Розділ 23 - Зупинімося в заїзді
— Е, серйозно? Ви справді дозволите нам тут зупинитися?
Нарухіто Тояма витріщив очі й випалив ці слова перед стійкою реєстрації.
Пошарпана дерев'яна будівля. У напівтемряві крізь вікна пробивалося вечірнє сонце, тьмяно освітлюючи кімнату.
— А що тут такого? Це ж заїзд. Якщо платиш — я поселю кого завгодно, доки вони дотримуються моїх правил. То що ви вирішили?
Непривітна гладка баба… тобто пані.
По той бік стійки вона гойдалася в кріслі-гойдалці, пахкала люлькою й важко зітхала.
Виникало бажання спитати, чи не начхати їй на сферу обслуговування, але Тояма стримався. Нарешті з'явився шанс здобути місце для сну. Не можна його втрачати.
— Так! Так, ми зупиняємося, зупиняємо-о-ось!
Він збирався про щось домовлятися, але наступної миті відкинув усі ці думки й просто підняв руку.
Він більше не хотів ходити. І не хотів знову отримати відмову.
Дванадцять.
Саме стільки заїздів відмовили їм, після того, як вони залишили квартал злиднів.
Схоже, діти в убогому одязі, лізардоніанець, який належав до дискримінованої раси, та підозрілий тип із поганим поглядом, на якому лише плащ був розкішним, не здавалися власникам хорошими гостями.
Він із останньою надією прийшов до цього затишного, віддаленого від шуму дешевого заїзду й страшенно хвилювався, що їм відмовлять і тут, але…
— Добре. Скільки вас?
Але ця непривітна баба виявилася іншою.
— Усі! Перекличка!
Тояма, який від утоми став надто збудженим, гукнув до юрби за своєю спиною.
— Один!
— Два!
— Три!
— Чотири!
— П'ять!
— А-у!
Схоже, вони були ще досить бадьорими. Здавалося, втомився один лише Тояма. Мабуть, тому, що в сучасному світі йому не доводилося годинами блукати пішки в пошуках готелю.
— Семеро, яка велика компанія. Ви що, родина?
— Ні, це працівники та керівництво. Я просто всією душею ненавиджу цю нісенітницю про «затишну домашню атмосферу на роботі».
Бо такого просто не існує. Якщо на роботі «домашня атмосфера», це означає лише одне: «Сиди тут вічно й працюй без упину, це ж твій дім».
Тояма згадав, як колись попався на обман у журналі з оголошеннями про роботу, і на мить у його очах промайнула жага вбивства.
— Не розумію, про що ти кажеш, але за таку ораву це коштуватиме одну велику мідну монету або десять мідних монет за ніч. Що скажете?
— Забирайте! Тримайте, грабіжники!
Ціна була значно вищою за ринкову, і Лазар аж очі витріщив. Проте геть виснажений Тояма повністю це проігнорував і вивалив вміст гаманця на стійку.
— Хто тут грабіжник, от же ж! Хм, ти вдягнений більш-менш пристойно. Але від інших трохи тхне. У дворі є цуберко з водою, тож перш ніж іти до кімнати, витріть тіла. Рушники беріть на сушарці у дворі, а як закінчите — поверніть сюди.
Пх-х — господиня випустила пасмо фіолетового диму й вказала на шлях до внутрішнього дворика. Здавалося, туди можна було вийти просто з холу.
— Оце так «гостинність»… Але мені подобається. Що це за відчуття фентезі? Я аж захвилювався.
— Нарухіто, скористаємося її добром і помиємося. Шановна пані, дякуємо за вашу ласку.
— Фень, це входить у вартість. Якщо хочете їсти — на першому поверсі є їдальня. Це за окрему плату, але смак я гарантую.
— Вибач, бабо. Я вже порожній, як барабан.
Тояма майстерно показав порожній гаманець, попередньо заховавши в долоні лише золотий жетон авантюриста.
— Тц, злидар. Ну та байдуже, тільки не влаштовуйте мені проблем… І гляди, щоб оці шмаркачі були ситі.
Господиня звузила очі й подивилася на дітей.
Усі попередні власники заїздів дивилися на них як на брудне сміття, але ця стара була іншою.
Жаль і дрібка тепла.
— Ой, усе гаразд, тітонько! Бос дуже добрий!
Ніко випростала груди й відповіла без жодного остраху.
— Ага-а, чувак нас ще й частує-е.
Перо посміхнувся й відповів протяжним голосом.
— Хм, виховання є… Гей, ти, підійди-но.
Звузивши очі й торкнувшись маленьких порівняно з її обличчям окулярів, господиня поманила Тояму пальцем.
— М-м?
— Коли їдальня зачиниться, зазирни сюди. Залишилося трохи їжі, нагодуєш своїх шмаркачів.
Притишеним голосом господиня передала Тоямі.
Тояма був щиро здивований. За той короткий час, що він ішов містом із дітьми та Лазарем, усі перехожі кидали на них лише жахливі погляди.
Серед них був навіть дядько, який прямо причепився до них.
Він силою намагався забрати Ніко, тож Тоямі довелося затягнути його в підворіття, зламати п'ять пальців і відгателити по яйцях, завдяки чому все й обійшлося.
Він на власній шкурі відчув, що жителів кварталу злиднів, містяни взагалі не вважають за людей.
— Б-бабо, твоє ставлення таке, ніби тобі начхати на сферу обслуговування, але ти справді добра людина.
— Фень, іди вже мийся. Від вас тхне так, що терпіти неможливо… Особливо від тебе, сильно тхне густою кров'ю, от же ж.
Цундере-баба вигнала Тояму геть. За її зморшкуватим обличчям очі, сповнені світла розуму, на мить звузилися, ніби пропікаючи Тояму наскрізь.
— Не розумію, про що ти. Дякую, бабо, ми скористаємося водою.
Тояма помахав рукою й попрямував до внутрішнього дворика.
Широкий дворик був укритий газоном, там сушилася білизна, а під маленьким навісом від сонця стояло велике цуберко.
Стара дерев'яна будівля з дешевої цегли та потемнілого від часу дерева виглядала як справжнісінька фентезійна споруда, що трохи підняло настрій Тоямі.
— …Хороший заїзд, Нарухіто.
Погладжуючи траву у дворі, прошепотів Лазар.
— Та взагалі, ця баба явно не проста. Але добре, що ми знайшли де переночувати до заходу сонця. Коли нам відмовили у восьмому заїзді поспіль, я вже почав панікувати.
— …Ну, здебільшого це через мене. Добре, що ця господиня виявилася сміливою.
— Дискримінація, чи не так? Ну, таке є всюди.
Дискримінація. У його колишньому світі вона теж існувала. Раса, походження, обставини. Здається, у будь-якому світі людська сутність однакова.
Від цієї темної сторони людської природи Тояма чомусь відчув полегшення——
— Ой-ой-ой! Вода, яка чиста вода! Ані каламутна, ані не смердить!
— …Не можу повірити, це не питна вода, її справді можна використати, щоб помитися?
— Вчіться, хлопці, це і є життя нагорі! Босе, прошу, мийся першим!
— Прошу!
— А-у!
Спостерігаючи за радісними дітьми, він трохи всміхнувся.
"Люди — гниди, і ворогів довкола повно. Але…"
— Не самі лише вороги довкола, Лазаре.
— М-м? Ти щось сказав, Нарухіто?
— Та нічого. Гей, ви, спочатку помийте… Ніко-о-о-о-о?! Стій, стій!! Ти чого це просто так роздягаєшся?!
Тояма в паніці зупинив Ніко, яка перед цеберком уже збиралася зняти з себе одяг.
Незважаючи на її вік та той спосіб життя, її тіло мало виразні форми, через що Тояма занервував ще більше.
З-під підтягнутої сорочки виглядала талія, біла, мов порцеляна, із красивими вигинами.
— Е? Але ж, пане Босе, якщо не зняти одяг, я не зможу витерти тіло.
Ніко спантеличено схилила голову.
— Ти ж дівчина, блін! Так, одяг назад! Живіт не виставляти! Гей, Ліде, як ви зазвичай миєтеся?
Повертаючи одяг Ніко на місце, він запитав у ватажка сиріт Ліда, який спокійно стояв поруч.
— Е? Та ми майже ніколи й не милися… Хіба коли йшов дощ, ми всі знімали одяг і купалися під ним.
Лід замислено почесав потилицю.
Його власне дитинство теж було не солодким, але, здається, не до такої міри.
— ОУ… Серйозно…? Схоже, доведеться вчити вас навіть тому, як митися…
Знову відчувши всю жорстокість світу без соціального захисту, пробурмотів Тояма.
"Чистота."
Це була одна з найважливіших речей у житті Тоями. Звісно, йому не подобалися бруд і сморід, але головною причиною залишалося збереження здоров'я за допомогою гігієни.
Він ще не перевіряв, але, мабуть, медицина тут знаходиться на звичайному фентезійному рівні й не сильно розвинена.
Важко уявити, що ця дивовижна магічна сила, подібна до тієї, яку мала ця золотава потвора-свята діва, є скрізь. Це, скоріш за все, виняток.
Епідемії, місцеві хвороби та методи їх лікування — про цей світ треба було ще багато чого дізнатися.
Коли все вляжеться, треба буде поговорити з Лазарем. Тояма погладив підборіддя. А що, це ж цікаво!
Це інший світ. Звичаї, устрій, закони — усе геть інше. Скіли, дракони, святі діви.
Але є речі, які не змінюються.
Його сила працездатна й у цьому світі, і абсолютні принципи залишаються незмінними.
Ворогів можна вбивати. Тоді немає жодних проблем.
Це ставало захопливим.
Тояма й сам не помітив, як на його обличчі з'явилася лиховісна посмішка. Вузькі очі звузилися, спотворюючись від темної втіхи.
— Пане Босе, ти навчиш нас?! Я хочу навчитися! Ура-а! Пане Босе, ти навчиш нас, як митися—
Ніко, не здогадуючись про це, по-своєму витлумачила слова Тоями й почала радісно стрибати.
Лід і Перо заздрісно забурмотіли, а Лука просто мовчки спостерігав…
— Хі-хі! Пане Босе, ти такий добрий, ти мені подобаєшся! Я обов'язково все запам'ятаю! Навчи мене, як митися!
Ніко щиро посміхнулася Тоямі.
"Чорт, це ж кримінал. Може, попросити ту господиню? Навчати дівчинку таких речей самому — це вже занадто…"
— Фень, у мене лишилося трохи мила, від вас так смердить, що терпіти неможливо, тож беріть… Гей, ти, а це що ще таке?
"Прийшов кримінал."
Так вдало й водночас невдало цундере-баба, не почувши основного, вловила лише найважливіше й вилупилася на Тояму.
— ОУ… Відчуваю, діло кепське. Лазаре, рятуй.
— Ліде, Луко, Перо, Сіро. Слухайте уважно: чоловікам не варто перебувати в одному приміщенні з оголеною дівчиною. Як джентльмени, ви повинні поважати жінок. Зрозуміли?
— — — Так, пане Ящер!
Ні, Лазар, який виявився тим ще типом, уже кинув Тояму й зайнявся хлопцями.
"У нього точно є такі звички. На спільній вечірці він точно непомітно втік би з найвродливішою дівчиною, ну й тип", — Тояма знизав плечима й спробував непомітно піти.
— Ніяких «ну й тип»! А ну стій! Ти що це зібрався робити з дівчинкою?!
Його міцно схопили за плече. Ого, яка сила!
— Ой, тітонько, ні! Бос не збирався знущатися з мене! Він просто сказав, що має навчити нас митися!
Ніко кинулася заступатися, але її слова лише зачепили стару за живе. Схоплене плече аж затріщало.
— Ніко, дякую за турботу, але краще помовчи. Зараз баба вбиватиме вашого Боса.
— Хто це тут баба?! Мені, між іншим, лише сімдесят п'ять!
— Глибокий пенсійний вік!! ҐА-А-А?!
Поки Тояма волав від болю, Лазар вчив хлопців, як митися.
Вони вперше дізналися про дивовижні властивості води, окрім пиття. На їхніх обличчях сяяли дитячі посмішки, а під заходом сонця лунав сміх.
— Хонгя-а-а-а?! Ах ти ж, бабо-о-о?! Не смій неповажливо ставитися до шукача вищого рангу, чуєш, ти-и-и!!
— Що ти збирався зробити з цією невинною дівчинкою?! Хтивий дідуган! Тобі ще сто років учитися!
— ҐА-А-А-А-А-А-А-А?! Знову промежина тріщи-и-ить!
Огидні крики лунали з глибини внутрішнього двору. Лазар на мить повернув голову в бік криків, а потім одразу ж знову повернувся до дітей.
"Друже, бувають часи, коли я не можу допомогти" — тихо прошепотів він.
…………
……
…
— Спь-спь.
— Го-го, га-га.
— Су-су.
— Усі заснули. …Якщо подивитися, вони звичайні діти. Такі, яких дорослі повинні захищати.
Лазар із ніжністю дивився на дітей, які спали на великому ліжку з соломи та тканини.
Отримавши від цундере-баби залишки їжі, вони їли їх із сяючими очима й сльозами на щоках, після чого напруга остаточно спала, і вони миттєво заснули.
— Не заперечую, що ми нажили клопоту. Ой-ой-ой, ця клята баба. Вона сильніша за будь-якого авантюриста… Ну, у будь-якому разі, дякую, Лазаре.
Тояма відкинувся на спинку бідного дивана й звернувся до Лазара, який сидів навпроти.
— За що?
— Тоді, коли я вирішив урятувати Ніко й цих шмаркачів, це було завдяки твоїм словам. Я справді збирався кинути їх у той момент.
Тоді він вважав це найкращим рішенням. Забрати Лазара з кварталу злиднів і не створювати зайвих ворогів.
Якби він зробив той вибір, він би не побачив цієї картини. Шкодування не було. Тояма повністю задовольнив своє бажання.
— Хе, та що ти таке кажеш. Ні, Нарухіто. Вирішував і діяв ти сам. Те, що вони зараз спокійно сплять — це результат твоїх дій, я нічого не вирішував.
— Усе одно дякую.
— …Ну що ж, тоді я просто прийму це.
Єдиними джерелами світла були маленька свічка та масляний каганець.
Він відчинив вікно.
Це місто Авантюристів мало значні перепади висот. Оскільки заїзд стояв на пагорбі, звідси відкривався вид на місто з невеликою кількістю вогнів.
Удалині деякі місця сяяли яскравіше. Коли настане ранок, треба буде оглянути місто. Він зовсім не знав місцевості.
— Ага, і ще, Лазаре, я хотів би обговорити найважливіші питання.
Відчуваючи нічний вітер із вікна, Тояма тихим голосом прошепотів:
— Ага, я теж про це думав. Вибач, але грошей, які я встиг забрати зі схованки, небагато. Мабуть, заїзду вистачить лише днів на п'ять.
— П'ять днів — це вже чудово. Тоді ми поспішали й не змогли нормально поговорити. Лазаре, що ми робитимемо далі?
П'ятиденний запас часу — це вже добре.
Чим більше часу є на те, щоб вигадати спосіб заробітку у іншому світі, тим краще.
— У-у-м… Б-босе, можна й мені послухати? Вибач, я заснув…
Один із дітей прокинувся від голосів Тоями й Лазара.
Потираючи очі, він підвівся.
— Ліде, спи. Ти й так увесь перебитий.
— Та я проспав годину, і мені вже набагато краще. Благаю, я не заважатиму. Але ж відтепер ми під вашою опікою. Як їхній представник, я хочу взяти участь у розмові.
Хоч він і одужав, але ж його вдарили ножем у живіт. Тояма трохи здивувався його стійкості.
— Що думаєш?
Він перевів погляд на Лазара.
— Ну, чому б і ні? Ти й сам помітив, Нарухіто, але Лід кмітливий не за роками. У вмінні мислити він перевершує більшість дорослих.
— …Змінимо місце?
На слова Тоями Лід розплився в широкій посмішці.
Двоє дорослих і одна дитина. Ніч усе ще тривала. Обговорювати плани з тими, з ким ти на одній хвилі, було досить приємно.
Навіть в іншому світі це було весело.
…………
……
…
~Церква Ангелів, святилище~
— Фом-фом-фом, фу-фу-фу-фом, фу-фу-фу.
Це було святе приміщення, куди за двохсотлітню історію Церкви Ангелів мали право входити лише спадкові Єпископи та обрані.
— Ха-а, оце час справжньої насолоди. Золоті, блискучі білі золоті монети. М-м-м.
Жінка з довгим білим волоссям до попереку, зібраним у пучок, та очима-щілинками. Розстебнута чорна сукня черниці — цей неформальний вигляд вона дозволяла собі лише в цій кімнаті.
Приміщення було обставлене найрозкішнішими меблями, привезеними з процвітаючого Королівства.
— Мої милі, любі золоті монетки, а-а, які красиві… Дохід від ангельської пудри за цей місяць, плата за використання благословення Ангела, тобто пожертви, теж чималі, а-а, Імперіє, живи вічно…
На чорному блискучому столі горою лежали білі золоті монети. Вона з насолодою зітхала й витирала кожну монету ганчіркою.
Очільниця Церкви Ангелів. Це була мить справжньої блаженства для тієї, кого називали Єпископом.
Проте сьогодні вона, що було дивно, зупинилася, протерши лише з сотню монет. Зазвичай вона продовжувала це захоплення з гарячим подихом удесятеро довше.
— Ха-а, голова болить, справді. Хто б міг подумати, що Дракона Колекціонера вб'ють… А-а, але я справді виклалася на повну! Проскочила, я ж проскочила це випробування!
Причина головного болю.
Вбивця Драконів. Величний подвиг, який за всю історію не лише Імперії, а й усього людства можна було перелічити на пальцях.
Для неї як голови Церкви це було справжнім лихом. Стримати лицарів Церкви, цих тупоголових качків, які безглуздо зреагували на вбивство Дракона, та принципових ангельських фундаменталістів, які при кожній нагоді критикували абсолютність Дракона.
Церква Ангелів не була єдиним цілим. Ця величезна організація, яка підтримувала рівноправні стосунки з Імперією, здригнулася від падіння цього величезного каменя під назвою «смерть Дракона Колекціонера».
— Ну, принаймні я попросила Свуі просто стежити. Інші фракції теж не такі дурні, щоб чіпати цього Вбивцю Драконів у такий момент.
І найгірше — це сам Вбивця Драконів.
Досі не віриться, але сьогодні цей чоловік справді встановив із Драконом Колекціонером фактично рівноправні стосунки.
Він прямо висловив свою думку Дракону, вищій істоті, і навіть збирався битися знову. А те, що він зачепив і того потворного діда, взагалі викликало в неї не просто здивування, а навіть легкий сміх.
Вона бачила це на власні очі, тому розуміла.
Цей чоловік — отрута. Вона не хотіла мати з ним справ. Але й залишати його без нагляду було лячно, а про усунення й мови бути не могло.
Тоді точно почнеться повномасштабна війна між Драконом і Церквою. Від побічних наслідків може загинути й сама Імперія.
Вона любила цей світ і цю країну, а точніше — грошову систему та багатство.
Щоб зберегти цю любов, їй доводилося підтримувати нинішній лад.
Лицарі Церкви, які через абсолютизацію Дракона відчували до Вбивці Драконів безпідставну ворожість чи заздрість, та фанатичні ангельські фундаменталісти, які намагалися перетягнути Вбивцю Драконів на свій бік.
Думок було забагато, тому вона відправила свій найсильніший козир просто стежити за ним.
Вона планувала використати її як сторожового пса, щоб не підпускати лицарів та фундаменталістів, але зараз Єпископ почала відчувати страшенно погане передчуття.
— …Свуі ж у порядку, правда? Я казала їй зробити все красиво, але ж вона істота з вищого виміру. Вона ж не стане без потреби втручатися в справи інших, правда? Усе ж добре?
Її власна навичка шепотіла їй.
"А-а, це провал, от же ж."
— Ні-ні-ні, усе добре, усе в порядку. Я ж казала їй допомогти, якщо виникне небезпека, але більше нічого не казала. Ага, зробити послугу — це нормально, але ж Свуі розуміє, що той чоловік — власність Дракона Колекціонера, і якщо вступити з ним у зв'язок, це викличе гнів Дракона.
Проте вона, намагаючись прогнати ці думки, терлася щокою об золоту монету й швидко бурмотіла собі під ніс.
— Ой, а це що? Чому холодний піт не зупиняється? Ні-ні, усе добре. Усе в порядку, правда ж? Це ж Свуі, свята діва! Вона не стане проявляти надмірну цікавість до звичайної людини. Вона навіть не контактуватиме з ним. Так, і те що регулярна доповідь затримується, і те що моя навичка шепоче про жахливі речі — це все просто здалося, угу.
Коли її швидка мова досягла піку,
Найкраща інквізитор на її службі виникла просто з порожнечі.
— Я повернулася, Єпископ. Вибачте, що запізнилася.
Маленька біла сукня черниці з'явилася так, ніби це було само собою зрозумілим. Голова Церкви сприйняла появу верховної святої діви Церкви як належне.
— Кхм, Свуі, добре, що повернулася. Схоже, ти виконала доручення. Той Вбивця Драконів спустився до міста Авантюристів, але ж нічого особливого не сталося, правда? Правда? Правда?
Намагаючись тримати себе в руках, але під кінець майже благаючи, Єпископ запитала у святої діви.
— Хі-хі-хі. Так, як ви й наказували, Єпископ, Свуі простежила за ним. Схоже, він знищив людей з Круків.
Зберігаючи байдужий вираз обличчя, але з властивою їй чарівністю, свята діва показувала знак V й почала доповідати.
— Круки?! Е, той чоловік у місті ще й дня не провів, правда? Е, він так швидко встряг у неприємності? К-кхм, ну та байдуже. Якщо цієї шкідливої пташки стало менше, то це лише на краще, а крім цього більше нічого не сталося, правда? Я казала, що можна зробити йому послугу, але ти ж розумієш, Свуі? Він — власність Дракона, і—
Вона знала, що він спустився до міста після звільнення від Дракона, але ж не минуло й дня. А він уже зазіхнув на табу цього міста.
Ну, він же вбив Дракона. Звісно, він і Круків уб'є без роздумів. Божевілля — це так страшно, — неуважно подумала Єпископ.
— Хі-хі, не хвилюйтеся. Вам навіть не треба казати, я знаю ваші думки, Єпископ, адже я ваша свята діва.
Свята діва дістала щось із пазухи.
Як кішка, яка показує господарю свою здобич.
Єпископ із посмішкою матері, яка дивиться на дитину, спостерігала за цим, спостерігала…
— Свуі, ти… чим ти ду-у-у-умала………………………………………………………………………………………………………Чому-у-у-у????
Вона заніміла.
Пергамент, який показувала свята діва. Пергамент, де букви танцювали, мов живі істоти — у її пам'яті існувало лише одне таке явище.
— Я отримала кровну печатку Вбивці Драконів на Приджі-скрол! Хі-хі, я виконала його прохання з умовою заплатити 50 білих золотих монет до наступної зими. Як ви й казали, Єпископ, я красиво й непомітно зробила йому послугу!
Кішка пишалася спійманою цикадою. Ніби казала: «Похвали мене, похвали!»
Що господар може зробити з такою кішкою? Нічого, геть нічого.
— ????????
За спиною Єпископа розгорнувся космос.
Так, небо, безліч зірок у небі, невже ноги людей Другої цивілізації досягли навіть цих зірок?
"Е, чому? Навіщо?"
— Сву-у-у-у-у-і-і-і?! Н-навіщо, навіщо ти це зробила…
Її голос уже просто тремтів. Вона не хотіла дивитися на реальність, але прямо перед нею на сувої присяги виразно стояла кровна печатка.
— П-просто Вбивця Драконів, як і ви, Єпископ, виявився настільки людиною… що я мимоволі згадала про вас.
Свята діва чомусь почервоніла й палким поглядом подивилася на Єпископа.
Єпископ, навпаки, зі зблідлим обличчям дивилася на високу стелю.
"А-а, Церква Ангелів може скінчитися за мого правління."
— А-а, ось воно що, зрозуміло, ну так, зрозуміло-о, вони були схожі-і, нічого не поробиш, угу.
"Хі-хі-хі, чи не забрати б і мене у світ зірок? Е, що це, сон? Вбивця Драконів і Приджі-скрол? Угу-у? Е, що, тобто це як? Наділи на нього нашийник Церкви? На улюбленця Дракона самі надягли нашийник? Добре-е, мама сьогодні збереться й виставить Дракону середній палець, влаштувавши повномасштабну війну? Якщо вклонитися цим фанатичним дурням-фундаменталістам і підняти всіх святих дів та качків проти Вбивці Драконів, чи є хоч один шанс? А-а, все, я більше нічого не знаю."
— А-бу-бу.
Завалилася.
Пускаючи бульбашки, вона. Голова Церкви Ангелів, Єпископ Каноса Тіель Фільд, завалилася на стіл, завалений золотими монетами.
— Єпископ?! Чому?!
— А-бу-бу-бу.
Навіть непритомніючи, її навичка та розум працювали на повну потужність.
Вона думала про те, як виправдовуватися перед Драконом, чи боляче горіти у вогні, і про те що треба спитати у того дурня Клана, як це було.
І нарешті, заплющивши очі, Єпископ перестала думати.
.
.
.
(П.П Ну що ж, Єпископ ще та дура, навіть не представляє що буде далі, ха-ха...)
.
[Підпишіться на мій ТГ-Канал, щоб дізнаватись про вихід нових розділів та іншу інформацію: https://t.me/Cactus_Paradise_novel_manga]