Розділ 20 - Тояма Нарухіто
— Нарухіто! Сюди! Жахлива рана, дідько… Це ж ще дитина.
— О, ага. Ніко, чому…
— Вибачте, вибачте, чувак… Вибачте, що накликала проблеми…
Лазар обережно підхопив Ніко, яка ледь не впала. Дівчина, щось белькочучи, явно стала жертвою чиєїсь зловмисної жорстокості.
— Твоя знайома? Нарухіто.
— Ага, жителька цього міста, яка допомогла мені знайти тебе. Ми ж тільки-но розійшлися…
— Вибач, вибач, це ж проблеми, правда… Але, окрім тебе, мені більше ні на кого покластися… Тому.
Згасаючий голос, а на маленькому обличчі — болісні сліди від побоїв.
— Нарухіто…
Лазар перевів погляд на Тояму.
— Ага, Ніко, що сталося?
Тояма присів і звернувся до Ніко.
— Круки, вони шукають чувака… Людина в плащі, той, хто шукає Чоловіка-Ящера, скажи, де людина в плащі, так, вони казали.
Кха, кха — Ніко закашлялася, у її очах забриніли сльози.
— Круки… Ні, перш за все, дівчинко, відкриєш ротик? Отак, розумниця.
— Лазаре?
Тояма запитав у Лазара, який дістав із пазухи маленьку пляшечку.
— Це зілля мого племені. Вгамовує біль і зупиняє кров. Єдиний мінус — інгредієнти рідкісні, тому в Імперії його майже не виготовляють.
Вони віднесли Ніко в куток площі й поклали на спину. Лазар одразу ж підніс пляшечки до губ дівчини.
— Кха, кха. Дякую, пане Ящер… Гірке.
— Доказ того, що ліки хороші. Дівчинко, ці рани…
— У-гу. Це вони зробили… Нас затягнули у вузький провулок, Сіро й Перо якось вдалося втекти… Але нас спіймали…
— Перо… Невже це кучерявий блондин? Який завжди носить малюка у заплічній хустці…
Схоже, Перо справді бачив Лазара. Вони, мабуть, були поверхово знайомі.
— Кха, ага… Спіймали Круки і затягнули в підворіття… Кха.
— …Жах який, чому Круки…
— Хтось злив, що бачив, як я розмовляв із цими малими? А де Лід і Лука?
Мабуть, це через зв'язок із Тоямою. Ці Круки полювали на Лазара. А чоловік, який його шукав — Тояма — привернув увагу Круків.
— Щоб дати мені втекти, вони виступили проти них… Лука своїм скілом викинув мене на дах… І так я втекла. Але тепер, Лука більше не може використати скіл… Що робити… Їх двох уб'ють.
— Вони не жаліють навіть дітей… Нарухіто, що робитимемо?
— Що робитимемо, кажеш…
Тояма аж здригнувся від запитання Лазара.
— Ти врятував моє життя. Тому я вирішив. Відтепер, у миті між життям і смертю, я йтиму за тобою.
— Ч-чувак…
Ніко подивилася на Тояму. Благальним поглядом. Тояма свідомо зробив вигляд, що не помічає цього погляду.
— Круки — це організація, так? Які в них масштаби?
— Тенета їхнього бізнесу оплели всю Імперію. Мабуть, є зв'язки і з аристократами, і з Гільдією авантюристів у столиці.
— Щось на зразок Ямагуті-гумі… Не варіант. Вибач, Ніко. Я не можу допомогти Ліду й Луці.
Без вагань Тояма зробив висновок.
— Е…
— Нарухіто, це ж…
Очі Ніко широко розплющилися. Як і в Лазара.
Для них обох така реакція Тоями виявилася неочікуваною.
— Лазаре, ти ж і сам розумієш. Ризик і вигода не співмірні. Якби, скажімо, викрали тебе, я б без вагань кинувся навздогін. Але, Лазаре, це тому, що ти мій напарник і потрібна мені людина.
Нарухіто Тоямі потрібна причина.
Тояма, мабуть, належав до категорії божевільних, але межу ще не перетнув.
Якби він був справжнім, остаточно **їбанутим** божевільним, який уже не може повернути назад, він би миттєво кивнув на слова Ніко.
"Від цього верне" — адже справжні божевільні руйнують світ саме з таких нікчемних причин.
Але Тояма не такий.
Щоб робити божевільні речі, йому потрібна причина. І вони — Лід, Ніко, Лука — не можуть бути цією причиною.
— А… ч-чувак.
— Вибач, Ніко. Я ось така людина. Ми ж мали суто ділові стосунки. На 10 мідних монетах наш зв'язок закінчився. Шкода, але допомогти не можу.
— …А, а……
Вона заплаче?
Чи розгнівається?
Тояма чекав на реакцію Ніко щодо цього холодного рішення.
— А-але ж, чувак, ти був до нас… такий добрий…
— Це ти помиляєшся, Ніко. Я… не добрий. Я саме такий.
Він до цього звик.
Не людина. Бездушний, потвора, покидьок, непотріб, сміття.
——Диявол.
Безліч слів, які кидали в обличчя Тоямі люди довкола.
Коли Нарухіто Тояма йде за своїми бажаннями, він — людина, яка з насмішкою крокує вбивати всю несправедливість і безглуздість цього світу.
Він врятував Лазара й кинув виклик Аліс, бо це було бажанням Тоями. Бо він не хотів смерті Лазара, який поділяв із ним ту саму картину мрії. Бо це було бажанням Тоями.
Зараз усе інакше.
Ніко та інші не можуть бути причиною.
— Я… не можу ризикувати життям заради вас. Вибач…
Так, ці діти — не те.
Просто і без слів: Тояма не міг включити їх у межі своєї жадоби.
Тому благаю.
Заплач жалісно, розбризкуй слину й лай мене, виплесни на мене свій безпорадний гнів і біль.
Розчаруйся в мені. Покинь мене. Благаю.
Тояма молився, щоб ці діти випали за межі його інтересів.
Інакше це буде занадто——
— …………Лід, Лука.
Пивши ліки й трохи відновивши сили, Ніко повільно піднялася.
Виснажене обличчя, обдертий одяг, місцями порваний, руде волосся в пилу, а на милому личку — свіжі, наче щойно отримані, рани.
І ось зараз Тояма відкинув її останню надію.
Ніко пильно подивилася на Тояму. Тояма мимоволі відвів погляд від цих прямих очей.
Ну ж бо, кричи, гнівайся, і на цьому все скінчиться.
Тояма заплющив очі——
— Дякую тобі, чувак!
— ………………Га?
Це вирвалося в нього абсолютно щиро. Що щойно сказала ця дівчинка перед ним?
Занурена в розпач, на межі смерті своєї та своїх друзів, вона віддала останні сили й простягнула маленьку долоню по допомогу.
І чому людина без душі, яка так легко відкинула її, чує від неї такі слова з таким обличчям——
Тояма розплющив очі й подивився на дівчинку.
— Ні, Ніко. Чому…
Вона посміхалася.
Жахливий вигляд.
Під оком синець. Одяг місцями порваний, у піску.
— Раділи не тільки Лід і Ніко. Я теж… це був перший раз у моєму житті, коли дорослий поставився до мене з добром.
Хитаючись, Ніко піднялася. Ліки подіяли, це правда, але по її ході було чітко видно, що рани нікуди не зникли.
— Г-гей, дівчинко…
— Вибач, що змусила хвилюватися. І дякую за ліки, пане Ящер.
— …Чому ти це кажеш? Я ж кинув вас напризволяще.
— Е? Чому? Це ж цілком природно. Вибач, ти був такий… такий теплий, що я забула… Свої проблеми треба вирішувати самій.
— І знаєш, мабуть, ми більше не зустрінемося, тому я хотіла сказати! Дякую! Дякую, чувак, що поставився до нас як до людей!
Гучним голосом вона низько вклонилася.
Очі Тоями й Ніко зустрілися.
Великі зелені очі дивилися на Тояму з широкою посмішкою.
Зі звичайною, безтурботною дитячою посмішкою.
— Бувай!
— …Ага, бувай.
Дівчинка кивнула й пішла геть. Хитаючись — виснажене тіло ще не відновилося.
Але її бадьорий голос явно йшов від її внутрішньої сили.
Тояма відвів від неї погляд.
Накладаються, накладаються.
Вони накладаються. Він нічого не міг із собою вдіяти — вони нагадували йому самого себе в минулому й того кошлатого друга.
Вони слабкі. Тому в них усе відбирають. Як колись у них із другом.
Годі. Він вирішив більше не допомагати слабким. Адже слабкі швидко зникають, магічно випаровуються.
Тояма чудово розумів себе. Межі того, що може вмістити його жадоба, виявилися меншими, ніж він думав.
— Нарухіто… ти впевнений?
— …Я не благодійник. Який мені сенс їм допомагати?
Він урятував Лазара, бо той поділяв із ним ту саму мрію, і головне — бо Лазар був дорослим і сильним.
Тояма розумів, що той здатен сам про себе подбати. І це була правда — Лазар цілий місяць тікав від усієї Імперії та інших сил.
— …Ось як.
— Ага.
Напевно, вони більше ніколи не зустрінуться. Тояма житиме далі так, як підказує йому його жадоба.
У цій картині життя їх немає. Тояма ніяк не міг знайти для них цінності.
У його жадобі немає для них місця.
Тому так треба.
Так буде правильно.
"Чому…"
"Що це ще за дякую?"
Посмішка Ніко. Напевно, їй насправді хотілося плакати. У куточках очей застигли сльози.
Він краєм ока спостерігав за її спиною серед натовпу.
Зараз її серце сповнене розпачу. І все ж вона волочить своє маленьке тіло назад до друзів.
Навіть якщо попереду на неї чекає лише нікчемна трагедія.
"Мені байдуже… Це не моя справа."
Він робить так, як хоче.
Так, як вважає за потрібне. Адже це правда — спочатку він прийшов сюди шукати Лазара. А ті діти — просто випадкові незнайомці на його шляху.
"Мені байдуже… Я не помиляюся."
Він відвів погляд. Швидше, швидше зникніть.
Він слабкий до такого. Але ні, не можна. Немає причини, немає причини.
Так краще. Треба йти далі. Він урешті знайшов того, з ким може розділити мрію. Лазар йому потрібен, а ці діти — ні.
Тояма заплющив очі, наче відвертаючись від постаті Ніко, що відходила.
Мов очікуючи, поки пройде шторм, він міцно стиснув повіки й затамував подих.
— Я відчув піднесення тоді.
Низький, але чіткий голос — це був голос Лазара.
— А?
— Тоді, коли ти назвав моє ім'я. Пам'ятаєш, Нарухіто?
— Коли розбиралися з Драко… І що з того?
— Я відчув піднесення. Коли побачив твоє обличчя в той момент. Обличчя людини, здатної загризти навіть Дракона. Воно виглядало так, ніби ти був сп'янілий чи розгарячений. Твоє обличчя.
— Коли ти сказав: Зустрінемося знову. Я тоді від щирого серця подумав: я хочу знову зустрітися з тобою.
— І що ти цим хочеш сказати, Лазаре? Кажи коротше.
— …Чого ти насправді хочеш зараз?
— Ха, та це ж очевидно. У мене є план. Відкриємо в цьому місті пекарню. Ти ж умієш пекти хліб? Він був смачним. Я, хоч і виглядаю так, досить вибагливий у їжі. Я контролюю, досліджую ринок, розробляю асортимент, а ти печеш. Наша пекарня розбагатіє. Ми заробимо грошей. Я вже стільки всього продумав——
Тояма говорив незвично грубо й швидко. Здавалося, він намагався щось приховати.
— Нарухіто, чого ти хочеш прямо зараз? Забудь про мене й про все інше, скажи мені.
Лазар, на противагу Тоямі, говорив тихо й коротко.
— Та що з тобою, я ж щойно сказав! Треба швидше йти звідси. Не можна вляпуватися в неприємності——
— Ні. Твоє обличчя каже про інше.
— ……………А?
— Нам ще довго бути разом. Ти мій рятівник, але я скажу те, що маю сказати. Ми знайомі не так довго, але я все одно скажу.
Лазар глибоко вдихнув.
— Це не в твоєму стилі. Зовсім не в твоєму стилі, Нарухіто Тояма.
— …Що ти сказав?
— Тоді в тебе було зовсім інше обличчя. Що це за скисле личко? Що ти стримуєш? Це не в твоєму стилі, зовсім не в твоєму стилі, Нарухіто.
— Г-гей, зачекай, Лазаре. Про що ти взагалі?
— За власними бажаннями.
Від слів Лазара Тояма завмер.
— Це ж твої слова. Хіба ти зараз дієш за ними?
— …Ага, саме так.
— Тоді посміхнися! Посміхнися так, як тоді! Чому… чому у тебе такий болісний вираз обличчя, Нарухіто?!
— Га? У мене… болісний вираз…?
Він опустився на стілець.
Пляшка, забута на столі з будівельного сміття.
Крізь бурштинову рідину криво відбивалося обличчя Тоями.
Це, мабуть, була зорова ілюзія. Але на мить Тояма це побачив.
Він сам у дитинстві, а поруч — кошлатий друг.
Вони удвох кудись ідуть. Якби тоді він встиг, можливо, таке майбутнє існувало б.
— А…
Ця картина "а що, якби" миттєво розчинилася в бурштиновій рідині, і в пляшці знову відбився звичайний він.
Страшенно змучений, страшенно слабкий вираз обличчя безпорадно дивився на нього.
— …Жахлива міна.
Він почухав потилицю.
Тоді він не встиг. Тоді й Тояма, і його друг були слабкими.
А що тепер?
Якби тоді Тояма був сильним? Якби мав гроші, силу, розум?
Можливо, він не втратив би того кошлатого, пухнастого друга.
— Чорт.
Повідомлення виринуло перед очима.
[Мета квесту: вирішити долю дітей]
Що тепер є в Тоями?
Глибоко всередині щось заворушилося. Це було проростання бажання.
Йому хочеться дізнатися. Дослідити невідоме, перевірити "а що, якби" — це ж теж людське бажання.
"Якщо теперішній я опиниться в такій самій ситуації, як тоді."
Ворог — це несправедливість. Зовнішній ворог, який чавить слабких і використовує власну жадобу як зброю, щоб зазіхнути на територію Тоями.
"Тоді в мене нічого не вийшло. Таро загинув… Ми більше не змогли бути разом."
Він був малим, дурним і слабким.
А що тепер?
"Я виріс і став дурнем. Але… я можу вбити. Більшість із них я можу вбити."
Усередині Тоями спалахнув вогонь.
Відклавши роздуми про Лазара й мрію, цікавість стала поштовхом для його жадоби.
Він хоче знати. Якби тоді він був сильним, що б сталося?
Коли несправедливі покидьки намагаються відібрати щось у слабких — що буде, якщо там опиниться теперішній він?
Хочу знати, хочу знати, хочу знати.
— …У тебе знову гарний вираз обличчя, Нарухіто.
— Заткнися.
Тояма — саме така людина. Його серце не похитнеться й не зрушиться з місця заради інших.
Але варто цій силі всередині нього — його жадобі — заворушитися, і він більше не зможе їй опиратися.
Він хоче знати, що теперішній він може зробити в цьому сповненому гівна світі.
Це і є теперішнє бажання Тоями.
— Що б ти не обрав, одне я знаю напевно.
Лазар подивився на Тояму й...
— Я піду за тобою, Нарухіто.
Він посміхнувся, піднявши куточки губ.
Нарухіто Тояма зробив те саме.
— …Лазаре, для пекарні потрібні працівники, правда? Краще такі, які працюватимуть сумлінно. У мене є дехто на прикметі. Настав час для першого набору персоналу в Лазар-Бекарі.
— Хех, чудово.
— Ніко!!! Стій!
Гучний голос Нарухіто Тоями прорізав квартал злиднів.
Дівчинка, яка йшла на вірну смерть, зупинилася й обернулася.
— ………………Е-е?
За її очима було видно, що після того, як вона пішла, вона плакала. Окрім синця, обличчя червоно розпухло.
— Ти ж умієш готувати?
Тояма рішуче підійшов, поклав руки на плечі Ніко, став на коліна й зрівняв погляди.
— Е, е? Чувак? Г-готувати? Та ні, яке там готувати… хіба що щура підсмажити.
— Чу-у-удово!! Прийнята!! Умієш смажити щурів — виходить, готувати вмієш! Ніко, ти пройшла співбесіду до нашої славетної пекарської компанії Лазар-Бекарі!! На цей момент ти вже наш працівник! Мій актив! Окей?!
— Е, е, е? Ч-чувак?
— І там є ще кілька людей! Ніко, познайом мене зі своїми друзями! Ми йдемо їх вербувати! І якщо раптом їх хтось зараз намагається забити до смерті!! Начальник відділу продажів, кадрового забезпечення, зв'язків із громадськістю, розробки продукції, охорони та управління — тобто я — суворо розбереться з цим!
Швидко. Надумано.
Але Тоямі це було потрібно. Причина з'явилася.
Лід, Лука, Ніко, Сіро й Перо.
Усі вони потрібні. Усіх їх він хоче отримати.
— Га? А, це… чувак, я взагалі не розумію, про що ти…
Ніко кліпала очима, здивована. Вона, нормальна дівчинка, не могла зрозуміти, що верзе цей божевільний перед нею.
— Та дідько!! Я про те! Веди мене до Ліда й Луки! Я кажу, що ми йдемо їх рятувати! А-а… Чорт, як же це жалюгідно звучить.
— …!! Я так тебе люблю!
Із сльозами на очах Ніко обійняла Тояму за талію. Підхопивши її легеньке тіло, Тояма засміявся, а потім раптом завмер із виразом сполоху на обличчі.
— Ого? Л-Лазаре, це ж не порушення закону, правда?! Вона сама обійняла, тож усе чисто, правда?!
— Про що ти взагалі верзеш? Дівчинко, веди. Схоже, наш дивак нарешті знайшов причину врятувати вас.
Кх-кх-кх — Лазар видав горловий звук, задоволено звузивши свої очі рептилії.
— Хто тут дивак, хто?
— Ага!! Ага! Сюди, сюди! Я покажу дорогу!
Повна енергії. Хоч і в ранах, але надія зробила ходу Ніко легкою.
Спостерігаючи за цим, Тояма й Лазар зробили крок уперед.
— Лазаре, у мене є план. Як і обіцяли, тобі доведеться викластися на повну. Я досить суворий начальник, знаєш?
— Ага. Я готовий. У тебе знову гарне обличчя, саме таке, як треба.
Вони стали пліч-о-пліч і рушили за дівчинкою.
Навіть не дивлячись один на одного, вони стукнулися кулак об кулак і
— Уперед, напарнику.
— Я тільки за, друже.
Тояма та Лазар рушили через квартал злиднів. Ціль було визначено. Тепер вони знали, кого рятувати за власними бажаннями, а кого — знищити.
[Побічний квест "Опануй цю неприборкану жагу та веди їх за собою"]
[Мета квесту оновлена: урятувати працівників]
[Додаткова мета: встановити дружні стосунки з Круками — ПРОВАЛЕНО]
[Гілка Круків знищена. Головний квест "Під помахом чорного пера" більше не з'явиться]
………
……
…
У темному підворітті хижаки продовжували огидно вишкірятися.
— Ні, ну серйозно, як би це сказати… Мене це реально бісить, знаєте.
Високий красунчик із татуюванням пера крука на щоці. Його посмішка зверхньо дивилася на них.
— Кха?!
Носок взуття високого красунчика врізався в живіт притиснутого до землі Ліда.
Чорна шкіряна броня під плащем — знак того, що йому дозволено діяти відносно вільно серед Круків.
— Лід?!
Так само притиснутий Лука. Обличчя в синцях і садинах — його били й копали.
— Ой, не смикайся, гей, тримайте його міцніше.
— Є, є! Гей! Не смикайся, шмаркачу!
Міцно утримувані членами Круків, Лід і Лука продовжували терпіти знущання в темному підворітті.
Їхній єдиний шанс на порятунок полягав у тому, щоб дати Ніко втекти.
— Так-так-так, е-е, ти Лід, чи як? Ну давай уже, говори. У мене немає стільки часу, як у вас. Не люблю, коли марнують мій час!
Красунчик наполегливо цілився в Ліда. Він розумів: Лід — стержень цієї групи.
Зламай його — і справа піде швидше.
— Кха?! …Нічого, не розкажу, нічого, не знаю. Ані про чоловіка в плащі, ані про лізардоніанця.
Але скільки б його не били й не копали, Лід не відкривав рота.
Він і сам не знав назви цього почуття — це була гордість.
Зрадити того, хто поставився до нього як до рівного — для Ліда це було гірше за фізичну смерть.
— Та ну не може бути, купа покидьків у кварталі злиднів бачила, як ви були з чоловіком у плащі, який шукає ящера. Чому ти його покриваєш? Взагалі не розумію.
— Ха, ха… Що не знаю, те не знаю…
Він блював шлунковим соком. Жовч уже вся вийшла.
— Хм-м, гей, а може, це те? Ви думаєте, що дівчинка, якій ви дали втекти, приведе того чоловіка в плащі? І він прийде вас урятувати, так?
Схопивши Ліда за волосся й піднявши його голову, красунчик посміхнувся.
Застигла посмішка, очі не сміються — він дивився на Ліда.
— …Про що ти.
— Та ні-ні-ні, якщо ви так думаєте, то треба одразу вас розчарувати! Ніхто не прийде рятувати таких обшарпаних ганчірок, як ви.
Між словами він ударив Ліда в шию й підвівся.
Завдавати болю так, щоб не зламати остаточно — для членів Круків це була звична справа.
— Кха?! Кха, кха!
— Якось… якось мені здається, що ви щось переплутали. Наслухалися того чоловіка в плащі, він поставився до вас добріше, і ви замріялися?
— Про… що ти…
Лід ледь дихав, але світло в його очах не згасало, коли він дивився на нього.
— Мені здається, ви уявили себе людьми. Ха-ха, ви ж просто сміття з кварталу злиднів, від вас жодної користі. Смішно.
— ……………
Слова, мовлені з посмішкою. Але для людей цього світу це були цілком звичні слова.
На дні суспільства, у кварталі злиднів. Місце, де немає куди падати нижче, і серед них — найслабші. Це Лід і його сироти.
— Торкатися таких брудних, як ви, гидко, але це робота, нічого не поробиш. Ну ж бо, кажи швидше, у мене після цього ще купа справ.
— Не знаю…
Від слів Ліда красунчик зітхнув. Страшенно роздратовано, він розчаровано опустив плечі.
— Ха-а, як же це набридло. Ну добре, є ще двоє хробаків, зробимо так.
Він плеснув у долоні й дістав щось із-за пояса.
Повільно. Воно поблискувало в променях вечірнього сонця.
— Га? Е…
— Л-Лід…?
Випроставшись.
Чоловік устромив ніж у бік Ліда.
Лід упав обличчям уперед. На колінах, але верхня частина тіла безсило опустилася.
Він відчайдушно притис руку до рани. Але темно-червона пляма швидко розповзалася по його бідній туніці.
— Життєво важливі органи не зачеплено, але якщо швидко не полікувати, то помреш. Ну що, навіть хробаки не хочуть помирати, правда? Тож для вас ще одне запитання.
Страшенно задоволений, красунчик крутив у руках закривавлений ніж і посміхався.
— Де чоловік у плащі? Куди він пішов шукати лізардоніанця? Кажи, і я вилікую цього малого.
І після веселого тону пролунав холодний голос, звернений до Ліда й Луки.
— С-правді, якщо скажу…
Зламався не Лід, а Лука.
— Л-Луко, перестань.
Голос Ліда переривався.
І це ще більше ламало Луку.
— Тц, ану затули пельку.
— Кха.
Мов відкинувши сміття, красунчик копав напівживого Ліда.
Йому було байдуже, навіть якщо той помре. Його удари казали про це краще за будь-які слова.
— П-перестань, перестань, будь ласка! Я скажу, скажу!! Перестань копати Ліда!
Лука вже плакав.
Жах і гнів. Але не кожен може перетворити їх на силу для боротьби.
Більшість просто кориться. У Луки ще не було ні духу, ні сили, щоб протистояти жаху.
— Ой, один раз зайвий копнув. Ну вибач, треба було одразу казати! Ну то де він?
Витираючи піт, красунчик із Круків знущався з Ліда.
— Л-Луко, дурню…
— А ти затули пельку. О, і якщо збрешеш — ми повернемося й повбиваємо вас усіх. Ну давай, кажи.
Він неодмінно це зробить. Лука це розумів.
Ігноруючи прохання Ліда, Лука випалив:
— На вулиці покинутих будинків, у старому маєтку… Найближчий маєток до спуску в каналізацію, він має бути там.
Він без брехні сказав місце, де вони розійшлися з Тоямою.
— Має бу-у-ути? Відповідь неточна, мінус п'ять балів. Опа!
Але ця невизначеність розлютила красунчика.
Він знову безжально копнув Ліда.
— Кха…
Лід уже навіть не мав сил кричати. Червона пляма розливалася по кам'яній бруківці.
— Перестань! Це не брехня! Ми одразу розійшлися! Тому я не знаю, чи він досі там!
— Хм-м, зрозуміло. Ну так, у тому районі ми майже не шукали. Окей, перевіримо там. Хлопці, за мною.
— Є-є.
Лука сказав. Він продав Тояму.
Але тепер Лід——
Лука чіплявся за цю надію.
Але він не знав.
— Вайс-сан, а з цими що робити?
— Хм-м, убивати немає сенсу, байдуже. Отой короткострижений і так скоро здохне, забудьте. Точити ніж теж грошей коштує.
Що немає нічого марнішого за надію, даровану кимось іншим. Надія легко перетворюється на розпач, і зараз він це дізнався.
— …………………Га? Н-ні, зачекайте, зачекайте! А Лід? Ви ж казали, що вилікуєте Ліда!
— Ой? Що таке? Ще щось?
— Не прикидайся! Ти ж сам казав! Що вилікуєш Ліда! Якщо скажу, де той чоловік, ти обіцяв——
Слова Луки застрягли в горлі.
Побачивши вираз їхніх облич, він зрозумів. Із самого початку——
— Пфф.
— Чули? Гей, ви чули щойно?
— Ага, чув, х-хі-хі, він реально повірив у слова Вайс-сана.
— Ха-ха, ахахахахахаха!! Шмаркачу, ти реально дитина з кварталу злиднів?! Як можна так вірити іншим! Хто б його лікував, бовдуре!
"Ґя-ха-ха-ха."
Рабський сміх оточення накрив Луку й знесиленого, стікаючого кров'ю Ліда.
— А, а-а…
— Хто б став дотримуватися обіцянок! Обіцянки з таким сміттям, як ти, для такої людини, як я! Ой, посміявся, посміявся. Ну, попрощайся зі своїм холодним другом. Так, хлопці, вертаємося до роботи!
— Є-є.
— Хі-хі, для Ліда це нарешті кінець. Вже очі мозолив.
Старші із кварталу злиднів теж огидно вишкірялися, дивлячись на Луку й Ліда, і збиралися йти.
— Чому…
— ……Луко.
— Лід!? Лід, а-а, стільки, стільки крові… Не можна, не можна, Лід, не вмирай!
— Л-Луко… вибач… я схибив…
— Лід, мовчи! Якщо говориш — кров іде!
— О? Здається, буде цікаво. Хлопці, давайте додивимося до кінця, а потім підемо.
— Вайс-сан, ну й смаки у вас.
— Заткнися. Так, я ставлю одну срібну монету на те, що цей шмаркач розізлиться й кинеться на мене. Стон, ти за приймальника.
— Є.
— А я ставлю 5 великих мідних монет на те, що він просто плакатиме й нічого не зробить!
— Я теж на це, 1 велику мідну!
— Скупердяй, я ставлю 2 великі мідні на те, що він розізлиться!
— Та ти сам не кращий.
Вони весело сміялися й починали робити ставки.
Вони робили ставки на Луку, який прямо зараз втрачав друга.
Кинеться чи здасться. Вони завжди робили подібне під час роботи.
— Л-Луко… за мене… не переймайся. Ніко, Перо й Сіро… подбай про них…
— Про що ти говориш, Лід! Без тебе немає сенсу! Перестаньте, перестаньте! Ви, не смійтеся, не смійтеся!! Лід же вмирає…!!
— Ґя-ха-ха-ха-ха-ха-ха!! Чули! Лід же вмирає, каже!
— І що з того, шмаркачу! Одним сміттям у кварталі злиднів менше — хіба не добре?
— Ахаха, ні, ну Лука й Лід реально кумедні. Оце єдина розвага на цій роботі — знущатися з таких хробаків, як ви. Дохніть уже.
— Чому, чому ми, ми ж теж живі!
— Ахахаха! Чули? Хлопці? Ми ж живі, каже! Та здохніть уже, від вас усе одно жодної користі. Без батьків, без грошей. Збираєтеся в бруді, як щури, й їсте недоїдки… Ой, гидота, аж верне. Ну ж бо, здохніть, здохніть!
Пап, пап.
Красунчик із татуюванням пера крука починає плескати в долоні. Наче підбадьорюючи когось у шинку.
Напівжива дитина й дитина в сльозах і соплях — а дорослі продовжували сміятися над ними.
— Здохніть, здохніть, давай!
— Хі-ха-ха, ну й смаки, реально, давай, здохніть, здохніть!
— — — — — Здохніть, здохніть!
Сміх і слова накривали Луку й Ліда.
Лука опинився в глибокому розпачі. Його друг стікав кров'ю й помирав. Його душу принизили, гордість розтоптали.
— Л-Луко… годі, сиди тихо… не реагуй.
Обличчя Ліда ставало все блідішим. І все ж він мовчки притискав рану й казав Луці.
Витримай. Не реагуй. Не чини опору, і вони підуть.
Лука зрозумів. Лід уже змирився зі своєю смертю. Він просто намагався перечекати, щоб хоч Лука вижив.
— А, а-а… Лід…
Він нічого не міг зробити для друга, який ішов до смерті. Нічим не міг допомогти.
"Чому?"
Вони сміються, а Лід помирає.
"У чому річ?"
Лука відчайдушно думав своїми маленькими мізками. Думав, думав, але так нічого й не зрозумів.
Він не розумів, чому вони живуть, а Лід має померти.
Але в Луки не було сили відповісти на це запитання. Ані розуму, ані сили — нічого не вистачало.
— Чому… Ангели.
Тому він прошепотів молитву до Ангелів. Слова до Творця, які знає кожен житель цього світу.
Єдине, що може зробити слабкий.
— О?
— Он як. Молимося Ангелам, значить. Хтось ставив на це?
Прохання й молитви хлопчика не дійдуть.
У будь-якому світі є одна проста істина.
Зазвичай у найвідповідальніший момент Ангели відсутні. Молитви слабких не доходять і не будуть почуті.
— Ну добре, далі буде нецікаво, згортаємося. Скучно.
— Вони там щось бурмочуть, Вайс-сан, це нормально?
— А, байдуже. Навіть розізлитися в найвідповідальніший момент не здатні. Помоляться Ангелам і думають, що щось зробили. Бути слабким — це реально гріх.
Вони збиралися сміятися і йти геть. Як завжди. Робити що заманеться, відбирати в слабких — і на цьому все.
Ані ненависть слабких, ані їхні молитви до них не доходять.
Так було вчора, позавчора й задовго до цього. Вони жили тим, що чавили слабких.
І всі вони були впевнені: так буде завжди.
І сьогодні, і завтра вони продовжуватимуть чавити слабких, залишаючись хижаками. Вони в це вірили.
— Е? Що це?
Раптом один із Круків помітив.
Вид. Мутніє.
Повітря стало холодним.
— А? Що це за туман?
Біла димка раптом накрила їх.
— Лід, Лід, благаю, Ангели, врятуйте Ліда…
Голос хлопчика, його молитва не дійде до Ангелів. Вони ніколи не слухають людських молитов.
Але є ті, хто іноді їх чує.
Ті, хто ближчий до людей, ніж Ангели, пихатіший за богів і майже такий самий брудний, як самі люди.
Вигадка людського розуму. Ті, хто іноді слухає молитви й бажання.
——Диявол——
— Туман… Гей, гей, що це таке, хлопці, тікаємо звідси.
— Ага, щось мені це не подобається… Е? Вайс-сан, там щойно щось поворухнулося?
Один із Круків на мить побачив це крізь рідкий туман.
Чорна тінь легко промайнула в тумані.
— Га-а? Та не лякай, нічого там немає.
— …Е? Зачекайте, Вайс-сан, а де… де ті шмаркачі…?
— А?
Чоловік обернувся. За білою димкою, біля стіни, де мали бути діти——
— …Гей, хлопці, куди вони поділися? Хтось бачив?
Діти зникли.
Кров залишилася, але самі вони зникли, наче їх і не було.
— Ні, я нічого не бачив… І взагалі, цей туман стає все густішим, ні?
— …Погане передчуття. Гей, хлопці, ідемо звідси.
Красунчик зреагував швидко. При аномалії — відступ.
Але проти цього туману, вже було занадто пізно——
— Ой!! Е, чому, у мене кров…
Один із них. З пальця потекла кров. Раптово, без жодної причини.
Це був сигнал до початку.
— Гей, що з тобою, ГЯ?! Боляче! Боляче?! Чому, ГЯАААААА!!
У тумані лунали крики.
М'ясо рвалося, шкіра розрізалася, кров бризкала.
— Що сталося? Гей, ти, Б-боляче?! Укусило, ні, це… мене ріжуть…?! А, мій палець—— ХІ, ГЯААААААААААААААА?!
М'ясо летіло вгору. Життя витікало.
— Гей, що відбувається—— б-б-б-б-б.
Вони були в тумані. У білому, густому тумані, де вже не було видно навіть власної руки.
Червона кров і брудні крики розліталися довкола, здобич помирала. Адже це вже було не їхнє мисливське угіддя.
— Х-хі?! Що відбувається?!! Гей, хлопці, що сталося?!
На обличчі красунчика більше не було зверхності. Жодної посмішки, з якою він дивився на Ліда й Луку, тільки липкий жах здобичі.
Вони забули. Вони полювали на слабких і знущалися з них, тому забули.
Учорашній день не триватиме вічно. Ті, хто вдавав із себе сильних і поводився як хижаки, тепер дізнаються.
— Перебий їх усіх, Кірийябо.
Наскільки жахливим є справжній хижак.
.
.
.
(П.П НУ, я Тояму не назву хижаком, скоріше йобнутим хд.)
.
[Підпишіться на мій ТГ-Канал, щоб дізнаватись про вихід нових розділів та іншу інформацію: https://t.me/Cactus_Paradise_novel_manga]