо Тоями та Венфілбарни. У приміщенні немає вітру, тому туман залишається на місці.
Тояма вишкірився. З району шиї Тоями Нарухіто разом із туманом раптово визирнув щербатий меч.
Побачивши цю посмішку, Венфілбарна широко розплющила очі.
— К?!.. Хп!
Зі швидкістю здобичі, яка зустріла свого природного ворога, вона миттєво відскочила з того місця. Її подих важко збився, а по білосніжному обличчю стікав холодний піт.
Вона дивилася на Тояму поглядом, яким дивляться на отруйну комаху.
— Оппа, що це ти, помітила чи що? Хі-хі-хі-хі, чудова інтуїція.
Отруйна комаха сміється.
Обтрушуючи пил із роби та ховаючи це щербате лезо назад у своє тіло, Тояма плавно підвівся.
На його губах грала неприємна, викривлена посмішка: "хі-хі-хі-хі".
Це було на межі.
Якби реакція Венфілбарни запізнилася хоча б на пів секунди, Тояма Нарухіто вже б активував "Кірийябу".
— ...Ти що, божевільний?
Венфілбарна, зрозумівши, що збирався зробити Тояма, запитала його з виразом обличчя, наче бачить щось огидне.
— Дурепа чи що? Я на психологічному огляді в профспілці завжди отримував максимальний бал. Я абсолютно нормальний.
Самогубча атака за допомогою "Кірийяби".
Тояма не міг приборкати піднесення від того, що вижив. Хоч він вживав різних заходів на зразок поверхневого дихання, якби він це активував, уникнути важких ушкоджень йому б не вдалося.
— Нарухіто... ти.
Драко, яка, схоже, зрозуміла вчинок Тоями, видала докірливий вигук.
— Не дивись так, Драко-чан. Висіти на шиї у друзів — це не в моєму стилі. Ну, головне, що в результаті я живий, тож вибач.
Та бійка взагалі-то була розв'язана проти самого Тоями. І це саме Тояма наступив на якусь там міну цієї Венфілбарни.
Якою б сильною та надійною не була Драко, перекладати все на неї було не в його характері.
— ...Ха-ха, що б я тобі не казала, все даремно, чи що? Гм, дружба... ні, дружні стосунки — це справді складно.
Дивлячись на Тояму, який безтурботно всміхався, Драко здалася й зітхнула.
— ...Огидно ти смієшся. Я колись давно бачила того, хто так само вишкірявся. Він був справді проблемним і жахливо мені не подобався.
Повністю мокра.
На обличчі Венфілбарни виступив піт. Витираючи його, герой дала оцінку Тоямі.
— Оцінювати чужу зовнішність — це проти правил, клятий ель... Ні, зачекай, чи не так? Твоя реакція на "Кірийябу" теж була запізнілою. Ти хто взагалі така?
Тодішня Венфілбарна Зільбасортуск і ця Венфілбарна перед ним.
Вони однакові, але водночас різні. Теперішня реакція це підтвердила.
"В-о-н-а н-е з-н-а-є п-р-о К-і-р-и-й-я-б-у". Її дія була аж надто необачною.
Та, яку він зустрів минулого разу, принаймні знала про "Кірийябу". Адже на ній вона не спрацювала.
— ...Ти дивний. Щось із тобою не так. Драконе Колекціонере, я забираю його. У мене до нього купа запитань.
— Ха-ха-ха-ха-ха! Оце так цікаво! Стрільчине, ти справді думаєш, що я це дозволю?
— Та я ж кажу, не розважайтеся без мене!
Усі троє по-своєму.
Герой і дракон міряються поглядами. А між ними застряг шукач пригод.
— Вибач, Драко-чан, що втягнув тебе.
— Хмпф, не переймайся. Я очікую від тебе такої ж майстерності, як і тоді, коли ти вбив мене.
Дракон плавно ступає вперед. Вона не захищає шукача пригод, а просто стає поруч із ним.
Тояма та Драко стають пліч-о-пліч.
Вони стоять перед білосніжним вітром, улюбленицею лука та стріл, перед колишнім членом паті героя, що повалив Повелителя демонів.
— ...Я вже давно не полювала на драконів, Драконе Колекціонере.
Сріблясті очі дивляться на цих двох. Цікаво, що це за почуття спалахнуло в цьому білому сріблі: ворожість чи, можливо, заздрість?
Дракон, яка мала б бути ізольованою та самотньою у цьому світі так само, як і вона, через те, що була обраною.
Проте у цього дракона, яка мала б відчувати таку саму самотність, був друг.
А поруч із нею самою нікого немає.
— ...Чому?
Цікаво, що це за почуття спалахнуло в цьому білому сріблі: ворожість чи, можливо...
— А, ва-ва, а, а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а це-це-це-це-це-це сьогодні, по-по-по-по-погода гарна, чи чи чи не так?
— А?
Одразу після того, як жадоба крові з обох боків зросла, у шинку пролунав зірваний чоловічий голос.
Подивившись туди, вони побачили невеликого на зріст, товстого й елегантного чоловіка середнього віку з бородою, з якого градом котився піт і який стояв струнко.
— ...О, Маркграф. Гарна погода, чи не так? Але це непевно з вашого боку. Я вважала вас людиною, яка здатна відрізнити безпеку від небезпеки.
— Маркграф, як бачиш, ми зараз зайняті. Відступи, бо й тебе зачепить.
— Піґі! Та, та, а, але ж, якщо ви обоє так гарячкуєте, то люди навколо, ну, розумієте...
Отримавши відповідь від дракона та героя, чоловік середнього віку зблід, а піт з нього котився водоспадом. Проте його слова були звернені до них.
— ...Слухай, ти, здається, той чоловік з посольства?
— ...!!! !
Голова чоловіка закрутилася з такою силою, ніби зараз відвалиться, реагуючи на бурмотіння Тоями. І він почав відчайдушно жестикулювати Тоямі, ніби благаючи про допомогу.
"Будь ласка, я більше не можу, зроби щось із цими двома".
— А-а, зрозуміло, ось воно що.
Тояму зворушили не сльози мужика, але він зрозумів, що цих двох краще зупинити.
Гора тіл.
Ні, вони, мабуть, не померли, але всередині Гільдії авантюристів, де ще зовсім недавно вирувало життя, панувала тиша.
Притомних людей майже не залишилося.
Під дією тиску дракона та героя більше половини знепритомніли, а інша половина ледве трималася, змінюючи колір обличчя на всі барви веселки.
— Наважуся звернутися! До величного дракона-охоронця імперії, вельмишановної пані Дракона Колекціонера, та до високої легенди, гордості команди героя, що здолала велике зло, вельмишановної пані Венфілбарни!
Поруч із чоловіком середнього віку, який дрібно тремтів, підбігла довгонога красуня.
Чітка вимова, випрямлена постава, але її зуби цокотіли не зупиняючись.
— ...Марі-кун, ти теж?
Венфілбарна направила свої холодні срібні очі на гільдмайстра.
Тіло керівниці гільдії здригнулося, але вона намагалася виконати свій обов'язок і продовжила говорити:
— Якщо мої слова хибні, робіть зі мною що завгодно! Але як тільки-но сказав Маркграф! Через вашу запальність, обох легендарних постатей, ми, звичайні люди, ледве дихаємо! І це місце — всередині Гільдії авантюристів! Змилуйтеся! Згадайте ще раз про правила для авантюристів рівня Вежі!
Вона була відома в імперії як талановита дівчина, але супротивниці були надто серйозними. Дракон і герой — обидві постаті з казок.
І все ж вона схилила голову. Усвідомлюючи, що будь-яка з двох жінок перед нею може обірвати її життя за власним бажанням.
— Ого, зрозуміло, зрозуміло, зрозуміло. Гільдмайстре, а ти справді тямиш. Хмм, і справді, я дракон, але водночас і авантюрист рівня Вежі, чи не так?
— ...Заборона дуелей всередині гільдії. Угода, накладена лише на авантюристів рівня Вежі. Було й таке. Те, що заборона дуелей стосується лише рівня Вежі, справді дуже в дусі нас, авантюристів.
Слова Марі були звернені не до дракона й героя, а до двох авантюристок, які перебувають під підпорядкуванням гільдії.
Дракон і герой, які також були авантюристками рівня Вежі, щиро захопилися словами цієї розумниці.
— .............!!
— ............!!!!
Німий тиск гільдмайстра та маркграфа посипався на Тояму.
Навіть без слів усе було зрозуміло.
А саме: "Серйозно, це просто неможливо, неможливо, неможливо! Більше не стягнемо! Благаємо, зроби що-небудь, це ж твій обов'язок!"
Від їхніх заплаканих облич, Тояма аж відсахнувся. Справді, далі це було б уже занадто шкода їх. Вони обоє сповна виконали свій обов'язок.
Тояма опанував себе.
Якщо подумати, він прийшов сюди, щоб зареєструватися як авантюрист і заробляти гроші. Він аж ніяк не збирався об'єднуватися з Драконом Колекціонером, щоб завалити героя.
— А, та. ...А-а, Драко-чан, вибач, але, може, закриємо цю тему? Якщо добре подумати, можливо, це я бовкнув щось не те, ну так.
— Ти що, з глузду з'їхав? Та жінка точно збиралася тебе вбити.
— Так, але я теж збирався. Якщо спроба вбити — це злочин, то ми обоє винні, так би мовити, обопільна провина. Та й, ну, зважати на обличчя тих двох, які зараз знепритомніють, мені здається, це по-драконячому і виглядає круто.
Драко пильно вдивилася в карі очі Тоями.
Чомусь у Тоями було передчуття, що ця жахлива істота все ж дослухається до його слів.
— Хмм, хмм-хмм, по-драконячому, значить. Ха-ха, Нарухіто, а ти вмієш зуби заговорювати, наче в тебе драконячий язик.
Схоже, вона була не проти. Драко, киваючи, зробила крок до Тоями.
— Ну, я зараз теж, знаєш, на куражі, тож мені байдуже, але ви обидві, чесно кажучи, лякаєте. Гей, ви там, пані Венфілбарно, якщо я вас чимось зачепив, то вибачте, я більше ніколи не згадаю про це і не казатиму нічого зайвого.
І залишилася ще одна. З цією буде складніше.
На відміну від Драко, вона йому не подруга.
— ...І ти думаєш, я в це повірю?
"Ну звісно, і що тепер робити? Як її дурити?"
Щойно Тояма про це подумав...
Пікон
"Оппа, саме зараз?"
З'явилася вона.
[↓]
З'явилася стрілка, яку бачив лише Тояма, і вказала на Венфілбарну.
[Активовано приховану навичку]
[Розпочато спіч-челендж]
З'явилося повідомлення, якого він ніколи раніше не бачив, і Тояма серед цієї напруженої атмосфери почав міркувати.
"Думай, як зробити так, щоб не битися з нею?"
У розмові мали бути підказки.
— Окрім як повірити, немає іншого способу вийти звідси без кровопролиття, хіба ні?
— ...А якщо я скажу, що не проти й кровопролиття?
Вона повністю піддалася жадобі крові Драко і була готова до бою. Ось чому ці типи з підвищеним запалом та зламаними гальмами — суцільна проблема.
"У них взагалі немає здорового глузду, їй-богу".
Тояма мислено бурчав, поки його щасливий та розумний мозок працював на повну.
Те, до чого вона чіплялася, те слово, яке вона часто повторювала. Щоб переконати людину, потрібно саме це. Його ключове слово. Е-е, точно, вона постійно до чогось чіплялася.
Щоразу, коли Драко вимовляла це слово, її настрій ставав усе гіршим...
Мозок Тоями, який демонстрував свою справжню цінність у моменти небезпеки та подиху смерті, працював на повну потужність.
У голові все крутилося, несвідоме й свідоме торкнулися відповіді.
"Змусити Венфілбарну принаймні один раз згадати про ——"
Повідомлення замиготіли.
Язик Тоями несвідомо вимовив це слово, і воно вирвалося назовні.
— ......Герой.
— Що ти сказав?
Вона відреагувала.
Венфілбарна відреагувала на це слово, на слово герой.
— Ні, ну, той герой, про якого ви з Драко-чан тільки-но казали, я про нього взагалі нічого не знаю, але раз його називають героєм, мабуть, він був крутим хлопцем.
Ось воно. Знайшовши зачіпку, язик Тоями почав працювати далі.
— ...О так. Настільки, що цьому дракончику не вільно його зневажати.
— Що ти бовкнув, витиснутий лимоне?
Драко із риком подалася вперед, але Тояма зупинив її.
— Тихо-тихо, Драко-чан, зачекай трішки... А-а, я розумію, герой — це зазвичай хтось неймовірний. Навіть якщо його батька вбили, його самого зробили рабом, перетворили на камінь, а для знищення Повелителя демонів дали лише дубовий кий, він усе одно той неймовірний хлопець, який дійде до кінця.
[Завдяки навичці Отаку виникає особлива розмова]
— ...Що ти хочеш цим сказати, чорнявий?
Венфілбарна повністю слухала Тояму. Повільно виступав піт. Ігноруючи це, Тояма продовжував говорити.
Це була історія про одного вигаданого героя. Про американську фантастичну RPG, якою Тояма Нарухіто свого часу захоплювався.
— Водночас усі герої — хороші хлопці. Найкращий герой, якого я знаю, коли його запитали, навіщо рятувати світ, відповів так:
Через ігровий контролер той герой і Тояма стали єдиним цілим. Вигаданий світ, вигаданий персонаж, але вигадка була тут як виразний спогад.
"Мені подобається цей світ, я не хочу, щоб він загинув".
Ця вигадана історія, проте, справді стала плоттю й кров'ю Тоями Нарухіто.
— Оце так проняло. Ця фраза. Ці хлопці кажуть такі речі з абсолютно серйозним обличчям. Твій герой, той, що врятувала світ, вона неймовірна, і до того ж, мабуть, була дивовижно доброю людиною.
— ...Ага, вона теж була доброю.
Вона клюнула. Тояма був упевнений.
"Ось воно".
— Ого. Все-таки так. Тоді що б зробила та герой, якби була тут? Ці двоє там, які, боячись істоти, набагато сильнішої й жахливішої за них, усе ж виконують свій обов'язок, аби чинити правильно. Як би герой поставилася до них?
Тояма мигцем подивився на тих двох. На тих, хто, не маючи жодної сили, зваживши власну безпеку, обов'язок та життя, зробив вибір подати голос у цьому місці.
— ......А-а, зрозуміло. Хе-хе-хе, а ти справді зло.
Венфілбарна, схоже, зрозуміла, що хотів сказати Тояма.
Холодне повітря вітром погладило шию Тоями. Не в переносному значенні, а справді. Ніби нащупуючи його шкіру та розташування судин.
— Кхм...
Він ковтнув слину. Ніби перевіряли, чи немає брехні в його словах, у його язиці, у його почуттях.
Час, який здавався вічністю, раптом минув, вітер ущух, і Венфілбарна зітхнула.
— ...Хух, а-а, так і є. Якби це була вона, вона б шанувала їх. Вона поважала б хоробрість і самопожертву понад усе, вона, яка поважала цей образ більше за власну безпеку... дослухалася б до їхніх слів. Хе-хе, а-а, добре. Я висловлю повагу до імені героя та правильного уявлення про неї.
Холодна жадоба крові, яку випромінювала Венфілбарна, розвіялася, наче її й не було. Її очі, що дивилися кудись у далечінь, лагідно затріпотіли.
— ...Герой, значить.
Вона тихо пробурмотіла й засміялася.
— Драконе Колекціонере, тобі варто як слід надіти на нього нашийник. Це той тип істот, з якими саме так і треба чинити. Його язик добре підв'язаний, і він — воїн, благословенний полюванням і кров'ю... ні, що це я, це щось значно огидніше.
— Хмпф, я б і рада це зробити, але мій друг цього не любить. Я читала в книжці, що краще не робити того, що не подобається друзям, а ще він — людина, на відміну від мене й тебе.
— ...А-а, вже запізно. Вона повністю піддалася його чарам... Маркграф, а також Марі-кун, вибачте за галас. Я перепрошу за це пізніше офіційно. Сьогодні я почуваюся не найкращим чином, тож піду.
Венфілбарна змінила вираз обличчя й махнула рукою маркграфу та іншим.
— О! Х-ха-ха! Бережіть себе-е-е-е!
Зігнувшись під прямим кутом у 90°, маркграф тремтячим голосом вклонився. Тояма не проґавив того, як той непомітно стиснув кулак у переможному жесті.
— ...Дякую за вашу чуйність. Наш герою.
Елегантно зігнувшись у талії, гільдмайстер так само вклонилася герою, яка вже зачепила свій лук.
Краплі поту з її волосся падали на підлогу.
— ...Чорнявий, як тебе звати?
Венфілбарна перевела погляд від них і впилася ним у Тояму.
— ...Нарухіто Тояма.
Він відповів коротко. Та, з якою він зустрівся тоді, мала б знати це ім'я. А це означає...
— Хмм, Нарухіто Тояма... Нечуване ім'я. Ласкаво просимо до міста авантюристів Агатри. Ти навіщо сюди прийшов?
— ...Не хочу казати.
— Хе-хе, ось як. Насправді я й сама не хотіла чути, та це таке... Сподіваюся, ми більше не зустрінемося. Новачку з неприємним вітром.
Сказавши це, Венфілбарна розвернулася, і в той самий момент дмухнув порив вітру.
Щойно Тояма через сильний вітер хитнувся й на мить відвів погляд, Венфілбарна зникла.
Вітер вщух. Ніхто не загинув.
— Пф-ф-ф, а-а, це було важко.
Нитка напруги обривається, і Тояма сідає на підлогу.
Перед очима замиготіли повідомлення:
[Спіч-челендж успішний!!]
[Оскільки переконання Венфілбарни пройшло успішно, прихований квест "Знає твоє ім'я" триває]
[Отримано нагороду: посилення прихованої навички]
"Що це взагалі таке?"
— Ха, ха-ха. А ти молодець, Нарухіто. Я здивована, що ти прогнав цю жінку лише своїм язиком.
Драко, сміючись, простягає руку Тоямі.
— Це лише завдяки тому, що у мене була така бойова сила, як ти. Як і очікувалося від дракона, мати тебе в союзниках — це дуже надійно.
Він узяв її руку, і його так легко підняли впоперек, що стало трохи лячно — от силачка.
— Ха-ха-ха, який же ти милий, гм, прощаю. Можеш хвалити мене ще. У книжці було написано, що щиро приймати похвалу від інших — це основа комунікації.
Дивлячись на дракона, яка гордо пихкала носом, Тояма розсіяно подумав:
"А вона читає книжки з доволі корисними речами".
.
.
.
(П.П Пх, Нарухіто як завжди, або махач, або язиком працювати, ахахаха)
.
[Підпишіться на мій ТГ-Канал, щоб дізнаватись про вихід нових розділів та іншу інформацію: https://t.me/Cactus_Paradise_novel_manga]
