Розділ 12 - Чоловік і Дракон
— У-гх. Ой, зась, я що, реально заснув…
Блим, він розплющив очі. Підвівшись із м'якенького ліжка, у якому буквально тонув, хлопець потирає очі.
Тіло відчувалося дивовижно легким. Мабуть, це все завдяки цьому ліжку.
— Сс-сс, хх-хх, м-м-м, матінко… зрозуміло, коли саме самець штрикає ножем — це фактично вже як парування, м-м-м-м…
— Ува-а.
Здриг. Від жіночого голосу, що лунав поруч, він злякався лише зараз.
Неймовірно красива дівчина з довгими віями, білою шкірою та дивовижно крихітним личком: вона надувала носом велику сопливу бульку та щось бурмотіла уві сні.
Тояма намагався забратися з ліжка так, щоб її не розбудити, але раптом завмер.
"Що це взагалі за здорове ліжко? Його що, якийсь ідіот зробив? Тут же залюбки розляжеться понад двадцятеро людей".
Ліжко було занадто великим. Якби це було низьке односпальне ліжко в його орендованій кімнатці, він би просто перекотився й опинився на підлозі, але це ліжко виявилося надміру широким.
Країв навіть не було видно. Лише звівшись на коліна й потягнувшись, він урешті-решт намацав край.
"Якось… розміри цієї кімнати лякають. Це ж скоріше не кімната, а якась зала".
Тояма тихо на карачках зповз з ліжка. І правда, це місце скидалося скоріше на хол готелю, ніж на кімнату для одного.
Він обережно ступає по пухнастому килиму. Озирнувшись, хлопець помітив, що його нічне вбрання вже змінили з того обшарпаного рабського ганчір'я на щось подібне до банного халата.
— Перепрошую, що потурбував~.
Як-не-як, він перебував у жіночій спальні. Тояма, який виявився педантичним у таких дивних речах, вклонився й повільно відчинив двері.
Тихенько зачинив їх за собою й вислизнув із кімнати. Із самого центра ліжка все ще доносилося якесь бурмотіння.
Що ж, час накивати п'ятами. Зараз треба побути наодинці, щоб зібратися з думками――
— Доброго ранку, юначе. Ні, швидше буде личити "пане наречений".
Тояма, який саме витирав чоло, завмер на місці.
Голос лунав поруч.
Статний сивоволосий джентльмен у фраку приклав руку до грудей і низько вклонився.
— Ге-е?! Супер-сильний Дід, це ти! Звідки ти узявся?!
— Я весь цей час перебував перед цією кімнатою. Оберігати спочивальню пані — це обов'язок дворецького.
Ху-ху-ху, м'яко всміхнувся Дід. Але Тояма чудово знав про нелюдськи високу бойову могутність цього старика.
— Тож, зятеньку, куди ж ви надумали прямувати?
Звузивши очі, старий поглянув на нього так, що у Тоями ледь душа в п'яти не пішла, змушуючи його мізки працювати на повну.
Пробитися силою — нереально. Але й способу обдурити його він теж вигадати не міг.
— Та ні, куди там… Якщо замислитися, мені й іти немає куди.
Тверезо оцінивши ситуацію, він усвідомив, що з того моменту, як його сюди притягли, це вже було повним глухим кутом.
— Ху-ху-ху, проте нерозважливість — це привілей молодості… За наказом пані, після того як ви прокинетеся, я мушу надати вам вбрання. А-а, і ще одне.
Дід щиро всміхнувся, і його рука на мить змазалася в повітрі.
Якщо бути точним, то це був рух долонею, спрямований прямо на Тояму, проте сам Тояма, який тільки-но прокинувся, навіть не встиг цього розгледіти.
— У-ва.
Дзинь.
Кайдани, що залишалися на зап'ястях Тоями, розвалилися.
"Серйозно? Це що, правда? Вони розрубані так рівно, ніби це не дешеві залізяки! Вау, виявляється, залізо можна рубати ребром долоні! Вау."
— Агу-агу.
Він спробував сформулювати думку, але від шоку перетворився на немовля. А що вдієш, він же зараз як немовля.
— Кайдани вам більше не потрібні. Ні, звісно, ланцюги вже й так були зняті, тож вони вам не заважали, але все ж це виглядає не зовсім естетично.
— А-а, вони були дивно легкими, тому я не звертав уваги, але на моїх зап'ястях і справді все ще стирчали кайдани.
Скинувши залишки статусу немовляти, він сяк-так повернувся до стану дорослого чоловіка, проте всередині в нього все заніміло від жаху. Тієї ж миті варіант вириватися звідси силою остаточно зник із його голови.
— О-хо, легкими… кажете? Зятеньку, ви виявилися надзвичайно міцним, як і того разу. Перепрошую, але чи володієте ви якимось подібним "скілом"? ..Ох, вибачте, це була з мого боку невихованість — розпитувати про це до того, як дізнається сама панночка.
— А, та ну, скілом? До речі, цей одяг добіса зручний.
— Це лише нічна білизна. Зараз ви вирушите до залу засідань, тому вам слід переодягнутися у відповідне вбрання.
Плесь-плесь, старий тричі ляснув у долоні.
Із тіней мармурового коридору та колон, виконаних у стилі висококласного готелю, з'явився натовп служниць.
Пишні довгі спідниці та якісь білі штуковини на головах. Ага, точно, покоївки.
— Цей пан — вельмишановний гість пінні. Підготуйте для нього вбрання. І допоможіть йому переодягнутися.
— — — Слухаємося.
Усі покоївки були ляльково вродливими.
Нарухіто якось інтуїтивно зрозумів: у цього броньованого чувака, точніше броньованої баби, дійсно чудовий смак. Гарні вподобання.
— …У мене ж немає вибору, правда?
Бурмоче Тояма.
Старий звужує очі й дивиться на Тояму.
Після чого щиро посміхається.
— …Все ж ви надзвичайно цікава особистість. У вас абсолютно без жодних суперечностей одночасно співіснують розум та божевілля. Ви розумієте, що просто зараз не зможете мене вбити, тому вирішили підкоритися. …Це крижана, лякаюча людська сутність.
— Ви так кажете, ніби я якийсь серійний убивця.
— Та що ви, ви зовсім відрізняєтеся від тих потвор. Насправді ви не хочете нікого вбивати і не маєте особливого інтересу до вбивств. Просто цей спосіб — найнадійніший, і до того ж ви "спроможні" його реалізувати, тож ви обираєте саме його. Хіба це не так? Ху-ху-ху, недарма Дракон звернула на вас увагу.
Здавалося, що старий був чимось щиро радий.
Поглянувши на кайдани з ідеально рівним зрізом, що валялися на підлозі, Тояма важко видихнув.
— Тож куди мені треба йти?
Відкинувши всі запитання та спроби думати, запитав Тояма.
Старий із сяючим обличчям вказав шлях. Хлопець вирішив просто йти за ним.
………
……
…
— Ого, нічого собі, оце так-так.
Його привели до гардеробної. Величезна кімната була заповнена манекенами, як у якомусь музеї.
Покоївки вже збиралися оточити Тояму, щоб одягнути його, але він з останніх сил дорослої гордості відмовився й сяк-так переодягнувся сам у підготовлений одяг, після чого вийшов із кімнати.
Покоївки все так само зберегли байдужі обличчя, але.
— …Який упертий.
— …Як і слід було очікувати від самця, якого визнала пані.
— …А я так хотіла йому допомогти.
Зашепотіли вони, згуртувавшись. Краще не озиратися. Тояма відчув це інстинктивно й тихо покинув гардеробну.
— О, як ви швидко переодяглися. Схоже, допомога покоївок вам і справді не знадобилася.
— Ну, взагалі-то я доросла людина. Цей костюм… Специфіка одягу в іншому світі виявилася такою схожою.
— Хм, ви вже десь носили подібне? Це новий жилет для балів, який спроектувала сама пані. Що ж, мені дуже цікаво дізнатися про ваше походження, але в нас мало часу. Пані вже скоро прокинеться, тож ходімо.
Старий знову рушає вперед. Тояма вирішив остаточно плисти за течією.
Зараз у нього в голові була повна невизначеність щодо ситуації, тож усе, про що він думав: "Та й грець із ним, хай там що буде".
— Проходьте, це Рада Драконів — священне місце в Імперії, де приймаються найважливіші рішення щодо Драконів. Здається, усі вже зібрались.
Особливо великі двостулкові двері. Від петель до самого оздоблення.
На них вирізьблено лик Дракона. Чи не був дизайнер цих дверей тринадцятирічним підлітком?
— Для того, щоб відчинити ці двері, часом не потрібен ключ від кімнати боса? Це ж той тип дверей, який не відчиниш звичайним маленьким ключиком, правда?
— Перепрошую, кімната боса? Ху-ху-ху, не варто так хвилюватися. Ви — шановний гість пані, тож прошу.
Дід віртуозно проігнорував нісенітницю Тоями та відчинив двері.
"Та байдуже", думає Тояма і на чистому пофігізмі переступає поріг.
— Вау.
Перше, що привернуло увагу — це вітражі.
У глибині залу, на самій стелі, різнокольорові скельця переливаються під сонячним світлом, заповнюючи весь зал яскравими барвами.
Інша частина стелі теж була виконана у формі мансардних вікон — це нагадувало чи то дуже дорогий готель, чи то якийсь закордонний собор. На жаль, Тояма ніколи не бував у таких місцях, тож йому бракувало естетичного сприйняття.
— Ха-ха, о, а ось і наш головний герой прибув. Чоловіче, прошу до центру залу.
Це була величезна залу. Наприкінці червоної килимової доріжки, просто перед Тоямою, стояв ще один велетенський стілець.
Трон.
"Розкішний". Це єдине слово, яке спадало на думку. Адже все — від ніжок та підлокітників до самої спинки — просто сяяло золотом.
— Ха-ха, що таке, чоловіче? Чи ти засліплений розкішшю моєї зали? Ну, хоча ти й позбавив мене одного ока!
Золотоволоса красуня у чудовому настрої широко посміхалася.
Ця дівчина сиділа на золотому троні з максимально важною міною.
Проте її золотаве волосся сяяло не гірше за той трон.
Вона закинула довгу ногу на ногу, спираючись підборіддям на руку, і глибоко відкинулася на спинку крісла.
Поведінка того, хто народився сильним і звик панувати. Якби так поводилася звичайна людина, це виглядало б вульгарно чи кумедно, але коли так робила вона — це була справжня королівська велич.
— Ну ж бо, чоловіче, я дозволяю. Сідай на цей стілець.
— ………
Навпроти трону, у самому центрі залу, стояв дерев'яний стілець. Без особливої розкоші, але теж зроблений із якісного матеріалу.
Тояма підійшов туди, куди його запросили, сів на стілець і подивився на дівчину.
Сукня, схожа на невагому шаль. Білосніжні ноги, що визирали з-під неї, були настільки сліпучими, що Тояма тупо вилупився на них усебіч.
— Оце і є… Драконяча Жриця…
— Чорне волосся, карі очі. Яка рідкість…
— Хм-м, а він нічого так. Свуі, ти щось бачиш?
— Ні, пані єпископе. Нічого не бачу. Тільки якийсь туман…
— Фх, хіба що вбрання першокласне…
— А-а, ангели, вельмишановні божественні слуги, благаю вас, аби тільки нічого не сталося! Благаю, аби це все закінчилося без жодного впливу на Гільдію та управління містом!
— Лорде, якщо ви будете так детально озвучувати свої побоювання, то в мене, навпаки, виникає погане передчуття.
Поодаль від трону й місця Тоями, рівнем нижче, по обидва боки залу стояли ряди крісел, де теж сиділи люди.
Усі як один роздивлялися Тояму. Ніби оцінювали товар.
— …Чи можу я вже почати?
Золотоволоса дівчина подала голос.
Від одного лише цього звуку повітря довкола стало жахливо тихим.
Ніби в лісі, де вимерло все живе.
— Отож, отож, моє любе місто авантюристів. Смертні, що підтримують його, та ви, найпершокласніші й найздібніші з-поміж людей. Я рада, що ви сьогодні зібралися. Можете не напружуватися. А-а, маркграфе, майстре гільдії, перепрошую за той шум, що стався раніше в Гільдії, вибачте.
— …Щ-що ви, Драконе Колекціонер, ваша великодушність та милосердя до безглуздої поведінки авантюристів нашої Гільдії викликають у мене лише найглибшу вдячність.
— …Щодо авантюристів, які поводилися неналежно й могли зневажити слова Дракона Колекціонера — ми готові піддати їх найсуворішому покаранню за вашим бажанням, адже це є загальною волею Гільдії.
Від слів дівчини огрядний чоловік та красуня в окулярах, які сиділи на рядах нижче, підхопилися й шанобливо вклонилися.
— Ха-ха-ха-ха, майстре гільдії, ти справді вельми розумна. Хм-м, ну що ж. Сьогодні в мене чудовий настрій. Тієї верескливої кішки… віддай мені ту одну особину до підвалу мого маєтку. Я хочу вишколити моїх хробаків у полюванні.
Із гарним настроєм, веселою інтонацією золотовласа дівчина казала якісь жахливі речі. Від цієї натуральної скотськості Тояма на 120% переконався.
"Ця баба з її гордовитими манерами — це точно той лицар у латах."
— …Зрозуміла. Я негайно віддам наказ авантюристам 1-го рангу затримати її.
— Угу, саме так і зроби. Слухати вереск тієї кішки було просто нестерпно. Якби вона намагалася помститися власними силами — це одне, але вона безсоромно лише ридала. Гидко дивитися. Як Дракон, я не можу дозволити, щоб гени подібної істоти передавалися нащадкам. А-а, точно. Якщо в тієї кішки є сім'я — приведи й їх усіх, зроблю з них гарну іграшку для полювання моїм хробакам.
— …Слухаємося, як накаже наша Драконяча Жриця.
Слово Дракона має величезну вагу. В Імперії, де ангели більше не подають голосу, їхнє існування є найближчим до людей, але саме тому — наймогутнішим.
Свавільна, непомірно гордовита.
У цьому залі зібралися очільники всіх верств, з яких складається місто авантюристів.
Гільдія Авантюристів, людське суспільство, аристократія, Церква Ангелів, Гільдія купців тощо — усі найздібніші та обрані.
Серед них були й ті, хто мав власну думку щодо слів Дракона, але всі як один лише опускали очі.
— Ха-ха, можете розслабитися. Майстре гільдії, маркграфе, ви можете сісти, я дозволяю.
— Слухаємося.
Втілений Бог… ні, втілений Дракон. Вона була реальним богом-покровителем.
Усе, що люди могли зробити перед її лицем — це просто схилити голови й чекати, поки вона пройде повз, сподіваючись не зіпсувати їй настрій.
Усі знатні особи, які зібралися тут, чудово це розуміли й давно звикли.
<Не перечити словам Дракона. Не йти проти волі Дракона.>
Незалежно від того, наскільки це суперечить власним переконанням, люди не можуть опиратися Дракону.
— Гей, зачекай, лицарю в латах. Ти перегинаєш палицю. Якщо це сім'я, то що, навіть домашній песик під роздачу потрапить?
— А?
Усі присутні люди вирячили очі. Звісно ж, якщо заговорити без дозволу Дракона, невідомо, яке покарання на тебе чекає.
Тому всі просто мовчки, витріщивши очі, уставилися на нього.
На того раба, який без дозволу Дракона насмілився подати свій зухвалий голос…
— …Звісно. Усі до одного стануть здобиччю моїх божественних слуг. Навіть якщо це собака чи кішка.
Це був крижаний голос. Перед тим як випустити полум'я, Дракони видають специфічний звук. Цей голос був дуже схожий на нього.
Усі присутні тут представники Імперії, ні, усі живі істоти цього світу переконалися: наступної миті цей чоловік перетвориться на попіл, і в цьому немає сумнівів.
— Це вже занадто. Мене та дівка з котячими вухами теж збісила, тож на неї плювати, але песики в чому винні, а? Вони ні в чому не винуваті. …Зав'язуй із цим.
"！？？？！？？"
Він труп.
Усі так подумали. Чоловік, який сидів на дерев'яному стільці, зараз буде вбитий Драконом.
Усі Дракони гордовиті й понад усе ненавидять, коли їм перечать ті, хто нижче за них. Вищих за Драконів істот у цьому світі немає, а отже, ніхто, крім Драконів, не має права мати спроможність висловлювати їм свою думку.
Заперечення слів Дракона. Спроба вказувати Дракону.
Це означало лише одну легку смерть――
— Хм? Ось як? Якщо ти так кажеш, то хай буде так. Майстре гільдії, скасовуємо попередній наказ. Приведеш тільки кішку. Її сім'я не потрібна. Так добре, чоловіче?
— Ага, тепер без претензій.
Вони спокійно обмінялися словами.
Чоловік усе ще не був мертвий. Ні, більше того — перед ними розгорталася абсолютно неможлива картина.
Дракон не просто не проігнорувала думку іншої особи, тим паче людини, і не просто не вбила його.
Вона зробила так, як сказав цей чоловік.
Що-о-о?!!"
Ніхто більше не міг стримати свій здивований вигук.
.
.
.
(П.П Ну для неї думка Нарухіто, переважає за думку будь кого, так що зрозуміло, що вона буде його вислуховувати і тд. хд)
.
[Підпишіться на мій ТГ-Канал, щоб дізнаватись про вихід нових розділів та іншу інформацію: https://t.me/Cactus_Paradise_novel_manga]