Розділ 16 - Побічний квест [Слідами ящера з провулка]
— Пане друже, панні так наполегливо просила це передати, що далі нікуди: якщо у вас виникнуть будь-які труднощі, ви завжди можете звернутися по допомогу. Тож у разі потреби — ласкаво просимо до Посольства Драконів.
З кучерського місця до Тоями, який щойно зійшов із карети, долинув м'який голос Бернала.
Вони прибули до місця призначення.
— Та ні-ні, ви мені і так дуже сильно допомогли з усім. Передайте, будь ласка, мої найкращі вітання Драко… тобто пані Дракону Колекціонеру.
Він нахилив голову в бік кучера.
Заодно він подякував і величезному коню, який тягнув карету, погладивши його по шиї. Долоні відчули міць і теплі м'язи під гладкою шкурою — живе, справжнє тепло.
— І-го-го.
Задоволено затремтів чорний кінь. Було б чудово, якби він цим хотів сказати: "Та не переймайся, чувак, звертайся, ще якось підкину".
— О-хо, оце так. Мій улюблений кінь Буенос вкрай рідко дозволяє незнайомцям торкатися своєї гриви… Пане друже, гадаю, за вас можна особливо не хвилюватися, але місто авантюристів надзвичайно велике. Тут вистачає найрізноманітніших людей, тож благаю вас, ніколи не втрачайте пильності.
— Добре, я зрозумів. Дякую, Бернале. Тоді я пішов. Ще завітаю в гості, тож до зустрічі.
— О-хо, нехай прибуде з вами благословення Ангелів та нашого Дракона.
Бернал, який сидів на місці кучера, приклав вказівний палець до лоба й нахилив голову. Мабуть, це місцевий етикет прощання.
— Дякую, Бернале.
Тоді й Тояма вирішив видати найкраще та найкрутіше прощання, яке тільки знав.
— Нехай прибуде з тобою Сила.
— Сила?
— Ой, вибачте, просто коли мені кажуть подібне, а я вдягнений у цей плащ, я просто зобов'язаний це відповісти. Ну, тоді бувайте.
Цок-цок, величезні копита Буеноса зацокотіли по бруківці.
Карета повільно рушила через площу.
— Так, бажаю вам успіху. Щасливо.
Тояма якийсь час проводжав карету поглядом, а потім знову озирнувся довкола.
— Оце так, це ж реально фентезі.
Перед ним відкрився краєвид іншого світу, ні, Нарухіто Тояма точно перебував у самому центрі фентезійного світу.
— Шановна, а шановна! Як щодо свіжих овочів на вечерю? Це картопля та томати, тільки-но вранці привезені з ферми біля міста!! О, є ще й яблука, бажаєте одне?
— Хм, у цих яблук гарний колір, але 7 мідних монет — це занадто дорого…
Площа була заповнена безліччю яток.
— Гей, авантюристе, розшукуєш залізні обладунки? Це особлива річ, отримана напряму з майстерні!
— Ого, справжня? Тут і тавро є…
— Так-так-так, це стане твоїм всього за 9 срібних монет! А якщо візьмеш зараз, я ще й пончо з хутра рівнинного кабана накину як бонус! Якщо не береш, то я піду шукати інших авантюристів!
— Почекай-почекай! Чорт, 9 срібних монет… Якщо використати спільні заощадження паті… Дядьку, а можна я пораджуся й повернуся?!
— Шановні перехожі, підходьте, дивіться! Сьогодні я представляю вам цей еліксир, створений із нутрощів болотного орка! Одне нанесення на рану — і вона загоюється миттєво, магічні формули та скіли поруч не стояли!
Підозрілі ятки, галасливі торговці. Озброєні люди роздивлялися товари, а господині робили закупи.
Площа буяла різноманітним людом, і слова Бернала про те, що це місто є стратегічним центром Імперії, стали абсолютно зрозумілими.
— Ну й гамір… Прямо як під час фестивалю на острові Бабель. Чорт, аж дух захоплює. Це ж той самий момент одразу після завершення туторіалу в грі з відкритим світом, найцікавіша частина.
За класикою знань отаку, відтепер починалася повна свобода дій.
Можна робити що завгодно. Проходити головний квест, заробляти гроші чи досліджувати світ уздовж і впоперек — повна свобода дій.
Зрештою, і в реальному житті все влаштовано абсолютно так само.
Через роботу, родину, обов'язки та інші речі ми часто забуваємо про це, але насправді людина вільна. Вона може піти куди завгодно й стати ким завгодно.
"…Ну, на минулому місці я теж робив усе, що хотів. Тож і тут буду діяти так само — слідувати за власними бажаннями".
Оминаючи натовп, він попрямував до центру площі, де тягнулися ряди торгових яток.
Там був фонтан. Штучний фонтан із великою огорожею, у центрі якого стояла статуя крилатої богині.
— Так, думок купа, але почнемо з найпростішого.
Сівши на дерев'яну лаву біля фонтана, тихо пробурмотів він.
Перебуваючи в цій ситуації, Тояма знову був шокований величезним обсягом інформації.
Інший світ, Дракони, життя і смерть, країни, мова, валюта тощо…
Але він вирішив тимчасово відкласти думки про це.
— Спочатку Лазар. Треба знайти його. Клята стрілка, прокидайся.
[Побічний квест]
[Слідами ящера з провулка]
[Мета квесту: знайти Лазара у кварталі злиднів міста авантюристів]
Як і очікувалося, серед шуму іншого світу прямо в повітрі з'явилося повідомлення.
Стрілка вказувала шлях, спрямовуючи його до виходу з площі.
"Цій стрілці теж вірити не можна, але, мабуть, це єдина зачіпка".
Він думав, що після того, як він розчавив її біля Драко, вона більше не з'явиться, але, схоже, все в порядку. Тояма підвівся й збирався піти за стрілкою…
— Ой.
— А, в-вибачте…
Штовх.
Він зіштовхнувся з кимось. Мабуть, через те, що замислився, він не помітив наближення.
Це був хлопець у пом'ятій кепці. Він кивнув і швидким кроком пішов геть.
"Ну, не варто звертати увагу на кожну дрібницю. Дивно, але шлях, який показувала стрілка, збігався з напрямком, куди пішов хлопець――"
[Побічний квест оновлено]
[Мета: спіймати кишенькового злодія]
— Що? Злодія?
— !?
Тояма видав дурнуватий звук від раптового повідомлення, і в той самий момент хлопець у кепці здригнувся й різко розвернувся.
"……………"
Тояма раптово перевірив кишеню. Те, що мало бути там, а саме гроші, отримані від Драко, зникли…
"……………!"
Він зустрівся поглядом із хлопцем, і той миттєво накивав п'ятами.
— А-а, ясно-ясно, зрозуміло. Кажуть же, що під час подорожей за кордон треба бути обережним… А ну стривай!! Кляте хлопчисько!!! Зупинись, суко!
Він миттєво змінився в обличчі. Злісний вираз обличчя від паніки та гніву через крадіжку став просто моторошним.
— Чорт, помітив!
Вони бігли крізь міські вулички, прослизаючи між людьми.
— Що значить помітив, кляте хлопчисько!! Зупинись! Давай, я пробачу тобі це ціною твоїх пальців!
Відстань була невеликою.
Швидкість Тоями була більшою, але хлопець виявився надзвичайно спритним.
Він маневрував у натовпі, ніби риба у воді.
— Чорт, це був авантюрист? Схибив.
Хлопець кишеньковий злодій, який, схоже, мав ще купа сил, виплюнув ці слова, оглядаючись назад.
— Ти, суко!! Те, що ти щойно вдавав із себе скромника — це була вистава?! Не пробачу!! Я поламаю тобі кістки на ногах!
У Тоями вже кипіли мізки. Крадіжка його власних речей була однією з тих речей, які миттєво вмикали в ньому режим божевілля.
Хлопець спритно повернув у провулок.
Тояма теж різко зупинився й ледь не впавши, відштовхнувся від бруківки та забіг у провулок.
— От халепа… Він швидший, ніж я думав. Лідер буде сваритися, але нічого не вдієш.
[По прямій лінії.]
Хлопець легко, ніби через гімнастичного коня, перестрибнув через поставлений віз.
— Ах ти ж падлюка!!
Тояма на ходу копнув той віз і кинувся далі за хлопцем.
— Ува, якщо він мене спіймає, буде кепсько.
— Хі-хі-хі-хі-хі-хі, що таке?! Клятий малий, ти збавив темп!! Якщо тобі якщо тобі важко дається фінішне прискорення, то мабуть, тобі не вистачає витривалості!!
Витривалість, швидкість. Біг — це робота не лише для військових. Для шукачів базова фізична підготовка теж є вирішальною в останній момент.
Хоч він і був другосортним бійцем, Тояма пишався тим, що завжди відповідально ставився до тренувань.
[Провулок.]
Хлопець із легкістю акробата долав перешкоди у вигляді різних ящиків та куп сміття, а Тояма з моторошним виразом обличчя просто розкидав і розбивав їх на своєму шляху.
— Неприємно… ну та грець із ним.
Відстань поступово скорочувалася.
Завдяки неймовірній швидкості, Тояма нарешті наблизився на відстань витягнутої руки.
"Я з тебе котлету зроблю, дрібний злодюжко."
— От я й спіймав тебе!!
Тояма вже простягнув руку до коміра хлопця――
"Скіл-сет".
Він чітко це почув.
Крізь суміш адреналіну й сп'яніння, пролунав чистий, пронизливий, підлітковий голос, який ще не встиг зламатися.
"Акроспід".
Ух, це сталося за одну мить.
У той самий момент, коли кінчики його пальців ледь торкнулися кепки хлопця.
"Е, скіл? Серйозно?"
Хлопець зник.
Рука Тоями схопила порожнечу.
— Вибачай, мандрівнику… тобто авантюристе. Малеча голодує.
Почувши голос, він звів очі вгору. Так, угору. Голос лунав згори.
За одну мить хлопець вискочив аж на дах будівлі над провулком.
На дах заввишки метрів під вісім.
Хлопець одразу ж побіг по даху, стрибаючи все далі, і вмить зник із очей.
— Що-о?! На дах?! Дідько!! Поліція! …А, її ж немає. Не варто надто привертати увагу, стрілка!!
[Пікон.]
Як і очікувалося. Самого злодія не було видно, але стрілка чітко вказувала за дах.
— Хі-хі-хі-хі-хі-хі, клятий малий. Я покажу тобі, що буває з тими, хто вирішив викрасти на майно шукача.
Тояма й не помітив, що напрямок, куди втік хлопець, і місце, куди він початково прямував — "квартал злиднів", були в одному боці.
Розвіваючи плащ, подарований Драконом, і напружуючи шукацькі чоботи, Тояма рушив вулицями іншого світу.
День після полудня трохи схилявся до вечора, але день тільки починався.
…………
……
…
"Фух, пронесло."
"Той мандрівник… мабуть, авантюрист."
"Він дуже вправний. Це вперше за довгий час, коли мене ледь не наздогнали після крадіжки навіть без використання скілів."
"Чимало витягнув… Вистачить, щоб купити шашлики з дешевого м'яса на всіх".
Я дістав здобич із кишені й перевірив вагу шкіряного мішечка.
Перестрибнувши кілька дахів, я дістався до нашого місця.
Квартал злиднів. Темне й смердюче місце, де я народився і де, мабуть, і помру.
Жодна нормальна людина, яка має хоч краплю глузду в Імперії, не наблизиться до кварталу злиднів міста авантюристів.
Адже тут немає нічого, що потрібно нормальним людям, зате багато тих, хто хоче забрати в них усе.
Я не знаю своїх батьків.
Мабуть, хтось із авантюристів та якась дівчина з кварталу червоних ліхтарів. Лід, Ніко, інші малюки й решта хлопців такі самі, тож і я, мабуть, теж.
"Не люблю цю кепку, під нею голова пріє".
Кажуть, у мене рідкісний колір волосся для цих місць.
Я завжди так вдягаюся, коли йду на крадіжку. Не так, як Лід чи Ніко. Я б теж хотів мати чайне або золотаве волосся…
Сівши в кутку площі в кварталі злиднів, я почав махати кепкою перед обличчям.
Зустріч із Лідом призначена на вечір. До того часу можна спробувати сходити на крадіжку ще раз.
"…Ні, краще не варто. Той чувак усе ще може шукати мене за межами кварталу злиднів".
У мене вперше за довгий час виступив холодний піт на спині.
Що було б, якби він мене спіймав? Коли я врізався в нього під час крадіжки, я відчув це.
Він був ніби з каменю. Ніби стіна.
Я вже багато разів працював за цією схемою проти авантюристів, але його тіло було зовсім іншим.
"Мабуть, їсть щось дуже смачне…"
Ну й грець із ним. Він, мабуть, авантюрист. Людина, яка може битися й заробляти гроші сама, йому пощастило.
Тож хіба це погано, якщо такі, як ми, отримаємо дрібку від того, чим володіють такі щасливчики?
Я крутив у голові виправдання, сам не знаючи, кому їх адресую.
— Ого? Це що таке? Хіба це не чорноволосий малий із паті Ліда?
— І справді, а де Лід? Завжди липне до нього, як муха до лайна, а тут невже нарешті кинув його?
— Гя-ха-ха, чорне волосся й карі очі — це ж просто огидно. Лід справді дивак, їй-богу.
Тому я й не помітив, як вони підійшли. Схоже, я витратив на втечу від того авантюра куди більше сил, ніж думав.
— Я просто дію окремо від Ліда. Я вам не заважаю.
Я непомітно сховав здобич — шкіряний мішечок із купою мідних монет та чимось блискучим.
Будь ласка, благаю, будьте такими ж тупими й сліпими, як завжди.
Це була група старших хлопців. У таких сиріт, як ми, є свої групи.
Вони були найгіршими серед усіх. Подейкують, що вони навіть беруть роботу в Круків.
— Хм-м? Ти щойно щось сховав? Гей, а ну покажи.
Дідько, це найгірше. Ці покидьки без вагань відбирають їжу чи крадені гроші в сиріт, які слабші за них.
Ліда немає поруч, тож заговорити їх, як завжди, не вдасться.
Скіл теж не допоможе. Я можу використати його лише один раз на день. Оглядаючи площу: дорослі волоцюги або вишкіряються, або просто тихенько відвертають очі.
— …Та нічого там немає. Я поспішаю.
— Та зачекай-зачекай, чорноволосий.
Мене схопили за плече. Сила була зовсім не такою, як у того авантюра, але вони точно сильніші за мене. Схоплене плече аж затріщало.
— …Чого вам?
— Гей, хлопці, а хіба це місце не моє?
Один із них з беззубою дурнуватою посмішкою вишкірився.
— Що?
— О, точно, Лу. Це твоє орендоване місце. З учорашнього дня, чи як?
— Отож, сидіти тут, стояти чи чекати когось — це заважає бізнесу. Розумієш? Чорноволосий, тобі ж теж не сподобається, якщо ти попрацюєш, а грошей не отримаєш.
Інші бовдури довкола теж почали хихотіти. Вони просто сміялися, але мені було зовсім не до сміху.
Це погано. Це відчуття.
— Що… Що ви хочете сказати?
Чи не зірвався мій голос?
Погано, дуже погано. Вони що, справді…
— А? Ти що, тупий, чи що? Плата, це плата! Ти ж сидів на цьому місці? Тож плати за місце.
Інші довкола почали гучно сміятись.
"Покидьки. Ніякі це не жарти, вони все бачили. Вони зрозуміли, що я сховав гроші."
— …У мене немає грошей, вибачте, я не знав, що це ваше місц… гх?!
Удар у живіт. Я не можу дихати.
— Заткнися, малий!! Ти щось сховав за пазухою?! Ти…
Я мимовільно впав обличчям донизу. Довелося згорнутися калачиком, бо здавалося, що все нутро вискочить назовні.
— О, Лу зірвався. Чорноволосий, краще віддай усе, що є.
— О, а це що за малий? У нього обличчя прямо як у дівчини. Хі-хі-хі, гей, що робитимемо?
— Та забий, це твої мерзотні забаганки. Я віддаю перевагу справжнім дівчатам.
— Тоді я сам порозважаюся? Гей, а ну іди сюди!!
— Гх, ні! Не чіпай!
Мій опір, мабуть, розлютив його.
Обличчя хлопця миттєво стало суворим.
— Ах ти ж, не смикайся!! Віддавай гроші й давай сюди своє тіло!
— Гх?! Н-ні. Це мої гроші… Мені треба купити їжу для малечі… гх.
Удар ногою. Обличчя, зуби — все болить.
У роті відчувається смак крові та піску.
— Ке-ке-ке, яка ще їжа! Не вдавай із себе не знати кого! А ну швидко віддай!!
— Гх!! У-ух?!
Знову в живіт. Удар ногою.
Оскільки я нічого не їв, виходила лише шлункова кислота.
Біль і страх повністю затуманили мій розум, я намагався відповзти далі, але мені наступили на спину, позбавивши можливості рухатися.
— О, знайшов, знайшов. Нічого собі, важкий мішечок!! Хю-ю!! Сьогодні погуляємо!
Він заліз під мій одяг. Забрав.
Мої гроші.
— Незапланований дохід! Можна буде навіть дівчину в шинку зняти.
— Дурню, до дівчат із трущоб навіть підходити страшно! На квартал червоних ліхтарів трохи замало, але на пиво цілком вистачить! …Хм, а це що? Тут є щось окрім мідяків.
— О? Що це таке, блищить… золоте…? Гей, Лу, це що, жетон авантюриста?
Один із них рахував вміст мішечка й дістав щось окрім мідних монет.
Прикраса на шию?
— Дурню, звідки в нього таке. Золотий жетон авантюриста — це ж колір Авантюристів рівня Вежі! Як цей дрібний чорноволосий малий міг обкрасти Авантюриста рівня Вежі? Це точно фальшивка, здамо в ломбард й купимо пива.
— За… чекайте… це ж для малечі…
Вони сміялися й збиралися піти, але зачекайте, це ж не жарти.
Без цих грошей я не можу купити їжу.
Малеча вже три дні нічого не їла, тільки не це.
— А? Ти все ще в свідомості? …Що робитимемо, вб'ємо його?
— Ні, якщо вб'ємо, Лід підніме галас. Краще ще кілька разів коцнути й зламати пару кісток.
— А-а, давай так, але перед цим можна я трохи порозважаюся з ним?
— Тільки швидко. Втім, про це можна не хвилюватися.
— Заткніться.
Мурашки по спині.
Погано, це реально погано.
— Гх, чорт, прокляття.
— Та задовбав ти. Ну, якщо це тебе навчить, то наступного разу віддавай гроші добровільно. Працюй старанніше на крадіжках! Ми ще прийдемо за відсотками! Правда ж?
— Де йому зламати кістку після того, як закінчиш? На нозі?
— Ні, якщо на нозі, він може здохнути, тож краще на руці.
— Гаразд, давай.
— Припиніть, припиніть, прокляття, поверніть, поверніть! Це ж мої, мої гроші!! Припиніть, не торкайтеся! Не торкайтеся до мене!
Я закричав. У моїй голові вже не залишилося думки про те, що це крадені гроші…
— Гя-ха-ха-ха, дурню, це ж крадені гроші! Втім, тепер вони мої. Слабі віддають усе сильним — це місцеве правило. Заплатиш за урок.
— Чорт, прокляття! Мої, мої гроші!! Малеча чекає, а це мої гроші!!
"Поверніть, поверніть, поверніть мені їх."
"Чому завжди ми, чому саме ми?"
— Гроші, гроші, гроші, як же ти задовбав!! Я ж сказав! Тепер це мої гроші!! А ну іди сюди! Не бійся, тобі теж скоро сподобається, а якщо захочеш, хі-хі-хі, я можу зробити тебе своїм хатнім звірятком!
Вони знову замахнулися ногами, щоб ударити мене.
Один із них огидно облизнув губи язиком.
Від болю та страху я інстинктивно згорнувся калачиком…
— Гх?!
Дивно, але очікуваного удару не було.
Я боязко розплющив очі.
Троє старших сиріт.
За їхніми спинами хтось стояв.
Чоловік у розкішному плащі.
Він посміхався, але це обличчя викликало в мене нереальний жах.
— А? Ти хто такий, а ну――
— Взагалі-то, це мої гроші.
— Що? Гх-а?!
Людина полетіла в повітря.
Один із сиріт, той самий, який бив мене ногами, із розтрощеним обличчям врізався в стіну.
Він повільно сповз по стіні й завмер.
— А, е?
— Це ж, суко, мої гроші-і-і-і-і!!
— Гха-ра?!
Ніби раптово збожеволівши, чоловік у плащі закричав, пірнаючи під ноги іншому хлопцю, схопив його, ніби мішок із пшеницею, і просто швирнув геть.
Той теж врізався в стіну й більше не ворушився.
Виявляється, людей можна так легко відправляти в політ.
Не зважаючи на біль у всьому тілі, я розсіяно подумав про це.
"А-а, ну от і все, я труп. Вибачте, Лід, Ніко."
Я просто відкинув усе, заплющив очі й приготувався. Сподіваючись лише на те, що гнів цього чоловіка не впаде на моїх друзів.
.
.
.
(П.П Якийсь трішки огидний розділ...)
.
[Підпишіться на мій ТГ-Канал, щоб дізнаватись про вихід нових розділів та іншу інформацію: https://t.me/Cactus_Paradise_novel_manga]