Розділ 17 - Спілкування у кварталі злиднів
— Ти, падлюко!! Не думай, що тобі це зійде з рук просто так! За нашими спинами стоять Круки!! Гей, гей, припини, облиш!!
— Круки? Що за маячня, вони що, врятують тебе прямо зараз?
Останній із трійки. Визначився б вже, крутий він чи наляканий до смерті.
— Х-хі-і?! П-припин——
Він із силою схопив його за шию, вліпив коліном у живіт і вхопив за потилицю, коли той зігнувся.
— А ну, приміряй.
— Пусти! Гя-б-б——
І одразу ж з розмаху врізав мордою цього виродка в стіну, розмазуючи його об камінь.
Тояма пробурмотів:
— Слабак, е, він же не здох?
Чоловік безвольно сповз обличчям донизу.
Абсолютно жодного опору. Хоч вони й виглядали як молоді пацани років по вісімнадцять, усі були вищі за Тояму.
І все ж він вирубив їх усіх так швидко, що це аж викликало занепокоєння.
"Вони надто слабкі, що це за фігня?"
— Так, дихає… Ну, якщо від такого здохне, значить сам винен, що такий слабак.
Він потягнув трьох непритомних виродків із викоченими білками й згріб їх в одну купу. Якщо скласти під стіною, заважати не будуть.
— І все одно, якісь вони невагомі, серйозно. Хм-м… Мені що, харчування не вистачає? Хоча ростом не обділені… Але при такому зрості м'язами й не пахне? Хм-м.
Вхопивши одного за ногу, Тояма з легкістю, ніби ранкове сміття викидав, звалював трьох людей у купу й чухав потилицю.
— Кхе, кхе… А, чувак… Як ти…
— О, гаманець знайшовся. Чудово, чудово. А? Здоров, клятий малий. Гарний вигляд маєш. У тебе це називається "хотів як краще, а вийшло як завжди"? Твоє здобуте непосильною працею майно я тобі повертаю.
— …У-уг. …Давай, роби.
— А?
— …Якщо я промишляю крадіжками, то був готовий до цього… Ти ж вб'єш мене, так? Давай однією лівою, прокляття…
— Хе, клятий малий. У дрібного злодюжки є своя власна гордість. Зрозуміло, зрозуміло.
— …Заздрю я тобі, таким сильним чувакам… Якби я був таким же сильним, як ти, чорт…
— Пф, коли мене хвалить дрібний злодюжка, це якось не дуже тішить. Та й не сказати, що я якийсь особливо сильний. Це просто супротивники були нікчемні. Хоча ти, якого відгателили такі слабаки, виглядаєш найжалюгідніше.
— …Чорт, чорт.
"Так, і що тепер робити?"
Чесно кажучи, відлупцювавши тих трьох бовдурів, Тояма трохи спустив пару, і його режим божевілля влігся.
До того ж стан цього хлопця-злодюжки... Йому добряче дісталося. Все обличчя в синцях, крові.
— Це вже якесь знущання зі слабших…
Він збирався жорстоко провчити його, коли спіймає, але той був настільки побитий, що довелося замислитися. До того ж цей злодюжка зовсім——
— …Гей, дрібний, скільки тобі років?
— Кхе… Одинадцять… І що далі, поламаєш мені стільки кісток, скільки мені років? Хе, суто в стилі авантюристів.
Він же зовсім дитина… Учень п'ятого класу.
Тояма дивився на малого, який був рішуче налаштований прийняти смерть, і всерйоз замислився.
Це було максимально незручно.
Якби перед ним були такі ж високі виродки, як ті попередні, з виглядом кінчених покидьків, він би відлупцював їх із великим задоволенням, але тут рука не піднімалася.
Риси обличчя дитячі, і тепер, коли кепка злетіла, обличчя було добре видно.
Симпатичне обличчя. Очі круглі, ніс маленький, але гарної форми. Губи пухкі, ніби——
— Ти хлопець чи дівчина?
За манерою бігу, рухливістю й статурою можна було припустити, що це хлопець, але обличчя було настільки андрогінним, що виникали сумніви.
Якби він сказав, що дівчина, це б теж звучало переконливо. Та навіть якщо хлопець, коли виросте, від дівчат відбою не буде. Заздрісно.
— Я хлопець… Чорт, якби в мене був такий самий суворий погляд, як у тебе, мене б не тримали за ніщо…
— О, дякую за вишуканий комплімент. Ха-ха, щось мені якось не по собі.
Тояма присів поруч із хлопцем, який усе ще розпластався на землі. Намагаючись дивитися йому прямо в очі, він сказав:
— Навіщо ти вкрав у мене гроші? Хіба ти не розумів, що для злодія це рано чи пізно погано скінчиться?
Він запитав це у малого.
Щоб перевірити одну річ.
— Хе, хе-хе, хіба тобі, що живеш ситим і чесним життям нагорі, зрозуміти, як це — їсти дохлих щурів, щоб не здохнути з голоду? Хіба ти знаєш, що відчуваєш, коли дитина, менша за тебе, яка ще вчора казала тобі "братику, братику", помирає від голоду?! Кхе-кхе!!
— На відміну від Ліда й Ніко, у мене немає ні розуму, ні чарівності… Тому я буду красти, робити що завгодно, аби добути гроші! Щоб вони наїлися досхочу—— Кхе-кхе!!
Він говорив із розпачу. Зажмурившись і самопринизливо викрививши губи, малий кричав.
Це було і боляче слухати, і по-своєму шляхетно.
Але хай там як, він усе одно залишався брудним злодюжкою. Проте, водночас він був лише дитиною. Дитиною, яка нічого не знає.
— А-а, досить. Я зрозумів.
Так і є.
Тоямі ставало все важче й важче діяти.
Він мимовільно закрив обличчя долонею.
Адже він усе чув.
Ідучи за вказівками стрілки, коли він звернув із головної вулиці міста в ці напівзруйновані вулички, запримітивши малого й підкрадаючись, він усе чув.
Чому цей хлопець краде. Тояма, затамувавши подих, чув його розмову з тими виродками, які зараз лежать непритомні.
— …Ех, і що з ним робити?
Відлупцювати того, хто дратує — це теж бажання Тоями. І брехати собі він не збирався.
Але зараз це почуття, яке зазвичай палило його зсередини, його власне бажання, зовсім не мало наснаги.
— Лука?! Лука!!
— Та ну, ви серйозно?! Лука!!
— А?
Поки він ламав голову над тим, що робити, пролунали нові голоси.
Трохи нижчий дитячий голос і дзвінкий дівочий.
— Лід… Ніко… Вибачте… Я схибив.
— Лука…?! Зачекай, гей ти!! Що ти зробив із Лукою?!
Дівчина з коротким рудим каре, з гострим поглядом і явно непростим характером. На вигляд її вік не дуже відрізнявся від цього малого злодюжки.
На ній була бідненька спідниця з ганчір'я та проста туніка.
Здається, ситуація стає дедалі геморойнішою.
Тояма трохи скривився. Справді, з боку це могло виглядати так, ніби Тояма знущається з дитини.
І, судячи з поведінки цих двох, можна було здогадатися, що вони — компанія цього дрібного злодія.
І що робити? Поки Тояма обмірковував, як розрулити ситуацію…
— Зачекай, Ніко… Не кричи. Подивися довкола.
Дівчину зупинив хлопець із коротким стриженим волоссям, який виглядав трохи дорослішим.
Смуглява від засмаги шкіра та вузькі розрізи очей робили його на вигляд трохи старшим за свій вік.
— Що?! Довкола…? А! Ці виродки… Ті старші, які нещодавно тринділи, що отримали роботу від Круків!
Дівчина помітила купу непритомних хлопців, які лежали з викоченими білками.
— Ті виродки валяються непритомні, Лука теж лежить побитий, а цей чувак, судячи з одягу, явно не з нашого кварталу… Ось воно що. Лука!! Ти знову взявся за крадіжки?!
Хлопець із коротким волоссям голосно закричав на малого злодюжку.
Е-е… По якому логічному ланцюжку він дійшов до цього висновку?
Тояма мовчки спостерігав за цією картиною.
— Е, зачекай, про що ти?! Лід, поясни нормально?!
— Проста дедукція. Не лише Лука побитий розпластався, а й усі ці бовдури валяються непритомні. А поруч стоїть неушкоджений, добре вдягнений чувак не з нашого кварталу. Лука ні за що б не впорався з цими бандюганами. Судячи з усього, ці бовдури хотіли віджати в Луки те, що він украв, а тут з'явився чувак, у якого Лука поцупив гаманець, і відлупцював цих виродків.
— А ти кмітливий.
Тояма трохи всміхнувся. Усі здогадки хлопця, висловлені на одному подиху, виявилися абсолютно точними.
— Е, то… То цей чувак врятував Луку? В-вибачте!! Я все неправильно зрозуміла!! Нагримала на нашого рятівника!
Дівчина виявилася куди щирішою, ніж здавалося. Вона, ледь не плачучи, почала раз за разом нахиляти голову.
— Я… Я розумію, що це звучить як відмазка!! Судячи з вашого одягу, ви справжній авантюрист чи мандрівник!! Благаю вас, цей дурень — мій молодший! За проступки молодшого відповідаю я!! Усі претензії за крадіжку — до мене!! Валіть усе на мене! Можете бити, можете штурхати!
Хлопець із коротким волоссям, ніби приймаючи рішення, різко впав на коліна й з усієї сили ткнувся чолом у бруківку.
Поза, максимально близька до поклону.
— Н-ні, припиніть ви обоє! Гей, чувак, це я, у усьому винен тільки я! Якщо хочеш когось вбити, вбивай тільки мене! Благаю, я розумію, що це занадто, але вони хороші, тому…
Побитий малий злодюжка, повзучи по землі, підвівся й слабким голосом звернувся до Тоями.
— Лука!! Заткнися!! Чувак! Найстарший серед них — я! Благаю, відіграйся на мені одному, благаю!
— Зачекайте, припиніть, я так не можу! Я не хочу, щоб ви вмирали! Ні Лука, ні Лід! Не вмирайте-е-е!! Ува-а-ан!!
Хлопець, що уткнувся чолом у землю, побитий малий злодюжка, який через сльози намагався взяти відповідальність за свої дії на себе, та дівчина з коротким рудим волоссям, яка розгублено дивилася на них обох і гірко плакала.
Оточений трьома дітьми, яких Тояма міг спокійно назвати неповнолітніми, він слухав їхні благання крізь сльози.
Тояма мимовільно закрив обличчя долонею й…
— Т-та ну як же з вами незручно-о-о…
Це ж просто неможливо.
Тояма, з якого повністю збило всю пиху, зітхнув і перевірив вміст шкіряного мішечка.
Паралельно розмірковуючи, скільки коштує їжа, яку можна тут купити.
…………
……
…
— Я… Мені це сниться, Ніко? Це сон?
— Я… Я звідки знаю?! Я сама нічого не розумію!?
— …Виглядає смачно.
Хлопець і дівчина витріщили очі й заніміли.
Центральна частина кварталу злиднів. Незаконні ятки, де збиралися люди, які більше не могли торгувати легально в місті авантюристів, або ті, хто від початку не збирався вести чесний бізнес.
— Будь ласка, заходьте ще-е. Шашлик із дешевого м'яса на трьох, рівно 5 мідних монет. Хі-хі, а ти, чувак, ще той оригінал.
— Заткнися, восьминіг. Більше до тебе не прийду.
Убогий лоток із будівельного сміття. Тояма забрав пересмажені, тверді як камінь шашлики з невідомо чийого м'яса.
На площі так само хаотично стояли столи та стільці, зліплені абияк із якихось старих ящиків.
На вигляд абсолютна кріпота, чоловіки, схожі на бездомних, жінки з мертвими очима та інше сміття суспільства, в яких з першого погляду вгадувалися люди на дні, їли, жадібно глушили алкоголь прямо з брудних пляшок і галасували на свій лад.
Якби в фудкорті торгового центру безпеку опустили нижче за плінтус, це виглядало б саме так.
— Нате, малі. Не витріщайтеся так. Тут на трьох, сідайте.
Тояма сів на вільне місце. Обтрусивши край плаща, він відсунув сміття з краю столу й поманив хлопців до місць.
— Ч-чувак, ти серйозно? Мій молодший товариш у тебе ж гроші вкрав.
Хлопець із коротким волоссям витріщився на нього, не вірячи власним вухам, але його погляд був прикутий до шашликів на столі.
— …………
Тояма окинув поглядом малого злодюжку, який мовчки дивився в землю, і зітхнув.
— Він за це вже розплатився. Я взагалі-то збирався зламати йому пару пальців, але грець із ним.
— …Жах.
Малий злодюжка, який усе ще кульгав, тихо пробурмотів це під ніс.
Тільки-но Тояма хотів роздратуватися від такої нахабності, як знайшовся той, кого це зачепило куди більше.
— Лука! Ти що верзеш?! Що це за тон?! А ну вибачайся перед чуваком! Він не те що нас не тронув, він нам ще й їжу купив! Їжу!!
Бабах.
Маленький кулак, але дуже чіткий і сильний удар прилетів прямо в обличчя злодюжці.
Потужний правий хук від рудої дівчини.
Гарна техніка.
— За що?! Ніко, припини! Мені й так боляче!
Схопившись за щоку, малий злодюжка закричав.
— Лука!! Ніко права!! Ти що, не розумієш, що треба сказати чуваку?!
Хлопець із коротким волоссям, суворим голосом гримнув на малого.
Зрозуміло, тепер їхні стосунки стали трохи зрозумілішими.
Поки Тояма спостерігав за цим, малий злодюжка підійшов ближче.
— …Вибач, я був не правий.
— Що?
Йому не сподобалося, як той вибачився, і він мимовільно розповсюдив справжню жагу вбивства.
— Хі-і, в-вибачте, будь ласка!!
Мабуть, той це відчув. Випроставшись як струна, малий злодюжка схилив голову.
Його маленьке тіло дрібно тремтіло.
Чорт, він занадто сильно його налякав.
Тояма важко зітхнув і звернувся до малого злодюжки:
— Тупе хлопчисько. Коли тебе частують їжею, перед тим як вибачатися, треба сказати щось інше.
— Е?
— Що ще за "е", тупий малий. Дивись мені в очі. Розумієш же, які слова ти маєш сказати?
Нахилившись уперед зі стільця-ящика, він зустрівся поглядом із малим злодюжкою.
Карі очі Тоями зустрілися з карими очима малого.
— Д-дякую… вам велике…
Цього разу він, здається, вибачився від щирого серця. Опустивши голову, але в останній момент підвівши погляд і дивлячись Тоямі прямо в очі, малий злодюжка низько вклонився.
— Оце інша справа. А ви, дрібнота, теж сідайте й їжте. Поки гаряче, треба їсти — це повага.
Тояма поманив дітей до лавки напроти.
Усі троє боязко сіли на лавку й витріщилися на шашлики.
— …Ми вже й не пам'ятаємо, коли востаннє їли куплену їжу прямо біля ятки, чувак.
— У вас її віджимають?
Тояма здогадався з їхніх оцінювальних поглядів.
— Угу, такі діти, як ми, ніяк не можуть протистояти дорослим.
Рудоволоса дівчина опустила голову й тихо пробурмотіла.
Діти тут, мабуть, перебували на самому дні ієрархії.
Усі волоцюги на площі кидали погляди на дітей.
— Тц, гей, ви, дядьки, якісь проблеми? Що витріщилися?
— Хі-і!
— Та ні, нічого, пане авантюристе…
Тояма погрозливо подивився на злиднів і підвищив голос. Цього виявилося достатньо, щоб ті з фальшивими посмішками розбіглися, як таргани.
"Зрозуміло, слабаки."
Усі тут слабкі, а оскільки вони слабкі, то можуть виживати лише відбираючи в тих, хто ще слабший за них.
— Найгірший спосіб жити… Ви тут давно?
Це був найненависніший тип людей для Тоями: ті, хто може зривати свою слабкість лише на ще слабших за себе.
Придушивши спалах гніву, він запитав у дітей:
— Від самого народження, постійно.
— Ага, Лука правий, ми хоч і малі, але скільки себе пам'ятаємо — ми тут. Але, чувак, навіщо такому, як ти, іти в квартал злиднів…? Ні, чекай… Когось шукаєш?
Хлопець із коротким волоссям, який уважно слухав малого злодюжку, замовк, ненадовго замислився й миттєво дійшов висновку.
Цього разу Тояма був справді вражений.
— …А ти швидко міркуєш. Прямо як Шерлок Холмс. Чому ти так вирішив?
Він любив людей, які швидко міркували. З ними не доводилося витрачати нерви на розмови. Тояма зацікавився цим смуглявим хлопцем.
— Проста дедукція. По-перше, твій плащ — це дорога річ. Навіть я, без освіти, бачу, яка тут якісна тканина. Людина, яка може дозволити собі такий плащ, не піде в квартал злиднів просто так.
— Хм, і що далі? Це ж не все?
Розмова йшла легко й невимушено.
Хлопець із коротким волоссям заплющив одне око й почухав ніс.
А потім подивився прямо на Тояму.
— Це квартал злиднів міста авантюристів. Навіть сміття серед авантюристів зазвичай сюди не сунеться. Ніхто не хоче мати справ з Круками. Але ти, хоч у тебе й поцупили гаманець, заглибився сюди. Звісно, ти погнався за Лукою, але якби справа була лише в гаманці, то отримавши його назад, ти б уже пішов. Тобі немає сенсу пригощати їжею таких, як ми.
— Хм-м.
"Чудово, дуже чудово."
Тояма не перебивав і давав йому продовжити.
— Ти, мабуть, дивна людина. У тобі мішається холодний розрахунок і емоції, які його ігнорують. З одного боку, ти не робиш марних речей, з іншого — можеш зробити щось абсолютно безглузде. Пригостити нас їжею — це, можливо, марно, але не безглуздо. І ти запитав, чи ми давно в кварталі злиднів. Ось воно! Ти хотів перевірити, чи ми добре знаємо це місце.
На диво, він зробив навіть психологічний портрет Тоями.
Тояма відчув, як у ньому знову розгоряється інтерес.
Можливо, з цим хлопцем можна працювати――
— З цього висновок один. Ти не знаєш кварталу злиднів, але те, що ти шукаєш, перебуває саме тут. Але тут немає цінних речей. Єдине, що тут є — це люди. Це ідеальне місце для того, щоб заховатися людині з проблемами.
— Вражений, реально круто. Малий, як тебе звати?
Склав іспит. Бездоганно.
Тояма знову запитав ім'я хлопця.
— Вгадав? Я Лід. Ватажок місцевих сиріт нашого віку. Хоча нас усього п'ятеро: я, Ніко, Лука та ще двоє малих.
Лід. Зрозуміло, цей хлопець тут за головного.
Тояма почав його оцінювати.
— Хм, зрозуміло. Тобто цей малий злодюжка досі живий завдяки тобі?
Тояма всміхнувся до малого, який сидів поруч, опустивши голову.
— …Чувак, ти що, маєш щось проти мене?
— Малий, ти що, реально хочеш, щоб я зламав тобі пальці? Навчити тебе, як треба розмовляти?
Спокійний тон, але з дрібкою гніву.
— Хі-і… В-вибачте.
Як і очікувалося, малий злодюжка все зрозумів.
Зрозуміло, кмітливий Лід та проникливий малий злодюжка.
Ці двоє були основою, завдяки якій ці діти взагалі виживали.
— Тц, та не лякайся ти так, ніби я якийсь лиходій. Лід, так? Твоя кмітливість мене реально вразила. Як ти й сказав, я шукаю тут одну людину.
Тояма дістав із кишені шкіряний мішечок.
Там залишалося 25 мідних монет, а також золотий кулон, який Драко віддала йому на пам'ять, і так званий жетон авантюриста — усе майно Тоями.
— …Чувак, це що?
Лід прижмурив одне око й мовчки запитав.
Він явно обмірковував значення дій Тоями.
Тояма вишкірився.
— Завдаток. Я хочу вести з вами бізнес. Скільки це коштує? Допоможіть мені знайти людину.
— О-о, нічого собі, Лід, нам пропонують роботу за гроші!
Дівчина з рудим волоссям, яку звали Нико, почала підстрибувати на стільці.
Зрозуміло, тут ніхто не платить дітям за роботу. Тояма робив висновки з їхньої реакції.
— …………
Малий злодюжка Лука теж витріщив очі й занімів. Він переводив погляд із мішечка, який сам вкрав, на Тояму.
— Т-ти серйозно? Мій товариш же вкрав у тебе гроші.
— Лід, ти ж тут за головного? Тоді я довіряю тобі. Не твоєму характеру чи моралі, а твоєму розуму, який розкусив мої наміри. Мені потрібна допомога. А ти, Лука, так?
— …Угу.
— Другого разу не буде. Якщо поцупиш у мене хоч пилинку — покарання понесуть усі, кожен із твоїх друзів. Зрозуміло?
— З-зрозуміло, я зрозумів.
Малий злодюжка Лука кількома глибокими кивками підтвердив це.
Якщо він знову протягне руки до його речей, Тояма без вагань розбереться з ним.
Він суворо дотримувався своїх власних викривлених правил.
— …Чувак, а ти не просто добрий дядечко. Я вже подумав, що ти один із тих багатіїв, які вирішили потішитися, або тих, хто дивиться на нас як на жалюгідних сиріток.
— Радий, що ти швидко все зрозумів, Лід. У роботі головне — правильно сприймати партнера. Давай чесно й на рівних. Ви не жалюгідні сирітки, яких треба жаліти, а я не добрий дядечко, якого можна розвести як лоха.
На рівних. Це була базова позиція Тоями стосовно інших.
Якщо людина має мізки й з нею можна домовитися, то навіть до дитини треба ставитися з повагою.
Принаймні Лід для Тоями був саме такою людиною, яка заслуговувала на повагу.
— Я шукаю людину. Ви даєте мені інформацію або кажете, де вона, а я плачу гроші. Є заперечення?
— Немає, і бути не може… Ціна — яка кажеш, така й буде.
— Лід, ти дуже розумний, но занадто м'який. Ні, ціну називає той, хто продає. Це правило здорової економіки.
Після слів Тоями Лід замовк. Потім він розкрив долоню й показав п'ять пальців.
— П'ять… мідних монет. Цього вистачить, щоб купити їжу для інших малих.
— Окей, тоді я заплачу 10 мідних монет. Угода укладена.
— Що?! Навіщо ти платиш більше?!
Тояма спокійно дістав із мішечка 10 мідних монет і поклав їх на стіл.
Лід, Ніко та Лука — усі троє витріщилися на гроші.
— Все просто: щоб у вас не було шляху назад. Мені обов'язково треба знайти цю людину. Одного чувака, який переховується в цьому кварталі злиднів. Для цього я хочу використати вас по повній. Якщо втечете або не знайдете — відпрацюєте ці 10 мідних монет. Це робота, хіба ні?
— …Я вперше бачу таку людину, як ти, чувак. Я в ділі! Присягаюся перед своїми, ми обов'язково знайдемо того, кого ти шукаєш.
— Угода укладена.
Тояма простягнув руку Ліду.
— Це що?
— Рукостискання. На моїй батьківщині це рідкість, але коли укладають угоду про роботу, чомусь роблять саме так.
— Зрозумів, чувак. Ми відпрацюємо ці 10 мідних монет на повну. Ніко! Лука! Кличте малих, ми всі разом виконаємо це прохання!
Міцне рукостискання.
На диво, сила Ліда була дуже слабкою, а долоня — зовсім маленькою.
Все-таки харчування…? Схоже, сила людей у цьому світі надто різниться.
— У-ва-а! Нічого собі! 10 мідних монет?! Оце так! Тепер ніхто не буде голодувати!
— Ніко, зарано радіти! Ми мусимо виправдати довіру чувака!
Поки Тояма розмірковував, дітлахи раділи по повній.
— …Слухай, чувак.
— А, що таке, малий злодюжка?
— …Я не малий злодюжка, я Лука… Лука. Я справді вибачаюся. За те, що вкрав у тебе гаманець…
Він трохи здивувався.
Те, що той сам знову вибачився, було неочікуваним.
— …Лука, підійди сюди.
— У-гу.
Тояма пильно подивився на Луку.
— Чесно кажучи, ти мені не подобаєшся. Злість від украденого гаманця я пам'ятаю дуже чітко. Мені байдуже, що ти там крадеш і чим займаєшся, але те, що ти зазіхнув на моє — мені бісить.
— В-вибач.
Відповів Лука, запинаючись.
Лід і Ніко мовчки спостерігали за ними.
— Але річ ось у чому. Можливо, ти просто не знаєш, як правильно. Слухай: у грошей є правильний спосіб заробітку. Знаєш, який?
— Н-ні…
Лука похитав головою. Тояма дивився на нього на рівних.
— Це коли ти дивишся на зароблені гроші й відчуваєш радість. Коли дивишся на суму в ощадкнижці й згадуєш роботу, за яку їх отримав, і думаєш: "Ну, було важко, але добре, що заробив". Ось що важливо, ось що таке правильний заробіток, Лука.
— Радість?
Тихо пробурмотів Лука після слів Тоями.
— Саме так. А ти що відчував, коли роздивлявся крадені гроші? Це ж чужі гроші. Хтось працював, щоб їх заробити, так само, як і ти, задля когось. А ти їх поцупив і рахував. Про що ти думав у той момент?
— Я… Думав, що це вимушено. Що красти в тих, кому пощастило більше — це нормально… Мені зовсім не було радісно.
Голос був зовсім тихим. Тояма награно зітхнув.
— Це найгірший варіант. У тебе взагалі немає таланту до цього. Чесно кажучи, я вважаю, що в способах заробляти гроші немає добра чи зла. Гроші, зароблені на чиємусь болю, і гроші за допомогу — нічим не відрізняються. Але шукати виправдання своїм учинкам — це найгірше. У тебе реально немає до цього таланту, краще кидай це діло.
— Але що мені тоді…
— Звідки я знаю, сам думай. Я от можу чесно сказати.
Він згадав свій перший спуск у підземелля.
— Убивати монстрів і заробляти цим гроші було весело.
Як він забивав до смерті великого ящера-монстра, витягав його за хвіст і тягнув усю тушу назад.
30 000 єн за тушу. Хоча через те, що туша була сильно пошкоджена, йому заплатили лише половину, це все одно були гарні спогади.
— Вибивати всю наснагу з виродків, які лізуть не в свої справи, теж було весело.
Іноді траплялися бовдури, які заважали дослідженням. Жодного з них вже немає серед живих — усі вони спочивають у шлунках монстрів.
— Усе заради власних бажань. І тут немає місця брехні, виправданням чи викривленню.
— А, у…
Після слів Тоями, Лука занімів, ніби його щось вразило.
— Ти теж подумай про це. Подумай про те, чого ти справді хочеш, за що не будеш шкодувати. Знайди свої власні бажання.
— Мої власні…
— Ну, особисто я вважаю, що з виродками й тими, хто бісить, можна робити що завгодно. У таких можна й красти, і відбирати. Ну, Лука, це…
— Ва.
Тояма поплескав Луку по голові прямо через кепку.
Він думав, що той буде противитися, але той сприйняв це спокійно.
— Твої бажання — це лише твоє, те, до чого ніхто не має права торкатися. Роби що хочеш, ти маєш на це право.
— Лише моє…
— Користуйся цим розумно. Бажаннями важко керувати, але це твій найсильніший союзник. Це ти сам. Шукати собі виправдання — це зраджувати власні бажання. Якщо робитимеш так постійно, ти реально почнеш гнити.
— Угу, я зрозумів… Я подумаю над тим, що ти сказав.
— Ага, давай. Якщо це твої власні бажання, я не буду заперечувати. Роби як знаєш, це найголовніше.
Тояма вишкірився.
Товариші часто жартували, що коли він усміхається, це схоже на оскал отруйного звіра. Він трохи згадав минуле.
— До речі, Лука, а ти міцніший, ніж здаєшся. Тобі ж добряче дісталося?
— …У мене змалечку рани швидко заживають… Чувак.
— Л-Лука слухає дорослого…? Ч-чекай, Лід, що це взагалі таке?
— Т-та я сам не розумію. Хто він взагалі такий, цей чувак…?
Лід і Ніко заніміли, ніби побачили щось неймовірне.
— Ну що, поговорили про серйозне, тепер за роботу. Людина, яку я шукаю — це Ящер. Чоловік-Ящер. Його звати Лазар.
— Ящер? Ти про лізардоніанця?
— Ага, його й так називали. Коротше, він. У нього примітна зовнішність, не бачили такого?
— …Насправді десь місяць тому до кварталу злиднів прийшов один приблуда-лізардоніанець.
Відповів Лід на слова Тоями.
— Охо.
— Особисто я з ним не перетинався, але він досить відомий. Все-таки Круки теж його шукали.
— Круки? Птахи?
— Вони з міста авантюристів… Ні, це виродки, які засіли в самій тіні Імперії. Крадіжки, вбивства, шантаж. Вони беруть на себе всю брудну роботу, коротше, гільдія злочинців.
— Хм-м, малий злодюжка, тобто Лука. Ті дрібні виродки, які на тебе напали, теж, здається, щось тринділи про Круків.
— "За нашими спинами стоять Круки!"
Ті виродки, яких він залишив непритомними на тому місці. Останній щось таке волав перед тим, як відключитися.
— Угу… Вони раніше хвалилися. Казали, що отримали роботу від Круків, підняли такий галас, що я запам'ятав.
Пробурмотіла Ніко.
— Зрозуміло, ну й Лазар. Як і очікувалося, його помітили якісь проблемні типи.
Добре, що я прийшов раніше. Треба якнайшвидше знайти Лазара й забратися з кварталу злиднів.
— А ще імперські нишпорки та лицарі Церкви деякий час активно шукали цього лізардоніанця. …Кажуть, це зачіпка до людини, яка вбила Дракона.
— Я досі не можу в це повірити. Це ж Дракон Колекціонер! Хіба людина може її вбити? Навіть такі сироти, як ми, знають, наскільки страшні Дракони.
— Ніко, але це правда. Якби це були лише чутки, можна було б не вірити, але те, що сюди реально приходили лицарі — найкращий доказ. Ой, вибач, чувак, відхилилися від теми.
— Та ні, не дуже й відхилилися. …Ой, це що, наполовину моя провина? Чорт, треба буде вибачитися перед Лазарем.
"Той Дракон справді така крута?"
Навіть сироти з вулиці, які опинилися на самому дні суспільства, сприймають Дракона так само, як і ті поважні пани.
— ? Ну, менше з тим, про того лізардоніанця ходять чутки по всьому кварталу злиднів, але є одна дивна річ.
— О, а ти обізнаний. Не дарма я заплатив гроші. Лід, що там таке?
— …Ніхто не знає, де цей лізардоніанець ховається.
Ситуація ставала дедалі заплутанішою.
— Не розумію. Він тут чи ні?
— Він тут, це точно. Я сам бачив його кілька разів. Але де він ночує чи де його база — ніхто не знає.
— Зазвичай квартал злиднів здається великим, але насправді він маленький, тож майже завжди видно, хто де живе. Тим паче він новенький, та ще й лізардоніанець, правда? Він мав би кидатися в очі.
— Хм, зрозуміло. А варіант, що він уже звалив із кварталу злиднів, виключається?
Говорячи це, Тояма й сам відчував, що це навряд чи так. Адже стрілка все одно вказувала на різні місця в цьому кварталі.
[Додаткова мета: дослідити квартал злиднів]
Це повідомлення знову й знову з'являлося перед очима.
"І що робити?"
До речі, ці малі досі не торкнулися м'яса. Спершу вирішили поговорити, тому посоромилися?
Тояма вже збирався сказати їм їсти шашлики, як раптом…
— А-а, ось ви де! Лід, Ніко, Лука!
— А-а-у-у.
Безтурботний, але дзвінкий дитячий голос та незрозуміле лепетання наблизилися до них.
— Перо?! Сіро?! Ви що робите?! Вам же не можна самим тут ходити!
Ніко миттєво підхопилася з лавки й побігла до малих, які щойно з'явилися.
"Зрозуміло, справжня старша сестра."
— А-а, Ніко, м'ясом пахне-е, як класно-о.
Золотавий кучерявий малий.
Віком він був, мабуть, ще молодшим за тих трьох, а до його спини тканиною для носіння дітей було прив'язане зовсім крихітне дитя, на вигляд двох чи трьох років.
— Ну от, нате, їжте. А, чекайте, подякуйте отому дядькові в плащі, це він вас пригостив.
— Перо, на, їж моє, поділися з Сіро. Вибач, чувак, це решта малих, якими я опікуюся.
Діти віддавали свій шашлик двом меншим.
— …Ви що, не їли м'ясо, щоб віддати їм?
Тояма зрозумів, чому вони, будучи голодними й витріщаючись на м'ясо, так і не торкнулися їжі.
— Ну, а як інакше. Старші мають дбати про молодших — це ж природно.
— Лід, Ніко, давайте я поділюся своїм, вам теж треба поїсти, ви ж уже два дні нічого не їли.
Лука віддав свій шашлик Ліду й Ніко.
— Ех, вибач, чесно кажучи, я капець як хотів їсти. М-м, смачно.
— На, Ніко, тобі теж.
— Дякую, Лука. Дякую за їжу, дядечку.
Вони по черзі відкусили від шашлика, який простягнув Лука.
По одному шматочку, реально по одному маленькому шматочку.
Ні, це вже занадто.
— …Почекайте трохи.
Тояма стиснув гаманець і підвівся з місця.
— А, що?
Ні, ну це вже занадто. Побачити таке й пройти повз — це вже за межею.
Тояма намагався знайти собі виправдання.
Це зовсім не жалість чи щось таке. Просто Лід надав потрібну інформацію куди швидше й зрозуміліше, ніж очікувалося, тож це офіційний бонус, тра-ля-ля.
Тояма рішучим кроком, скривившись, знову попрямував до тієї ятки.
— О, як швидко повернувся… Ну й оригінал, заходь ще.
Заплативши 5 мідних монет продавцю, який усміхався, ніби знав, що той повернеться, Тояма знову взяв шашлики з невідомо чийого м'яса й повернувся до сиріт.
— …Їжте нормально, малі, що за діти, які не їдять.
Тояма, чухаючи потилицю, недбало простягнув їм шашлики, загорнуті в якісь листки.
Цього разу вони були дійсно гарячими.
— Т-та ну, с-справді можна? Д-дякую! Дядечку!
Дівчина Ніко витріщила очі й засяяла, дивлячись на отримане м'ясо.
— …Вибач, я в боргу перед тобою, дякую, чувак.
Кмітливий хлопець із коротким волоссям, Лід, низько схилив голову.
— …………Крутий.
За всім цим із сяючими карими очима спостерігав Лука.
Під радісні вигуки малих, пошуки в кварталі злиднів розпочалися.
Двоє малих, які з задоволенням жували шашлик, теж отримали запитання, чи не знають вони про Чоловіка-Ящера.
Тояма думав, що вони занадто малі, але один із них, веселий малюк Перо, замислився й відповів:
— А! Ти про Лазара? Я знаю його! Він і сьогодні тут був!
Плям.
Звук повідомлення, який чув лише Тояма.
Над головою Перо замиготіли букви.
[Додаткова мета виконана: налагодити дружні стосунки з сиротами з кварталу злиднів]
[Побічний квест оновлено: йти слідами Ящера]
— Ого, ось воно як.
Тояма найшвидшим шляхом наблизився до слідів Чоловіка-Ящера, який зміг утекти навіть від Імперії.
[Підказка: Квартал злиднів міста авантюристів.]
[Підказка: Вхід у темне дно міста авантюристів, розташований ще далі за південним розважальним кварталом, куди звичайні люди навіть не сунуться. Тут тягнуться будинки, більше схожі на руїни, а бездомні рятуються від дощу та негоди в куренях із будівельного сміття та тентах із тканин, викинутих у торговельному районі..]
Кажуть, що ще глибше в кварталі злиднів розташована база "Круків" — найсильнішої злочинної організації Імперії.
Чорні крила Круків сягають навіть нічного світу, де крутяться великі гроші, наприклад, розважальні квартали.
Церква Ангелів та Гільдія Авантюристів ставлять собі за мету знищення "Круків", але за останні 100 років немає жодного прогресу. Брудні гроші наповнюють кишені не лише жителів нічного міста.
.
.
.
(П.П Ля, так смішно з цього постійного "Чувак", згадую "Дуже страшне кіно", ахахаха, але це так в оригіналі було, я не винуватий.)
.
[Підпишіться на мій ТГ-Канал, щоб дізнаватись про вихід нових розділів та іншу інформацію: https://t.me/Cactus_Paradise_novel_manga]
