Розділ 22 - Покиньмо квартал злиднів
— Нарухіто!! Слава богу, ти цілий!!
— А, чувак! Чувак! Ти поранений?
Завершивши все, Тояма повернувся до місця, де домовлявся зустрітися з Лазарем.
До схованки Лазара — у внутрішній дворик покинутого будинку.
— О, Лазаре, спритно ти розібрався, молодець. І я повернувся, усе в порядку, Ніко, це просто подряпина.
Чесно кажучи, рука, пробита болтом з арбалета, дико боліла, але Тояма приховував це.
— Лазаре, а де ті двоє?
— Хлопця в кепці я напоїв ліками й поклав спати… Але щодо того короткостриженого — у нього сильна кровотеча. Наклав джгут, але, чесно кажучи, краще на диво не сподіватися.
— Лід…
Ніко сиділа із заціпенілим обличчям.
На дошці з будівельного сміття, що слугувала убогим ложем, лежали Лука й Лід.
Лука спав із сумирним обличчям, а от Лід — зовсім ні. Спотворене болем, зблідле обличчя вкрилося липким потом.
— …Серйозно?
З першого погляду було зрозуміло, що стан кепський. Тояма приголомшено пробурмотів.
— …Це, цей голос… чувак, це ти?
Мабуть, зреагувавши на слова Тоями, Лід розплющив очі й спробував піднятися, але від болю одразу ж знову ліг.
— Лід! Не підводься!
— В-вибач, я, я завдав тобі клопоту…
На диво, слова Ліда були зовсім не докором Тоямі за те, що той не встиг.
— Все гаразд. Я з усім розібрався. Не переймайся.
Тояма тихо присів біля Ліда.
Він витер пальцем липкий піт із маленького лоба. Його шкіра була холодною.
— Р-розібрався… Хе-хе, ти все ж… неймовірний…
Обличчя виражало біль, але посмішка Ліда виглядала болісною.
— Лід, кров…?!
— Не можна, хлопче, зараз не розмовляй. Рана розійдеться.
Повільно, на пов'язці навколо живота Ліда почала розпливатися червона пляма. Лазар стривожено зупинив Ліда.
— Хе-хе. Це ж моє тіло. Я чудово… розумію… Вже все, марно. Ніко, вибач, але доглянь за всіма.
— Зачекай, ні, я не хочу! Не треба так! Чувак і пан Ящур урятували нас, не кажи такого!
Ніко була на межі сліз. У великих очах забриніли сльози.
— …Ага, і це… найбільше мене пригнічує. …Людині, яка поставилася до нас як до рівних, ми завдали… Кха! Кха!
У кашлі змішалася кров. Ушкоджено внутрішні органи. Не миттєва смерть, але рана, від якої неодмінно помреш.
У стилі того типка. Тояма пошкодував, що не помучив той смітник трішки довше.
— Усе гаразд, відпочивай. Загоїться, і ми знову——
Це була просто втіха. Він і сам розумів, що це не загоїться.
— Хе-хе, ти ж і сам розумієш? Все, марно. Для мене це кінець… А-а, дідько, я ж тільки-но, знайшов… мету.
— Лазаре…
Тояма покликав Лазара, який стояв поруч.
Проте надійний чоловік-ящур лише повільно хитав головою.
— Вибач… Я нічим більше не можу допомогти.
— Я хотів… стати таким, як ти… Ходити власними ногами… Обирати за власними мірками… Я хотів… такої сили.
Це було марення. В очах Ліда райдужка все більше темніла, втрачаючи світло.
— Уперше… а-а, я дізнався, що таке повага. Мрія… у мене з'явилася мрія… Мета… стати таким, як ти.
Кінець життя був близько.
Тояма це чудово розумів.
— Годі, Ліде. …Ти й так страшенно крутий хлопець.
Він стиснув цю маленьку ручку. Сили в ній майже не було.
— Вибач, вибач, прокляття, не хочу вмирати, не хочу… вмирати.
Сльози градом котилися з очей Ліда. Ані Тояма, ані Лазар не мали змоги це зупинити.
Ніко теж усе зрозуміла. Стримати сльози вона більше не могла.
— Лід…
Тояма проклинав власну безпорадність.
Він дізнався результат своїх бажань. Що змінилося між ним теперішнім і тим малим у дитинстві?
Він зміг убити сильних, які чавили слабких.
Але це й усе. Урятувати слабкого він не зміг.
"Так само, як і тоді…?"
Таро. Втрачений друг. Убитий друг. Нічого не змінилося. Усе так само, як і тоді. Тояма нікого не може врятувати.
— А-а… ні, я ще…
Лід затремтів.
Смерть, що підкрадалася, ставала все виразнішою всередині нього.
Нарухіто Тояма раптом стиснув його руку й тихо прошепотів:
— …Заплющ очі. Я поруч.
— …Ч-чувак.
Лід на мить розслабив тіло, ніби заспокоївшись.
Із уст Тоями раптом вирвалися рядки стародавнього вірша про смерть, прочитаного в якійсь книжці.
"Думав, що не знатиму завтрашнього дня, але саме цей день до заходу сонця такий сумний для людини."
Той, хто йде, і той, кому залишається тільки проводжати.
Безпорадність людини й абсолютність смерті — це не змінюється в жодному зі світів.
— Е…
— Я теж. Колись неодмінно помру. Настане час, коли я прийду в те саме місце, що й ти.
Смерть. Тояма знає її. Важке, холодне, безкрає відчуття.
Безпорадність.
Перед лицем смерті можна зробити так мало. Єдине, що він міг зробити для дитини, яка помирала — це тільки це.
Тояма не відводив погляду від Ліда. Він тихо промовляв:
— ——Там неодмінно є холодна вода. Ліде, коли ти прокинешся вранці, ти перш за все підеш туди.
Це була картина. Він хотів передати йому хоча б те, що місце, куди той іде, не страшне.
— …Угу.
Тон Ліда став схожим на мову малої дитини.
— Це місце тільки для тебе. Там більше немає нікого, хто міг би завдати тобі болю. Ти можеш пити цю холодну воду й купатися в ній скільки захочеш, ніхто тобі й слова не скаже.
Так і має бути. Жити — це так важко. Тож нехай хоча б смерть, це підсумкове місце, буде——
— Угу… М-можна?
— Ага, звісно можна. Це місце, де є тільки ти й ті, хто тебе любить. Ти житимеш там тихо й спокійно. Напившись води, ти заснеш на траві й квітах. Вітер лагідно гладитиме твоє тіло, а якщо подивишся на небо — високо-високо там плаватиме одна-єдина хмаринка.
——Нехай це буде хоча б лагідне місце. Це була лише молитва Тоями.
Із кожним словом Тоями подих Ліда ставав слабшим. Проте він ставав сумирним.
— Не треба нічого боятися. Не треба нічого лякатися. Ти просто підеш туди раніше за інших. Не хвилюйся, інші прийдуть пізніше.
— …Л-Лука теж?
Із куточка рота Ліда потекла цівка крові.
— Ага.
Тояма кивнув.
— Н-Ніко теж? Перо й Сіро теж?
— Неодмінно.
Він кивнув.
— І т-ти…
— …Ага, я постараюся.
Він не був упевнений, що зможе потрапити в таке лагідне місце. Але зараз він збрехав.
— О-ось як… Ч-чувак, це ж чудово.
— Ага, авжеж.
У голосі Ліда більше не було страху.
— З цього… міста піти… Я хотів розпочати… Хотів стати таким, як ти…
— Ага, ми підемо, Ліде. Покиньмо квартал злиднів. Більше ніхто не завдасть тобі болю.
— О-он як… Дя-кую…
— Добраніч, Л-Лід——
Тояма міцно стиснув руку Ліда, із якої витікала сила, і пильно дивився в очі, де згасало світло.
— Може, допомогти цій дитині…?
Мороз пробіг від п'ят уздовж усього хребта.
Голос пролунав із-за спини. На диво, ані Тояма, ані навіть Лазар, який мав би досконало володіти маскуванням, не помітили наближення власника цього голосу.
— ?!
— Хто це?!
Повна поразка в пильності.
Різниця в силі між цією дівчиною та Тоямою й Лазарем проявилася відразу.
Тояма витріщив очі, глянувши на дівчину.
А-а, знову це.
Достатньо одного погляду, щоб зрозуміти.
— Ого, оце так вбивчий намір. Сумно.
Істота з вищого виміру, без сумніву. Зовсім інший рівень. Потвора з найвищої висоти, як і Драко чи той м'язистий дід Бернал.
Зовні вона виглядала зовсім малою, якщо не придивлятися, її можна було б прийняти за однолітку Ліда чи Ніко.
Низька на зріст, не більше 140 сантиметрів. Золотаве каре, чисті, як джерело, блакитні очі пильно дивилися то на Тояму, то на Лазара.
— Тц, ти… десь я тебе… Зачекай, Лазаре.
— Твоя знайома? Нарухіто.
— Здається, у будинку Драко… Та, що була в Посольстві.
Біле вбрання черниці нагадало йому її. Вона скинула капюшон, але ця прикраса, схожа на шарф, закарбувалася в пам'яті.
— О, ти запам'ятав мене, пане Вбивце Драконів. Привітики, я Свуі, верховна свята діва Церкви Ангелів.
Дівчинка безтурботно махала ручкою.
Тоямі й Лазарю було не до сміху. Із кожним її рухом тіло реагувало на цю жахливу ауру.
— Свята діва?! Зброя Церкви Ангелів — і чому вона тут?
— Сумно. Як грубо таке казати. …Ну та байдуже, краще скажи, та дитина ось-ось помре. Тобі байдуже?
Дівчинка нахилила голову. Наче й людина, але водночас ні. Ця чужорідність, здавалося, отруювала повітря навколо.
— …Не байдуже, а тобі що до цього—— Ні, зачекай, ти ж лікувала того чувака, якого Драко спопелила.
Говорячи це, Тояма згадав: точно, вона ж лікувала того типка, якого Драко перетворила на вуглинку.
— А, той дурень Клан. Фень, краще б він одразу здох, але він вижив. Єпископ наказала, тож довелося лікувати, отак.
Вона виглядала так, ніби їй абсолютно байдуже, чисті блакитні очі дивилися кудись у далечінь. Щоб не піддатися цьому дивному ритму, Тояма вирівняв дихання.
— Можеш вилікувати?
Тоді й Ліда теж.
— Легко-о.
Дівчинка відповіла на слова Тоями, показавши знак V.
— …Умови? Ти ж не просто так з'явилася саме в цей момент. Точно не з доброти сердечної?
— Н-ну, Єпископ сказала стежити за тобою. Сказала зробити все красиво. Н-ну, і що це означає — красиво?
Дівчинка почухала підборіддя вказівним пальцем, як дитина, і замислено протягнула.
Зовні вона була милою, наче ангел, але стояти навпроти неї було страшенно моторошно.
Для Тоями це було так, ніби монстр набув людської подоби.
— Чувак, ця дівчинка…
Ніко, схоже, нічого не розуміла. Вона здивовано дивилася, як Тояма й Лазар тремтять перед дівчинкою її віку.
— Не рухайся, Ніко, повільно відходь до Лазара.
— У-гу.
Але вона була розумною дитиною. З тону Тоями вона миттєво зрозуміла, що справа серйозна, і дрібочучи побігла до Лазара.
— …Та не треба так насторожуватися. Ех, я що, зробила тобі щось погане?
— Коли миша бачить змію, це природно лякатися, хіба ні? Якщо не усвідомлюєш, що ти змія, то хоча б не підходь так близько, добре?
— Ого, які складні слова. Прямо як Єпископ, фу-фу-фу.
Навіть відповідати на її жарти вимагало зусиль. Здавалося, варто виявити хоч краплю жаги вбивства — і все скінчиться вмить.
— Кха…
— Лід…!
— Ой, здається, часу майже не лишилося. …Що робитимемо? Пане Вбивце Драконів, врятуємо цю дитину?
— …Нарухіто, це не занадто підозріло? І взагалі, чи справді вона може вилікувати?
— Фу-фу-фу.
Ні, вона може.
Тояма це знав. Того лицаря, якого Драко перетворила на вуглинку, ця дівчина точно повернула до життя.
Часу немає.
Він не мав часу з'ясовувати її цілі чи причини. І, на відміну від того покидька, якого він щойно прикінчив, катувати цю дівчину було неможливо.
Варто їй захотіти — і вона вб'є і Лазара, і Тояму за одну мить. Безнадійна різниця в силі, яку було видно з першого погляду.
Вибору практично не було.
— …Н-не хочу… помирати…
— Пробурмотів Лід, плюючись кров'ю.
— Я хочу… жити…
Це була справжнісінька жадоба до життя.
Таро загинув. У нього навіть не було шансу врятувати свого кошлатого друга, вони попрощалися без жодного вибору.
А що з цими дітьми?
Якби тоді у нього була сила і шанс урятувати друга, що б він зробив?
— …Дурню, та хіба тут є над чим думати.
Заплющивши очі, він чітко почув за вухами голос свого кошлатого друга.
Я знаю, Таро.
Тояма прийняв рішення.
— Ну то що робитимеш?
— Допоможи.
Тояма впав на коліна перед дівчиною. Він уткнувся чолом у землю й випалив ці слова.
Земний уклін——
— Нарухіто, ти…
— Ч-чувак…
— Я знаю, що ти можеш вилікувати рани. Я прийму будь-які умови, окрім моєї смерті, тому врятуй Ліда, збережи йому життя, благаю.
— …Підніми обличчя.
— …………
Карі очі й світло-блакитні, мов джерело, очі відбилися одне в одному.
— А-ха, які красиві очі. Такі ж людські очі, як у Єпископа… Пане Вбивце Драконів, твої слова були дуже красивими, тому, добре, я допоможу.
Єпископ теж казала стежити здалеку й якось так уміло зробити йому послугу, тож усе в порядку, правда?
Дівчинка в розправленому вбранні черниці пробурмотіла це, ніби щось згадавши, і знову перевела погляд на Тояму.
— Тц…
І тоді вона, істота вищого порядку, яка мала б бути святою дівою, на мить заніміла.
— Але замість цього обов'язково врятуй його. Якщо схибиш — я тобі цього не пробачу.
— …Хе-е, фу-фу, тепер я розумію, чому ти вбив Дракона Колекціонера.
Свята діва не могла відвести очей від Тоями.
Що саме вона побачила в цих карих очах, які дивилися на неї знизу вгору?
Свята діва ледь помітно затремтіла від задоволення й посміхнулася. Зрозуміло, чому ця Дракониця так його хотіла.
— Тоді умови. Хм-м… Єпископ зробила б так. До цієї зими, до Місяця Тихого Снігу, дістань 50 білих золотих монет, добре?
Дівчинка граціозно випростала красивий палець і посміхнулася.
— Що?! До зими 50 білих золотих монет?! Та це ж божевілля!! За такі гроші можна будинок купити?!
Лазар витріщив очі й закричав, наче від болю.
— Білі золоті монети? Пане Ящур, а що, є якісь інші гроші, крім мідних?
Ніко схилила голову й подивилася на Лазара.
— Твій друг так каже, а ти що відповіси?
Дівчинка запитала в Тоями, і
— Заплачу. Все до копійки заплачу. Тому благаю.
Тояма без роздумів відповів на це.
— ——Хе-е.
Дівчинка вишкірилася в посмішці.
Клац — вона клацнула пальцями.
Невідомо, звідки вона його дістала, але в її руках миттєво з'явився якийсь сувій, схожий на пергамент.
— Що це?
— "Церковний сувій присяги "Приджі-скрол"", одна з "реліквій", якими володіє Церква Ангелів. Те, про що присягають на ньому, неодмінно має бути виконано.
Сувій пергаменту розгорнувся перед ними. Якісь рукописні літери й візерунки, нанесені червоним чорнилом, рухалися по пергаменту.
Ого, фентезі.
Поки Тояма роздивлявся цю явно фентезійну річ,
— Приджі-скрол?! Він же мав згоріти у війні Третьої Ери!
Звідки ти це знаєш, Лазаре? Хотілося запитати Тоямі, але він не втручався.
— Ого, а ти обізнаний, пане Ящур. Взагалі-то Єпископ наказала мені мовчати про деталі, але реліквії не зникають, вони просто ховаються.
— Чорт, Нарухіто, ні! Якщо той, хто присягнув на Приджі-скрол, не виконає умов, він перетвориться на овоч!! Його перетворять на істоту, яка існує лише задля виконання цієї присяги!
Лазар, який через специфіку минулої роботи чудово знав жахливий ефект реліквій, застеріг друга——
— Підписати тут? У мене немає печатки, можна відбитком пальця?
— А, ага, достатньо відбитка. Ніж потрібен?
— Ага, дякую.
Тояма приклав подушечку великого пальця до леза ножа, і краплю крові, що виступила, використав як чорнило, притиснувши палець до пергаменту.
— Нарухіто?!!
Лазар оскалив ікла й закричав, піднявши хвіст. Це був майже крик розпачу.
— Лазаре, вибач. Боятися чи шкодувати буду потім. Зараз головне — врятувати Ліда.
Тояма винувато почухав потилицю.
— Нарухіто… Чорт, зачекай! На Приджі-скрол можна ставити й декілька підписів!
Однак Лазар стиснув губи, схопився за голову й різко підвівся.
— Ага, можна.
Дівчинка весело відповіла Лазарю.
— Лазаре, перестань, навіщо тобі так ризикувати?
— Заткнися!! Хіба я можу дозволити другові самому купувати квиток в один кінець до Ріндо?! Присягаюся предками й моїми "іклами", я ніколи цього не дозволю! Свята діво, так підійде?!
Лазар рішуче підійшов і взяв у дівчинки пергамент і ніж.
Як і Тояма, він залишив свою кров на реліквії як знак присяги.
— Хі-хі, як ди-и-ивно. Щоб лізардоніанець так ризикував заради іншої раси.
Це виглядало страшенно кумедно в її очах. Дівчинка роздивлялася пергамент, звузивши очі.
— Дурню, Лазаре.
— Я не більший дурень за тебе, Нарухіто.
Короткі слова. Двоє схожих дурнів лаяли один одного.
— Що ж, Вбивце Драконів і "Тіньовий Зубе" Королівства, я, ім'ям верховної святої діви Церкви Свуі Дакмаршал, визнаю ваші імена на Приджі-скрол. Присяга стала абсолютною силою Ангелів.
Сховавши сувій у пазуху, дівчинка вклонилася. Граціозний рух, але Тоямі було не до краси.
— Задоволена? Швидше, врятуй Ліда.
— Та я вже вилікувала.
Перш ніж він встиг випалити це, дівчинка посміхнулася.
— Га?
— "Таїнство" Свячення.
"Рука зцілення".
Клац. Граціозні пальці видали приємний звук.
І тільки——
— Е?
Різко. Лід, який щойно лежав на землі із застиглим обличчям мерця, підвівся.
— Лід!! Слава богу! Слава… а-а-а-а!!
— Ой! Ніко! К-задушиш… Та не може бути, рана… затягнулася…
— Хлопче, як почуваєшся? Запаморочення чи нудота є?
Лазар швидко нахилився до Ліда.
— Ого, л-лізардоніанець?! Н-ні, немає. Я ж щойно помирав…
— Хі-хі, тобі пощастило, хлопче. Подякуй он тому Вбивці Драконів.
Дівчинка звернулася до Ліда, який підвівся.
Лід кліпав очима, але все ж кивнув.
— Ч-чувак, я взагалі не розумію, що сталося.
— Хе, Ліде. Оце так, слава богу. Справді.
Тояма теж присів біля Ліда, торкнувся його лоба й узяв за руку. Температура тіла повернулася.
— Пане Вбивце Драконів. Це тобі подарунок за те, що показав мені таке видовище. Бонусом я вилікувала й рани того хлопця в кепці, і твою руку. …А той хлопець у кепці цікавий. Хі-хі, ну що ж, Вбивце Драконів і Тіньовий Зубе, не забудьте про умови.
Дівчинка посміхалася. Не було жодного відчуття, що її можна вбити.
— Серйозно, рана… Ага, я дотримаюся обіцянки. З такими людьми, як ти, я завжди дотримуюся обіцянок.
Тояма відкинув один із найрадикальніших варіантів і відповів дівчинці.
Він навіть не помітив, коли затягнулася його власна рана.
— Хі-хі, фу-фу-фу. Дякую за красиві слова й красиву картину. Людина, яка може сказати такі слова тому, хто помирає… Тебе не цікавить Церква?
— Вибач, але я буддист. Ну, Різдво святкую, м'ясо їм досхочу, а на Новий рік ходжу до святилища.
— Буддист? Хм, не дуже розумію. Але в твоєму серці є чітка картина. Фу-фу, ну то до зими. Заходь у гості до головного храму Церкви Ангелів коли захочеш.
Дівчинка зникла так само раптово, як і з'явилася. Мороз пішов по шкірі. Дивлячись прямо на неї, він так і не зрозумів, що вона зробила.
Якби дійшло до бійки, його б так само вбили ще до того, як він збагнув би, що відбувається.
— Вона пішла?
— …Принаймні я більше не відчуваю її присутності. Хоча якщо вона може підійти так близько непоміченою, то це мало що означає.
Тояма перепитав у Лазара. Той непевно озирався довкола.
— Ох дідько!! Як же я втомився! Щ-що це за потвора така…
Тояма знесилено опустився на землю.
— Я теж уперше бачу найвищу бойову силу Церкви — верховну святу діву… Почувався так, ніби вже однією ногою в могилі.
Лазар теж був виснажений. Він присів і важко видихнув.
— Невже є ще такі потвори, як Драко чи той дід? Змилуйтеся.
— Ти й сам не кращий, Нарухіто, якщо зміг хоч раз убити Дракона. Ну й буремна ж була хвилина, а?
Лазар широко розплющив очі.
— Гей, Лід, Ніко, ви що робите?
Тояма теж перевів погляд. А там, на землі, уткнувшись чолом у підлогу, сиділи Лід і Ніко.
— Босе!!!
— Пане Босе!
— — ДЯКУЄМО ВАМ!!
Одночасний вигук.
Тояма аж відсахнувся від такої раптової зміни звернення й напору.
— А, е, ага. Що?
— Босе, дозволь називати тебе Босом! Я, Лука, Ніко й усі інші повік не забудемо, що ти для нас зробив!
— Пане Босе, дякую, щиро дякую! Чесно кажучи, тоді мені було так страшно, а-а-а-а-а!!
— Зачекайте, зачекайте, не треба земних уклонів. Ніко, не плач. Лід, який ще й називає мене Босом, це не в моєму стилі.
— Ні, я кликатиму тебе так. Це моя повага, моя форма поваги! Я віддам це життя ради тебе, я так вирішив!
Навіть коли Тояма намагався їх зупинити, Лід не підводився. Здавалося, до нього повернулися не лише сили, а й втрачена життєва енергія.
— Е-е, що за важкі пристрасті… Лазаре?
— Хе, це результат твоїх власних дій. Я просто йшов за тобою, Нарухіто.
Він звернувся по допомогу до Лазара, але той лише посміхнувся й, схоже, не збирався виручати.
— Ех… Ну добре, це теж частина кадрової роботи, мабуть. …Ліде, я хочу найняти вас.
Тояма озвучив свій привід, який тепер перетворився на цілком реальний план.
— …?! С-правді?! П-покладися на мене! Можеш навіть не платити! Грошей не треба! Заради тебе я хоч каналізацію чиститиму!
Лід, сяючи від радості, з посмішкою відповів Тоямі.
— Дурню, за роботу без грошей отак і отак, як казав один величний лисий чоловік, якого я поважаю. Отож, статус — офіційні працівники, обов'язки — поки що загальні доручення, а згодом займатиметеся конкретною справою. Повний п'ятиденний робочий тиждень, виплата зарплати в кінці місяця, премія двічі на рік.
— Офіційні працівники? Зарплата? Про що це ти?
— Про вашу роботу. Деталі обговоримо в іншому місці. То що, цікавить?
— Цікавить!! Ще й як цікавить!! Якщо це стосується кварталу злиднів — покладися на мене!
— Га? Щось до тебе не дуже дійшло. Коли Лука прокинеться — вирушаємо. Знайдемо Перо й Сіро й покинемо це місце.
— Е, з-з кварталу злиднів… можна піти?
Ніко спантеличено прошепотіла. Обличчя втратило будь-які емоції.
— Звісно. Вибачте, але я не збираюся працювати тут. Відтепер ви чесно працюватимете й проливатимете піт заради грошей і життя. Якийсь час ми з Лазарем житимемо разом, хочете ви цього чи ні.
Може, це занадто?
Це ж усе одно що вимагати кинути рідний дім. До того ж він ще навіть не назвав конкретну суму зарплати.
Тояма побоявся, що надто поспішає, і
— ——А-а-а-а-а-а-а!! А-а-а-а-а-а-а!!
— Н-ніко, перестань, хлюп, н-не плач… О Ангели, це сон? Якщо це сон — благаю, не будіть мене… А-а-а-а-а!!
Обоє раптом розридалися. Ніко ридала в голос, а Лід, намагаючись її заспокоїти, сам шморгав носом.
— Е, е-е-е… Лазаре, що це таке?
— Ридання, ось що. Хм, Нарухіто, змушувати дітей плакати — чудове у тебе хобі.
Спершись на стіну, Лазар хмикав і тихо сміявся.
— А ти вмієш підгадити, знаєш.
— Ні, ні-і-і, пане Босе, ти ні в чому не винен, ми… ми просто так раді… А ми ж уже змирилися, ми думали, що помремо в цьому кварталі злиднів!
— Босе, я справді… навіть не знаю, як сказати…
— Е, це що, такі слова викликають таку реакцію?
— …Для дітей, народжених у кварталі злиднів, усе, що поза ним — це зовсім інший світ. Звичаї й життя там геть інші. Самі по собі вони можуть вижити тільки в кварталі злиднів. …Якщо тільки їх не візьме під заступництво якийсь дивак.
Лазар звузив очі й повернув свою морду рептилії до Тоями.
"Цьому типу так личить роль лиходія," — неуважно подумав Тояма.
— Га-а? Заступництво? Дурню. Відтепер вони працюватимуть як слід! Не думайте, що можна буде байдикувати.
— Хе, це й називається заступництвом, друже. Дати роботу й жити разом — для дітей, народжених у цьому місті, це справжнє диво.
— Босе, Босе, правда можна? Ми ж із кварталу злиднів. Справді можна піти з тобою?
— А, ага. Не думав, що ви аж так заридаєте. Але не плутай. Як я й казав Лазарю, працювати доведеться чесно——
— Ми будемо робити все!! Заради тебе ми навіть на вбивство підемо! Тому, благаю, візьми нас із собою!
Лід закричав із божевільним напором.
Рішучості йому було не позичати, але Тояма похитав головою.
— Дурню, яке ще вбивство, я не збираюся змушувати вас убивати. Я буду вас експлуатувати, так що готуйтеся.
Якщо думати раціонально про розподіл праці, необхідні вбивства — це його робота. Тояма вже вигадав кілька способів використання їхніх талантів.
— Ані вбивств, ані крадіжок. Чесна… робота… Що це за день такий… Босе, я довіряю тобі це життя. Прізвища в мене немає, я просто Лід, але я довіряю тобі всього себе.
— Та ні, занадто пафосно не треба. Просто виконуйте обов'язки й слухайтеся. …Коли Лука прокинеться, підемо шукати Перо й Сіро. А поки відпочивайте.
— Ага! Зрозумів, Босе! Гей, Ніко, чула?! У нас буде робота!
— Ага! Ага! Лука прокинеться й ошаліє!
— М-мм, як шумно… Е, Лід, Ніко, я…
— Луко! Ти прокинувся! Слухай, слухай, це неймовірно! Пане Босе!
— Луко! Це круто! Ми, ми——
— Е, Лід, а рана?! А Круки?!
— Луко! Все скінчилося! Бос і пан Ящур урятували нас!
— Так, Луко, вони беруть нас на роботу! Слава богу, Лід і Лука живі, слава богу-у-у, а-а-а-а!!
Спостерігаючи за цим дитячим гармидером разом із Лазарем, Тояма раптом пригадав.
Ця картина наклалася.
На ті розмови під мостом.
——І знаєш, Таро, ми з тобою вирушимо в пригоду, і там я буду допомагати людям!
——Гав?
——Чому я хочу це робити? Хе-хе, Таро, тому що——
"Так цікавіше, правда?"
Таро, пригода, яку ми з тобою хотіли розпочати, але так і не розпочали — ось вона, тут.
Тебе вже немає, але я розпочну її. Замість тебе, який більше нічого не може зробити, я викладуся на повну. Дивись на мене.
Тояма подивився на небо. Вечірнє небо, де змішувалися синява й західні барви.
Дивлячись на хмаринку, що повільно плавала вгорі, він згадав покійного друга, який міг бути десь там.
— Ну що, Лука прокинувся, тож ходімо.
Тояма звернувся до Лазара.
— Ага, ви теж ходімо з нами.
Лазар кивнув і звернувся до дітей.
— Ходімо, а куди?
Лука поправив кепку й схилив голову.
— Луко, ну ти даєш! Звісно куди! Ми тепер працівники, офіційні працівники!
— Працівники, офіційні працівники — це що таке?
— …До речі, а що це?
— Босе, з чого почнемо? Ми зробимо все!
— Знайдемо Перо й Сіро, а потім пошукаємо житло. Цікаво, чи вистачить грошей, ну та байдуже, Лід, Лука, Ніко — за мною.
Тояма обернувся.
Він подивився на нагороду за цей квест, на цих маленьких людей, яких виборов і врятував.
— Покиньмо квартал злиднів.
Слова Тоями. Очі дітей широко розплющилися, вони перезирнулися й разом енергійно кивнули.
Тояма й не здогадувався.
Що їхні обличчя зараз були точнісінько такими ж, як і його власне обличчя того дня, коли він вирішив вирушити в пригоду зі своїм кошлатим другом.
[Побічний квест "Слідами ящера з провулка"]
[Отримано гілку сиріт]
[Нагорода: Лазар став вашим супутником. З'явилася можливість наймати сиріт. Отримано навичку "Вбивця Круків". Додано новий спосіб використання Кірийяби. Отримано навичку "Феромони вищої істоти (фальшиві)"]
Дрижання.
Зброя з туману, захована в його грудях, чомусь затремтіла.
— …Що це?
Тояма й не здогадувався, не помічав.
Справжньої сили своєї зброї, найсильнішого інструменту шукача——
[З'явився прихований квест "Туманний сон". Набравшись досвіду, ви зможете поглибити розуміння Кірийяби під час сну в готелі чи на власному ліжку]
……… …… …
~Майже в той самий час, коли Тояма та інші вирушили в дорогу~
~У схованці Круків Вайсмана Бори~
— Ха-а-а!!? Ха-а! Ха-а! Ха-а! …Ха, ха-ха-ха, ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха!! Вийшло, успіх, це успіх!! "Скіл-Аназер"!! У мене вийшло!
Чоловік, який розпластався на стільці, раптом витріщив очі.
Наче вентилятор, який щойно ввімкнули в розетку, він почав несамовито кричати.
— "Шансові трійнята — Трійнята шансу"!! Ґя-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха!! Я ж казав! Я ж геній!
Скіл-Аназер.
Особлива сила, якою володіють лише обрані. Розвинена форма скілу, яка проявляється лише в тих, хто має здібності.
Вайсман, зустрівши такого нищівного зовнішнього ворога, як Тояма, зумів вирости над собою.
Двійник, якого можна було створювати лише 2 рази на день, у вирішальний момент проявився втретє. До того ж свідомість перенеслася на велику відстань.
Він був піднесений. Він стане ще сильнішим. Завдяки цьому таланту він вибереться на саму верхівку Круків.
Дрижання. Поруч із піднесенням його тіло тремтіло. Це було не піднесення, а жах.
— …Уб'ю, я запам'ятав твоє обличчя й ім'я, Нарухіто Тояма… Неодмінно вб'ю.
І він схопився за цей жах. Приниження й жах він неодмінно поверне.
У Вайсмана є талант до зла. Він розробить новий план і діятиме напевно. Цього разу, цього разу він неодмінно вб'є.
— Не тільки тебе, я витягну й тих шмаркачів і заріжу їх прямо на твоїх очах, усіх уб'ю, хі, хі, хі, тож усе в порядку, я ще можу битися.
Стиснувши тремтячі руки, він припав губами до глека у схованці й ковтав теплувату воду.
Він навіть не звертав уваги на те, що вода хлюпала на підлогу.
— Спочатку сповіщу про все Мілду, а якщо трохи прикрашу, то ця дурна баба легко——
Три Пера. Йому потрібна сила цих людей. Цього чоловіка він уб'є всіма силами Круків.
Справжні птахи, круки, надзвичайно злопам'ятні, і ці люди володіли такою ж темно-брудною злопам'ятністю.
Уявивши момент, коли він поверне борг за приниження, Вайсман вишкірився в посмішці.
— ——Е?
І тоді він помітив аномалію.
Посмішка миттєво зникла.
Уже було занадто пізно.
Отримавши цей шанс, Вайсман мав би негайно вибігти з кімнати й тікати.
Але він усе змарнував.
Із чотирьох кутків кімнати, із кожного кутка це почалося.
Туман. Густий туман наповнював кімнату.
У вузькій схованці з кожного кутка раптом почав виливатися туман.
Красунчик уже знав, що це означає.
— Хі?! Т-туман?! Такий самий, як тоді… Ч-чому, чому це місце?! В-виходь, Нарухіто Тояма!! Покажися!
На його голос ніхто не відповідав. Вайсман не знав, що господаря цього туману тут немає.
Тут був лише туман, який запам'ятав запах цієї брудної крові. Страшна сила, яку не усвідомлював навіть сам господар, ніколи не забувала запах здобичі.
Усі, хто виступав проти господаря, усі, хто заважав його пригоді — для туману це були вороги, яких слід було вполювати й роздерти іклами та кігтями.
— А, а-а, н-ні, досить, у мене більше немає запасів, це останній, ні, ні-ні-ні-ні-ні-ні-ні-ні-ні-ні-ні-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А
Крик чоловіка не доходив. Поглинутий туманом, що наповнював чотири кутки, його крик згас.
— ——А-А, Ангели.
У свій останній момент Вайсман побачив, як щось ворушиться в тумані.
Проте перш ніж він встиг зрозуміти, що це таке, його тіло розібрали на три частини, тож у підсумку він так нічого й не осягнув.
Круки дізналися про смерть Вайсмана лише через 3 дні.
Надто жахливе місце злочину змусило навіть запеклих лиходіїв із Круків сказати:
Це зробила не людина.
————
ПОРАДА — Дивись на свою силу:
ІМ'Я: Нарухіто Тояма
РАСА: Людина.
ВІК: 27 років
STR (Сила): 6 (ледь вижимає 100 кг)
INT (Інтелект): 7 (пам'ятає підручник з мови для початкової школи, може зачитати напам'ять "Дерево Мочімочі")
POW (Дух): 5 (не здається, не ламається, не піддається чужому харизматичному впливу)
Рівень: Неможливо встановити через невідповідність версії.
Глибина шукача: Ⅱ
Наявні навички (частина розкрито)
——
[Придатність шукача]
Здатен діяти всередині Великої ями Бабеля, не піддаючись сп'янінню. Частина мозку зазнала мутації через тривалий вплив сп'яніння. Обираючи варіанти у розмові, може легко обирати аморальні вчинки. Також при накладанні статусу "Жах" із високою ймовірністю нейтралізує його, змінюючи ментальний стан на "Гнів".
——
[Володіння тупою зброєю]
Добре володіє зброєю без леза. При використанні булав, молотів, кийків отримує позитивний бонус у бою. Нарухіто Тояма виявив чудову сумісність Кірийяби та ударної зброї під час сольного знищення монстра "Рівнинний павук-гігант", класифікованого як істота з дозволом на контакт.
——
[Обожнювач собак]
Уб'є будь-кого, хто вбив собаку. Байдуже, ким би той не був. Під час спільного бою з собакою отримує колосальний бонус у бою.
——
[В голові дитяче свято]
Навичка, що виникла як побічний ефект мутації мозку через сп'яніння та багаторазові жорсткі стирання пам'яті. Здатен розрізняти добро й зло, але втрачає будь-які гальма щодо норм моралі. Як добрі, так і погані вчинки сприймаються однаково, а його кумедна голова трактує все як веселу гру.
При виконанні певних дій отримує величезний бонус до показника ментального стану. Надзвичайно стійкий до ментального отруєння з боку інших, а також здатен певною мірою знаходити спільну мову з божевільними.
——
[Отаку]
Поглинає різноманітні знання з будь-яких джерел. Здатен застосовувати ці знання за будь-яких обставин. Отримує позитивний бонус при кидках на ідею, а також може обирати унікальні варіанти відповідей у розмові. При перезбудженні починає швидко говорити або вступати в суперечки через різне трактування творів, через що може отримувати негативний бонус у спілкуванні з іншими.
.
.
.
.
[Підпишіться на мій ТГ-Канал, щоб дізнаватись про вихід нових розділів та іншу інформацію: https://t.me/Cactus_Paradise_novel_manga]