Розділ 18 - Туман і тінь, полювання Круків
— Сюди! Сьогодні я бачився з Ящером Лазаром ось тут!
Після того, як діти дочиста загребли й з'їли все м'ясо, вони прийшли сюди під проводом Перо, який казав, що бачив Лазара.
Покинута будівля. Це був напівзруйнований будинок. Перо привів їх до знелюднілого подвір'я й напівзотлілого житла, де вже точно ніхто не міг мешкати.
— Перо. Ти впевнений, що це тут? Тут же взагалі нікого немає.
— Ні, он там углибині натягнутий тент. Схоже, тут хтось був, але зараз порожньо. Вибач, чувак, ми пошукаємо інформацію про лізардоніанця через інші каналу, ми відпрацюємо отримані гроші.
Лід помітив його вглибині подвір'я, прямо збоку від будинку, у непримітному місці.
І справді, як він і сказав, там самотньо стояв тент, зліплений із трухлявого дерева та ганчір'я.
— …Лід, я теж допоможу, пробіжуся містом.
Лід і Лука були повні рішучості.
Проте Тояма похитав головою.
— Ні, малі, достатньо й цього. Схоже, ми влучили в ціль.
— Але ж тут нікого немає? Хоча, здається, тут розводили вогонь.
Лука вказав на обпалену землю біля тенту, схожу на слід від багаття.
— Не проблема, далі я пошукаю сам. Дякую за допомогу, Лід.
Тояма злегка подякував дітям і висловив слова прощання.
— А, ага. Якщо ти не проти, чувак, ми все ще можемо допомогти.
— Т-так! Ти ж нас і їжею пригостив, і аж 10 мідних монет заплатив. Кажи, що треба зробити!
— …Саме так, ми ще нічого не відпрацювали.
Проте діти, схоже, були невдоволені. Вони один за одним казали, що допоможуть Тоямі.
— …Ні, усе в порядку. Робота виконана. На цьому ми прощаємося. Перо, дякую, що показав.
Тояма відвів погляд від дітей, які пропонували допомогу, і погладив по голові Перо, який опинився поруч. Він скуйовджував його кучері легкими й ніжними рухами, щоб не заплутати волосся.
— М-м, ми вже прощаємося-я?
Прижмуривши очі від лоскоту, Перо запитав протяжним голосом. Попри свій вайлуватий вигляд, цей малюк міг виявитися напрочуд кмітливим.
— Ага, ти дуже допоміг. Будь слухняним. Сіро, не можна гризти волосся Перо.
Тояма присів, щоб опинитися на одному рівні з очима Перо, і легенько штрикнув у щоку малюка, який висів у того на спині.
Пухкенька й така м'якенька. На мить йому аж стало моторошно, чи не протрикне його палець цю ніжну щоку.
— А-а-у-у!
Проте Сіро лише радісно посміхнувся. Тояма й сам мимовільно всміхнувся у відповідь.
— Чувак.
Голос Ліда пролунав із відтінком, ніби він хотів щось сказати, але Тояма похитав головою й пильно подивився на нього.
— Лід, подумай, що зараз важливіше.. У нас із вами рівноправні ділові стосунки. Роботу зроблено, а отже, немає потреби лізти в душу більше, ніж необхідно. Ти й сам це розумієш, правда?
Нарухіто поклав руку йому на плече й мовив спокійно.
"Він розумний хлопець. Такого пояснення має цілком вистачити."
— А, ага, так… зрозуміло.
Лід усе ще виглядав так, ніби хотів щось сказати, але пересилив себе й кивнув Тоямі.
— Е, ми що, справді-справді вже прощаємося? Мені здавалося, ми могли б подружитися.
Ніко знову зі сльозами на своїх гострих і впертих очах розгублено переводила погляд із Ліда на Луку, а потім подивилася знизу вгору на Тояму.
Коли маленька дівчинка дивиться на тебе знизу вгору заплаканими очима, починає здаватися, ніби ти коїш щось жахливе.
Тояма зустрівся поглядом із Ніко й мовчки кивнув.
— …Ніко, не треба, ти лише змушуєш його почуватися ніяково. Чувак, це… дякую. М'ясо було дуже смачним.
На диво, дівчинку зупинив малий злодюжка Лука.
— Ага. Тільки цього разу більше не намагайся поцупити щось у мене.
— …Ми більше не зустрінемося?
Лука боязко подивився на Тояму знизу вгору.
Цього разу Тояма відповів, не відводячи погляду:
— Ага. Як то кажуть, життя — це суцільні прощання. Не варто нам надто прив'язуватися один до одного. Лука, у тебе є те, чого не було в мене. Бережи це.
— Те, чого немає в тебе, але є в мене?
Не вірячи власним вухам, пробурмотів Лука.
— Лід, Ніко, Перо й Сіро. Коли я був у твоєму віці, у мене не було жодного друга чи товариша. Ні, вони просто зникли. І з тією істотою я вже ніколи не зустрінуся.
Він мимоволі бачив у них себе. Вони були слабкими, крихітними, але трималися разом і з усіх сил виживали в цьому світі — зовсім як він колись.
— А…
Лука подивився на друзів довкола.
Це було схоже на той тужливий спогад, який так палав у душі юного Тоями, але був у нього відібраний.
— Тому бережи це. Кількість людей, яких людина може берегти, обмежена. Я не можу обрати вас до цього числа, і ви так само не можете обрати мене.
— Чувак, але я все одно ніколи не забуду, що ти ставився до нас як до рівних. Якщо нам знову випаде нагода допомогти тобі, тільки поклич. Ми допоможемо тобі на рівних.
Незважаючи на холодні слова Тоями, Лід не злякався.
У його очах, що пильно дивилися на Тояму, сяяв вогник інтелекту.
— Дякую, Лід. Гей, Ніко, припини плакати. Перо й Сіро почнуть хвилюватися, ти ж старша сестра, хіба ні?
Тояма погладив по голові Ніко, яка все ще плакала.
— Та… бо… Ні, я… я зовсім не плачу! З чого б мені плакати через таку дрібницю!
Витираючи сльози, Ніко гордо випростала груди. Ця вперта поведінка, мабуть, була лише способом приховати свою плаксивість.
Всміхнувшись, Тояма витер сльози Ніко краєм свого плаща.
— Ось як. Вибач. Лід, Лука, Ніко, Перо, Сіро.
Тояма знову підвівся й окинув їх поглядом. Це було коротке спілкування в кварталі злиднів, але вони справді поговорили щиро.
— Дякую вам, ви дуже мені допомогли. Але на цьому ми прощаємося.
Він не збирався заходити надто далеко. На цей момент це було остаточним рішенням Тоями.
— …Угу, я зрозумів.
Лука тихо кивнув.
— Чувак, наш дім поруч із тією площею, заходь у гості в будь-який час!
Лід гордо стукнув себе кулаком у груди.
— О, оні-сан, обов'язково, чуєш, обов'язково завітай до нас ще!
Ніко підбігла до Тоями й ухопившись за плащ, почала благати.
— Дядечку, дякуємо за частування! Я такий радий, що ми нарешті поїли м'яса! Дивись, Сіро теж радіє!
— А-а-у, у-у!
Перо й Сіро з усіх сил махали своїми маленькими рученятами.
Тояма з гіркою посмішкою махав у відповідь дітям, які слухняно йшли геть.
Це було правильне рішення — попрощатися до того, як він всерйоз прив'яжеться до них. Це вам не собак чи котів прихистити.
"…Так буде краще, я ніде не схибив."
Піддаватися миттєвим почуттям і лізти в їхнє життя, більше ніж потрібно, було б погано й для них самих.
Тому так буде краще.
У нього немає ні зайвих сил, ні обов'язку влазити в чуже життя й намагатися щось виправити. Це точно не те, чого прагнув Тояма… принаймні, так мало бути.
"…Тоді чому я врятував Лазара того разу?"
Цей тихий шепіт був думкою, що зародилася десь за межами здорового глузду.
Тояма відкинув ці роздуми.
Проковтнувши легкий осад у грудях, він знову озирнувся довкола після того, як діти зникли з очей.
"Так, і де ж він?"
Він зібрався з думками й намірився взятися за пошуки всерйоз.
Пікон.
Стрілка вказала на порожній тент.
[Мета квесту оновлена: дослідити сліди Лазара]
Судячи з повідомлення, це місце справді було прихистком Лазара.
Тояма насамперед підійшов до обпаленої землі.
Там лежали обвуглені шматки деревини, а розпалка перетворилася на попіл.
"Сліди від багаття… Виходить, тут палили вогонь."
Оглянувши землю, він зазирнув у дерев'яне відро, що стояло поруч.
"Це одяг… чи що? Випраний. Де він його дістав?"
Зручна туніка й чисті на вигляд тканинні штани. Це зовсім не той одяг, у якому Лазар був тоді.
"Кухоль… Хм, усередині точно не кава й не чай."
На дні залишалася крапля рідини — суміші чорного та коричневого кольорів, яка злегка пахла чимось солодким.
"Дошки від будівельного сміття замість ліжка? Матеріал тенту — теж якісь обрізки, схожі на джинсову тканину."
Він зазирнув усередину порожнього тенту. Там лежали дві дошки від будівельного сміття. Простору цілком вистачило б, щоб там могла спати одна людина.
"Хм? Що це… якесь…"
Заглянувши вглиб тенту, він відчув легке відчуття дискомфорту.
Там нікого не мало бути, але він виразно відчував чийсь подих. Це було схоже на відчуття, коли заходиш у лігво монстра.
Тояма миттєво вискочив із тенту й знову озирнувся.
"Нікого немає… Але це багаття…"
Він простягнув руку до залишків багаття.
Ледь відчутне тепло зігріло його долоню.
"Усе ще тепле. З моменту, як згас вогонь, минуло не так багато часу."
Він кудись пішов? Але якщо так, то чому це відчуття таке дивне? Щойно Тояма збирався сісти на землю, щоб зібратися з думками…
"Ого?! Щ-що це?"
У ділянці серця з'явилося дивне тремтіння. Не те щоб це було неприємно, і це відчуття було йому добре знайоме.
"Кірийяба…?"
"Витягни мене!" — здавалося, ніби ця реліквія, що спала в його тілі, почала вирувати всередині.
"Раніше такого ніколи не траплялося."
Кров розганялася по тілу, створюючи відчуття, ніби всередині вирує буря, а в тілі бешкетує маленьке цуценя.
На диво, це не викликало ані болю, ані дискомфорту.
— Ого-го?! Я зрозумів, зрозумів! Давай сюди, Кірийяба!
Поклавши руку на серце, він вигукнув її ім'я. Він витягнув у цей світ реліквію, яка так природно жила в його тілі.
За яким принципом вона працює, що її не змогли виявити навіть під час медогляду в Гільдії? Якщо замислюватися над цим всерйоз, стає лячно, тож він намагався не перейматися цим надто сильно.
— Ого?!
Дивна поведінка на цьому не закінчилася.
Кірийяба, яку він витягнув із грудей, затремтіла й від цього імпульсу вирвалася з його долоні.
— Та ну-у… У тебе й така функція є?
Шок.
Кірийяба з брязкотом і тремтінням почала кружляти довкола.
Багаття, відро, кухоль, тент.
У тій самій послідовності, у якій Тояма їх оглядав, це маленьке вигнуте лезо з відломаним кінчиком і пошкодженим лезом почало рухатися само по собі.
Що це за хорор?
— Ну, інструкції до неї не додавалося… Це як зварити котлету в рисоварці.
З властивим шукачам не надто далеким мисленням, Тояма просто прийняв реальність перед очима. У цьому світі бувають моменти, коли простіше вдати дурника, ніж ламати голову.
Брязкаючи та тремтячи, Кірийяба кружляла довкола.
Вона повзала землею.
Чомусь… Ні, між ними не було нічого спільного, але ця картина чомусь нагадувала йому давнього кудлатого друга, який шукав свій іграшковий м'ячик…
— Га? Гей, Кірийяба?
Пшик.
Довкола почав згущатися туман.
Звісно ж, це була робота Кірийяби. Білий, важкий, схожий на дим туман. Незалежно від волі Тояви, він огортав усе довкола.
— Щось ти надто гіперактивна сьогодні… га?
Усередині туману щось поворухнулося.
Чорна хмара.
Тінь…
Туман витягнув тінь на поверхню, змусивши її проявитися.
— Кхе! Кхе-кхе!? Що… що відбувається…?! Моя тінь… чому? …Невже… О, присягаюся нашим Зубом!! Нарухіто, це справді ти, Нарухіто?!
Туман миттєво розвіявся.
Чорна тінь теж безслідно зникла, а на її місці з'явилася морда ящера, яку неможливо було забути.
Той самий рабський одяг, луската шкіра, вертикальні зіниці. Та дивовижно привабливий оксамитовий голос.
— Е-е-е… Л-Лазар, ти серйозно? Я вже взагалі нічого не розумію.
Лізардоніанець Лазар був прямо перед ним.
Плям.
[Побічний квест "Слідами ящера з провулка" виконано!]
[Навичку оновлено: "Володар реліквії" → НОВЕ!! "Судина для туману"]
…………
……
— Яка ж він хороша людина.
— Ага, точно-о. Я вперше в житті їв їжу, якою мене пригостив дорослий. До речі, Сіро взагалі його не злякався, а це з ним уперше. Мабуть, він і справді хороша людина.
— Ага, той чувак не лише ставився до нас як до людей, а й взагалі сприймав нас як рівних. Та й гроші відпрацьовувати не змушував.
Діти, попрощавшись із Тоямою, йшли звичною вулицею кварталу злиднів. Вони йшли купою вздовж стін, у найменш помітних місцях.
Це була мудрість найслабших жителів цього міста. Завдяки таким дрібницям вони змогли дожити до свого віку на цих вулицях.
— …Виявляється, бувають і такі дорослі.
Тихо пробурмотів Лука.
Він насунув кепку глибше на очі, але все одно пильно стежив за Ніко та іншими, які йшли попереду.
— Ага, не всі довкола — вороги. Можливо, ми просто ще малі й нічого не знаємо. Лука, я вирішив.
Лід, який йшов поруч, мовив твердим голосом.
— Е?
— Коли я виросту й мій тулуб міцно підросте, я стану авантюристом. Я зароблю купу грошей і зроблю так, щоб ви більше ніколи не голодували.
Голос Ліда звучав незвично палаюче та впевнено. Попри свій розум, Лід був легкодухим до чужого впливу.
"Мабуть, той чувак справді вразив його."
— З тебе кепський авантюрист, у тебе немає навичок, та й битися ти не вмієш.
Лука всміхнувся до свого старшого товариша.
Лід розумний, але слабкий. Він абсолютно не пристосований до бійок із застосуванням сили.
У міркуваннях із ним не зрівнятися, але в кулачному бою Лука чітко усвідомлював свою перевагу.
— Заткнися, я тренуватимуся! Той чувак теж, мабуть, авантюрист, правда? Він же такий крутий. Він може сам вирішувати свою долю. І все завдяки тому, що має силу. Я теж хочу стати таким.
Лід розмахував руками з незвичним для нього запалом.
Його очі сяяли. Лука був радий знову побачити цю дитячу безпосередність у Ліді.
— …Якщо ти станеш авантюристом, то просто швидко скопитишся. Кажуть, вісім із десяти гинуть ще на 4-му рангу. Та й щоб стати авантюристом, потрібні гроші.
Він чув про це раніше від одного з колишніх авантюристів, який скотився до кварталу злиднів.
Той теж колись був авантюристом.
4-й ранг — найнижчий рівень авантюристів, де більшість просто гине в цьому жорстокому світі, де виживає найсильніший.
— Пф, та я хоч канави чиститиму, аби заробити. Але тільки на тій роботі, яка мені до душі.
Від цих слів Лука приклав руку до грудей.
Слова того чоловіка все ще лунали в його голові.
— …До душі, кажеш. Лід, я більше не буду красти.
— О?
Лід здивовано витріщився на Луку.
— Коли той чувак сказав це, я все зрозумів. Я завжди шукав собі виправдання. Мовляв, це вимушено. Красти в тих, у кого є гроші — це нормально.
Коли той розкусив його, Лука був шокований.
Йому здалося, ніби той прочитав його думки.
Згадуючи той шок, Лука подивився на Ліда.
Те, чого немає в того чоловіка, але є в нього.
Він подивився на обличчя своїх друзів і мовив:
— Але я кидаю це діло. Якщо ти збираєшся стати авантюристом, то й я піду з тобою. А то ти сам швидко скопитишся.
— Ах ти ж, хех, роби що хочеш. Тільки не заважай мені.
Вони одночасно простягнули руки.
— Це ще хто кому заважатиме, Лід.
Їхні маленькі кулачки легенько вдарилися один об одного.
— О-о, це що, романтика юності?
— А-а-у?
— Хлопці такі легкодухі до чужого впливу. Хоча це навіть мило.
Ніко, яка йшла попереду з Перо та Сіро, обернулася й із посмішкою спостерігала за ними.
Це коротке спілкування з мандрівником лишило свій маленький слід у їхніх серцях.
Маленькі життя, що існували в кварталі злиднів, де панували лише безнадія та занепад. На їхньому життєвому шляху раптово з'явилася надзвичайно пожадлива людина.
Вони ніколи досі не спілкувалися з дорослими нормально, але цей вплив пожадливої людини змінив їхній подальший шлях.
— Для початку почнемо зі збору мотлоху. Може, знайдемо пару мідяків.
— Ага, я допоможу. Можна розпитати місцевого старшого, чи немає якоїсь роботи з чищення канав.
Надія.
Вони, які раніше повільно йшли до безвиході, тепер починали змінюватися. Це була зовсім крихітна зміна.
Проте для них це було найціннішим, що ніхто не міг відібрати…
— А?! З-знайшли! Нарешті ми вас знайшли, виродки!
І водночас… надзвичайно крихким.
Усі дорослі знають це. Але діти ще ні.
Вони, охоплені мріями, які тільки-но почали зароджуватися від цього першого нормального спілкування з дорослим, ще не знали.
— А!! Це вони, пане Вайс!
— Хм-м, отже, це ці дітлахи. Ну привіт, малі.
Цей чоловік цілком природно перегородив їм шлях.
Він зовсім не намагався опинитися на одному рівні з їхніми очима, а лише зверхньо дивився вниз із посмішкою.
— У-у…
Його обличчя було куди витонченішим, ніж у того мандрівника в плащі, але, побачивши цю посмішку, наймолодший із них, Сіро, безвучно запликав.
— А…
Лід, Ніко й Лука.
Обличчя трьох жителів кварталу злиднів зблідли.
І не тому, що їх оточила купа дорослих волоцюг.
І навіть не тому, що серед них були ті самі старші хлопці з побитими й спотвореними фізіономіями, які катували Луку й тепер вишкірялися на них.
— Ну-ну, не треба так лякатися, я не зроблю вам нічого поганого.
Це було тому, що вони побачили татуювання на щоці цього чоловіка з приємним обличчям.
— Поговоримо трішки з дядечком, добре? Та не переймайтеся, це не займе багато часу…
Вихваляючись татуюванням у вигляді пера крука, цей чоловік усміхався дивовижно лагідною посмішкою, але його погляд, що дивився на дітей згори вниз, був нестерпно холодним.
— К… Круки…
Адже цей світ…
Не змінюється від однієї лише випадкової зустрічі, він далеко не такий добрий.
І водночас надзвичайно суворий до слабких.
————
Ліричний відступ (нерегулярний випуск): Вередливий Дракон!
— Діду, від Нарухіто вже прийшов лист?
— Ні, панні, ще ні. Адже я тільки-но відвіз його.
— М-м, ось як, ну що ж поробиш… Як тільки прийде лист, одразу кажи мені. Я теж напишу відповідь.
— Слухаюся.
………
…
~ Через 10 хвилин ~
— Діду-у, від Нарухіто прийшов лист?
— Ні, панні, ще ні.
— Му-у, ось як. Уже, мабуть, цілий день минув?
— Ні, відтоді, як ви гукали мене востаннє, минуло лише 10 хвилин…
— М-м, ось як.
……
…
~ Ще через 20 хвилин ~
— Діду-у! Діду, діду, діду! Ну тепер точно прийшов?! Лист від Нарухіто! Я тут прочитала дивний порадник із листування для кожного від диваків із Магічної Академії! Швидше, швидше давай сюди лист від Нарухіто!
— Ні, панні, ще ні. Напевно, це станеться найраніше завтра, а то й через два дні.
— Хм? Зачекай, ще навіть дня не минуло?
— Так, саме так.
— ………………Хм, ось як. Чекати — це так довго, хм……
…………
……
~ Через кілька годин ~
— Панні, обід від Фанон готовий… панні…?
Записка.
— "Я більше не можу чекати, тому пішла шукати його в місті. Та не хвилюйся. Я лише з вигляду така, а насправді чудово вмію маскуватися."
— …… Фанон!! Фано-о-он!! Панні втекла!! Упіймати її!! Не можна відпускати її в місто саму!
— Слухаюся, пане дворецький. Я вже паралельно запустила закляття проти Дракона. …Ой, кепсько, магічний бар'єр зруйновано, полум'я панні спопелило 500 шарів, залишилося ще 800.
— Панні! Ох вже цей Дракон, ну справді… Панні-и-и-и-и!
※Завдяки дворецькому, який всерйоз розлютився, Дракона повернули до маєтку.
.
.
.
(П.П Ахахах, мені цікаво наскіки довго вони зможуть утримувати Драко, від того щоб вона пішла до Нарухіто.)
.
[Підпишіться на мій ТГ-Канал, щоб дізнаватись про вихід нових розділів та іншу інформацію: https://t.me/Cactus_Paradise_novel_manga]