Розділ 19 - Опануй цю неприборкану жагу та веди їх за собою
— Зачекай, голова йде обертом… Спанієль-спеціал? Мускулястий супердід? І ще й Драко? Стій, я що, зглузду з'їхав? Ця… Драко — це Дракон Колекціонер, чи що?
Прямо перед ним, Лазар притис руку до лоба й застогнав.
Кидаючи гнівні погляди на волоцюг, які витріщалися на них, і змушуючи їх розходитися, Тояма та Лазар перебралися на площу з ятками.
— Ага, Драко. Вона каже, що ім'я Аліс це соромно, хоча, як на мене, ім'я як ім'я.
Тояма підпер щоку рукою, сидячи за столом із будівельного сміття, і пробурмотів.
Якщо згадати, вона щось казала про листи, але в моєму нинішньому стані без постійного місця проживання й роботи це здається неможливим. Ну, вона ж Дракон, терпіння у неї, мабуть, вистачить.
— Присягаюся нашим величним та великим Зубом, у мене зараз дах поїде… Утекти від Дракона Колекціонера — це вже диво, але здолати її, та ще й стати друзями, і називати по імені…
— Гей, гей, Лазаре, ти як? Голова болить?
Лазар схопився за голову й ткнувся обличчям у стіл. Тояма трохи хвилювався, чи не застрягнуть шипи, що росли у того з голови, у деревину столу.
— А, ага, вибач. Просто так легко мої звичні уявлення про світ ще ніхто не руйнував… Ну, мені важко повірити, що ти брешеш. Я вірю тобі, Нарухіто.
Зітхнувши, Лазар кивнув.
— Ось як, ну, за загальними рисами у мене ситуація якась така. Добре, що ми так швидко перетнулися.
— Ну й ну, ти справді дієш геть безрозсудно… Втім, я радий, що ми знову зустрілися, виходить, я не дарма так відчайдушно переховувався.
Переховувався… Схоже, я й справді завдав йому чимало клопоту.
— Саме так, Лазаре. Я розповів про себе, тепер твоя черга. Що це за штука була? Тінь, яка ось так розпливалася.
Те, що зробив Лазар, очевидно було аномальним.
Звичайній людині такий трюк не під силу. Ні, навіть звичайному Чоловіку-Ящеру таке не під силу.
— …Як на мене, то твій туман викликає куди більше запитань… Але ти мій рятівник, і приховувати від тебе щось і далі було б ганьбою перед нашими предками.
Шу-у — видихнув Лазар, звук його зітхання був досить унікальним. Тояма, усе так само підпираючи щоку рукою, безтурботно дивився на Лазара, який сидів навпроти.
— Це мій "скіл". Він дозволяє мені ховатися в тіні. Я собі спокійно хропів усередині, поки твій туман не викурив мене назовні.
— Скіл…? Гей, здається, Лука теж казав щось таке.
Він згадав момент, коли гнався за Лукою. Прямо перед тим, як його спіймати, той казав щось про скіл чи щось таке.
"Скіл. Ну звісно, це один із тих ісекаїв, де таке існує. Чудово, я не проти. Саме про таке я й думав, саме про таке."
Тояма, сидів із трохи роззявленим ротом, упорядковуючи інформацію в голові.
"Виходить, є люди, які можуть використовувати якісь "скіли"."
— Гей, зачекай, що це за міна на обличчі? Твій туман — це ж теж скіл, а у тебе такий вигляд, ніби ти вперше про це чуєш.
— А, та ні, ну як сказати. Як загальноосвітній мінімум я це засвоїв, але от наживо чую від іншої людини вперше. Якби в моєму рідному краї хтось почав розмовляти про скіли, на нього, мабуть, подивилися б із співчутливим поглядом.
— …Що це взагалі означає? Ну, у тебе, мабуть, свої обставини? Не буду розпитувати надто глибоко.
Лазар озирнувся довкола, нахилився над столом і заговорим тихим голосом.
— Але в це важко повірити… Ха-ха, хто б міг подумати, що тебе примітить Дракон Колекціонер, та ще й подарує свободу… А-а, як же це кумедно.
— Лазаре, Драко й тебе високо оцінила. Казала, що вся Імперія шукала тебе, але так і не змогла знайти.
— Ха-ха, ну, це мій єдиний талант, я майстерно вмію втікати та ховатися… Але я радий. Цей місяць, що я переховувався, минув не дарма. Я переживав лише про те, щоб якщо мене впіймають, це не створила тобі проблем.
— Ого, місяць… Зачекай, місяць? Ні-ні-ні, відтоді, як ми розійшлися, не минуло й години… Ні, чекай, Драко теж казала щось таке.
Лише зараз він усвідомив цю часову різницю.
Відтоді, як він відгамселив Драко, утік від крокопуголовків і зустрів підозрілу ельфійку, за його особистими відчуттями минула десь одна година, але…
— Хм, кажуть, усередині Вежі є місця, де час викривлений. Там можна зустріти людей, які жили в минулому, або навпаки — поговорити з тими, хто живе в майбутньому. Ти, часом, не заблукав у такому місці?
— Гей-гей-гей, та це ж куди гірша аномальщина, ніж Бабель. Якщо не пощастить, я що, перетворюся на Урасіму Таро? Оце вже ні краплі не смішно.
Лазар цілком буденно повідомив йому жахливу правду.
Наука в цьому світі, на жаль, виявилася безсилою.
— Я не знаю, хто такий Урасіма, але це факт, що іноді знаходять предмети та реліквії, які зникли під час Великої війни 200 років тому. Саме тому Вежа є надзвичайно важливим місцем для цієї країни.
— Ясно, тепер картинка склалася. Ось чому це місто Авантюристів.
Та сама логіка, що й з островом Бабель.
У небезпечних місцях, як не крути, приховані скарби. Незалежно від епохи чи світу, людей завжди ваблять багатства та небезпека.
Мов нічних метеликів, що летять на вогонь.
— Ха-ха, у тебе такий вигляд, ніби ти вперше прибув до Імперії, ні, ніби ти взагалі вперше чуєш про елементарні речі.
— А це може бути й правдою, Лазаре. Що ти скажеш, якщо я скажу, що прийшов з іншого світу?
На слова Лазара, Тояма хижо всміхнувся. Так, варто перевірити, наскільки далеко можна розкрити свою історію.
Він збирався намацати це в розмові, як раптом…
— Це не має значення.
— О?
Несподівані слова. Проте вони звучали напрочуд надійно.
— Це не має жодного значення, Нарухіто. Ти хороша людина й мій рятівник. Мені достатньо знати лише це, і ким би ти не був, моя довіра до тебе не зміниться.
— Х-хм-м.
Він трохи збентежився. Як не крути, у Тоями завжди було мало друзів. Він не звик до того, коли йому хвалять прямо в очі.
— …Але я спитаю навпаки. Хіба тобі не цікаво? Мій скіл… Моє минуле та речі, які я коїв.
— Хі-хі-хі, Лазаре, ну ти даєш. Ти ж сам сказав, що тобі байдуже на моє походження, то як я після цього можу копатися в твоєму минулому? Це ж виглядало б жалюгідно.
Тояма засміявся у відповідь на слова Лазара. Усе ж таки цей ящер — чудовий хлопець.
— …Навіть якщо через це за мною женуться Круки?
Сміх Тоями урвався, коли голос Лазара став низьким і серйозним.
— Круки?
Судячи з контексту, це навряд чи стосувалося звичайних птахів.
Тояма перепитав. Точно, здається, ця назва виринала й у розмові з Лідом та іншими.
"Круки. Злочинна організація/гільдія злодіїв——"
— Ага, цей місяць я відривався від переслідування не лише Імперії, авантюристів та лицарів Церкви. Круки… Вони теж полюють на мене.
Вираз обличчя Лазара похмурнів. Жаль та тривога. Обличчя виражало суміш цих почуттів.
Його вертикально розрізані очі звузилися, а хвіст згорнувся кільцем——
— А, ось воно що. Ну, менш з тим, Лазаре, давай краще про твою мрію.
Геть байдуже. Тояма просто пропустив його слова повз вуха.
— А, ну так, перейматися цим справді занадто——…Зачекай, Нарухіто, ти що, зараз просто взяв і проігнорував мої слова? Ти взагалі слухав мене? Мені здається, ні.
Лазар витріщив очі від здивування, ніби сталось щось неймовірне.
— А, та ти казав щось про Круків, чи як? Я слухав. Лука й Лід теж щось базікали про Круків. А що, на це варто звертати увагу?
Він не відчув реальності цієї загрози, до того ж Тояма вже для себе вирішив, що візьме Лазара під своє крило.
Саме тому він кинув виклик Дракону й вбив її.
Тепер якесь там минуле Лазара чи його проблеми були недостатньо вагомими, щоб змінити рішення Тоями.
Лазар кліпав очима від подиву, а потім…
— Хі-ха-ха-ха-ха-ха-ха!! А-а, оце так, так!! Ти або повний дурень, або справді велична постать! Ну звісно, так і є! Звісно ж! Людина, яка не боїться Дракона, з чого б їй боятися якихось Круків! Ха-ха-ха-ха-ха!
Його голос лунав настільки голосно, що перехожі довкола аж здригнулися.
Ящер широко роззявив пащу й реготав на повне горло, хапаючись за живіт.
— Ого, Лазаре, виявляється, ти вмієш так сміятися.
— Хі-хі-хі, просто це було невимовно кумедно. Але це нечесно. Нарухіто, ти сказав, що тобі байдуже на моє минуле, але я хочу бути щирим із тобою. Тому вислухай мене.
Утерши сльози й утримуючи живіт, Лазар випростався й вирівняв поставу.
Тояма теж припинив підпирати щоку й сів рівно на стілець.
— А?
— Я виходець з Королівства. У тій країні мене називали Тіньовим Зубом.
— Оце так, звучить круто.
Яке ж класне прізвисько.
А от у мене було прізвисько "Канадучі Тояма" — позбавлене будь-якого смаку. Що взагалі за "Канадучі"? Це ж просто людина, яка не вміє плавати.
Він на мить згадав того красеня із сірим волоссям, з яким перетнувся на іспиті для високорангових шукачів.
Прізвисько, яке той вигадав, миттєво підхопили всі довкола. Ну, принаймні воно не викликало відрази.
— …Схоже, ти й цього не знаєш. Хоча це ім'я мало б гриміти навіть в Імперії… Нарухіто, я брудний, проклятий злочинець.
— Оце так.
Тояма коротко відповів на слова Лазара.
— Крадіжки, шантаж, вбивства, шахрайство, викрадення людей… Я робив усе, що в суспільстві називають злом. Я не виправдовуюся суворим кліматом Королівства чи дискримінацією моєї раси. Я свідомо обрав цей шлях і робив брудні справи.
Вертикальні зіниці Лазара.
Що вони відображали зараз — теперішнє чи спогади минулого?
— У мене був талант. Тінь любила мене. Казали, що я отримав поцілунок від однієї з божественних слуг Ангелів — "Флорії Злочинів", так мене вихваляли.
Палець Лазара тук-тук-тук ритмічно постукував по трухлявому столу.
— О, звучить по-фентезійному. І що далі?
— …У Королівстві, прірва між багатими й бідними куди глибша, ніж в Імперії. Моя раса через давні гріхи зазнає переслідувань у всіх людських державах. Про нормальну роботу чи навіть житло в місті не було й мови… Тривала міжусобиця, наростаюча ворожнеча — Королівство було ідеальним місцем для того, щоб мій талант розквітнув.
— Хм-м.
Лізардоніанець, чи як там його. Справді, якщо згадати реакцію людей довкола та їхній тон, дискримінація щодо них точно існувала.
— Ти справді розумієш, про що я? Я… я злодій, який жив тим, що завдавав болю іншим.
Лазар стривожено звернувся до Тоями.
Для Тоями ця картина була настільки кумедною, що він просто не міг стриматися.
— Хі-хі-хі.
Він ніяк не міг зупинити сміх.
— Що тут смішного?
— Та ні, вибач. Просто кумедно, що злочинець ось так чесно розповідає про це іншим. Виявляється, бувають і такі чесні злочинці.
Ні, цей хлопець справді чудовий. Тояма остаточно переконався, що його чуття його не підвело.
— Це… це просто тому, що чинити нечесно щодо тебе було б негідним.
— Ось про це я й кажу, Лазаре. Саме за це ти мені й сподобався. Негідні вчинки. Лазаре, у цьому світі повно потвор, які лише зовні схожі на людей, але чинять негідні речі й навіть не замислюються про це… А ти інший, Лазаре.
Він чітко висловив свою думку.
— На… Нарухіто…
— Завдавав болю іншим, кажеш? Якщо на те пішло, то я теж. Я людина, яка заради власних бажань забирала життя й заробляла цим гроші. Я вбивав монстрів, але ж вони теж лише їли людей, щоб вижити. І я просто чавив ці живі створіння, роблячи це своєю роботою ради власних бажань.
У цьому не було ні краплі каяття, Тояма отримував від цього щире задоволення.
— Між мною та тобою є лише одна відмінність — це те, чи шкодуємо ми про це. Я не шкодую. Мені немає про що шкодувати. Але я зовсім не докоряю тобі за те, що ти шкодуєш про свої минулі гріхи.
— Щ-що ти маєш на увазі?
Лазар був спантеличений. Лише його хвіст неспокійно рухався туди-сюди.
— Це означає, що між нами немає жодної різниці. Лазаре, я знаю, що ти людина, яка прагне нагодувати інших.
Тоді, у тій кареті.
— Я знаю, що ти людина, яка не зрадить іншого навіть ціною власного життя в найкритичніший момент.
Тоді, у тій Вежі.
Лазар знову й знову доводив це Тоямі. Цю свою приховану доброту, яку він не міг приховати.
Це вже стало тим, чого бажав Нарухіто Тояма.
— Навіть якщо весь світ називатиме тебе злочинцем і тавруватиме проклятим грішником, лише я знаю, що ти хороша людина.
Тому він заявляв це впевнено. Це була істина, яку ніхто не міг спростувати.
— Кожен, хто паплюжить тебе й називає злочинцем — мій ворог. Навіть якщо весь світ стане твоїм ворогом, я один буду на твоєму боці. Я вже так вирішив.
Тому він прийняв рішення. І якщо знадобиться — він убиватиме ворогів ради цього.
— Ч-чому… Чому ти йдеш на це заради мене?
— ——Я хотів збудувати дім на березі озера.
Ці слова були картиною.
Картиною бажання, яка з'явилася впевненому в своїй смерті Нарухіто Тоямі в його найостаннішу мить.
— Це…
— Це було те, про що я думав у свій останній момент. І тоді, у свій останній момент, ти мовив те саме. Лазаре, нам із тобою, мабуть, невимовно пощастило.
— Пощастило?
— Скільки людей у цьому світі можуть зустріти того, з ким можна розділити останній погляд, останнє бажання перед лицем смерті, коли ти готуєшся до кінця?
— А…
Лазар широко розплющив очі. У карих очах Тоями відбивалась морда ящера.
— Я вирішив. Цього разу я неодмінно збудую дім на березі озера. Я зароблю грошей, уб'ю ворогів і здійсню це бажання. І для цього мені потрібен ти. Мені потрібен напарник, який розділяє зі мною цю саму картину бажань.
Це більше ніколи не закінчиться.
Адже тут було продовження.
— Тому, Лазаре, я на твоєму боці. А ти — на моєму. Як і обіцяли, давай поговоримо про наше майбутнє. І про мрію бажань, до якої ми маємо дістатися.
Цього разу вони неодмінно дійдуть до кінця.
Ідучи за власними бажаннями, вони здобудуть усе, чого прагнуть. Це і є весь Нарухіто Тояма.
І для цього йому відчайдушно потрібен цей Чоловік-Ящер, цей добряк.
— …Чи має право такий чоловік, як я, мріяти про щось подібне?
— Має.
Вертикальні зіниці затремтіли.
— Люди, яким я завдав болю, ніколи не пробачать мені цього.
— Я пробачу.
Голос Чоловіка-Ящера наповнився вологою.
— …Я лише створю тобі проблеми.
— Впевнений, що я створю тобі утричі більше проблем.
Крап, крап.
На стіл із будівельного сміття впали каплі.
— Ха, ха-ха… Джояні во кокууко. О, Зубе. Дякую Тобі за те, що Твоя воля створила нас.
Промовивши дивні слова, Лазар приклав руку до грудей і схилив голову.
Підносячи комусь молитву, він мовчки вгамовував сльози, що підступили до очей.
— Гей, гей, тільки не плач! Змилуйся, я що, сказав щось не те?
— Ні, ні, навпаки, Нарухіто… Мені вперше в житті кажуть такі слова, я такий радий, що живу…
— Лазаре…
Тояма чудово розумів почуття Лазара.
Жити — це справді важко. Бувають моменти, коли в суцільній темряві ти більше не можеш рухатися вперед. Він це добре знав.
— …Ще раз, Нарухіто. Дозволь мені відповісти. Так, це правда. Я хотів збудувати заклад на березі озера. Це було моїм останнім бажанням перед лицем смерті, моєю мрією. Дозволь і мені приєднатися, Нарухіто. Я теж хочу поставити все на цю твою сильну й пожадливу мрію.
— Хі-хі, Лазаре, а у тебе тепер гарний вираз обличчя. Це контракт. Мої бажання та твоя мрія збігаються. Поки ми живі, ми будемо йти до цього. Використовуючи всі свої сили, ми дійдемо туди. Виходу з гри немає. Помирати теж заборонено.
І ось вони обидва були тут.
Двоє авантюристів-рабів, які розділяли одну й ту саму картину пожадливості, знову зустрілися.
— Я тільки за. Присягаюся нашими предками, великими предками. Твої бажання — це моя мрія. Я обіцяю, що ми неодмінно дістанемося до нашої картини.
Тепер вони більше ніколи не звернуть з шляху.
Ікла, які втратили свій шлях і блукали в темряві минулого, були знайдені пожадливістю, що прийшла з далеких країв.
— Єс, угоду укладено. У моєму рідному краї в таких випадках заведено випити по чарці, але, на жаль, у мене немає грошей.
Тояма потрусив шкіряним мішечком, який суттєво спорожнів.
Не можна було заперечувати, що він захопився й витратив забагато.
— О, щодо цього у мене є дещо чудове.
Лазар хижо всміхнувся.
— Лазаре, це що?
Тояма теж хижо всміхнувся.
— Медовуха від Церкви Ангелів, під назвою "Поцілунок Ангела". Ну, як би мовити, у мене в місті Авантюристів є своя схованка. Я приніс це звідти. Як тобі ідея — нехай поцілунок ангела благословить початок нашої мрії?
— Хі-хі-хі, Лазаре, а ти той ще позер.
— Не тобі про це казати, Нарухіто.
Вузенькі очі, схожі на очі тибетської лисиці, звузилися ще дужче.
Холодні зіниці, властиві рептиліям, перетворилися на вузькі щілини.
Обидві зловісні фізіономії вишкірилися у посмішці.
Ці посмішки, як не дивно, були надзвичайно схожими.
Лазар дістав із пазухи дві маленькі чарки.
Вони обидва простягнули руки до пляшки, у якій переливалася бурштинова рідина——
— Ч-чувак!!
Це був голос, болісно слабкий, але який чітко пробивався крізь шум.
— Га?
— Ого?
Руки, що тягнулися до пляшки, завмерли, а очі Тоями округлилися.
Адже він знав, кому належить цей голос.
— Ніко?
— Благаю…! Чувак, благаю! Ліда, Луку… їх зараз вб'ють…
Виглядаючи жахливо, із синцем під оком, Ніко, хитаючись, упала на землю.
— Кепсько!
Лазар кинувся до дівчинки. Тояма підвівся й мовчки дивився на цю картину.
Пікон.
Повідомлення виринуло в повітрі.
[Побічний квест]
["Опануй цю неприборкану жагу та веди їх за собою"]
[Мета квесту: вирішити долю дітей]
"…………Що це ще за дідько?"
Різкий біль.
У Тоями заболіла голова. Образ побитої Ніко й образ кошлатого друга, з яким він розлучився в дитинстві, нестримно злилися в єдине——
.
.
.
(П.П Чому їх розмова трішки по гейські звучала аххахаха.)
.
[Підпишіться на мій ТГ-Канал, щоб дізнаватись про вихід нових розділів та іншу інформацію: https://t.me/Cactus_Paradise_novel_manga]