Розділ 24 - Тато, знаєш, вирішив покинути роботу й відкрити пекарню
— Тато вирішив покинути роботу й відкрити пекарню.
Вийшовши з кімнати, Тояма, Лазар і Лід присіли на лаву у внутрішньому дворику.
Замислено спостерігаючи, як мошкара в'ється довкола олійного каганця, Тояма пробурмотів ці слова.
— Е?
— Про що ти кажеш, Нарухіто?
Його репліка геть не зайшла.
Тояма прокашлявся й продовжив:
— …Ну, це в прямому сенсі. Мета мого життя — жити щасливо, потураючи власним бажанням, і наразі найбільше я хочу побудувати будинок на березі озера… Але чи знаєте ви, що для цього потрібно?
— …Гроші?
Лід схилив голову й подивився на Тояму.
— Ліде, правильно відповів. Саме так. Гроші. Зрештою, щоб здійснити свої бажання в людському суспільстві, так чи інакше неодмінно потрібні гроші. Поки економічна система пов'язана із суспільством, ігнорувати гроші неможливо.
Тояма чудово знав усю жалюгідність життя без грошей, а також той вплив, який вони мають на життя.
Це і квиток до свободи, і нашийник, що тримає тебе в неволі.
— Гм, тобто, Нарухіто, ти хочеш сказати, що гроші — це найважливіше?
Лазар трохи скривив губи й звернувся до Тоями.
У його випадку спогади, пов'язані з грошима, навряд чи були приємними.
— Ні, не найважливіше. У тому й полягає підступність грошей, Лазаре. Гроші всемогутні, можна сказати, що це найвеличніший здобуток, винайдений нами, людьми. Якщо вони є, з більшістю проблем можна якось дати собі раду. Тому всі й помиляються, думаючи, що за гроші можна купити щастя.
— Хіба це не так, Босе?
— Ага, не так. Якщо немає грошей, ти стаєш нещасним — і це, зрештою, правда. Не можеш з'їсти те, що хочеш, не можеш зробити те, що хочеш — це легко призводить до нещастя. Але чи роблять гроші людину щасливою — тут, як на мене, усе дещо інакше.
На запитання Ліда Тояма спокійно відповів.
Укритий напівтемрявою внутрішній дворик.
Проте білий місяць, що самотньо висів у нічному небі, трохи розсіював темряву.
— І що ж тоді робити?
— Усе просто, Ліде. Гроші — це лише засіб. Вважай їх квитком, який допомагає дістатися потрібного місця. Ну, коротше кажучи, усе справа в балансі. Заробляти в міру й витрачати в міру. Впадати в одну з крайнощів шкідливо. Багато заробляти й багато витрачати — ось що головне.
Гроші.
Те, з чим у суспільстві неможливо не рахуватися.
Це сила, це тягар і це нагорода.
— Найважливіше — це картина майбутнього, яку ти бачиш. Куди ти хочеш дістатися й ким ти хочеш стати. Перед нами відкрито все. Фактично ми вільні. Ми маємо право йти, дивитися, ставати тими, ким хочемо, і робити те, що хочемо. Гроші — це лише інструмент, щоб робити це гладко… але всі про це забувають.
Варто лише поринути в буденні проблеми, як ця картина миттєво зникає. Тривога й щоденні труднощі стають прокляттям, яке відбирає сили рухатися далі.
Тояма це чудово знав. Як знав і те, що на людину, яка втратила здатність рухатися вперед, чекає лише розпач.
— Яким я хочу стати, значить…
— Потураючи власним бажанням. Це те, у чому я непохитний. І для цього потрібні гроші. Лазаре, яким ти хочеш стати? Яку картину ти мрієш побачити?
Картина. Вона потрібна кожній людині. Серед буднів, що легко затягують у розпач, нехай буде хоча б крихта її.
Образ того, ким ти хочеш стати. Надія. Тояма чітко усвідомлював цю незнищенну надію.
Щоб поділитися цим зі своїми супутниками, Тояма підбирав слова.
[Активовано приховану навичку]
На мить з'явилося сповіщення, але одразу ж розчинилося, наче під місячним сяйвом.
— …Я хочу наситити когось. Хочу змінити себе, того, хто вмів лише відбирати. Хочу щось дарувати іншим.
Лазар відповів на запитання. Його слова лунали так, ніби він блукав у темряві. Проте чітко вимовлені слова дісталися Тоями.
Світло каганця затріпотіло.
— Чудово, тоді залишається тільки відкрити пекарню, ось і весь розклад, тему закрито. Наступний, Ліде.
Відповівши напролом, Тояма вирішив долю Лазара.
— Е, гей, Нарухіто.
Лазар видав спантеличений вигук. Проте його обличчя чомусь виглядало щасливим.
— Е, що, Босе? Про що це взагалі розмова?
Лід, до якого раптом звернулися, почав белькотати й плутатися у словах.
— Не зважай. Що ти сам хочеш робити? Ким ти хочеш стати в майбутньому, чого прагнеш і чого хочеш? Скажи це.
Сирота з кварталу злиднів, у якого не повинно було бути жодної надії.
Тояма поставив йому те саме запитання.
Він запитав про надію, про те, чого той бажає.
— Я, я…
Лід, на якого пильно дивився Тояма, белькотав слова, а потім нарешті вдихнув і видихнув.
— Вода була холодною.
— Ого.
Спокійні слова Ліда. Тояма й Лазар тихо слухали їх.
Під місячним сяйвом тихо зливався спів нічних комах.
— Коли я щойно мився, вона була такою холодною… це було вперше. Вода, не тепла, як дощ… Це було так приємно. І вони теж так радісно милися… Чесно кажучи, зараз усе це здається занадто великою розкішшю, і я навіть не розумію цього. Але я хочу, щоб це тривало й далі, для мене цього цілком достатньо…
— Втримати це — це теж боротьба, Ліде. Отож, коротше кажучи, залишається тільки відкрити пекарню.
— …Ну, це, того. Нарухіто, ти правда хочеш відкрити пекарню?
— Хочу!! Взагалі-то, після того як я кину бути шукачем, я хотів спробувати якийсь бізнес. Це ж не та робота, якою можна займатися вічно.
— Бізнес, виходить. Зрозуміло… Тобі не потрібно зі мною церемонитися, я вже вирішив, що піду за тобою, що б ти не робив.
— Б-Босе! Я теж! Я піду за тобою!
Надійні слова. Тояма трохи всміхнувся.
Потім він підвів погляд до нічного неба й подивився на місяць.
— Ха-ха, я аж розчулився до сліз.
— …Але чому саме пекарня? Нарухіто, якщо ти хочеш відкрити заклад, є ж купа інших варіантів.
Від Лазара пролунало цілком логічне запитання.
У відповідь на це запитання Тояма пробурмотів:
— Тільки хліб Лазара та той стейк у Драко.
У роті знову виник ніжний смак хліба Лазара. Гарячий стейк, у якому змішалися прянощі й м'ясний сік.
Це було смачно.
— Що?
— Це те, що припало мені до смаку з того часу, як я потрапив сюди. Ну, я не так багато всього куштував, щоб казати напевно, але, коротше кажучи… Здається, у мене в цьому світі досить вибагливий смак.
— Про що це ти?
— А-а, ну, не дуже хотілося б про це казати. Ліде, от та їжа, яку баба вам віддала — як вона тобі? Смачна була?
— Ага! Дуже смачна! Я зроду не їв нічого смачнішого!
— …Ось як. А ти, Лазаре?
— Ага, з'їв із задоволенням, але, до речі, Нарухіто, ти ж майже нічого не їв.
— …Це було гидотно. Не те щоб це неможливо було їсти. І не те щоб цією їжею можна було отруїтися. Але вона солона, позбавлена умамі, переварена до сухості, ані м'якості, ані аромату — взагалі нічого. …Це було схоже на страву з Британського кварталу.
Коротше кажучи, це було не за його смаком. Скільки б ти не їв — лише солоний, густий суп із сухими овочами та якимось м'ясом.
Він зрозумів це з першого ж шматка.
Пересічна їжа жителів цього міста з високою ймовірністю буде йому зовсім не до смаку.
— Солона? Позбавлена смаку?
— Країна, де я народився, була досить дивною. Якщо казати про все, що стосується їжі, то вона, мабуть, посідає перше або друге місце у світі за своєю вибагливістю.
— Країна…?
— Ага, якщо там дізнаються, що якась річ смачна, її їстимуть, навіть якщо там є отрута, від якої паралізує все тіло й можна померти. Якщо прямо над країною запустити ракету, вони обмежаться лише висловлюванням глибокого жалю, але якщо хтось зазіхне на їхню їжу — вони справді підуть убивати, ось така це країна.
— М-мі…? Босе, що це за таке?
— Ну, просто вважайте, що це народ із дивною схибленістю на їжі, і цього буде достатньо. Ну і я, як представник цього народу, маю страшенно вибагливий смак. Мабуть, більшість страв Імперії мені просто не підійдуть. Це серйозна проблема, але її можна використати.
Для людини з Ніхону це найгірший можливий провал.
Їжа не підходить. Це проблема, яку треба вирішувати негайно.
Проте саме завдяки цьому він дещо зрозумів.
— Щ-що ти маєш на увазі, Нарухіто?
Чоловік-Ящур витріщив очі. Нарухіто Тояма помітив його талант.
— Лазаре, коротше кажучи, твій хліб справді страшенно смачний.
— М-мій?
— Ага, у нього був такий ніжний смак. Не такий, як отой черствий і шершавий хліб, який нам щойно дали. Тісто м'яке, але водночас його приємно жувати, і хоч він простий, але відчувається справжній смак пшениці — це було справді смачно.
— О-ось як. Ну, коли ти кажеш це так прямо, я аж соромлюся. Це спосіб приготування, який передається в моєму роду. Хоча я використовую найдешевше чорне ангельське борошно з великою кількістю висівок.
— А-а, зрозуміло. Тобто це чорний хліб. Мені сподобалося, це чимось нагадує нешліфований рис.
Людина з вибагливим смаком оцінить цю якість. Ймовірно, там не використовувалося ані масло, ані інші добавки — лише чистий смак самих інгредієнтів.
Хоча він і не розумів, чому той виходить таким насиченим.
— Коротше кажучи, Лазаре, я скажу це ще раз: твій хліб смачний. Він продаватиметься, я бачу у твоєму хлібі і комерційну можливість, і шанс на перемогу.
У голові Тоями вже сформувався чіткий образ.
Спосіб проходження цього життя в іншому світі. Він уявляв, як саме вони дістануться мети.
— А-але, Нарухіто, я ж лізардоніанець. Я не думаю, що люди цього міста захочуть купувати хліб, зроблений кимось на кшталт мене…
Всупереч тремтячому голосу, хвіст Лазара сумно опустився.
У цих словах була частка правди. У бізнесі репутація та образ людини відіграють надзвичайно важливу роль.
— Не хвилюйся, Лазаре. Майстром і власником будеш ти. Твоя робота — пекти смачний хліб, а продавати його — вже моя робота як керівника. Я неодмінно знайду спосіб і розповсюджу твій хліб по всьому цьому місту, ні, по всій Імперії.
— Б-Босе, ти продумав аж таке… Але це ж буде страшенно важко.
Лід усе ж був кмітливим. Настільки, щоб усвідомити всі труднощі на цьому шляху.
Тояма посміхнувся своєму надійному робітнику.
— Жодних але, Ліде. Хіба це не чудово, хіба від цього не захоплює дух?
[Активовано приховану навичку]
Його язик здатен розпалювати серця.
— Лізардоніанець із пригнобленої раси, шмаркачі, які тільки-но вибралися з кварталу злиднів, і безробітний волоцюга без визначеного місця проживання. Ну, ми всі, на жаль, перебуваємо на самому дні суспільства. Настільки глибоко, що нижче вже й шукати нікуди.
— ………
Слова Тоями лунали як самоіронія, але це була щира правда.
Проте—
— Хі-хі-хі-хі-хі, це ж моє життя в іншому світі. Я житиму так, як мені подобається, потураючи власним бажанням. Ми розпочнемо те, що є класикою.
Проте Тояма не був тим чоловіком, який зупиниться чи відмовиться від своїх бажань через таку річ, як правда.
— Класикою? Про що це ти?
— Шлях нагору.
Короткі слова.
Тояма пильно вдивився в полум'я, що коливалося в каганці, й тихо промовив:
— Можливо, це вже вийшло з моди, але це чудова річ. А хороші речі ніколи не вмирають. Я доведу це, ми залишимо свій слід у цьому світі й доведемо нашу цінність.
Навіть за цей короткий час він відчув дискримінацію щодо них.
Не те щоб ним керувало праведне обурення. Поки існують люди, ні, поки існують живі істоти, дискримінація неодмінно існуватиме.
Але перевернути все догори дном — це ж так цікаво.
Двигун Нарухіто Тоями. Бажання, у яке підкидалося дедалі більше палива.
— Побудувати будинок на березі озера, відкрити магазин, зберегти те, що маємо зараз. Я схвалюю всі ваші бажання. Я неодмінно приведу вас туди. Тому благаю, допоможіть мені. Для мого сходження в цьому іншому світі мені потрібні ви.
Те, чого він не зміг досягти. Його життя шукача підземель на Землі завершилося, але продовження чекало тут.
Тоді цього разу він зробить усе. Він отримає все, що хоче, здійснить усе, що задумав, і лише потім помре.
Шукати причини не робити те, що хочеш, чи вигадувати виправдання, щоб відмовитися від бажаного — на це шкода витрачати навіть секунду.
— …Хе, Нарухіто. Ти дивний тип. Я не розумію половини з того, що ти кажеш, але коли я слухаю тебе, у мене захоплює дух. Наче ти володієш язиком змія.
— Босе, я з тих, кому ти дав шанс. Я принаймні хочу йти за тобою. Я хочу бути поруч із тобою й бачити ту ж картину, яку бачиш ти. Тож я теж хочу попросити тебе — дозволь мені й надалі йти поруч із тобою.
— Чудово, усе вирішено. Наша найближча мета — відкриття пекарні. А для цього ми зберемо все необхідне.
Найкоротшим і найшвидшим шляхом, зминаючи всі труднощі на своєму шляху. Ми неодмінно дістанемося мети.
Нарухіто Тояма коротко підсумував:
— Насамперед — гроші. Без них нічого не розпочнеться. Треба дістати принаймні стільки, щоб не перейматися через дах над головою та їжу.
— Це правда, але як ми їх заробимо?
— Незаконні способи відпадають. У бізнесі треба дотримуватися законів. Нам доведеться заробляти гроші виключно чесним шляхом. Ліде, Лазаре. Я трохи погано знаю місцеві порядки. Чи є у вас на прикметі якісь способи швидко заробити гроші без зв'язків, без ризику для життя й без криміналу?
— Такий спосіб…
— Босе, це вже занадто…
— Ну, здається, у кожному світі це однаково. Тоді пом'якшимо умови. Який є спосіб чесно заробляти гроші, ризикуючи життям?
— ……Зрозуміло, ось воно що. Хе, тоді це зовсім інша розмова. Для тебе є ідеальна робота, Вбивце драконів.
— …Авантюрист.
— Так я й думав. Хм, авантюрист, значить.
Тояма не міг стримати посмішки. Він згадав той момент, коли вперше дізнався про професію шукача.
Те дрижання в мить, коли життя починає рухатися.
Це життя в іншому світі: стати авантюристом, вбивати монстрів, заробляти гроші й відкрити магазин.
Супутників небагато, їхнє становище хитке.
Чоловік-Ящур, який чудово пече хліб, та кмітливі сироти.
Усі вони диваки, але це й на краще. Сумувати точно не доведеться.
— Чудово, зробимо все просто. Насамперед, щоб не бідувати, ми зароблятимемо гроші. Починається веселий і радісний етап заробляння грошей.
— Босе. Таке діло, я теж хочу стати авантюристом…
— Ні, Ліде. Вибач, але ви поки що сидіть тихо. Ті типи з Круків, які тоді до вас причепилися, вже мертві, тож усе має бути в порядку, але поки шум не вляжеться, вам краще не витикатися.
— З-зрозумів.
— Ні, може, краще діяти разом задля безпеки? Лазаре, що думаєш?
— Хм, вони підступні й злопам'ятні. Але, як і каже Нарухіто, тих Круків, які знали про ваш зв'язок із дітьми, більше немає в живих. Мабуть, якийсь час погоні не буде. До того ж ми занадто привертаємо увагу. Якщо люди рідко бачитимуть нас разом, чутки поширюватимуться повільніше.
— ОК, вирішено. Ліде, ти доглядатимеш за Лукою та іншими. Це робота, яку можеш зробити тільки ти. Зрозумів?
— …Зрозумів, якщо це допоможе тобі.
— Мені подобаються слухняні хлопці. Так, Лазаре, а щодо тебе…
— Гей, Нарухіто. Вибір тут лише один. Я теж стану авантюристом. Я не дозволю тобі ризикувати самому.
— Ні, але я хотів довірити тобі все виробництво хліба.
— Повний розподіл праці буде вже тоді, коли ми матимемо власний магазин. Я справді не дуже добрий у бою, але як розвідник я виконаю роботу не гірше за авантюриста першого рангу.
— Ця тінь, значить… Зрозуміло, хм, але все ж…
— Не хвилюйся, я не діятиму необачно. У бою я переважно виконуватиму твої вказівки. Як то кажуть, голову Холома самому не здобути.
— А-а, ага. Я приблизно розумію, що ти хочеш сказати. …Зрозуміло, Лазаре, допоможи мені.
— Я піду за тобою. До того ж, якщо стати авантюристом, полювати на монстрів і піднімати рівень, тіло стане сильнішим. Для випікання хліба потрібна витривалість. А якщо пощастить, може, й спритність підніметься.
— Ага, це правда… Е? Рівень?
— Ага, рівень. Звісно, ризик є, але й віддача відповідна. …Гей, тільки не кажи мені, що ти навіть про рівень нічого не знаєш.
— Ні, сам концепт я знаю, але е-е, він тут є? Рівень?
— …Як ти взагалі вбив Дракона? Нарухіто, звідки ти взагалі прийшов?
— Я ж казав, із Ніхону.
— Знову ти за своє… Ну та байдуже. У кожному разі, те, що я стану авантюристом — це не лише ризик. Від цього є й користь. Для заробляння грошей краще мати більше рук, хіба ні?
— Ну, це правда. Але рівень, виходить. Ось воно що, тут є рівень…
— …Якщо тебе це так цікавить, попроси перевірити це в Гільдії авантюристів. Я не знаю, як це влаштовано в Імперії, але принаймні в Королівстві, ставши авантюристом, можна було отримати таку послугу.
— Серйозно? Чорт, не можна гаяти часу. Завтрашній план — стати авантюристами. Е-е, це виходить, треба йти реєструватися в профспілку, ні, у гільдію?
— Мабуть, так. Хоча в Королівстві й Імперії порядок подання заявки може відрізнятися, тож точно сказати не можу.
— Чудово, план дій на завтра вирішено! Головне — гроші, заробляймо гроші! Починається етап заробляння грошей!
— Який же ти енергійний, фу-а-а. Я вже піду спати. Ліде, тобі теж варто відпочити. Завтра я заплачу господарю заїзду, щоб ми могли залишитися тут на п'ять днів.
— Дякую за все, що ви для нас робите. Чи зможемо ми колись віддячити вам за таку доброту?
— Звісно, відтепер ви працюватимете без упину. Завтра, поки ми не повернемося, із заїзду не виходьте. Повідпочивайте в кімнаті, а потім пограйтеся у дворі. Дітям теж потрібен такий час.
— Погратися… значить. Щоб у нас з'явився такий час — ще вчора я й подумати про це не міг. Дякую, Босе, пане Ящур. Коли настане час працювати, тільки скажіть.
— Ой, я буду витискувати з вас усі соки, так що готуйтеся. Лазаре, я пішов спати. О котрій завтра встаємо?
— Гм, Гільдія авантюристів відкривається від самого ранку. Є ж авантюристи, які полюють на монстрів, що з'являються лише вранці. Краще вирушати раніше.
— Зрозумів, тоді з першими променями сонця починаємо діяти. А-а, як же хочеться почистити зуби. Треба буде переглянути й побутові умови. До речі, у кімнаті ж лежав папір для нотаток? Хіба в цих краях папір не є цінністю?
— Папір? Паперова продукція — це одна з головних галузей Імперії. Тож це не якась рідкість.
— Хм, здається, тут є певний дисбаланс у технічному прогресі. Будівлі й усе інше нагадують середньовічну Європу…
— Про що це ти?
— Та не зважай. Ну, я просто багатьох речей не знаю. Мабуть, ще часто про щось запитуватиму. Ну то ходімо спати. Завтра рано вставати.
— Ага, так і зробимо.
— Я вперше спатиму на ліжку. Не знав, що на ньому так міцно спиться.
— Розумію, після сну на камінні цінність ліжка відчувається особливо гостро. Ех, сумую за матрацом і пружинами, а не за соломою й тканиною…
Троє, кожен зі своїми думками, повернулися до кімнати.
Ніч минала спокійно. Сповнені надій на завтрашній день і визначивши свої цілі, Тояма та інші повернулися до кімнати й, лігши на ложе, дивовижно швидко поринули в сон.
— Так хочеться спати…
Записник, що лежав у кімнаті. Вмочивши кінчик пера в чорнило, користуючись тьмяним світлом свічки та місячним сяйвом із вікна, Тояма закінчив писати нотатку.
— Ну, десь так. …Інший світ, коли ти реально потрапляєш в інший світ, думок стає занадто багато, аж голова йде обертом. Ех, якби це була якась штука, де кажеш «відкрити статус» і все бачиш, було б значно простіше.
Схоже, тут, на жаль, такі звичні правила не працюють. Єдине, що нагадувало щось подібне, — це ті стрілки й сповіщення, які з'являлися в ключові моменти.
— Повністю довіряти їм — безглуздо, але й ігнорувати теж не варто. …Ну, на сьогодні досить, час спати. Завтра Гільдія авантюристів, о-о-о, хі-хі-хі. Чорт, одна лише назва «Гільдія авантюристів» піднімає настрій, цікаво, чи засну я взагалі після цього.
Діти, що збилися докупи на ліжку й сопіли уві сні, та Лазар, який спав стоячи в кутку кімнати.
— Ну, а що, непогано, іноді можна й так.
Тояма влігся на диван із соломи й тканини й миттєво провалився в сон.
Як і першої ночі, коли він вирушив на дослідження підземелля, він навіть не помітив, як поринув у глибокий, ніби блукаючий сон.
……
…
Йому наснився сон.
Серед оповитої туманом рівнини щось рухалося в цьому тумані.
Це відчувалося як щось знайоме, і водночас як щось геть невідоме.
Ще далі пробивалося світло. Погойдувалося світло каганця.
Будівля…
Не зчувся він, як уже дивився на цю будівлю знизу вгору.
Будівля, що вражала своєю круглою скляною фасадною частиною. Чомусь ця будівля палала. Іскри раз у раз розліталися.
Він торкнувся їх, але тепла не відчув. Раптом перед ним з'явилася вивіска.
『Ар&#хів Бальто€2』
Перш ніж він встиг зрозуміти значення цього напису, сон раптово урвався.
————
Запис Тоями:
Коротше, починаючи відсьогодні, я вирішив робити нотатки, коли матиму бажання. Ситуація все ще залишається незрозумілою, але головне — це те, що я живий, і це реальність.
Якщо я живий, я рухатимуся вперед, потураючи власним бажанням. Але життя не настільки просте, щоб усе можна було вирішити одним лише бажанням.
Щоб упорядкувати ситуацію та зібрати думки, я викладу в пунктах те, що мене турбує, і те, що я вже знаю.
Те, що я знаю:
1. Лазар і шмаркачі. Вони принаймні мої союзники й супутники. Раз вони тепер свої люди, я хочу здійснити й усі їхні бажання. Це вже стало моїм власним прагненням і бажанням.
2. Нинішня ситуація. Той ельф, я майже не зрозумів, що він казав, і вже мало що пам'ятаю, але він сказав, що я живий. Моє серце б'ється, я відчуваю голод, і навіть зараз, коли я пишу цю нотатку, мені страшенно хочеться спати. Відчуття власного тіла і найголовніше, відчуття при використанні Кірійяйби. Називати «попередній світ» трохи дивно, але все точно так само, як і тоді. Ну, і відчуття від убивства ворогів. Це теж те саме. Це не сон і не марення, я справді живий і перебуваю в продовженні. Наразі я зупинюся на тому, що прийняв це.
.
.
.
(П.П Цікаво, Нарухіто написав в нотатках що хоче виконати і всі бажання дітей, то якщо Ніко захоче заміж за нього, що він тоді буде робити, Драко явно буде ревнувати і тд. хд)
.
[Підпишіться на мій ТГ-Канал, щоб дізнаватись про вихід нових розділів та іншу інформацію: https://t.me/Cactus_Paradise_novel_manga]